вівторок, 30 серпня 2016 р.

Скрипка Страдіварі на одеському фесті.

В городе у моря  состоялся уже второй по счету Международный музыкальный фестиваль Odessa Classics. Он объединит крупнейших музыкантов из Германии, Бельгии, Эстонии, Украины.  Как известно, серьезные музыкальные фестивали сегодня переживают далеко не лучшие времена — по причине отсутствия меценатов и внятной гастрольной фестивальной политики в государстве. Тем не менее, инициатива некоторых подвижников не остается незамеченной. И вот уже второй год подряд Одесса будет принимать известных исполнителей классической музыки и в большом зале филармонии, и в других залах города. В этом году организатор и куратор проекта — пианист Алексей Ботвинов — пригласил в родной город исполнителей, которых слушает Европа, и которыми восхищается Европа. Среди них, например, баритон из Германии — Маттиас Гёрне, который выступит с программой из произведений Рихарда Вагнера. Этот певец, как говорят критики, практически каждые три дня дает концерты в лучших залах мира, в Одессе он, естественно, впервые. Приедет в Украину и бельгийский камерный оркестр под управлением Майкла Гуттмана. 

Выступят в Украине и гости из Эстонии — ансамбль "Хортус Мюзикус", которого встречали и провожали овациями год назад. Эстонцы представят программу "Восток встречается с Западом": фольк на грани шоу; еврейская западная и восточная музыка.  Ольга Микитенко Украину представит сам хозяин феста г-н Ботвинов и наша всемирно известная оперная прима Ольга Микитенко (сопрано). В частности, она примет участие в оpen аir — гала-концерт у Воронцовского дворца.

 И, безусловно, сенсация феста — участие в нем выдающегося немецкого скрипача Линуса Рота, который исполнит на сцене большого зала одесской филармонии "Времена года" Вивальди в сопровождении бельгийского камерного оркестра. Особенность этого выступления еще и в том, что скрипач сыграет для одесситов на подлинной скрипке гениального Страдивари. И, кстати, в связи с этим внимание к концерту — повышенное, в чем признается и Алексей Ботвинов, который накануне Odessa Classics ответил на несколько вопросов ZN.UA. 



 — Алексей, можете ли утвердительно говорить о том, что новый фест классической музыки уже вписался в культурный пейзаж Одессы? Или, возможно, есть какие-то недоброжелатели, которые ставят палки в колеса проекту? У нас ведь всякое бывает… 

Алексей Ботвинов — Разумеется, у каждого Моцарта есть свой Сальери. И если бы у фестиваля не было недоброжелателей, значит, он прошел незаметно. Первый фестиваль, к счастью, достаточно громко "прогремел", чтобы привлечь к себе внимание культурного сообщества и заставить меня работать с удвоенной энергией, дабы не разочаровать зрителей, поверивших в проект. Ведь идея этого фестиваля — вернуть Украину на европейскую фестивальную карту классической музыки.

 — Ваши гости — баритон Герне и скрипач Рот — две международные знаменитости. Но насколько именно они сегодня востребованы в самой Европе, в мире? И насколько легкими (трудными) были переговоры с ними?

 — Переговоры с обоими музыкантами были и легкими, и трудными. Легкими потому, что оба хотели приехать в Одессу — они будут выступать в Украине впервые. А трудности заключались в том, что было очень сложно найти окно в их концертных графиках, тем более, чтобы это окно совпало с датами проведения фестиваля. Чтобы понять, насколько эти артисты востребованы, достаточно посмотреть на календарь их выступлений. Вот, например, выдержки из концертного графика Маттиаса Гёрне... Январь — Сидней, Гонконг. Февраль

 — Токио, Амстердам, Лиссабон. Март — Нью-Йорк, Сан-Франциско, Париж. Апрель — Барселона, Брюссель, Нью-Йорк. Май — Париж, Лион, Стокгольм. И, наконец, 11 июня — Одесса! Между его концертами в Лондоне и Мадриде. На самом деле возможность послушать этого певца с настолько культовым статусом — большая удача как для нашего фестиваля, так и для украинской культурной элиты.

 — В прошлом году на Odessa Classics многих поразил музыкально-театральный перформанс "Искусство войны", который вы делали совместно с Владом Троицким... Есть ли намерение продолжать подобную линию сотрудничества с известными украинскими театральными режиссерами?

