ГУЦУЛЬСЬКА МАЙСТРИНЯ ПАРАСКА ПЛИТКА-ГОРИЦВІТ

Гуцульщина

П.Плитка-Горицвіт

Параска Степанівна Плитка-Горицвіт (1927-1998) – непересічна особистість у культурному і духовному житті України. Справжнє прізвище цієї жінки – Плитка, а Горицвіт – літературний псевдонім. Жила народна письменниця, поетеса, художниця, майстриня витинанки у віддаленому, але добре відомому селі Криворівні (Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). Свого часу тут відпочивали і працювали видатні представники української інтелігенції – Іван Франко, Гнат Хоткевич, Іван Миколайчук та інші тощо.

Творчий доробок Параски Плитки-Горицвіт складають прозові книги, поезії, спогади, фольклорні записи, народні картини, витинанки. Попри те, що за життя письменниці не довелося побачити жодного авторського тиражованого видання, це не зупинило її працелюбну та активну вдачу.

Перша книга записів народних оповідань та переказів П.Плитки-Горицвіт під назвою «Старовіцкі повісторькє» була опублікована лише у 2008 р. Її особливістю стало те, що всі записи були зроблені «гуцулсков говірков» (гуцульською говіркою) із поясненнями окремих слів. Решта літературного спадку П.Плитки-Горицтвіт («Молитва – хліб душам нашим», «Вінець Боголюб’я», «Господи, не обезсилюй мого духа» та ін.) ще чекають на кращі часи. Всі вони власноруч оправлені письменницею у шкіряних обкладинках, прикрашені авторськими витинанками.

У 2010 р. у Національному музеї літератури України пройшла авторська виставка Параски Плитки-Горицвіт, де були представлені її картини, витинанки, рукописи. Згодом співробітниця Музею, Наталя Кучер, опублікувала в газеті «Наша віра» хвилююче есе про авторку («Пісня Життя і Краси Параски Плитки-Горицвіт»), у якому дала своє тлумачення долі майстрині:

Хата П.Плитки-ГОрицвіт

«Доля Параски Плитки багато в чому є типова для мешканців Західної України – патріархальна родина коваля (батько – онук Олекси Довбуша!), лише початкова освіта, нездійсненні мрії про університет, участь, як зв’язкової, в УПА, депортація до Сибіру, десять років таборів, із них п’ять – на милицях через обмороження ніг. Потім – повернення додому, робота в селі, особиста драма, самотність (…).

Полюбивши в таборах юнака, який також їй дуже симпатизував, після повернення додому П.Плитка втратила з ним зв’язок через різні родинні непорозуміння, і назавжди залишилася вірною своїм юним і не юним почуттям. Такою простою виявилася її до болю жертовна радісна формула любові. Варто додати, що Параска Плитка перед Другою світовою війною дуже мріяла поступити до університету, їздила до Німеччини, утім потрапила в найми, зазнала гірких принижень, поневірянь, з якими повернулася до Криворівні. Коли ж повернулася до рідного села вдруге, після сибірських таборів, П.Плитка-Горицвіт поступово починає усамітнюватися, і це не було відходом від людей – усамітнення потрібне було для великої праці: «Люблю життя, бо то є відтінком усього того, що маю. Доки життя дається, трудімося, щоб не залишитися у довгах (…) Творчістю дорожу, бо то є життєвий неспокій у путі до …». (Кучер Н. Пісня Життя і Краси Параски Плитки-Горицвіт / Наталя Кучер // Наша віра. – 2010. – № 9 (269), вересень.)

П.Плитка-Горицвіт. Витинанки. Кінець ХХ ст. Папір, вирізування. (Фото автора)

Ще в сибірських таборах художниця дала обітницю: «Боже, як повернеш мене до життя, буду тобі славу писати». Вона чесно дотримала своє слово, і не просто перед іншими людьми, а передусім перед власною совістю. У її домі стояла приготовлена труна, підписаний хрест, на якому лишалося вільне місце лише для дати спочинку. Зараз будинок художниці перетворено на Громадський музей, за яким доглядає місцевий священик о.Іван Рибарук разом із дружиною, Оксаною Іванівною. За життя письменниці він всіляко підтримував її духовні поривання та допомагав у повсякденних турботах. Його розповіді про подвижництво колишньої прихожанки завжди дуже трепетні, а всім гостям він неодмінно демонструє у храмі ікони, написані й подаровані народною майстринею.

Параска Плитка-Горицвіт була глибоко вкорінена в релігійну та народну традиції, брала діяльну участь у житті християнської спільноти: ходила до Церкви, співала в церковному хорі, постувала. Її ретельність у дотриманні обрядів часто межувала з консерватизмом, який насправді зумовлювався високою чутливістю до священного «…беру розговійно лишкою глагози – без цукру (…) аби скромніше, ближче до духовности. Бо чи були розкішні харчівні у цій опритульній стаєнці Втечній Святій Родині?» (Качкан В. Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури / Володимир Качкан // Фольклористичні зошити/ Інститут культурної антропології. – Вип. 11. – Луцьк, 2008. – С. 150).

Малюнок. П.Плитки-Горицвіт

Під час експедиції до с.Криворівня у 2012 р. авторці статті було особливо цікаво познайомитися з витинанками народної майстрині. Вирізані з паперу роботи супроводжували Параску Плитку у побуті та творчості: у домі вони на меблях, у рукотворних книгах – оздоблюють тексти. У музеї майстрині численні зразки цих оздоб зберігаються в окремих коробках, лише в одній із них із написом «Витинанки Плитки-Горицвіт. с.Криворівня» їх майже 200. Кожна витинанка наклеєна на окремий аркуш (іноді парами). Сама авторка свого часу розповідала про захоплення вирізуванням: «Витинанки складаються дуже просто: беру звичайні обкладинки від учнівських зошитів, ножиці – і ріжу. Найбільше виходить у мене килимових узорів» (Качкан В. Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури / Володимир Качкан // Фольклористичні зошити/ Інститут культурної антропології. – Вип. 11. – Луцьк, 2008. – С. 150.). 

Усі витинанки Параски Плитки мають спільні композиційні схеми й мотиви та довершену індивідуальну гармонію. Прорізи виконані переважно у вигляді абстрактних видовжених хвильок, аркоподібних дуг тощо. Натомість геометричні мотиви зустрічаються досить рідко.

На площині виробу майстриня розташовує елементи вільно, залишаючи незайманим достатньо тла, що в гармонії з плавними лініями робить орнаментику дуже ніжною. Барви для творів художниця обирала найрізноманітніші – червоні, рожеві, зелені, сині, чорні, а тло найчастіше залишала білим. Відмінною ознакою витинанок П.Плитки-Горицвіт, за спостереженнями директора Літературного музею Івана Франка Ганни Іванівни Луцюк, є прямокутні форми, в той час як притаманні даному регіону квадратні форми майстриня вирізувала рідше.

У 2012 р. у Національному Народному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (Коломия) відбулася персональна виставка майстрині під назвою «Сповідь усамітненої. Роздуми, пісні, вірші та малюнки Параски Плитки-Горицвіт». На ній можна було познайомитися з іконами, живописом, книгами, витинанками авторки. Крім того, на виставці демонструвався фільм Павла Фаренюка «Світ Параски Плитки-Горицвіт.

"На завершення хочеться скласти сердечну подяку всім працівникам культури й Церкви (о.Івану Рибаруку з дружиною, а також керівникам згаданих музейних установ) за поширення серед широкого загалу самобутньої творчості цієї непересічної українки. Висловлюємо щирі сподівання на скорі добрі мирні часи, за яких книги з її поезіями, спогадами, щоденниковими й фольклорними записами розійдуться по всій Україні, стануть добрими свідками й водночас натхненниками глибокої духовності нашого народу, його самовідданої любові до України. 

