Від 1883 року
мешкала народна співачка у с. Гнатівці, від 1910 – у Зятківцях Гайсинського
району Вінницької області.
Зуїха
була однією з небагатьох народних співачок, яка володіла поетичним і співацьким
хистом. Мала голос широкого діапазону з низьким грудним тембром й фальцетом.
Фольклорист Гнат
Танцюра у 1918-1930 роках записав зі слів та голосу Явдохи 1008 народних пісень
(календарно-обрядових, весільних, родинно-побутових, історичних, жартівливих,
балад), близько 400 прислів'їв і приказок, 156 казок та інші фольклорно-етнографічні
матеріали. Її пісенний репертуар опублікований окремою збіркою у Києві 1965
року з назвою «Пісні Явдохи Зуїхи». Це найбільший за обсягом матеріал, зібраний
в Україні від одного народного виконавця.
Також у записах
Г. Танцюри опубліковані «Загадки Явдохи Зуїхи» (К.,1996). Значна кількість
пісень та обрядів вміщена у праці дослідника «Весілля в селі Зятківцях»
(К.,1998).
Померла співачка 19.01.1935 в с. Зятківці Гайсинського
району Вінницької області.
У 2001 році в
с. Зятківці було відкрито перший пам'ятник «Народній пісні жити». Також у с.
Зятківці ім’ям Зуїхи названо одну з вулиць.
У 2005 році в
с. Кущинці встановлено пам'ятник співачці (скульптор П. Лантух).
Література:
1. Дмитренко М.
Пісенний символ України: до 150-річчя від дня народження Явдохи Зуїхи // Уряд.
кур’єр. - 2005. – 5 берез.
2. Дмитренко М.
Пісенний талант Явдохи Зуїхи // НТЕ. – 1980. - №5. Пісні Явдохи Зуїхи / АН УРСР,
Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського;
упорядкування, передмова та примітки В. А. Юзвенко, М. Т. Яценко; відп. ред. О.
І. Дей; записав Г. Танцюра. — Київ: Наукова думка, 1965. — 810 сторінок: ноти.
— (Українська народна творчість).
4. Мистецтво
України: біограф. довідник/ за ред. А.В.Кудрицького. – К.,1997. – С.268-269.
5.Пісні Явдохи
Зуїхи / АН УРСР, Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т.
Рильського; упорядкування, передмова та примітки В. А. Юзвенко, М. Т.
Яценко; відп. ред. О. І. Дей; записав Г. Танцюра. — Київ: Наукова думка, 1965.
— 810 сторінок: ноти. — (Українська народна творчість).
Томаківка – селище міського типу Дніпропетровської області.
Районний центр Томаківського району. Розташоване на Причорноморській низовині в
місці злиття двох річок – Томаківки та Кисличуватої. Томаківщина має глибоке
історичне коріння. Не всі знають, що перша Запорізька Січ — Томаківська Січ —
знаходилася на острові Томаківка.Існує
також легенда, що назву краю дала цариця Катерина, яка об'їжджаючи запорізьку
слобідку, побачила велике поле квітуючого маку. Запитала вона у своєї свити, що це так гарно квітне.
Та вони зроду таких квітів не бачили. Відповів цариці старий дід-запорожець:
«То — маківка». «Томаківка», — не зовсім зрозумівши, повторила Катерина і
додала, що нехай же і слобода ця віднині зветься Томаківкою. Тож недаремно на
гербі сучасної Томаківки красується ця яскрава степова квітка.
Не лише нашою історією, а і нашими
людьми славиться край.Філією
нашогорайонного музею (яка знаходиться
в будівлі бібліотеки) є картинна галерея, яка названа іменем земляка,
заслуженого діяча мистецтв України, скульптора Дмитра Никифоровича Красняка.
Дмитро Никифорович народився 10 липня 1927 року в с.
Томаківка Дніпропетровської області в сім'ї селянина. Він пройшов дуже важкий
як життєвий так і творчий шлях тому, що жив в післявоєнні роки, в
напівзруйнованій країні.Люди
жили скрутно. Та Дмитро все ж вивчився спочатку в Дніпропетровському художньому
училищі, потім в Київській академії мистецтв.
