В Біблії про Трійцю написано так, що Бог є єдністю Отця, Сина і Святого Духа. Саме від цього і походить основна назва свята.
Згідно з церковними переказами, на 50-й день після воскресіння Ісуса Христа перед його учнями з'явився Святий Дух. Апостоли тоді отримали від нього дар зцілення, вивчили всі мови, що допомогло їм поширювати християнство по всьому світу.
В храмах на Трійцю проводять святкові богослужіння і великі вечірні служби. Основні символи свята у християн східного обряду — зелені гілочки берези та інших дерев. Ними традиційно прикрашають будинки і церкви. Згідно з народними повір'ями, ці гілочки допомагають закликати добробут та щастя в дім.
Православні священники на літургії одягають святкові шати зеленого кольору, а католицькі — білого.
Після служби люди йдуть у гості чи збираються у себе вдома, пригощають друзів та родину великим святковим короваєм, накривають пишний стіл.
Чому Трійцю називають Зеленими святами
В народі цей день традиційно називають Зеленими святами. Назва походить ще від дохристиянських часів. Тоді наші пращури святкували завершення весняного і початок літнього календарного періоду. А що краще може символізувати життя, ніж зелене листя?
Напередодні Зелених свят, в суботу, ще до сходу сонця, молоді дівчата йшли до лісу і в поле, рвали запашне зілля. Ввечері вже хлопці рубали з липи, берези, дуба, клена гілля, щоб ними замаїти господарство. Зіллям же прикрашали віконниці та ікони в будинку. Не заквітчати оселю вважалося тяжким гріхом.
Якщо листя залишалося зеленим і свіжим до наступного ранку, вважалося, що цього року хвороба та біди оминуть оселю. Неділю Трійці називали П'ятидесятницею, тому що це був саме 50-й день після воскресіння Христа.
Народні прикмети на Зелені свята
Чому Трійцю називають Зеленими святами / Фото: Unsplash
Сватання цього дня — на вдалий шлюб: у родини будуть гарні діти, в оселі — гармонія, а в серцях — любов одне до одного.
Дощить цього дня — буде тепле і гарне літо.
Після дощу відразу з'явилося сонце — можна чекати на великий урожай.
Зілля і квіти, які були зібрані цього дня, є сильним оберегом і ліками від усіх хвороб.
Спека на Зелені свята — все літо буде посушливим.
На Трійцю забороняється грати весілля, адже нічого хорошого не вийде, сім'я швидко розпадеться і буде нещасливою. Також не можна шити, вишивати, працювати в городі. Це велике церковне свято, під час якого потрібно відвідати храм, помолитися і відпочити.
Наступний день після Трійці називали Духів день. Заборонялося все ще виходити в поле і працювати в землі.
Бісероплетіння належить до
числа найбільш захоплюючих народних мистецтв, яке має багатовікову історію
існування. З бісеру плетуть всілякі прикраси, аксесуари, ним прикрашають одяг і
вишивають картини.
Бісероплетіння – різновид
декоративно-ужиткового мистецтва з використанням перлів — природного чи
штучного походження. Має тисячолітню історію. Використовувалося майстрами у
Стародавньому Єгипті, в Південній Америці, Південій Африці, Індії.
За допомогою прикрас люди
висловлювали свою думку. Особливою популярністю подібні погляди користувалися у
корінних американців. Історія виникнення бісероплетіння нерозривно пов’язана з
індіанцями, які використовували намистини для прикраси будинків, вплітали
стрічки з них в волосся, вишивали ними одяг. Без цього елементу фурнітури не
обходився декор жодної налобной пов’язки, ритуального пояса, дитячої колиски
або табакерки.
Бісероплетіння виникло
давно, його історія налічує майже 6 тис. років. Вперше виникло це мистецтво ще
в Давньому Єгипті, а матеріал, який використовувася у процесі такої творчої
діяльності, називався «бусра», у перекладі з арабської мови цей термін означає
«фальшиві перли».