• Зінаїда Косицька

Народні ремесла

УКРАЇНСЬКІ «ЖІНОЧІ» ТА «ЧОЛОВІЧІ» РЕМЕСЛА: РОЗВІЯННЯ СТЕРЕОТИПІВ

Полісся, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина

В. Ван Гог. Ткач. 1884 р.

У доіндустріальному українському селі здавна існував поділ на чоловічі та жіночі види господарської діяльності, зокрема і в галузях ремісництва. Проте структурування праці відбувалося досить умовно, не базуючись виключно на статевих ознаках. А тому поширені досі переконання про те, що українські жінки займалися винятково прядінням та ткацтвом, а чоловіки – деревообробництвом, гончарством, ковальством, не відображають справжніх реалій життя традиційного соціуму. Насправді, жінки могли брати участь і в такому ручному виробництві, яким, здавалося б, були зайняті тільки чоловіки. Нижче спробуємо розвіяти подібні гендерні стереотипи.

Серед п’яти найпоширеніших в Україні наприкінці ХІХ – впродовж ХХ ст. ремісничих галузей – деревообробної, прядильно-ткацької, шкіряної, гончарної та ковальської − стать як критерій поділу беззаперечно працює лише щодо останньої. Інформації, яка б вказувала на будь-яку участь жінок у процесі ковальського виробництва, ані в опублікованих, ані в архівних матеріалах чи записах не виявлено. І це цілком прогнозовано, адже технологічно складний процес ковальства (нагрівання, гартування та кування заліза за допомогою спеціальних великовагових інструментів) потребував значної фізичної сили. За існуючими джерелами, жінки не виконували також жодних підсобних робіт, пов’язаних з цим ремеслом.

Майстер-клас із гончарства. Всеукраїнський культурно-мистецький фестиваль "Козацький родослав". Фото 2009 р.

Джерела та дослідження, що стосуються гончарства, теж формують загальне уявлення про нього як про суто чоловічу справу. Утім багатостадійний процес виробництва та його кількісні обсяги (адже гончарні вироби виготовлялися не поштучно, а значними партіями) потребував додаткових робочих рук. Часто гончар не мав найманих працівників, а тому на різних етапах виробництва йому допомагали жінки – дружина, доньки. Зокрема, вони ворочали посуд, підносили його до горну тощо. В окремих центрах гончарства, де розвитку набуло виготовлення кераміки малих форм, дружина й діти гончара ліпили глиняні іграшки (свищики, брязкальця, коників, півників тощо), декорували їх.

Подекуди жінки майже повністю опановували професію гончара, щоправда це відбувалося вимушено, задля життєзабезпечення за екстремальних обставин. Наприклад, на Східному Поліссі, у с. Шатрище Ямпільського р-ну Сумської обл., у важкі повоєнні роки гончарством займалися жінки, які залишилися вдовами. Проте слід зауважити, що не всі процеси були їм під силу. Зокрема, вони просили про допомогу знайомих гончарів, аби ті наробили, а потім і випалили їм глиняний посуд. Усе інше жінки виконували самі: нарівні з чоловіками добували глину, збивали її, стругали, сушили вироби, готували їх до випалювання і продавали.

Повною мірою опанувати гончарну справу і працювати нарівні з чоловіками жінкам вдалося з розвитком промислового гончарного виробництва у другій половині ХХ ст. Особливо цьому сприяло винайдення гончарського круга з електричним приводом, що ним були оснащені державні гончарні. Водночас вивчити таємниці гончарного ремесла представниці жіночої статі змогли і завдяки професійно-технічним курсам в спеціалізованих школах, училищах чи навіть гуртках.

У комплексі деревообробних ремесел українців, жіночий слід виявлено в бондарстві, ложкарстві та кошикарстві. Бондарство здавна знаходилось у компетенції чоловіків, і нерідко необхідні для ремесла знання передавалися від батька до сина. Проте, на Слобожанщині (м. Охтирка Сумської обл.), наприклад, зафіксовані випадки, коли справу від чоловіка-бондаря переймала дружина. Щоправда, вона займалася не власне виробництвом, а лише такою частиною ремесла, як ремонтування – заміна клепок, обручів, днищ у посуді тощо.

Плетені вироби майстрині з Конотопщини. Виставка-ярмарок "Конотопська сотня". Фото 2012 р.

Практика кошикарського ремесла у міжвоєнні роки стала для жінок, які мали відповідні навички, не просто буденною справою, а й оплачуваною професією. Згідно зі свідчень, записаних на Конотопщині (с. Заводське), жінка плела на замовлення господарчі кошки для підприємства з добування торфу. Водночас слід зазначити, що виконання окремих процесів (заготівля сировини, виготовлення ручок) вимагало більших фізичних зусиль, а тому покладалося на чоловіків – cина, онука. У ложкарному ремісництві, що ним у регіоні традиційно займалися чоловіки, діти (як дівчатка, так і хлопчики) були у батька-столяра за асистентів, зокрема шліфували напівфабрикати. Здебільшого, це було за умови, якщо ложкарство набувало рис ринкового виробництва. У такому разі дружина майстра також долучалася до ремесла, зокрема, вона займалася реалізацією готових виробів.

Читайте також: Що і як плетуть з лози?

Згідно зі встановленими традиціями, обробка шкіри та хутра й виготовлення з них одягу, взуття, головних уборів, господарського реманенту здебільшого була сферою діяльності чоловіків. Проте у ХХ ст. почала відбуватися зміна гендерних ролей і у цій галузі. Так, польові записи підтверджують, що часто навичками вичинки шкір володіли жінки. Ключовим чинником, що дозволив їм перебрати на себе такі чоловічі заняття, як чоботарство, кожухарство шапкарство, став поступ індустріалізації. Так, у зв’язку з появою в Україні у першій половині ХХ ст. різнопрофільних ремісничих об’єднань, жінки мали можливість працювати в організованих майстернях з пошиття взуття – чоботарнях («сапóжнях»). Крім того, усе частіше завдяки можливості жінкам на рівні з чоловіками отримувати спеціальну освіту, справою жіночих рук ставало пошиття кожухів, шуб, хутряних шапок.

Ретельний аналіз літературних та архівних джерел щодо розвитку галузей прядильно-ткацького ремісництва від кінця ХІХ – до 80-х рр. ХХ ст. також дозволив розвіяти певні категоричні судження щодо гендерної приналежності окремих практик рукомества. 

Вишиті роботи майстра Турецького Івана Григоровича. Міжрегіональний Миропільський ярмарок. Фото 2012 р.

Зокрема, відносно ткацтва безспірним залишається лише той факт, що ткання полотна, рушників, ряден тощо здебільшого належало до жіночих обов’язків. Утім, коли ткацтво виходило за межі власне допоміжного господарського заняття й ставало основою життєзабезпечення більшої частини населення, то серед ткачів знаходилася і значна кількість чоловіків. Особливо це стосується тих місцин, де існували певні ткацькі організації – цехи, артілі, фабрики.

Наприклад, у м. Кролевець Сумської обл. чоловіки займалися відповідним ремеслом разом із жінками. Більше того, документально засвідчено, що речі, виткані чоловіками, мали певні особливості: відрізнялися чистотою обробки і більшою щільністю тканини. Локально фіксуються також спогади старожилів, що чоловіки були вимушені займатися «не зовсім чоловічими» ремеслами (прядінням та ткацтвом) через різні сімейні обставини. Доволі складно (через відсутність належної джерельної бази) встановити конкретну гендерну приналежність сіткоплетіння. Згідно із зібраною інформацією, в одних місцинах цим ремеслом займалися чоловіки, в інших – жінки.