Творити він почав ще зі
студентських часів.Працював в різних
матеріалах: гіпс, бронза, мармур. Закінчивши з відзнакою, був направлений
працювати в Житомир. Негаразди післявоєнного
часу позначилися на роботах скульптора, їх у нього понад 200, всіх не
перелічити, та ось найвідоміші: «Т. Шевченко на засланні» (1954), «Кріпак»
(1961), «Воїн-переможець» (1969), памя’тник Васі Шишковському(1959); меморіальні
дошки воїнам 5-ї армії (с. Андріївка Червоноармійського району Житомирської області,
1975); композиції – «Спортсменка» (1976), «Батько й сини» (1992); портрети –
«Заслужений лікар України Є. Конопелько» (1980), «Мати», «Партизан М. Скрит»
(обидва – 1981), «Ветеран війни і праці Г. Бородавка» (1984), «Герой
Радянського Союзу Я. Батюк» (1990-і рр.), «Льотчик О. Броницький» (1991),
«Підполковник П. Федорчук» (1994), бюст «Т. Шевченко» (1996), який в 2007 році
встановили в смт.Томаківка. Праці Дмитра Никифоровича є по всьому колишньому
Радянському Союзі, наприклад, барельєф "Приїзд російського посла Батуріна
до Б.Хмельницького в Переяслав", який був переданий в дар.
Д.Н.Красняк неодноразово обирався головою Житомирської
організації Спілки художників УРСР, Житомирської обласної організації
Національної Спілки художників України.
В своїх творах митець показує чим в даний час живуть люди, їх біль,
переживання, гордість, досягнення.У
1993 році приїжджав до нашої рідної Томаківки на відкриття картинної галереї в
його честь. Помер Дмитро Никифорович Красняк 6 грудня 2003 року, похований у
Житомирі на кладовищі"Дружба".
Д.Н.Красняк своєю творчістю зробив неоціненний внесок у культурне надбання українського народу, нації,
держави.
25 лютого - день народження Леся Курбаса - театрального режисера-наватора, який у 1920-х роках працював у Києві та Харкові і своїми експериментальними постановками змінив уявлення глядачів про те, що таке театр. Він створював на сцені нові світи, які давали можливість побачити багатошаровість сучасності, переосмислити минуле та уявити нове майбутнє.
Презентуємо нашому читачу нову книгу "Курбас: нові світи ", яка вийшла по результатам одноіменного проекту-виставки у Мистецькому арсеналі восени 2017 року. Виставка мала на меті дослідити Курбаса як театрального режисера. Вона складалась з двох частин.
Першу частину присвячено експериментальній творчості Леся Курбаса та Мистецького об'єднання "Березіль" у Києві (1922-1926).
Другу - виставам у Харківському державному театрі "Березіль", де Курбас працював протягом 1926-1933 років.
У київській частині представлено три вистави, в яких Курбас звертається до фундаментальних питань світового театру. У постановці "Газ" Георга Кайзера (1923), актори своїми рухами відтворюють вибух фабрики. У "Джиммі Гіггінзі" (1923) режисер показує внутрішній і зовнішній світ людини, доповнюючи дію на сцені кіноекраном.
Експерименти Курбаса з кіно належать до найцікавіших і найперших застосувань мультимедій у світовому театрі. У "Макбеті" Шекспіра (1924), за задумом Курбаса, актори перевтілюються у своїх персонажів просто перед глядачами, підкреслюючи подвійну природу тіла (особи) на сцені.
Курбас співпрацював із художником-авангардистом Вадимом Меллером. Сценічні конструкції Меллера більш нагадують скульптури чи інсталяції, ніж театральні декорації. Вони формують складний багатоповерховий простір, що не наслідує логіку лінійної перспективи, а розкладається на фрагментарні площини, як на полотнах кубістів та супрематистів.
За чотири роки МОБ (Мистецьке об'єднання "Березіль") перетворюється з малої майстерні для молодих акторів на організацію із сотнями учасників, яка радикально міняє театральне обличчя України. Постановки "Березоля" також представлені на міжнародних виставках у Парижі (1925) та Нью-Йорку (1926).
1926 року уряд реорганізовує МОБ у Державний драматичний театр "Березіль" у Харкові.
У другій частині експозиції - три вистави, що показують столицю як новий урбаністичний центр. У постановці "Народний Малахій" Миколи Куліша (1928) головним виражальним засобом є особлива музичність мови. В "Алло на хвилі 477!"(1929) Харків представлено в тогочасних найновіших європейських трендах. Це перше джаз-ревю в Україні було дотепною сатирою на старі порядки.
Дія комедії Миколи Куліша "Мина Мазайло"(1929) в постановці Курбаса відбувається в космічних конструкціях Меллера. Таке режисерське рішення поєднує часи, де минуле й майбутнє впливають на сучасність.
