Мистецтво - те, що нас надихає: Музика мого міста. Павлу Чеботову

Павло Миколайович Чеботов - скрипаль, диригент, Народний артист України, художній керівник академічного камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії ім. Дмитра Гнатюка. Випускник Горьковської державної консерваторії ім. М.І. Глінки, вчився в класі доцента Ніни Бейліної.

Працював в симфонічних та камерних оркестрах в містах - Куйбишев, Горький, Томськ, Миколаїв, Київ, Чернівці - в останніх на посаді концертмейстера. Був художнім керівником Томської обласної філармонії. В 2002-2008 роках працював по контракту в Турецькій республіці на посаді доцента консерваторії Афіонского університету. Серед учнів є лауреати міжнародних конкурсів. Веде інтенсивну концертну діяльність як артист- скрипаль, а також в ансамблі із Заслуженою артисткою Україги Людмилою Шапко (скрипка) та випускницею Горьковської консерваторії та ЛМК Оленою Чеботовою(фортепіано).

Шлях до міста Чернівці був тривалим та нелегким. В студентські роки, в м. Горькому, мав активне спілкування із визначними майстрами сцени - Н. Бейліною, М. Ростроповичем, артистами струнного квартету ім. О. Бородіна, К. Кондрашиним, Г. Рождєствєнським, А. Шнітке. Згодом почав працювати у старійшому симфонічному оркестрі Сибіру - симфонічному оркестрі Томської обласної державної філармонії (м.Томську) та одночасно мав безліч сольних виступів, грав у струнному квартеті та з камерним оркетром. За цей час підготовлено незлічену кількість концертних програм.

Паралельно вступив та успішно студіював курс аспірантури.

Адміністративна робота керівника колективу та постійні тісні концертні контакти з численними гастрольними артистами розвинули неабиякі управлінські таланти Павла Миколайовича. Свого часу мав співпрацю із Д. Шафраном, В. Співаковим, Ю. Башметом, В. Третьяковим, Т. Гринденко, О. Любимвим та багатьма іншими.

Сибір цікавий та екзотичний край, але надто далекий від рідного дому. І ось з 1983 р. починаеться новий етап у житті - Україна, Миколаївський камерний оркестр. А згодом і Чернівці. В Чекрнівцях плідно працює в Чернівецькій обласній філармонії ім. Дмитра Гнатюка. Цікавим є слова Павла Миколайовича в інтерв’ю газеті «Версії».

http://versii.cv.ua/kultura/pavlo-chebotov-yedyne-chogo-brakuye-chernivetskij-filarmoniyi-yiyi-artystam-tsilomu-mistu-yevropejskogo-rozmahu/47350.html

Керівник Академічного камерного оркестру «Capriccio», Павло ЧЕБОТОВ переконаний, що артисти нашої філармонії могли би прикрасити сцену будь-якого європейського міста. «Треба бути трохи сміливішими і нічого не боятися», – стверджує народний артист України.

– Камерний оркестр «Капріччіо» розпочав сезон (2018р.). Дещо несподіваним для мене чином, бо я планував інші програми і проекти. Та коли до мене звернувся керівник симфонічного оркестру Йосип Созанський і запропонував узяти участь у заходах з нагоди 100-річчя Буковинського віча й повернення до Чернівців творчості Євсевія Мандичевського, я дізнався нові для мене музичні імена!

В коло друзів Мандичевського входило кілька видатних людей, серед них віденець Фукс і пражанин Гржімалі (відомо, що Гржімалі жив і працював у Чернівцях). І обидва написали по серенаді для струнного камерного оркестру. Коли я почув цю музику, зрозумів: це ж наш репертуар, наш хліб! Кому ж це грати, як не нам! Так, я не знав, хто такий Фукс. Про Гржімалі дещо чув, але не про Адальберта, а про його брата, теж музиканта. Коли почали розучувати ноти, зрозумів, що це музика, яку можна не лише зіграти, а й мати в репертуарі. Оскільки я – патріот цього міста, для мене дуже важливо копнути музичну історію Чернівців, дізнатися, що було колись…

Ми зіграли в тому проекті у Мармуровій залі ЧНУ дві серенади, і це справило сильне враження на слухачів. Це був не відкритий концерт: прийшли люди за запрошеннями. Тож просто гріх, щоби чернівчани не почули музику, яку слухали їхні предки.

Ідея нинішнього проекту – не лише екскурс у минуле, а й порівняння, звіт для себе: що було тоді – і що є сьогодні.