Спочатку плетіння бісером
було досить складним заняттям: необхідно було витягнути нитку із скломаси і
обвити нею мідний стрижень. Після цього стрижень виймали, а кожну намистину
потрібно ще було обробити вручну.
В той час намистини були
простими, безбарвними і непрозорими, і лише згодом, коли вже техніка
виготовлення матеріалу для творчості вдосконалилася, люди змогли зробити
намистини напівпрозорими, прозорими і кольоровими.
Історія бісероплетіння також
пов’язана і з Давнім Римом, там бісер отримували методом видування скла з
металевої трубки. З Римської Імперії це захоплююче заняття поширилося на
територію Італії, Іспанії, Греції, Франції, Німеччини та Венеції.
Саме Венеція, починаючи з
XIII століття, стає столицею виготовлення намистин для бісероплетіння, адже тут
у той час було добре розвинене скляна майстерність. Незабаром конкуренцію
Венеції склала Чехія, тоді відома як Богемія, де виробляли скло високої якості
і чистоти.
Завдяки такому досягненню
скляної майстерності в Чехії з скла і кришталя стали виробляти кольоровий
богемський бісер і стеклярус.
Технологія виготовлення
матеріалу охоронялася настільки ретельно, що до 1704 року не було жодної книги,
в якій описувалися секрети цієї майстерності. Книга, яку тільки зараз побачив
весь світ, нині зберігається в музеї Великобританії.
На початку XIX століття були
винайдені машини, призначені для виробництва матеріалу, але, на жаль, таке
нововведення не тільки знизило вартість намистин, але це вплинуло і на їх
якість.
В Стародавній Русі також
високо цінували склоробство, німецький і венеціанський бісер, але самі слов’яни
активно почали займатися цією діяльністю після XVI століття. За часів правління
Петра I в Росію були запрошені знамениті майстри-склярі з інших держав.
Крім того, молоді люди
їздили в Італію з метою навчання правилам створення матеріалу для творчості і
основам бісероплетіння.
З цього часу стрімко
збільшився асортимент різноманітних бісерних виробів, такими декоративними
елементами прикрашали не тільки предмети гардеробу, але також ікони і оббивку
для меблів. Виготовлялися картини, панно, різні прикраси, аксесуари – сумочки,
закладки для книг, чохли для парасольок, різноманітні предмети побуту.
Народні прикраси з бісеру - це втілення
національного колориту.
Кожен аксесуар відображає багатство
української культури та має свою унікальну історію. При їх створенні використовують
якісні матеріали і ретельно підбирають кольори, щоб передати всю красу
традиційних візерунків українських вишивок.
Прикраси з бісеру це -
гердани,
силянки,
плетінки
та інші традиційні вироби.
Скляний або керамічний бісер
використовується для створення вишуканих деталей, а декоративні елементи
надають прикрасам особливого шарму.
Це так цікаво -стилізувати свій образ, обравши автентичне
намисто з кутасами.
Українські прикраси з бісеру
можуть стати чудовим доповненнямобразу.
Вони підійдуть як для повсякденного
використання, так і для особливих випадків -в подарунок чарівним панам та панянкам.
Прикраси з бісеру - це не
просто аксесуари, вони втілюють в собі етнічний стиль і українську традицію.
Ми
можемое створювати свій унікальний образ, підкреслювати свою індивідуальність та
виражати свою любов до національної спадщини з допомогою прикрас з бісеру.
"Буковинські традиційні та сучасні бісерні прикраси" - така назва цьогорічної виставки "Вишиваного дивотвору", яку відкрили днями в Художньому музеї. А ми сьогодні відвідали і отримали справжню насолоду.
15 червня - день народження Олени Іванівни Чорногуз! Бог обдарував її талантом художниці. І хоча вона протягом свого життя, мабуть що не заробила діамантів, зате вона обсипає нас діамантами своєї творчості. Здавалося б, все вже відкрито в мистецтві текстилю. Але Олена Іванівна створила авторську техніку гобелена, якою підкорила не лише своїх земляків та друзів, але поціновувачів мистецтва в багатьох країнах Європи й Америки. Виставки її творів проводилися в самому Зальцбурзі - місті Моцарта, в Відні й інших містах, в Києві нашому славному і, звичайно, в Чернівцях.
