Мистецькі полонини Василя Зінкевича

Василь Іванович Зінкевич — український естрадний співак (лірико-драматичний тенор), народний артист України (1986), лауреат Шевченківської премії (1994), Герой України (2009), почесний громадянин Луцька. Чимало пісень у його виконанні увійшли до золотого фонду української музики XX століття.

Батько Іван Харитонович гарно співав, був регентом церковного хору. За спогадами матері, Ганни Прокопівни, від батька Василеві передалися здібності й любов до мистецтва. Ще малим він зробив собі вдома невеличку сцену і танцював на ній. У шкільні роки брав участь у художній самодіяльності.

    1968 року, після служби в армії, приїхав до міста Вижниці доучуватися в художнє училище прикладного мистецтва (тепер Вижницький коледж прикладного мистецтва імені В. Ю. Шкрібляка).

    У 1968–1973 — художній керівник народного самодіяльного ансамблю танцю «Смеричина» при Вижницькому будинку культури; робить перші кроки у вокальній школі Левка Дутківського, керівника ВІА «Смерічка» (м.  Вижниця Чернівецької області) (за рік там почав співати й молодий Назарій Яремчук).

    У 1973–1975 — соліст вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» під орудою Левка Дутківського Чернівецької філармонії.

    З 1975-го  — соліст, а з 1980  — художній керівник ансамблю «Світязь» Волинської обласної філармонії (Луцьк).

20 жовтня 1978-го співакові присвоєне звання заслуженого артиста України, а 3 січня 1986 — народного артиста України.

Відома пісня В'ячеслава Хурсенка «Соколята» присвячена саме Василю Зінкевичу.

1971 р. у м. Яремча був відзнятий, а потім показаний на Центральному телебаченні перший український музичний телефільм «Червона рута» (сценарист М.  Скочиляс, режисер Р.  Олексів). Герой В.  Зінкевича — молодий шахтар Борис із Донбасу співає пісні на музику В. Івасюка та В. Громцева. Кульмінацією фільму стало виконання пісні В. Івасюка про справжнє й щасливе кохання — «Червона рута». Того ж року цю пісню В. Зінкевич успішно виконує (разом з Н.  Яремчуком і В.  Івасюком) на підсумковому концерті телевізійного конкурсу «Пісня року» у Москві. Пісня приносить молодому колективу велику популярність і звучить по всій країні.

У 1972 р. в Москві на телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» разом із Н. Яремчуком та ансамблем «Смерічка» виконує пісню Л. Дутковського «Горянка», займає перше місце й стає лауреатом Всесоюзного конкурсу. У 1975 р. знімається в естонському телефільмі «Виступає ансамбль „Смерічка“ під керуванням Левка Дутковського».

В 1975 році переїздить до Луцька і працює у складі ВІА «Світязь» під керуванням Валерія Громцева. Гурт швидко піднімається на хвилю популярності. За словами Д. Гершензона, «Василь Зінкевич — людина, яка має рідкісний смак і відчуття часу. Завдяки йому і всім музикантам „Світязь“ мав за честь називатися одним з найкращих колективів в Україні. А це зобов'язувало багато до чого. Зінкевич ніколи не давав спуску і можливості розслаблятися».

Володіє красивим, яскравим, дзвінким голосом. Його виконанню властиві висока музична культура, органічна шляхетніть, пристрасність, точно вгаданий настрій пісні. Сам моделював сценічні костюми для себе й ансамблю. Знявся у фільмах-концертах «Червона Рута» (1971), «Мелодії голубих озер» (1977), «Червона Рута. Десять років потому» (1981), «Музика весни» (1987), «Відлуння його життя» (1988), «Червона Рута Володимира Івасюка» (1988), «Мереживо його доріг» (1990) та в інших музичних фільмах Українського телебачення.

Василь Іванович якось розповідав, пише Ігор Шаров, що замолоду він до двох десятків разів брав участь у різноманітних творчих конкурсах і в більшості з них програвав, бо журі з московської музичної богеми не сприймали категорично нічого українського й самобутнього. А вже зі здобуттям незалежності люди відчули себе причетними до власної землі, природи та історії. І світ побачив, — каже артист, — що не все на одній шостій земної кулі є «рашен».