 — Да, конечно. Запланирован масштабный театральный проект уже на следующий фест в 2017-м. В этом году подобного проекта на фестивале не будет, ибо хотелось не опустить художественную планку, так высоко заданную Владом Троицким в нашем совместном проекте.  Но зато в фестивальной программе этого года осуществляется то, что по разным причинам не удалось реализовать на первом фесте, — это масштабный оpen аir. 10 июня у знаменитой Воронцовской колоннады состоится гала-концерт со светом, видеоинсталляциями и, конечно, прекрасной разнообразной программой. Украинская оперная дива Ольга Микитенко, бельгийский камерный оркестр, скрипач Майкл Гуттман и я в сопровождении одесского камерного оркестра постараемся сделать для аудитории этот вечер незабываемым. Пространство колоннады будет представлено в совершенно новом, "магическом" виде. Прозвучат оперные и фортепианные шедевры, будет музыка кино. 

— Каждый подобный фестиваль — еще и попытка открыть молодых музыкантов. На кого — из молодых (представленных в афише) — стоило бы обратить внимание?

 — Это, например, тенор Александр Шульц — немец, учившийся в одесской музыкальной академии, обладатель красивейшего мощного голоса. Еще гитаристы Даниил Бучка и Дмитрий Печкин. Уверен, что год от года наш фестиваль будет не просто открывать молодых музыкантов, но и продвигать их в мире. 


ГРИГОРІЙ ПЕЖАНСЬКИЙ - будівничий львівських театрів

Архітектор Григорій Пежанський причетний до зародження українського футболу.
Свої знання Григорій Пежанський поставив на службу рідному Львову
Свої знання Григорій Пежанський поставив на службу рідному Львову
В історію “старого доброго” Львова солідну сторінку вписав несправедливо призабутий нині галицький зодчий, фінансист, меценат — уродженець села Пчани, що на Жидачівщині, Григорій Пежанський. Випускник Стрийської гімназії, Львівської політехніки, цісаро-кайзерівського інституту у Відні, він був причетний до створення багатьох архітектурних шедеврів у місті Лева, вкраплював у них український колорит. Тож туристичному буму, який викликає самобутня архітектура Львова, сучасники мають багато в чому завдячувати і цьому непересічному чоловікові…
Про вагу Пежанського у житті столиці Галичини, широке коло його інтересів свідчить той факт, що довший час він працював радником у магістраті Львова з питань будівництва. Був одним із засновників Українського технічного товариства, очолював страхову спілку “Дністер” (яка пожвавила розвиток фінансових інституцій у краї), був членом Українського педагогічного товариства, Наукового товариства імені Шевченка. Його слово як члена конкурсного журі зіграло свою роль у тому, що маємо у Львові вишукану будівлю Національного університету імені І. Франка. Завдяки Пежанському з’явилися народні доми, будинок Руського (Українського) театру, будівля нинішньої консерваторії імені Лисенка та багато інших осередків культурно-мистецького життя галичан.
Окреме слово про Григорія Пежанського — як про творця першого в Україні і Польщі футбольного стадіону. За його проектом це “боїско” (на жаль, воно не збереглося) за кілька місяців збудували у південній частині Стрийського парку, ближче до вул. Стрийської, у червні 1894 року. За розповідями очевидців, футбольне поле (без бігових доріжок) мало розмір 120 на 100 метрів, на ньому можна було проводити ще й популярні у той час гімнастичні вправи, а також заняття пожежників. З трьох сторін стадіон мав 12-рядні дерев’яні трибуни, які вміщували 8  тисяч глядачів. З ще одного боку облаштували вхід-павільйони з тріумфальними вежами.  Вздовж трибун на стадіоні розміщувався еліпсовидний велотрек, де змагалися на роверах учасники спортивного товариства “Сокіл”.
Показові виступи гімнастів на стадіоні “Велетень” у Стрийському парку, збудованому за проектом Пежанськог
Саме на цьому стадіоні 14 липня 1894 року з нагоди відкриття Крайової виставки відбувся знаменитий футбольний матч між “копунами” Львова та Кракова. Із цією датою  футбольні літописці пов’язують народження українського футболу. Цікаво, що матч тривав лише 6 хвилин, до того часу, поки гол у ворота гостей не забив Володимир Хомицький. Ось як яскраво описував ці футбольні пристрасті журналіст Рудольф Вацек: «…У присутності кількох тисяч глядачів вийшли дві команди: львівська — в сірих гімнастичних штанях і краківська — в синіх; обидві в білих футболках і гімнастичних мештах. Суддівство взяв у свої руки проф. Виробок з Кракова. На шостій хвилині м’яч влетів у краківські ворота. Почався тріумфальний вереск львів’ян та незадоволення гравців з Кракова. Незважаючи на протести судді пана Виробка, організатори матчу припинили його, бо на поле мали вийти гімнасти з показовими вправами».
Але головним героєм того дня, поза сумнівом, був Григорій Пежанський, який новозбудованим стадіоном зчинив одну з багатьох своїх архітектурних сенсацій.
 За матеріалами Ігора САВИЦЬКОГО