Художниця є винахідником унікальної техніки гобелену, де взаємодіють складні фактури розташовані у різних площинах створених за допомогою нитки різної фактури. Якщо в традиційному народному ткацтві малюнок гобелена створюють геометричні чи рослинні візерунки, то у Олени Чорногуз — ні візерунків, ні рослин в конкретному їх образі. Це щось асоціативне, ви відчуваєте магію кольору й настрою.
Свою техніку художниця винайшла в 70 роках минулого сторіччя досліджуючи властивості нитки і удосконалює її техніку вже більше 25 років.
Крім гобелену, художниця малює на склі, та є автором буковинської ляльки, де поєднує дерево з ниткою.
Народилася 15 червня 1949 року в місті Вашківці Вижницького району Чернівецької області.
Була наймолодшою, п’ятою дитиною в родині. Нині мешкає в батьківському домі.
Чоловік, Кирилов Роман Миколайович, – різьбяр.
1963-1968 – Вижницьке училище прикладного мистецтва. Відділ художнього моделювання одягу. Спеціальність: художник модельєр.
Досвід
Після закінчення Вижницького училища прикладного мистецтва працювала в Чернівецькому обласному художньому фонді.
1977 – Член національної Спілки художників України.
Навчалася спеціальності «Моделювання одягу». Навчання було серйозне — викладали в Вижниці фахівці, яких запрошували з Києва, Москви, Ленінграда. Але, як каже сама, «Кому в 70-ті роки у Чернівцях були потрібні модельєри?» Отож отримала направлення на роботу в Обласний художній фонд на прикладну дільницю. А що таке прикладна дільниця? Місце, де створюють і виготовляють різноманітні сувенірні вироби. Олена, творча натура, в душі — справжній модельєр, вирішила проблему свого фаху так: вона створить ляльку. Яку, природньо, треба одягнути… А виготовить цю ляльку її Роман – з дерева. І все вийшло гарно!
Саме тоді, вочевидь, розпочалися пошуки тієї техніки, яка наприкінці 80-х принесе їй справжню популярність, —
техніки «намотування»
“Хотілося робити щось неординарне, інше, — каже Олена Іванівна, пригадуючи, свою першу «картинку». — Великі традиційні гобелени — то досить довго, а тут думка якась майне, народиться ідея, образ — хочеться швидше зробити. А як? Квартира маленька, живемо в готелі, верстат не поставиш — він займе всю кімнату”.
Як майже завжди буває у справжніх митців, мінімум можливостей дають простір для виявлення таланту. Коли Олена Іванівна показала людям оту свою «картинку», виготовлену цілком оригінальною технікою, ніхто не міг здогадатися, яким чином це зроблено. Зрозуміло: нитки, але ж це зовсім не ткацтво в традиційному тлумаченні цього слова. І в нетрадиційному також. На «картинках» Олени Чорногуз жив світ природи, світ почуттів. Але якщо в традиційному народному ткацтві малюнок гобелена створюють візерунки — геометричні чи рослинні, то у Олени Чорногуз — ні візерунків, ні рослин в конкретному їх образі. Це щось асоціативне, і ви відчуваєте магію кольору й настрою. Серед особливо вдалих її робіт —
триптих «Купальська ніч»
. Навіть не знаючи назви, ви при першому погляді на цю роботу відчуваєте якийсь особливий її магнетизм, якесь чаклунство. Ось там, можливо, зараз зацвіте папороть. А це Басаврюк продирається крізь хащі, щоб забрати собі таємничий скарб.
Розроблена
власна авторська техніка нетрадиційного текстилю
, надала нові можливості створення зображення ниткою. Поверхня робіт створюється щільним рельєфним та фактурним викладенням нитками. Працює в галузі художнього текстилю, ткацтва та живопису на склі.
Однак час від часу і у власній техніці Олені стає «тісно», отож вона звертається до живопису на склі. Та й авторську вдосконалює, оздоблюючи тло «легковажними» пелюстками, приміром.
