Марія Матіос "Букова земля"

Класичний роман провідної української письменниці, лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка, Марії Матіос «БУКОВА ЗЕМЛЯ» — це своєрідний літопис подій та історій завдовжки у 225 років. Ці історії винесені на прикладах житєвих подій п'яти родин різного суспільного рівня і статусу, а також історичних персонажів, так чи інакше пов’язаних з Буковиною. 

Землероби, скотарі, воїни, посли і міністри постають повноправними творцями не лише приватної, а й загальноєвропейської історії.  Географія його подій простягається від крихітного буковинського хутора Сірук — до Відня, Берліна, Бухареста, Москви і Берна. Персонажі роману – це весь буковинський люд, описаний через своїх найяскравіших представників. На початку роману фантастична сцена, в якій Бог говорить із Білим і Чорним Ангелами про сенс життя й дає завдання знайти все про життєписи чотирьох родів у контексті їхніх взаємозв’язків і взаємовпливів. Історія цих родин дуже важлива для розуміння того, що було, є і буде в майбутньому,  але такий  авторський прийом дещо відсилає до класиків і потім вже не згадається протягом 900-сот сторінок роману.

Чотири буковинські роди, які становлять зміст «Букової землі», – дуже різні. Рід Васильків – княжий, аристократичний, що бере початок із ХVІІ ст., уклав своє генеалогічне дерево. Вони найбільші землевласники на Буковині, мають квартири в Чернівцях, палац у Берегометі, соляні копальні, ліси й полонини. Вони політики, працюють в австро-угорському парламенті, барон Александр Василько – триразовий голова буковинського сейму в Чернівцях. Вони дипломати: один із них, Николай, був представником УНР на підписанні Брестського миру. Рід, який утратив свою українськість, але поступово до неї повертається.

Рід Ваґнерів – переселенці з Німеччини, яких прийняла буковинська земля. Люди, не маючи в себе вдома землі та живучи в бідності, йдуть шукати щастя на чужину. Вони розуміють, що це нелегко, але Герберт Ваґнер вирушає з баварського Катарінендорфа, щоб його нащадки заснували свої поселення в буковинських лісах. Авторка не простежує це хронологічно, вона залишає їх на півдорозі, а потім ми дізнаємося від внука цього переселенця про історію: новий спосіб господарювання, фруктові дерева, солеваріння. Ми дізнаємося історію одного роду через інший. І цей рід теж стає частиною буковинської землі.

Рід Берегівчуків – гуцульський, вони живуть бідно, але гордо. Батько вбиває свою доньку на її весіллі, бо вважає, що вона втратила цноту. Для нього страшна своя кров на руках, тому він йде на війну в Гуцульський добровольчий курінь, щоб змити її чужою. Але виявляється, що кров не змивається ніколи: можна бути сміливим і чесним солдатом, розумним господарем, але влада роду – незаперечна. І проявляється вона в нащадках і їх вчинках. Буковинська земля не може існувати без людей такого роду.

Ще один рід – рід Вівчарів, багатих селян. Початок його подано через весілля Федори й Петра. Федора – ще дитина, але, опинившись в чужій оселі, відразу почувається ґаздинею. З гумором письменниця описує розуміння молодою дівчиною особливостей сімейного життя. Щоправда, з цього нерозуміння, небажання зрозуміти виростає справжнє почуття кохання.

З історії цих родів, життя яких тягнеться протягом 225 років, виростає історія Буковини. Бачимо події ХІХ ст., Першої та Другої світових воєн, міжвоєнних років, коли Буковина була в складі Румунії. Роки після Другої світової змінюють світ Букової землі: він руйнується, знищується новими пришельцями – совітською владою. Тема, присутня в багатьох творах Марії Матіос («Солодка Даруся», «Нація») проговорюється і тут через долі людей хутора Сірук, Марушки і Ганушки Берегівчуків, Петруся Вівчаря, багатьох інших – убитих, виселених, заляканих. І вже в ХХІ ст., коли броунівський рух людей, інспірований владою (адже людей переселяли примусово чи примушували «добровільно» покидати свою батьківщину), призводить до того, що відчуття роду зникає. На початку – єдність роду, в ХХІ ст. – зникнення, відсутність цього поняття. Але, з іншого боку, в «Епілозі» давно загублені рідні відшукують і впізнають одне одного, хоч і впізнання це трагічне.

