Майкл Берд та його 100 ідей

 

Майкл Берд - письменник, поет, журналіст. Закінчив Мертонський коледж Оксфордського університету за спеціальністю «історія мистецтва». 

 Брав участь у створенні словника Macmillan Dictionary of Art.

 Пише статті та огляди для газет The Times, The Guardian, журналу Modern Painters та інших видань. Є одним з авторів популярних програм про мистецтво каналу BBC.

 Читає лекції з історії мистецтва в університетах Великобританії.

Займається дослідницькою роботою в області сучасного британського мистецтва.

  Автор книг про творчість сучасних англійських художників.

 Автор антології дитячої поезії The Grasshopper .

В кінці 2019 року у фонд відділу мистецтв надійшла книга Майкла Берда "100 ідей, що змінили мистецтво".

Як з’явилася книга «100 ідеї, що змінили мистецтво»? Подумайте: щодня транспорт перевозить жителів міст з одного куточка у інший… І мільйони коліс котяться по землі. Зараз це звична річ, якою нікого не здивуєш. Проте уявіть собі емоції первісної людини, яка щойно винайшла колесо і навіть не уявляє, куди його застосувати. Ця ідея сколихнула людство. І не менш важливі ідеї час від часу сколихували арт світ. Майкл Берд спочатку задумався про наскельні малюнки, а потім історія світу понесла його вперед до нових відкриттів.

Книга «100 ідей, що змінили мистецтво» – це 100 лаконічних есе, що розкривають ключові явища арт-світу. Можливо, перелік суб’єктивний, а інший мистецтвознавець додасть щось своє… Та у Майкла Берда вийшло пояснити, чому мистецтво міцно закріпилося у всіх аспектах сучасного життя: від реклами до індустрії розваг.

 

У вступі до книги Майкл Берд розповідає про взаємну транформацію. Коли ідея змінює мистецтво, то мистецтво переінакшує ідею, дозволяє їй впізнати себе. Яскравий приклад – грецькі статуї. Приблизно у 5 столітті скульптори змінили своє уявлення про тіло, наділили його ідеалами. І грецькі статуї як ідея почали нести світові певний сенс. Це своєрідна хімічна реакція, що рухає історію і зачіпає різні складові.

 

Автор «100 ідеї, що змінили мистецтво» не зупиняється лише на революційних напрямках. Його коло зацікавлень набагато ширше: постановка ніг скульптур, специфіка зображувати світло, вести розповідь і керувати поглядом глядача. Майкл Берд помітив незначні деталі, які згодом розгорнулися у щось більше.

Книга «100 ідей, що змінили мистецтво» – це 100 лаконічних есе, що розкривають ключові явища арт-світу. Можливо, перелік суб’єктивний, а інший мистецтвознавець додасть щось своє…

  Адже за тисячі років мистецтво набуло незлічених форм і втілень. Але час від часу нові відкриття чи віяння змінюють вигляд того, що ми звикли називати мистецтвом, або ж сам спосіб, у який ми його сприймаємо.

 

 

 

Та у Майкла Берда вийшло пояснити, чому мистецтво міцно закріпилося у всіх аспектах сучасного життя: від реклами до індустрії розваг. Laughts.

Які ідеї ви побачите? – Алегорії Сандро Ботічеллі. Художник, аби намалювати весну, використав літературні сюжети. Адже надто просто – зобразити квіти, що розпускаються. А от постаті Венери та Амура, як втілення кохання та Флора, що сіє квіти – дають набагато більше простору для уяви. – Фіксування миттєвостей Джона Костебла. Він прагнув відтворити пензлем найтонші форми та кольори хмар. Художник рік вивчав хмари у Лондоні, фіксував їх зміни. Тож якщо порівняти метеорологічні записи та спостереження Констебла, вони будуть ідентичними. – Штучне світло на картинах. Більшість художників намагалися малювати вдень, у комфортному освітленні. Проте Жорж де Латур вирішив зосередитися на контрастах. Малюючи промінь світла на картинах в одному місці, наприклад, від свічки, він створював похмуру і драматичну атмосферу, яка занурювала у атмосферу та історію.