Виставки
Олена Іванівна – учасник багатьох виставок. Традиційно раз на 5 років робить собі подарунок – влаштовує персональну виставку в Києві. Минулоріч виставила там серію дивовижних робіт.
Головні виставки:
1973 – Республіканська виставка «Молоді художники Радянської
1996 – Персональна виставка (м. Чернівці, м. Київ, м. Коломия та м. Рід в Австрії)
2001 – Виставка «Різдвяний салон» (Київ)
2001 – Персональна виставка гобеленів та малюнку на склі (м.Чернівці)
2005 – Різдвяна виставка (Київ)
2008 – Великодня виставка (м. Дніпропетровськ)
2009 – Участь у благодійному аукціоні Віденського балу в Національному оперному театрі (Київ)
2010 – Персональна виставка гобеленів та малюнку на склі (м. Чернівці)
2010 – Персональна виставка гобеленів у Національному будинку художника (Київ)
Нагороди та відзнаки
2009 – Лауреат літературно-митецької премії ім. О. Кобилянської
Поширення творів
Твори Олени Чорногуз розійшлися по Україні й Європі. Вони зберігаються у колекціях Міністерства культури України, Чернівецького художнього музею, Коломийського музею народного мистецтва, в приватних колекціях США, Австрії, Ізраїлю, Польщі, Канади, Франції, Японії, Угорщини та Росії.
Сьогодні, 15 червня 2024 року, вся мистецька громадськість відзначає 83-ті народини видатного, ба, ГЕНІАЛЬНОГО, Івана Миколайчука.
У тому, що зробив Іван Миколайчук – актор, драматург,
режисер, громадянин, так багато розуму та серця, болю та надії. А ще правди,
волі, відчаю, радості та думки. Вистачить і нам, і нашим дітям, і нашим внукам…
Це всевже стало історією.
Його всеоб’ємне
творче послання нам, українцям, відбулося. Вже багато років ми його бачимо та
чуємо. А що важливіше, - відчуваємо в свідомості, в серці, в думках,
сподіваюсь, і в звершеннях. Його голос, що прозвучав в суспільній свідомості на
увесь світ, став думкою, совістю, пристрастю, тривогоютасамовираженням. СтавЗаповітом нам.
Миколайчук – всевідаючий… Український митець, що в часи
неофіційної заборони всього українського, в козацькому строї злітав з коня в
образі козака Василяв «Пропалій
грамоті». Куди ж подіти очі Івана Миколайчука, щояскраво зоріли і так багатопромовляли тим, хто розумівся на людських
очах. Вінодним всевідаючим промовистим
поглядом з екрану доводив, що були у нас козаки з їх жартами та піснями,
вільнолюбством та честю, що таки була в нас Запорозька Січ. Історію не здолати!
Вже доброю традицією стало зустрічатись в цей день вранці на покладанні квітів Іванові Васильовичу до ніг на вулиці, що названа його ім'ям.
З цього почався сьогоднішній день, що повів нас у мальовничу Чорторию та наповнив добрим, душевним та щирим спілкуванням із родиною Миколайчуків, із односельцями - сусідами та приятелями, із столичними гостями, що завжди відвідують Чорторию в цей день, із співочими та гостинними буковинцями. Це щастя!
Щороку, долучаючись та переосмислюючи все, що відбувалось тоді та відбувається зараз із українською культурою, робимо свої зусилля ще більш грунтовними задля швидшої ПЕРЕМОГи над ворогом, що століттями тиранить нашу землю.
Продовжимо спілкування на ІІІ-ому "Миколайчук -ФЕСТІ".
Йдемо впевнено та беззворотньо вперед, несучи всі премудрості віків та примножуймо молоде, світле та рішуче джерело до наших повниводних ідейних рік.
Жана Дезіре Гюстава Курбе народився 10 червня 1819 року в невеличкому містечкуОрнані(Франція), неподалік від кордону зі Швейцарією, у родині заможного фермера. З дитинства був закоханий у рідну місцевість, що залишило слід у його творчості.
