середу, 30 жовтня 2019 р.

Надійшло у жовтні 2019 року

Видавництво Старого лева та «Апріорі»

1. Космолінська, Наталія. Гра в музей. Цікава мандрівка Львівською національною галереєю мистецтв імені Бориса Возницького. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. – 134с.

2. Нельсон, Джо. Історіум. - Львів, 2018. - 96с.

3. Роддам, Джордж. Це Ван Гог. – Львів, 2019. – 80с.

4. Свйонтек, Ірина. Покутські вишивки Прикарпаття. Навчальний посібник. Альбом 2. – Львів, 2018. – 92с.

5. Свйонтек, Ірина. Гуцульські вишивки Карпат. Мистецтво геометричного орнаменту і колориту. - Львів. - 2015. - 264с.

6. Українське сакральне мистецтво з колекції «Студіон». - Львів: Срібне слово. - 2008. - 160с.

7. Як творити галерею . – Львів, 2019. - 64с.

четвер, 24 жовтня 2019 р.

30 жовтня Віктору Кострижу виповнилось б 70-ть!

Оркестр мого життя

Перейти до навігації Перейти до пошуку

Віктор Семенович Костриж — диригент, педагог. Заслужений діяч мистецтв України.

Народився 30 жовтня 1949 року в селі Гвіздівці Сокирянського району Чернівецької області. В 1969 році закінчив Чернівецьке музичне училище, у 1975 - факультет оперно-симфонічного диригування Львівської державної філармонії ім. М.Лисенка і був призначений головним диригентом Луганського симфонічного оркестру. 1981-1982 - диригент вищої категорії Державного академічного симфонічного оркестру України; 1983-1988 - диригент Таджицького державного симфонічного оркестру; 1988 - викладач Чернівецького музичного училища; 1992 - художній керівник і головний диригент симфонічного оркестру Чернівецької облфілармонії; 2003 - доцент кафедри музики Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Помер 10 липня 2007 року в Барселоні, Іспанія.

Творча діяльність

Яскраво проявив себе як диригент і музикант. У творчому доробку митця було понад 600 концертних програм з якими виступав у 90 оркестрах країн СНД, Польщі, Румунії, Австрії, Німеччини, Італії. Поринувши у шедеври класичної музики, робив оркестровки різних класичних творів, створив кантату А.Вівільді "Глорія", яку присвятив своїй матері Ользі Олександрівні.

Нагороди та відзнаки

Заслужений діяч мистецтв України (1994).
Лауреат літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича (1996).
Почесна грамота Чернівецької обласної державної адміністрації.
Почесний громадянин села Гвіздівці (2007).
Аудиторія в Сокирянській музичній школі імені доцента кафедри музики ЧНУ ім. Ю. Федьковича Віктора Кострижа.

до 125-річчя Івана Падалки

Іва́н Іва́нович Па́далка — український художник та педагог доби Розстріляного відродження. Учень Опанаса Сластіона та Михайла Бойчука. Професор живопису Київського художнього інституту. Автор теоретичних праць у журналах «Нове мистецтво», «Мистецтво».

Жертва сталінського терору терору в Україні. Убитий разом із В. Седляром та вчителем М. Бойчуком.

І.Падалка «Збирання помідорів», 1932

І.Падалка. Ескіз ілюстрації до «Слова о полку Ігоревім», 1928

Родина

Іван Падалка народився 15 листопада 1894 р. у селі Жорнокльови Золотоніського повіту — колишньому Переяславському полку Гетьманщини. Батько Іван Григорович, хлібороб середнього достатку, Дарія Костянтинівна — мати. Родина складалася з десяти осіб, тож ледве зводили кінці з кінцями. Крім Івана, було ще семеро дітей — старший брат Кіндрат і шестеро сестер: Варвара, Ганна, Марія, Настасія, Христина й Уляна.