У романі багато відсилань до конкретних документів, що робить твір історично достовірним: долі повстанських ватажків Василя Савчака («Сталь»), Юліана Матвіїва («Недобитий»), Миколи Кричуна («Черемшина») розкриваються через примітки, даються посилання на листи, виступи, протоколи, описується історія виїзду з Чернівців Павела Анчеля (Пауля Целана). Поєднання героїчного і трагічного, відчуття безвиході й розуміння вічності буття, ліричного суму за минулим і утвердження неминучості такого незрозумілого сьогодення підкреслюють вписаність «Букової землі» в сучасний літературний процес.І як завжди у книжках Марії Матіос, окремим персонажем є мова з її неповторною лексичною розкішшю і гуцульським чаром, яка і є із надважливих головних героїнь цього роману.

Якою приємною мені звісткою було прохання моєї подруги, яка багато років проживає  із сім'єю в Австрії, придбати для її домашньої бібліотеки два твори Марії Матіос              "Букова земля" та "Солодка Даруся". 

Книги вже у них в домашній бібліотеці і в процесі прочитання. Адже справжня любов до своєї землі саме і є в таких малих, але важливих принципових питаннях. Ще одна історія справжньої буковинської родини колись може лягти в основу інших класних романів.

"Віденський подих буковинського таланту: Орест Руснак"

Концерти Ореста Руснака у Львові

На запрошення Концертного Бюра у Львові прибув до нас на два концертові виступи визначний наш оперний співак, колишній член опер у Ґрацу і Кеніґсбергу, а від довгих років член мінхенської опери, Орест Руснак.

Мушу признатися, що мені важко реферувати про перший концерт нашого співака, що відбувся 3 липня ц. р. в салі Інституту Народної Творчости виключно з точки погляду музичного рецензента. Признаючи, що концерт цей своїм мистецьким рівнем висунувся на визначно передове місце в цьогорічному музичному сезоні у Львові, слід відмітити у цій музичній "події дня" ще й інший, незвичайно важливий для нас і для самого співака момент: оце дорогий наш земляк, якому доля присудила віддавати свої мистецькі сили не на своїй рідній сцені, прибув до нас, щоб після майже десятирічної перерви відновити знову душевний, психічний звязок з рідним краєм, рідною суспільністю. Недвозначно ствердила це й програма концерту, з найбагатшим відділом творів українських композиторів, між якими найсильніше заступлені були саме твори славетного батька нашої музики, Миколи Лисенка, що його память у сторіччє з дня народження святкує українське громадянство не тільки відбутими концертами-академіями та виставою, але теж конкурсом хорів по цілому краю, що проходить з незвичайним піднесенням та завершиться збірною народньою маніфестацію нашого хорового мистецтва у Львові. І цей психічний момент, ця атмосфера, в якій серця слухачів і нашого славного мистця забили якимись словами, що не даються охопити спільним ритмом, заважили найбільш на характері та змісті тих прекрасних вражінь, які єднали в одно виконавця й авдиторію, що впродовж тих двох годин казали нам забути на ті сповнені болем і терпінням переживання, звязані з тими важливими світовими подіями, в яких перероджується сьогодні ціле людство.

Програма цього вечора складалася з трьох частин: старовинних арій (якими розпочався концерт), та більш новітніх оперних арій, розмежованих піснями українських композиторів. Зразу треба ствердити, що наш співак — це "par ехсеllence" оперний артист сучасного покрою. З причини важливої перешкоди я не зміг бути приявним на першій частині програми. Але як я чув від авторитетних слухачів та й на основі дальших моїх вражінь, можна б відмітити, що в більш статичному, так сказати б, характері музики старовинних арій Гендля, Перґолязі чи інших наш артист почуває себе не найліпше. — Очевидно, це слід би віднести хіба тільки до інтерпретації, бож про технічну сторінку такого мистця вокальної техніки не доводиться тратити багато слів. Це співак з першорядними голосовими прикметами, з рідко широким вокальним діяпазоном від найнижчого голосового реґістру до феноменального, повного свіжости та блеску високого "д" (d) вгоpi. Динамічна скаля його голосу розтягається від етеричного пяніссіма чи "меццавоче" до могутнього, видержливого на предовгий віддих "форте". Непорочна чистота та прозорість його дикції, гнучкість голосової емісії не затрачуються навіть у карколомних чи пак "голосоломних" проблемах вокальної техніки.