У 1831 році вступив до місцевої школи, де заробив славу галасливого учня та пустуна. Цікавість до малювання народилася в хлопцеві саме завдяки одному зі шкільних вчителів, якого називали «татусь» Бод.
Переїзд до Парижа
У 1837 році Ґюстав вступив до Королівського коледжу в Безансоні. Там вчив право, але водночас відвідував місцеву Художню академію (художню школу). У 1839 році юнак поїхав до Парижу, де його вчителем став художник Стобен. Також відвідував музеї, де старанно копіював роботи — від старих іспанських та голландських митців до Теодора Жеріко та Ежена Делакруа. Пізніше Курбе називав себе самоуком, не зважаючи на те, що отримав лише початкову художню освіту.
Курбе прагнув досягнути визнання своїми роботами. У той час це означало, що вони повинні були виставлятися в Салоні. Для цього Курбе створює низку робіт: пейзажі, портрети, жанрові сценки та навіть роботи на релігійну тематику. Однак до Салону потрапляють лише три його картини, із яких лише одна була стримано оцінена критиками («Автопортрет із чорним собакою»).
У 1846 році голландський торговець предметами мистецтва купив кілька робіт Курбе та пообіцяв нові замовлення, коли той буде в Голландії. Ця подія поклала початок вивозу картин Курбе за кордони Франції.
Ґюстав Курбе проводив час у богемній компанії молодих художників, жінок та поетів, серед яких були Шарль Бодлер, П'єр Жозеф Прудон. Компанія зазвичай збиралася в пивній поблизу майстерні художника та отримала назву «Храм реалізму», оскільки саме там товариші розмовляли про створення «нової» реалістичної школи як протиставлення і антипод помертвілим академізму та пізньому класицизму.
У 1847 році художник одружився з Віржині Біне. Про неї відомо лише те, що вона була старша від Ґюстава на 11 років та ймовірно позувала для його картини «Закохані на природі». Народила Курбе сина, який помер молодим у 1872 році. Союз Біне та Курбе розпався у 1855 році.
Після революції 1848 року відбіркову комісію Салону скасували. Курбе скористувався цим, виставив в Салоні десять своїх робіт. Про художника заговорили. Через рік його картина «Післяобідній відпочинок в Орнані» отримала золоту медаль та була придбана владою для музею в місті Лілль.
Однак в житті художника мало що змінилося, оскільки саме в цей час він в своїх роботах схиляється до реалізму, що викликає обурення критиків та інтерес карикатуристів. Реалізм вважався небезпечним ще й тому, що відповідав духу соціалістів. Більше того, в одному з інтерв'ю, Курбе стверджував що він не тільки соціаліст, а й демократ і республіканець — «іншими словами, я революціонер до мозку кісток». А через рік в країні запанувала Друга імперія, що не пробачала ні таких слів, ні таких принципів.
Павільйон реалізму
У 1855 році його роботи не прийняли на Всесвітню виставку. У відповідь на це художник створив власну виставку робіт, що отримала назву «Павільйон реалізму». Проте публіка не підтримала цього, і Курбе ледь окупив витрати. У 1856 році художник вирушив до Бельгії, де, за власними словами, «жив як принц». Пізніше також був схвально прийнятий в Німеччині. Картини Курбе виставляються в Лондоні, Антверпені, Гаазі, Амстердамі та Брюсселі.
Тріумфальним для нього був 1869 рік, коли Курбе отримав золоту медаль від бельгійського короля Леопольда ІІ та орден святого Михайла від баварського короля Людовіка ІІ.
У Франції в той час його роботи успішно виставляються в Салоні, проте влада відмовляється їх купувати. Після цього Курбе перейшов до відкритої конфронтації. Він надав комісії роботу «Повернення кюре з конференції», де були зображені п'яні священнослужителі, яка не могла не викликати обурення. Курбе писав другові: «Якщо ця картина викликала таке невдоволення, я можу вважати, що досяг своєї мети…Хай відбудеться Революція».