Варто звернути увагу також на допоміжну роль жінок та чоловіків у виробничих та позавиробничих процесах. Приміром, чоловіки нерідко допомагали жінкам у виконанні різних прядильно-ткацьких практик: під час підготовки сировини (молотьба конопель, стрижка овець), виготовлення ткацьких верстатів, налаштування їх для роботи тощо. Жінки, своєю чергою, підсобляли чоловікам під час плетіння необхідних в господарстві мотузок.

Таким чином, поділ українських ремесел на «чоловічі» та «жіночі» виправданий, якщо говорити узагальнено, керуючись показниками кількості представників тієї чи іншої статі в конкретній ремісничій галузі. Однак, якщо розглянути детальніше основні галузі ручного виробництва, виявляємо, що у більшості випадків стереотип щодо гендерного розподілу занять не «спрацьовує», окрім випадку з винятково чоловічим ковальством.

• Наталія Литвинчук

Бондарні вироби українців

АСОРТИМЕНТ БОНДАРНИХ ВИРОБІВ У ПОБУТІ УКРАЇНЦІВ

Асортимент бондарних виробів

Майже у кожному українському селі до недавнього часу працювали бондарі, які забезпечували потреби населення у дерев'яному начинні. Зокрема, ці майстри виготовляли та ремонтували діжки, бочки, кадуби, бодні, кадки, хлібні діжі, відра, дійниці, цебра, балії, маснички тощо. Частину їхніх виробів ще можна побачити в господарствах людей старшого віку або в експозиціях музеїв. Однак, за сучасних умов зникнення ремісників, насичення ринку готовою фабричною продукцією, використання таких предметів у побуті значно звужується, втрачається технологія їхнього виробництва. Відтак, з метою збереження знань про ремесло, пропонуємо Вам матеріал про асортимент традиційних бондарних виробів, що використовувалися українцями у кінці ХІХ – впродовж ХХ ст.

Найпоширенішими бондарними виробами в українців були бочки та діжки, якими користувалися у селянських господарствах (для зберігання продуктів харчування), а за радянського часу – в колгоспах (для транспортування води чи інших рідин). Незважаючи на певну подібність, діжки та бочки мали й відмінності. Діжки були циліндричними чи трохи опуклими за формою або мали вигляд зрізаного конуса, але обов'язково з одним дном. Натомість бочки мали опуклий тулуб, два дна та отвір посередині найширшої клепки або у дні. Для їхнього виготовлення найчастіше використовували деревину дуба, липи, осики або сосни.

Бочка для вина. с. Яруга Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл. 2013р. Фото О.Головка

У дубових діжках об'ємом п'ять-десять відер взимку зберігали квашені помідори, огірки, капусту, яблука, буряки тощо. В невеличких діжечках – кадках – селяни зберігали сир. Його солили і щільно укладали, інколи перекладаючи шарами масла. Зверху клали шматок полотна і дерев'яний кружок, притискаючи його чистим каменем. Для зберігання меду користувались також невеличкими діжечками з липи, оскільки вона не висушувалася так, як інші породи дерева. Подібними до діжок, але більших розмірів, були кадуби. Їх виготовляли з клепок або видовбували з частини суцільного стовбура. В них могли робити заготовки на зиму, якщо була велика сім'я, але частіше використовували як ємність для зберігання зерна.

Барилко. Національний музей народної архітектури та побуту України. 2012р. Фото Б.Сауляка

Бочки були призначені для зберігання і транспортування рідких речовин. У районах, де здавна було розвинуте виноградарство (південь Поділля, Закарпаття тощо), їх використовували для зберігання вина. У домашньому господарстві, як-от для зберігання горілки, вина чи квасу, українці частіше використовували менші за розмірами бочечки – барилка. В них також виносили воду в поле, для чого могли прилаштовувати спеціальну ручку до однієї із клепок. Для транспортування води використовували великі бочки (50-60 відер), посередині стінок яких робили квадратний отвір з відкидною кришкою, через який було зручніше наливати воду і отвір у дні, що «затикали» дерев'яним чопом.

Різноманітне призначення мали і дерев'янібодні. У маленьких боднях заготовляли продукти, а у більших – зберігали одяг. Їх виготовляли з дубової, соснової чи осикової деревини. Бодні менших розмірів використовували для соління сала та м'яса, для чого в її клепках і дні робили спеціальні отвори, аби крізь них витікала ропа. Зважаючи на цю особливість, обручі у такій бодні виготовляли лише з дерева, оскільки металеві обручі досить швидко «роз'їдала» сіль.

Читайте також: Скарби із старовинних скринь

Хлібна діжа. с. Митинці Красилівського р-ну Хмельницької обл. 2008р. Фото В.Косаківського

У великих боднях зберігали одяг, полотно. Наречена, наприклад, забирала бодню з собою у придане до «нової» хати. Характерною ознакою такого виробу була наявність двох вух – клепок, що були вищими за інші і розташовувались одна напроти одної. Накривали бодню дерев'яною кришкою (віком). Її прижимали дерев'яним бруском, який закладали в отвори «вух». Інколи до неї прилаштовували брусок з спеціальним виступом і отвором для замка, аби уберегти крам від «стороннього ока». На початку ХХ ст. одягові бодні було замінено більш практичними скринями.

Для замісу тіста на хліб українські господині користувалися ще одним бондарним виробом –хлібною (пікною) діжею, що мала вигляд зрізаного конуса з одним дном та кришкою (віком). Її завжди намагалися виготовляти з дубової деревини або робили з неї хоча б дно. Дуб виконував роль окислювача, тому тісто у таких посудинах краще підходило. Назва «діжа» побутувала на всій території України, за виключенням Карпат, де була поширена її польська назва – фаска.

Цебро. Національний музей народної архітектури та побуту України. 2012р. Фото Б.Сауляка

Ще одним виробом, що відігравав важливу роль в господарстві селянина, було дерев’яне відро. Бондарні відра могли бути конічної або циліндричної форми. Вони виготовлялися з дубових або соснових клепок. Часто для більшої стійкості та легкості їх робили з обох порід: дно – з дуба, а клепки – з сосни. Завдяки тому, що дубове дно було важким, відро не тонуло, коли зривалося з гачка в колодязі. Відра здебільшого застосовували для перенесення і зберігання води, адже навіть влітку вода в них довго залишалася прохолодною. Крім того, їх могли використовувати для засолювання продуктів на зиму та для годування худоби. Для полегшення перенесення відер від криниці використовували дерев'яне коромисло у вигляді довгої палиці з зарубками на кінцях.

Ємкості, в які селяни доїли корів, кіз та овець, називалися дійницями. Це були невеликі відра з двома невисокими вушками і протягнутою у них дужкою. Дещо більшими за відра були цебри, які також виготовлялися з двома «вухами» та отворами в них. Вони мали широке призначення в господарстві: в одних цебрах прали одяг, в інших – годували худобу. На Поліссі у цебрах зберігали в хатах воду, але здебільшого в них сікли для худоби гарбузи, буряки та варену картоплю.

Читайте також: "А ложкі билі у нас деревянние"

Масничка із с. Качківка Ямпільського р-ну Вінницької обл. Етнографічний музей при ВДПУ ім.М.Коцюбинського. 2012р. Фото Б.Сауляка

Для збивання масла селяни користувалися дерев'яними масничками (маслобійками). Вони мали вигляд маленької діжечки, складеної з клепок або виточеної з суцільного ковбочка липи, клена чи бука. Не можна було використовувати деревину дуба, оскільки вона виділяла речовини, що надавали забарвлення маслу. Щоб збити масло, в масничку наливали сметану та збивали її калатушкою – палицею, на кінці якої знаходився кружок з кількома дірками. Калатушка проходила через отвір у кришці маснички. Така конструкція не давала сметані «вихлюпуватись» під час збивання.

