вівторок, 30 червня 2020 р.

В гостях у художниці Клер Баслер


Замок художниці Клер Баслер Шато де Бовуар в передмісті Парижа вже давно став однією з визначних пам'яток Франції. Настільки, що туди влаштовують екскурсії. Ми теж одного разу заглянули до неї в гості і поговорили ... звичайно ж про квіти!
В кінці 1970-х, коли в світі образотворчого мистецтва правил концептуалізм, художник Стюарт Бріслі два тижні лежав в Лондонській галереї у ванній, наповненій чорної брудом, а Вальтер де Марія створював свої «невидимі» полотна, закопуючи в землю кілометри дроту, випускниця Паризької художньої школи Клер Баслер (Claire Basler) вирішила малювати ... квіти!
Клер Баслер: «Мої картини - це мій спосіб спілкування зі світом»

Чи не концептуальні, а найпростіші - ромашки, маки, іриси. І хто б міг подумати, що це принесе їй популярність і славу! Твори Клер цінують не тільки шанувальники живопису, але і дизайнери інтер'єрів. Останні поповнили ряди її шанувальників після того, як художниця придбала зруйнований замок XIII століття і вирішила замість полотен використовувати кам'яні стіни.



ЕLLE DECORATION Клер, вам напевно багато раз ставили це питання, і все ж: чому ви вибрали об'єктом своєї творчості квіти?




















КЛЕР Баслер Так, мене все про це запитують, а я як і раніше не знаю точної відповіді. Я ж не просто художник-натураліст, який зображує квіти. Мої картини - це мій спосіб спілкування зі світом. Через квіти я передаю свої емоції, настроеніe, енергію. Це мій спосіб самовираження. Чому для цього я вибрала квіти? Напевно, тому, що вони спілкувалися зі мною легше, ніж люди. Вони були ніжні до мене. 






Ще в дитинстві, коли у нас був власний сад, квіти стали моїми першими друзями. До того ж вони дали мені можливість працювати з великою палітрою кольорів і форм - від дуже архітектурних до деколи зовсім аморфних.

ELLE DECORATION Як виникла ідея розписати стіни будинку?

К.Б. Довгий час це було мрією. І ось кілька років тому ми з чоловіком П'єром придбали в передмісті Парижа старий замок з 40 кімнат. Будинок був у жахливому стані, нічого не було - ні опалення, ні світла, ні газу. Ми в'їхали взимку і почали ремонт. Перші десять днів температура в кімнатах була -20 ° С, ще десять днів -15 ° С. Ми тулилися в одній кімнаті, де П'єр намагався обладнати кухню.
Вид на замок Шато де Бовуар. Клер використовує свій будинок як галерею. Відвідувачів тут не менше, ніж у відомих музеях.

І так як у мене не було полотен, я стала малювати тут же - прямо на стінах. Пам'ятаю, кішки притягли в будинок підмерзлих птахів. Раптом птиці відігрілися і почали літати по кімнаті, кішки носилися за ними, собаки за кішками, П'єр свердлив, і посеред цього бедламу я виводила на стінах трави і іриси.

ELLE DECORATION Як ви вибираєте сюжет для кожної кімнати?

К.Б. В першу чергу я орієнтуюся на кількість світла, потім на розмір і форму і, по-третє, на кімнати по сусідству. Адже будинок - це прогулянка. Буває, що я заново перемальовую вже закінчений сюжет, якщо розумію, що він не гармоніює з розписом в сусідніх приміщеннях.

ELLE DECORATION Скільки годин на день ви пишете?

К.Б. Щонайменше п'ять годин, максимум - 20. Уже розписано 15 кімнат. Мені пощастило, я дуже витривала. До того ж я навчилася не втрачати натхнення, навіть якщо мене переривають. Раніше мене це дратувало жахливо. Ще я створила свою схему розстановки баночок з фарбою, щоб під час роботи навіть не дивитися на них. До речі, палітру, на якій я змішую фарби, я рідко мою. 




Мені подобається ця різнобарвна нашарувань, вона може дати зовсім несподіваний ефект.

ELLE DECORATION Несподіваний ефект - це те, що інтер'єри розписаних вами кімнат так самодостатні, що практично не мають потреби в меблів.