Підтримка Паризької Комуни
У 1870 році Курбе підтримував Паризьку Комуну, яку буржуазний уряд потопив в крові вже наступного року. Курбе було заарештовано. Аби зломити старого художника і збанкрутіти його, реакційний уряд наклав на нього штраф за зруйнований монумент під час Коммуни.
Переслідування і смерть
Курбе мав шестимісячне ув'язнення. Аби уникнути ганьби і переслідувань — рятуючись, втік у сусідню Швейцарію, де оселився містечку Тур-де-Пельц, неподалік від кордону.
Судова справа щодо зруйнування Вандомської колони тривала до 1877 року. Тоді за рішенням суду художник мав сплатити штраф у 323 000 франків, а картини майстра були конфісковані та продані на публічному аукціоні. Старий художник сильно пиячив і хворів на алкогольний цирроз печінки. Він помер 31 грудня1877 року.
На століття від дня народження митця його гроб з тілом було перевезено на батьківщину, до міста Орнана.
Видатні картини
«Майстерня художника»
Це гігантське полотно Курбе зробив центральним на своєму «Павільйоні реалізму», яке він влаштував в противагу офіційній Всесвітній виставці в 1855 році. Друга назва цієї картини — «Реальна алегорія, що характеризує семирічний період мого творчого життя». Таким чином, її можна вважати саморекламою художника.
У центрі картини ми бачимо самого Курбе, що малює пейзаж. За його працею спостерігають оголена натурниця і хлопчик. Фігури, що розташовані справа, за словами самого Курбе, «люди, що розділяють мої ідеї; вони гідні життя». Серед них — Шамфлері, Брюя, Прудон і Бодлер. Фігури зліва — ті, що гідні смерті: «це страждання, убозтво, розкіш, ті, кого експлуатуються та ті, що експлуатують». Не зважаючи на пояснення самого автора, у цій картині є таємниці. Курбе дещо навмисно недоговорював: «Нехай буде щасливим той, хто розгадає цю загадку!»
Поет Бодлер зображений на картині зі своєю коханкою, жінкою в білому по краях. На цій ділянці полотна гарно помітна можливість художника майстерно зображати різні фактури тканини. Шаль жінки написана вінзорською червоною фарбою, що затемнена алізариновим краплаком. Для відтворення інших деталей використовувалися палена сієна, палена умбра, палена вохра, титанові білила, чорна фарба.
«Добридень, пане Курбе»
Добридень, пане Курбе! (1854) 129 к 154 см Музей Фабра, Монпельє
Із травня по вересень 1854 року Ґюстав Курбе мешкав у Монпельє, у свого друга, мецената Альфреда Брюя. Ця знаменита картина змальовує їх зустріч на приміській дорозі. Курбе тільки що вийшов з карети. За плечима в нього дорожня торба. Брюя супроводжують його камердинер та пес.
Перебування у Брюя було важливим для Курбе. Він відхилив замовлення для Всесвітньої виставки для того, щоб влаштувати власну. І для цього йому потрібна була підтримка Брюя. Вони повинні були разом орендувати площу поруч із територією Виставки, де представлялися б картини Курбе разом із роботами із колекції Брюя. Спочатку Брюя погодився із таким задумом, але врешті-решт, прийшов до висновку, що не варто конфронтувати із владою.
Соціалістичні погляди не завадили Курбе зобразити шанобливого камердинера без тіні іронії. Він написаний так, ніби вважає себе не гідним бути присутнім при такій зустрічі.
Курбе та Брюя були масонами, про що свідчать жести, із якими вони вітають один одного. Білі рукавички також були обов'язковим елементом одягу масона.
Голова Курбе високо піднята, обличчя виражає щиру радість. Так само природно тримає себе Брюя.
Борода Курбе, що стирчить, стала головною деталлю цієї картини для карикатуристів.