Велике зворушення та захоплення у слухачів викликало передовсім виконання українського відділу програми. Вже незвичайно сильні й актуальні тексти до пісень: Барвінського "Ой поля, ви поля" (слова Коницького) та Людкевича "Спи, дитинко моя" (слова Карманського), потрясли почуваннями слухачів, в слід за чим захоплювались вони виконуванням дальших пісень, як О. Нижанківського "Минули літа молодії", чи низки пісень Лисенка до слів Шевченка, як "Минають дні", "Дума", "Ой Дніпре", "Гомоніла Україна" та каватіна Андрія з опери "Тарас Бульба". Та хоч тут можна б мати деякі (і тільки деякі) застереження щодо темпа, інколи динаміки чи й довільних змін нотного тексту, що в дечому позначалося й на виразі виконуваних творів, то слід ствердити, що артист співав ці пісні саме з такою непереможною силою емоції, з такою сильною дозою субєктивного первня, що мабуть тому в розгарі захоплення й переживання підчас виконування тих пісень затрачував інколи обєктивність потрібної перспективи "з віддалі", що дозволила б також акомпаніяторові повно й широко висловитися — з уваги на значіння його партії і в користь контрастів форми та змісту. Тому може каватіна з оп. "Тарас Бульба" своїм оперовим жанром найближче підійшла нашому співакові. Зате до глибини мусіла зворушити кожного слухача та безпосередність і щирість, з якою наш співак виконав цілий цей український відділ, що в загальному був такий багатий у прекрасні високомистецькі моменти та з природи річи був найближчий і найдорожчий нашим почуванням, нашим серцям, особливо ж в сучасний момент.

Мої завваги — зовсім не знижують великого формату Ореста Руснака як співака, коли я зважу, що всі голосові та виразові його прикмети найшли повністю, всестороннє та блискуче виявлення щойно у третій частині програми, в оперних аріях Пуччіні, Фльотова, Верді, Бізе та в наддаткових аріях Верді, Адама й ін. На очах слухача концертова естрада перемінювалася тут просто в оперну сцену із суґерованими її атрибутами — декорацій, костюмів і загалом оперної атмосфери. Співак-виконавець та актор, вираз звуку, міміка, жестикуляція зливалися тут в таку ідеальну гармонійно та одноцільно споєну синтезу, що мимохіть у кожного слухача витворювалось гаряче, невідкличне бажання побачити нашого артиста на оперній сцені, для якої він предестинований не тільки з огляду на вище наведені голосові й виразові вальори, але й на першорядну акторську апарицію. Яка шкода, що саме в цьому часі наш оперний театр перервав свою діяльність так добре заслуженим відпочинком!

Висловлюючи оце гаряче бажання усіх слухачів, витаємо нашого дорогого земляка і гостя на нашій рідній землі щирим українським серцем, гарячими почуваннями та бажаємо, щоб ті безпосередні вияви захоплення й одушевлення слухачів були тією міцною ниткою, що й на віддаль на чужині звязуватиме нерозривно мистця з його рідною суспільністю й рідною атмосферою і тим краще допоможе йому вести славу українського імени між чужими.

  

 Реферуючи про мистецький успіх концерту О. Руснака, не можу поминути участи в ньому акомпаніяторки, а радше співвиконавця, п. Марії Роговської, добре відомої вже в нашому краю піяністки, якої гра у високій мірі підносила мистецьку вартість виконання поодиноких творів за що належиться їй окреме признання й подяка.

Василь Барвінський. Замість музичної рецензІї з концерту в дні 3 липня 1942.//Краківські вісті. - 08.07.1942.

Грай, мій баяне! Микола Новицький

 16 липня 2020 року виповнюється 85 років від дня народження  Миколи Новицького — українського композитора, диригента, педагога заслуженого працівника культури.

Народився  Микола Володимирович 16 липня 1935 року в селі Баговиця Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Закінчив Чернівецьке музичне училище та Харківський інститут культури. З 1958 року проживав і працював у м. Кіцмань Чернівецької області. Працював директором районного Будинку культури і викладачем дитячої музичної школи, а з 1963 року — директором музичної школи. 