Джерело: Високий замок online —http://wz.lviv.ua/far-and-near/174618-buduvav-u-lvovi-teatry-narodni-domy-stadiony

Никифор Дровняк - художник-дивак




Український художник-жебрак змусив 

говорити про себе увесь світ





Біографія Никифора Дровняка — готовий сценарій для кінофільму. Художник намалював 40 тисяч картин.
Никифор — позашлюбний син покоївки. Напівбожевільний, що не вмів розмовляти до 16 років. Здавалось би, Никифор приречений на долю волоцюги. А от і ні. Саме він матиме персональні виставки у Парижі, Нью-Йорку та Лондоні, а мистецтвознавці нарахують 40 тисяч його картин.
Перший пензель виготовив сам – зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Холстів чи дорогих олійних фарб не любив. Малював шкільною акварелькою на аркушах паперу, шматках картону чи обкладинках зошитів. Замість того, щоб змочувати пензель у воді, слинив його язиком. Поруч неодмінно стояла табличка "Просив би шановне панство про допомогу й підтримку для бідного каліки, хто чим може!".
Якщо хтось кидав декілька монет, віддячував картиною. Їх, щоправда, зазвичай викидали або використовували для розпалення дров. Так би могло тривати вічно, але доля підготувала сюрприз. Якось перед Никифором зупинився відомий польський художник, який розгледів у, здавалося б, дитячих малюнках українця шедеври наївного живопису.
Уже за деякий час роботи невідомого лемка, що навіть не знав свого прізвища, опиняються в галереї Парижа. Його ім’я все частіше можна побачити в пресі, почути в розмовах на богемних виставках. А от удома він і далі просто дивакуватий жебрак.
Після Другої світової війни його звинуватили у співпраці з УПА. Начебто Никифор намалював повстанцям карту свого містечка.
А в 1947-му, як і тисячі етнічних українців він стане жертвою операції "Вісла". Вивезуть якомога далі від українського кордону. Куди саме — не сказав, але на картинах з'явилось море. Він долав понад 700 кілометрів і таки повертався до свого рідного міста Криниця. При тому — пішки. І так тричі. Слава про геніального українця дійшла нарешті й до польської влади.
Мешканці ніяк не могли повірити, що до їхнього дивака приїжджають галеристи і благають продати хоч декілька картин. Забирають з-під пензля ще мокрі аркуші. Роботи Никифора об'їхали мало не всі європейські столиці.
У 1962-му художнику потрібна була закордонна віза. Поляки вирішили скористатися моментом й переписати національність Никифора, а заодно додали прізвище — Криницький.
Так би й увійшов в історію як поляк, якби лемки не розкопали в церковній книзі справжнє ім'я митця — Епіфаній Дровняк, українець. До речі, під кінець життя вічний жебрак назбирав 300 тисяч злотих.