А сьогодні також є! Відомий чернівецький лікар, музикант, композитор і поет Євген Воєвідко, у доробку якого опера «Берестечко», естрадно-симфонічний мюзикл «То лише казка…», симфонічна кантата «Пам’яті героїв Небесної сотні», написав дві концертні п’єси, які присвятив своїм донечкам. Це твори для двох скрипок зі струнним оркестром. І я подумав: чому б не звести в концерті цю музику – давню і нинішню. Ми це зробили і тепер повторимо – 14 жовтня (2018 р.)в Органній залі.

П’єси Євгена Воєвідка – не перший випадок, коли композитори пишуть саме для нас. Ми вже виконували створені спеціально для «Капріччіо» твори Леоніда Затуловського, Олександра Гоноболіна. Це все якісна музика, гідна виконання. Адже і давня, і сучасна – вона чернівецька!

Узагалі вважаю, що в Україні нині творять найсильніші композитори колишнього СРСР. Щодо Росії, Білорусії, Казахстану не можу назвати жодного імені світового значення, які є в Україні – Скорик, Станкович, Сильвестров, яких ми із задоволенням виконували торік у великому проекті «Три С».

Цьогоріч, сподіваємося, чернівчан захоплять інші запропоновані нами автори. Скажу чесно: я навіть не підозрював, що в цій музиці може бути така глибина! У повільній частині у Гржімалі – спочатку оперна арія, далі речитатив! Так зачіпає, по-дорослому! А Фукс – викладач Віденської консерваторії – теж дуже глибокий композитор, який мав вплив на кілька поколінь музикантів… Щоправда, ми дещо скоротили програму, для того, щоби не дуже затягувати концерт – сподіваюся, це буде безболісно.

Одне з найбільших задоволень – грати для чернівецької публіки. Тут є інтерес, дуже добре, співчутливе ставлення до митців – як музикантів, так і художників. Чернівці ж – непросте місто, тут є свій дух. Звісно, значно змінився склад населення – і не тільки за час, відколи я тут, а взагалі за останні 130 років – але шанобливе ставлення до мистецтва залишилося. На День міста ми давали концерт, у якому звучали Моцарт і Шуберт. Не те щоби ми не сподівалися такої публіки – просто День міста, більша увага до інших заходів, масових. А наша музика – для знавців, для її сприйняття потрібна хоча б мінімальна підготовка. Тим не менш, пів залу було і це не були випадкові люди.

Можна багато говорити, ходять чи не ходять люди на класичну музику, подобається їм чи ні, чи є пропагування високого мистецтва, чи нема… Та треба усвідомлювати, що все-таки це музика не для всіх. Є театр – а є цирк, є класика – а є естрада. Люди за суттю своєю не тільки різні, а ще й інертні. Буває, що не йдуть і квитки не беруть. Адміністратор мало не за вуха тягне, вмовляє квитки купити – а потім вони дякують!

Пам’ятаю, як років 30 тому в мене виникла ідея створити «клуб любителів класики» при Центральному палаці культури (тодішня «текстилка»), коли директором був Остап Савчук. Я поділився з Остапом Васильовичем своєю думкою, і він погодився: робіть. Щомісяця ми видавали нову програму. Я сам був ведучим, запрошував різних музикантів. Починали з 7-8 глядачів у залі. А закінчилося тим, що на «Пори року» Вівальді мусили перейти до великого залу – зійшлося до 400 людей! Та зважте: на це пішло 8 років роботи.

Людина має прийти і почути щось для себе, і захотіти ще раз прийти, і розповісти друзям. Тільки такий шлях, іншого нема. Трохи дивує інше: в місті є училище мистецтв, музична кафедра в університеті, а на концертах я рідко бачу викладачів. Хоча саме вони мали б привчати дітей до музики – а відповідно, й самі ходити на концерти. Розумію, що, може, ми комусь уже і «приїлися», але ж ми ніколи не граємо одне і те ж. Хоча місто наше маленьке, всі всіх знають, тут живе неймовірна кількість студентів. І можна зробити так, щоби вони через це місто проходили, як через «культурну лабораторію». А можна працювати для туристів – теж живі гроші!

Зрештою, у Чернівцях все добре – якщо не є, то буде. Сьогодні музичне життя Чернівців цікавіше, ніж кілька років тому. У філармонії колективи дуже високого рівня. Навіть є проблема у приміщеннях! Ділимо репетиційний зал між симфонічним та камерним оркестрами і камерним хором! І це значно краще, ніж коли приміщення чудові, а в них нікого немає і народ просто відсиджує свої робочі години. Єдине, чого бракує філармонії, артистам і місту – європейського розмаху. Вони могли би прикрасити сцену будь-якого європейського міста. Треба бути просто сміливішими і нічого не боятися.