Майкл Берд систематизує поворотні моменти історії мистецтва: від малюнків у печерах до стріт-арту.

 У своїй книзі він демонструє, як нові засоби і технології радикально змінюють способи творення мистецтва Автор «100 ідей, що змінили мистецтво» не зупиняється лише на революційних напрямках.

Його коло зацікавлень набагато ширше: постановка ніг скульптур, специфіка зображувати світло, вести розповідь і керувати поглядом глядача.

Майкл Берд помітив незначні деталі, які згодом розгорнулися у щось більше.

Науково-популярне видання вийшло друком в Києві, у видавництві ArtHuss, в 2019 році.

 

Вміщує майже 300 кольорових ілюстрацій, що  надають потужного візуального супроводу, перетворюючи книжку на мандрівку крізь епохи, стилі, ідеї.

 

 Переклад з англійської Остапа Українця та Катерини Дудки.

 Ілюстрація обкладинки  Крістіни Золотарьової.

https://www.slideshare.net/LubaShylyuk/ss-239053505

Презентуємо художній альбом Анатолія Фурлета

 Працюючи як живописець і графік, навчаючи своїх студійців, митець звертається до архаїчних образно-знакових систем, до символіки давніх цивілізацій, що лишили свій слід на українських теренах. Світ мистця виповнений лірико-філософськими рефлексіями; з натяковості притлумленої колірної гами фактурно проступають петрогліфічні пласти. Лики й фігури, застиглі в надчасовому просторі, сповнені таїни. Так витворюється Дійство, в осерді якого – Світло

https://www.slideshare.net/LubaShylyuk/ss-239012482?fbclid=IwAR3tRrBpyoXmOMvR0AXUxlMNnLMaCifb3Q8ZdYCwhHxZmS3r54__QaVxQR4

До ювілею. Дмитро Шкрібляк.

Подорожую у своїй уяві у гірську місцину - на присілок Максимець. Аби сюди добратися, треба від зупинки Рибниця, через потічок вліво і по стежині вгору, через годинку повільної з відпочинком ходи можна опинитися в казковій улоговині, де знаходиться «Оседок родини Шкрібляків».

Закриваю очі і пригадую події та емоції півторарічної давнини -  перший етап «Школи буковинської тайстри», який відбувався у родовому осередку родини Шкрібляків-Прокоп’юків.  Незабутні спогади вражень від оточуючих пейзажів - з двох боків  полонина, де розміщене старе та нове обійстя родини, захищена високими горами від холодних вітрів, що дмуть з Чорногори та Говерли, а з двох інших, тобто східних сонячних сторін, гори дуже низенькі, неначе присіли навпочіпки, щоб не заступити сонячне проміння, яке лине в долину. Згадую ранні  літні години на славній мальовничій веранді із запахом свіжозвареної кави у витонченій порцеляні, а  на обрії,  із-за гори, встає сонце -  починається день, який принесе безліч нових  мистецьких ідей, навиків, здобутків, експериментів та багато творчого спілкування.

 Це саме те місце, де 20 жовтня 1925 року народився самобутній обдарований правнук Юрія Шкрібляка, Дмитро Федорович Шкрібляк. Місце, де зелені пухнасті смереки і ялиці по один бік, а буковий ліс по другий створюють чудовий затишок  мальовничої місцевості  - село Яворів Косівського району.

Дмитро Федорович - представник  славетної  мистецької родини  Шкрібляків. його творчість є продовженням сімейної традиції гуцульської різьби по дереву. Брати Шкрібляки внесли вагомий вклад в історію розвитку української плоскої різьби по дереву. Їм належать твори, що стали класикою українського різьбярства. Вони визначили нові напрями в розвитку плоского різьблення, які продовжили їхні діти, онуки, правнуки, всі гуцульські різьбярі минулого і сьогодення.

