1 жовтня - Міжнародний день музики!

 

У 1975 році, 1 жовтня ЮНЕСКО заснував Міжнародний день музики — свято, що об’єднує серця всіх, хто пише, грає, співає або просто не уявляє ні дня свого життя без музики.

Без музики нам залишатися надовго не можна! Музика — це міжнародна мова, що зрозуміла всім. Вона може підбадьорити, підняти настрій, налаштувати на робочий лад, допомогти розслабитися, подумати, вона може все :) А люди, які з набору нот створюють справжні музичні шедеври, — і зовсім всемогутні. Складно уявити, як з окремих звуків з’являються мелодії, здатні розтопити навіть найчерствішу душу.

Міжнародний день музики — це професійне свято для всіх, чиє життя пов’язане з нотами, піснями, музичними інструментами, хто не з чуток знає, що таке мінор і мажор, сольфеджіо, попурі та реперкуса.

Так грайте ж, музиканти! Хай ваша музика не замовкає!

30 вересня - Всеукраїнський день бібліотек! З святом, колеги!

 Всеукраїнський день бібліотек встановлений в Україні «…враховуючи великий внесок бібліотек України у розвиток вітчизняної освіти, науки і культури, необхідність дальшого підвищення їх ролі у житті суспільства та підтримуючи ініціативу бібліотечної громадськості…» згідно з Указом  Президента України. 

 Ось вже 23 роки бібліотекарі мають пофесійне свято, тож впевнена, що їх внесок у розвиток освіти, науки та культури в рази збільшився.

 А я, відповідно, маю вже  24 роки бібліотечного стажу і з впевненністю можу заявити, що бібліотекарі дуже розумні, дотепні, сучасні, свідомі, веселі та дуже креативні люди. 

Тож  від щирого серця вітаю всіх колег із святом, бажаю чудового життя, немов у добрій казці, розумних думок, як в книгах про філософів, неймовірного запасу знань на всі випадки життя і просто щасливих історій, як в захоплюючих романах про любов! І будьмо  щасливі у своїй професії!

Трохи професійного гумору всім до настрою!   

 

У шкільній бібліотеці старшокласниця:

- У вас художня література є?
- Є.
- А класика є?
- Є.
- А нагадайте, будь ласка, все, що у вас є, а то я назву забула.

..

Читач:
- Мені потрібна книга.
Бібліотекар:
- Зверніться до каталогу.
Читач довго бродить у читальному залі, потім підходить до іншого бібліотекаря:
- Вибачте, це ви каталог?

...

Якось раз Маркові Твену прийшов лист, у якому було лише одне слово «Свиня».
Недовго думаючи, письменник у своїй газеті опублікував відповідь на це послання: «Листи без підпису мені доводилося отримувати і раніше. Але вчора мені вперше прислали підпис без листа».

...

- Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, хто ти.
- Цікаво... Ось я читаю Гомера, Платона, Сократа.
- Ти — брехун!

...

Біля столу видачі молода пара.
Вона:
- А у вас є ...е-е-е (червоніючи) Хейєрдал?
Він:
- Що-що ти сказала?
Вона:
- Та я й сама спочатку дивувалась...

...

В одному з підземель Києва віднайдено бібліотеку Ярослава Мудрого! Позначки на читацьких формулярах археологів шокували: "Відрубати голову", "Посадити на кіл", "Почекати - може, ще поверне книгу".

...

- У нас на роботі ввели щорічний огляд у нарколога та перевірку у психіатра, плюс довідка про несудимість. Певно підозрюють, що тверезі і нормальні люди за таку зарплату працювати не будуть.

...

Читач: Я не можу знайти про сади Сігізмупори.
Бібліограф: Напевно, про сади Семіраміди?
Читач: А я думаю, чому не можу ніяк знайти!

...

Бібліотекар: Що будете брати?
Читач: Ну, не знаю ...
Бібліотекар: Про що хотіли б прочитати?
Читач: Ну, що-небудь для душі ...
Бібліотекар: А точніше?
Читач: Ну, що-небудь про концтабори ...

...

У бібліотеці йде облік книг. Бібліотекар, гортаючи книги:
- Так, на сторінці 12 - дірка.
Перегортає сторінку:
- О! І на 13-й теж.

...

Прийшла блондинка до бібліотеки і дуже голосно каже:
-Мені подвійний чізбургер і велику колу!
Бібліотекар з жахом:
- Дівчино! Ви що…?! Тут - бібліотека !!!
Блондинка на секунду замислилась, а потім пошепки, прикривши рот рукою:
- А-а-а ... Так-так, вибачте. Мені подвійний чізбургер і велику колу.

...

Програміст в бібліотеці:
- Де бібліотекар?
- В архіві.
- Розархівуйте, будь ласка.

...

Маленький Освальд, розвинений не по роках, приніс із бібліотеки книгу "Догляд за дітьми та їхнє виховання".
- Сину мій, що ти будеш робити з цією книгою? - вигукнула здивована мати.
- Як що? - відповів маленький мудрець. - Я хочу подивитися, чи правильно ви мене виховуєте.

...

В університетській бібліотеці видача підручників на наступний навчальний рік. При вході зустрілись троє студентів:
1-й: Треба б книжки отримати!
2-й: Ага, треба спочатку здати.
3-й: Блін! Треба спочатку знайти!!!

...

- Любить, не любить, плюне, поцілує, до серця притисне, до біса пошле ... - гадав на бібліотекарку Катю студент Вася, за відсутності ромашки вириваючи листки з бібліотечної книги.

"Мандруємо говірками України"

 26 вересня 2021 року - відбулось закриття виставки "Буковинська лялька-мотанка", що експонувалась в рамках "Вишиваного дивотвору - 2021" та була присвячена 30-річчю відновлення Незалежності України.

Нагадую, що відділ мистецтв працював в проєкті із інтерактивним етнографічним квізом "Мандруємо говірками України".

Підвели підсумки, оголосили переможців, визначили найактивніших та означили найбільш привабливе запитання інтерактивного етнографічного квізу.

Радію з вами і ось вони - результати!

Переможницею є Марія Калинюк, яка надала 14 правильних перших відповідей. На почесному другому місці є Наталія Боднар!

Найактивнішою читаткою квізу визначено Софію Тілабову, яка залишила найбільше коментарів та вподобайок під постами квізу!

Найцікавішим питанням визначено завдання № 16.

"Перекладіть загальнодоступною українською мовою словосполучення: "цімборка у білилі".

Зазначте регіон його вжитку ".

Правильна відповідь така: "приятелька у намітці". Мається на увазі рушникоподібний жіночий головний убір.