Користувалися бондарними виробами і для помелу зерна. Найчастіше це були мірки(гарнці, гарчівки), які робилися з клепок або видовбувалися з суцільної деревини. Вони були циліндричної або трохи розширеної догори форми з одним «вухом». Мірки використовували і для вимірювання борошна під час розрахунків за помел з мельником. Розміри мірок варіювалися від 0,6 до 10 кг, в залежності від того, за яку порцію потрібно було розрахуватися. Розмір «гарнця» був предметом постійних суперечок між мельником і селянами, адже кожен хотів отримати більше при помелі зерна. Якщо потрібно було виміряти велику кількість зерна могли користуватися корцем, який містив вісім пудів (близько 130 кг).

Отже, практично до кінця ХХ ст. українські селяни у побуті користувалися широким асортиментом дерев’яних бондарних виробів. Їхній розмір, специфіка сировини для виробництва і конструктивні особливості залежали від того, для яких господарських цілей вони призначалися – для зберігання рідин, зерна, квашених овочів та фруктів, чи й навіть одягу. Зараз значна частина таких посудин замінена аналогами промислового виробництва, що досить утилітарні, але поступаються ремісничим зразкам за критеріями екологічності, естетичності, зручності тощо.

• Богдан Сауляк

Вишиванка в нашому житті

КОЛИ ГОРОДЯНИ ОДЯГЛИ ВИШИВАНКИ? 

Драгоманова Ольга Петрівна, Київ, 1867 р.

Сьогодні ми спостерігаємо неабияку популярність українського національного одягу, елементи якого присутні у повсякденному вжитку, офіційному дрес-коді та високій моді.

Відтак важливо з’ясувати, коли народний сільський одяг перейшов в міський культурний простір, як адаптувався та вийшов на новий етап свого розвитку.

Проникнення українського вбрання в життя міської людини розпочалося з другої половини ХІХ ст. під впливом народницького руху, який окрім просвітницьких завдань мав на меті пробудження національної самосвідомості. 

Як відомо, українська національна ідея перебувала під сильним впливом соціалістичних ідей, що провокувало прагнення еліти подолати зовнішні ознаки станової нерівності. Через це українська інтелігенція почала вдягати традиційний одяг, щоб з одного боку продемонструвати ідею соціальної рівності, а з іншого –підкреслити спільне етнічне походження. Таким чином, використання селянського вбрання у місті набуло нового прочитання, а саме – стало виразником української самоідентифікації та продовжує виконувати цю функцію і в наш час.

Процес розвитку українського народного одягу в міських умовах можна розділити на три етапи:

1. Використання традиційного строю з метою демонстрації української ідентифікації;
2. Адаптація елементів українського вбрання до загальноприйнятого повсякденного костюма;
3. Створення нового модного одягу під впливом естетики традиційного костюма.

Слід визначити внутрішні рушійні сили, які керували цим процесом. Як відомо, наприкінці ХІХ ст. загальноприйнятим одягом міського населення був європейський костюм, який візуально позначав ту соціальної дистанцію, що існувала між городянами та селянами. Подолання цієї відстані в умовах поляризованої соціальної структури вимагало часу та вироблення доступної платформи для можливості соціального діалогу навколо української теми. Таким чином, одним із форматів національного зближення представників різних станів стало одягання предметів народного вбрання представниками вищих щаблів суспільства – аристократією, дворянством, прогресивним студентством та інтелігенцією.

Косач-Борисова Ізидора разом з чоловіком Борисовим Юрієм, Київ, знято пізніше 1912 р.

На той час сам факт одягання традиційного строю розцінювався як своєрідна посвята в українство, тому фотографування в народному вбранні вважалося демонстрацією свого національного вибору.

Пропонуємо простежити особливості використання народного одягу серед української інтелігенції на прикладі відомої родини Косачів. Джерельну базу для дослідження цієї теми становлять експонати та фонди Музею видатних діячів української культури, а також ілюстративний альбом з сімейними фотографіями Драгоманових та Косачів, упорядкований Т. Скрипкою.

Зокрема, на фотографіях матері Лесі Українки – Ольги Петрівни Косач (в дівоцтві Драгоманової) можемо побачити поєднання українського вбрання із компонентами європейського одягу. Українська частина її убрання представлена найбільш знаковими та давніми речами – головним убором, вишитою сорочкою, намистом, керсеткою, конструкція і оздоба якої має порівняно недавнє оформлення. Поясна частина являє собою модну на той час спідницю – кринолін. Водночас пишна зачіска з укладеним в локони волоссям, модні світські прикраси, спосіб фіксації віночка, зав’язування хустки й намітки, а також аристократична постава видають високий аристократичний статус.

Поєднання елементів модного костюма з традиційним строєм було характерною рисою фотографування в українському одязі серед панства, що можна спостерігати на світлинах Людмили Михайлівни Драгоманової, дружини рідного брата Ольги Петрівни Косач та інших фотографіях.

Наприкінці ХІХ ст. розпочався процес заміни давнього селянського жіночого поясного одягу – плахт та запасок домотканої роботи на зручніші в експлуатації та більш престижні спідниці. Від забуття його врятували українські дослідники народного побуту та небайдужа інтелігенція, завдяки яким розпочався аматорський рух із вивчення та збирання українських етнографічних предметів. Зокрема, в плахті була сфотографована сестра Лесі України – Ізидора Косач.

Святкування Великодня в 1906 р. на природі, у народному одязі Ізидора Косач

Втім, головним елементом українського строю була вишита сорочка. Мати Лесі Українки – Олена Пчілка – першою підняла питання фахового дослідження української вишивки та орнаменту в своїй відомій праці «Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки» (1876 р.). Крім того, любов до вишивки вона зуміла передати своїм дітям, які власноруч виготовляли вишиті речі та дарували їх близьким і знайомим.

Про велике значення знімків в українському вбранні для родини Косачів можна зробити висновок на основі географії тих місць, де вони були зроблені, адже для кожної фотосесії доводилося спеціально брати в дорогу всі компоненти народного вбрання, які були досить важкими й займали чимало місця у багажі.

Крім того, в родині Косачів та серед їхнього оточення українське жіноче вбрання вдягали час від часу як символічно-знаковий одяг під час проведення приватних тематичних українських вечорів та на релігійні свята під час їхнього відзначення у домашньому колі.

На другому етапі входження українського вбрання до міського середовища розпочалося використання компонентів народного строю як повсякденного одягу. Втім, між першою і другою фазою розвитку не існувало прямої залежності, вони нерідко відбувалися одночасно. Стимулом для використання народного одягу ставало те, що людина з ідеологічних міркувань вирішувала поміняти свій імідж добропорядного громадянина на новий – «неблагонадійний», «бунтарський», «мужицький», як його тоді оцінювала офіційна влада.

Читайте також: "Шевченко-style: як одягаються патріоти"

Варто відмітити, що інтерпретації чоловічого та жіночого вбрання мали різні акценти в селянському суспільстві, а в урбаністичній інтерпретації вони тільки посилилися. Демонстрація проукраїнських поглядів жінками відбувалася за допомогою посилення естетичної функції одягу, що виявлялося у поєднанні етнічних елементів із модним костюмом. Натомість у чоловічому одязі практичність і відповідність статусу превалювали над естетичними вимогами. Через це широкого вжитку набула тільки сорочка-вишиванка.

Косач Ольга, сестра Лесі Українки, Варшава, 1896 р.

