Мозаїка та темпера - індустріально та архітектурно!
Михайло Фіголь
Івано-франківський живописець, графік, мистецтвознавець. Михайло Фіголь народився 18 жовтня 1927 року у Селі Крилос Івано-Франківської області. У 1955-1961 роках навчався на факультеті мистецтвознавства Інституту живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна. Закінчив аспірантуру, захистив дисертацію на тему “Політична сатира в українськосму мистецтві кінця 19-початку 20 століть”. Від 1964 року викладав в Івано-Франківському педагогічному інституті (нині Прикарпатський національний університет), від 1991 — його професор. Завідував кафедрою образотворчого мистецтва. 1998 року в Івано-Франківську в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника захистив докторську дисертацію “Мистецтво Галича 12—14 століть (Історія. Типологія. Художні особливості)”.
Пейзажний жанр посідає у художній спадщині Фіголя головне місце. Також він працював у галузі тематичної картини, історичного живопису, портрета, а також у монументально-декоративних формах, захоплювався килимарством і графікою. Пейзажі Михайла Фіголя можна поділити на три групи: індустріальні, архітектурні та “чисті” пейзажі. Усі вони позначені його юначою закоханістю у рідне Прикарпаття. З насолодою і радістю живописець малює простори не лише Карпат, серед яких виріс, а й відкриває для себе пахощі чарівної Індії, яку спостерігав зблизька, створює цикл полотен про Австрію, Югославію, Румунію, Угорщину, Болгарію, Чехословаччину.
Приємне враження справляють портрети Фіголя — це діячі культури, земляки-односельчани у барвистих національних строях, робітники. Кожен з героїв митця акумулює певний життєвий досвід. Михайло Фіголь писав постійно і незмінно в традиційній манері, залишаючись прихильником таких попередників, як Я. Пстрак, О. Курилас, А. Манастирський.
Художник заховлювався графікою і в цьому виді мистецтва також встиг зробити чимало. Особливих успіхів досяг Фіголь у царині монументально-декоративного мистецтва. Митець органічно зв’язує свої мозаїчні і темперні розписи з сучасною архітектурою, гармонійно вплітає їх в інтер’єри та екстер’єри громадських споруд.
Михайло Фіголь: Бібліографічний покажчик. Івано-Франківськ, Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007.
Лукань В. Г. Начерки Михайла Фіголя. Івано-Франківськ, Гостинець, 2007.
Володимир Лукань. Графіка (із мистецької спадщини Михайла Фіголя). Івано-Франківськ, Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007.
Михайло Фіголь. Мистецтво стародавнього Галича. Київ, Мистецтво, 1997.
Михайло Фіголь. Історія Галича. Львів, Світ, 2000.
Михайло Фіголь. Володарі Галицько-Волинського князівства. Культурологічний проект Івано-Франківщина у світі мистецтва. Випуск І. Комплект з 17 листівок Коломия, Коломийська друкарня ім. Шухевича, 2007. З нагоди ювілею митця запрошуємо всіх бажаючих до ознайомлення із мистецько-інформаційною розвідкою "Мозаїка та темпера - індустріально та архітектурно", що діє у відділі мистецтв!
26 вересня 2022 року виповнюється 95 років від дня народження української вишивальниці, педагогині Ярослави Гафійчук.
Народилася Ярослава Дмитрівна у прекрасному селі Вербівці, що на Заставнівщині. Закінчивши три класи початкової школи у рідному селі, навчалася у православному ліцеї у місті Чернівці - тепер це гімназія № 4.
Її бабуся - Параска Катан - вміла прясти, ткати, вишивати і навчила та привила любов до цього онучці. Ярослава Дмитрівна вже у шість років від народження вміла вишивати і оздобила простеньким орнаментом свою першу сорочку.
Дівчина продовжила навчання в Чернівецькому індустріальному технікумі і деякий час працювала секретарем сільської ради. Як освічена людина, у 1946 році, вона отримує призначення в село Остриця вчителькою початкових класів.