Хоч і жодної повної правильної відповіді не отримала, але пристрасті розгорілись навколо обговорення запитання, що і визначило його як найцікавішим завданням!

По закінченню роботи та за результатами всі отримали свої відзнаки та пам'ятні подарунки від рукодільної мережі "Санта".

І я теж отримала подарунок, за що вельми вдячна пані Одарці Кучерявій - моїй багаторічній творчій партнерці, коліжанці та людині, що надихає на пошуки, розвиток та здобуття нових знань та навиків!

Гомоніла Буковина. до 95-річчя Святослава Мельничука

Святослав Мельничук – ветеран УПА. Народився 13 вересня 1926 року на півдні Румунії, де його батько працював, коли Буковина увійшла до складу Румунії. На Буковині батько-священик піддавався тиску з боку керівного духовенства за незгоду взяти румунську національність. Батько брав участь у національно-визвольних змаганнях в лавах армії УНР 1918-1921, а тому, коли прийшла радянська влада вирішив не ризикувати безпекою сім’ї і виїхав з нею до Німеччини на хвилі радянсько-німецьких домовленостей про повернення німців додому. У воєнний час митрополит Огієнко забрав сім’ю священика на Холмщину. Саме там, побачивши дощенту спалене польською Армією Крайовою українське село, Святослав вирішив піти в УПА. Вже з 17 років воював з нацистами та Армією Крайовою на Холмщині, а згодом - з енкаведистами. 1945-го, після облави, пораненого Святослава взяли в полон і заарештували. Був на волосині від страти але натомість його на десять з половиною років заслали у Воркуту. 1955-го звільнили з каторги. Повернувшись додому, він знову здобув середню освіту, потім - професійну. Викладав у школі музику та співи. Здобувши вищу освіту викладав у культосвітньому училищі. Засновник хору "Гомін Буковини", співзасновник товариства Просвіта ім. Тараса Шевченка, засновник і голова братства ОУН-УПА. Помер 6 червня 2019 року в Чернівцях.

 До 95-річчя від дня народження видатного земляка подаємо інтерв'ю із мистецьким та громадським діячем СВЯТОСЛАВОМ  МЕЛЬНИЧУКОМ. 

Святослав МЕЛЬНИЧУК – СМ
Україна активна – УА

СМ: Я народився в Румунії. Батько був вимушений виїхати туди і там працювати, шоби вивчити румунську мову, бо Буковину зайняла Румунія. Він працював біля Плоєшті (Прим. ред. - Ploieşti (рум.) – місто на півдні Румунії) на нафтових розробках.

Батько поступив на теологічний факультет, бо учительську роботу не давали українцям. У 30-му році батько закінчив його і дістав першу парафію в селі Веренчанка. Але справа в тому, шо тоді вимагали, шоби кожний священик чи учитель записувався румуном. Батько не хотів, то за це він довго не тримався в селі - його старалися ті, шо керували духовенством, витіснити. Якщо траплялися кращі умови, то він йшов у друге село.

Ну і звичайно, шо в 40-му році батько мусів думати про своє життя: він добре розумів, що його будуть арештовувати і вивозити на Сибір, бо був учасником визвольних змагань, і рано чи пізно це виявиться. Тоді на Буковині було багато німців - на Роші (Прим. ред. - На той час – село Роша в передмісті Чернівців, тепер – мікрорайон у м.Чернівці) і в деяких інших районах. Гітлер зі Сталіним домовилися, шоби всіх німців відпустити в Німеччину. А наша інтелігенція добре знала німецьку мову. Так ми виїхали в Німеччину - вся родина.

А вже з Німеччини в воєнний час митрополит Огієнко забрав нас на Холмщину. Там поляки нападали і нищили українську інтелігенцію з 42-го року - це була Армія Крайова (АК, Прим. ред. - Armia Krajowa (пол.) – збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни (1939-1945)). В 42-му році напали на батька - чудом спасся, з Божою помощю не розстріляли. Ну а батька паралізувало, і ми віднесли його у лікарню при монастирі, польському. А польські монахи і священики відносилися до християнина, православного священика, дуже добре - не було там ворожнечі політичної. Ми тоді звернулися знову до митрополита Огієнка, і він вже дав інше село на Холмщині, недалеко від міста Грубешів (Прим. ред. - Hrubieszów (пол.) – місто у східній Польщі, за 5 км від сучасного кордону України. Упродовж століть було центром українського життя у південно-східній Холмщині. У травні 1946 у Грубешеві відбулися сутички між УПА, польською Армією Крайовою та радянськими і польськими урядовими військами). Там другий раз напала Армія Крайова, але там вони вже палили села, повністю і тільки тому, шо вони українські. Палили, убивали, хто попаде під руку. Ми тоді дали собі клятву, шо дальше терпіти не можна - здамо екзамени достроково і підемо в українську партизанку - Українську Повстанську Армію. Це був 44-ий рік.

Здали екзамени, і брат попав у одну сотню, я - в іншу сотню, по зв’язку. Я за брата і за себе попрощався з батьками, пояснив, шо ми йдемо в Українську Повстанську Армію захищати українські села від Армії Крайової і німецьких фашистів. Брат загинув 1947-го року на Волині і там похований.

УПА вступила в бій з Армією Крайовою, так, шо вигнали і поляків, і німців, навіть була один час створена так звана Закерзонська республіка. Фактично управляли УПА на Холмщині і Підляшші. То недовго було, але було.

Потім був вишкіл у старшинській школі. Так сталося, шо в кінці наших занять була зрада, і був бій. Нас було три сотні курсантів. НКВД в першу чергу хотіли штаб захопити, і їм це вдалося. Я також був учасником того бою. Наша сотня була в цей час в іншому місці. То не було дуже довго. Три дні ми були відірвані від зв’язку. Стояли на стежах, військова дисципліна була. Якісь маленькі запаси мали - трошки сухарів, а так, то їли насіння з буку, їли ожини, - то шо природа давала. А потім отримали наказ змінити дислокацію.

1 січня я вже був на Буковині. Прийшов до командира, дав документ, і мене назначили в сотню, де якраз треба було командира взводу, по-українськи чоти (Прим. ред. - підрозділ сотні УПА) - 32 чоловіка. Але їх ше треба було вчити, то були новобранці. Мене відправили у Вижницький район, сказали під час зими вишколювати, а весною мав прийти на відповідний пункт, шоб знову з’єднатися з іншими сотнями. І знову – зрада. І був нерівний бій – на нас напали війська НКВД: 7 чоловік загинуло, а решта почали здаватися.