Творчі здобутки

Микола Новицький — автор понад 200 музичних творів: пісень для хору, п'єс для духового оркестру, інструментальної музики, творів для дітей, обробки народних пісень. Серед них найбільш відомі: пісні «Квіти вчителеві», «Маки» і «Червоні галстуки» (сл. І. Смирнової), «Спогад» (сл. М. Куєка), «Кубанночка» (сл. В. Місевича), «Пісня про Кіцмань» (сл. І. Семенюка) та інші. Написав кілька популярних пісень на слова П. Воронька, М. Івасюка, М. Матіос, П. Палія, М. Ткача. Автор збірок «Забрость» (1994) та «Марші для духового оркестру» (1998).

Помер 7 червня 2008 року. Похований в м. Кіцмань.

Відзнаки, нагороди

• Член Всеукраїнської музичної спілки.
• Заслужений працівник культури України (2004).
• Грамота Президії Верховної Ради УРСР.
• Лауреат Літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича.

Остап Лисенко - сповідь біографа.

12 липня 2020 року виповнюється 135-років від дня народження українського музикознавця, педагога, сина Миколи Віталійовича Лисенка - Остапа Миколайовича.

Цікавим фактом є те, що Старицькі й Лисенки поріднилися наприкінці 30-х років ХІХ  століття, коли Петро Іванович Старицький одружився з Настасією Захарівною Лисенко. 3 (14) грудня у них народився первісток – Михайло, майбутній письменник, театральний і громадський діяч.

 Петро Іванович був офіцером, та через хворобу серця у чині ротмістра вийшов у відставку і помер, коли хлопчику виповнилося п’ять років. Настася Захарівна теж померла молодою, тому Михайло Петрович виховувався в родині Лисенків: діда – Захарія Йосиповича, дядька – Олександра Захаровича і опікуна – Віталія Романовича, батька українського композитора Миколи Лисенка. Так, побратавшись ще у дитинстві, Михайло Петрович Старицький і Микола Віталійович Лисенко майже все життя пройшли поруч. Разом вчилися у Київському університеті св. Володимира, збирали по селах і записували народні пісні, доповнювали один одного у творчості.

Вдруге роди Лисенків і Старицьких поріднилися, коли Михайло

Петрович узяв дружиною Софію Віталіївну Лисенко, рідну сестру Миколи

Віталійовича.

Відомих українських культурних діячів М. Лисенка і М. Старицького

об’єднували не лише родинні стосунки, а й спільний інтерес до виховання

дітей.

У родині Старицьких – Лисенків створювалися умови, які сприяли

повноцінному духовному розвитку особистості, формуванню різнобічних

художніх, естетичних смаків та інтересів, правильному розумінню

прекрасного, вихованню бажання бути не просто споживачем, а людиною

активної творчої позиції.

Батьки постійно залучали дітей до літератури, музики, образотворчого мистецтва, надбань народної творчості, здобутків української та зарубіжної культури.

Естетичне виховання дітей базувалося на: цілеспрямованій системі розвитку позитивних емоцій, почуттів; здатності сприймати та оцінювати прекрасне в житті, людині, природі, праці, мистецтві; жити і працювати за законами краси.

В арсеналі родинної педагогіки Старицьких – Лисенків використовувалися найрізноманітніші шляхи розвитку емоційноестетичної сфери особистості дитини, які формували в юного покоління відповідні уявлення та установки. Естетика повсякденного сімейного життя виступала одним із важливих засобів виховання. Вона включала такі поняття, як естетика зовнішнього вигляду, естетика взаємин між членами сім’ї, естетика поведінки тощо. Тому батьки привчали дітей до порядку: щоб діти були завжди охайними, щоб у їхніх кімнатах було прибрано, щоб у зазначений час вся родина збиралася у їдальні тощо.

Молоде покоління успадкувало від батьків багато талантів, а ті, у свою чергу, зуміли вчасно їх помітити, розвивали і створювали атмосферу до їх проявів. Усі діти Старицьких – Лисенків були музично обдарованими і займалися музикою.

Марію і Людмилу Старицьких музиці (грі на фортепіано) навчав Микола Віталійович. В атмосфері музики виховувалися і діти Лисенків. Своїм дітям, а їх у сім’ї тоді було четверо, мати (Ольга Антонівна Липська) часто грала улюблені п’єси Чайковського, Шумана і, звичайно, твори Миколи Лисенка.