К.Б. В цьому і полягає мій художній маніфест. Живопис перетворює будь-який простір, вона привносить в інтер'єр життя, в той час як меблі вимагає ще більше меблів. До того ж я пишу маслом, а масло дуже добре відбиває світло. Навіть вночі, якщо відблиск місяця впаде на стіну, масло його схопить, і ви побачите малюнок.
Багато своїх робіт Клер малює на великих знімних полотнах, які клієнти можуть кріпити до стін як шпалери.



 І в разі переїзду забрати з собою.

ELLE DECORATION Клер, вам, напевно, постійно дарують квіти?

К.Б. Знаєте, був момент, коли мене просто задарували предметами із зображенням квітів. Потім, на щастя, люди зрозуміли, що справа не в цьому. Я не колекціоную квіти. Я живу квітами


Подорожуйте Україною!. Тунель кохання.


На туристичній карті України Тунель кохання з’явився близько 10 років тому завдяки туристам, які забрались в гущавину на околиці міста Клевань та несподівано опинились на залізничній колії, прихованій серед дерев. Зроблена ними світлина потрапила до соціальної мережі Facebook і одразу отримала купу недовірливих відгуків з натяками на фотошоп. Але перші мандрівники, які поїхали побачити красу на власні очі, розвіяли ці сумніви.
Чарівні романтичні куточки, що привертають людську увагу своєю природною красою і самобутністю, є в багатьох регіонах України. Але одним з найбільш популярних і дивовижних місць вважається саме Тунель кохання поблизу містечка Клевань на Рівненщині.
5-ти кілометровий зелений коридор, створений деревами, що вишикувались у арку ідеальної округлої форми, і залізничні рейки в ньому стали візитною карткою туристичної Волині, об’єктом постійного паломництва для закоханих пар і туристів. Їхати на прогулянку до тунелю можна в будь-яку пору року, але краще влітку чи восени, коли природа забарвлює листя в неймовірні кольори та відтінки, від зеленого до золотого і багряного. В тунелі спостерігається химерна гра світла й тіні, своєрідний натуральний ефект для фото, тому фотографи також люблять це місце.
Зелений тунель має не тільки неперевершений вигляд і колорит, романтичну історію, але і незвичайну ауру, атмосферу місця, де здійснюються мрії і поєднуються серця. Цю ауру символізує зелена арка, а колія на дві рейки – шлях для двох доль. Є ряд повір’їв щодо тунелю та його властивостей. Закохані вірять, що поцілунок в тунелі скріпить їхню любов на все життя, а якщо вони стануть на рейки і пригорнуться одне до одного серцями, то вже ніколи не розстануться. Тунель користується популярністю у молодят, вони залюбки проводять тут весільні фотосесії і навіть висаджують квіти, що символізують ніжні і пристрасні почуття. Місцеві жителі запевняють, що відвідини тунелю – хороша прикмета для будь-кого і радять відвідувати його декілька разів на рік!

Подорожуйте Україною.Оптимістична печера.



 
Прикладом чудес природи може служити Тернопільська область, де знаходиться друга за довжиною печера у світі після американської печери Флінт-Рідж та найдовша печера в Європі. Печера Оптимістична - внесена в Книгу рекордів Гіннесса, як одна із найдовших гіпсових печер в усьому світі.



Незабутній екстрим для шукачів пригод очікує в печері Оптимістичній. Довжина всіх її лабіринтів 240 км. Тут ви знайдете неймовірні ходи, галереї, зали та кристали. Горизонтальна гіпсова печера на глибині 20 – 80 м. під землею загалом незатоплена, проте має кілька озер. Особливо вразить після важкого шляху Заозерний край – зал підземної краси, схожий на музей, де блищать кристали, а на стінах неймовірні природні малюнки.


 Печера нині являє собою гарно обладнаний туристичний об’єкт. В ній облаштовані підземні стоянки, табори з гарячим чаєм та їжею. Тут можна заночувати, розбити табір, приготувати поїсти, і навіть купити продукти. Адже деякі туристичні групи вирушають сюди на кілька днів. Оптимістичну печеру відкрили у 1966 році, проте безліч її ходів досі недосліджені. На сьогодні ми знаємо 10 районів печери, з’єднаних ходами. В 1965 році спелеологи зі Львова здійснювали топозйомку печери «Вітрова» в Борщівському районі та знайшли струмок, що й показав шлях до нововідкритої печери, яка отримала назву «Оптимістична» за нові постійні знахідки й відкриття.