У боях під Берегометом (Прим. ред. - селище міського типу Вижницького району Чернівецької області) я був ранений і попав до них у плен. Тут же у тому селі Бергометі зразу хотіли повішати мене, і я вже знав, шо маю померти. Але з району, з Вижниці подзвонили, щоб мене доставити туди. Як подзвонили з району, то зразу в мене помили рани, перев’язали [посміхається] (а я був в ногу і в руку ранений), і відправили в район. А там вже всьо – протокол, і без суда не можна.

Там я заслаб на тиф. Черевики в мене солдати вкрали, кинули якісь постоли. А опісля, як побачили, шо я вже виздоровляю, раз та й ноччю викликали мене ніби назад на слідство. А то була весна, мокро, болото: ті постоли пірвані, ноги намочилися. Він мені дав пару питань та й вже не в лікарню мене, а в камеру. А тут знов в мене температура. Але хлопцям, які були там, - також наші хлопці, але місцеві, - їм приносили узвар, і вони мені давали його, і я вилікувався - молодий організм поборов цю хворобу. Опісля з Вижниці відправили в Чернівці, а в вересні судили: дали 20 років каторжних робіт і 5 років позбавлення прав.

У шахту направили, на шосту шахту у Воркуті. Ше тоді не було батарейок шахтарських, а була лампа Вольфа: горить, а як стукнув добре – вона загасилася і ти вже нічого не бачиш, що робити. Приходиш з шахти – лазні не було, митися не було як: такий чорний, брудний – у їдальню, і так у тій одежі йшов спати.

Лишили мене якось наверху нести і подавати дерево у шахту - таке досить довге, на 3-4 метри. Блатні, зеки - ті шо за крадіжки, за вбивства сиділи, вони разом з політичними були. Але вони завжди мали кращі роботи - то їхні люди були. Він був такий досить добрий, нормальний, а я худий – він мені дає той тяжчий кінець, а сам бере легший. А я не міг підіймати. Ну ше там мене побив бригадир [сміється], але якось так, що менше-більше витримав.

Це було вже недовго, бо я з кожним днем все дуже й дуже слаб – дистрофія у мене була. Ну а доктор Штарк взяв мою особову карточку, з якої взнав, шо я гімназист і каже: "Знаєш німецьку мову?" Я кажу – "Вчив". Та й перекинулися пару словами, і він виписав мене до лікарні, - то називалося оздоровчий пункт, ОП. І там дві неділе шо давали? Вівсяну кашу. А вівсяна каша укріплює організм.

Потім знов пішов у шахту, але вже працював кріпильником, а коли заслаб на діарею, мене поклали в лікарню. Після лікарні знов працював у шахті, а через якийсь час, 1950 р. перевели у шахту №1, де працював у бригаді підземного залізничного транспорту. 1955 р. мене звільнили і я пішов у бригаду будівельників фінських будинків. Воркута розросталася. А через рік прийшов указ з Москви, що я можу вертатися додому, і такі, як я. Дехто ше лишався, шоб заробити гроші. А я трошки мав, написав до татової сестри листа, чи вона прийме мене. Вона відписала, шо я можу приїжджати.

Ну, радості було багато, шо я вже нарешті вдома, на Україні. Почав писати до тата й мами, вони на той час переїхали в Канаду. Там тато працював священиком. Менша і старша сестри також були у Канаді. Шось мені трошки вислали – якусь одежу.

Я почав трохи співати в самодіяльності. Хотіли мене в школу, а потім в клуб, але комуніст місцевий сказав: "Куди він поведе людей, молодь нашу? В церкву! Він син священика", - і не дозволили, і так мені і не дали роботи.

Закінчив я вечірню школу, хотів в університет, але не дозволили, бо я не мав ще прав (ті 5 років). [сміється] То я підготовився і поступив в музучилище на хормейстерський відділ. Я добре співав. Я закінчив третій курс, і з села сусіднього одна дама написала анонімку, шо я такий-сякий, і мене виключили.

Я, як пережив те, шо мене викинули, то посивів трохи за ніч. Я був на нараді в школі, де я працював, а в той час вони зробили в музучилищі збори і мене обплювали, шо я такий-сякий бандерівець, неправду написав в біографії, і всі проголосували виключити. Я приходжу на урок, а мені кажуть учителі: "Ти виключений". То було несподівано…

Коли мене виключили – я вже ходив на роботу. В 60-му році женився, а в серпні того ж року син народився. 1961-го року працював учителем співів і музики в середній школі № 33 в Чернівцях. 1964-го року закінчив муз.училище в Кишеневі. А дальше 1967 р. поступив в Івано-Франківський педінститут ім. Василя Стефаника, на музично-педагогічний факультет. Закінчив його, як хормейстер і викладач по вокалу, співу. Дуже багато співав у самодіяльності.

Опісля я той паспорт з Воркути загубив, чи хтось украв. Як зробили новий, то вже не було таких проблем; бо в першому паспорті було таке, шо навіть не хотіли мене прописувати у Чернівцях. Навіть, як я женився – не хотіли прописувати цілий рік.

Я закінчив інститут і перейшов у культосвітнє училище викладачем. Викладав гармонію, сольфеджіо, музграмоту, теорію музики, і так дальше, румунською і українською мовою. Але прийшов рік пенсії, я два місяці попрацював, і пішов на пенсію. Хоч мене просили: "Лишайся", - бо я був наставником групи, керівником і вихователем. Але я не хотів, пішов на пенсію та й всьо.

В 89-му я вже був в Русі (Прим. ред. - Народний Рух України – громадсько-політична організація, заснована 1989 року). В мене збирався тут штаб Руху. [Посміхається.] Інші боялися, а я кажу: "Нічого, приходьте". В 90-му році я створив хор "Гомін Буковини". Поступово хор почав виступати в театрі, на всяких святах, які робила наша організація, Рух. Та й завжди я готовив ті пісні, які були заборонені радянською владою - на слова Шевченка і інші, народні. З колядками ходив до людей – то люди просто були в захваті, але ті гроші на церкву йшли, на відродження української православної церкви.

Хор успішно виступав в Рівному на фестивалі "Партизанські ночі" в с. Белилуя Івано-Франківської области, в Румунії (провінція Банат), на всіх пограничних заставах Буковини і багатьох селах нашого краю.

УА: Пане Святославе, що би Ви на прощання сказали до всієї молоді України, які настанови нашому поколінню?