Складним і нелегким був життєвий шлях митця до зеніту творчості. З дитинства переймав науку різьблення від свого батька Федора Миколайовича Шкрібляка, мистецький талант якого подарував світові неповторні, високого класу гуцульські різьби, що стали коштовним унікальним надбанням музеїв краю та держави. Зберігаючи стильові особливості, властиві кращим класичним зразкам гуцульської різьби, Дмитро Шкрібляк не залишився у полоні усталених композиційних прийомів, а створив власну самобутню, тільки йому притаманну орнаментальну палітру зразків та мотивів, що визначила його індивідуальний почерк.

 Митець щедро збагатив палітру гуцульських орнаментів, розширив їх поетично-смислове значення. Особливо це проглядається у його тематичних композиціях. Дмитро Шкрібляк ввів нові орнаментальні елементи та мотиви, що втілювали глибокий символічний зміст, сповнений оптимістичного заряду, мовою метафори виражав ідеї сьогодення. Окрім різьблених мотивів, майстер вперше ввів у декорування виробів інкрустацію кольоровими намистинками (бісером, пацьорками), чорним рогом, металом, природними та фарбованими кольорами дерева. Інкрустація, яка доповнювала декоративні прийоми оздоб, активізувала поверхню, була надзвичайно майстерним та творчим доповненням різноманітними породами дерева, насамперед, грушою, явором, червоним деревом.

 Митець чарівним різцем умів перетворити  звичайну колоду дерева в дивовижне казкове видовище. Кожна його нова творча робота була, наче, мистецький скарб, що не мав аналогів, кожний виріб - це своєрідний шедевр образотворчого фольклору, народжений в оточенні казкової природи Гуцульщини, це її своєрідний портрет. Багато років творчої праці розкрили світу потужний талант великого митця та майстра. В його численних творах дивує відчуття пропорції, могутнє мислення, монументальність форм, ясний та високий дух національного мистецтва. Дерево в його руках продовжувало жити.

 Дмитро Федорович Шкрібляк своїми виробами презентував правдиве гуцульське мистецтво у світі. Був учасником багатьох виставок,  членом  НСХ України, лауреатом премії ім. Катерини Білокур, Заслуженим майстром народної творчості України. Нагороджений орденами та медалями.

Після подорожі в історію давайте повернемося в наш час, зокрема  до творчості родини Олени та Михайла Шкрібляк-Прокоп’юк.  Майстри завзято відроджують та розвивають  мистецтво художнього ткацтва. Ткані вироби, що ми побачили в «Осередку родини Шкрібляків»  є успішним доказом мистецького відродження такого виду мистецтва, як ручне ткацтво. 

Дочка Дмитра Федоровича, Олена Дмитрівна зі своїм чоловіком Михайлом Михайловичем Прокоп'юком та дочкою Наталією наполегливо працюють над використанням стародавніх гуцульських технік ручного ткання при виготовленні скатерок, рушників, серветок, крайок-поясів, плахт-запасок та виготовленні авторських народних костюмів у сучасному стилі. Все це багатство нам випало щастя бачити у родинному будинку майстрів під час вищезгаданого проєкту  «Школа буковинської тайстри». Усі свої знання із догляду за вівцею, остриження вовни, миття та розчісування вовни, окрашення, прядіння на старовинних прялках та ази ткацької майстерності ми, учасниці, здобули від наших Менторів.

Зараз родину Шкрібляк-Прокоп'юк відвідує багато туристів, мистецтвознавців та просто любителів гуцульської народної творчості. Таким чином мистецтво в «Осередку родини Шкрібляків»   живе та розвивається. Життєва справа -  творчість та розвиток мистецьких прийомів та технік -  є успішною і приносить естетичне задоволення мільйонам українців із усіх куточків Землі.

 В день 95-річчя від дня народження  видатного різьбяра Гуцульщини Дмитра Шкрібляка,  із вдячністю згадуємо його безцінний внесок у розвиток народного мистецтва  України.  

"Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації"

 Презентуємо нове видання "Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації", присвячене виставці в Мистецькому арсеналі.

Параска Плитка-Горицвіт /1927 -1998/ - гуцульська художниця, фольклористка, етнографка, філософиня та фотографка. Після 10-річчя ув'язнення в сталінських таборах, де не могла писати, читати, малювати, творити - залишилась та розвинулась у самобутню мисткиню, Людину, що споглядала та відображала добро, світло та радо віддавала здобуті знання.