Курбас сподівався, що його театр перетворить Харків на центр нової урбаністичної культури України, однак його задум було жорстоко знищено режимом у 1930 -х.
Виставка показала новаторство Курбаса, що визначає його як одного з найвидатніших експериментаних театральних режисерів першої половини ХХ століття.
В книзі міститься 20 розділів, в яких подається історична правда тодішніх подій життя та творчості митця, розглядається мистецьке життя тодішнього Харкова та Києва - як бази, яка склала умови для виникнення та утворення театру новатора Курбаса, подаються фото афіш, театральних вистав, репетитаційних занять, фото декорацій, художні роботи у створенні образів вистав Курбаса, описуються особливості сценографії режисера, музики до вистав, костюмів, сценічного та світлового оформлення.
Цікавим було те, що у центрі роботи виставки "Курбас: Нові світи" проводилась широка програма, яка містила лекції від дослідників його постановок і спадщини. Сучасні художники були запрошені до діалогу з ідеями по творчості Курбаса. Під час збору матеріалів для виставки Вірляна Ткач знайшла втрачену партитуру джаз-мюзикла. Вона показала її Ентоні Колману, одному із найвідоміших піаністів-імпровізаторів Нью-Йорку, і він приїхав до Києва, де працював із групою 17 молодих харківських музикантів. У результаті вперше з 1929 року були виконані композиції, написані до вистави. Та ще безліч цікавих івентів навколо роботи експозиції.
Багато цікавого матеріалу чекає вас у цій книзі. Вона вийшла друком в Києві, видавництво "Мистецького арсеналу" у 2019 році і чекає свого читача у відділі мистецтв ЧОУНБ ім. Михайла Іваасюка.
Статуя Батьківщина-мати. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
Марина Клімчук
Для того, щоб потрапити у магічну подорож, українцям не обов'язково їхати на Кінгс-Кросс (вокзал у Лондоні, де знімалися сцени з «Гаррі Поттера» – ред.), варто лише завітати на Київський вокзал. Там, на платформі 14, є багажне відділення із рампою, в якому вміщується інтерактивна виставка Ukraine WOW. Нещодавно вона зустріла свого 250000-го гостя – це як усі жителі Голосіївського району Києва або Рівного. Журналісти Радіо Свобода разом із організаторами пройшлися виставкою, щоб побачити закулісся та бекстейдж Ukraine WOW.
Гамір вокзалу, гуркіт поїздів та вигуки людей: «Давай-но швидше, запізнюємося», які з валізами біжать до свого вагону, вже налаштовують тебе на подорож. На порозі багажного відділення з рампою нас зустріла організаторка виставки Юлія Соловей та запросила пройтися Ukraine WOW.
Виставка працює вже три місяці.
«Кожного разу, коли я сюди заходжу – це любов. По-перше, у нас зібралася вау-команда, і так я можу сказати про кожного: про охоронця, який зустрічає з усмішкою, про прибиральницю, яка раніше працювала на «Укрзалізниці», а тепер тут, про провідника, якого зняли з поїзда, а зараз він слідкує за порядком у вагоні-ресторані», – розповідає Юлія, яка приїжджає сюди майже щодня.
Багажне відділення з рампою, де зараз розміщена інтерактивна виставка Ukraine WOW, близько 20 років стояло прикрите банером без діла. Однак коли організатори побачили це місце, зазначили, що воно заслуговує бути «другим «Арсеналом». Локація залишила свою первозданну функцію: якщо заглянути під сценічний подіум, то можна побачити справжні рейки, які лежать по обидва боки будови.
Свою екскурсію ми починаємо із першого, що бачить гість при вході до виставки – це слова на стіні, що означають освідчення в коханні. Юлія каже, що це форма, яка пояснює всю суть проєкту, адже Ukraine WOW – для того, аби заново закохатися у свою країну.
Далі – фотозона, де розміщені близько 200 валіз, які збирали по всій країні. Вони символізують початок подорожі.
Фотозона з валізами. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
«Щире вау – це вау дитини», – впевнені організатори. Тому, аби заново відчути себе маленьким та згадати перший смак подорожі, ми заходимо у зону «Купе». Там розташоване велике спальне місце, на столі стоїть чашка з чаєм, а за вікном видніється Київський вокзал. Підійти ближче, а поготів сісти на постіль, майже неможливо. Біля великого купе скупчилися та фотографуються відвідувачі. Це – одне з найпопулярніших місць виставки.