Початок творчості

Любов до навчання Іванові прищепив батько, який сам полюбляв читати історію. Початкову науку юнак здобув у церковно-парафіяльній школі, де займався мистецтвом. До художньо-промислової керамічної школи в Миргороді вступив завдяки отриманню стипендії, яку виклопотав для нього місцевий дворянин. На формування мистецької майстерності Івана зробив свій вплив його вчитель Опанас Сластіон (1855—1933) — живописець, графік, етнограф і мистецтвознавець. Часто керівництво школи ставило його самого та його художні витвори за взірець усім учням. Вироби Івана експонувалися на щорічних виставках школи, у якій навчався з 1909-го по 1913 рік. Але зразковий студент став бунтівником і був виключений за свої погляди, а також за організацію учнівських виступів проти адміністрації й окремих викладачів. 1912 року учні школи, так звані гоголівці (від школи імені Миколи Гоголя), зорганізували демонстрацію, під час якої викрикували гасло: «Геть царя!».

Падалка поїхав у Полтаву, де йому пощастило пропрацювати півроку при Полтавському етнографічному музеї. Там виготовляв копії українських килимів для ткацької майстерні на Київщині, власником якої був Богдан Ханенко (1858—1917), український колекціонер картин, скульптур і творів українського ужиткового мистецтва, а також благодійник і меценат. Заробіток дав змогу Іванові восени 1913 року вступити до Київського художнього училища, у якому одержав дві нагороди від ради цієї школи — «Похвалу совєта» — за взірцеве навчання. За час науки репрезентувався на виставках цього закладу та серед групи молодих художників під назвою «Вінець». У той сам час мистець займався графікою й почав оформляти дитячі книжечки.

«Він був старший за мене на курс і дуже сприяв мені. Лагідний такий, чемний, довірливий, як дитина, і наївний. Іван був також гарний: довге золоте волосся мав, „під макітру“ обстрижений», — згадувала художниця Оксана Павленко.

Професійний художник

Після закінчення науки в училищі 1917 року Падалка на початку наступного записався до Української академії мистецтв, де став студентом майстерні Михайла Бойчука. Учився там на «відмінно» й одночасно оформляв святкові колони до революційних свят, клуби, приміщення й аґітаційні пароплави та вагони. Захоплений і задоволений своїми успіхами, він виконав замовлення Державного видавництва України на збірку «Казки» й разом із Тимофієм Бойчуком ілюстрував дитячу збірку «Барвінок». Після цього він потрапив до найактивнішої бригади малярів, які розписували стіни Луцьких військових казарм у Києві. Михайло Бойчук був тим майстром, який навчив Падалку робити все, «як материні килими». Вдячний своєму вчителеві, молодий художник по закінченні Академії 1920 року став педагогом у Миргородському художньо-керамічному технікумі, а через два роки перейшов до Межигірського технікуму, де викладав той самий предмет.

Як відомого фахівця, його було скеровано до Харківського художньо-промислового інституту, де працював майже десять років (1925—1934). Два наступних роки Падалка був професором живопису в Київському художньому інституті.

Чудовий педагог, вихователь для своїх студентів і знаменитий художник, цей мистець створив велику кількість різних творів:

Живопис

«Атака червоної кінноти»,
«Фотограф на селі»,
«Молочниці»,
«Збирання баклажанів»,
«Збирання яблук»,
«Змагання шахтарів»,
«Двоє»,
«Українка»,
«Натюрморт»,
«Портрет Валер'яна Поліщука»,
«Портрет дружини Марії Пасько»,
«Автопортрет».

Графічні роботи

«Несуть товариша»,
«З поля»,
«Пастушок»,
«Селяни»,
«Повстанці»,
«Портрет Григорія Сковороди»,
«Червона кіннота»,
«Вантажники»

Ілюстрації книжок

«Слово о полку Ігоревім»,
«Леґенди Татр»,
«Черниця»,
«Небіж Рамо»,
«Кобзар»
«Енеїда».

Декоративні тарілки

«В. І. Ленін»,
«Я пролетарій Мамай. Стережись мене, буржую!»,
«Ми всіх катів зітрем на порох!»

Плакати

Серія «Жінки, йдіть у Ради, комнезами, кооперацію!»

Гравюри на дереві

Серія «Дніпрельстан».

Також автор обкладинок до видань творів І. Франка, В. Вражливого, П. Барто, П. Вороніна, Ю. Смолича, М. Йогансена, С. Таранушенка, П. Усенка, Л. Квітко, І. Нечуя-Левицького, В. Короленка, І. Котляревського, О. Досвітнього, О. Соколовського й інших поетів і письменників.