До ювілею Юлії Гасиліної


 25 червня 2020 року мала б відзначати свій 50-річний ювілей Юлія Гасиліна – актриса, мім, режисер, співзасновник двох театрів - Відкритого Буковинського і МІСТ, театральної школи і театрального об’єднання «Пасіка». Наша побратимка, «розумний блазень» і «воїн світла» з Майдану. А ще вона володіла унікальним даром – люди поруч починали вірити у здатність змінити себе і трошки світ. Думалося, разом нажартуємось і наспіваємось у цей день… Не судилось. Все одно вітаю і дуже сумую…
P.S. Ніколи не думала, що доведеться міняти дієслова цієї біографії на минулий час, і що це буде так боляче. Як і перекладати живе, химерне, іронічне, гірке і щемливе на мову вікіпедії… Але й це важливо – вписування нових імен у нашу книгу історії: читайте, пам’ятайте, надихайтесь, дійте… 




Юлія Гасиліна (1970-2020) - режисер, мім, викладач, художній керівник театру-студії МІСТ, співзасновник об’єднання незалежних театрів «Пасіка» у НаУКМА та НЦТМ імені Леся Курбаса.
Юлія Гасиліна закінчила театрознавчий факультет КНУТКІТ імені І.Карпенка-Карого. Студіювала режисуру в МАРА (Міжнародна Пересувна Академія Мистецтв) – Мime-факультет Нідерландського театральної академії(Амстердам, Нідерланди).
Як мім працювала у театрі пантоміми та пластичної ексцентрики «Жарт». З виставами театру гастролювала в Україні та закордоном (Росія, Білорусь, Польща, Франція, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія). Брала участь у спільному міжнародному проекті (Україна-Нідерланди) – вистава «The girls that break down» (режисер К.Холла, Нідерланди, 1998).
Юлія Гасиліна брала участь в організації практичних семінарів з розвитку пантоміми та пластичного театру в Україні та майстер-класів видатних діячів mime-театру (Іде ван Хайніген, Каріна Холла, Олена Маркова). Стала співзасновником Мім –Центру України. З 1999 по 2004 працювала у Національному Цирку України та Великому Цирку на Фонтанці (Санкт-Петербург).
Викладала пластичне мистецтво та пантоміму в театральних школах Києва. (1995-2001).
З 2001 Юлія Гасиліна - співзасновник та головний режисер Буковинського Відкритого театру, де ставила п’єси українських авторів Р.Феденьова, Н.Нежданої. Працювала постановником пластики у Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської і театрі «Сузір’я».
З 2005 року Юлія Гасиліна стала співзасновником театральної школи, а з 2006 - незалежного Молодіжного Інтерактивного Сучасного Театру (МІСТ) – спершу у співпраці з Київським Будинком Актора, згодом - музеєм «Київська Фортеця». З 2007 режисер активно співпрацювала з Культурним центром видавництва «Смолоскип». Юлія Гасиліна ставила вистави за творами класичних та сучасних українських авторів. Зокрема вона здійснила постановки новітніх українських п’єс «Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів» Неди Нежданої, «Життя на трьох» Л.Чупіс, а в рамках студії – твори для дітей В.Нестайка, Н.Симчич, Л.Волошин та інші. Режисер втілила на сцені серію постановок світової драматургії в українських перекладах: В.Гомбровича, Г.Баріллі, Ж.Вормс, Х.Левіна, Л.Тіка, Є.Шварца та інших авторів. Юлія Гасиліна була режисером і постановником пластики у перформансах за творами сучасних і класичних українських поетів, зокрема «Шаради Померанцева», а також співорганізатором мистецьких міжнародних фестивалів.
З 2010 до 2017 року вона активно співпрацювала з Культурно-мистецьким центром НаУКМА, зокрема була співзасновником театрального об’єднання «Пасіка», здійснюючи постановки як класичних творів, так і новітньої драми. На сцені КМЦ «Могилянки» тривалий час ішла резонансна вистава «Івонна, принцеса Бургундії» В.Гомбровича.
Юлія Гасиліна була режисером-постановником п’єси «Мільйон парашутиків» Н.Нежданої, присвяченої трагедії Голокосту, яка стала лауреатом кількох міжнародних фестивалів. Вона брала активну участь у проекті «Барокова драма», ініційованому Академією, з експериментальною виставою «Слово о збуренії пекла» анонімного українського автора 17 століття, а також оригінальною версією класичного «Вертепу» (спільно з гуртом «Божичі»). Виставу неодноразово запрошували на головні сцени міста - зокрема на фестиваль «Країна мрій» - він став візитівкою Могилянки на мистецьких подіях Києва. Юлія Гасиліна - режисер-постановник вистави за творами Г.Сковороди «В саду світла», яка стала унікальною подією в театральному житті України. Також вона здійснювала міжнародну діяльність, зокрема спільний проект із Гете-Інститутом – вуличну виставу за твором барокового автора «Сімпліциус Сімпліциссимус» Г.Я.К. фон Гріммельсгаузена німецькою мовою. Юлія Гасиліна була режисером і постановником пластики у перформансах за творами сучасних і класичних українських поетів, а також сценічних читань п’єс у рамках міжнародних фестивалів, організованих КМЦ НаУКМА.
З 2017 Юлія Гасиліна співпрацювала з Національним Центром театрального мистецтва імені Леся Курбаса у рамках театрального об’єднання «Пасіка», а також як постановник пластики у першопрочитанні п’єси «Води Мерліна» А.-Р.Лесажа в рамках проекту «Розумний Арлекін». Саме в Центрі Курбаса йшла її остання вершинна вистава «В саду світла» за творами Г.Сковороди.
Режисер, мім, актриса і театрознавець стала засновником однієї з найвідоміших театральних шкіл театру-студії МІСТ. Її випускники - актори театру МІСТ, вступають у виші, грають на сцені і в кіно. Серед тих, хто навчався у студії, не лише актори, а й режисери, продюсери, театрознавці, драматурги. Юлія Гасиліна була також куратором серії дебютних курсових і дипломних робіт молодих режисерів. ЇЇ учні знімають фільми, засновують нові театри та міжнародні фестивалі.
Юлія Гасиліна була громадським діячем, членом НСТДУ та Гільдії незалежних театрів України.

