18 травня - Міжнародний день музеїв!

 

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ

Обласний художній музей був заснований 1988 р. і є найбільшим закладом мистецького профілю на Буковині. В основу музейної збірки були покладені експонати, передані з Чернівецького краєзнавчого музею. Серед них — твори живопису і графіки відомих українських художників, у тому числі буковинських митців, були передані Дирекцією художніх виставок України. Багато творів релігійного мистецтва, зокрема ікон, були привезені науковцями із закритих на той час церков.

Сьогодні експозиція музею розміщена в гарному будинку — пам'ятці архітектури стилю модерн (віденської сецесії), будинку колишньої Дирекції ощадних кас. Він був зведений 1901 р. за проектом австрійського архітектора Губерта Гесснера, учня Отто Вагнера.

Основою збірки музею є мистецтво Буковини XVII-XXI ст. Його експозиція знайомить відвідувачів з культовим і світським живописом і графікою XVII — першої половини ХХ ст.

Значну частину експонатів збірки складають твори народного і декоративно-ужиткового мистецтва (вишивка, ткацтво, зокрема килимарство, художня обробка дерева, металу, шкіри, кераміка, писанкарство) ХІХ-ХХ ст. При побудові експозиції акцентовано увагу на художніх якостях побутових речей, які полягають насамперед у їх орнаментально-колористичному оздобленні. Так виникла концепція експозиції, що здобула назву "Орнаментальне мистецтво Буковини".

У музеї постійно діє виставка однієї картини і стенд "Імена і події в мистецтві". Науковцями музею ведеться дослідницька робота, видаються наукові праці. Щорічно проводяться майстер-класи з вишивки, писанкарства, плетення з бісеру, організовуються презентації та зустрічі з митцями.

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

Музей був створений 1940 р. шляхом об'єднання експозицій музеїв короля Кароля II і церковного мистецтва. Сьогодні фонди Чернівецького краєзнавчого музею нараховують майже 90 тисяч експонатів, аналогів яким не існує. Це оригінальна нумізматична колекція, що нараховує більш як 3 тис. монет, збірка стародруків, колекція холодної та вогнепальної зброї, археологічні знахідки на території Буковини. Справжньою окрасою музею є багата колекція буковинських ікон XVI ст.

Розділ "Буковина у складі Молдавського князівства" буде дуже цікавим для любителів історії. Тут привертають увагу зброя та спорядження молдавського воїна XIV-XVI ст., бюст із зображенням молдавського господаря Олександра Доброго, а також копія митної грамоти від 8 жовтня 1408 року, де вперше згадується місто Чернівці.

Також цікавою є експозиція, присвячена періоду російсько-турецької війни. В ній представлена колекція зброї того періоду, військова форма та атрибутика (XVIІІ ст.).

Декілька залів музею займає розділ "Австрійський період в історії Буковини (1774-1918)". В експозиціонній вітрині представлені цехова скринька та клейма чернівецьких ремісників, металева скарбничка, залізний підсвічник. Ситуація у сільському господарстві довгий час регулювалася "Золотою грамотою" молдавського господаря Георге Гіки від 1766 р. В цій частині експозиції цікаво оглянути сільськогосподарські знаряддя праці XVIІІ ст. — ціп, серп, дерев'яна лопата, ярмо, плуг тощо.

Рух народних месників — опришків — розпочався на Буковині ще в XVI ст. і тривав майже 300 років. У 1730-1740-х рр. їх очолював Олекса Довбуш, про якого складено багато легенд та переказів. В експозиції виставлена зброя та спорядження опришків. Визвольна боротьба продовжувалася і в 1840-х рр. Найбільшого розмаху набрав рух селян під проводом Лук'яна Кобилиці. В музеї експонується велика скульптурна група О. Здиховського "Лук'ян Кобилиця та його соратники" і картина художника Я. Очеретька "Мужицька сесія", що зображує виступ Л. Кобилиці перед селянами.

Безперечною атракцією для відвідувачів є постійно діюча виставка "Панське місто Чернівці", де представлена колекція жіночих та чоловічих костюмів початку ХХ ст.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. — особливий період в історіі міста, коли Чернівці набувають вигляду європейської столиці. Музейна експозиція вдало передає атмосферу, яка панувала в той період, завдяки професійно розташованим експонатам. Це особливо відчувається в залі, який висвітлює музичне та театральне життя в Чернівцях того часу. Колекція музичних інструментів, зразки одягу та головних уборів міщан, виготовлених за старими поштівками та журналами, чоловічі та жіночі аксесуари — все це передає неповторний шарм Чернівців початку ХХ ст.

Для школярів корисно та цікаво буде оглянути природничий відділ музею, де представлена флора та фауна краю.

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Чернівецький літературно-меморіальний музей Юрія Федьковича створено в 1945 році. Тривалий час експозиція музею розміщувалась в одному із корпусів резиденції буковинських митрополитів, пізніше у приміщенні обласного краєзнавчого музею. Аж у 2004 році гостинно відчинив свої двері заново створений літературно-меморіальний музей Юрія Федьковича у меморіальному будинку, де в останні роки жив письменник.