Юлія жартує, що ця локація ставала реальним ліжком для тих, хто залишався на ніч монтувати експонати.
Фотозона «Купе». 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
Від розмови нас відволікає глухий звук дзвону. Поміж двох фотозон розташований історичний дзвін, який на перших вокзалах виконував важливу функцію:
перший удар – готуємося до подорожі;
другий – можна зайняти місця у вагонах;
третій – подорож починається.
У наступній залі – людей вже більше. Перше, що впало в око – квитки, які ми ще не можемо упіймати, панорами із зображеннями краєвидів України та обличчя Батьківщини-матері.
«Подорож почалася. Ця зона – «Душевні розмови». Тут ми знайомимося зі своїми попутниками, вперше чуємо звуки моря, стадіону, трембіти. 4 листопада ми відкривали виставку для залізничників. До нас мав приїхати міністр інфраструктури України о третій годині дня. Але вночі нам повідомили, що зустріч переноситься на десяту годину, а вже о восьмій нам потрібно здати локацію. Істерики не було. Ми все робили у шаленому темпі. За 10 хвилин, як мав прийти міністр, ми запускаємо квитки вперше, аби протестити, як вони літатимуть. Через 5 хвилин дивлюся, а там – лише клаптики. Тобто листи літали так швидко, що порізали один одного», – каже Юлія.
Дівчинка ловить квиток. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
Юлія додала, що напрямки на цих квитках – це 100 міст України, в яких варто побувати. Створювали їх на основі контенту, який є на виставці. Із цього боку ми лише можемо дивитися, як люди ловлять квитки. Наша черга буде пізніше. Перед тим потрібно насолодитися всією виставкою.
Різні люди об'єднали зусилля, щоб створити Ukraine WOW. Чорні бокси із панорамами України теж були реалізовані не у два кліки. Перед тим, як здавати проєкт до друку, організатори зрозуміли, що навіть на найкращих фотостоках не вистачає розміру зображення, аби якісно надрукувати їх на три метри.
«Це була неділя, одинадцята година ночі. Я почала шукати панорами в інтернеті. Знайшла на одному сайті. Телефоную і водночас розумію, що зараз або всі вже сплять, або зайняті своїми справами. На щастя, мені відповіли. В усій експресії, любові та надії я розповіла про майбутній проєкт. Мій респондент повідомив, що завтра о восьмій годині ранку передасть макети», – розповідає Юлія Соловей.
Куб з пейзажем України. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
За кубами на лавці сидять троє людей, не відриваючи очей від екрану. На відео показують Україну за 10 хвилин. На зображенні – краєвиди, які бачать пасажири під час подорожі поїздом «Лисичанськ – Ужгород». Від сходу до заходу він їде 31 годину.
«Найдивнішим завданням операторів стало проїхати в поїзді три дні. Вони їхали з Києва в Лисичанськ. Звідти потягом в Ужгород. А з Ужгорода назад до Києва. Вони знімали найгарніші місця. Все це вмістилося у десятихвилинний ролик», – каже Юлія.
Не встигли ми насолодитися фільмом, як вже час було йди дивитися на «Вікусю». Так називають Батьківщину-матір організатори. Саме вона була однією із перших експонатів, які з'явилися на Ukraine WOW. Її будували три тижні 24 на 7. У багажному відділенні з рампою жили архітектори, які спали на шматках пінопласту.
«Як тільки не називали Батьківщину-матір. І «баба з мечем», і «Вікторія Петрівна». Вікторія – це перемога, а Петрівна – по-батькові дружини Леоніда Брежнєва, з якою він приїжджав на відкриття. А у нас вона – просто «Вікуся» – додала Юлія.
Чоловік дивиться у VR-окуляри. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
Поки ми розмовляли про похідне прізвисько статуї, до неї вже вишикувалася чималенька черга, яка хотіла зайти всередину, та черга до VR-окулярів, через які можна політати над самою «Вікусею» та побачити Київ з висоти пташиного польоту.
У блоці «Душевні розмови» люди читають безліч інформації про економіку, культуру та географію України. Тут – і ексклюзивні монети, і першодруки, і інформація про історичних та політичних діячів України.
Біля нас відвідувачі крутять колесо передбачень, у навушниках дівчина слухає історію українських грошей, а група дітей фотографується біля локомотива.
Юлія розповідає, що експонат демонструє те, який має вигляд двигун локомотива: «Залізничники – дуже прямолінійні та робочі люди. Є команда – зроблять. Вони ніколи не скажуть: «Ні». Або «подумаємо», або «завтра о восьмій ранку буде». Тому коли ми попросили привезти локомотив, то наступного дня він вже був на локації».