Робота припала їй до душі і вона без відриву від праці закінчувала Чернівецьке педагогічне училище, а згодом учительський інститут і Чернівецький державний університет. Педагогічна праця Ярослави Гафійчук була відзначена медаллю за трудову доблесть, а також грамотами та відзнаками Міністерства освіти, як відмінник народної освіти.
Ярослава Дмитрівна Гафійчук займалася мистецтвом вишивки. Орнаментами її килимів, рушників, доріжок, подушок, серветок мали змогу милуватися відвідувачі виставок у Чернівцях, Хотині, у Луцьку, Коломиї, Києві, а також у Польщі у місті Піла.
Вона створила експериментальну студію творчості дітей та багато років працювала в Центрі творчості для дітей та юнацтва “Юність Буковини”.
Залишила величезний доробок вишитих творів, які до сьогодні милують око та є взірцем для всіх шанувальників вишивального мистецтва Буковини.
Анатолій Солов’яненко - перший українець, який відкрив творчу стежку на легендарну сцену «Метрополітен-опера», а нині цю справу продовжують його талановиті колеги.
Він часто гастролював світом, виступав у Австралії, Новій Зеландії, Бразилії, Аргентині, США, Канаді, Монголії та Японії, Німеччині, Бельгії, у Болгарії та на Кубі. Його сольні програми завжди відбувалися з аншлагами.
Нещодавно, 21 серпня 2022 року, Президент України Володимир Зеленський нагородив (посмертно) Анатолія Борисовича Солов’яненка Президентською відзнакою «Національна легенда України». Під час урочистостей особистість Анатолія Борисовича у режимі відеозвернення представляв генеральний директор найпрестижнішого оперного театру світу – Нью-Йоркської "Метрополітен-опера" Пітер Гелб. Знаково!
Використано матеріал https://www.youtube.com/watch?v=pByCcfq1KW8
Соломія Крушельницька. Вона була – довершена гармонія... Винятково сильне і приємне для вуха сопрано, вроджений акторський талант, досконале виконавське мистецтво, краса фізична і духовна. Соломію Крушельницьку досі вважають неперевершеною оперною дівою, яка перетворювала кожну виставу на неповторне мистецьке явище, на те, що означали словом «тріумф». Про неї знав весь світ.
Вчора, у день народин видатної співачки, мала нагоду бути присутньою на лекції/презентації «Оперний світ СОЛОМІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ» у Чернівецькому художньому музеї.
Валентина Чолкан - лекторка, що сама ілюструє свою розповідь! Це неабияке поєднаня, що додає величезної ваги рівню підготовки до лекції!
Пані Валентина зуміла не просто створити яскравий творчий портрет видатної українки, а розклила цілу галерею особистостей, що жили та творили в той же час, були дотичні до співпраці та доповнювали мистецьке середовище.
Глибокий аналіз книжкових видань та інших можливих ресурсів передував презентації. Осмислені епізоди насиченого творчістю життя примадонни та її роботи над кожною партією, а їх 59!!!, географії її гастролей, витончені та емоційно інтелігентні виразні засоби акторки/співачки - все це склалося у яскраве полотно, що відображає величну долю Соломії Крушельницької та цілої епохи її сучасників.
Епохи, коли українка сяяла на кращих оперних сценах світу, проживала своє життя наповнено у колі людей, які нині уособлюють для мене плеяду постатей, що творили кращі зразки мистецтва України того часу!
Продовжуючи новий мистецький
проєкт “Цей день в мистецтві”, в літературно-мистецькому салоні Обласної
наукової універсальної бібліотеки ім. Михайла Івасюка – нова презентація.
