Мелодійне джерело Штраусів. До 195-річчя Йоганна Штрауса (сина)

 

Йоганн Баптист Штраус ІІ (нім. Johann Baptist Strauss; 25 жовтня 1825 — 3 червня 1899) — австрійський композитор, скрипаль, диригент. Старший син Йоганна Штрауса старшого.

 Народився 25 жовтня 1825 у Відні. У 1844 році організував власний концертний ансамбль, що потім переріс в оркестр і незабаром приніс популярність Штраусу-диригенту й композиторові. По смерті батька Штраус об'єднав його оркестр і свій й здійснив концертні поїздки по європейських містах; в 1856-65 роках й 1869 році бував у Російській імперії, керував літніми концертними сезонами в Павловську, де виконував твори західноєвропейських, російських композиторів і власну музику. У 1863-70 роках — диригент віденських придворних балів.

 1870 року відмовився від роботи придворного диригування, що, однак, не завадило йому продовжувати гастролі з тріумфальним успіхом. У 1872 році Штраус гастролював у США, в 1872 й 1886 роках виступав у Москві й Петербурзі. У 1871 році Штраус написав свою першу оперету — «Індіго та 40 розбійників», а після успішної прем'єри третьої оперети Штрауса — «Летюча миша»[2], він здобув всесвітнє визнання як оперетний композитор.

 

 

Йозеф Штраус і Йоганнес Брамс у Відні

У 1862 році Йоганн Штраус одружився зі співачкою Етті Треффц (Henrietta Treffz[en]), яка вже мала до нього трьох дочок і чотирьох синів, що, однак не завадило їхньому шлюбу. Разом вони прожили до 1878 року, коли Етті Треффц померла. Вважають, що саме вона надихнула Штрауса до роботи в оперетному жанрі.

 

Другий шлюб Штрауса з актрисою Анжелікою Дітріх не був щасливим, що змусило композитора подати на розлучення. Відмова Римо-католицької церкви у розлученні змусила Штрауса перейти у протестантизм та змінити громадянство, у 1887 році він прийняв громадянство держави Саксен-Кобург-Готи. У серпні 1887 року Штраус одружився втретє з Адель Штраус, якій пізніше він присвятив популярний вальс «Адель».

 У 1892 році Йоганн Штраус спробував себе в оперному жанрі, проте його єдина опера — «Лицар Пасман» (Ritter Pásmán) не набула популярності. У травні 1899 року він простудився на ранку в придворному театрі, де диригував увертюрою до «Летючої миші», почалося запалення легенів, яке стало для композитора фатальним. 30 червня 1899 року Штраус помер. Похований Йоганн Штраус на центральному цвинтарі Відня «Zentralfriedhof».

 

Творчість

Штраус — найвидатніший майстер віденського вальсу й віденської оперети. Написав близько 500 творів танцювальної музики (вальси, польки, мазурки у), які підняв на високий художній рівень. Опирався на традиції Франца Шуберта, Клода Вебера, І. Ланнера, а також свого батька (у тому числі розвинув форму 5-частинного вальсового циклу з інтродукцією і кодою), симфонізував вальс і додав йому індивідуальну образність. Романтична натхненність, мелодійна гнучкість і краса, опора на австрійський міський фольклор, практику побутового музикування обумовили популярність вальсів Штрауса «Прощання з Петербургом» (1858 рік), «Життя артиста», «На прекрасному блакитному Дунаї» (обидва — 1867 рік), «Казки Віденського лісу» (1868 рік), «Віденська кров» (1873 рік), «Весняні голоси» (1883 рік), «Імператорський вальс» (1890 рік) як в Австрії, так й в інших країнах.