Книга вміщує унікальні архівні фото та матеріали. Запрошуємо до ознайомлення!

https://www.slideshare.net/LubaShylyuk/paraska

"Золоте багатство осені".

 

14 жовтня в Україні відзначають свято Покрови Пресвятої Богородиці. Здавна люди вірили, що Покрова приносить щастя, кохання і достаток.

Покрова Пресвятої Богородиці – одне із найважливіших християнських свят. Його повна назва – Покрова Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії.

За переказами, у 910 році Богородиця, осяяна небесним світлом й оточена ангелами та святими, з’явилася людям, які молилися у Влахернському храмі в Константинополі за визволення від ворогів, які оточили місто. Пресвята Діва Марія зі сльозами стала молити Бога за християн. Потім Божа Матір на знак того, що бере народ під свою опіку, покрила людей у храмі чесним своїм омофором (грецьке омофор – наплічник, тобто довга широка тканина з хрестом, яку носять священики на богослужіннях). Пресвята Владичиця сяяла небесною славою, а покрив у руках її блищав «краще за промені сонячні». Дивовижний покрив захистив місто.

Покрови Свято Покрови Божої Матері та ікона Покрови – символ невпинного заступництва Владичиці за рід людський. Воно є одним із найвеличніших свят, тому на честь нього досить часто освячують новозбудовані храми. Покров Пресвятої Діви – знак любові та участі, які Матір Божа відчуває до людей. Його благодать незримо осіняє й захищає кожну людину, оберігаючи від гріха і допомагаючи в нелегкий час.

У цей день часто призначали весілля. Нерідко 14 жовтня випадає перший сніг, який асоціюється з весільним покривалом або фатою. А ще в цього дня прощалися з осінню і зустрічали зиму: на Покрову до обіду осінь, а після обіду – зима.

Згідно з переказами та легендами, саме на Покрову запорізькі козаки вирушали на зимівлю по своїх хуторах та зимівниках. На Січі залишалася тільки стала залога із січовиків, які нічого, крім власної зброї не мали, та інших козаків, що за різними причинами залишалися у своїх куренях. А оскільки в ті часи основним календарем були церковні празники (свята) — то і маємо козацьке свято на Покрову.

До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої (Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня).

До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи на землі (в тому числі сівба озимих) — завершено хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Це найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць.

Сніг дає привід порівнювати сніговий покрив з весільним покривалом, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння поширюються і на неї.

Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка — це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав'язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова — найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів — період весіль, і юнаки залюбки брали участь у весільних обрядах.

Кажуть, якщо на Покрови багато снігу на Покрову – буде багато весіль в наступному році, а якщо зіграти весілля на Покрову – молоді будуть жити душа в душу.

Окрім цього, 14 жовтня в Україні відзначають День захисника, День українського козацтва, а також День створення Української повстанської армії.

Спогади. Лесь Сердюк

 

Лесь Сердюк (14.10.1940–26.05.2010) – актор, що його звання «заслуженого» (1982) і «народного» (1996) «затверджені» любов’ю глядача. Лесь Сердюк став утіленням образу «мужнього» українця, войовничо-гордовитого, відданого справі, Батьківщині і товариству. Та насправді його акторський діапазон незрівнянно ширший…

Народився на Покрову 1940 року, в Харкові, у знаній мистецькій родині. Мати – оперна співачка Анастасія Левицька, батько – видатний артист театру й кіно, учень Леся Курбаса, актор «Березолю» Лесь Сердюк. Саме на честь Курбаса він назвав свого сина; щоправда, в ті часи давати ім’я репресованого майстра було небезпечним, тому його довелося «замаскувати» іменем Олександр.

Харків, колишня столиця радянської України, зберігав значення одного з культурних центрів. І Лесь Сердюк-старший, яскрава постать українського театру і кіно, мав відповідне оточення: Мар’ян Крушельницький, Данило Антонович, Іван Мар’яненко, Олександр Крамов, Володимир Скляренко… «Всі ці люди […], вони пішли від нас, їх нема, але, в мені ж вони живуть!» Отже, Лесь Сердюк-молодший обирає спадкову мистецьку професію.