Експозиція музею розміщена в дев’ятьох експозиційних залах та має дві частини: літературну та меморіальну. Їх створення мало на меті відтворити історичну епоху, в якій жив і творив Юрій Федькович — визначний письменник та громадський діяч, зачинатель нової української літератури в краї, борець за народну освіту.

У літературній частині на окремих стендах, з вмонтованими прижиттєвими фотографіями, за допомогою автографів, рукописів, листів та документів, прижиттєвих видань творів розкрито основні віхи творчої діяльності Ю. Федьковича. Щоб передати дух епохи письменника, на подіумах виставлені речі хатнього вжитку, меблі, зразки святкового гуцульського одягу.

Окрасою музею є діорама "Садиба Юрія Федьковича" (робота художників Р. Батога та Р. Лєкалова), що відтворює родинну садибу письменника в Сторонці-Путилові.

Після літературної експозиції, відвідувач потрапляє у наступний зал, де відтворений інтер’єр першого українського товариства на Буковині "Руська Бесіда". Окрім старовинних меблів, тут представлені фотографії організаторів цього товариства, статути, книги того часу, музичні інструменти.

  Наступний експозиційний зал — інтер’єр редакції першої української газети "Буковина", редактором якої був Ю. Федькович. Зовнішній вигляд відтворено за допомогою речей побуту, меблів, канцелярського приладдя кін. ХІХ — поч. ХХ ст. Є тут і робоче місце Ю. Федьковича, як редактора започаткованого ним часопису. На столах копії перших випусків "Буковини" за 1885 рік.

Найсвятіше місце у музеї — меморіальна кімната Юрія Федьковича. Тут він прожив останні роки свого життя, працював і творив, звідси і пішов у вічність 11 січня 1888 року на 54-му році життя. У меморіальній кімнаті збереглася паркетна підлога, по якій ступав письменник, робочий стіл, крісло, палиця — келеф, чорнильниця, прижиттєві видання його творів, автографи, книги з власної бібліотеки. На стіні розлогі оленячі роги. На них — гуцульський сардак, топірець, палиця — келеф, порохівниця, гуцульська сумка — тобівка. На невеличкому столику, покритому білою домотканою скатертиною, та у миснику — речі хатнього вжитку, як меморіальні, так і того періоду. Увагу відвідувача привертає музичний інструмент ліра, на якій, крім скрипки і гітари, колись грав Юрій Федькович. Джерелом освітлення будинку на той час, коли жив письменник, служили гасові лампи — тут, посередині кімнати, висить стара гасова лампа к. ХІХ — п. ХХ ст. та ін.

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ

Музей розташований у невеликому одноповерховому особняку, у першій власній оселі видатної української письменниці Ольги Кобилянської. Експозиція висвітлює життя і творчість письменниці, її громадську діяльність, літературні зв’язки.

Дві кімнати у будинку — меморіальні. Це робочий кабінет і спальня, де представлені меблі і особисті речі письменниці. Тут відчувається дух часу Ольги Кобилянської.

Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863 р. у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині в багатодітній сім'ї дрібного урядовця. З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині. Дитинство й юність майбутньої письменниці минули в румунсько-німецьких містечках Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг. Пізніше вона жила у селі Димка, а з 1891 р. — у Чернівцях.

Виступивши в середині 90-х рр. XIX ст. як українська письменниця з оповіданнями й повістями з життя інтелігенції, Кобилянська протягом майже півстоліття створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, лишила значне за обсягом листування. Велика частина її творів написана німецькою мовою. З них лише деякі були надруковані в періодичних виданнях, у 1901р. вони вийшли окремою книжкою під назвою "Kleinrussische Novellen". Окрему тематичну групу становлять мемуари та публіцистичні твори Кобилянської, написані в радянський період її діяльності.

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

  Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка — культурно-освітній та науково-дослідний заклад. Заснований 13 вересня 1995 року, в 25-ту річницю прем’єри пісні "Червона рута" у Чернівцях. Розташований у квартирі, де з 1971 до 1995 року мешкала родина Івасюків, а сам Володимир проживав з червня 1971 по серпень 1972 року. Постійну експозицію відкрито в день 50-річчя Володимира Івасюка 4 березня 1999 року.

У фондах музею зберігаються майже 14 тисяч предметів основного фонду, серед яких — скрипка та рояль В. Івасюка, подарунки, меблі, автографи та ноти пісень композитора, серед яких — "Червона рута", "Водограй", "Балада про мальви", "Два перстені", "Я піду в далекі гори" та інші, книги, листи та малюнки В. Івасюка "Портрет батька", "Сестра Оксана", а також унікальні документи 30-х років, що належали його батькам.