Участь у міжнародних виставках

«1930 року відбулася велика виставка радянського мистецтва в Стокгольмі, і майже всі експонати продано, у тім числі графічні твори Касіяна, Падалки, Довгаля, Налепинської-Бойчук і інших», — зазначено в газеті «Комуніст» за 19 травня 1930-го. Про виставку різних радянських художників, що відбулася в Парижі 1931 року, також схвально відгукнувся французький письменник Е. Дабі в журналі Europe. Він, між іншим, написав: «Із цікавістю й деякими побоюваннями йдеш на цю виставку — чекаєш зустріти щось на взірець креслень, абстрактних конструкцій, народжених кубізмом. Нічого подібного. Перед нами — правдиве й просте мистецтво, у якому, зрозуміло, відбилися теми того світу праці, яким є СРСР: порти, будови, заводи. Це мистецтво не прагне ні засліпити, ні обманути, ні навіть переконати. Воно щире у своїх пошуках; це могутнє мистецтво, що чарує молодістю та здоров’ям. Радянські художники прагнуть показати живі картини того нового світу, яким є Росія»^{[джерело?]}.

Убивство художника

29 вересня 1936 І. І. Падалку викрала група НКВС. Згодом він виявився у тюрмі, де працівники російської спецслужби катували митця. 13 липня 1937 Військова Колегія Верховного Суду СССР засудила І. І. Падалку як «учасника націонал-фашистської терористичної організації, що ставив за мету відторгнення України від СССР та реставрацію капіталізму» до смерті. Того ж дня художника убили в тюрмі НКВС СССР.

1 лютого 1958 року комуністи самі реабілітували убитого — Військова Колегія Верховного Суду СРСР визнає справу на Падалку сфальсифікованою працівниками органів НКВС. Проте рідні не отримали жодних компенсацій.

Виставки

Травень—жовтень 1928 року — Кельн (Міжнародна виставка).
Квітень—червень 1929 року — Амстердам.
1929 рік — Вінтертур (Швейцарія).
Рік 1930. Березень-квітень — Стокгольм, Осло, Данціг (виставка графіки, рисунку, плакату й книжок). Червень — Венеція, Цюрих, Берн (XVII Міжнародна виставка мистецтва). Липень — Берлін. Жовтень-листопад — Відень. Жовтень — Лондон, Кембридж, Оксфорд, Манчестер, Ліверпуль.
Рік 1931. Лютий—квітень — Цюрих, Берн, Женева, Базель. Лютий-березень — Прага. Травень-серпень — Париж (Міжнародна виставка 1 «Мистецтво книги»).
Рік 1932. Травень — Японія (виставка сучасного мистецтва). Червень — Венеція (XVIII Міжнародна виставка мистецтва). Червень-серпень — Цюрих.
Рік 1933. Березень-квітень — Варшава. Травень — Копенгаген.

Учні

Серед багатьох учнів — Олександр Довгаль, Ісак Хотінок.

понеділок, 21 жовтня 2019 р.

до 95-річчя Георгія Січковського

МУЗИКОЮ СПОВНЕНЕ ЖИТТЯ

Січковський Георгій Євгенович — український співак.

Народився 10 жовтня 1924року, селі Товтри, тепер Заставнівського району Чернівецької області.

Самотужки оволодів музичною грамотою. Співак-самоука володів унікальним тембром - низьким та бархатистим - (бас-профундо). Все життя дуже багато працював над вдосконаленням своїх вокальних здібностей. З1945 року — соліст Чернівецької обласної філармонії. У 1973 році артисту присвоєно почесне звання Заслужений артистУРСР. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1965) та медаллю «За доблесну працю» (1970). Номінант енциклопедичного видання «Видатні діячі культури і мистецтв Буковини» — Чернівці: Книги — ХХІ, 2010. — Вип. І. — С. 108. — ISBN 978-966-2147-82-7.

Пісні в його виконані

«Тандріта»;
«Ой, кувала зозуленька»;
«З того кута на той кут»;
«Як ішов солдат додому»;
«Твоя мати говорила»…

Гастролі

З колективом Буковинського ансамблю Січковський виступав у Польщі, Румунії, Фінляндії, Чехословаччині, Росії, США, Канаді, Італії, Німеччині, Бельгії та інших країнах світу.

Відзнаки

Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР (1965);
Медаль «За доблесну працю» (1970);
Заслужений артист УРСР (1973).