СМ: Любіть народну пісню, любіть українців, друг друга і живіть дружно. Не беріть приклад з наших пращурів - не допускайте міжусобиць між українцями, а єднайтеся в єдину силу, шоб ця єдина сила могла розбудовувати нашу незалежну самостійну Україну. І я вірю, шо прийдешні покоління позбудуться цього зла, шо є серед українців - шо кожний хоче бути князьом, керівником, вождем. Ми через це дуже багато втратили. Бажаю, щоби сучасна молодь відкинула всі погані риси, нажиті за всі часи українським народом і розбудовувала нашу прекрасну українську державу.

УА: Дякуємо Вам!

Дискусія про українське кіно відбулась!

11 вересня 2021 року,  у другу суботу вересня, відзначали День українського кіно  у колаборації із Культурно-мистецьким центром імені Івана Миколайчука.  Мали справжнє "кіношне" свято як і всі, хто причетних до створення вітчизняного кінематографа, його представлення глядачу - "прокату", а також його відданих  промоутерів  та поціновувачів.

День встановлений згідно з указом Президента від 12 січня 1996. Український кінематограф бере початок ще з кінця ХІХ століття, коли в 1893 році механік Одеського університету Йосип Тимченко на три місяці раніше за Едісона й більше ніж за рік раніше братів Люм’єрів сконструював кінознімальний та кінопроєкційний апарати. Кілька років по тому, в Харкові Альфред Федецький зняв кілька короткометражних картин і 2 грудня 1896 у приміщенні Харківського оперного театру (тепер обласна філармонія) провів перший в Україні публічний кіносеанс. 

Тож, маючи понад столітнє українське кіно, дивились нове українське -  "Мої думки тихі" (2019). До перегляду режисер фільму Антоніо Лукіч передав Чернівцям свою режисерську копію  у подарунок. Дякуємо щиро!

В Україні кінофестивальна прем'єра стрічки відбулася під час Одеського міжнародного кінофестивалю у липні 2019 року, де робота  режисера фільму Антоніо Лукіча отримала приз глядацьких симпатій, премію FIPRESCI за найкращий український фільм, премію за найкращу акторську роботу (Ірма Вітовська-Ванца) та спеціальну згадку журі (Андрій Лідаговський).

 Фільм  глядачам Культурно-мистецького центру імені Івана Миколайчука сподобався, тому пропозицію  Відділу мистецтв Чернівецької ОУНБ імені Михайла Івасюка подискутувати - прийняли радо.   До дискусії було запрошено кінорежисера та  кінопродюсера Андрія Чернюка (м. Київ).

 Запропонувано  два напрямки для розмови: рефлексія на переглянуте кіно "Мої думки тихі" та українське кіно: історія та сьогодення.  

До обговорення приєднались глядачі різних вікових та соціальних груп -   учнівська та студентська молодь,  цілі родини чернівчан,  пенсіонери-шанувальники та молодь, що слідкують за розвитком усього культурного процесу міста, відомі митці Чернівців - художники, письменники, музейні працівники, підприємці та колеги з провідних новинних  канал-ресурсів міста.

 Головними тезами звучали: відносини за формулою "батьки-діти",  українські реалії у бізнесі,  у складному сьогоденні "фрілансерної" молоді,  у соціальному статусі старшого покоління та загальний український шлях, як Держави.

 За другою темою дискусії  своїм досвідом та  своїм баченням шляху  розвитку  сучасного українського кіно поділився  запрошений гість Андрій Чернюк. І цей напрямок дискусії був підтриманий  розмовою усіма присутніми. Кожен висловився про власні бачення сучасного українського кіно та його поступовий розвиток.

Особливою проблемою присутні зауважили питання реклами  кіноподій у Чернівцях та вчасне донесення інформації до глядача. Свою думку по промоції кіноподій висловила заступниця директора Центру  пані Тетяна Дяченко  та адмін Центру  пан Антон.

 На завершення,  Любов Шилюк -  модераторка заходу, закцентувала увагу присутніх на  музичному оформленні сучасного українського кіно та фільму "Мої думки тихі", на законі про підтримку українського кіно в Україні та роллю Українського культурного фонду  у кінореалізації сміливих проєктів сучасних українських режисерів, роллю фестивального кіножиття  фільмів короткого метру, документального, публіцистичного та інших жанрів, авторські права та  "піратський прокат"  у мережі "світової павутини".

 На закінчення зустрічі для всіх прозвучав анонс про відкриття "Іван-хабу" та запрошення  на майбутні імпрези Культурно-мистецького центру імені Івана Миколайчука. 

 

13 вересня - День української пісні

 

Рівно 51 рік тому, в сонячну неділю, 13 вересня 1970 року, на Театральній площі в Чернівцях збирався натовп. Подія планувалась непересічна - пряме включення до ефіру київської студії телебачення.

Передача "Камертон доброго настрою" мала стати майданчиком для першого ефірного виконання пісень чернівецької музичної зірки - композитора Володимира Івасюка.

"Прем'єрити" мали двома свіженаписаними піснями - "Червона рута" та "Водограй".

Величезна камера, схожа на коробку фокусника, і двоє перед нею - Івасюк та місцева юна співачка - Олена Кузнєцова.

Перше та надуспішне виконання "Червоної рути" та "Водограю" стали моментом відліку до часу, коли в цей день ми з вами будемо святкувати День української пісні та радіти, що маємо ці пісенні сторінки в історії нашої Держави та нашого талановитого Народу! 

 

Спогади з цієї події Назарія Яремчука: «13 вересня 1970 року — день народження «Червоної рути» і «Водограю». І хоч пісні прозвучали одночасно, доля у них була різна. «Червона рута» відразу не тільки затьмарила «Водограй», але й інші пісні.

Пригадую вересневий день 1970 року. Після третьої пари університетських занять викликають мене на Театральну площу, де йшли зйомки передачі «Камертон доброго настрою». Був погожий осінній день, день, коли люди вперше почули у Володиному виконанні «Червону руту» і «Водограй». До самої площі — не пройти. Її обступили сотні людей. З вікон медінституту, де на той час навчався Володя, визирали студенти. Сонце сяяло у променях бабиного літа, а над Чернівцями лунали пісні Володимира Івасюка. Сам він сидів на лаві під деревами — смерічками та ялинками, — і розмовляв із дівчиною… Увага ж операторів зосереджувалась на безпосередніх учасниках передачі, на Софії Ротару, скажімо. Вона співала пісню «Валентина». Співала натхненно, вражаючи. З іменем Володимира Івасюка тісно пов’язаний її творчий злет…

Зі сходинки на площі я співав, пригадую, «Юність смерек, мов незрівнянний світ краси…». Оддалік стояли добре знайомі мені Левко Дутковський, Валерій Громцев, Марія Ісак, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Василь Селезінка, Василь Стріхович. Останній (тон-режисер місцевої студії телебачення) записував на плівку пісні композитора Володимира Івасюка і всіх тих, хто був на площі. Через камеру ми несли глядачам світ не лише краси, але й своїх почувань і мрій. Багато хто з імпровізованих підмостків передачі «Камертон доброго настрою» виглядав своє майбутнє. І пов’язував його з людиною, яка скромно сиділа на лаві під ялинами».

