До 140-річчя українського живописця, педагога

Темпераментна колористика Федора Кричевського

Фе́дір Григо́рович Криче́вський — український художник і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940).

Один із засновників і перший ректор Української академії мистецтва.

Народився 22 травня 1879 у Лебедині (нині Сумська область) у сім'ї фельдшера Григорія Якимовича Кричевського та його дружини Прасковії Григорівни.

Дитинство його проходило в селі Ворожба неподалік Лебедина, де його батько працював земським фельдшером. У родині було восьмеро дітей: найстарший — Василь, майбутній видатний український художник, графік і архітектор. Сім'я не була достатньо заможною, тому діти самі пробивалися у житті.

Відмінно закінчив чотирирічну школу у Ворожбі. Він хотів учитися малярству, у чому його підтримав граф В. Капніст, нащадок поета Василя Капніста. У маєтку графа зміг побачити галерею козацьких портретів, колекцію живопису та графіки, користуватися багатою бібліотекою. Там почав копіювати українські портрети. Допоміг також випадок. Показав свої малюнки Шапошникову, а той своєму приятелю художнику К. Савицькому (саме тому К. Савицькому, який намалював ведмедів на картині І. Шишкіна «Ранок у сосновому лісі»). К. Савицький оцінив талант юнака, дав притулок у своєму домі й підготував до вступу на малярський відділ Московського училища малярства, скульптури й архітектури.

У 1896 став студентом училища. Тут він подружився з малярем Іваном М'ясоєдовим (сином відомого художника Григорія М'ясоєдова). У домі батьків Івана М'ясоєдова познайомився з Панасом Мирним і Володимиром Короленком. На вакаціях хлопці подорожували Україною: побували в Полтаві, Ворожбі й Лебедині, відвідали шевченківські місця, Сорочинці, Яготин, Михайлівку, Харків, Миргород, Переяслав, Київ, Чернігів. Закінчив Московське училище живопису, скульптури і архітектури 1901 року.

У 1902 в складі делегації від російського царського дому побував на коронації Едварда XVII у Лондоні, де замалював церемонії коронації, а також відвідав музеї.

У 1903 вступив до Петербурзької академії мистецтв у майстерню Іллі Рєпіна та Дмитра Кардовського. Однак через деякий час змушений був покинути навчання через хворобу печінки та нестатки. Повернувся на батьківщину й опановував живопис самотужки, багато працював на натурі. 1907 року відновив навчання в Академії, яку закінчив 1910 року.

Цього ж року створив конкурсну картину «Наречена», яка мала великий успіх, що дало художникові право на закордонне відрядження за рахунок Академії до Західної Європи. Під час річного перебування в Європі (Франції, Італії, Австрії, Німеччині) навчався у Відні в Ґустава Климта, вплив якого помітний як в філософії, так і в технічній манері Федора Кричевського (порівн. триптих Кричевського «Сім'я» з картинами Густава Климта «Життя та Смерть», «Три віки жінки», «Поцілунок» та інші). Творчим звітом про відрядження стала картина «Весільний обряд в Україні» («Молодиці»). Російська критика відзначила, що він «виявил слабость любить все родное». Через таку «предерзость» Федорові Кричевському було «відмовлено у пенсіонерському утриманні».

З 1913 працював у Києві: викладав у художньому училищі (1913-1917), а з 1914 став його директором. Серед його учнів в різні часи були такі відомі українські митці, як Григор'єв, Костецький, Меліхов, Тетяна Яблонська, Сергій Отрощенко. Ігор Шаров зазначає, що Федір Григорович багато часу віддавав педагогічній діяльності. Він був педагогом, уроки якого учні пам'ятали все життя. Найперше, чого прагнув домогтися Кричевський від учнів — розвинути колористичне обдаровання. Він навчав студентів шукати колір у природі, у народному мистецтві. Він не любив в'ялого і неактивного живопису. Однак, застерігав учнів і від прикрашання та зовнішньої декоративності. «Не порушуйте головного принципу живопису — гармонії» — часто казав він своїм учням. Кричевський вимагав від молоді критично ставитися до новацій і над усе прагнути опанувати рисунок і живописну майстерність.