Так, у вишиванці в поєднанні з піджаком на фотографіях зображені Михайло Драгоманов, Михайло Кривинюк. Таке ж поєднання можна побачити на групових фотографіях редакції «Рідного краю», київської «Просвіти» та багатьох інших.

Чому чоловіча вишиванка швидше прижилася в якості міського одягу, ніж жіноча? Відповідь доволі очевидна – українська чоловіча сорочка відповідала всім вимогам до одягу свого часу. По-перше, вона мала глибоке символічне значення, а її історична біографія несла в собі пам’ять про славу героїчного козацтва. По-друге, вона була зручною в експлуатації й ідеально вписувалась в формат європейського костюму. По-третє, такі сорочки подобались жінкам, які часто вишивали їх для своїх близьких у подарунок.

Таким чином вишита сорочка стала тим місточком, що з’єднав з одного боку українську інтелігенцію і селянство, а з другого – європейські й українські маркери. Інший шлях адаптації до міста проходила жіноча сорочка. На відміну від чоловічої, жіноча сорочка мала чимало важливих, проте архаїчних рис, які гальмували її використання на рівні з тогочасним міським одягом. Багатофункціональність сорочки як натільного і верхнього одягу, «сакральність» її конструкції, яка несла в собі магічно-оберегове навантаження, накладались на консервативність жіночої психології, та й забобони ставали на заваді модернізації українського вбрання.

Опанування жінками соціального простору чоловіків у другій половині ХІХ ст. тільки розпочиналося, а до цього право на власний світогляд і його демонстрацію в іміджі було закріплено виключно за чоловіками. У процесі становлення модерного суспільства жінки почали претендувати на новий статус, який супроводжувався правом на фінансову незалежність від чоловіків та реалізацію власних здібностей і амбіцій. Поступово жінки стали конкурентами чоловіків в інтелектуальній діяльності, опанувавши професії вчителя, лікаря, інженера. Це потребувало від них не лише світоглядної, а й фізичної мобільності, що спричинило появу нових вимог до жіночого костюма.

Таким чином, у модерному суспільстві найзручнішим вбранням стали блузки і спідниці. Порівняно з сукнями вони створювали нові можливості для комбінування, до того ж були значно практичнішими у використанні. Оскільки народна сорочка за своїми геометричними параметрами була подібна до довгої сукні, з часом постала необхідність уподібнити її до блузки та зробити довжиною до лінії стегон, що відбулося у ХХ ст.

Косач Ізидора з Бронштейн Ольгою, Київ

На третьому етапі під впливом нової естетики розпочався період використання етнічних мотивів в модному одязі. Так, Олена Пчілка однією з перших вдалася до сміливого експерименту. Вона використала старовинну лічильну техніку вирізування для оздоби строгого білого коміра на чорній діловій сукні. Очевидно ця ідея припала до вподоби також її доньці Ізидорі, яка аналогічним коміром оздобила власну чорну блузку.

В Музеї Лесі Українки зберігається також фотографія Ізидори Косач у модній модерній білій блузці з оздобленням вишивкою білим по білому в техніці лічильних швів з вирізуванням та настилуванням. В конструктивному вирішенні це була модна європейська блузка, яка виникла під впливом крою чоловічої сорочки, а в художньому плані вона являла собою результат впливу традиційної вишивки з геометричним орнаментом і класичними для нього техніками.

Отже, український міський одяг другої половини ХІХ – початку ХХ ст. окрім загальноєвропейського формату був представлений вбранням з елементами народного костюма, яке ставало маркером національної ідентичності. Просування традиційного одягу в міську культуру проходило в три етапи. На першому вираження національної самосвідомості передбачало конструювання візуального образу українця через символічне одягання традиційного вбрання. На другому етапі відбувалась адаптація народного одягу до умов міста та його повсякденне використання. На третьому етапі розпочалося створення нового модного одягу під впливом народного вбрання.

• Марина Олійник

Віктор Морозов і "Гаррі Поттер"

Виктор Морозов: "Наш творческий союз с Иваном Малковичем и Гарри Поттером будет длиться вечно"
 В конце сентября — начале октября (точное время уточняется) выйдет в печать долгожданный украинский перевод новой книги Джоан Роулинг "Гарри Поттер и проклятое дитя" (в издательстве Ивана Малковича "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га"). Переводчик нового мирового бестселлера — Виктор Морозов — рассказал ZN.UA об особенностях нового сюжета и возможности увидеть это произведение на украинской сцене.  Напомню, что 31 июля в Великобритании состоялся настоящий национальный праздник: выход восьмой книги из всемирно известной серии — "Гарри Поттер и проклятое дитя". Буквально накануне лондонские театралы оценили премьеру спектакля на основе этого текста. События разворачиваются через 19 лет после сюжета седьмой части: Гарри Поттер женился на Джинни, ему — 37 лет, у него трое детей, он работает в министерстве магии. Но главный герой — все-таки не Гарри, а его маленький сын Альбус Поттер. Жизнь словно повторяется сначала: маленький Альбус собирается на обучение в школу магии Хогвартс. И хотя сама Роулинг в который раз уверяет, что это "уже конец", однако поттероманы не спешат ей верить. Ведь, как выяснилось, сюжет о волшебнике без конца-края. Билеты на лондонский спектакль разлетаются мгновенно, перепродаются за бешеные деньги. Буквально на днях компания Warner Bros. заявила об экранизации "Проклятого дитяти": планируется на 2020-й.  А украинское издательство "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га" порадует поклонников "Поттера" замечательным переводом от Виктора Морозова — вот-вот. Именно его изысканный стиль смогли оценить наши почитатели в предыдущих книгах поттерианы на украинском языке.  Виктор Морозов живет за океаном, в Соединенных Штатах Америки. Мы признательны, что он нашел время, чтобы ответить на вопросы ZN.UA накануне украинской издательской премьеры нового "Гарри Поттера".  — Г-н Морозов, сколько времени (в целом) занял у вас перевод новой книги "Гарри Поттер и проклятое дитя"?  

— Сама работа над переводом продолжалась около 20 дней, затем начался процесс вычитки, редактирования, корректирования, повторной вычитки и т.п., и он длился также дней 20.  — Новая книга Джоан Роулинг — пьеса. Как думаете, воспримет ли самая юная читательская аудитория такой жанр — драматургию? Ведь, кажется, дети больше привыкли к прозе. И еще… Что бы вы сказали об уровне Роулинг как драматурга? Удается ли ей достойно держать интригу, обострять конфликты, ведь в основе драмы, как известно, и есть конфликт?  — Безусловно, юным читателям непривычно будет переходить от прозы к драматургии. Вполне вероятно, что для большинства из них это будет первое в их жизни знакомство с таким жанром, но уверен: многочисленные поттероманы, которые уже соскучились за новыми приключениями своих любимых героев, с восхищением "проглотят" и эту книгу, несмотря на всю ее непривычность.  А что касается уровня Роулинг как драматурга, то следует прежде всего отметить, что сам сценарий пьесы писал на основе оригинального сюжета Дж. Роулинг очень опытный драматург Джек Торн, автор многочисленных пьес и адаптаций, а также сценарист многих теле- и кинофильмов. Кроме того, в работу над сценарием активно был вовлечен также режиссер спектакля "Гарри Поттер и проклятое дитя", премьера которого состоялась 30 июля с.г. в Лондоне, Джон Тиффани, а значит, благодаря такому мощному триумвирату, в этой пьесе совершенно достаточно интриг, драматических конфликтов и лихо закрученной фабулы. — Для вас как опытного специалиста были ли какие-то абсолютные неожиданности в сюжетных поворотах нового текста Роулинг? То есть она все-таки удивила вас как профессионала?  — Да, должен признаться, для меня в этом тексте было много неожиданных моментов и коллизий, поэтому советую будущим читателям украинского перевода не пытаться заранее узнать содержание произведения, чтобы не лишить себя наслаждения открытия всех неожиданных сюжетных ходов и поворотов в самом процессе чтения. — Представляете ли возможную сценическую версию "Гарри Поттера и проклятого дитяти" на украинской сцене? А коль представляете, если пофантазировать, то кто (по вашей версии) это мог бы поставить и сыграть достойно?  — Из восхищенных отзывов зрителей о лондонской премьере пьесы становится понятно, что спектакль поражает не только замечательной актерской игрой, но и огромным количеством невероятных спецэффектов, поэтому мне даже трудно представить, кто мог бы сейчас осуществить эту постановку на украинской сцене, ведь без этих, насколько я понимаю, весьма дорогих и технически сложных для постановки эффектов пьеса не будет производить надлежащего впечатления.  — Уже много лет подряд критики определяют "рецепт успеха" разных произведений Роулинг. Как бы его определили вы? Это исключительное литературное мастерство? Или все же ее феноменальная интуиция и способность создавать новые уникальные фантастические миры?  