Микола Царук: «Ми лишень сіли за парти, як 13 вересня 1970 року мій новий друг і мій одногрупник Назар Яремчук знімався на телебаченні. Усі ще не відразу збагнули, що робиться навколо, що стали свідком народження світового шлягера Володимира Івасюка «Червона рута» і його почула та відразу полюбила в прямій трансляції вся Україна! Назарій співав у супроводі «Смерічки» свою першу пісню «Незрівнянний світ краси» Левка Дутковського. Була там і ще нікому невідома Софія Ротар. Перед тим Яремчук мене запросив до себе додому, у своє рідне село Рівня. Ось там уперше у горах почув як він співає, для мене це були зовсім невідомі слова: «А сонце кругом, Далеко лине пісня понад краєм. Далеко сині гори за плаями. Гори! Гори! Там в далині...» Познайомився з мамою свого друга, його сестрою Катрусею, братами Степаном і Богданом. Спати мені постелили в хаті, а Назарій ночував надворі.

Мама Назарія Марія Даріївна після першого курсу навіть написала мені листа, в якому дякувала, що ми з її сином дружимо і просила мене всіляко йому допомагати. Видно мала якесь відчуття. 1 вересня 1971 року Яремчука побачив зажуреного, зболений повідомив, що залишився сам, як палець. Осиротів… Бував я в Яремчуків у Рівні й пізніше, коли вже не було матері. Ми навіть там якийсь Новий рік зустрічали.

Усі чотири роки, доки Назарій навчався на стаціонарі, ми мешкали в одній кімнаті, разом ходили на лекції, удвох поверталися після пар в гуртожиток. Хоч Назарій був більше творчий, йому однаково давалися всі предмети. Жодного разу не перездавав ні заліків, ні екзаменів. Всі роки отримував стипендію, хоч 30 «рублів», проте старався економити, викручуватися, щоб протягнути голодно–бідно місяць. Батько помер раніше, потім не стало й мами, ще й братам і сестричці старався чимось допомогти. Єдине в чому сперечалися, так про іноземну мову, яка нас розділила. Він вибрав англійську, адже мав старшого брата Дмитра в Канаді, а я — чомусь німецьку. Й сам не знав, навіщо. Коли вдруге оженився на німкені, вже майже два десятки років живу і працюю в Німеччині, аж тоді зрозумів, що Господь продумав усе розумно.

Коли побачив ту дивовижну вижницьку природу, ту красу гір, потічків, Черемоша, лісів й сам непомітно відчув, що потрапив у якусь казку. Так і Назарій, змалку закоханий у цей Божественний край, не міг вибрати собі щось інше, окрім географії. Що ж до музики, то йому вистачало Левка Дутковського. Назарій мені багато доброго про нього розповідав, а якогось разу привіз мене у Вижницю на репетицію, аби похвалитися тим феноменом, тим музичним гуру і велетом, яким насправді був Левко Тарасович.

На нашому курсі навчалося до 50 студентів, яких розділили на три групи. Хлопців і дівчат було приблизно порівну. У нашій групі основу становили буковинці, я був комсоргом всі роки, ми залишалися найкращими в університеті. Я був з Хмельниччини, Гнат Дідич — з Тернопілля, кілька чоловік були з Прикарпаття, Волині і Рівненщини. Тепер важко сказати, коли і з ким Яремчук відчув цю неймовірну насолоду першого кохання. Принаймні, за ті чотири роки до нього приставало чимало красунь, декотрі й мене просили «допомогти», щоб він на них звернув увагу. Жодна «хімія» не спрацьовувала, на зірки дивитися не ходив, не мав з ким. Назарій не мав на це часу, наполегливо вчився і так само з величезною любов’ю їздив на репетиції «Смерічки» і разом з ансамблем Левка Дутковського співав на концертних сценах.

Далі нас з Назарієм перевели в гуртожиток на вулицю Івана Стасюка, де нам виділили 509 кімнату. Звідтіля він перейшов у філармонійний гуртожиток, коли вижницька «Смерічка» Левка Дутковського переїхала в Чернівці і стала професійним філармонійним колективом. Яремчук після четвертого курсу перевівся на заочне відділення через постійне гастрольне життя, а я далі залишався на стаціонарі. Хоча дипломи отримували разом 1975 року.

Упродовж трьох курсів: з другого — до четвертого, ми проходили військову підготову. І після завершення навчання, аби отримати звання лейтенантів артилерії, 1974 року проходили літні військові збори. Місяць нас муштрували в казармах Ізяслава, а завершили — в Тучино на військовому полігоні. На бойових стрільбах. У мене непоганий голос тож у нашому взводі на тих зборах заспівував я і Валерій Харківщенко. Назарій не хотів даремно напружувати голосові зв’язки, беріг їх. І правильно робив. Наш факультет не мав свого ансамблю, тож Назарій співав у студентському ВІА «Черемош», який організували фізики, туди його затягнув ударник Володя Якубовський на прізвисько Квадрат. Щоразу виходив на сцену в красивому костюмі «Смерічки».

(З книжки Михайла Маслія "Незрівнянний світ краси Назарія Яремчука", Видавничий Дім "Букрек". м. Чернівці. 2021 рік).

День українського кіно

 

У другу суботу вересня, відзначається День українського кіно – свято всіх причетних до створення вітчизняного кінематографа, а також його відданих поціновувачів.

День встановлений згідно з указом Президента від 12 січня 1996. Український кінематограф бере початок ще з кінця ХІХ століття, коли в 1893 році механік Одеського університету Йосип Тимченко на три місяці раніше за Едісона й більше ніж за рік раніше братів Люм’єрів сконструював кінознімальний та кінопроєкційний апарати. Кілька років по тому, в Харкові Альфред Федецький зняв кілька короткометражних картин і 2 грудня 1896 у приміщенні Харківського оперного театру (тепер обласна філармонія) провів перший в Україні публічний кіносеанс.

На час винайдення кіно вважалося атракціоном, «рухомою фотографією»; воно багато запозичувало з літератури і театру.

В Україні ігрові стрічки з’явилися 1907 року, з 1909 почали випускались комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом».

Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).