 Творчі проєкти

Виконував пісні композиторів: Л. Дутковського («Сніжинки падають» (перша пісня), «Ти прийди в синю ніч», «Горянка»), В.  Івасюка («Балада про мальви», «Літо пізніх жоржин», «Мила моя», «Пісня буде поміж нас», «Пісня про тебе», «Світ без тебе», «Тільки раз цвіте любов», «Червона рута», «Я піду в далекі гори»), В. Громцева («Від перевалу до перевалу», «Залишені квіти», «Міст надії», «Скажи, скажи»), І. Білозора («А я знаю», «Вірю», «Мамина світлиця», «Ніби вчора»), І. Поклада («Скрипка грає», «Тече вода», «Хай щастить!»), М. Мозгового («Горянка», «Знов я у гори іду», «Моя перша любов», «На щастя, на долю», «Розквітай любов»), О. Злотника («Гай, зелений гай», «На березі життя»), С. Сабадаша («Марічка», «Пісня з полонини»), І. Перчука («Музика звучить», «Музико моя», «На полонині», «Серце скрипки»), П. Дворського («Музика весни», «Срібні очі»), Л. Затуловського («Забудь печаль»), О. Білаша («Два кольори», «Ясени»), Є. Ширяєва («Русские березы»), З. Чоліча («Кличу тебе»), О. Осадчого («Шлях до Тараса»), А. Хаммонда («Мелодія прозора» («Se tornassi»)), О. Сєрова («Де ясні зорі»), Б. Кучера («Новий день над Україною»), Олега Слободенка («Солодка омана», «Крізь літа»), написані на слова поетів В. Бабуха, О. Богачука, Р. Братуня, С. Галябарди, П. Запотічного, В. Крищенка, Д. Павличка, Ю. Рибчинського, Т. Севернюк, Б. Стельмаха, М. Ткача, Г. Дишиневич та інших.

  Василь Зінкевич:

«       Ми є сила, хоча б тому, що маємо таку пісню, де три хвилини не просто забави, а нашої суті. Українська пісня справді обіймає своїми крилами світ. Доводилось бувати в багатьох країнах. І без перекладу, не розуміючи ані слова, публіка встає. Я кажу: ви ж не розумієте, про що я співав. А вони відповідають: в українських піснях є щось таке, що лікує. Ми не можемо без пісні, вона душа наша. Взагалі, треба частіше заглядати в дзеркало своєї душі, щоб впізнавати себе. Непростий тепер час, але ми ніколи не втратимо своєї неповторності. Бо ми — українці.      »

«       Я щасливий, що народився в селі, ніколи не забуду тієї стежини, що пробігала поміж житами, а над нею — високі безмежні небеса; що українське село — це своєрідна академія високої моралі. Тут бережуть рідне слово, тут бережуть рідну пісню, тут кожному кажуть: «Добрий день!». Де б не бував, в яких далеких краях не виступав би, завжди із гордістю кажу, що я народився в селі, навчався в сільській консерваторії, де моїм високим професором був мій український народ. Направду, народе мій, ти не просто великий, ти — океан. І я щасливий, що з твого колоска рожденний.        

Відзнаки

«Зірка» на Алеї зірок Театральної площі Чернівців.

Нагороди

    Орден Святого Миколи Чудотворця (1997)

    Звання Герой України з врученням ордена Держави (19 серпня 2009) — за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку музичної культури, багаторічну творчу діяльність на ниві збагачення національної пісенної скарбниці

    Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (16 січня 2009) — за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України

    Орден «За заслуги» I ст. (23 серпня 2005)

    У серпні 1999 року нагороджений орденом «За заслуги» двох ступенів — II ст. (21 серпня) та III ст. (12 серпня).

    Державна премія України імені Т. Шевченка 1994 року — за концертні програми останніх років.