Актор мріяв про кінокар’єру, хоча шлях виявився непростим: довгий час його просто не затверджували.  А згодом вийшли такі фільми:

«Хліб і сіль», «Море нашої надії», «Адреса вашого дому», «Чорний капітан», «Вавилон ХХ» І. Миколайчука (1979 р.). -  «перший парубок на селі» Данько: «Я граю Данька, якому переступить через людину – це раз плюнуть. Плюнув, розтер, пішов далі» пізніші ролі у «Така довга, така пізня осінь», «Провал операції «Велика ведмедиця», «Подарунок на іменини», «Дике поле», «Душа правдивая», «Партитура на могильному камені».

Коротке резюме актора про його творчість: «Зі мною був Бог! І він мене оберігав. Від поганих режисерів, поганих сценаріїв. Мені дуже щастило на партнерів. Картин на моєму рахунку більше сотні, а справжніх ролей – близько 70. Виходило в мене чи ні, це вже судити глядачам і критикам. Звісно, буває, що роль виписана погано, але якщо разом з цією поганенькою ролькою ти почнеш трудитися, то вдвох можна знайти вихід навіть із найглухішої ситуації».

Лучано Паваротті. Я - легенда.

 До 85-річчя  митця

Лучано Паваротті  — італійський оперний співак (тенор). Один з найвидатніших оперних співаків XX століття.  

Лучано Паваротті народився 12 жовтня 1935 року у місті Модена на півночі Італії у небагатій родині Фернандо Паваротті  та Адель Вентурі. Батько майбутнього тенора був пекарем та співаком, мати — працювала на фабриці з виробництва сигар. Незважаючи на невеликі статки, Паваротті завжди згадував своє дитинство з великою ніжністю.

За словами Паваротті, його батько мав хороший тенор, однак через свою нервовість ніколи не розглядав можливості зробити кар'єру професійного співака. Друга світова війна змусила родину Паваротті виїхати з міста у 1943 році. Увесь наступний рік сім'я знімала невеличку кімнату на фермі за містом, де в юного Паваротті виник інтерес до рільництва.

Знайомство зі світом музики для Паваротті почалося із записів його батька, багато з яких були копіями популярних тенорів того часу Беньяміно Джиглі, Джованні Мартінеллі, Тіто Скіпа (італ. Tito Schipa) та Енріко Карузо. Приблизно у віці 9 років Паваротті почав співати у місцевому церковному хорі разом зі своїм батьком. Також в юні роки він брав кілька уроків співу у професора Бонді та його дружини, які  майже не вплинули на його манеру співу.

Великою пристрастю в дитинстві Паваротті був футбол. Після закінчення школи  майбутній співак дуже хотів зробити кар'єру професійного воротаря, але мати переконала його стати вчителем у народній школі. У подальшому Паваротті викладав два роки у початковій школі, проте любов до музики перемогла, і він вирішив співати професійно. Зваживши всі ризики такого рішення, Лучано домовився зі своїм батьком, що той підтримуватиме його матеріально і забезпечить житлом, але, якщо до 30-річного віку він не досягне жодного успіху, то повинен буде повернутися до заняття, яке приноситиме хоча б якийсь прибуток.

Лучано почав серйозно займатися співом 1954 р. у віці 19 років у класі Арріго Пола, відомого викладача і професійного тенора, який, зваживши на бідність родини Паваротті, погодився навчати молодого Лучано безкоштовно. Незадовго до початку занять Пола з'ясував, що його учень має абсолютний слух. Десь у той самий час Паваротті зустрічає Адуа Вероні , яка теж була оперною співачкою. Вони побралися 1961 року. Після того як Пола відбув до Японії на 2½ роки, Паваротті стає учнем Етторе Кампогалліані, який також навчав подругу дитинства, а тепер уже відому оперну співачку Міреллу Френі. Протягом усього цього часу Паваротті продовжує працювати неповний робочий день учителем, а згодом страховим агентом, щоб мати засоби до існування.