— Мне почему-то кажется, что окончательно разгадать этот "рецепт" не в состоянии не только критики, но и сама автор, тем более что, в отличие от поттерианы, все ее другие, "взрослые" книги пользуются намного меньшим успехом. Она их пишет не менее мастерски и замысловато, но почему-то только история о Гарри Поттере вот уже почти два десятилетия будоражит воображение все новых и новых поколений как юных, так и вполне взрослых читателей во всем мире. И это вопреки тому, что полки книжных магазинов и библиотек на Западе уже прогибаются под грузом всяких повестей и романов-фэнтези, написанных местами тоже весьма талантливо и причудливо, но загадка успеха "Гарри Поттера" так и остается по-настоящему неразгаданной.  — Если можно, несколько слов о вашей жизни и работе в Соединенных Штатах Америки. Чем наполнена эта жизнь? — Моя жизнь, как в США, так и в любой стране, где мне случается побывать, связана главным образом с компьютером, ведь для того, чтобы переводить книги, не особо важна страна пребывания — главное, чтобы под руками был компьютер и надежно работал Интернет. Если раньше мне еще приходилось таскать везде за собой горы словарей, то теперь и этого не надо делать, ведь почти все эти словари сейчас можно легко найти онлайн.  — Ваш творческий союз с Иваном Малковичем дает плодотворные издательские результаты. Если об этом можно говорить, забегая наперед, — что в ближайших планах?  — Должен честно признаться, что забегать наперед не люблю и ближайшие планы держу обычно в тайне — дабы не сглазить. А что касается творческого союза с Иваном Малковичем — то я прежде всего благодарен судьбе за то, что мы стали друзьями задолго до моего увлечения переводами. И, кстати, сначала Иван о-о-очень скептически относился к этим моим литературным потугам, ведь знал меня в первую очередь как музыканта. Но я в самом деле очень ценю нашу дружбу и верю, что мы останемся такими друзьями навсегда, даже если по тем или иным причинам наш "творческий" союз распадется. Хотя надеюсь, что этого тоже никогда не случится.  — Следите ли из-за океана за нашими текущими украинскими событиями? Ведь среди этих событий, к сожалению, много тревожных. Есть ли у вас надежда, что тревоги и смятения скоро все же отступят, а появится немного больше оптимизма?  — Конечно, слежу, и не только из-за океана, ведь я каждый год по несколько раз приезжаю в Украину, и, разумеется, нередко меня, как и всех остальных, охватывают отчаяние и печаль. Но я надеюсь и уверен в том, что кровь, пролитая в течение этих страшных лет, пролилась не зря. И хотя сейчас, как поется в песне Константина Москальца, "світ у пітьмі потопає", не надо забывать, что ночь темнее всего перед рассветом, и этот рассвет для нашей страны обязательно наступит. — С кем из иноязычных переводчиков "Гарри Поттера" вы знакомы лично? И можно ли говорить о некоем всемирном "братстве" переводчиков Роулинг?  — Лично я познакомился с очень многими переводчиками "Гарри Поттера" (из Японии, Южной Африки, Грузии, Португалии, Израиля, Норвегии, Бразилии и многих других стран, включительно с переводчиком мертвого древнегреческого языка), когда несколько лет подряд участвовал в международной конференции переводчиков "Поттера" в Париже. Кроме того, существует интернет-сообщество переводчиков "Гарри Поттера", где мы в процессе работы над переводами обменивались советами и подсказками, где и перезнакомились, так сказать, заочно еще перед парижской конференцией. — Ваш прогноз: сколько еще будет длиться "поттериана"? Этот бренд бесконечен? Или все же Роулинг когда-то остановится и поставит точку?  — Я уже написал недавно в Фейсбуке, что наивно поверил Джоан Роулинг, когда она после написания седьмой книги о Гарри Поттере публично пообещала больше никогда не возвращаться к этой теме. После этого моего поста некоторые женщины смеялись над тем, что я — взрослый и опытный мужчина — принял на веру женские обещания. Так вот теперь, наученный наконец-то горьким опытом, я уже никогда не поверю, что в мире может существовать какая-то сила, способная остановить Джоан Роулинг и заставить ее поставить точку. А значит, есть надежда, что наш творческий союз с Иваном Малковичем и Гарри Поттером будет длиться вечно!  Из досье Виктор Морозов — украинский певец, композитор, переводчик. В его репертуаре — песни на стихи Юрия Андруховича, Лины Костенко, Константина Москальца, Виктора Неборака. В 1988-м стал одним из основателей Львовского театра-студии "Не журися!". Переводит с английского и португальского языков. Среди самых известных его переводов, кроме книг о Поттере, произведения Пауло Коэльо ("Алхимик", в частности). А первым переводом Морозова, как он признавался в одном из интервью, стала статья из журнала Playboy. Переводы романов Джоан Роулинг (начиная с "Гарри Поттера и философского камня") стали визиткой Виктора Морозова, основой продолжительного сотрудничества с издателем Иваном Малковичем. 
Больше читайте здесь: http://gazeta.zn.ua/CULTURE/viktor-morozov-nash-tvorcheskiy-soyuz-s-ivanom-malkovichem-i-garri-potterom-budet-dlitsya-vechno-_.html

ГогольFest-2016

Влад Троицкий: "Нас ждет веселый апокалипсис" Анна Пароваткина 17 сентября, 

 «Зеркало недели. Украина» №33, 17 сентября 2016 

Виктор Морозов: "Наш творческий союз с Иваном Малковичем и Гарри Поттером будет...  17 сентября 2016  В столице стартует ГогольFest-2016. Его новая локация — Арт-завод Платформа на улице Беломорской (Левый берег столицы).