1 липня - День архітектури України!


До Дня архітектури України хочу поговорити про  ювілей - 115 років - будівлі театру!

Будівля Чернівецького театру є триповерховою спорудою, зведеною у стилі бароко, що залишається домінантою архітектурного ансамблю Театральної площі міста. Він став предметом захоплення, як тільки був зведений. Як зазначали віденьські публіцисти:
«...чернівецький театр - це мрія з оксамиту й золота… пам'ятник обізнаним із культурою чернівчанам, які понад усе боялися набути репутації провінції і палко прагнули ні в чому не поступатися шанованому метрополю Відню…»

Ризаліт будівлі, з чотирма декоративними колонами, завершується складним фронтоном, на якому встановлено рельєфний щит для міського герба (нині за призначенням не використовується). Портал театру прикрашає скульптура Мельпомени, а головний вхід — композиція з горельєфом Аполлона в оточені персонажів античної культури.

Над фасадними вікнами розміщено рельєфні зображення Вільяма Шекспіра та Ріхарда Вагнера, в обрамлені муз. На бокових ризалітах, поряд з ліпниною у вигляді «австрійських» міських гербів, у нішах встановлені бюсти видатних німецьких драматургів. З північного (правого) боку розміщенні Людвіг ван Бетховен, Франц Йозеф Гайдн, Йоганн Вольфганг фон Гете та Тарас Шевченко (встановлений у другій половині ХХ ст.); з південного (лівого) боку — Вольфганг Амадей Моцарт, Йоганн-Фрідріх Шиллер, Франц Петер Шуберт та Олександр Пушкін (з'явився у «радянський період»).

Будівля накрита складним багатощипцевим дахом. У центральній частині має вигляд куполу, увінчаного шпилем. На даху зберігся стильний димар, із зображенням міського герба «австрійського періоду».

Інтер'єр


Тристулкові парадні двері ведуть в ажурний овальний вестибюль, який гармонійно поєднаний з біломармуровими сходами на другий і третій поверхи. Інтер'єр має неповторне архітектурне оздоблення, оригінальні прикраси в стилі бароко, ліпний декор, розкішну орнаментовку — усе це виконано в білому та золотому кольорах.

Гарно прикрашена, глядацька зала складається з партеру, 35 лож бельєтажу та амфітеатру. Загальна місткість залу становить — 813 місць.