Никифор Дровняк - художник-дивак



Український художник-жебрак змусив 

говорити про себе увесь світ




Біографія Никифора Дровняка — готовий сценарій для кінофільму. Художник намалював 40 тисяч картин.
Никифор — позашлюбний син покоївки. Напівбожевільний, що не вмів розмовляти до 16 років. Здавалось би, Никифор приречений на долю волоцюги. А от і ні. Саме він матиме персональні виставки у Парижі, Нью-Йорку та Лондоні, а мистецтвознавці нарахують 40 тисяч його картин.
Перший пензель виготовив сам – зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Холстів чи дорогих олійних фарб не любив. Малював шкільною акварелькою на аркушах паперу, шматках картону чи обкладинках зошитів. Замість того, щоб змочувати пензель у воді, слинив його язиком. Поруч неодмінно стояла табличка "Просив би шановне панство про допомогу й підтримку для бідного каліки, хто чим може!".
Якщо хтось кидав декілька монет, віддячував картиною. Їх, щоправда, зазвичай викидали або використовували для розпалення дров. Так би могло тривати вічно, але доля підготувала сюрприз. Якось перед Никифором зупинився відомий польський художник, який розгледів у, здавалося б, дитячих малюнках українця шедеври наївного живопису.
Уже за деякий час роботи невідомого лемка, що навіть не знав свого прізвища, опиняються в галереї Парижа. Його ім’я все частіше можна побачити в пресі, почути в розмовах на богемних виставках. А от удома він і далі просто дивакуватий жебрак.
Після Другої світової війни його звинуватили у співпраці з УПА. Начебто Никифор намалював повстанцям карту свого містечка.
А в 1947-му, як і тисячі етнічних українців він стане жертвою операції "Вісла". Вивезуть якомога далі від українського кордону. Куди саме — не сказав, але на картинах з'явилось море. Він долав понад 700 кілометрів і таки повертався до свого рідного міста Криниця. При тому — пішки. І так тричі. Слава про геніального українця дійшла нарешті й до польської влади.
Мешканці ніяк не могли повірити, що до їхнього дивака приїжджають галеристи і благають продати хоч декілька картин. Забирають з-під пензля ще мокрі аркуші. Роботи Никифора об'їхали мало не всі європейські столиці.
У 1962-му художнику потрібна була закордонна віза. Поляки вирішили скористатися моментом й переписати національність Никифора, а заодно додали прізвище — Криницький.
Так би й увійшов в історію як поляк, якби лемки не розкопали в церковній книзі справжнє ім'я митця — Епіфаній Дровняк, українець. До речі, під кінець життя вічний жебрак назбирав 300 тисяч злотих.

Музей Івана Снігура: бути чи не бути?


Іван Назарович Снігур народився 5 червня 1929 в селі Грозинці Хотинського району Чернівецької області . Він був найстаршою дитиною в родині, де підростало ще троє малюків. Сільську школу з румунською та російською мовами навчання мусив покинути, бо треба було орати, сіяти і збирати урожай, вчився на коваля, майстра з виготовлення візків.
У 1945 році батько повернувся з війни інвалідом. На сімейній раді вирішили, що Іванко мусить їхати на заробітки. У голодний 1946 рік юний Іван Снігур пішки прийшов з Грозинців у Чернівці.То був чи не найважчий період у житті Івана Назаровича.
В 1947-1949 рр. працював столярем-різьбярем на підприємстві (пізніше,у 60-х роках, він яскраво виявив свою творчу вдачу в такій самобутній галузі мистецтва, як декоративна дерев’яна композиція).
У 1960-1961 рр. Іван Назарович Снігур навчається в Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В.І. Мухіної (тепер – Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія ім. А.Л. Штігліца
З 1949 до 1992 Іван Снігур працював в системі художнього фонду Спілки художників України та художньо-виробничого комбінату у Чернівцях. Проявив себе у різних жанрах мистецтваживопис, оформлення декорацій, рекламакерамікадеревосклоемальткацтво та різні народні вишивки. Багато уваги приділяє писанкарству та реставрації образів на гутному склі. Впродовж багатьох років займається лозоплетінням.
Іван Назарович Снігур (другий справа). Таким його впізнають всі жителі Чернівців
Деякий період Іван Снігур працював кореспондентом газети «Час», друкував статті з історіїмистецтва та побутуБуковини.
Написав і видав уже шість книг.
Заслужений майстер народної творчості України. В 2013 році йому було присвоєно звання: «Почесний громадянин Чернівців».