До 70-річчя від дня народження композитора у музеї відбувся ремонт, а з 13 вересня 2019 року пропонуємо оглянути оновлену експозицію музею, яка представлена у чотирьох залах: «Кабінет Михайла Івасюка», «Родинна кімната», «Кабінет Володимира Івасюка», «Вітальня» та коридор, де можна побачити вітрини «Пошанування Володимира Івасюка» та «Гості музею». У виставковій залі музею зі змінною експозицією завжди експонуються роботи відомих талановитих мистців України та фотовиставки, пов’язані із життям і творчістю Михайла і Володимира Івасюків. Саме у нас Ви матимете нагоду насолодитися піснями Володимира Івасюка у його виконанні, за бажанням, переглянути музичні та документальні фільми, кінозйомки самого композитора, почути голосові записи батька і матері.

Музей постійно займається популяризацією творчості як композитора Володимира Івасюка, так і його батька, письменника Михайла Григоровича: пропонує екскурсійне обслуговування, виїзні виставки і лекції, консультації та матеріали з їхньої творчості, організацію й проведення масових заходів, конкурси та вікторини для молоді, дні відкритих дверей.

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ МУЗЕЙ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ

На мальовничій північно-східній околиці міста Чернівці, поблизу Прута, знаходиться обласний музей народної архітектури та побуту – пам’ятка культурної спадщини. Експозицію музею відкрито  для огляду в липні 1986 року.

Територія музею – це мальовнича ділянка площею з  різноманітним рельєфом, що дає уявлення про ландшафти географічних зон Буковини. На дев’яти гектарах  вже збудованої експозиції відтворено дві сільські вулиці, які включають п’ять селянських садиб, громадські та господарські споруди (  церква, дзвіниця, сільська управа, корчма, кузня). Вони презентують собою буковинські поселення середини XIX – першої половини XX ст.

Музейна експозиція демонструє еволюцію житла і побуту буковинців. Регіональні особливості виразно проявляються у конструкції споруд, виборі будівельних матеріалів, традиціях будівництва. Простежуються вони  в крої та оздобленні одягу, побуті, розвитку ремесел, обрядах, звичаях, традиційному фольклорі.

Для огляду відкриті етнографічні зони «Хотинщина», (Хотинський, Кельменецький, Сокирянський райони) і «Західне Подністров’я» (Кіцманський, Заставнівський, Новоселицький райони). Готується спорудження трьох інших зон музею – «Прикарпаття» (Глибоцький, Сторожинецький, Герцаївський, Вижницький райони)  «Гуцульщина» (частково Вижницький, Путильський райони) та археологічна зона «Давня Буковина». У закінченому вигляді у експозиції буде відтворено п’ять сільських поселень, до складу яких увійдуть близько 180 архітектурних об’єктів, де експонуватимуться тисячі предметів хатнього вжитку, знарядь  праці, виробів безіменних майстрів.

На сьогодні з різних куточків області перевезено і встановлено 35 архітектурних об’єктів. Музей продовжує розбудовуватися і поповнюватися новими експонатами. У його фондах зібрано понад десять тисяч етнографічних предметів, частина з них є унікальними. Серед них  знаряддя праці, оригінальні речі домашнього вжитку, численні зразки чоловічого і жіночого одягу, килимів, рушників, поясів, прикрас, виробів з дерева, шкіри, лози тощо.

Відвідувачам пропонуються: огляд експозиції музею, тематичні екскурсії, виставки, різноманітні театралізовані дійства (екскурсії, обряд буковинського весілля, театралізована реєстрація шлюбу) фольклорні свята, етнофестивалі, майстер-класи традиційних буковинських ремесел, відпочинок серед мальовничих пейзажів старого буковинського села.

Співробітники музею надають консультативні послуги з питань народної обрядовості, проводять інтерактивне навчання молоді в навчальних закладах міста, пересувні тематичні виставки, працюють з студентською молоддю.

Театр та кіно Володимира Сокирка

14 травня 2022 року  виповнюється 130 років від дня народження Володимира Сокирка - українського актора, народного артиста УРСР.

Народився Володимир  Костянтинович в містечку Білогородка на Поділлі (нині село, Ізяславський район, Хмельницької області).

 

Сценічну діяльність розпочав у 1910 році в Одеському театрі мініатюр.

 

У 1911 — 13 роках виступав у трупі Д. Гайдамаки. У 1922 — 30 роках був актором Київського театру імені І. Франка, а з 1931 року — харківських театрів імені Революції та імені Т. Шевченка (1941- 43)

 

З 1944 року працював у Чернівецькому музично -драматичному Театрі ім. О. Кобилянської.

 

 Найкращими ролями  Володимира Костянтиновича були: Микола Задорожний («Украдене щастя» Івана Франка), Івоніка («Земля» за Ольгою Кобилянською), Лавро Мамай («Дума про Британку» Юрія Яновського), Отелло (в однойменній трагедії Вільяма Шекспіра), Вересай («Сольо на флейті» І. Микитенка) та ін.

 

Знімався у кіно: «Чорні дні» (Машиніст, 1930), «Мірабо», «Земля», «Над Черемошем» та ін.