Ukraine WOW має багато коштовних і цінних експонатів. Юлія ділиться, що кожного разу, коли проводить екскурсії, запитує: «Чи знає хтось Архипенка?». І лише в поодиноких випадках, каже, люди підносять руки. Скульптури, що розташовані на виставці, надали з приватних колекцій.
Майстриня створює килим. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
Неподалік від них захована таємна кімната, в якій провідні художниці з текстилю створювали картину на очах у гостей. Щодня дві сестри Борисенки робили килим із візерунком WOW.
«Ми хотіли, щоб українська історія ткацтва ожила. Тому запросили майстринь. Вони зробили килим до Нового року. А далі що? І тоді ми зрозуміли, що хочемо дати можливість кожному гостю покласти свою нитку. Тому щодня одна із майстринь зустрічає у кімнаті гостей та пояснює їм культуру та техніку ткацтва» – ділиться організаторка.
Коли ти вже сказав так багато, що тобі ніяково, коли вже не хочеш розмовляти, а книгу забув вдома, залишається милуватися «Краєвидом за вікном»– таку назву і має наступний блок нашої подорожі виставкою Ukraine WOW.
«Вау, сніг», – голосно говорить хтось зі школярів, які прийшли на екскурсію. «Хоч тут ми його побачимо», – каже інший. І масово клас стає під машину, яка випускає «сніжну» суміш і ловить її руками. Водночас Юлія каже, що швидше потрібно спробувати інтерактивні можливості, які присутні на цій локації, бо на них завжди черга.
Цю інсталяцію ставили однією із перших, а поїзд заганяли останнім і закривали за ним ворота. Активаторами ми увімкнули місяць, маяки та вітряки. А поряд діти змагаються, хто наступний активує поїзд, який буде їхати повз засніжену землю.
Одна з перших локацій на інтерактивній виставці. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
Час спати. Списаний вагон «Укрзалізниці» став рожевою інсталяцією, яка водночас є фотозоною, до якої вишукалася черга. Ми проходимо повз дівчат, які роблять фото на рожевому тлі, і потрапляємо у «Царство сну». Білі стіни з чорними лініями – ілюзорний простір. У вагоні тиша. Усі відвідувачі прилинули до подушок і слухають храп, колискову чи мрії українців – як пощастить.
«У соцмережах ми просили людей, щоб ті поділилися їхньою мрією. Відбирали найцікавіші. Ми хотіли, щоб голоси були не акторські, щоб люди самі озвучували свої думки. Але коли справа дійшла до запису, люди починали включати акторські здібності і складно було їх вивести на щирі емоції. Ми додали різні звуки, які можна почути у поїзді вночі. Кумедно було, коли у робочий чат пишуть: «Ярославо, Юліє, затвердіть звук храпу, будь ласка», – сміється організаторка.
Рожевий вагон зсередини. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
«Ну все, ми зупиняємося», – додає Юлія. Ми прийшли на передостанній блок, який має назву «Зупинка». Коли потяг зупиняється, ми самі вирішуємо, чи залишатися нам у купе, чи виходити дихати свіжим повітрям. Ми обрали другий варіант. Перше, що показала організаторка, коли ми вийшли з поїзда – це кімнату, яка присвячена Криму. Коли ми зайшли, у пустому приміщенні стояла школярка і розглядала листи, надіслані з анексованої Росією частини України.
«Дуже зачіпає, правда? Ми зібрали спогади людей, малюнки, записки з Криму. Через кілька днів після відкриття ми помітили, що люди почали дописувати свої думки. Пишуть: «Крим, ми сумуємо», «Крим – це Україна». Ці мушлі ми привезли звідти. Нам це було принципово», – розповідає Юлія.
Кімната, присвячена Криму. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
«Мамо, пішли в «Тунель кохання», – почули ми поряд і вирішили прослідувати за великою родиною. У непомітній кімнаті заховалося одне з надбань «Укрзалізниці» – «Тунель кохання», що на Рівненщині. Організаторка розповіла, що під час створення цього експонату підрядники запропонували зробити рейки дерев'яними. Вони зазначали, що так буде гарніше і естетичніше. Однак залізничники наполягли на тому, аби зробити їх все ж таки оригінальними.
«Вони проклали шість метрів колії. Шість! Бачили б ви, як чоловіки їх сюди заносили. Але ці колії додають цінності цьому місцю».