Театральне мистецтво з'явилось у Чернівцях з приєднанням (1774) західної частини Буковини до Габсбурзької монархії. Вже 1784-го р. міщани мали можливість насолоджуватись постановками італійського театру тіней. У 1803 році у місті гастролювала трупа Філіпа Бернта. Досить довго столиця буковинського краю не мала спеціалізованого приміщення. Спектаклі навіть найвідоміших театральних труп ставилися і просто неба у Фольксгартені, і в міському казино, і в готелях «Молдавія» та «Чорний орел».

Проблема відсутності міського театру ставала все нагальнішою, у зв'язку з чим громада чинила тиск на міський магістрат. Спочатку розглядався варіант використання для потреб театру залу «Музичного товариства», будівництво якого розпочалося у 1876 році. Проте, все ж таки було прийнято рішення про зведення окремої будівлі міського театру на 547 місць за проектом Йозефа Грегора на розі Шкільної та Турецької, яке було завершено 1878-го р. Одноповерхова, дерев'яна споруда була дуже скромною зовні. Водночас, за свідченнями сучасників, мала вишуканий інтер'єр, художнім оформленням якого займався віденьський маляр, професор Карл Йобст, який до того вже був відомий в Чернівцях завдяки своїм розписам Трьох-Святительської церкви Резиденції митрополитів Буковини і Далмації та залу «Музичного товариства». З міркувань пожежної безпеки 1904-го р. було заборонено подальше використання старого приміщення для потреб театру.

Ще задовго до закриття «дерев'яного театру», місцеві театрали вимагали від магістрату спорудити новий театр, що відповідав би статусу Чернівців — столиці Герцогства Буковина. 1897-го р. було утворено спеціальну театральну комісію, провідну роль у якій відігравали бургомістр Антон Кохановський, віце-бургомістр Йозеф Грегор, а також місцевий політичний та громадський діяч Бенно Штраухер. Проект замовили у престижному «Архітектурному бюро Фельнер & Гельмер». У 1900 році Фердинанд Фельнер особисто приїхав до Чернівців для ознайомлення з місцевістю. Спочатку архітектор забажав ділянку під майбутнє будівництво у «Парку Франца Йосифа» (нині сквер на вул. Головній напроти Свято-Духівського кафедрального собору) або безпосередньо на площі Австрії. В силу різних обставин ці варіанти були відхилені. Компромісним рішенням стало місце на площі Єлизавети. Відповідно до угоди, у травні 1902 року проект був готовий. Водночас не готовим виявилось місто, у якого на той момент просто не виявилось необхідної суми коштів. До цього питання повернулись тільки тоді, коли місто залишилось взагалі без театру.
30 травня 1904 року до Чернівців прибув Герман Гельмер, у якого було викуплено остаточний варіант проекту, з кошторисною вартістю у 600 000 крон (на той час просто фантастична сума). 1 серпня 1904 року урочисто заклали «перший камінь». Будівельні роботи велися «Бюро Фельнера і Гельмера», а безпосередньо роботами керував віце-бургомістр Й. Грегор. Таке місто як Чернівці не могло довго залишатись без приміщення театру, тому споруджували об'єкт з рекордною, для тих часів, швидкістю. Вже наприкінці того ж року було завершено «коробку». Протягом наступного — проводились конструктивні та оздоблювальні роботи, а також облаштування сцени. Як скульптор був запрошений віденський майстер Ернст Геденбарт. Розпис довірили чехам Гудячеку та Ягоді.

3 жовтня 1905 року відбулося урочисте відкриття нового театру, який справді мало чим поступався Віденському. Приміщення було символічно передано його директору Адольфу Ранценгоферу. У привітанні з цієї нагоди, говорилося:
«             З гордістю і задоволенням ми дивимося сьогодні на наш міський театр – це шедевр архітектурного мистецтва, який свідчить про те, що наше місто Чернівці може змагатись з великими культурними центрами Заходу. Хай щаслива доля здійснить усі наші надії. Нехай цей театр стане справжнім храмом мистецтва і культурним центром для усіх національностей нашого міста. І хай допоможе нам Бог!      »


Того ж дня глядачі побачили першу виставу на сцені новобудови — п'єсу Франца Шьонтана[de] «Марія Терезія».