Шість років навчання не принесли нічого матеріального, окрім участі в кількох концертах у малих містах. Жоден з них не був оплачений. Коли на голосових зв'язках Лучано почало розвиватися потовщення, яке «загрожувало» його музичній кар’єрі, він вирішив припинити співати.

Паваротті почав свою кар'єру тенора з концертів у невеликих регіональних будинках опери. Його дебют відбувся у ролі Рудольфо в опері «Богема»  на сцені муніципального театру міста Реджіо Еміліа у квітні 1961 року. 23 лютого 1963 року він також дебютував у тій самій ролі на сцені Віденської державної опери. Протягом березня і квітня 1963 року Паваротті продовжував виступати у Відні в ролі Рудольфо, а також Дуки в опері «Ріголетто». Того ж року відбувся дебют Паваротті в Лондоні на сцені Королівської опери, де він замінив Жузеппе ді Стефано в ролі Рудольфо.

Незважаючи на відносний успіх, який Паваротті мав на початку своєї кар'єри, ранні ролі не принесли йому тієї зіркової слави, що супроводжувала його пізніше. У 1963 році він приєднався до Джоан Сутерленд , котра якраз шукала для свого турне по Австралії молодого тенора, вищого від неї ростом. Лучано Паваротті, маючи кремезну статуру і зріст вищий за 1,80, пасував їй ідеально. За два місяці вони виконали разом близько сорока різних партій. Пізніше Паваротті говорив, що техніка дихання, якої його навчила Сутерленд, дуже допомогла йому у його подальшій кар'єрі.

Американський дебют Паваротті відбувся в лютому 1965 року на сцені Оперного Театру Флориди  в опері «Лючія з Ламмермуру» Ґ. Доніцетті, де він співав разом з Джоан Сутерленд. Оскільки тенор призначений на цю роль захворів, Сутерленд рекомендувала молодого Паваротті, пояснюючи, що йому добре знайома ця партія.

 Міста і сцени: міланська  Ла Скала, Рим, Метрополітан Опера в Нью-Йорку, австрійський Зальцбург, столиця Китаю — Пекін, Генуя,Філадельфія, Німеччина/ Берлін…

 Опери та ролі: «Богема», «Капулетті та Монтеккі», «Дочка полку» Доніцетті, «Ломбарді в першому хрестовому поході», «Дон Себастьяно» Доніцетті, «Фаворитка» Доніцетті,  «Кавалер троянди», «Ідоменео», «Трубадур» та «Еліксир любові», «Бал-маскарад», «Аїд» «Луїза Міллер» «Андреа Шеньє»,  Джакомо Пучіні «Турандот», арії «Nessun Dorma»… та багато інших.

Так Паваротті виніс оперу на вулицю до людей. Він сольно виступив у лондонському Гайд-парку, де зібрав 150-тисячну аудиторію; у червні 1993 — у Центральному парку Нью-Йорка великого тенора зібралося послухати понад 500 тис. людей і ще більше, ніж мільйон глядачів дивилися цей концерт по телебаченню. У вересні того ж року відбувся відкритий концерт на Марсовому полі в Парижі, у присутності понад 300 тис. слухачів. За традицією, концерти трьох тенорів  - Пласідо Домінго, Хосе Каррераса і Лучано Паваротті,також відбулися і на наступних чемпіонатах світу з футболу у Лос-Анжелесі 1994 року, у Парижі — 1998 та Йокогамі — 2002.

Разом з популярністю у професійних колах шоу-бізнесу зростала слава Паваротті як «Короля змін». Будучи непостійною артистичною особою, Лучано Павротті міг скасувати свій виступ в останній момент, спричиняючи тим самим значні збитки концертним залам та будинкам опери. Прикладом може послужити співпраця Паваротті з Ліричною оперою Чикаго, що тривала понад 15 років. За 8 останніх років співак скасував 26 із 41 концерту, що були заплановані в Ліричній опері, однак після того як Паваротті скасував репетиції прем'єри сезону.

У 1998 році Паваротті нагороджено премією «Легенда Греммі», яку було видано лише 15 разів від часу її заснування (1990 р.), аж донині (2007 р.)