Олександр Довженко - видатний український кінорежисер, художник-графік, письменник, громадський діяч, фундатор національного кінематографа. Заслужений діяч мистецтв (1939 р.), народний артист РРФСР (1950 р.).

З появою звуку український кінематограф отримав нове дихання. У 30-х роках Іван Кавалерідзе знімає «Коліївщину» (1933), «Прометея» (1935), «Наталку Полтавку» (1936), «Запорожця за Дунаєм» (1937). Після Другої світової війни, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів виходять фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука та Леоніда Бикова, Лариси Кадочникової та Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова.

 

 

У новітній час, попри всі перешкоди, наше кіно набирає обертів світового масштабу. Варто згадати хоча б фільми Сергія Лозниці, Мирослава Слабошпицького, Марини Вроди, Олеся Саніна, Михайла Іллєнка, Ахтема Сеітаблаєва.

Вітаємо всіх причетних до кіновиробництва, до кінопрокату,  до промоції та всх, хто про любить КІНО. 

“Місто весни” Вакарчук + "Один в каное"

  “Океан Ельзи” випустили нову пісню під назвою “Місто весни” в дуеті з гуртом “Один в каное”. Вона стала першою композицією Святослава Вакарчука, яку він написав про Львів.

Святослав Вакарчук, Океан Ельзи, автор музики і слів композиції "Місто весни": “27 років існує група “Океан Ельзи” і за цей час я не написав жодної пісні про Львів, хоча дуже хотів. Просто я не вмію писати пісень “на злобу дня”. Взагалі не вірю, що можливо так створити пісню, яка буде жити. А зараз у моєму житті той час, коли через різні обставини я по іншому усвідомив значення рідного Львова для мене. Коли ставлення до міста через роки викристалізувалось у тиху, але вічну любов. Коли ти просто розумієш, що це найкраще місце на Землі для тебе було, є і буде”.

Про створення пісні “Місто весни”
Святослав Вакарчук: “З’явилась пісня у мене несподівано, гуляючи по… Маріїнському парку в Києві:). Добре пам’ятаю, що це було на початку квітня цього року. Я часто гуляю сам, мені так подобається. Того дня йшов і думками перенісся у Львів, і відчув бажання написати пісню. Тієї ж миті народилась мелодія, і тут же склалися рядки, що не часто буває у мене - одночасно створити і музику, і вірші. За півгодини я вже сидів за роялем і на 90% пісня була готова. Таке буває рідко, але буває і це одна з таких пісень».

Про колаборацію з “Один в каное”
Святослав Вакарчук: «Коли почав думати про колаборацію, з ким було б органічно записати таку пісню, з абсолютно львівським артистом, хто в мене теж асоціюється зі Львовом та ще й пісня від початку була акустичною, то уявити когось іншого, ніж “Один в каное”, було неможливо. Я їх поважаю і ціную, мені дуже подобається їхня творчість. І дякую Ірі та Устиму, що відгукнулись!

Окрім того, Устим трішки по іншому зіграв оригінальну партію гітари, бо я ще той гітарист)). Він додав свого стилю. Якраз в настрої “Один в каное”. Крім того, він придумав чудове соло на гітару, якого не було в оригінальній версії. Партію фортепіано зіграв я, а вокальні заспівали я та Іра. Щодо музичного продакшену, то його робила практично вся група “Океан Ельзи”. Ми зараз працюємо як колективний продюсер і Мілош, і Дусік (Денис Дудко), і Денис Глінін, і я”.

Ірина Швайдак, “Один в каное”: “Я добре пам'ятаю, як Святослав казав, що написав цю пісню на одному подиху за дуже короткий час. Для мене, як авторки власних пісень, цей стан дуже знайомий і цінний. Пісні, які пишуться на одній хвилі зазвичай "дихають" від самого початку. Тож нашим основним завданням було не нашкодити: не змінити до непізнаваності, не згубити душі пісні, але відчути і підхопити той настрій, який в ній є”.

Про відео
Відео на пісню “Місто весни” було знято у Львові режисером Віктором Придуваловим. Саме він колись зняв культове відео ОЕ “Холодно” і теж у Львові. Оператор – Ярослав Пілунський.
Один з цікавих моментів на зйомках. Всім відомо, що Львів – одне з найбільш дощовитих міст України. У пісні теж є рядки про дощ. Проте, коли знімали відео була чудова погода, чим усі були відверто задоволені. І вже о 4-й ранку, коли йшли зйомки буквально останніх кадрів на словах “чому ми не можем забути про зливи” раптом пішов сильний дощ. Цей момент зафільмували і він потрапив у кліп.

Над піснею працювали:
Музика, слова – Святослав Вакарчук
Вокал – Ірина Швайдак, Святослав Вакарчук
Гітара - Устим Похмурський
Фортепіано – Святослав Вакарчук
Клавішні – Мілош Єліч
Програмування – Денис Глінін
Аранжування - Устим Похмурський, Денис Глінін, Мілош Єліч, Святослав Вакарчук

Запис - студія Boutique888
Інженери запису - Олександр Зюзін-Зінченко, Ігор Пригоровський
Зведення - Ігор Пригоровський

Мастеринг - Gateway mastering studios
Інженер мастерингу - Bob Ludwig

Продюсери - Мілош Єліч, Святослав Вакарчук

Над відео працювали:
режисер Віктор Придувалов
оператор Ярослав Пілунський
художник-постановник Андрій Фішер
фото Олена Божко
асистент художника Таїсія Карась; мейкап та волосся Яна Фаяд, Світлана Вардзаль

продюсер Антоніна Патраманська
продакшн менеджер Ірина Клименко, адміністратор Руслан Гаран
фокус пулер Роман Плахотник, механіки камери Євген Мамекін, Олексій Пелех; чіф електрик Іван Ковалишин, Олександр Павлишин; плейбек Роман Дзвінковський, цейтрафер Микола Корсун
водій Роман Бутенко, кейтеринг Артем Глінка

технічний партнер Patriot Rental

Вдячні за допомогу:  Львівська міська рада, Адміністрація Галицького району м. Львів, ЛКП Львівелектротранс, ЛКП Львівсвітло.
Львівська копальня кави, Кумпель на ринку, Кафе "Біля Діани", Холдинг емоцій "!FEST" та особисто Юрко Назарук, Театр пива "Правда", Вардкес Арзуманян та ресторан "Монс Піус", Андрій Сидор та "Львівська свічкова мануфактура", Маркіян Бедрій та "Світ кави", Ксенія та Олексій Курилишини

Раневська лайф. Кращі цитати Фаїни Раневської

 

1) Життя занадто коротке, щоб витрачати її на дієти, жадібних чоловіків і поганий настрій

2) Чи не можете ніяк зрозуміти, чи подобається вам молода людина? Проведіть з ним вечір. Повернувшись додому - роздягніться. Підкиньте труси до стелі. Прилипли? Значить подобається.