 В этом году особый акцент в программе — на цирк. Что за этим? Тонкий саркастичный намек на то, что "цирком" (часто трагическим) становится вся наша теперешняя действительность? Или здесь сугубо творческий мотив?  Главный идеолог ГогольFest, Влад Троицкий, коснулся в разговоре с ZN.UA и этой, и других тем. Среди "других", например, его критичное отношение к теперешней театральной реформе, предварительные итоги которой режиссер называет "преступлением", а деятельность Минкульта — реформированием кладбища. Не менее важная идея г-на Троицкого, озвученная в этом же интервью, — о необходимости обряда экзорцизма, чтобы очистить мир (и нас в этом мире) от мелких бесов, населяющих телевизор и политикум.  Но прежде всего, конечно, о ближайшей программе ГогольFest.  "Будет безумно красиво…" 

 — В этом году ГогольFest переехал на "Платформу", поскольку арт-завод решил стать эдаким местом силы для современного искусства: театра, музыки, хореографии, перформанса, — рассказывает г-н Троицкий. — На арт-заводе, например, проходит резиденция "Европейской школы режиссуры". В Украину приехали 10 молодых европейских режиссеров, которые работают с нашими актерами. В танцевальной резиденции у нас — испанский хореограф. Уже 17 сентября — моя премьера "…але вітер…": это кинематический спектакль. Такого Украина еще не видела. В качестве действующих лиц — вентиляторы! 50 вентиляторов разной конструкции — от промышленных до бытовых. Видеодекорации — в стиле анимации Миядзаки. Это будет пронзительный спектакль — история одиночества, встреч, любви. Актеры (люди) в нем тоже предполагаются: их трое. Среди них — барабанщик Андрей Надольский. В общем, ветер, тонкий-тонкий полиэтилен, медитативный шорох… Будет безумно красиво… 

— Влад, помимо "вентиляторов" в афише ГогольFest заявлены и другие ваши проекты, так или иначе связанные с оперой. — Да, 18 сентября на ГогольFest — премьера моей цирк-оперы "Вавилон". С этой же командой, Романом Григоривым и Ильей Разумейко, мы делали "Иова", цикл "Новой оперы". А теперь соединяем несоединимое — оперу и цирк. Подобного тоже, фактически, в мире нет. Цирковые артисты, куклы, опера. Будет веселый апокалипсис! Неожиданно и ярко. А давайте расскажу уже про все свои премьеры? 22-го сентября — еще и новое большое шоу "Баби Babylon" Dakh Daughters. Это уже цирк-кабаре, абсолютно новая программа. 12 цирковых артистов, воздушники, эквилибристы, жонглеры. Спектакль в формате нового цирка. Когда артисты не просто демонстрируют свои умения, а играют некую "историю". О том, кто ты, и как найти себя. Мне кажется, это будет весьма неожиданно. И тоже очень интересно.  

— Почему так много цирка в программе? — Просто интересно. Мне, кстати, кажется, что все эти проекты точно будут приглашены на гастроли в разные страны. А у наших Dakh Daughters — предпоказ большого шоу, которое будем делать в Париже в этом году 16 декабря. Так что театральная фестивальная программа получилась насыщенной. И литовская новая опера, и "Дикие люди" (программа независимых театров). И концерты академической музыки в интересной локации — в настоящем бункере. Представьте, перед таким концертом — абсолютная темнота и тишина, чтобы каждый мог сосредоточиться. У нас ведь, фактически, никогда нет возможности побыть в "чистом" пространстве, наедине с самими собой…

 — Пусть вас не удивит следующий вопрос, но его иногда задают студенты и пенсионеры: вход на ГогольFest — платный? — Ну как? Все, конечно, платное. Вход — 80 грн. На самом деле, вот этот инфантилизм о том, что что-то должно быть "бесплатное". А кто за это тогда должен платить? — Спонсор. — (Смеется). Немало времени, пока мог себе это позволить, я столько потратил денег на фестиваль… Нет, сейчас это невозможно.  — Бизнесмен Евгений Уткин в этом году вам помогает? — Женя? Нет… У него свой проект "Мастер-класс", с которым ему тяжело… Слушайте, ну это же неправильно! Почему кто-то должен "помогать"? Вы же еду покупаете? И не говорите, что вас кто-то "должен кормить". А культура — такая же пища. Если человеку нужно чувствовать себя человеком, то он и покупает книги, кино, музыку…

 — Безусловно, вы правы. Но у украинской интеллигенции зачастую зарплаты около 3 тыс. грн. И, увы, далеко не все смогут почувствовать себя модными людьми в пространстве ГогольFest на арт-заводе. — Если есть потребности, значит нужно искать возможности. А возможность подработать в Киеве стопроцентно есть. — Вернемся к программе. Если вкратце, личные рекомендации Троицкого: ради кого на вашем фестивале интеллигенции нужно напрячься, но посмотреть обязательно? — Несомненно, это литовская театральная программа — режиссер Оскарас Коршуновас и выдающийся драматический актер Юозас Будрайтис (его спектакль "Последняя лента Креппа"). Еще — литовская опера. Резиденция молодых режиссеров (спектакли будут играться 17—18 сентября, это небольшие эскизы минут по 20). "Депресняк — это общемировой тренд" — С кем из актуальных театральных деятелей так и не удалось договориться, чтобы они приехали в Киев?  — Нет проблем кого-либо привезти. Вопрос только в деньгах. Бесплатно никто не поедет. С литовцами, кстати, помогло Посольство Литовской республики в Украине. — За визуальную программу феста в этом году отвечает куратор и галерист Евгений Березницкий. Почему в этом качестве он появился всего месяц назад? — Я просто предложил Евгению стать куратором визуальной программы. Тогда, когда сам определился с тем, какой она должна быть. Нельзя же заниматься визуальной программой, не понимая, какой будет локация, бюджет. Но, помимо Березницкого, у нас еще два визуальных проекта. Это "Скульптурный цех": скульптуры оупен-эйр. На открытии будет огненная скульптура. Затем запланирован мастер-класс стимпанка. И совершенно хулиганский проект — арт-ярмарка "2036. Продажное искусство". Кураторами стали ребята из арт-группы "Хамерман знищує віруси". — Арт-тусовка в связи с "Продажным искусством" иронизирует: мол, непродажных современных художников не нашлось! А вообще искали? 

— А разве вы знаете непродажных? Покупка — это же не обязательно деньги, это интерес, в первую очередь. Не бывает художников, которые бы "не хотели", чтобы их произведения ценили.  — ГогольFest постоянно меняет локации. А какой, с вашей точки зрения, должна быть идеальная территория для фестиваля? — (Задумывается). На киностудии Довженко, на самом деле, неплохое место было. Но я даже не знаю, если честно, — "где". Мне уже настолько привычно переезжать… Конечно, хотелось бы стабильности. Надеюсь, арт-завод будет нашим постоянным местом силы. 

— Этим летом вы делали фестиваль в Ивано-Франковске. Будет ли опыт странствующего ГогольFest перенесен на другие украинские города? — Это зависит от других городов. Нельзя приезжать туда, где тебя не ждут и куда не приглашают. — Но вы сами заинтересованы в таком формате? — Да. Ведем переговоры с Одессой, Черкассами. Но пока там только формируются команды.  Понимаете, если приезжают варяги — происходит отторжение. Мол, приехали столичные штучки "учить нас жизни"! Так везде, всегда происходит, не только в Украине. Люди ревниво относятся к своим местам силы. Если кто-то приезжает без приглашения и сам начинает чего-то решать — его не понимают. Кроме того, для организации фестиваля нужна, помимо человеческого ресурса, мобилизация денежных средств, административного ресурса.  У нас, в Украине, все обычно разобщены. Почему на ГогольFest "завелась" тема Вавилона? Сначала он был утопией, мечтой. Хотим, мол, построить что-то до небес, дерзновенно. (Украина "новая", Европа "новая"). А потом начинается разброд. Вроде, говорим на одном языке, но перестаем друг друга понимать. Это ключевая проблема!  Можно ли избежать такого предопределения, фатализма, и как это сделать? Тема фестиваля ГогольFest в этом году, с одной стороны, — это зарождение мечты и объединение вокруг нее, преодоление фатализма. Вторая тема — снятие "порчи". 