Соломія Амвросіївна Крушельницька (23 вересня 1872, Білявинці, Бучацький повіт, Королівство
Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — 16 листопада 1952, Львів) —
українська оперна співачка, педагогиня. За життя визнавана найвидатнішою
співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання
«Вагнерівська примадонна» XX століття. Співати з Крушельницькою на одній сцені
вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Італійський
композитор Джакомо Пуччіні подарував їй свій портрет з написом «Найпрекраснішій
і найчарівнішій Баттерфляй».
Співати почала з юних років. Навчалася в Тернопільській школі товариства
«Приятелі музики». Основи музичної підготовки отримала в Тернопільській
класичній гімназії, в якій складала іспити екстерном. Тут зблизилася з музичним
гуртком гімназистів, членом якого був також Денис Січинський — згодом відомий
композитор, перший у Галичині професор музики.
1883 року на Шевченківському концерті в Тернополі відбувся
перший привселюдний виступ Соломії Крушельницької, яка співала в хорі
товариства «Руська бесіда».
У Тернополі Крушельницька вперше познайомилася з театром.
Тут час від часу виступав львівський театр товариства «Руська бесіда», у
репертуарі якого були опери Семена Гулака-Артемовського та Миколи Лисенка. Вона
мала можливість спостерігати за грою драматичних акторів Філомени Лопатинської,
Антоніни Осиповичевої, Степана Яновича. Михайла Ольшанського, Кароліни
Клішевської.
У Львівській консерваторії вчилася у професора Валерія
Висоцького, який виховав плеяду відомих українських та польських співаків. Під
час навчання у консерваторії вперше виступає сольно: 13 квітня 1892 року
виконала головну партію в ораторії Г. Ф. Генделя «Месія». 5 червня 1892 року в
«Львівському бояні» виконала пісню Миколи Лисенка «Нащо мені чорні брови».
В опері Соломія Крушельницька дебютувала 15 квітня 1893
року партією Леонори в опері італійського композитора Гаетано Доніцетті
«Фаворитка» на сцені Львівського міського театру Скарбка. Із великим успіхом
пройшли також виступи в ролі Сантуції в «Сільській честі» П. Масканьї.
Ще під час навчання в консерваторії Соломія Крушельницька
отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте вона
прагнула української опери, якої на той час не існувало. Співачка вирішила
їхати до Італії, щоб продовжити навчання. На це рішення вплинула знаменита
італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка в той час гастролювала у Львові.
Вона порадила їхати до Італії — продовжувати навчання у визнаних майстрів
бельканто.
Восени 1893 року Крушельницька їде до Італії, де вчиться у
знаменитих Фаусти Креспі (спів; підготувала не одну знамениту співачку, вважала
Соломію найздібнішою зі своїх учениць) і професора Конті (драматична гра і
міміка).
Доброю школою для Крушельницької було виконання оперних
арій на концертах. Так, на концерті музично-драматичної школи «Л'Армонія» вона
проспівала арії з опер «Фауст» Ш. Гуно, «Африканка» Д. Меєрбера, «Єврейка» Ф.
Галеві.
У другій половині 1890-х років Крушельницька починає
тріумфально виступати на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції,
Португалії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх «Аїда»,
«Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, «Африканка»
Д. Меєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Дж. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе,
«Електра» Р. Штрауса та інших.
Славу Крушельницька здобула на варшавській та краківській
сценах, виступаючи кілька сезонів поспіль в операх польського композитора
Станіслава Монюшка.
1910 року Крушельницька одружилася з відомим італійським
адвокатом, мером міста В'яреджо Чезаре Річчоні — тонким знавцем музики,
ерудованим аристократом, в одному з храмів Буенос-Айреса. Оселилися у В'яреджо,
де вона купила віллу, яку назвала «Саломеа».
1920 року Крушельницька в зеніті слави покидає оперну
сцену, виступивши востаннє у неапольському театрі в улюблених операх «Лорелея»
і «Лоенгрін».
Далі присвятила себе камерній концертній діяльності, пісні
виконувала вісьмома мовами. Гастролювала Україною, Європою, Америкою. Протягом
1894–1923 років майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стрию,
Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах Галичини. Міцно дружила з І.