Відділ мистецтв рекомендує список джерел, що відображають життєвий та творчий шлях відомого актора. Друковані джерела знаходяться у фондах відділу мистецтв та основного фонду збереження цінної літератури бібліотеки.

1.СОКИРКО Володимир Костянтинович // УРЕ. — Київ, 1985. — Т. 10. — С. 294.

2.СОКИРКО Володимир Костянтинович // Енциклопедія Українознавства. — Львів, 2000. — Т. 8. — С. 2939—2940.

3.СОКИРКО Володимир Костянтинович // Мистецтво України: біографічний довідник // за ред. А. В. Кудрицького. — Київ, 1997. — С. 551.

4.СОКИРКО Володимир Костянтинович // Митці України: енциклопедичний довідник / упоряд. М. Г. Лабінський, В. С. Мурза; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ, 1992. — С. 541.

5.СОКИРКО Володимир Костянтинович // Капельгородська Н. М. Кіномистецтво України в біографіях: кінодовідник / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. — Київ, 2004. — С. 555.

6.СОКИРКО Володимир Костянтинович // Богайчук М. А. Література і мистецтво Буковини в іменах: словник-довідник / М. А. Богайчук. — Чернівці : Букрек, 2005. — С. 254.

7.МЕМОРІАЛИ відродження: [відкрито меморіальнудошку на будинку № 1 по вул. Київській у Чернівцях] // Буковинське віче. — 1990. — 24 листопада.

8.Сулятицький Т. Чернівецький український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської: нариси історії. — Чернівці : Золоті литаври, 2004. — 212 с. — С. 28, 31, 34, 36—42, 51, 52, 53, 55—57, 60, 67, 70, 75, 77, 85, 156, 164, 167.

9.Гусар Ю. С. Буковина возвеличила в народні [Володимир Сокирко (2(14) травня 1892 — 14 жовтня 1983)] // Чернівці вечірні. — 2006. — 14 груд.

10.Гусар Ю. Народний артист, який вражав ролями високої правди: [14 травня — 120 років від дня народження Володимира Костянтиновича Сокирка] // Буковинське віче. — 2012. — 11 травня (№ 19). — С. 3.

11.Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.

12.СОКИРКО Володимир Костянтинович [некролог] // Радянська Буковина. — 1983. — 16 листопада (№ 219). — С. 4; Культура і життя. — 1983. — 4 груд.

13.[ВОЛОДИМИР Сокирко] // Пам'ятаймо! (Знаменні та пам'ятні дати Буковини в 2012 році): бібліографічний покажчик / авт.-уклад. Ю. Боганюк, О. Гаврилюк. — Чернівці, 2011. — С. 98—100.

 

Музеї України: втрати війни

 

Вже  третій місяць російська армія щоденно обстрілює міста та селища України. За цей час Харків втратив майже 1000 будівель; у передмісті Чернігова знищено 70% споруд, а в самому місті ситуація не набагато краща; у Маріуполі пошкоджено 90% будівель. Менше, але відчутно постраждали споруди Херсона, Сум, Житомира, Миколаєва, Запоріжжя, Дніпра, Києва. А разом із будинками гинуть люди — під обстрілами, завалені у підвалах, позбавлені їжі, води та тепла.

Зараз нема можливості навіть приблизно порахувати, скільки пам’яток архітектури та культурних закладів втратила Україна за місяць війни. Тривають обстріли, не вистачає людських ресурсів для підрахунків, складно перевірити достовірність вже наявної інформації. Міністерство культури створило сайт для фіксації культурних злочинів Росії, але наповнюється він поки що досить мляво — на цей час користувачі заявили там менше 100 кейсів, що навіть не наближується до загальної кількості.

МУЗЕЇ

Маріупольський художній музей ім. Куїнджі

Фото: LB.ua

Музей знаходився у колишній «садибі Гіацинтова», зведеній у 1902 році в стилі модерн. Його колекція налічувала близько 2 тис. експонатів, значна частина яких стосувалась життя та творчості художника Архіпа Куїнджі. Крім його творів, у фонді музею були також роботи Івана Айвазовського, Тетяни Яблонської, Миколи Глущенка, Михайла Дерегуса та інших. На четвертий тиждень бомбардувань міста військами РФ, музей був знищений прямим попаданням російської авіабомби. Під час обстрілу, оригіналів робот Куїнджі у музеї не було. Утім, доля інших експонатів поки що невідома. 

Музей старожитностей у Чернігові

Фото: LB.ua

Споруду музею побудували в кінці ХІХ ст. у популярному тоді псевдоготичному стилі. З 1902 року там була відкрита для відвідувачів колекція козацько-гетьманської старовини мецената Василя Тарновського. Музей пережив обстріли більшовиків у 1918-1919 роках, вцілів у Другу світову під бомбами нацистів, але не факт що його вдасться відновити після«рятувальної спецоперації» РФ. На щастя, колекція Тарновського останній час зберігалась у Чернігівському історичному, а сам музей функціонував як юнацька бібліотека. На час обстрілів людей у будівлі не було.