— Это как? — Понимаете, мы сейчас находимся как бы в режиме катастрофического сознания. Медиа навязывают катастрофический взгляд на жизнь. 95% новостей — о том, что "все плохо", и что завтра будет еще хуже. Депресняк — вообще общемировой тренд.  И вот, ГогольFest берет на себя "проклятие жертвы". Когда живешь в ожидании, что завтра будет хуже, и раз за разом узнаешь из СМИ подтверждения этому, попадаешь в спираль апокалипсиса. Но в ней жить невозможно!  Когда человек долго находится в напряжении, у него появляется страх. И им очень легко манипулировать. Отсюда появляется все эти трампы, ле пены, путины… Они работают на страхе.  Для того, чтобы выйти из порочной спирали, перестать бояться и начать полноценно жить, нужен обряд экзорцизма. Или, по психологии, надо иронично пережить травму.  Мы на ГогольFest весело проигрываем апокалипсис для того, чтобы увидеть, что жизнь — есть, небо — есть. Нормальные люди — есть, и их много.  Живи, радуйся, твори, а не будь унылым г..м! "Протест — вещь неконструктивная" — Прекрасно, что вы сегодня столь оптимистичны. А вот, кстати, "о чем" бы вы именно сегодня поставили, скажем, новую версию своей знаменитой "Собачьей будки"? Ведь не только из-за медиа в Украине происходит то, что происходит? 

— Во-первых, этот спектакль мы играем. Во вторых, понимаете, если большинство будет заниматься только протестами…Протест, конечно, — вещь хорошая, но неконструктивная. Мы, естественно, могли бы выстроить новую историю на том, что опять, там, тарифы, опять — катастрофическое сознание, что никому не доверяем… Но возникает вопрос: а кто же будет строить что-то новое?  Вот когда это большинство перестанет быть молчаливым, но поднимет голос не "против", а "за" (и не голос, а действие), тогда что-то начнет меняться к лучшему.  Слава Богу, сейчас в Украине, действительно, появилось много людей, готовых созидать. Оживление — в театре. Много интересной музыки. Архитекторы появились. И даже интересный новый общепит. Фэшн, айтишники…  Украинцы перестают быть инфантильными существами, которые говорят, что только президент или парламент им что-то должны. Сами при этом пребывая в диванном брюзжании, что, дескать, "все — мудаки".  Да сам перестань быть мудаком — и все наладится.  — Украинское общество, судя по соцсетям, разделилось, в основном, на зрадофилов и порохоботов. Вы, получается, в какой-то степени порохобот? Государство вам, кстати, средствами помогает, тот же Минкульт? — Небольшую сумму дает… В этом году, надо отдать им должное, город выделил на фестиваль достаточно внушительную сумму — 900 тыс. грн. — А всего во сколько обойдется теперешний ГогольFest? — Реальная стоимость фестиваля — миллионов 10—12. Пытаемся выстроить устойчивую модель, чтобы фестиваль был окупаемым. Замечательно, что город помогает — это сильное подспорье. Но и мы привлекаем новых людей в Киев, формируем положительный имидж столице. Поэтому и инвестиции в ГогольFest увеличивают капитализацию самого Киева.  — Перефразирую свой шуточный вопрос про "зраду и ботов". Раз уж заговорили про политику (что и неудивительно, зная о вашей всегда ярко выраженной гражданской позиции), скажите: вы вообще за украинской политикой следите в последнее время? Что в ней нравится? А что, может быть, наиболее отвращает в происходящем? — У меня никаких иллюзий по поводу наших политиков нет. Думаю, что само по себе государственное устройство в нашей стране, к сожалению, настолько прогнило и так тяжело поддается трансформации… Причем, не только на уровне "верхи не хотят".  Смотрите, с тем же культурным менеджментом у нас ситуация катастрофическая. У нас нет ни одной институции, которая готовила бы современных управленцев культуры, а они затем могли бы коммуницировать с миром: знали языки, современные подходы. С другой стороны, когда живой человек приходит в старую структуру, ее представители объединяются и…  Хотя внутри, между собой они — террариум единомышленников, против живой крови поднимаются все. — "Новое вино в старые меха" — так? — Наверное. В старые, засохшие. Это как тарантиновский фильм "От заката до рассвета". Ты туда приходишь, а они по ночам… Причем эти люди старой формации гораздо больше искушены в разных бюрократических вещах. Ты приходишь — и они объединяются, и тут же начинаются разные суды, собрания коллективов. В общем, разная хрень, которую испытал в этом трешевом Театре оперы для детей. — Зачем вы, простите, вообще туда пошли? — Ну, как? Вы, вообще, понимаете, какое количество денег стоит культура в нашей стране? Это больше 2 млрд грн — бюджет Министерства культуры. На что это тратится? На содержание прекрасных хоров, ансамблей, национальных театров… Я задаю вопрос: для молодого человека до 35 лет — что производит страна по культуре? Насколько это конкурентно в мире?  Если ты понимаешь, что нет, и что молодое поколение это не выбирает — значит, что-то не так. Практически ни одного проекта в культуре, которые были бы "заточены" на завтрашний день, у нас нет. Более-менее звонкие культурные проекты "дает" в Украине только частная инициатива. Будь-то Львовский Форум издателей, Одесский кинофестиваль, джазовые фестивали или ГогольFest…  Вы знаете хоть один живой проект, инициированный государством? Нет! Значит, система неправильная. Значит, не выработаны критерии. И кто-то же должен ситуацию менять. — А может, проблема еще и в самом Минкульте? То, что нельзя реформировать, как ни пытаются — надо просто закрывать. — Минкульт сегодня реформирует кладбище… "Не люблю авторитарные, пирамидальные системы"  — Как сейчас дела у вашего ДАХа? Вы вообще играете в Киеве? И где можно увидеть ваши спектакли? — Сейчас в ДАХ я запустил молодых ребят-режиссеров. Среди них есть даже кукольники. Думаю, где-то с октября и до Нового года сформируем новый репертуар. К концу года появится шесть спектаклей. Играть будут на Лыбедской. У меня самого, к сожалению, нет времени заниматься постановками. — По-прежнему планируете работать за границей? — Да, конечно. Много работы. В Украине я сделал сразу три премьеры, о которых уже сказал. Просто не могу себе позволить работать в ДАХе как режиссер. Это, опять же, вопрос средств. Для того, чтобы содержать команду, необходимы ресурсы. А так я даже не вмешиваюсь в творческий процесс. Я не худрук. Я только "по любви". Не люблю авторитарные, пирамидальные системы.  Даже на ГогольFest я до конца не знаю всей театральной программы. Отдал ее на откуп Андрею Палатному. Обратите внимание: через пару лет именно этот режиссер будет главным лицом театрального пространства Украины. Сейчас он ведет нашу "Школу европейской режиссуры". Через год эта резиденция будет в Германии, Франции, Грузии, Эстонии, Литве, Польше. Это проект формирования лица европейской новой режиссуры. Рынок ведь нужно формировать как внутри страны, так и вовне.  … Да, я часто говорю слово "продажа". Но если ты что-то делаешь, а это никому не нужно (не продается) — значит, ты что-то делаешь не так. — Влад, мы в разговоре, кажется, обошли весьма актуальную тему — громко заявленная театральная реформа в Украине. Как оцениваете ее предварительные результаты? — По-моему, то, что произошло с Национальным театром им. Леси Украинки, — это просто преступление. Не может быть такого, чтобы в конкурсе участвовал только один кандидат! И чтобы о самом этом конкурсе никто вокруг не знал…  Второе замечание, повторюсь, у нас нет структуры, которая бы готовила театральных менеджеров. Вот поэтому такое и происходит. Отчасти, конечно же, новое в театральном искусстве все равно появляется и пробивается. В этом плане показательна история взлета театра "Золотые ворота" и молодого режиссера Стаса Жиркова. Этот пример и некоторые другие все-таки вселяют надежду.