У 1913 написав відому картину «Три покоління». Дівоча стрічка, вишита золотом і сріблом, парчевий очіпок молодиці і темна хустка старої жінки створюють декоративне тло, яке підкреслює поетично-символічний зміст створених художником реальних образів. Федір Кричевський залишався вірним реалістичній манері, вбачаючи головну вартість митця не у частій зміні мистецьких орієнтацій, а в постійній вимогливості до удосконалення живописної майстерності, основу якої він вбачав у незмінних для художника вартостях.

У 1917 взяв участь у створенні Української академії мистецтва й був обраний її першим ректором. Всю енергію, весь організаційний хист він віддав справі налагодження праці Академії, яка спочатку містилася в приміщенні при Центральній Раді. Коли більшовики в січні 1918 р. захопили Київ, вони закрили Академію. Отож Федір Кричевський пробув ректором Академії лише один рік.

Коли в 1919 більшовики організували штучний голод, то частина професорів Академії, в тім числі Федір Кричевський, поїхали на села, щоб якось вижити. Художник жив у с. Шишаки, де колись придбав невелику хату і перебудував її за проектом брата. Ця хата згодом стала філіалом Академії на час літньої практики студентів. Кричевський зібрав у Шишаках велику колекцію народного мистецтва — килимів, вишивок, кераміки, іконопису, багато часу працював у селі.

Згодом викладав у Київському художньому інституті (1924-1932, 1934-1941). На початку 1930-х жив у Харкові, де викладав у Харківському художньому інституті.

У 1927 написав славетний триптих «Життя», в якому показав зовнішню красу людей з народу, їхнє душевне благородство, моральну силу та велич, стриманість і стійкість. Цей триптих експонувався на багатьох виставках в Україні й за кордоном: 1928 — на Міжнародному конкурсі у Венеції, де мав великий успіх, «став справжньою сенсацією», — стверджує мистецтвознавець Дмитро Горбачов, тогочасна італійська преса просто гула, вихваляючи художні достоїнства цієї роботи, і опублікувала понад 40 (!) її репродукцій; у 1933 частина триптиха «Повернення» експонувалася у складі виставки радянського мистецтва у Копенгагеніта Варшаві.

Його роботи мали успіх і високу оцінку на виставках у Чикаго і Нью-Йорку.

Монументальний триптих Кричевського «Життя» є найяскравішим зразком українського модернізму з елементами ар нуво та українського релігійного живопису (площинність, локальні фарби, порожнє тло).

До 115-річчя українського художника-графіка з Буковини

 Боротьба світогляду та художніх принципів Леона Озіасовича Копельмана 

Леон Озіасович Копельман народився 25 травня 1904 року в селі Вовчинець Сіретського повіту, Австро-Угорщина нині с. Старий Вовчинець Глибоцького району Чернівецької області в родині службовця. На початку двадцятих років двадцятого століття закінчив єврейську гімназію в Чернівцях. Леон Копельман навчався в Флорентійській Академії мистецтв (викладач Ф. Карен), яку закінчив у 1928 році. Після закінчення Академії він повернувся на Буковину. Пізніше підтверджував фахову освіту в Бухарестській школі мистецтв. Від 1929 до 1931 рр. Леон Озіасович навчався а Бухарестській школі красних мистецтв (викладач К. Рессу). Від 1937 р. до 1941 р. Леон Копельман був учителем малювання у школах та гімназіях Чернівців та м. Сірет (Румунія). Від 1944 до 1979 рр. працював художником Чернівецьких майстерень Художнього фонду УРСР. З 1945 до 1965 р. Леон Копельман співпрацював з редакцією газети «Радянська Буковина». В 1980-90-і роки завдяки дружині митця Шарлотті Зільберштейн до Чернівецького художнього музею надійшла величезна колекція творів митця. Науковці музею опрацювали цей доробок, осмислили його і згодом організували дві виставки — у 1994-у і 2004–у, присвячені 90 та 100-річним ювілеям від дня його народження та створити експозиційний розділ, де репрезентовані найцікавіші твори раннього (1920-30-х рр.), найбільш плідного періоду його творчості.