 

Штраус почав писати оперети під впливом Жака Оффенбаха в 1870-х роках. Однак, на відміну від драматургично насиченої французької оперети, в опереті Штрауса панує стихія танцю (залучається головним чином вальс, а також чардаш, галоп, мазурка, кадриль, полька тощо). Вершини творчості Штрауса в цьому жанрі — «Летюча миша» (1874 рік), «Циганський барон» (1885 рік). Штраус вплинув на творчість Оскара Штрауса, Франца Легара, Імре Кальмана, а також Ріхарда Штрауса (опера «Кавалер троянди»). Музику Штрауса цінували його сучасники — Й. Брамс, М. А. Римський-Корсаков, П. І. Чайковський та інші.

Поклич пісні до мого серця... Назарій Яремчук

 

Назарій Яремчук

(1951-1995)

Рідні гори Карпати, Говерла сріблочола, вічнозелена красуня смерічка стали символом молодості і пісенного натхнення добре знаного по всіх усюдах ансамблю "Смерічка", в юнацькому гроні якої заспівав свою незабутню, невмирущу "Червону руту"  Назарій Яремчук.

Народився і виріс Назарій Яремчук у с. Рівня, що на Вижниччині, 30 листопада 1951 року в селянській родині, був четвертою дитиною.

Батько мав чудовий тенор, співав у церковному хорі, мати теж добре співала, окрім того — грала на мандоліні, була учасницею художньої самодіяльності — була неперевершеною акторкою у Вижницькому народному театрі. Це були люди високої внутрішньої культури та інтелегентності. Безмежну любов до всього українського, до власного коріння передли батьки і дітям. Назарій почав співати змалку, бо в сім'ї співали всі. Особливо трепетно ставилась мати до співу наймолодшого, з чотирьох дітей, мріяла бачити Назарія на професійній сцені.

У 1969 році він закінчив Вижницьку середню школу.

Село Рівня, де зростав Назарій Яремчук розкинулося в мальовничому куточку Карпат, де сивочолі гори в смерековій корон відзеркалювались в кришталево-чистих водах Черемошу. Понад усе любив Назарій цю первозданну красу, сила природи додавала йому снаги, коли вертався з далеких доріг. Ніколи ні за яких обставин ніякі принади не вабили співака з такою силою, як рідні Карпати. Мабуть знаковою була ця любов, бо саме з таким же, залюбленим у Черемош, Левком Дутківським, що зріс на другому березі, звела доля Назарія у ансамблі з символічною назвою “Смерічка” у 1969 році. Дві пристрасті: до пісні і рідного краю поєднались в першій пісні, що виконав Назар в ансамлі “Незрівняний світ краси” (так буде називатись і перша грамплатівка).

Любов до географії привела Яремчука у 1970 році до географіцчного факультету Чернівецького університету. Вона ж, географія розкрила необмежені простори для лету Назарової пісні.

Саме в цей час вокально-інструментальному ансамблю "Смерічка" потрібні були юні співаки. Голос Назарія, дзвінкий і приємний, сподобався, він легко вписався в колектив, його полюбили всі.

Самобутність творчого почерку "Смерічки" найяскравіше проявляється в пісні "Горянка", за яку В. Зінкевич і Н. Яремчук завоювали звання лауреатів всесоюзного конкурсу "Алло, ми шукаємо таланти". Пісні "Смерічки" того часу відразу стали популярними і з часом увійшли до золотого фонду української естради, принесли всесвітнє визнання. Завойовану високу репутацію підтвердили вдалі виступи у Всесоюзних конкурсах "Пісня - 71" та "Пісня — 72".

У 1972 році — обласна комсомольська премія ім. К. Галкіна,

У 1973 році ансамль запросили на професійну сцену — колектив “Смерічка” входить до складу Чернівецької обласної філармонії, з 1982 року  Назарій Яремчук стає художнім керівником “Смерічки”. 

Звідси пролягли шляхи колективу на фестивалі: "Київська весна", "Московські зорі", "Кримські зорі", "Білоруська осінь", "Білі ночі", "Марцішор", "Вогні магістралі - 77" (перший фестиваль на БАМі), “Братіславська ліра”. На  останньому Назарій Яремчук став лауреатом. Колектив "Смерічки" був учасником культурної програми ХІІ Олімпійських Ігор, Першого Міжнародного фестивалю політичної пісні, що відбувався у Києві, виступав для делегатів і гостей всіх визначних форумів.