Остап Лисенко (старший син Миколи Віталійовича) почав учитися грати

на фортепіано, коли йому виповнилося 6 років: «Щоразу, коли і тепер мої

пальці торкаються клавішів і виникають перші звуки, мене на якусь мить

охоплює почуття подиву і щастя, яке я відчув багато років тому, вперше сівши за батьків рояль».  Можливо, малий Остап відчував особливу енергетику від інструменту, адже за цим роялем його батьком створювалися твори світового значення (опери «Різдвяна Ніч», «Тарас Бульба», «Енеїда», безліч романсів, рапсодій і сюїт), на ньому грали М. Коцюбинський, І. Франко, М. Римський-Корсаков, П. Чайковський.

Відчуття подиву та щастя, що охопило хлопчика тієї миті, він проніс через

усе життя. Згодом, вже будучи підлітком, він іноді годинами, за відсутності Миколи Віталійовича, сідав за піаніно та імпровізував на мотиви народних пісень.

Найулюбленішою розвагою були родинні концерти, на яких презентував свої твори М. Лисенко. «Вечорами завжди грав нам свої нові твори. Ми, звичайно, слухали з захопленням, але все ж іноді, «дерзали» робити свої зауваження, Микола Віталійович ніколи не сердився, навпаки, коли наші зауваження були слушні, погоджувався». Брат композитора, Андрій Віталійович Лисенко, добре грав на скрипці, тому часто виступав дуетом із Миколою Віталійовичем. Вони виконували твори Шумана, Бетховена.

Діти Миколи Лисенка отримали вищу музичну освіту і все життя професійно були пов’язані з музикою. Син Остап – музикознавець,  очолював Київську консерваторію у нелегкі роки Другої світової війни. Дочка Катерина була піаністкою, а Галина співачкою з прекрасним голосом, Мар’яна – піаністкою та викладачем музики, Тарас грав на багатьох інструментах, працював у нотному відділі бібліотеки Всеукраїнської Академії наук.

У родині Старицьких – Лисенків шанували театр: батьки і діти не

пропускали жодної прем’єри. У пору реакції М. Старицький свідомо обрав

театр ареною своєї громадсько-культурної діяльності, очоливши трупу,

зміцнив її організаційно, створив новий хор і оркестр, обновив декорації,

костюми та реквізит, а також подбав про розширення репертуару. Окрім

творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, П. ГулакаАртемовського та інших, поставив і власні п’єси – «Чорноморці», «Як

ковбаса та чарка, то минеться сварка», «За двома зайцями», «Не судилося»,

«Утоплена». Трупа Старицького – це самобутня держава, в якій підтримувався національний дух, звучала українська мова, панував український патріотизм, а сама акторська діяльність перетворилася на громадську роботу. Мало не щодня діти бачили корифеїв українського театру, захоплювалися їх творчістю, переймалися їхніми радощами і болями, успіхами і невдачами.

Театральна атмосфера, що панувала в домі Старицьких мала неабияке значення у вихованні дітей і вирішила їх подальшу долю. Старша донька Марія Михайлівна (1865–1930) змалку виявляла талант драматичної актриси. Згодом С. Русова про неї розповідала: «Маня любила збирати коло себе дітей і оповідати їм про українські казки, та такі страшні, що діти аж очі витріщали. Ми їй забороняли лякати дітей, але розказуючи вона захоплювалася, і страшні примари мимоволі виростали у її творчій фантазії». Поява в Києві театральної трупи Марка Кропивницького, Миколи Садовського і Марії Заньковецької, їхні вистави в театрі Бергоньє, продаж М. Старицьким маєтку на Поділлі і вкладання капіталу в оснащення трупи корифеїв, гастролі Марії і Людмили разом із трупою батька у 80-х роках – усе це справило враження на юну Марію.