Охтирський міський краєзнавчий музей

Фото: LB.ua

Музей розміщувався у двоповерховому маєтку кінця ХІХ — початку ХХ ст. Його колекція нараховувала близько 10 тис. предметів, пов’язаних із локальною історією. Зокрема, там містились артефакти слобідських козачих полків Сумщини, особисті речі письменника Івана Багряного, аматорські театральні костюми. Під час обстрілів у музеї були вибиті вікна, понівечені стіни, зруйнований дах. Доля музейного фонду поки що не відома.

Іванківський історико-краєзнавчий музей 

Фото: LB.ua

Ця споруда не була пам’яткою архітектури, але мала довгу історію. Зведена у ХІХ ст. та істотно перебудована за радянських часів, вона містила колекцію робіт художниці Марії Приймаченко та вишивальниці Ганни Верес, а також місцеві артефакти різних часів (кістки мамонта, монети Бронзового віку, посуд Черняхівської культури, козацьку зброю, стародавні ікони). Через бойові дії військ РФ, будівля музею повністю згоріла. Точної інформації щодо музейного фонду немає, утім є відомості, що частина робіт Приймаченко перебувала на виставці в Одеському художньому музеї, а іншу частину вдалось врятувати місцевим мешканцям.

Історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова»

Фото: LB.ua

Маєток у Василівці збудували у 1894 році. До нашого часу від оригінальної споруди збереглися зубчасті стіни з брамою, кілька флігелів, цегляна оглядова вежа і стайня. Родина Попових мешкала у маєтку до Жовтневого перевороту. У садибі була обсерваторія та метеостанція, зарахована до метеослужб Російської імперії. Після 1917 року більшовики пограбували маєток, знищили етнографічну колекцію, винесли частину скульптур та меблів, і зокрема — мармуровий унітаз. Пізніше його, разом із деякими іншими речами, вдалось повернути до замку. В радянські часи тут був свинарник, потім — гуртожиток, а вже в 1990-х будівлю перетворили на музей. У 2022-му, після обстрілів, які пошкодили стіни споруди, війська РФ пограбували музей — винесли все, що могли, в тому числі і той самий мармуровий унітаз часів графів Попових.

Храми

Свято-Успенська Святогірська лавра

Фото: LB.ua

Монастир має давню та складну історію. На цій території у VIII—IX ст. шанувальники ікон переховувались від іконоборців, у XII—XIII ст. місцеві мешканці рятувались тут від орди. У XVI—XVII ст. монастир був хистиянським форпостом, але після захоплення Криму Російською імперією втратив воєнне значення та був секуляризований. Територія дісталась фавориту Катерини ІІ князю Потьомкіну, а сам монастир був пограбований російськими чиновниками. В середині ХІХ ст. монастир відкрили знов, але не надовго — його скити пограбували більшовики, споруди перетворили на будинок відпочинку, а головний собор — на кінотеатр. Вдруге відроджений у 1990-х монастир сильно постраждав від авіаударів військ РФ: були пошкоджені його фасади і вікна, дахи, скульптури. 

Успенський Єлецький монастир у Чернігові

Фото: LB.ua

Цей монастир є одним з найдавніших в Україні: він був заснований 1060 році князем Святославом Ярославичем, зруйнований під час монгольської навали, відновлений за панування Речі Посполитої, пізніше капітально перебудований у стилі козацького бароко. У 1920-х його закрила та пограбувала радянська влада: срібний та позолочений посуд, церковне начиння XVII – XIX ст. ламали, перетворювали на брухт та вивозили ящиками. Під час останньої навали РФ, від обстрілів постраждали фасади монастирських мурів та брами з дзвіницею XVII ст., барабани бань Успенського собору XII-XVII ст.

Свято-Успенський собор в Харкові

Фото: LB.ua

Будівля собору була зведена в кінці XVIIІ ст., а його Олександрівська дздвінниця — на початку XIX ст., на честь перемоги у війні з Наполеоном. Заввишки майже 90 м., на той час вона була однією з найвищих споруд Російської імперії. У 1920-х радянська влада винесла з собору всі цінності. Дерев’яний іконостас, зібраний за кресленнями Растреллі, вивезли на склад Харківського художнього музею. На дзвінниці встановили антену першої радіостанції УРСР; пізніше її перенесли всередину собору, пошкодивши при цьому його фрески. Під час Другої світової війни собор дивом вцілів, хоча довкола нього було зруйновано багато споруд, а ось іконостас на музейному складі вщент згорів. 80 років потому, обстріли російських військ пошкодили оздоблення собору, повибивали вікна та зруйнували вітражі.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці у В'язівці

Фото: LB.ua

Побудований у 1862 році, православний храм у селі В'язівка Житомирської області вважався пам’яткою архітектури національного значення. Церква була дерев’яна, зведена на кам’яному фундаменті. Під час російського вторгнення в Україну, окупанти повністю знищили унікальний храм — від нього вціліла лише дзвінниця, яка теж зазнала серйозних ушкоджень.