До 165-річчя Сергія Васильківського

ІСТОРИЧНІСТЬ ПЕЙЗАЖНОЇ КОМПОЗИЦІЇ

Сергі́й Іва́нович Василькі́вський - український живописець, пейзажист, баталіст.

Меморіяльна дошка Васильківському С. І. з нагоди 150-річчя митця та 350-річчя міста Харкова

Народився 7 жовтня 1854 у повітовому місті Ізюм Харківської губернії в сім'ї писаря. Середовище і оточення, в якому зростав майбутній художник на Слобожанщині, було особливо благодатним для формування його творчої особистості. Його дід-чумак, який походив з козацького роду, привив молодому Сергієві інтерес до української старовини, а мати — любов до народних пісень і фольклору. У 1861 батьки Сергія переїхали до Харкова, головного культурного центру Слобожанщини. Перші навички в мистецтві Васильківський одержав у Харківській гімназії від учня Карла Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв — Дмитра Безперчого. В роки навчання молодий митець мав змогу користуватися бібліотекою свого родича, поета Володимира Александрова, в якій були твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, що справили на нього глибоке враження.

Після п'яти років навчання в гімназії на вимогу батька Васильківський вступив до Харківського ветеринарного училища. Але 1873 він року залишив там навчання, через неплатоспроможність і влаштувався працювати деякий час канцелярським службовцем при Харківському казначействі.

У 1876–1885 навчався у пейзажному класі Петербурзької Академії Мистецтв у Михайла Клодта (1832–1902) і Володимира Орловського (1842–1914). Успішне навчання доповнювалося враженнями від виставок передвижників та поїздок на батьківщину.

У 1879 за етюд з натури одержав першу академічну нагороду — малу срібну медаль. У студентські роки він зазнавав нестатків, жив на горищі в Академії, у так званій «казьонці», разом з Порфирієм Мартиновичем, Опанасом Сластьоном, Геннадієм Ладиженським, Миколою Самокишем, Яном Ціонглінським, згодом видатними художниками. 1881 року Васильківський здобув другу малу срібну медаль.

У 1883, виконавши навчальну програму, молодий Сергій часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам'яна балка», «На околиці», що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці. За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину «На Дінці» (1885, не збереглася) — велику золоту і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення.

У березні 1886 виїхав за кордон. Він жив у Франції і подорожував Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою та Німеччиною, де познайомився з колекціями художніх музеїв. Художник удосконалив майстерність, користуючись порадами Володимира Орловського та І. Похитонова, які жили в той час у Парижі. Васильківський багато працював і виставляв свої твори у Паризькому салоні.

Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Васильківський мандрував пішки Харківщиною і Полтавщиною, спускався Дніпром до Запоріжжя. Художник малював українські праліси та левади, сільські хати і вулиці в різні пори року, часто з невибагливими жанровими мотивами, що органічно вписувалися в природу. Уникаючи спрощення, він поглиблював тональну просторовість і структуру образотворення. В канву сучасних образів української землі впліталися ліричні відступи, історичні пейзажі на козацьку тематику, які передавали дух минулої епохи.

Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Він відвідував батальну майстерню, де навчався його приятель М. Самокиш. Переважно, твори художника мали узагальнений характер, в яких була відсутня динамічна дія чи поширений в той час етнографічно-побутовий сюжет, за винятком таких, як «Сутичка козаків з татарами» (1892, місцезнаходження невідоме) і «Побачення» (1894, Харківський художній музей). Вони трактувалися романтично і були споріднені за настроєм з народним пісенним фольклором.

Панорамні твори

Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку «Козачий пікет», 1888, Харківський художній музей; «Сторожа Запорозьких Вольностей» («Козаки в степу»), близько 1890, Національний музей образотворчого мистецтва; «На варті», близько 1890, Одеський художній музей; «Козак в степу. Тривожні ознаки», близько 1905, Сумський художній музей. До цієї групи творів близькі й краєвиди, в назвах яких народна пам'ять зберегла інформацію про історичне минуле («Козача гора», 1890, Харківський історичний музей імені М. Ф. Сумцова; «Козача левада», близько 1890, Сумський художній музей).