Голос Назарія мужнів, кристалізувалася самобутня манера виконання. Він учився у всіх, умів поважати кожного у житті, у праці, у пісні, але ніколи не цурався свого. Живлячись цілющими соками фольклору, він протистоїть модним, швидкоплинним течіям і піднімається на нові вершини.

Першою піснею на телебаченні стала “У Карпатах ходит осінь”. Її підхопить і пронесе по всій території колишнього СРСР і далеко за межі співпраця з талановитим композитором Володимиром Івасюком, в піснях “Водограй”, але особливо зазвучить “Червона рута”, що стане візитівкою Буковини на світовому просторі: в Росії, Прибалтиц, Румунії, Польші, Німеччині, Канаді, США, Індії, Афганістані, Монголії та ін.

Чимало прихильників таланту буковинського митця і в Чехії, Словаччині, Німеччині, Лаосі, Афганістані.

У 1975 році Назарій Яремчук закінчив географічний факультет Чернівецького університету і почав працювати на кафедрі економічної географії, але - перемогла пісня.

У кожній пісні він намагається віднайти нові виконавські засоби, передати частку cвоєї душі.

Уже в 27 років  в 1978 році Назарію Яремчуку присоєно звання заслуженого артиста України та нагороджено орденом Дружби народів.

У 1987 році Яремчук отримує звання народного артиста України. 25 років виконавської творчості - це святе служіння своєму народові, тій українській пісні, що всмоктав з молоком матері. Його пісня звеличує, піднімає гідність, вертає молодим козацьку славу, дбає про невмирущу історію минулих поколінь.

Життєва доля Назарія повязана з талановитою плеядою українських естрадних співаків, композиторів, музикантів, поетів, починаючи з 60-х років. Це — Л. Дутківський, М. Мозговий, В. Івасюк, С. Ротару, П. Дворський, В. Зінкевич, І. Крутий, О. Морозов, О. Злотник, В. Прокопик, Г. Татарченко, В. Морозов, Інеса Братущик, А. Матвійчук, О. Хома, О. Добрянська, О. Лаврош, В. Ільїн, В. Крищенко, Ю. Рибчинський, А. Демиденко, Е. Гостюк, С. Галябарда, М. Сингаївський, В. Герасимов, М. Ткач, А. Дементьєв та ін.

З роками до теми природи та високого, як стожари, кохання додаються теми першоджерел всього сущого: історичного коріння народу, родини. Рано залишившись без батьків, Назарій Яремчук особливо гостро відчував значущість родинних зв'язків, їх він перенесе у пісні “Родина”, “Батько і мати”, “Чуєш, мамо?”.

Однаково натхненно і щиро співав і в переповнених столичних залах, на стадіонах і для одного-єдиного пораненого бійця в афганському госпіталі. В часи Чорнобильської трагедії артист тричі виїжджав до евакуаторів.

Наіть в поезіях, які належать перу Назарія Яремчука звучить ця тема: “Я разом із своїм народом”, “Україна молода”, та ін.

Риси характеру співака, що успадкував від батьків — щирість, безпосередність та надзвичайна скромність не дозволили Назарію Яремчуку експлуатувати уже досить відоме ім'я. Прагнення до самовдосконалення, професійного зростання привели артиста до Київського державного інституту культури, факультет сценічної режисури, якій закінчив у 1988 році.

Висока Громадська позиція, активність гастрольного життя, популярність колективу “Смерічка” гідно відзначена Республіканською премією ім. М. Островського (1982 р.); лауреат Всесоюзного конкурсу до 40-річчя Перемоги (1984 р); дипломант ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві (1985 р.); присвоєно звання народного артиста України (1987 р.).

30 червня 1995 року Назарія Яремчука не стало. Невиліковна хвороба обірвала яскраве життя. Але його ім'я навічно залишиться в історії нової України, української і світової культури. “Своїм співом він піднімався до зірок”, — сказав побратим по сцені Василь Зінкевич. Пам'ять про істинно Народного артиста продовжує жити в серцях, піснях і дітях, що продовжують справу батька.