Франком, М. Павликом, Ольгою Кобилянською, М. Лисенком, Д. Січинським та
багатьма іншими культурними діячами Галичини і Наддніпрянщини.
У післявоєнний період Крушельницька почала працювати у
Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка. Однак її викладацька
діяльність, ледь почавшись, мало не завершилася. Під час «чищення кадрів від націоналістичних
елементів» їй інкримінували відсутність консерваторського диплома, який пізніше
знайшли у фондах міського історичного музею.
Мешкаючи й викладаючи в Радянській Україні, Крушельницька,
незважаючи на численні звернення, довгий час не могла отримати радянського
громадянства, залишаючись підданою Італії. Нарешті, написавши заяву про
передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, вона стала
громадянкою СРСР.
1951 року Соломії Крушельницькій присвоїли звання
Заслуженої діячки мистецтв УРСР, а в жовтні 1952 року вона нарешті отримала
звання професорки.
Востаннє співала у Львівській філармонії 1949 року, в
77-річному віці. Мало хто знав, що на той час співачка вже хворіла раком горла.
Соломія Крушельницька померла 16 листопада 1952 року.
Похована у Львові на Личаківському цвинтарі поруч із могилою друга та
наставника — Івана Франка.
Цей проєкт – втілення ідеї, що робить повсякдення цікавішим. Прагнемо через
доробок відомих митців збагачувати та розширювати наші знання в галузі мистецтва.
Соломія Крушельницька. Вона була – довершена гармонія... Винятково сильне і приємне для вуха сопрано, вроджений акторський талант, досконале виконавське мистецтво, краса фізична і духовна. Соломію Крушельницьку досі вважають неперевершеною оперною дівою, яка перетворювала кожну виставу на неповторне мистецьке явище, на те, що означали словом «тріумф». Про неї знав весь світ. Свої особисті концерти вона завжди закінчувала українськими народними піснями.
Життя Соломії Крушельницької варте того, щоб про нього знімати художні фільми, телесеріали, писати романи та документальні розвідки. На її долю випала велика праця, велика слава і велика любов. Вона була дуже відомою і вільною у своїх діях, але війна і обставини зробили її заручницею радянської влади. Вона завжди наголошувала, що вона українка, але в незалежній Україні не так багато встигли зробити для її пам'яті.
До ювілею Соломії Крушельницької матимемо зустріч “Кришталеве звучання її голосу ” із провідними музикантами Чернівців - Тетяною Петришиною - вокалісткою та Лілілєю Холоменюк - піаністкою.
Поговоримо про творчість примадонни та її внесок в українську вокальну школу.
У 1975 році, 1 жовтня ЮНЕСКО заснував Міжнародний день музики — свято, що об’єднує серця всіх, хто пише, грає, співає або просто не уявляє ні дня свого життя без музики.
Без музики нам залишатися надовго не можна! Музика — це міжнародна мова, що зрозуміла всім. Вона може підбадьорити, підняти настрій, налаштувати на робочий лад, допомогти розслабитися, подумати, вона може все :) А люди, які з набору нот створюють справжні музичні шедеври, — і зовсім всемогутні. Складно уявити, як з окремих звуків з’являються мелодії, здатні розтопити навіть найчерствішу душу.
Міжнародний день музики — це професійне свято для всіх, чиє життя пов’язане з нотами, піснями, музичними інструментами, хто не з чуток знає, що таке мінор і мажор, сольфеджіо, попурі та реперкуса.
В цей день відділ мистецтв вітає всіх причетних до професії! Бажаємо гармонії та чистого кришталевого звучання вашої душі!
Нехай музика звучить!
Знайомимо наших читачів із молодою талановитою співачкою - лавреаткою багатьох міжнародних та всеукраїнських вокальних конкурсів, володарку "Золотої квітки" Міжнародного вокального конкурсу Квітки Цісик Тетяною Петришиною!