Відвідувачі фотографуються у «Тунелі кохання». 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
У просторі побудована конструкція з квадратів, які відкриваються як шафи. Юлія запропонувала нам відкрити один з них – і на нас подув «вітер з Чорного моря», з місця, де є парусна школа. Другою нам трапилася шафка із «сюрпризом». Довелося засунути руку у невідомість і здогадатися, без чого неможлива подорож в поїзді. Там було насіння. Через третю шафу ми потрапили у локацію, яка присвячена художниці Поліні Райко.
Велика хата-мазанка стояла посеред кімнати. Ця хата була побудована ще до того, як тут стояли всі стіни. Вона має на меті показати те, що і села в Україні – вау.
Поліна Райко – художниця, яка працювала усе життя на полі. На схилі літ у неї помер чоловік, син потрапив до в'язниці, а дочка – в автокатастрофу. Поліна втратила всю родину. У 69 років вона взяла до рук пензлик і почала малювати на стінах своєї хати.
Хата-мазанка Поліни Райко. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
«Це – неймовірні малюнки. Після її смерті хату купила родина з Канади. Зараз малюнки починають зникати, оскільки фарба була дешева. Аби розповісти гостям про не зовсім відому історію, ми вирішили відтворити цю хату у нас на виставці», – зазначила організаторка.
Юлія також зізналася, що усі стіни, які ми бачимо у багажному відділенні, перефарбовували близько 40 разів. Багато експонатів не були готові до такого напливу людей, тому 20% виставки довелося ремонтували.
Силуети відомих українців. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
Наприкінці будь-якої подорожі пасажири мають зібрати свій «Багаж». На Ukraine WOW «Багаж» – це знання, які ми отримали протягом часу, який тут провели. Тож останній блок – це інтерактивні тести на знання власної країни.
Це Сковорода?
Та ні, це ж Леся Українка, – сміється один із відвідувачів виставки.
Гості вгадують відомих українців по їхніх силуетах. Поряд із ними – дівчина з хлопцем проходять тест на знання географії.
Я набрав 9 з 10, – каже він.
Усі ці діалоги відбуваються в унісон із звуками биття серця, до якого можна доторкнутися – і воно почне стукати сильніше.
«Серце України». 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
Чимала черга охочих вишикувалася до VR-окулярів, через які можна «стати в бій» з Олександром Усиком.
Неподалік на стіні намальований контур України з наліпками. Гості клеять їх на ті регіони, звідки вони родом. Юлія зазначає, що з перших днів рожеві кола заполонили Київську і Донецьку області. На сусідній же стіні – запитання: «Куди б ви хотіли поїхати в Україні?». Найбільше відповідей – про Крим та Закарпаття.
Подорож закінчується. Нарешті ми можемо зловити той квиток, який був недосяжний на початку екскурсії. Протягом усієї мандрівки ми чули схвальні відгуки та слово «вау» майже біля кожної експозиції. Тисячі фотографій у соцмережах – це не єдиний фідбек від гостей, розповідає Юлія. Вона згадує, що на третій день виставки до неї підійшла бабуся і з серйозним обличчям попросила книгу відгуків.
«У нас книги не було. Я дістала блокнот і сказала їй, що вона буде перша, хто залишить відгук. Вона писала щось близько трьох хвилин. Потім я читаю, а там – слова вдячності. Бабуся розповіла, що так довго живе в Україні і не знала, що у нас є стільки прекрасного».
Від вересня 2019 року організатори жили у багажному відділенні з рампою. Кажуть, що кількість історій, які можна відкривати в Україні, безмежна, і «Україна може бути вау, лише коли ми самі вау».
«З чим асоціюється Україна? Із війною, Чорнобилем, корупцією. Своєю виставкою ми хотіли відійти від Україна воу, до Україна вау. І, здається, у нас вийшло», – каже Юлія.
Інтерактивну виставку Ukraine WOW реалізовували «Укрзалізниця» разом з агенцією Gres Todorchuk. Її відкрили до Дня залізничника на станції «Київ-Пасажирський». Виставка працюватиме до 29 лютого.
Інтерактивна інсталяція Ukraine WOW. 11 лютого 2020 року. «Київ-Пасажирський»
Тиждень перед початком Великоднього посту православні християни з давніх-давен вважали святковим. Сьогодні цей період частіше за все називають Масляна, хоча колись його так називали лише на тих територіях, які межували з Росією, пише Українська Правда.