Світова війна у поштових листівках (1914-1918рр.)[1]
Бог щедро обдарував Івана Снігура, давши йому талант Художника в найширшому розумінні цього слова. Ще має Іван Назарович талант всевидця. Він бачить те, чого не бачать інші. І в природі, і в людях, і в предметах.
Починав свою творчу діяльнісьь Іван Назарович в Чернівцях на Художньому комбінаті Художнього фонду України художником-оформлювачем. Виконував роботи з живописутеатральні декорації та рекламні замовлення.
У 60-х роках минулого століття він яскраво виявив свою творчу вдачу у самобутній галузі народного мистецтва - дерев'яній декоративній композиції. Його технічно різьблені й точені твори позначені умінням втілити фольклорні образи у виразній декоративній формі.
Роботи майстра користувалися попитом і стали популярними буковинськими сувенірами. Він розробив понад 400 зразків для тиражного виробництва.
Змістом його творчого життя подальших років стало лозоплетіння.
Майже 40 років Іван Снігур представляє Буковину цим давнім народним промислом на виставках усіх рівнів. Він є учасником близько 120!! виставок. Тільки персональних виставок у нього – 14.
Творче становлення майстра було деякою мірою традиційним. Водночас його завжди вирізняло прагнення нового, оригінального й досконалого. Палкий прихильник традицій, водночас чутливий до новаторських проявів у мистецтві.
Не дивно, що у його руках звичайне побутове плетення кошиків та посуду перетворилось на справжнє мистецтвоАсортимент його виробів з лози сягає 800 видів.[2] Вони були прийняті до тиражного виробництва. Знаходить він час і для передачі своїх знань та досвіду - підготував десятки (80) майстрів лозоплетіння.
Іван Назарович гаряче обстоює давні культурні традиції, докладає особистих зусиль для їх збереження: багато часу віддає писанкарству та реставрації давніх образів на склі.
Іван Назарович Снігур (справа) та відомий політолог, публіцист Ігор Буркут
Він є відомим знавцем етнографіїкультуриісторіїпобуту та мистецтва краю, а також пристрасним збирачем (протягои десятків років) буковинських старожитностей.
Вражає і колекція Івана Назаровича старих - але чудово збережених - фотокалендарів, різноманітних документів кінця дев"ятнадцятого століття, які є унікальними і залишилися чи не в єдиному екземплярі.
Добре знаючи буковинський побут та етнографію, працював консультантом кіностудій КиєваМоскви та Кишинева, за його участі знято 13 фільмів (з них такі відомі, як “Білий птах з чорною ознакою”, “Гадюка”, “Яка тепла пізня осінь” та ін.).
З часом у Івана Назаровича Снігура проявились і письменницькі здібності – він автор шести книг. З-під його пера вийшли книги:
а також інформаційно значимі і об’ємні
  • «Чернівці і чернівчани» (2005) і
  • «Мої мандри по Буковині» (2008).
Помітні статті в періодиці:
  • Снігур І. А твоя лозина – як світлая днина // Час.- 2004.- 3 черв. (ч. 23).- С. 1, 11.
  • Снігур І. З історії релігії на Буковині // Час.- 2005.- 8 груд. (ч. 49).- С. 16.
  • Снігур І. Із життя ескулапів : [гумор] // Час.- 2006.- 26 січ. (ч. 4).- С. 15.
  • Снігур І. Липовани на Буковині : [історія] // Час.- 2006 .- 2 лют. (ч. 5).- С. 14.
  • Снігур І. Мандруючи Панською вулицею // Час.- 2006.- 2 листоп. (ч.44).- С. 14.- Закін. Початок: Ч.18, 20-43.
  • Снігур І. Нотатки з історії нашого міста // Час.- 2007.- 15 березн. (№ 11).- С. 14; 22 березн. (№ 12).- С. 14; 12 квіт. (№ 15).- С. 14; 19 квіт. (№ 16).- С. 14.
  • Снігур І. Пам’ятні дати та події з історії нашого міста та краю // Час.- 2005.- 27 жовт. (ч. 43).- С. 16.
  • Снігур І. Петриківський ярмарок: [іст. ярмарку в Чернівцях] // Час.- 2003.- 10 лип. (ч. 28).- С. 10.
  • Снігур І. Чернівці: шлях з минулого в сьогодення // Час.- 2005.- 6 жовт. (ч. 40).- С. 8.
Один з виробів Івана Снігура з лози (і писанки, і таріль) на його персональній виставці