Георгіївська церква у Заворичах

Фото: LB.ua

Однокупольний дерев'яний храм у селі Заворичі Київської області збудували у 1873 році. У 1935 році радянська влада його закрила та перетворила на зерносховище. Утім, до останнього часу на стелі та у нефах будівлі зберігались оригінальні розписи, які зображували Богородицю та спасіння Петра. Внаслідок обстрілів військ РФ церква згоріла — очевидці кажуть що один зі снарядів окупанти навмисно спрямували в купол храму.

Театри та концертні зали

Донецький обласний драмтеатр у Маріуполі

Фото: LB.ua

Маріупольський театр став символом гуманітарної катастрофи, заподіяної Росією. Її війська навмисно бомбили споруду, яка стала прихистком для тисяч людей зруйнованого міста. Будівля театру, зведена у кінці 1950-х, є пам’яткою радянського монументального класицизму. Люди,що переховувались у його підвалі, на щастя вціліли, але сама будівля не пережила російської навали. Відновити її після закінчення війни пообіцяв уряд Італії.

Кінотеатр ім. Щорса у Чернігові

Фото: LB.ua

Будинок Чернігівського молодіжного центру, а до 2017 року — кінотеатру імені Щорса, був пам'яткою архітектури місцевого значення. Кінотеатр звели у 1939 році, він став найкраще обладнаним кінозалом у місті. Споруду зруйнували німецькі війська під час Другої світової. У 1947-му її відбудували — там проходив відкритий судовий процес щодо німецьких та угорських військовополонених, які вчинили військові злочини. Тепер будинок кінотеатру знищили ракетним ударом російські війська. У майбутньому там мав би пройти судовий процес вже над ними.

Дніпровський будинок органної та камерної музики 

Фото: LB.ua

Органний зал функціонував у будівлі Брянської церкві, закладеної у 1913 році на честь 300-річчя дому Романових. Зведену у стилі неокласицизму з бароковими елементами споруду вважали однією з найгарніших у тодішньому Катеринославі, а пізніше вона набула статусу пам’ятки архітектури національного значення. Починаючи з 1930-х церкву використовували як будинок піонерів, спортивну школу і вугільний склад. У 1980-му її реконструювали та встановили у ній орган, виконаний на спеціальне замовлення німецькою фірмою «Зауер» у Франкфурті-на-Одері. Будівля органного залу постраждала від обстрілів російських військ: у її стіни й вікна влучили осколки снарядів. Про стан органу відомостей поки немає.

Історичні будівлі

Сумський кадетський корпус

Фото: LB.ua

Архітектурний комплекс кадетського корпусу збудували у 1903 році за проєктом київського архітектора Кароля Іваницького. Його будівлі поєднують три варіанти історизму — неокласицизм, неоготику,«цегляний стиль». Тут навчались десятки тисяч українських офіцерів, багато з яких зараз воюють з російськими окупантами. Ракетний удар військ РФ завдав цій архітектурній пам’ятці чималих пошкоджень. 

Сумська духовна семінарія

Фото: LB.ua

Архієрейський корпус у Сумах, де пізніше розмістилась духовна семінарія, був зведений у 1910-х роках у псевдоруському стилі. У радянські часи тут розміщувався військовий комісаріат. Під час російського вторгнення, від обстрілів авіації істотно постраждали фасади та вікна цієї старовинної будівлі.

Бібліотека ім.Короленка у Харкові

Фото: LB.ua

Зведена на початку ХХ ст. за проєктом архітектора Олексія Бекетова, ця наукова бібліотека зібрала унікальний фонд документів. У 1903-му вона стала першою громадською книгозбірнею Російської імперії, яка, за прикладом паризьких бібліотек, відкрила музичний відділ. Згодом там сформувались потужні відділи рукописів, автографів, юдаїки. В Україні вона була другим за розміром кінофондом після бібліотеки ім.Вернадського. Обстріли військ РФ зачепили фасад архітектурної пам’ятки, вибили вікна, пошкодили два книгосховища, головний корпус та рояль, на якому колись грав російський композитор Сергій Рахманінов.

Будинок №8 на вулиці Свободи у Харкові

Фото: LB.ua

Зведений у 1911 році як доходний дім для купця Масловського, будинок був яскравим зразком харківського модерну та пам’яткою архітектури місцевого значення. Його архітектор, Мойсей Мелетинський, у 1920-х переїхав у Москву, де будував московський метрополітен. Російські солдати, які ймовірно їздили цим метрополітеном, прицільним ракетним ударом повністю знищили будинок. У ньому загинуло щонайменше двоє людей.

Будинок №3 на площі Конституції у Харкові

Фото: LB.ua

Ще одна харківська пам’ятка архітектури — будинок, спроєктований у 1894-му як дім для помешкання із магазином для товариства«Пономарьов та Рижов». За однією з версій, автором проєкту був відомий шотландський архітектор Олександр«Грек» Томсон. У 1954-му до споруди прибудували додаткові поверхи. У 1980-х там знаходився універмаг«Люкс» (товари для жінок). Під час бомбардування центру Харкова, російські війська зруйнували цей будинок.