«Віяльниці»
Віяльниці (1855) 131 х 167 см Музей, Нант
Картина «Віяльниці» відноситься до серії робіт про селян Орнана, що написав Курбе у 50-роках XIX століття. Проте вона відрізняється від інших картин цього періоду: селянки, що зайняті працею, не виглядають втомленими. Таким чином, картина написана не на соціальну тематику, є майже пастораллю, що зображає легке, світле життя вдалині від великого міста.
Для фігури дівчини із ситом позувала сестра художника, Зоя Курбе. Імовірно, фігура другої селянки — інша сестра художника Жульєтта, а хлопчик — син художника, Дезіре Віне. Можливо, саме це пояснює ліричність картини.
На задньому плані зображено кішку, що спить, затишно звернувшись у клубок.
До дверей приклеєно дешеву літографію, що також підкреслює безпосередність ситуації. Самі двері привертають увагу до перспективи, у якій оригінально вирішена композиція. Здається, що кімната заблокована скринею, а художник дивиться на двері зліва.
Скрині використовуються в сільських будинках для зберігання зерна і борошна. Хлопчик заглядає в скриню для того, щоб дізнатися, як працюють його дверцята.
Картина була сприйнята здебільшого прихильно, проте деяким критикам не подобалося те, як неохайно виглядають селянки та те, як зображені ступні віяльниці.
«Купальниці»
Купальниці (1853) 227 х 193 см Музей Фабра, Монпельє
Ця картина, що вперше була виставлена в Салоні 1853 року, викликала обурення. Наприклад, імператриця Франції сказала, що тіло оголеної жінки виглядає, як конячий круп, а Наполеон ІІІ вдарив полотно своїм хлистом. Картина порушувала одразу декілька правил «гарного тону». В першу чергу, тіло жінки зображено занадто реалістично. В салоні оголена натура сприймалася лише при зображенні міфологічних богів. Один з критиків говорив, що при погляді на таку жіночу фігуру, у самого крокодила пропав би апетит.
У Салоні подібні картини повинні були бути мотивованими сюжетом. Поза оголеної жінки нагадала критикам позу Марії Магдалини ("Не торкайся мене"). Проте сама думка, що Марія Магдалина оголеною зустрічає Христа, що воскрес, була неприйнятною. Отже, картина не мала сюжету. Простягнуті руки жінки обіцяли глядачам сюжет, тому вони йшли з виставки обманутими.
По-друге, критики були обурені не зовсім чистою накидкою жінки та відверто брудними ногами жінки, що сидить.
Не зважаючи на таку критику, захоплення викликала майстерність художника, із яким він зобразив пейзаж, а також ділянка полотна, що нагадує натюрморт, на якій зображено одежу жінки, що зав'язана у вузол.
«Поховання в Орнані»
Курбе почав малювати цю картину на мансарді свого будинку в Орнані. Робота художника викликала переполох місцевих жителів, тому що деякі з них могли впізнати себе на ній, від мера, судді, до друзів художника. Проте цей переполох не міг зрівнятися з тим, що здійнявся після того, як картину було виставлено в Салоні.
Критики сходилися на тому, що вже сам розмір картини недоречний, оскільки похорони простого селянина не можуть привертати стільки уваги. Один з них писав: «Похорони селянина можуть мене зворушити… Проте не варто настільки локалізувати цю подію».
Для створення сюжету художник використовував середньовічний традиційний сюжет Танок Смерті. Та на відміну від середньовічних робіт, Курбе не зобразив на обличчях присутніх людей смутку. Червоні обличчя церковних сторожових свідчать про те, що вони знаходяться у нетверезому стані.
По краях композиції зображені два діда художника, що на той момент вже були мертвими.
За католицькою традицією, на похоронах жінки йдуть окремо з чоловіками. Серед жінок можна побачити матір Курбе та трьох його сестер. Проте реалісти вважали інакше: саме така локалізація була необхідна для зображення похорон. Курбе намалював сучасний йому образ, із сучасними йому людьми, подіями. Тим паче, Курбе намагався показати на своїй картині саме процес поховання людини, а не його зажиттєві здобутки або статус після смерті (як це робилося раніше).
,_Paris,_Petit_Palais.jpg)
.JPG)