Голос Назарія, чистий, як ранкова роса, щедрий, як колосиста нива, високий, як небо голубе, завжди буде нести добро в людські серця. Адже співав, навіть будучи тяжко хворим, і вірив, що високе мистецтво спасе світ і допоможе людям жити.

 Саме сьогодні виповнюється 69 років від дня народження Назарія Яремчука і ми, як щирі шанувальники творчості Майстра української естради, згадуємо його добрим словом, слухаємо кращі зразки пісенної спадщини співака та перечитуємо надруковані спогади друзів, побратимів та шанувальників. І вас запрошуємо!

 

 

«Юнацтву про мистецтво»

 

 Презентуємо нові книги Віктора Кублицького «Юнацтву про мистецтво», що надійшли до фондів відділу мистецтв.

 Безліч митців протягом століть змальовували життя та залишали безцінний спадок, який дозволяє нам наблизитися до джерела історії, краще зрозуміти людину та її буття в різні часи, отримати естетичну насолоду від доторку до справжніх шедеврів.

 

Кожна сторінка книги «Юнацтву про мистецтво» стає початком цікавої подорожі.  В ній пропонується розповідь про відомі твори світового образотворчого мистецтва.  Читач зможе познайомитися  із шедеврами майстрів минулого та поринути у вічний світ художніх образів.

 Книгу адресовано  юним шанувальникам прекрасного та, безперечно, вона стане їх постійним супутником у житті.

https://www2.slideshare.net/LubaShylyuk/young-about-art

Презентуємо нову книгу із фондів бібліотеки

 До фондів віддіу мистецтв надійшло вельмиочікуване видання «Взори вишивок домашнього промислу на Буковині» Еріха Кольбенгаєра.

Еріх Кольбенгаєр - інженер, педагог та громадський діяч Буковини початку ХХст. - був залюблений в буковинський край, в якому він, волею долі та професії, прожив більше 35 років свого життя. Унікальний альбом «Взори вишивок домашнього промислу на Буковині» вийшов 1912 року у Відні, але цьому передувала кропітка праця «інжінєра Еріха Кольбенгаєра», як зазначено на титульній сторінці, який «Зібрав, нарисував і обробив» ці безцінні для сучасного та прийдешнього покоління довершені зразки художньої вишивки. Велика кількість етнографічних виїздів у всі куточки тодішньої Буковини, сотні розмов із майстринями, переговори про «відмалювання», і врешті, саме відмалювання у великому форматі із збереженням всіх тонкощів колористики робіт.

 Проєкт репринтного видання  Альбому здійснився у 2019 році, а в 2020 році це унікальне коштовне видання надійшло  для читачів бібліотеки в подарунок.

Презентуємо нову книгу

https://ru.calameo.com/read/006246503809faf2fa192

https://www.bukinfo.com.ua/show/news?lid=117612

Рафаель води - Клод Моне

 

14 листопада 2020 року виповнюється 180 років від дня народження Клода Моне - засновника та теоретика французького імпресіонізму, ідеям якого слідував протягом усього творчого шляху.

Живописна манера найвідомішого з художників-імпресіоністів

вважається класичною. Для неї характерні роздільні мазки чистого кольору, що створюють багатство світла при передачі повітряного середовища. У своїх картинах художник прагнув передати миттєве враження від того, що відбувається.

Прожив довге і насичене життя, пережив на десятки років своїх однодумців в питаннях живописних технік, залишив багату спадщину вражаючих полотен.

Стоїть в одному ряду з легендарними особистостями – авторами революцій в світі мистецтва.

https://www2.slideshare.net/LubaShylyuk/ss-239239128

Презентуємо нову книгу Бріджит Квінн.

 

Бріджит Квінн — письменниця та дослідниця історії мистецтва, авторка книги "Неймовірні. 15 жінок...", фіналістка премії імені Енні Діллард для авторів нон-фікшн, двічі номінована на премію «Пушкарт».