У двадцятих роках Марія виступала на сцені Першого українського державного драмтеатру і водночас продовжувала викладати у Вищому музично-драматичному інституті ім. Лисенка. Їй було присвоєно звання

заслуженого професора і заслуженої артистки України.Значну увагу батьки приділяли формуванню в дітей здатності до творчого самовиявлення, що забезпечувало розвиток і вдосконалення мистецьких здібностей. Найулюбленішими розвагами для дітей були домашні вистави. «Микола Віталійович розумів чи відчував ту просту, але глибоку педагогічну істину, що все те, що сприймається дітьми з подихом радості, міцно опановує їх душу». До вистав старанно готувалися: роздавалися ролі, вивчалися тексти, проводилися репетиції, власними руками виготовлялися декорації тощо. Крім власних дітей, у виставах брали участь і діти з інших відомих українських родин (В. Доманицький, Леся Українка). «...На Новий 1884 рік, який, за

родинною традицією, зустрічали в господі Лисенків, ставили віршову містерію, написану Людмилою Старицькою».

Твір був визнаний батьками змістовним і гарним. М. Лисенко написав до нього музику, що складалася з 5-ти номерів – увертюри, 3-х хорів і мелодекламації. Завданням батьків було не перетворення дітей в акторів, а використання засобів театральновиконавського мистецтва для формування розвинутої, гармонійної, творчої особистості.

Відомі дитячі опери М. Лисенка «Коза-Дереза», «Пан Коцький» та «Зима і Весна», написані на слова Дніпрової Чайки, вперше були виставлені аматорськими силами також на домашній сцені. На думку О. Пчілки, хоча п’єси й були казкового змісту, однак вони виховували дітей українцями. Зазначимо, що тут важливим чинником була спільна робота дорослих та учасників театральної самодіяльності. Микола Віталійович, не шкодуючи власного часу, з особливою любов’ю ставився до постановки цих опер. Він брав участь у репетиціях і, як завжди на таких концертах, виконував роль диригента й акомпаніатора. До кожної вистави діти готувалися майже місяць. В організаційній справі багато допомагала Леся Українка, яка виконувала і роль режисера.

Остапові Лисенкові виповнилося на той момент усього п’ять років, а спогад про постановку «Кози-Дерези» зберігся в його пам’яті в усій рельєфності: «Леся разом з моєю матір’ю розучувала з нами наші ролі, допомагала шити звірячі убрання, а на самих спектаклях була і режисером і балетмейстером.

Клопітна то була справа, де всі дійові особи були ми, діти».

Особливим даром Лесі Українки було вміння входити в інтереси дитячого

колективу, згуртовувати їх та спрямовувати діяльність на досягнення поставленої мети. За спогадами Галини Лисенко, «щодня ж Леся приходила муштрувати нас, приміряти костюми, повторювати по десять раз найтрудніші сцени, що нам дуже не хотілося. Особливо ж нам  набридало повторювати рухи, а саме за цим Леся дуже слідкувала. Бувало, що нам уривався терпець, і ми втікали, куди попало. Та невблаганний режисер ловив нас, виволікав з-під канапи або з-під якоїсь шафи і становив кожного на своє місце». Вистави мали успіх, і їх почали ставити деякі просвітні організації (особливо «Козу-Дерезу»).

Таким чином, одним із найефективніших педагогічних засобів формування ціннісних орієнтацій дітей у родині Старицьких – Лисенків був домашній театр, що мав силу емоційно-почуттєвого та ідейнохудожнього впливу. Це створення умовної реальності, в якій діти вчилися визначати і реалізовувати свої потреби, інтереси, формували ідеал, розвивали емоції та почуття тощо.

Для того, щоб діти краще опанували мистецтво слова, батьки залучали їх до літературної творчості.

За ініціативи Ольги Антонівни Лисенко та підтримки Михайла Петровича Старицького у родині усталилася звичка читати гуртом якунебудь цікаву книжку. Хтось із присутніх читав уголос, а всі інші слухали, виконуючи якусь ручну роботу: шитво, вишивання, замальовування тощо.

Після того, як твір був прочитаний, між присутніми починалася дискусія.

Обговорювалися найцікавіші моменти книжки, характери героїв і навіть

мова автора. Таким чином, уміло підібране, тактовно коментоване колективне читання будило у дітей прагнення до кращого, плекало любов

до рідного слова, закладало основи розуміння своїх обов’язків перед суспільством.