Нагороди

Цитати про Івана Снігура

«Помер Іван Снігур. Померла легенда Чернівців ...»
... «грабували резиденцію митрополитів (теперішній університет) і палили ікони. Люди спокійно дивились і не заважали. Тільки Снігур буквально кидався у вогонь, вихоплював з нього дорогоцінні шедеври і ховав у місцях, відомих тільки йому. Через роки і десятиліття йому «нагадають» ці геройські вчинки. І відплатять так, аби на все життя запам'ятав. У 70-і роки запроторять до вязниці, навішають ярлики, битимуть, катуватимуть... І ніхто, навіть слідчий, котрий катував його (живе досі в Чернівцях і ходить по місту в темних окулярах — П. К.), не розумів, для чого він це робить. І судді не розуміли, і ті, хто давав вказівки судити Снігура, не розуміли. Але робили свої темні справи.»
... «Розпинали Снігура, топтали його, катували, голодом морили, а він жив. Назло всім зловмисникам жив і творив. Творив так, що його творами весь світ захоплюється. Хіба не Параджанов першим звернувся до Снігура за допомогою, коли знімав «Тіні забутих предків»? Хіба не у Івана Миколайчука і його «Білого птаха з чорною ознакою» Іван Снігур був етнографічним консультантом? А хіба не він особисто створив музей Федьковича в Путилі? Невже все забули?! Чи невигідно сьогодні пам'ятати?! Бо багато з тих, хто раніше Івана Снігура в катівні запроторював, ще й сьогодні при владі (вже українській ?) міцно сидять».
...на різних рівнях чиновники б'ють себе в груди і рвуть на собі краватки (ледь землю не їдять) запевняючи, що вони все зроблять для того, аби був музей тих речей, які Снігур хоче залишити Україні. І де той музей?!..
...Вони відійдуть без слави і без майбутнього. Іван Назарович Снігур уже вписаний великими літерами в історію України та її народу.»

 Чернівчани підписували петицію про виділення приміщення для створення музею на основі колекції Івана Назаровича Снігура - етнографа, дослідника, історика, фольклориста, краєзнавця, різьбляра, майстра лозоплетіння, письменника, мистецтвознавця, художника, Заслуженого майстра народної творчості України. Почесного громадянина Чернівців.
25 років тому Іван Снігур написав меру Чернівців листа-заповіт, де просив на підставі його колекції зробити музей міста Чернівці.
 З дня смерті вже минув рік, але нічого не чути про роботу над створенням музею. Це міг би бути ще один надзвичайно цікавий об'єкт туристичної привабливості міста -  справжній етнографічний музей Буковини. Експонати, що представлені були б в музеї, вражали в не тільки гостей міста, а й нас, докорінних його жителів.
 Не будьмо байдужими до Людини, свого краю, своєї історії. Навчаємо своїх дітей на кращих зразках народного  та образотворчого мистецтва, декоративно-ужиткових виробів, що дихають історією, друкованих видань, що несуть пам'ять століть. Зробимо наш світ кращим  -  збережемо його цілісним та цікавим для нащадків!

Музей Івана Снігура

Створення музею на основі колекції Івана Назаровича Снігура

 Чернівчани підписують петицію про виділення приміщення для створення музею на основі колекції Івана Назаровича Снігура - етнографа, дослідника, історика, фольклориста, краєзнавця, різьбляра, майстра лозоплетіння, письменника, мистецтвознавця, художника, Заслуженого майстра народної творчості України. Почесного громадянина Чернівців.
25 років тому Іван Снігур написав меру Чернівців листа-заповіт, де просив на підставі його колекції зробити музей міста Чернівці.
 Не будьмо байдужими до Людини, свого краю, своєї історії. Навчаємо своїх дітей на кращих зразках народного  та образотворчого мистецтва, декоративно-ужиткових виробів, що дихають історією, друкованих видань, що несуть пам'ять століть. Зробимо наш світ кращим  -  збережемо його цілісним та цікавим для нащадків!

Перші робочі місця видатних акторів

Прежде чем стать самыми высокооплачиваемыми людьми на планете, многие известные актеры не гнушались тяжелой работы. Упорный труд и следование мечте помогли им добиться колоссальных успехов. Давайте вспомним самые яркие примеры.

Джон Хэмм

Глядя на его персонажа в сериале "Безумцы", всегда в костюме и при галстуке, трудно поверить, что свою карьеру в кино актер начинал на съемочной площадке фильмов для взрослых. Он был декоратором, в обязанности которого входило передвигать камеры и менять наполненные окурками пепельницы.

Брэд Питт

Будущий кумир миллионов приехал в Лос-Анджелес в 20 лет. Чтобы заработать денег на курсы актерского мастерства, Брэду пришлось совмещать сразу несколько работ. Он подвозил стриптизерш на вечеринки, продавал сигареты во время спортивных матчей и зазывал клиентов в мексиканскую забегаловку в костюме курицы.

Джим Керри

Чтобы помочь родителям, Джим после школы вместе со старшими сестрами и братом убирался на фабрике, где его отец работал охранником. Они часто переезжали с места на место и даже одно время жили в автофургоне. 
Он переехал в Лос-Анджелес в начале 80-х. Но всемирную славу обрел лишь спустя 10 лет - после выхода своего 15-го фильма "Маска" (1994).