«Неймовірні. П’ятнадцять жінок, що творили мистецтво та історію», Бріджит Квінн. 

 Якщо хочете коротку рецензію на цю книгу, то вона суголосна її назві - неймовірна! А коли вам цікаво, що саме неймовірного знаходиться під червоною обкладинкою книги на 224 сторінки, приготуйтеся - розповідь буде довгою.. Я з тих людей, які блукаючи довгими музейними коридорами і розглядаючи полотна на стінах картинних галерей, ставила собі питання: «Де картини, написані жінками? Я нізащо не повірю, що серед жінок не було талановитих мисткинь!». Виявляється були. Але, як це не сумно, недооцінені, табуйовані, знищені. А авторка «Неймовірних» зробила просто немислиму річ: вона витягла з-під сувоїв часу жінок, чиїми голосами говорить саме мистецтво. 

 П’ятнадцять мисткинь - п’ятнадцять унікальних історій злетів і падінь, зрад, розчарувань, втрат і переслідувань, життя у тіні «більш талановитих» партнерів. Коли я читала ці історії, в мені захват межувався з люттю. Захват від того, ким були ці жінки. І лють. Від того, кими їм не дозволили стати. Їх стравлювали між собою, оцінювали не за талантом, а за зовнішністю і соціальним статусом. Після прочитаного вже не дивуєшся, чому жінок-мисткинь так мало. При чому, я не стверджуватиму, що мені сподобалися роботи кожної з п’ятнадцяти представлених мисткинь - деякі з них відверто «не мої». Взяти ту ж Ану Мендьєту, яка ліпила вулканічні скульптури з ґрунту і малювала силуети жінок на полотні чимось там. Та я захоплююся нею як жінкою, яка прожила коротке, але таке насичене життя. Чи, до прикладу, старша сестра Вірджинії Вульф, Ванесса Белл. Доволі опосередковані картини, як на мій смак (от не фанатка я постімпресіонізму 🙈) 

Але цю жінку, яка пережила безліч смертей, у тому числі загибель улюбленої сестри, неможливо не звеличувати. . Крім чудової історичної складової, книга «Неймовірні» має неймовірне графічне оформлення. Ілюстрації Лізи Конгдон направду чудові! На цьому завершую свою розповідь про книгу, що увійшла до мого особистого топу. І хочу щиро подякувати фемінізму і правам людини за те, що нині творити можуть всі, у кого є бажання і хист

Авторка «Неймовірних» зробила просто немислиму річ: вона витягла з-під сувоїв часу жінок, чиїми голосами говорить саме мистецтво. П’ятнадцять мисткинь - п’ятнадцять унікальних історій злетів і падінь, зрад, розчарувань, втрат і переслідувань, життя у тіні «більш талановитих» партнерів.«Неймовірні» вчать, що мистецтво не може бути відірваним від часу, а, розуміючи контекст, ти прочитаєш твір глибше. Втім, читач і споглядач завжди має право творити власні смисли.

https://www.slideshare.net/LubaShylyuk/neymovirni

 

    9 листопада  відзначаємо Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва  – це визнання багаторічної плідної діяльності великої потужної плеяди митців  української культури в процесі пробудження та формування національної свідомості.

   І культура Буковини славиться своїми митцями,  адже щедро обдарована  талантами буковинська земля. Кожного, хто загостить сюди, Буковина, наче дівчина-красуня у веселково гаптованій сорочці, зустріне добрим словом та  поведе в глибину віків, у історію  правічнослов’янської  землі.

   В усі часи народ творив та творить  свої духовні скарби. І сьогодні зачаровують мелодії Степана Сабадаша, Василя Михайлюка, Володимира Івасюка, Йосипа Ельгісера, Павла Дворського, Левка Дутківського. Знані далеко за межами Буковини наші земляки Дмитро Гнатюк, Михайло Ткач, Софія Ротару,  Назарій Яремчук, Іван Миколайчук, Василь Зінкевич.