У будинку Лисенків влаштовувалися шевченківські вечори, головним організатором яких був Микола Віталійович. Він розучував сольні й хорові номери, навчав дітей декламувати вірші Шевченка, клопотався доповіддю про життя і творчість поета. Ці вечори захоплювали молоде покоління, виховуючи у них любов до української літератури, до народу. Пізніше такі вечори будуть влаштовуватися в Українському клубі, створеному українським громадянством восени 1908 року, до справ якого М. Лисенко ставився надзвичайно серйозно і вкладав у них свій час, серце й душу. «Микола Віталійович писав спеціальні музичні п’єски для молодих виконавців, репетирував з ними. І як же сяяло його обличчя, коли малі виконавці ставали лавами по обидва боки рояля і співали дзвінко та гармонічно: «Як умру, то поховайте...» На дитячі зібрання клубу Микола Віталійович завжди привозив малого Тарасика Лисенка, разом з  яким милувався дітворою в українському вбранні, сам охоче грав їм козачка і слухав цікаві оповідання Людмили Старицької, що, як казку, розказувала їм географію.

Таким чином, родинно-мистецькі традиції (музика, література, театр)

сприяли вихованню в дітей гарної поведінки, доброзичливого ставлення до

людей, формували в них кодекс народної етики і естетики, стимулювали

розвиток гармонійної особистості. Набуваючи мистецьких умінь, діти

продовжували творчі традиції батьків.

Родина Старицьких – Лисенків на ті часи, за свідченням багатьох сучасників, була душею й центром українського культурного життя. Тут найвідоміші представники культури та мистецтва України кінця XIX та початку XX ст. обговорювали різні новини політики, науки і мистецтва, влаштовували диспути, свідками яких були і діти. Надзвичайна атмосфера панувала й на дачі в Китаєві, під Києвом, куди щороку влітку виїжджали Лисенки і Старицькі. Тут неодмінно влаштовувались незабутні літературні й музичні вечори, які Леся Українка називала «змаганням музики й літератури».

Таким чином, художньо-естетичне виховання в родині Старицьких – Лисенків закладало основи естетичної культури дітей. Саме в сім’ї відбувалося перше естетичне сприйняття прекрасного в навколишній дійсності, формувалися естетичні смаки і почуття, створювалися умови для оволодіння надбаннями мистецтва (музики, літератури, театру), розвивалися таланти і обдарування дітей.

 У споминах Остапа Лисенка дано не тільки живий, хоч, може й не повний портрет творця безсмертної музики до "Кобзаря" Тараса Шевченка, й цікаві риси  батька - порадника, батька - прикладу.

Використання родинно-виховного досвіду в сучасних умовах є одним із напрямків покращення художньо-естетичного виховання підростаючого покоління, оскільки виховні традиції та можливості сім’ї передаються від роду до роду, залишаючи ті, які мають важливе значення для педагогічної освіченості батьків та їх відповідальності за виховання дітей. Сьогодні необхідний всебічний аналіз проблеми художньоестетичного виховання підростаючого покоління. Корисним може виявитися дослідження родинно-виховного досвіду української інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вивчення особливостей виховання в сім’ях української інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ століття, зокрема родини Старицьких – Лисенків, дозволить визначити сутність і принципові характеристики художньо-естетичного виховання, дасть можливість поновому оцінити процеси збереження традицій виховання, а також виявити тенденції, що їх руйнують.

Бронислав Тутельман. 70 років мрій!

12 липня 2020 року  ювілейний День народження у знаного в Україні та далеко за її межами художника, фотохудожника, інсталятора Бронислава Тутельмана.

Народився митець у Чернівцях. В 1965-у році вступив до Одеського державного художнього училища ім. М.Б.Грекова на факультет живопису. З 1970-х років Бронислав Тутельман брав участь в  обласних, республіканських та міжнародних  виставках. Зараз картини художника знаходяться в колекціях країн СНД, Польщі, Австрії, Франції, Нідерландів, США.

Художник багато мандрував, але завжди жив у Чернівцях. Були виставки в Ізраїлі, в Австрії  та інших країнах, але, як зазначає автор,  тільки економічна площина в кожній країні інша і добре, що вона не є вирішальною.

Як митець, Бронислав Тутельман своїми живописними та графічними роботами 1970-1990-х років досліджує питання: ставлення людини до природи в цілому і як воно змінюється у світі, радикально перетвореним людиною?