Цьогорічний ювілей українського естрадного співака, народного артиста України, лауреата Національної премії  України імені Тараса Шевченка, героя України відділ мистецтв відзначає створенням аудіоподкаста «Мистецькі полонини Василя Зінкевича» - до 75-річчя від дня народження відомого співака.

До ювілею видатної актриси!

До 165-річчя від дня народження української оперної артистки Марії Карпівни Садовської, в доробку якої десятки ролей. Сценічні образи, створені артисткою, є доказом значного внеску в скарбницю театральної культури. За роки, віддані сцені, актриса зіграла майже всі жіночі ролі в театральному репертуарі 70—80-х років XIX.

https://www.slideshare.net/LubaShylyuk

«Один з найвидатніших…» Серж Лифарь

 до 115-річчя від дня народження Сержа Лифаря, українського балетного танцівника та хореографа

29 квітня – Всесвітній день танцю

Вважається, що за рухами тіла ховаються справжні рухи душі. Танець – невід’ємна частина будь-якої культури. Він є джерелом натхнення для митців: художників, дизайнерів, скульпторів, режисерів театру та кіно.

29 квітня відзначають Всесвітній день танцю -  присвячене усім танцювальним стилям без винятку. Всесвітній день танцю відзначається з 1982 року за рішенням ЮНЕСКО в день народження французького балетмейстера  Жана-Жоржа Новера, реформатора та теоретика хореографічного мистецтва, який увійшов в історію як «батько сучасного балету». 

Танець, танок — вид мистецтва, де художні образи створюються засобами пластичних рухів людського тіла. В танці відображається емоційно-образний зміст музичних творів. Танець існував та існує в культурних традиціях всього людства й людських спільнот. За довгу історію людства танець змінювався, відображаючи культурний розвиток.

Існує дуже багато видів та форм танцю. Народний танець — яскраве вираження менталітету та творчості кожного народу, віддзеркалення традицій, хореографічної мови, пластичної виразності у співвідношенні з музикою. Класичний танець є основою мистецтва балету, започаткованого наприкінці XVI століття, і вимагає спеціальної підготовки. Естрадний танець має власну специфіку та підпорядкований завданням  мистецької підтримки виступу певного естрадного співака. 

Перші танці древніх часів були далекі від того, що сьогодні позначають цим словом. Вони мали зовсім інше значення. Різноманітними рухами й жестами людина передавала свої враження від навколишнього світу, вкладаючи в них свій настрій, порухи душі. Вигуки, пісні, пантомімна гра були взаємопов’язані з танцем. 

Сам же танець завжди, у всі часи був пов’язаний із життям та побутом людей. Тому кожен танець відповідає характеру й духу того народу, де він зародився. У зв’язку зі змінами соціального устрою, умов життя змінювались також характер та тематика мистецтва, змінювався і танець. Своїм корінням він глибоко сягає народної творчості.

Народившись у глибині віків, утверджуючись, розвиваючись український фольклорний танець увібрав у себе місцеві, локальні, лексичні, структурні композиційні особливості, манеру та форму виконання, де він побутував. Усе це є сутність поняття “колорит”: колорит національний, локальний. Перші танці виникли як засіб спілкування між людьми, та між людьми та богами. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів, а пізніше — жестів, що відображали певні трудові процеси (наприклад, деякі хороводи). Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль.

Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні можна вважати малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, котрі одну руку кладуть на талію, а другу заводять за голову. Такі рухи зустрічаються в сучасних танцях. Зображення танцюристів та музикантів є на фресках Софійського собору в Києві XI століття. Зображення танців знаходимо і в багатьох мініатюрах зі стародавніх літописів. Писемні повідомлення про давні танці дають нам літописці, які  називають такі дії «бісівськими», або «поганськими». Це дає певні підстави вважати, що первісні танці були тісно пов'язані з прадавнім богослужінням.

Народні танці займають значне місце в культурі кожного народу й етносу земної кулі поряд із народною піснею та народними звичаями. Частково народні танці, наприклад, хороводи мають обрядовий характер. Серед відомих українських народних танців гопак, метелиця, козачок, тропак, вальс,  полька, коломийка, аркан, роман та інші.