15 вересня 2022 року виповнюється 145 років від дня народження української художниці в жанрах графіки, малярства, килимарства, педагогині, Народної художниці УРСР (1956).
Олена Кульчицька є авторкою понад 4 000 художніх творів, що увійшли до золотого фонду української книжкової ілюстрації («Слово о полку Ігоревім», «Тіні забутих предків», «Лис Микита», тритомна праця етнографа Стефаника). Вона є піонеркою ілюстрації дитячої книги на західноукраїнських землях.
Олена Кульчицька була універсальною художницею і залишила художній спадок в різних видах мистецтва: живопис, графіка, сакральний живопис (створила унікальний іконостас), килимарство. Особливої уваги заслуговують спроектовані меблі, вироби з бронзи та емалі.
Творчість Олени Кульчицької займає в українському мистецтві важливе місце. Вона є не лише першою жінкою-маляркою в Галичині, а й першим графіком на західноукраїнських землях: започаткувала мистецьку ілюстрацію й культурне оформлення книжки, а її офорти, акватинти, дереворити та лінорити були першими мистецькими творами в Галичині у цій техніці. Олена Кульчицька народилася 15 вересня 1877 р. в м. Бережани у родині судді Лева Кульчицького. Мистецьку освіту здобувала спочатку в приватних малярів у Львові, згодом у Мистецько-Промисловій Школі (1903-1908) у Відні. Після закінчення школи О. Кульчицька подорожувала, вивчала мистецтво у Західній Європі (Мюнхен, Париж, Лондон). Повернувшись у Галичину, спочатку жила в Косові на Гуцульщині, де перебували її батьки, але скоро переїхала до Львова.
У цей час створила в оптимістичних кольорах картини “На леваді”, “Ярмарок у Косові”, “Соняшник”, “Верби”, портрети батька і матері. В графіці вона виявила чималу активність, працюючи у лінотипі (чорний і кольоровий), деревориті, офорті, пастелі, акварелі. Перша участь у виставці (Львів, 1909), принесла молодій малярці великий успіх. Після короткотривалого вчителювання у Львові О. Кульчицька переїхала до Перемишля, де майже 30 років (1910-1938) викладала малювання у гімназії.
У 1911 і 1913 роках О. Кульчицька брала участь у виставках українського мистецтва в Києві. Тут особливий успіх мали її графічні твори. Під час Першої світової війни, коли воєнні події прокотилися по українській землі, несучи пожари, знищення і смерть, О. Кульчицька стала літописцем народної трагедії. Ніхто з наших митців так не задокументував у своїх творах жахливі воєнні події в Україні, як вона.
Після війни, коли в Галичині почало відроджуватися культурне життя, О. Кульчицька багато працювала в книжковій графіці, ілюструвала дитячі видання. Деякі казки з її ілюстраціями перевидавали по кілька разів. Працюючи для молоді, О. Кульчицька створила серію картин на історичні теми. Ці твори мають велике виховне та естетичне значення. Багато часу художниця присвячувала декоративному мистецтву. Коли в Галичині організували виробництво килимів, О. Кульчицька була однією з перших, хто дав згоду на співпрацю, і запропонувала біля 80 проектів сучасних взірців килимів. Вона – автор проекту залізного хреста на могилі українських вояків у Прикуличах біля Перемишля (хрест знищили поляки після 1945 р.). Від 1945 до 1954 р. викладала графіку в Українському поліграфічному інституті у Львові, професором якого стала у 1948 р. Останні роки життя О. Кульчицької були важкими: вона не могла ходити. Якби друзі не піклувалися про неї, то вона закінчила б життя в злигоднях. У переддень смерті художниці повідомили, що їй присуджено Шевченківську премію. Померла О. Кульчицька 8 березня 1967 р.