Приміщення театру використовувалось лише для гастрольних вистав різних європейських колективів. На сцені демонструвалися опери, оперети, драматичні та комедійні вистави, зінгшпілі. З огляду на те, що театр від початку відкривався як німецький, то й в репертуарі здебільшого були твори західноєвропейської класики: Джузеппе Верді, Ріхард Вагнер тощо. Особливо шанували чернівецькі театрали Йоганна-Фрідріха Шиллера, якому у 1907 році встановили пам'ятник перед будівлею театру.
Після анексії Північної Буковини королівською Румунією, у Чернівцях розпочалася широкомасштабна кампанія з «боротьби із австрійською спадщиною». Не оминула сумна доля й місцевий театр. Зокрема, у січні 1922 року, організована окупаційною адміністрацією, група молодих румунських шовіністів зірвала виставу за участю гастролюючої у Чернівцях німецької зірки Александра Моіссі[de]. Захопивши театр, молодчики позривали усі німецькі написи, вивісили румунський трикольор, та змусили акторів і глядачів перейти у приміщення «Музичного товариства». Водночас, місцева влада використала інцидент для того, щоби відібрати будівлю у громади міста. Вже 1 лютого 1922 року її перетворили у «Teatrul Național» (Національний Театр). Було знищено герб, розміщений на фронтоні. До всього місцеву німецьку громаду змусили демонтувати «пам'ятник Шиллеру», який з траурною процесією перенесли на територію Німецького Народного Дому.

У результаті Бесарабсько-буковинського походу 1940 територія Північної Буковини була звільнена від румунської окупації, що тривала майже 22 роки. 7 серпня 1940 року було утворено Чернівецьку область у складі УРСР. Того ж року у Чернівцях вперше було створено місцеву театральну трупу, яка 14 січня 1941 року презентувала чернівчанам свою першу прем'єру — «Лісова пісня» Лесі Українки.

Щодо споруди міського театру, то певних змін зазнав майдан перед будівлею. Там, де до румунської окупації стояв «пам'ятник Шиллеру», було встановлено «статую В. Леніна», яка, щоправда, простояла менше року. 22 червня 1941 року розпочалася Нацистсько-радянська війна, у результаті якої край було окуповано румунсько-нацистськими союзниками. Майже три роки елементами екстер'єру міського театру в Чернівцях були — прапори Третього Рейху та королівської Румунії.

У березні 1944 року, в результаті Проскурівсько-Чернівецької операції, Чернівці були остаточно звільнені від іноземних загарбників.

1954-го р. театру було надано ім'я великої української письменниці Ольги Кобилянської. Пізніше перед будівлею встановили їй пам'ятник, який у своєму первісному варіанті був надзвичайно скромним, але все одно правдоподібно відтворював постать «Гірської Орлиці». 2 серпня 1980 року старий пам'ятник було замінено на новий розкішний постамент (скульптори А. Скиба, М.Мірошниченко).



Протягом 1977–1980 років проведено реставрацію приміщення, після чого цей неповторний храм мистецтва пережив своє друге народження і його було занесено в список пам'яток архітектури України.


Сучасний інтер'єр театру

У 2005 році широко відзначався 100-річний ювілей міського театру. Поряд з проведенням урочистих заходів та фестивалю театрального мистецтва, було проведено поточні ремонтні роботи. Національний банк України випустив ювілейну срібну монету.

Того ж року було прийнято рішення про необхідність проведення капітального ремонту споруди. У 2006-2007 роках було підготовлено необхідну документацію, якою передбачалося проведення робіт на загальну суму у 5,6 млн. грн. Щоправда фінансово-економічна криза 2008—2009 завадила реалізації проекту. Встигли тільки відновити регуляторну сценічного освітлення, встановити тепловий лічильник та екран зворотної проекції, покращити механіку сцени, замінити двері, відремонтувати сидіння та дах творчо-виробничих цехів.

Тим часом, влітку 2011 року театр вже змушений був боротися з «грибком», який почав проникати у театральну залу, зачіпаючи ліпнину із сусальним золотом. Розроблена нова документація збільшила вартість робот до 11 млн грн., з яких державний бюджет готовий виділити тільки 2 млн.