3) Багато хто скаржиться на свою зовнішність, і ніхто - на мізки
Показати повністю ...

4) Є такі люди, до яких просто хочеться підійти і поцікавитися, чи складно без мізків жити.

5) Жінки - це не слабка стать, слабка стать - це гнилі дошки /

6) Все життя я страшно боюсь дурних. Особливо баб. Ніколи не знаєш, як з ними розмовляти, не скочуючись на їх рівень.

7) Пам'ятайте я говорила в минулому році що життя г * вно ?? Ну так це був ще марціпанчік.

8) У Раневської запитали: що для неї найважче?
- О, найважче я роблю до сніданку, - повідомила вона.
- І що ж це?
- Встаю з ліжка.

9) Оптимізм - це брак інформації.

10) У моєму гладкому тілі сидить дуже навіть струнка жінка, Але їй ніяк не вдається вибратися назовні. А з огляду на мій апетит, для неї, схоже, це довічне ув'язнення.

11) Жінка, щоб досягти успіху в житті, повинна володіти двома якостями. Вона повинна бути досить розумна, щоб подобатися дурним чоловікам, і досить дурна, щоб подобатися чоловікам розумним

12) Сім'я замінює все. Тому, перш ніж її завести, варто подумати, що тобі важливіше: все або сім'я.

13) Одного разу Раневська зажадала у Тані Щеглової - інженера за фахом - пояснити їй, чому залізні кораблі не тонуть. Таня спробувала нагадати Раневської закон Архімеда.
- Що ви, дорога, у мене була двійка, - відчужено нарікала Фаїна Георгіївна.
- Чому, коли ви сідаєте в ванну, вода витісняється і ллється на підлогу? - насідала Таня.
- Тому що у мене велика жопа, - сумно відповіла Раневська

14) Своїх мужів, миленькі мої, завжди ревнують тільки потвори, а нам красуням не до того, ми ревні чужих

15) Якщо жінка йде з опущеною головою - у неї є коханець. Якщо жінка йде з гордо піднятою головою - у неї є коханець. Якщо жінка тримає голову прямо - у неї є коханець. І взагалі, якщо у жінки є голова, то у неї є коханець!

16) Милочка, якщо хочете схуднути - їжте голою і перед дзеркалом!

17) Говорите і думайте про мене, що побажаєте. Де ви бачили кішку, яку б цікавило, що про неї говорять миші?

18) Коли я вийду на пенсію, то абсолютно нічого не буду робити. Перші місяці просто буду сидіти в кріслі-гойдалці.
- А потім?
- А потім почну розгойдуватися

19) Друга половинка є у мозку, дупи і таблетки. А я спочатку ціла

20) Ось одружишся, Алешенька, тоді зрозумієш, що таке щастя. Але пізно буде.

Фаїна Раневська була чудовою комедійною актрисою, причому вона не просто грала комедію. Вона жила цим, хоча життя її більше нагадувала трагікомедію, а не легкий водевіль. Вона була з тих жінок, які за словом в кишеню не полізуть і легко пріколошматят опонента гострим слівцем.

З сотні-другої афоризмів, розкиданих Раневської по шляху - коли ненароком, коли зопалу - ми вибрали 30 таких, яким позаздрить будь-який письменник-сатирик:

Оптимізм - це брак інформації.

Є люди, в яких живе Бог; є люди, в яких живе Диявол; а є люди, в яких живуть лише глисти.

Шанувальників мільйон, а в аптеку сходити нікому.

Самотність - це стан, про який нікому розповісти.

Багато хто скаржиться на свою зовнішність, і ніхто - на мізки.

Якщо людина тобі зробив зло - ти дай йому цукерку. Він тобі зло - ти йому цукерку. І так до тих пір, поки у цій тварини не розвинеться цукровий діабет.

Жінка, звичайно, розумніші. Ви коли-небудь чули про жінку, яка б втратила голову тільки від того, що у чоловіка гарні ноги?

Склероз не можна вилікувати, але про нього можна забути.

Якщо жінка говорить чоловікові, що він найрозумніший, значить, вона розуміє, що другого такого дурня вона не знайде.

Кадр: Ленфільм

Життя занадто коротке, щоб витрачати її на дієти, жадібних чоловіків і поганий настрій.

Знятися в поганому фільмі - все одно що плюнути у вічність!

Отримую листи: «Допоможіть стати актором». Відповідаю: «Бог допоможе!»

Ви знаєте, що таке зніматися в кіно? Уявіть, що ви миєтеся в лазні, а туди приводять екскурсію.

- Як життя, Фаїна Георгіївна? - Я вам ще в минулому році говорила, що гівно. Але тоді це був марціпанчік.

Є такі люди, до яких просто хочеться підійти і поцікавитися, чи складно без мізків жити.

Здоров'я - це коли у вас кожен день болить в іншому місці.

Тварин, яких мало, занесли в Червону книгу, а яких багато - в Книгу про смачну і здорову їжу.

В моїй старій голові дві, від сили три думки, але вони часом піднімають таку метушню, що здається, їх тисячі.

Якщо хворий дуже хоче жити, лікарі безсилі.

кадр: Мосфільм

краще бути хорошою людиною, «Лається матом», ніж тихою, вихованою тварюкою.

Навіть під самим пафосним павичевим хвостом завжди знаходиться звичайна куряча жопа.

Найважче я роблю до сніданку. Встаю з ліжка.

Раневську запитали: «Які, на вашу думку, жінки схильні до більшої вірності: брюнетки чи блондинки?» Не замислюючись, вона відповіла: «Сиві!»

Немає товстих жінок, є маленька одяг.

Талант - це невпевненість в собі і болісне невдоволення собою і своїми недоліками, чого я ніколи не зустрічала у посередності.

Я помітила, що якщо не їсти хліб, цукор, жирне м'ясо, не пити пиво з рибкою - морда стає менше, але більш сумно.

4 грудня 2015

Цитати Фаїни Раневської - це не тільки іскрометний гумор і саркастичний погляд на складні життєві ситуації, а й потужний заряд енергії і оптимізму. Їх слід приймати як ліки від життєвих негараздів і дурних людей, промахів і помилок. Отримайте дозу мудрих, іронічних, серйозних і уїдливих ін'єкцій від великої актриси Фаїни Раневської.