Понад 400 творів заповнили не одну прогалину в українському мистецтві. Серед них живописні твори: “Жнива”, “Діти зі свічками”, “Великдень”. “При лямпі”, “Біля криниці”, “Жиди”, “Зима”, “Довбуш”, цикли “Історія княжих часів”, “Українські письменники”. Твори Олени Кульчицької з незмінним успіхом експонували у Києві, Львові, Берліні, Варшаві, Відні, Москві, Празі, Римі, Торонто, Хельсінкі, Чикаго. У багатьох музеях її роботи займають почесне місце. З 1971 р. у Львові діє Художньо-меморіальний музей О. Кульчицької. Мистецьким талантом, небуденною працьовитістю, громадською діяльністю і глибоким патріотизмом Олена Кульчицька ще за життя здобула собі великий авторитет і пошану серед громадянства. Тепер її ім’я вписане золотими літерами в історію українського мистецтва.
До ювілею мисткині запрошуємо ознайомитись із альбомом "Олена Кульчицька", що вийшов друком в 2013 році у Львові у видавництвах "Апріорі", "Майстер книг".
13 вересня 1970 року вперше Чернівецька телестудія транслювала перед багатотисячним натовпом на всю Україну композиції “Червону руту” і “Водограй”.
У Чернівцях зініціювали запровадження Національного дня української пісні. Запропонована дата – 13-го вересня, в день першого публічного звучання пісні "Червона рута". Першим кроком до святкування став масштабний флешмоб в одній із гімназій міста. Там понад 800 учнів і вчителі заспівали разом найпопулярнішу українську пісню.
А ми щиро вітаємо всіх, хто творить українську пісню! В час жорсткої повномасштабної війни вона потрібна в рази гостріше! Вітаю всіх, хто своїм талантом доносить пісню до слухача, хто наділяє музичне полотно сенсами та рушійністю! Вітаю всіх, хто працює на мистецькі масштаби у медіапросторах - радіо- теле- та інтернет- ресурси!
Вітаю тебе, пісенно Україно!
Композиція “Червона рута” – одна із всесвітньовідомих українських пісень, автором якої став Володимир Івасюк.
Саме ця композиція стала справжнім хітом серед інших пісень Івасюка. Свою безсмертну пісню автор написав під час навчання у Чернівецькому медичному університеті.
Щоб виконати жіночу партію у “Червоній руті”, Івасюку довелося запросити вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, оскільки всі роз’їхалися на канікули і не було кому запропонувати цю роль. Разом із нею Івасюк протягом двох тижнів давав життя новій пісні.
Перше публічне виконання пісні “Червона рута” відбулося на сцені Чернівецької філармонії в жовтні 1970 року під час творчого звіту обласної спілки композиторів. Пісню виконав Вижницький ансамбль “Смерічка” Левка Дутковського (солісти Василь Зінкевич і Назарій Яремчук).
Через деякий час композицію вперше записують у виконанні колективу Лева Тарасовича.
Практично через рік у серпні був знятий культовий музичний фільм “Червона рута”, в якому солісти ансамблю та викладачка культосвітнього училища Софія Ротару зіграли головні ролі.
У 1971 році “Червона рута” увійшла до двадцятки переможниць першої радянської “Пісні року”, що визначаються за листами слухачів і глядачів. На сцені “Останкіно” композицію виконали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк.
Українська кіноіндустрія розвивається та приносить неймовірні плоди. Довгий час машина російської пропаганди заважала це робити.
Росія переманювала до себе акторів, режисерів, намагалася привласнити українських митців та їхню творчість собі, а також роками силкувалася переконати, що в Україні немає якісного кіно.
Проте нині українські фільми збирають нагороди на міжнародних кінофестивалях, а самих режисерів поважають за їхню роботу. Це якісне кіно, яке має сенс, після перегляду якого тобі буде, над чим замислитися.
10 вересня /друга субота вересня/ відзначається День українського кіно.
Чому українське кіно є цікавим наміжнародній арені?