 

В Україні й за кордоном українське танцювальне мистецтво репрезентує переважно «Гопак», культ якого склався на початку 20 століття. Такій популярності сприяло, насамперед, використання народних танців у спектаклях корифеїв українського театру, підхоплене шоу-групами та навіть окремими виконавцями. Справжній фольклорний гопак був переважно сольним чоловічим танцем, в основі якого лежала імпровізація та змагання.

Особливе місце серед чоловічих танців належить ритуальному військовому танцю «Аркан», який танцювали опришки перед військовими виступами. Танець мав на меті перевірити на міцність і витривалість чоловіка-воїна: хто не витримував та розривав руки, того проганяли з кола. Вірогідно «Аркан» був своєрідною психологічною підготовкою до вирішальних дій, надихав, давав силу, енергію, піднімав бойовий дух.

Хоча найтанцюючою нацією в світі визнані бразильці, українці, однозначно – одні з найбільш танцюючих по цей бік океану. Адже саме нам належить рекорд з масового одночасного танцю. Встановили його в 2011 році, у Кропивницькому. 14 585 чоловік зібралися на стадіоні та станцювали «рок-н-рол».

 Серед видатних хореографів України безліч справжніх майстрів справи, видатних танцівників та танцівниць, хореографів-постановників та митців Великого танцю -  балету. Серед  них ім’я видатного українського балетного танцівника та хореографа, відомого як одного із найвидатніших танцівників XX століття Сержа Лифаря (Сергій Михайлович).

 2 (15) квітня 2020 року виповнилось 115 років від дня його народження.

 Серж Лифарь був засновником Академії танцю при «Гранд-Опера», ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». За 26 років роботи в Опері Лифар виховав одинадцять зірок балету. 

Сергій Лифар народився найімовірніше у передмісті Києва с. Пирогів, або ж у с. Віта-Литовська, у родині помічника лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва Михайла Яковича Лифаря та його дружини Софії Василівни Марченко.  Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Хлопчик був наділений тонким музичним чуттям, відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Але визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її київська балетна студія «Школа руху» і стала для 17-річного Сергія першим кроком до вершин слави.

 Після його фантастичних тріумфів у ролях Блудного сина в однойменному балеті Прокоф'єва, Аполлона й Івана Царевича в «Аполлоні Мусагеті» та «Жар-Птиці» Стравінського сам Дягілєв скаже: «Лифар чекає власної слушної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету».

Після смерті Дягілєва 24-річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу «Гранд-Опера. Більше 30 років віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті — «неокласицизму». Один із найвідоміших балетів того часу, «Ікар», стане уособленням самого Лифаря. 

Загалом Лифар поставив у «Гранд-Опера» понад 200 балетних вистав, виховав 11 зірок балету. У 1947 заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

За життя Сергій Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету — «Золотого черевичка» та премії «Оскар», нагороджений Золотою медаллю міста Парижа.

Світ балету був не єдиним захопленням Лифаря. Він товаришував із багатьма художниками та у 65 років почав професійно малювати. 

Останні роки життя Серж Лифар прожив у Лозанні (Швейцарія) де й помер 15 грудня 1986. В наші дні в Лозанні встановлено пам'ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крилами наче прагне злетіти у небо. На постаменті скромний напис: «Serg Lifar de Kiev» — «Серж Лифар з Києва».

Сьогодні про життя та творчість видатного балетмейстера розповідає Музей української діаспори, в постійній експозиції якого представлений меморіальний зал Сержа Лифаря. Також в столиці України працює Київська муніципальна українська академія танцю імені Сержа Лифаря, в якій 7 квітня 2004 року відбулась церемонія відкриття пам'ятної дошки Сержу Лифарю на фасаді академії.

 Творчий внесок  Сержа Лифаря у розвиток світового балету важко переоцінити, він безумовно ввійшов  у десятку світових імен балетних танцівників, що  своєю титанічною працею та новаторським мисленням зробили  балет  таким, яким його знаємо ми, справжні шанувальники та знавці мистецтва танцю.