Будинок «Слово» у Харкові

Фото: LB.ua

Легендарний будинок «Слово» у формі літери «С» був зведений наприкінці 1920-х архітектором Михайлом Дашкевичем у формах, що поєднали модерн із конструктивізмом. У ньому був розташований кооператив літераторів, де жили і працювали представники«Розстріляного відродження». До 1938 року радянська влада репресувала мешканців сорока квартир із шістдесяти шести. В останній час у будинку «Слово» працювала літературна резиденція — під час російського вторгнення її мешканцям довелось терміново полишити місто. Будинок, який є об’єктом культурної спадщини України, пошкодили снаряди армії РФ.

Охтирська залізнична станція 

Фото: LB.ua

Залізничну станцію «Охтирка» відкрили у 1895 році. Вона розташована на магістральній лінії Харків – Суми. Будівництво залізниці в Охтирку почалося в 1893 році, а в 1895 році тут вже пройшов перший вантажний потяг. Під час російського вторгнення окупаційні війська повністю знищили старовинну будівлю Охтирської залізничної станції.

Поза архітектурою

Архітектурні втрати — найбільш наочні. Їх складно не помітити, легко зафіксувати, зручно використовувати як аргумент у дискусіях. Але вони — не єдині. І навіть не найбільш болючі. Ми ніколи не зможемо повернути собі наші довоєнні міста — нам ще доведеться усвідомити цей факт. Але, хай в іншому вигляді, міста ми зможемо відбудувати, зможемо знов відкрити театри, кінотеатри, музеї та концертні зали. Проте ми не в силах повернути людей, які загинули у цій війні. І не в силах повернути собі час, витрачений на неї. 

Наші культурні втрати — це артист Національної опери, який вже ніколи не танцюватиме, це акторка Молодого театру, яка більше не гратиме в ньому, це засновник видавництва «Орієнтир», який не видасть нових книжок. Це нестворені роботи художників, які плетуть маскувальні сітки та варять протитанкові їжаки, це незняті фільми режисерів і ненаписані романи письменників, які пішли у тероборону. Це непроведені резиденції, які приймають біженців, нереалізовані гранти, що витрачені на армію, непобачені вистави, непочуті концерти, непрочитані книжки. Це неотримана освіта наших дітей, яким доведеться відбудовувати нашу культуру. Культурні втрати — всередині нас, і їх не можна компенсувати жодними репараціями.

Кришталевий голос, божественне звучання!

 

У рідному селі

Лідія Липковська народилася 28 квітня (10 травня за новим стилем) 1882 року на Буковині  ( за деякими джерелами: 1884р.н.) — в селі Бабин Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині Дністровського району Чернівецької області) — в сім'ї сільського вчителя. У Лідії було троє сестер, четверо братів .

Тіткою Лідії була актриса Марія Заньковецька.

Згадуючи дитинство, Липковська писала :

«Дивно виглядає моє життя, що обставини, в яких я жила до 12 років, не сприяли розвитку мого музичного дарування. Але це не так. Глухе село Бабино на тихому Дністрі, скромна сім'я народного вчителя, відсутність будь-якого інструменту і якої би то не було музики, крім хорового співу, все це не могло сприяти розвитку і прояву мого обдарування. Проте ніхто не заважав мені співати мої народні пісні і мріяти вчитися співу. У родині не надавали тому серйозного значення і насміхалися над дівчиськом-оригіналкою, яке уявляло себе майбутньою співачкою і марило театром».

Поворотним у житті 11-річної Лідії Липковської став переїзд до губернського міста Кам'янця-Подільського та вступ до місцевої жіночої гімназії. Липковська так передала свої перші враження від Кам'янця-Подільського: «Що було для мене великою радістю? Місто! Театр! Для мене, яка ніколи не бачила міста і театру, це було знадливим».

1896 року Липковська стала ученицею п'ятого класу Кам'янець-Подільської Маріїнської жіночої гімназії (наймолодшим був сьомий клас) .

Невдовзі ім'я Лідії Липковської стало відомим у місті: місцеві меломани заговорили про чудове сопрано церковного хору жіночої гімназії. Липковська брала участь у численних благодійних концертах, незамінно співала в церковному хорі. Лідія Яківна так згадувала ті дні:

«В дитинстві я була релігійна, мені снилися чудові сни з ангелами, зі святими, весь наш Миколаївський собор, білий із золотими куполами. На Різдво ми співали якось особливо, по-дитячому зворушливо, по-південному наївно… Ми „славили“ Різдво, ходили по місту з „вертепом“, плакали над маленьким дерев'яним Христом, жалілися йому на дитяче горе, пригощали ласощами з ялинки. На Великдень — інше, на Великдень, як би Вам передати? В той час наш підступний Смотрич шумів, бурлив, по урвищу збігали весняні струмки, з міського мосту кидались закохані… Ми, гімназистки, мріяли на цьому мості, а потім, на довгій великопостній службі, розповідали одна одній пошепки небувальщини про кам'янецьких „Ромео і Джульет“. Великодні пісні були першими піснями нашої молодості. Мене за мій голос, за моє п'ятиголосне „Господи помилуй!“ називали в місті „пташкою“. На недільну службу багато народу приходило послухати, як я співаю „Да виправиться“. Що тут таїти? — я була дуже-дуже горда моїм „успіхом“. Служив якось архієрей. Народу — повний собор. Починається наше „тріо“, я хоробро виходжу вперед і даю тон. Боже, що то було! Так сфальшивити, як тоді сфальшивила могла тільки я… примадонна! Почала співати — ще гірше. Вступив хор — жах. Наш регент кинувся з вибаченнями до архієрея, а той сказав: „Хіба помилилася? Голос чарівний і помилилася чарівно“».

У Кам'янці-Подільському Лідія пробувала себе в різних ролях, зокрема, в ролі Офелії. У спогадах Липковська писала:

«Якось, під час великої перерви, розпустивши волосся і зробивши „безумні очі“, принаймні мені так здавалося, я почала виконувати сцену безумства Офелії. В класі зібралося понад 30 дівчаток. Я так ввійшла в роль, що плакала справжніми сльозами, а припадками безумства лякала учениць, що спостерігали за моєю грою з великою цікавістю… Можливо, в розвитку драми я би дійшла до найвищої кульмінаційної точки, якби, відступаючи назад, не потрапила в обійми начальниці гімназії… Через декілька років я, виконуючи роль Офелії в паризькому „Гранд-опера“, часто в сцені безумства Офелії бачила хоча на мить себе серед класу гімназії і цю сцену з начальницею на чолі, себе заточену під арешт».

1901 року Липковська закінчила Кам'янець-Подільську Маріїнську жіночу гімназію. Як засвідчує атестат, виданий на ім'я Лідії Липковської, випускниця при відмінній поведінці (12 балів) виявила гарні успіхи у вивченні всіх предметів. Вона мала право бути домашньою вчителькою і викладати ті предмети, з яких виявила добрі успіхи .

Проте домашньою вчителькою Липковська не стала. Навесні 1901 року 17-річна Лідія познайомилася в Кам'янці-Подільському з Христофором Маршнером, який 1897 року закінчив Кам'янець-Подільську чоловічу гімназію , вивчав східні мови в Петербурзькому університеті та приїхав на Великодні свята до батьків. Особливо Лідію та Христофора зблизило те, що обоє захоплювалися творчістю Шекспіра. Коли Христофор Маршнер приїхав до батьків Лідії Липковської просити благословення на шлюб, то отримав відмову: батько вважав доньку занадто юною, тож радив зачекати з одруженням 2—3 роки. Проте проти волі батьків Лідія таємно взяла шлюб із Христофором і виїхала з ним у Петербург .

У Петербурзі

1906 року закінчила Петербурзьку консерваторію. Навчалася в Наталії Ірецької.

Із донькою Аріадною

У 1906—1916 роках (з перервами) була солісткою Маріїнського театру в Петербурзі.

У 1909—1914 роках гастролювала в містах Західної Європи та Північної Америки.

Від 1917 року жила за кордоном. У 1927—1929 роках гастролювала в СРСР. Виступала в Україні — в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Харкові.

• Наталка («Наталка Полтавка» Миколи Лисенка).
• Татьяна («Євгеній Онєгін» Петра Чайковського).

Лідія Липковська

Лідія Липковська мала надзвичайно красивий голос «сріблистого» теплого тембру та широкого діапазону (три октави, вільно брала фа третьої октави), легко виконувала віртуозні пасажі. Її голос порівнювали із флейтою та скрипкою. Зарубіжні музичні критики називали артистку «північною зіркою», ставили її в один ряд із видатними співачками Марією Ван Зандт, Аделіною Патті, Марією Малібран, Амелітою Галлі-Курчі.

Відзначали також драматичний талант співачки: «Вона — завершена трагедійна актриса. Патетична гра, сильна промовистість і скульптурно гармонійна жестикуляція роблять Лідію Липковську однією з найвидатніших артистичних фігур епохи» .

В с. Бабин Кельменецького району Чернівецької області 15 травня 2009 року урочисто відкрито пам'ятник славетній оперній співачці Лідії Липковській. 

3. Архів за 16 грудня 2007. Процитовано 18 червня 2008.
4. Доба. — 2003. — 2 грудня.
5. (рос.)
6. Романтичне Поділля. — Кам'янець-Подільський, 2008. — С. 61—62.
7. «Rampa» (Бухарест). — 1924. — 5 грудня.

• І. М. Лисенко. //Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. —К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 153. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Т. А. Севернюк. //Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. —К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — 10 000 прим. — ISBN 944-02-3354-X.

Література

• Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. —К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — 848 с. —ISBN 5-88500-042-5. — С. 359.
• Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. —К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. —ISBN 5-88500-071-9. — С. 364.