 “Якщо в поняття пейзажу  включити і зображення міста, то можна розглядати гострі проблеми буття,  можливості існування людини в умовах “другої природи” – урбаністичного середовища”. Характер цього зв`язку пояснює ставлення сучасної, історично конкретної “біологічної” людини до навколишнього світу, при цьому не вдаючись  до дослідницького об`єктивізму. Пейзаж як поняття, з одного боку, і людина, з іншого – форми існування реальності, що нерозривно пов`язані одне з одним і є предметом цікавості художника.

У своїх роботах митець  розповідає про себе, свої власні погляди-ситуації у світі. Засоби та форми зображення, якими користується, мають  асоціативний характер, достатньо далекий від візуальної реальності. Пошуки є результатом власних спостережень за природою та містом, роздумами над історією та культурою країни та дослідженням традицій живопису.

Як згадує художник,  малював з дитинства, скільки себе пам'ятає. Після школи наполіг на навчанні в Одесі. Батьки були проти, сподівалися, що не вступить, але він вступив з першого разу. За фахом навчався на відмінно, все було добре, до тих пір поки його не виключили з дипломного курсу за «дрібно-буржуазні погляди».  Але після великого розголосу  серед педагогічного складу  училища, його відновили. Згодом Броніслав Нафтулович з відзнакою закінчив Одеське художнє училище.

Після училища повернувся до Чернівців. У професійному сенсі все складалось не дуже добре. Художник потягнувся  в модерне мистецтво. На той час це  не заохочувалося. В Чернівцях був  порядок  такий: спочатку обласна виставка, але перед нею три відбіркових комісії, потім - республіканська, така ж схема відбору і так далі. Такі відбори вдавалось пройти не всім.

Далі автор згадує, що якось у Чернівці приїхала київська виїзна комісія - для того, щоб зрозуміти загальну ситуацію художнього мистецтва в провінції. Тоді одна з членів тієї комісії  рекомендувала   Бронислава Тутельмана  до участі в проєкті Всесоюзного Будинку творчості, в Сенежі, потрапити до якого і не мріяв. Було два місяці цікавої роботи.

 В загальному творче становлення та розвиток митця відбувався поштовхами, після поїздок до знайомих його батьків в Москву, де багато відвідував музеї, театри, вистаки сучасних художників.  Згодом став їздити в Москву регулярно, коло знайомств розросталося. Одну картину придбало Міністерство культури, відразу ж на Всесоюзну виставку. Згодом мала бути виставка в ЦДРІ, і раптом КДБ скасувало цю виставку. 1983 рік, вже афіші висіли. 53 картини залишилися практично на вулиці. І тільки завдячуючи  друзям, які знайшли  однокімнатну квартиру «під виставку», вона відбулась.  Саме   туди, у ту квартиру, на виставку почали ходити по запису, групами, до і після роботи. Намагався їздити в Москву рази два на рік. Як правило, восени та навесні - «заряджати акумулятори». Останній раз це  було в 2003 році, тоді в Москві відбувалась персональна виставка Бронислава Тутельмана. Потім, коли друзі почали виїжджати  за межі  країни втратився зв’язок і митець теж  перестав їздити в Москву.

Є таке поняття, як фотографічне бачення. Воно або є, або його немає. Так вийшло, що Бронислава Нафтуловича  завжди оточували знакові, серйозні фотографи, з якими він творчо дружив. Згодом і його  зацікавила фотографія і почалися учнівські питання-відповіді, багато спроб, помилок, удач та розчарувань. Але саме фотоапарат дав можливість художнику вийти за рамки.

 Як зазначає сам автор: «У фотографії я весь час живу як новачок. Для мене в фотографії відкрилося зовсім нове дихання. Я мало знав, мало знаю, я вивчаю можливості фотографії донині. Але тут і питання складне: можна засмітити око». Вже зараз у доробку митця близько десятка успішних зреалізованих фотопроєктів і саме фотографією Бронислав Нафтулович займається і до сьогодні. Він  не виїхав в еміграцію, а  залишився у Чернівцях, як сам стверджує,  тому, що у світі дуже мало людей, які можуть дозволити собі бути митцями. Жити вільно, займатися мистецтвом – це велика розкіш. Хто зна, чи дозволило б життя це робити в іншій країні? А в Чернівцях, які безмежно любить - тут таку розкіш він може собі дозволити.

 А ми, глядачі та шанувальники його творчості, маємо можливість долучатись до споглядання робіт художника, який символізує Чернівці.

Здоров’я Вам та натхнення, Брониславе Нафтуловичу!