В центрі картини «Козачий пікет» (1888) — троє коней на світанковому лузі; справа, біля багаття, сидять козаки, що несуть варту в степу. Простір неба й глибина неозорих далей, оповитих блакитно-ліловим туманом, соковитість степових трав і вологість повітря передаються тональними градаціями колірних відтінків. Жанрова сцена виступає невід'ємною частиною світу природи, тому картина, позначена рисами історичного полотна, по суті залишається пейзажем.

Картина «Сторожа Запорозьких Вольностей» вважається найзначнішим твором митця на історичну тему. Два вершники, зупинивши коней, вслухаються в тишу безлюдного, випаленого сонцем степу. В міцних постатях — впевненість і гідність. Зображені зі спини, в легкому повороті вліво; попереду, на горизонті, блищить смуга Дніпра, справа — курган; над ними високе небо з хмарами: невід'ємні від пейзажу вони підсилюють його значимість. Вершники на сторожі. Їх статичність тимчасова й в будь-який момент може змінитися на рух. В загальній світлій колірній гамі зеленкувато-вохристих і голубуватих тонів стриманим акцентом виступає контраст червоного й білого у козацькому одязі. Спрямований вглиб, до горизонту, рух хмар, плавні, спокійні ритми просторових планів передають безмежність світло-повітряного середовища, епічність пейзажу. Відмовившись від зовнішньої оповідності, художник досягає внутрішнього заглиблення у простий сюжетний мотив, сутністю якого є ідея патріотизму.

Сергія Івановича Васильківського називають поетом українського малярства за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів. Розквіт творчості художника припадає на останню третину XIX століття, період, коли в Україні діяли Емський акт та Валуєвський циркуляр про заборону українського друкованого слова. Звернення художників до рідної історії, до відображення природи України, народних типів, етнографічних особливостей селянського або козацького побуту, звичаїв та обрядів, народної архітектури було своєрідною формою протесту, боротьби митців за утвердження національної гідності свого народу. Саме на той період припадає інтенсивний розвиток історичного жанру, поява в українському живописі полотен, присвячених історії запорозьких козаків. В умовах заборони й переслідування українських Громад, членами яких були видатні діячі української науки й культури Володимир Антонович, Павло Чубинський, Федір Вовк, Микола Лисенко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Михайло Коцюбинський, національна скерованість у творчості вимагала від митців особистої мужності й високого патріотизму. Сергій Васильківський належав саме до таких митців, як Костянтин Трутовський, Порфирій Мартинович, Іван їжакевич, Микола Пимоненко, Микола Самокиш, Олександр Мурашко, котрі не стояли осторонь від життя народу і своєю творчістю відіграли велику роль у розвитку національної культури.

«Козача левада» — один з найкращих зразків пейзажного жанру в українському мистецтві кінця 19 ст. Стелиться вглибину затишний заливний луг. За ним блакитніє подана узагальнено смуга дерев. (В Україні луг з деревами біля ставка чи річки називають левадою — у таких місцях зупинились перепочити або оселялись козаки, чумаки). Високе небо у світлих хмарах, правдиве, точного відтворене освітлення. Небо і земля майже порівну ділять вертикаль формату — це надає простому мотиву величності, а неспішне чергування планів залучає до споглядання, до вживання в напоєний сонцем і повітрям, оновлений голубою імлою літній краєвид з характерними прикметами сільського життя. Справа, на другому плані — темно-зелені високі осокори (теж подані загальною масою). Постаті двох селян, що відпочивають у їх затінку, і воли в центрі композиції, що п'ють воду з озерця, гармонійно вписуються в нього. В колориті панує м'яка насичена гама зелено-блакитних кольорів, збагачена відтінками і рефлексами; градації тонів створюють ілюзію просторової глибини. Виразність картині додає і різноманітна фактура живописної поверхні — трави на передньому плані написані точно і вільно, луг — пастозно, а небо — щільнішим мазком. Поєднання образу неминучої краси і величі природи з назвою — «козача левада» — розширює асоціативний потенціал твору, виявляє його надчасність.