   Багато славних імен пов’язано з нашим містом Чернівці. Тут народжувались чисті джерела правдивого художнього слова  “буковинського соловія ” Юрія Федьковича та “гірської горлиці” Ольги Кобилянської, творили письменник   Осип Маковей, художники Юстин Пігуляк, Микола Івасюк,  письменник та композитор Сидір Воробкевич. Відвідували наш край Іван Франко, Леся Українка, Микола Лисенко.

  Краса природи рідного краю, його духовний світ знаходять своє відображення у творах буковинських живописців, графіків, скульпторів, майстрів декоративно – прикладного мистецтва, музикантів.

 Відділ мистецтв Чернівецької обласної наукової бібліотеки ім. М.Г.Івасюка щиро вітає колег, що своєю творчістю збагачують  мистецьке розмаїття  Буковини  та достойно представляють Буковину в світі.

  Із святом!

Презентуємо нову книгу Діани Клочко.

У книзі "65 шедеврів..." мистецтвознавиця і лекторка, Діана Клочко представляє  свій канон і пояснення, чому саме ці твори мають таке велике значення для наших сучасників.

 

Усі вони в стильовому розмаїтті є свідками великих (хоч і не завжди відомих) інтелектуальних історій.

 

Перегортаючи останню сторінку «65 українських шедеврів. Визнані й неявні», розумієш, що подібні книги — один із тих факторів, які ставлять українське мистецтво на рівні зі світовим.

Дуже важливо, що книга не зависла у часі — відчувається, що вона написана (і, відповідно, потрібна) тут і зараз.

https://www.slideshare.net/LubaShylyuk/ss-239100507?fbclid=IwAR2VQFFMCOg7jq6Znn-mswZN10yq_JVAVlX14ykiLAp-JIxaYtr62Ig_IH8 

Кольорові та оздоблені саркофаги. Єгипетська знахідка

 

Велику кількість саркофагів, вік яких перевищує 2500 років, виявили в одному з найбільших давньоєгипетських некрополів Саккарі, за 30 км на південь від Каїру. Чи є всередині мумії – поки невідомо.

 

На початку вересня у підземному приміщенні знайшли 13 дерев’яних трун, а потім ще 14,  за повідомленнями  єгипетського міністерства у справах старожитностей та, як пише ВВС.

Первинне обстеження показало, що всі ці саркофаги не відкривалися з моменту поховання.

На опублікованих фото видно, що добре збереглися кольорові саркофаги і дрібні артефакти, вони майстерно зроблені і прикрашені.

Це одна з найбільших знахідок такого роду в історії.

 

 Інформацію про неї відстрочили до того моменту, коли міністр Халед Анані відвідав місце розкопок і подякував своїм співробітникам за самовіддану роботу у важких умовах. Підземне приміщення розташоване на дні колодязя на глибині 11 метрів.

 

 Розкопки і вивчення знахідок тривають.

 Некрополь Саккара був грандіозним кладовищем протягом трьох тисяч років. Його назва походить від імені давньоєгипетського бога мертвих Сокар.

 

З XXIII століття до н.е. фараонів там не ховали, але поховання різних представників знаті тривало до завоювання Стародавнього Єгипту Римською імперією.

 Саккара перебуває у переліку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Несподівана знахідка

 

У шотландському високогір’ї українські мігранти після Другої світової війни встановили великий тризуб. Довгий час пам'ятка була покинута та недоглянута.

Цьогоріч пам’ятний знак очистили та впорядкували,  як повідомили в   Консульстві України в Единбурзі.

Історія українців в Шотландії знайшла своє відображення у неймовірній знахідці. Двометровий тризуб, створений колишніми військовополоненими українцями у 1949 році, був знайдений у 2019 році поблизу міста Dingwall і відновлений Богданом та Наталією Настюк

 

 Зазначається, що на тризубі виявлено напис “1949. The Ukraine”.