2001 року Центр Кенеді у Вашингтоні нагороджує Паваротті знаком пошани. У 2002-му співак припиняє 36-річну співпрацю зі своїм менеджером Гербертом Бресліном (англ. Herbert Breslin). У відповідь Бреслін у 2004-му році видає книгу «Король і я». У цій книзі Бреслін розкритикував акторські здібності Паваротті, а також повідомив світові сенсаційну новину: Паваротті не вміє читати ноти і заучувати партії з аркуша. 2005-го в інтерв'ю Джеремі Паксману із BBC, співак спростував те, що не вміє читати ноти, однак визнав, що має деякі труднощі з розучуванням оркестрових партій.

2004-го у віці 69 років, після майже 40 років на сцені, Паваротті вирушає у свій прощальний тур по 40 містах світу. В рамках цього туру тенор відвідав Україну.

2006 року, під час церемонії відкриття Зимових Олімпійських ігор в італійському Турині, Лучано Паваротті востаннє виходить на сцену і дарує слухачам свою «Nessun Dorma».

1977 року Паваротті з'являється у прямих телевізійних трансляціях з Метрополітен Опера, в ролі Рудольфо із «Богеми», чим приносить безпрецедентну популярність телевізійним трансляціям опери. У 1978 році Лінкольн Центр у Нью-Йорку  транслює його сольні виступи. З 1978 по 2004 таких трансляцій було записано понад 20, більшість з яких доступна на DVD.

Щорічно Лучано Паваротті проводив у своєму рідному місті Модена благодійні концерти «Паваротті і друзі», запрошуючи співаків різних жанрів. Гроші від цих концертів перераховувалися у фонди допомоги дітям війни та жертвам серед мирного населення після воєн у Боснії, Гватемалі, Косово та Іраку. Після війни у Боснії маестро заснував та фінансував будівництво «Музичного центру Паваротті» в Мостарі, щоб надати боснійським артистам можливість розвивати свою майстерність. За ці заслуги чільники міста Сараєво нагородили його у 2006 році титулом почесного громадянина міста.

Після руйнівного землетрусу у Спітаку (Вірменія) 1988 року, що забрав життя понад 25 тис. людей, Паваротті, як і багато інших західних виконавців, провів благодійний концерт, кошти від якого були перераховані жертвам землетрусу.

Маестро був близьким другом принцеси Діани Уельської. Вони разом збирали пожертви для постраждалих від протипіхотних мін. Лучано був запрошений на її похорон, однак він відмовився співати через «клубок у горлі».

1998 року Паваротті був оголошений Послом Миру від ООН і використовував своє ім'я та популярність, щоб привернути увагу суспільства до таких глобальних проблем як: погіршення екології, голод, бідність, ВІЛ/СНІД, порушення прав дітей, дитяча й материнська смертність. Своїми благодійними концертами Паваротті зібрав понад 1,5 млн американських доларів. Це найбільша кількість пожертв за всіх часів, зібрана однією людиною. За це 2001 року Управління Верховного комісара ООН з питань біженців нагороджує Паваротті Медаллю Нансена.

За свою співпрацю із Червоним хрестом Паваротті був нагороджений премією за заслуги перед людством.

Ім'ям співака названо астероїд.

13-го квітня 2005 року у Києві відбувся концерт Паваротті в палаці «Україна». З огляду на свій стан здоров'я Паваротті співав сидячи. Маестро виконав партії з опер, неаполітанські пісні і твори зі свого «золотого» репертуару, зокрема легендарну «Granada» й «O'sole mio». Останній твір маестро присвятив українській публіці. Партнеркою тенора виступила молода співачка, його землячка з Модени, Кармелла Реміджіо. А за диригентським пультом Симфонічного оркестру Національної філармонії стояв Леон Магієра. Він же акомпанував Паваротті на роялі під час концерту. Фінал концерту італійський тенор розділив з українським тенором номер один Володимиром Гришком. На біс вони виконали «Заздоровницю» з опери «Травіата». Причому Паваротті не лише співав, а й диригував залою.