Етнограф Галина Олійник розповідає, як саме українці колись святкували останній тиждень перед Великим постом, які відмінності між українським та російським святкуваннями, та що ставили на столи господині у 17 столітті.
Масниця і «Масляная» — це не одне і те ж!
Пані Галина зауважує, що якогось узагальненого способу святкування цього тижня для всіх регіонів нашої держави ніколи не існувало. У різних частинах України цей святковий період завжди називали по-своєму, а обряди, якими він супроводжувався, могли істотно відрізнятись. Одночасно з цим, значення свята зберігалося та було спільним для всіх регіонів.
У зміст святкування Масниці наші предки вкладали дуже багато. По-факту, це було перше свято весни, повільна зміна харчового раціону, а також прощання із цілою серією зимових свят. Безсумнівно в Масниці є велика кількість звичаїв і прикмет язичників, але в цьому немає нічого поганого, — стверджує пані Галина. Українці не є сиротами і вони завжди росли дотримуючись якихось певних звичаїв своїх дідів та прадідів. Нове завжди приходить на зміну старому, але риси того старого частково зберігаються.
Тиждень перед Великим постом, це не лише прощання з цілою серією зимових свят, це у якомусь розумінні карнавалє — кінець м’яса (лат.). Навіть у тогочасній популярній приказці говорилось: «коли наступить Масниця 7-ма (пройде 7 тижнів після свята Різдва), то з’їсться навіть зі стріх солома». Деякі окремі ритуали, які зазвичай відбувалися на Масницю, мали вік більше ніж 2000 років.
Також святкування Масниці неодмінно передбачає поминання померлих родичів. Вважалося що у суботу, на Переступному тижні, Бог відпускав душі померлих на землю. Таких суботи було три на рік: одна на передостанньому тижні перед Великим постом, друга перед святом Дмитра, а остання перед святом Трійці.
Але в цей період українці не лише весело проводили час, перш за все на Масницю люди старалися очистити перед постом свою душу. Обов’язковою традицією у цей час було прохання про вибачення у всіх ближніх, яким людина могла вчинити щось недобре.
Як розповідає Галина Олійник, уявлення сучасних людей про т.зв. «Масляну», це результати радянізації нашої держави окупаційним комуністичним режимом. Більшовики доклали дуже багато зусиль для того, щоб штучно об’ єднати два абсолютно різні народи в один, замінивши древні українські звичаї масовими гуляннями з вживанням алкоголю.
В давні часи у Московському царстві настання тижня перед Великим постом люди відмічали кулачними боями, катанням на санях, які везли коні і млинцями, які там називали «бліни». В Україні ж були зовсім інші традиції, а основною стравою на столі були вареники.
Меню на Масницю
Незважаючи на те, що сьогодні дуже багато українців вважають традиційною стравою у тиждень перед Великоднім постом млинці, колись на території України їх ніхто не готував. Всі тогочасні українські господині варили традиційні вареники, начинкою для яких, частіше за все, був сир. Саме тому, Масницю у деяких регіонах України часто називали Сирниця. Але на варениках з сиром святкове меню тогочасних українців не закінчувалось. Саме в цей період наші предки споживали дуже багато сметани і масла.
Дуже часто господині пекли налисники з сиром, коржі з пшона, гороху або кукурудзи, варили молочну кашу, кисіль, готували запіканки, сирники, рибу та багато іншого. Також в цей період випікалось досить багато різноманітних солодких смаколиків. Млинці або «бліни» на Масницю готували лише у таких регіонах України як Слобожанщина та Чернігівщина.
Нижче буде детально описано декілька рецептів найбільш популярних страв, які українці готують на Масницю, від популярної кулінарки пані Дарії Цвек.Борошно має бути розведене молоком і водою, після чого туди додається цукор, яйце та сіль. Все збивається до того часу, поки маса не стане однорідною. Далі необхідно нагріти пательню змащену жиром і можна смажити млинці.
Після того як млинці будуть готові, їх необхідно начинити, та загорнути. Наступний етап — смаження налисників на вершковому маслі. Страва подається гарячою, та посипаною цукровою пудрою.
Протягом трьох тижнів гуляли усім селом!
Кожен з регіонів України мав свою обрядовість. До Масниці у давні часи готувались дуже старанно — як до Різдва чи до Великодня. Подекуди перед Масницею навіть білились хати.
До початку 17 століття Масниця святкувалася протягом трьох тижнів. Перший називався Всеїдним — в цей період м’ясо дозволялось споживати щодня. Другий називали Переступним. Під час нього також дозволялось споживати м’ясо (за виключенням середи і п’ятниці). Третій тиждень називався Сиропустним, і він святкувався найбільш помпезно. Найбільш шумно святкування проходили у молоді, тому що наступні вечорниці можна було проводити аж у вересні!