Мэттью МакКонахи

Прежде чем стать голливудской знаменитостью и секс-символом, Мэттью поменял множество профессий. Но больше всего ему запомнился опыт работы во время учебы по обмену в Австралии. Там он мыл посуду и работал на птичьей ферме, где собирал яйца, ощипывал куриц и вычищал куриные клетки от помета.

Вупи Голдберг

Детство и юность успешной комедийной актрисы нельзя назвать легкими. Она родилась в бедной семье, подростком примкнула к движению хиппи, где пристрастилась к марихуане, а позже и к более серьезным наркотикам. Из порочного круга ее вытянул активист организации "Против наркотиков" Элвин Мартин, впоследствии ставший ее первым мужем. В попытке изменить свою жизнь она работала ночным сторожем, укладчицей кирпичей на стройке, диспетчером в службе "секс по телефону" и даже в похоронном бюро, где делала усопшим макияж и прически. В начале 70-х она наконец-то устроилась в театр. Но настоящий успех пришел на Бродвее, где ее заметил продюсер и режиссер Стивен Спилберг.

Хью Джекман

Перед поступлением в колледж будущий супергерой Росомаха работал ассистентом учителя физкультуры в английской школе. Одним из первых его сценических образов стал клоун Коко, в костюме которого он выступал на детских праздниках. Хью отлично удавалось рассмешить людей, а вот с фокусами, по его же словам, как-то не задалось.

Джулия Робертс

С 13 лет Джулия подрабатывала официанткой в пиццерии провинциального городка Смирна в штате Джорджия. После школы она поступила на факультет журналистики в университет в Атланте, но, не проучившись и года, переехала в Нью-Йорк, чтобы попытать счастья в кино. Там она устроилась продавщицей в магазин спортивной обуви, позже записалась на курсы актерского мастерства и подписала контракт с модельным агентством.

Дженнифер Энистон

Дженнифер училась в престижной школе искусств LaGuardia в Нью-Йорке. И поскольку сама платила за обучение, бралась за любую работу: телефонный маркетинг, курьерские развозки, уборка.

Николь Кидман

В 17 лет ей пришлось на год прервать обучение и пойти на курсы массажисток, чтобы быть рядом с больной мамой, вести хозяйство и помогать семье материально.

Меган Фокс

Однажды актриса призналась, что в начале карьеры работала в отделе смузи в одном из супермаркетов Флориды. Иногда ей приходилось даже переодеваться в костюм банана.

Кристофер Уокен

15-летним мальчишкой Кристофер присоединился к кочующему цирку и некоторое время ассистировал дрессировщику львов.

Сильвестр Сталлоне

В отличие от Кристофера Уокена, Сильвестр не укрощал больших кошек, а вычищал за ними клетки. В нью-йоркском зоопарке.

Ченнинг Татум

По окончании школы симпотяга Ченнинг успел поработать строителем, продавцом одежды, помощником в лечебнице для животных, ипотечным брокером и даже стриптизером. Так что его роль в фильме "Супер Майк" (2012) в какой-то степени автобиографическая.

Харрисон Форд

После отчисления из колледжа он уехал в Лос-Анджелес покорять Голливуд. Но карьера актера не задалась. Чтобы содержать семью, пришлось переключиться на работу плотника. По счастливой случайности он делал мебель для кабинета молодого Джорджа Лукаса и подружился с известным режиссером. К слову, именно благодаря участию в "Звездных войнах" Харрисон Форд стал самым кассовым актером в истории США.

Квентин Тарантино

Путь в мир кино для будущего режиссера был долгим, но не слишком тернистым. Сначала он продавал билеты и попкорн в кинотеатрах, затем устроился продавцом в пункт видеопроката. Как видим, просмотр фильмов и общение с киноманами пошли ему на пользу.

Рэйчел МакАдамс

В течение трех лет работала в Макдональдсе в маленьком канадском городке в провинции Онтарио. По ее словам, она не была образцовым сотрудником и однажды даже сломала аппарат с апельсиновым соком.

Вин Дизель

Еще подростком устроился вышибалой в нью-йоркский клуб. И работал им до тех пор, пока не переехал в Лос-Анджелес в поисках актерского счастья.

Ума Турман