Профінансувати решту 9 млн грн., а також 8 млн грн. для реконструкції Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича у вигляді меценатської допомоги у 2012 році обіцяв бізнесмен і меценат Дмитро Фірташ, однак станом на кінець 2013 року кошти від благодійного фонду підприємця надійшли лише на реконструкцію навчального закладу.
 Цьогоріч будівлі Чернівецького театру  - 115 років! Наскільки мені відомо, проблем їй вистачає і чи будуть вони вирішуватись в цьому році, смію дати прогноз, що ні! А вона того дуже потребує! 

 https://ru.calameo.com/read/00624650388641fdff34c

четвер, 25 червня 2020 р.

Чаплін:найбільший діамант - це сонце.


 сер Чарлз Спенсер Чаплін (повне ім'я)народився 16 квітня 1889 року в Лондоні, в сім'ї естрадних акторів. Його батько був популярним виконавцем пісень, але після втрати голосу він став багато пити і незабаром помер, що істотно відбилося на дитинстві сина. Сам Чарлі вперше дебютував на сцені у віці п'яти років і відразу ж припав до душі глядачам. Після смерті чоловіка його матір також важко захворіла і не змогла працювати, в результаті Чарлі з братом були віддані в школу для сиріт і стали самостійно заробляти на життя. Трохи пізніше Чаплін став виступати в дитячій танцювальній групі. Також в цей час він працював продавцем газет, помічником в друкарні і на інших простих роботах. У віці чотирнадцяти років Чарлі, нарешті, отримав постійну роботу в одному з театрів. Паралельно з грою на сцені він навчався грати на скрипці і іншим артистичним навичкам. У 1908 році Чаплін увійшов до складу однієї з популярних театральних труп Фреда Карно і незабаром став одним з її провідних акторів.


















У 1910 році з цією ж трупою Карно Чаплін вирушив на гастролі в США, де вони виступали протягом двох років, після чого Чарлі вирішив залишитися жити в США. Одного разу під час одного з виступів він був помічений продюсером Маком Сеннетом, і той запропонував йому роботу в кіно. Але Чапліну довгий час було складно адаптуватися до нового формату виступів. Тільки через кілька років, коли Чаплін вже майже втратив роботу, його картини стали набувати все більшої популярності. Незабаром Чаплін став досить відомим, і зважаючи на низку розбіжностей з режисерами, він захотів самостійно знімати фільми зі своєю участю. У цей період Чарлі відточував свій екранний образ, поступово прийшовши до персонажу, якого глядачі прозвали «Маленький бродяжка». Його характерними зовнішніми рисами стали величезного розміру черевики, широкі мішкуваті штани, вузька візитка, казанок і вусики, які не приховують міміку, але роблять персонажа постарше. Першими стрічками з волоцюгою Чарлі стали комедії «Дитячі автомобільні гонки» і «Незвичайно скрутне становище Мейбл».




У 1914 році світ побачив перший самостійний фільм Чапліна, названий «Захоплений дощем». Також він працював з різними кіностудіями, і його доходи стрімко росли, а в 1917 році він став найбільш високооплачуваним актором, уклавши контракт на один мільйон доларів. Заради творчої самостійності Чаплін в 1919 році спільно з іншими акторами заснував власну кіностудію «Юнайтед Артистс», де і пропрацював до свого від'їзду в США на початку 50-х років. Довгий час Чаплін залишався прихильником німого кіно і лише через десять років після появи звукових доріжок зняв в 1940 році свій перший повністю озвучений фільм «Великий диктатор», який носив антигітлерівський характер. У цьому фільмі відбулося остання поява бродяги Чарлі на екрані.













На початку 40-х років почалося переслідування Чапліна з боку уряду США, підозрював його в прихильності до комунізму. Ці гоніння посилилися після початку Чапліним компанії в підтримку відкриття другого фронту. У 1952 році глава ФБР Едгар Гувер домігся заборони для Чапліна на в'їзд в США, після того як той відправився в Європу для підтримки фільму «Вогні рампи». В результаті Чарлі став жити в Швейцарії, де став складати музику до своїх німих фільмів. У 1964 році Чаплін видав свої мемуари, за якими 1992 році був знятий фільм «Чаплін». Останнім фільмом стала в 1967 році стрічка «Графиня з Гонконгу». У 1972 році відбувся останній короткий візит Чапліна в США для отримання премії «Оскар». А в тому 1975 Чарлі був присвячений королевою Єлизаветою II в лицарі. Чарлі Чаплін помер в своєму будинку в Швейцарії 25 грудня 1977 року у сні у віці вісімдесяти восьми років.