Кожен з днів Масниці називався по-своєму. Понеділок мав назву — Окаянний, вівторок — Весела, середа — Широка, четвер — Жирний, а п’ятниця — Конечна. У третій тиждень Масниці вінчатися молодим парам вже не можна було.
Колодій та Колодка
В деяких регіонах України Масницю називали Колодієм або Колодкою. Самі звичаї, котрі пов’язані з такими назвами, мають дуже глибоке і давнє походження, яке тягнеться ще з того часу, коли на наших землях панувала Трипільська культура.
Колодки могли бути ось такими
Колодій — був богом злагоди та шлюбу у наших предків. В цей період він нагадував молоді: «Не встиг женитися єси — бери колодку і носи». Саме в цей час і з’явився звичай в’язати колодку. Юнаки, які не змогли одружитися протягом року, змушені були прив’язувати до своєї руки колодку. Прив’язували таку колодку і молоді дівчата, але таке траплялося на багато рідше.
Згідно із звичаєм, юнак не мав права самостійно зняти таку колодку, це могла зробити лише неодружена дівчина, а юнак за цю послугу повинен був якось відкупитися. До прикладу, дати їй якісь солодощі. Якщо ж колодку знімала дівчина, з якою юнак мав намір одружитись, тоді він мав подарувати їй хустку, — розповідає Галина Олійник.
Або навіть такими. Справжніми витворами мистецтва
У той же час, регіони, які дотримувались цієї традиції, мали дуже різну обрядовість.
На території сучасної Гуцульщини колодку, в прямому розумінні слова, не в’язали, але її все одно треба було «віддати». Тобто, її не прив’язували до руки, але проводити викуп треба було. Частіше за все це відбувалося на Великодні свята, а замість «колодок» використовували дві писанки.
На території сучасної Вінницької області була традиція волочити колодку. Гурт людей знаходив посеред вулиці якусь колоду і йшов з цією колодою додому до якоїсь сім’ї, де жив неодружений юнак. Вони приходили з цією колодою і починали всіляко «лаяти» і «ганьбити» юнака, вигадуючи про нього різноманітні небилиці. Щоб заспокоїти юрбу людей, мати хлопця мусила чимось пригостити їх, після чого ті йшли далі.
На території сучасних Житомирської та Київської областей, з Колодієм пов’язували кожен з днів останнього тижня перед початком Великого посту. Українці щиро вірили у те, що після того як вони проведуть якісь певні обряди, то протягом усього наступного року їх будуть обминати різні негаразди. Саме через такі обряди понеділок мав назву — Окаянний.
У цей день чоловіки йшли на весь день у корчму, а жінки збиралися у когось вдома, та розігрували там цілу інтермедію. Жіночі розмови могли мати різний характер: йшло обговорення давніх спогадів, згадувалися всілякі історії з життя і т.п. Пізно ввечері з корчми поверталися чоловіки, починалося веселе святкування і всі казали: «Колодій народився».
У вівторок святкувалися хрестини Колодія, для цього Колодієві вибиралися хресні батько і мати. У середу святкували похристини. В цей день святкувати приходили ті, у кого не вийшло прийти на святкування у попередні дні. Саме в середу були самі помпезні гуляння, тому що в цей день дозволялося святкувати навіть неодруженим і малим дітям. Святкувало все село.
Але необхідно розуміти, що це було зовсім не те, що зараз ми називаємо «п’янкою». Усі веселощі і гуляння були чітко структурованими. Під час таких гулянь, люди ніколи не дозволяли собі перейти межу дозволеного, все відбувалося в межах обрядовості, — підкреслює етнограф.
Щодо вуличних гулянь тогочасної української молоді, найбільш популярною була наступна забава: юнаки возили дівчат на фуркалі. Для цього хлопці заздалегідь вбивали у землю стовп та закріплювали на ньому два дишла від возів. до одного дишла прив’язувались великі сани, а друге юнаки тягнули. Але ніяких розваг типу кулачних боїв у нашої молоді ніколи не було, — наголошує пані Галина.
Під час святкування Масниці біло заборонено займатися різною важкою домашньою роботою: рубанням дров, ткацтвом, вишиванням, прядіння. У 18 столітті Масницю почали святкувати протягом лише одного тижня, а пізніше взагалі 2-3 дні.