Козачий пікет. Дерево, олія. 1888. 32,5х39,5 см.
Сторожа запорозьких вольностей. Полотно, олія. Близько 1890. 98х114 см МІОМ, Київ
Козача левада. Полотно, олія. 1893. 133х99 см

Портретист Тараса Шевченка

Васильківський — автор відомого портрета Тараса Шевченка з авторським підписом (1910—1911), на якому поет зображений на повний зріст, сидячи, на тлі віддаленої широкої панорами степу з низьким горизонтом та високим небом. Васильківський є також автором портрета поета (1907), який писав, спираючись або на один з найбільш тиражованих на той час фотопортретів, зроблений М. Доссом у квітні 1858, або на портрет Шевченка, вміщений у виданні: Шевченко Т. Г. Кобзарь: С портретом и автографом. — К., 1899; або ж на образ поета, створений І. Рєпіним за тією самою фотографією. Цей портрет не підписаний, проте за написом на звороті І. Бойка, вірогідно нащадка колишнього його власника С. І. Бойка, знайомого Васильківського, створений художником 1907. За способом моделювання обличчя та колористичним вирішенням тла портрет близький до підписаного. Обидва зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Васильківський був членом журі конкурсу на проект пам'ятника Шевченкові 1911^[1]. Видано три листівки з репродукцією відомого портрета Шевченка.

Внесок у розвиток українського мистецтва

Панно з центральною картиною «Обрання полковником Мартина Пушкаря» для будинку Полтавського земства

Високо цінуючи творчу незалежність, Васильківський не зв'язував себе членством у якомусь одному об'єднанні і представляв роботи на виставки різних товариств Петербурга, Харкова, Києва. Від Академії Васильківський відійшов.

У 1900 організував у Харкові першу персональну виставку (120 творів). Усвідомлюючи суспільну роль мистецтва, брав участь у різних акціях — ініціював і очолив оздоблення будинку Полтавського земства (1901—1906, за участю Миколи Самокиша, М. Ткаченка, М. Беркоса, М. Уварова); разом з Самокишем видав альбом «З української старовини» (1900, російською мовою, перевиданий виданням «Мистецтво» у 1991 р. українською мовою) та «Мотиви українського орнаменту» (1912); був серед організаторів художнього училища у Харкові (1912). З метою збору матеріалів до альбому і розписів будинку земства у 1890—1900 рр. об'їздив Україну, побував на Кубані.

Для Полтавського земського будинку Васильківський виконав три великоформатні композиції, в яких постав історичний образ Полтавщини у характерних сюжетах: «Козак Голота», «Чумацький ромоданівський шлях», «Вибори полковника Мартина Пушкаря» (загинули разом з будинком під час німецької окупації в роки війни).

В 1912 на другій персональній виставці в Харкові Васильківський представив серію акварельних зображень історичних діячів (27) — Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Василя Кочубея, Петра Могили та інших, при створенні яких користувався старовинними гравюрами і живописними портретами (збереглися портрети Дорошенка і Мазепи в Національному художньому музеї України та Лебединському художньому музеї). Того ж року експонував 33 роботи на великій виставці українського образотворчого мистецтва в Києві (383 твори, 47 учасників). В станкову пейзажну канву до кінця життя продовжував вплітати козацьку тематику: близько 1905 р. створена картина «Козак в степу», в якій настороженість вершника зливається з тривожним настроєм вечірнього степу і неспокійного неба; 1911 р. — «Козак-Мамай», де в образі народного героя проступали портретні риси самого художника; близько 1915 р. — «Дума про трьох братів» (Харківський художній музей), написана, як і панно «Козак Голота», на тему відомої історичної думи. У своїй останній картині — «Похід козаків» (1917, Національний музей образотворчого мистецтва) Васильківський розробляє улюблений сюжет більш узагальнено і піднесено. Роздолля степу і простір неба, розмірений впевнений ритм потоку вершників, насичена колірна гама — все пронизане музикою козацького маршу (музикальність його творів відзначали сучасники, він любив малювати кобзарський спів, грав на декількох музикальних інструментах, захоплювався народною піснею). У своїй останній картині втілював життєствердне світосприймання і відданість козацькій історії України.

Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. Художник Васильківський залишив після себе гідний набуток для українського мистецтва — майже 3000 робіт, в останні дні життя півтори тисячі з них передав Харківському художньому музею (більшість загинула чи була вивезена з України в роки Другої світової війни; 28 листопада 2018 року німецька сторона Змішаної українсько-німецької комісії з питань поверненнята реституції втрачених та незаконно переміщених під час та внаслідок Другої світової війни культурних цінностей передала Україні «Етюд з будинком» авторства С. Васильківського^[2]). Зараз у музеях і приватних збірках нараховують близько 500 його творів^[3].