Фаїна Раневська: цитати про життя і любові

Раневська - монументальна особистість радянського театру та кінематографу. Яка б роль їй ні діставалася, грала актриса її так, що затьмарювала головних героїв. Її кіноцитати ( «Муля, не нервуй мене!», «Який розумний вигляд у цього бовдура», «Краса - страшна сила» і ін.) Вже давно стали крилатими фразами.

Фаїна Раневська відрізнялася цілісністю особистості, тому, не соромлячись нікого, чесно і прямодушно висловлювала своє ставлення до життя, людей і до світу в цілому. Її цитати про життя, гумористичні та уїдливі, проникливо точні і серйозні, для сучасного покоління джерело мудрості.

Якщо маєте потребу в инсайте - духовне прозріння щодо свого буття, тоді прочитайте цитати про життя, авторства знаменитої актриси:

Життя проходить і не кланяється, як сердита сусідка.

Страшно, коли тобі всередині вісімнадцять, коли захоплюєшся прекрасною музикою, віршами, живописом, а тобі вже пора, ти нічого не встигла, а тільки починаєш жити!

Життя занадто коротке, щоб псувати її дієтами, жадібними чоловіками і поганим настроєм!

Мене забавляє хвилювання людей через дрібниці, сама була такою ж дурепою. Тепер перед фінішем розумію ясно, що все пусте. Потрібна тільки доброта і співчуття.

Будьте щасливі, адже це так всіх дратує.

Життя людини багато в чому залежить від того, з ким доводиться контактувати і спілкуватися. Серед таких людей зустрічаються не тільки благородні і розумні люди, а й негідні і примітивні.

Якщо людина тобі зробив зло - ти дай йому цукерку, він тобі зло - ти йому цукерку ... І так до тих пір, поки у цій тварини не розвинеться цукровий діабет.

Є такі люди, до яких просто хочеться підійти і поцікавитися, чи складно без мізків жити ...

Чорну кішку зовсім не цікавить, що про неї говорять сірі миші !!!

Що за світ нас оточує? Скільки ж божевільних навколо ... але ж як з ними весело!

Розумні думки Раневська висловлювала в витончену фразу, яка тут же ставала афоризмом. Це один із проявів незвичайного таланту актриси.

Її висловлювання про життя - це величезний життєвий досвід, Помножений на проникливий розум:

Якщо раптом ви стали для когось поганим, значить багато хорошого було зроблено для цієї людини !!!

Жити треба так, щоб тебе пам'ятали і сволочі.

... Бог мій, як прошмигнула життя, я навіть ніколи не чула, як співають солов'ї.

Хрін, покладений на думку оточуючих, забезпечує спокійне й щасливе життя.

Люди самі собі влаштовують проблеми - ніхто не змушує їх вибирати нудні професії, одружуватися не на тих людях або купувати незручні туфлі.

Афоризми Раневської стануть відмінним рятувальним кругом в життєвому океані, життєвим девізом і відмінним способом розвіяти гнітючі думи і поганий настрій.

Фаїна Раневська про чоловіків і жінок

Фаїна Раневська відрізнялася вельми проникливим поглядом, коли справа стосувалася різних життєвих ситуацій, а в першу чергу взаємин статей. Не оминула вона своєю увагою і закоханість. Її фрази про любов вражають відвертістю і тонкою іронією, за якою захована гірка правда життя:

Трагедія чоловіків: одні жінки не до душі, інші - не по зубах, а треті - не по кишені !!!

Зустрічається така любов, що краще її відразу замінити розстрілом.

Жінка розумніші за чоловіків. Ви коли-небудь чули про жінку, яка б втратила голову тільки від того, що у чоловіка гарні ноги?

Бог створив жінок красивими, щоб їх могли любити чоловіки, і - дурними, щоб вони могли любити чоловіків.

Своїх мужів, миленькі мої, завжди ревнують тільки потвори, а нам, красуням, не до того, ми ревні чужих.

Цитати про відносини від Фаїни Раневської - це неупереджений аналіз і точне визначення головних протиріч, завдяки яким і сходяться представники протилежних статей. У цих афоризмах протягає смуток через недосконалу природи чоловіків і жінок:

Справжній чоловік - це чоловік, який точно пам'ятає день народження жінки і ніколи не знає, скільки їй років. Чоловік, який ніколи не пам'ятає дня народження жінки, але точно знає, скільки їй років, - це її чоловік.

Якщо жінка йде з опущеною головою - у неї є коханець! Якщо жінка йде з гордо піднятою головою - у неї є коханець! Якщо жінка тримає голову прямо - у неї є коханець! І взагалі - якщо у жінки є голова, то у неї є коханець!

Якось Раневської поставили запитання: «Чому красиві жінки користуються великим успіхом, ніж розумні?» На що Раневська відповідала: «Це ж очевидно - адже сліпих чоловіків зовсім мало, а дурних греблю гати».

У Раневської запитали, чи не знає вона причини розлучення знайомої пари. Фаїна Георгіївна відповіла: «У них були різні смаки - вона любила чоловіків, а він - жінок».

Фаїна Раневська ніколи не виходила заміж, тому дуже скептично ставилася до інституту шлюбу. Вона вважала, що в такому союзі хтось обов'язково повинен втрачати своє «Я». Тому її висловлювання про родину вражають сарказмом, навіяного сумом самотності:

Сім'я замінює все. Тому, перш ніж її завести, варто подумати, що тобі важливіше - все або сім'я.

Союз дурного чоловіка і дурною жінки породжує мати-героїню. Союз дурною жінки і розумного чоловіка породжує мати-одиночку. Союз розумної жінки і дурного чоловіка породжує звичайну сім'ю. Союз розумного чоловіка і розумної жінки породжує легкий флірт.

Друга половинка є у мозку, дупи і таблетки. А я спочатку ціла.

Ось одружишся, Алешенька, тоді зрозумієш, що таке щастя. Але пізно буде.

Фаїна Раневська була на весіллі друзів. Коли на плече нареченому напаскудив голуб, сказала: «Ось молодята, голуб - символ того, що свобода ваша полетіла і на прощання нагадила».

Фаїна Раневська поєднувала в собі вразливість, чуйність, невгамовну і нестриману в прояві почуттів натуру. Додайте до цього гострий розум, спостережливість і вміння бачити справжні мотиви поведінки людей, тоді зрозумієте, чому її висловлювання настільки точно відображають основні конфлікти нашого життя, наші помилки.

Її афоризми сприймайте як прийоми гештальт-терапії: вони показують справжнє обличчя людини, його вчинків та взаємин.