 Найімовірніше тризуб розміром два метри спорудили військовополонені – вояки дивізії “Галичина”, яких прийняла Велика Британія після Другої світової війни. Частина з колишніх дивізійників опинилась у Шотландії здебільшого на сільськогосподарських роботах.

 

Тризуб завдовжки два метри непогано зберігся до нашого часу. За інформацією українців у Шотландії, його можна знайти за такими координатами: BRAHAN COTTAGES, пост код IV7 8EE.

 

 

Творчий доробок Бенвенуто Челліні

Бенвенуто Челліні — італійський скульптор, ювелір, живописець, воїн та музикант епохи Ренесансу. Звертався до медальєрного мистецтва.

 

 Бенвенуто Челліні, син архітектора та музики Джованні Челліні та його дружини, пані Марії Елізабетти ді Стефано Граначчі, народився 3 листопада 1500 року на 21 році їхнього подружнього життя.

 Його батько працював на Медичі та у власній майстерні виготовляв музичні інструменти. По волі батька Бенвенуто мав також стати музикою, але вже у 14 років наважився піти проти волі батька та присвятити себе та своє життя ювелірній справі.

 Великих зусиль коштувало Бенвенуто, щоб батько дав згоду та віддав його на навчання до майстерні Мікеланджело да Вівіано. Сплинуло дуже мало часу, коли батько змінив своє рішення та забрав його з майстерні, після чого він втік до майстерні Антоні оді Сандро, де відразу хлопець зробив великий ривок у навчанні та вдалий початок своєї творчості. У 1516 році Челліні мусив покинути Флоренцію на півроку через участь у бійці, котру він сам влаштував у Маестро Франческо Касторо у Сієні. За помилуванням Джуліо де Медичі (котрий пізніше став Папою Клементом VII) йому було дозволено повернутися до Флоренції. Трохи пізніше Челліні працював у Болоньї у Маестро Ерколє, потім у майстра мініатюр Сципіо Кавалетті. Після цього він повернувся до рідної Флоренції, яку згодом знов покинув через сварку з братом та поїхав у Пізу, де цілий рік працював над золотими та срібними виробами, під керівництвом майстра Уллівьєрі делла Кйостра. Здобувши цей неоціненний досвід у мандрах, Челліні знов повернувся до Флоренції.

 

Заняття музикою, котрими Челліні займався лише з примусу батька до цієї справи, набридали йому все більше і більше, що привело до величезної сварки із батьком, наслідком якої була втеча Бенвенуто із батьківського дома та Флоренції. Він поїхав у Рим, де влаштувався у майстерню до Фіренцуола ді Ломбардіо. Але за великими проханнями батька він все ж таки повернувся додому через два роки та знов зайнявся музикою. Сварки із колегами ставали все жорстокішими, через що Челліні однієї ночі перевдягнувся у монаха та знов покинув непривітне для нього місто.

 

Він подався до Риму приблизно у листопаді 1523 році, де на цей час Джуліо де Медичі став Папою Клементом VII.

 

Челліні було замовлено «велику чашу для води», яку створив у міланській майстерні художник Джанфранческо Пенні для єпископа з міста Саламанка. Але виконанню цієї замови стала у перешкоді зустріч Челліні із батьком, що закінчилась черговою сваркою. Через затягнення закінчення роботи Папа настільки розлютився, що відмовився від сплати гонорару, обговореного із Челліні. Після цього прийшло рішення, що Челліні є власником виконаної ним роботи, яку він мусив захищати зброєю, коли за нею прийшли посланці від Папи. Скандал із самим папою зробив Челліні відомим у римському суспільстві. Замовлення, які стали надходити постійно, дали йому змогу відкрити власну майстерню. Окрім ювелірної справи, він почав виготовляти печатки.

 

На цей період припадає зустріч Челліні із Порцио Кіджі, якого він дуже поважав та завдяки замовленням якого мав змогу відкрити власну майстерню. У будинку Кіджі (зараз Вілла Фарнезіна) Бенвенуто мав змогу вивчати фрески Рафаеля, які мали могутній вплив на подальший розвиток митця.