На жаль, саме зараз цікавість до всього українського, в тому числі й кіно, обумовлена жахливою повномасштабною війною, що відбувається у нашій країні. Проте ми не можемо стверджувати, що сучасне українське кіно має свою особливу стилістику або образність, за які у всьому світі цінують наші фільми.
Як елемент самобутності, можемо згадувати українське поетичне кіно і можливих його послідовувачів сьогодення. Але їх не так багато. Наше українське кіно ще шукає свою неповторність.
Міжнародного комерційного успіху досягав поки що тільки український телевізійний продукт, власне, серіали. Це такі: "Нюхач" з його великими територіями продажів, зокрема як формат, це "Схованки", це "Кріпосна", що створила певний фурор на території Східної Європи.
Через війну процес зйомок зупинений, багато фільмів, навіть уже відзнятих, зависли на етапі постпродакшену і потребують дофінансування, а чимало знаменитостей на фронті, серед них актори, режисери. Війна забрала в кіноіндустрії можливість держфінансування, творців, техніку та можливість знімати художнє кіно.
Щоб про сучасне українське кіно говорили у світі, ми маємо віднайти нарешті свою особливу кіномову, автентичність та власну стилістику. Саме це надасть можливість відкривати нашому контенту такий важливий для нас світовий ринок. За словами Кирила Горобця - кінопродюсера, саме зараз, на шляху до своєї жаданої свободи ми зможемо відкрити ту самобутність. І скоріше за все після того нас зможуть впізнавати.
У важкі запеклі та жорсткі, інформаційно-насичені та звитяжні дні для України та української нації вітаємо всіх причетних діячів галузі із професійним святом. Ваша нелегка та необхідна робота була та буде якісно поцінована та, деколи, є чи не єдиним можливим розвантажувальним засобом для багатьох.
Тож разом до Перемоги! Бажаємо процвітання вашій галузі та нашій Переможній Україні!
7 вересня 2022 року, в переддень ювілею Сіді Таль - видатної української театральної акторки та співачки єврейського походження, відбулась зустріч із творцями вистави "Сіді Таль. Єврейська душа" - головною режисеркою Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської Людмилою Скрипкою - народною артисткою України та керівницею літературно-драматичної частини театру Світланою Новицькою.
Людмила Скрипка поділилась цікавою історією створення сценарію п'єси, про складність та простоту режисерських рішень в постановці, про важливість роботи театрального художника та особливості написання музичного матеріалу до вистави, про переваги та особливості сценічного костюму, про особливості творення реквізиту та декорацій сцени. Неабиякий талант та досвід режисерки-постановниці дарує глядачам історію життя артистки Сіді Таль у часовому вимірі, переносить у часи довоєнного та міжвоєного періоду історії Буковини та Чернівців.
Цікавим відкриттям для присутніх стали деякі секркти про об'єми драматичних творів та їх втілення на сцені від Світлани Новицької.
Своїми щирими спогадами від знайомства із подружжям Сіді Таль та Пінхаса Фаліка поділились журналістка буковинських часописів Олена Чайка.
Лариса Бєлова розповіла про творчі сценічні прийоми Сіді Таль, про багатство образних форм у створенні того чи іншого персонажу, про поради та настанови Примадони Сіді Таль та теплі сімейні зустрічі, що демонстрували щиру любов та повагу людям.
Всі присутні мали змогу почути та побачити у відеоматеріалі Сіді Таль у розквіті своїх естрадних героїв на концертах та виставах тієї доби.
На зустріч завітали шанувальники творчості Сіді Таль, журналісти, працівники галузі культури та відвідувачі бібліотеки.
Життєва стежина СІДІ
ТАЛЬ.
У
незаможній єврейській сім’ї чернівецького пекаря Лейби Біркенталя
8
вересня 1912 року народилася дівчинка, яку назвали Сореле. Бог нагородив
її
талантом, який проявився ще в дитинстві.У темному підвалі, де палав
вогонь
у печі, пекарі зачаровано слухали пісні маленької Сореле. Дівчинка
.jpg)