Одного разу Чарлі Чаплін написав листа своїй дочці. Щиро захоплююся цією людиною.
"Придивися до людей! Дивись на вдів і сиріт! І хоча б один раз в день говори собі:«Я така ж, як вони ». Так, ти одна з них, дівчинко! Більш того. Мистецтво, перш ніж дати людині крила, щоб вона могла злетіти вгору, зазвичай ламає йому ноги. І якщо настане день, коли ти відчуєш себе вище публіки, відразу ж кидай сцену.


І пам'ятай: в нашій родині не було такого грубіяна, котрий вилаяв би візника або насміхався над убогим, що сидить на березі Сени.
Я помру, але ти будеш жити. Я хочу, щоб ти ніколи не знала бідності. З цим листом посилаю чекову книжку, щоб ти могла витрачати, скільки забажаєш. Але коли витратиш два франка, не забудь нагадати собі, що третя монета - не твоя. Вона повинна належати незнайомцю, котрий її потребує. А такого ти легко зможеш знайти. Варто тільки захотіти побачити їх.
Я говорю з тобою про гроші, бо пізнав їх диявольську силу. Я чимало провів часу в цирку. І завжди дуже хвилювався за канатоходців. Але мушу сказати тобі, що люди частіше падають на твердій землі, ніж канатохідці з ненадійно каната.



Може бути, в один з званих вечорів тебе засліпить блиск якого-небудь діаманта. В цей же момент він стане для тебе небезпечним канатом, і падіння для тебе неминуче.
Не продавай свого серця за золото і коштовності. Знай, що найбільший діамант - це сонце. На щастя, воно виблискує для всіх".

середу, 24 червня 2020 р.

До ювілею Олега Любківського


27червня 2020 року виповнюється 70 років Олегу Любківському - художнику-графіку, Члену НСХ України.


 
Олег Любківський - чернівецький художник. Він малює Чернівці, які колись називались Czernowitz. Пережив радянщину і ніколи не малював партійних лозунгів на плакатах. 


"Складний був час радянський, була ідеологічна цензура. Чернівці заборонялось малювати так негласно, тому що це прикордонна область, зона підвищеного ідеологічного впливу із заходу.
Не дозволялось малювати церкви. Якщо  церкву, то замазати хрест. Одним словом, така дурь була, що в цій дурі я вижив і сформувався як художник. В результаті таки поборов цю дурь, тому що я, не будучи членом спілки, не будучи партійним, пробив усіх так, що  в один прекрасний день стало зрозуміло, хто є хто".
Його мати була вчителькою музики, а батько ревізором.
"Коли в мене закінчувались фарби, я чекав, що батько купить мені нові. Все казав, купи батько фарби. Батько не купляв, забував. І казав, от я тобі куплю от тоді то. Добре. Ходжу по вулиці, думаю, от це класно, от це намалюю, батько купить фарби. От це гарно – місяць світить. Батько купить фарби, я намалюю. І так воно йшло, йшло, йшло, аж поки я не став художником". 

Олег Любківський навчався у Вижницькому училищі. Тоді познайомився з Генригом осачаним. Саме йому завдячує митець.

"Він в мені щось розгледів, тому що я без особливих якихось зусиль, без епатажу виглядав епатажніше за всіх, у мене був свій почерк, своє бачення, своя мистецька культура".


Власне бачення пройшло через усе життя чернівецького художника і рятувало у скрутні часи. 
"Чернівці – якби так місцеве болото художників, радянських фронтовиків, хотіли тримати в себе. Вони малювали війну, піф-паф, Лєніна, Сталіна, Брєжнєва. Це болотце вони оберігали, щоби ніхто туди не вліз, тому що це було вигідно джерелу гонорару, тому що не пускали молодих, мене не пускали. Чисто юнацькою душею зрозумів, що не можна іти на поводу у радянської ідеології".




 Митець створює урбаністичні пейзажі, абстрактні композиції, відображаючи європейську культурну спадщину, колізії сучасності. Основна галузь – станкова і книжкова гра­фіка; техніки – акварель, офорт. Для творчості Любківського характерні чітка ритміка, динаміка ліній та штрихів, світло-тіньове моделювання. Є автором та учасником численних проєктів до Дня рідного міста.



https://ru.calameo.com/read/00624650340b701aa9b8a