 

Чума, що у 1525 році змушувала мешканців Риму покидати свої домівки, торкнулася і Челліні. Він скуповував за безцінь у працюючих на полях баварців античні медальйони та коштовне каміння, котрі ті знаходили під час праці. Метою купівель була майбутня спекуляція, перепродаж за більшу ціну при поверненні до Риму кардиналам, поціновувачам античного мистецтва.

Перша зустріч із королем пройшла у замку Фонтенбло, де король виказав Челліні свої погляди на мистецтво та побажання щодо майбутніх замовлень. Але дуже скоро почало відчуватися незадоволення, викликане мізерною, на думку Бенвенуто, платнею, порівняно із замовленнями, виконання яких вимагав король. Так, одного дня, Челліні вирішив втекти до Єрусалиму. Зібравшись рано вранці він вирушив у дальню подорож, яка скінчилась вже дуже скоро, коли люди короля його схопили та відвезли до палацу. Раптом, втеча стала для Челліні успіхом, бо король зробив замовлення та надав матеріали для дванадцяти срібних статуй. Як майстерню він отримав невеликий палац неподалік від Лувра.

 

Якось король відвідав майстерню Челліні. Твори майстра полонили володаря і той висловив свою подяку. Трохи пізніше Челліні представив заготовку золотої сільнички, яка так припала до душі правителю, що він не мав змоги відірвати від неї очей. За милості короля було створено ще багато коштовних робіт. Та за короткий проміжок часу Челліні також встиг отримати дуже впливових ворогів, серед яких була і фаворитка короля мадам д'Етамп.

 

 

Влітку 1545 року Челліні вирішив повернутися до Італії. Прибувши до Флоренції наприкінці червня, він зустрівся із Козімо Медічі, який запропонував йому роботу у своїй майстерні. Запропоноване виконання скульптури Персея із головою медузи змусило Челліні зробити самому собі та своїм натхненникам Мікеланджело та Донателло виклик. Ці думки захопили його настільки, що він вирішив прийняти замовлення.

 

У той час Франциск І дуже засмутився від'їздом митця та звинуватив його у невдячності, відмовивши йому у поверненні до Франції.

 

У 1545 році герцог подарував Челліні будинок у Флоренції, де він жив до кінця свого життя та у садку якого працював над створенням свого Персея. Через постійні труднощі та перешкоди закінчення роботи затягнулось аж на вісім років. Крім того, за цей проміжок часу Челліні виконав ще багато робіт із золота, які він передавав до герцогського двору. Впродовж усієї своєї творчої діяльності Челліні відчував себе понад усе золотих справ майстром, а вже потім — скульптором.

 

Постійні сварки та незадоволення, життєві розчарування та депресії зробили відбиток на почуттях Бенвенуто; 1558 року він постригся у монахи. Але вже у 1560 році він відмовляється від сану та одружується із власною домогосподаркою П'єрою ді Сальвадоре Паріджі. Ще до шлюбу вона народила Челліні сина, який помер у 1559 році.

 

Незважаючи на подружнє життя та захоплення Челліні впродовж всього життя жінками, у його бік лунали закиди щодо гомосексуальності. Також історія мистецтв проглядає сполученість мови форм його скульптур із гомосексуальністю. Його було багато разів звинувачено у садомазохізмі.

 

У 23-річному віці Челліні було звинувачено за садомазохістські відношення із хлопцем на ім'я Доменіко ді сер Джуліано да Ріпа. Але покарання не було винесено, можливо, через молодість Бенвенуто. Він стояв перед судом у Парижі, але вимоги позивача на покарання не були задоволені.

 

У 1556 році позов зробила мати його учня Фернандо ді Джованні ді Монтепульчано, котрий був його моделлю при створенні Персея. Позов було висунуто на підставі мазохізму. Челліні мусив виплатити п'ятдесят скуді золотом та був засуджений на чотири роки. Покарання було полегшене через особисте прохання герцога Тоскани Медичі.

 

Помер Бенвенуто Челліні 13 лютого 1571 року у Флоренції.