Творчість

Перші його твори з'явилися в експозиції «Осіннього салону» в Чернівцях майже відразу після закінчення Флорентійської Академії мистецтв (1924– 28) та недовгої військової служби. Роботи Леона Копельмана привернули увагу. Та лише за незначними винятками («Хрести», «На старому заводі», «Збір податків», деякі натурні замальовки та краєвиди) про них ніколи навіть не згадували в жодному з каталогів персональних виставок майстра. Цей період творчості ніби зник безслідно. Лише після смерті Л.Копельмана (1904—1982) співробітники Чернівецького художнього музею вперше побачили твори, виконані наприкінці двадцятих та у тридцятих роках. У документах, поданих до Флорентійської Академії красних мистецтв, юнак, який закінчив у Чернівцях єврейський ліцей, був записаний румуном. Після навчання, маючи диплом ліценціата живопису, змушений декілька разів (у 1929, 1930– 31 рр.) складати іспити в Академії мистецтв в Бухаресті, щоб підтвердити право на викладання рисунку й каліграфії. У Флоренції він навчався на факультеті живопису, був студентом відомого італійського митця Феліче Карена. Та малярські роботи цього періоду відомі тільки з ескізів та натурних замальовок, які передували створенню картини «Робітники, що відпочивають». В родині зберігся лише чудовий «Буковий ліс» (1931) та декілька фотографій інших творів. Леон Озіасович був графіком, створював рекламну продукцію для чернівецьких підприємств, афіші, етикетки, екслібриси. Залишились численні графічні твори. Понад чотириста творів зберігаються в колекції Чернівецького художнього музею. У 1920-х роках ним була створена серія з восьми автопортретів в техніці деревориту («Автопортрет з квіткою», «Моє життя», «Ремінісценції»), які позначені впливом експересіонізму з яскраво вираженою деформацією форми, своєрідним трактуванням теми.

 В складних багатопланових графічних аркушах помітний пошук нових виражальних засобів, свідоме загострення образів, зведення їх до майже гротескових. Художник працював також у галузях станкової та книжкової графіки, станкового живопису, реклами. Він створив офорти на соціальні та біблійні теми, автопортрети, екслібриси, краєвиди. Він став одним із засновників Спілки художників у Чернівцях в 1940-х роках. Пізніше Копельман працював у руслі офіційно визнаного мистецтва — так званого «соцреалізму». У післявоєнні роки творче спрямування Копельмана кардинально змінилося. До певної міри воно віддзеркалює політичні реалії наступних десятилість 20-о століття. Він створив величезну кількість краєвидів Чернівців, за що у місцевій пресі його називали «співцем старого міста». Він писав переважно пейзажні твори, виконуючи їх в акварельній техніці, та портрети передовиків соціалістичного виробоництва. В 1950–1980-х рр. художник створював реалістичні пейзажі, портрети та натюрморти. Комельман випробовує себе у різних гарфічних техніках: офорті, туші, чорнилі, сепії, соусі, сангвіні тощо.

Досягнення

Леон Озіасович Копельман був учасником міських та республіканських мистецьких виставок від 1930 року. Персональні виставки відбулися в Чернівцях (1965, 1979), посмертна виставка відбулася в 1994 році.

Художник із Чернівців. У1924-у році йому пощастило вступити до Академії мистецтв у Флоренції, що й визначило подальшу долю юнака. Після закінчення Академії повернувся на Буковину, звідки майже не виїжджав, за виключенням нетривалих відпусток й навчання у Бухарестській школі мистецтв, де він підтверджував фахову освіту.

На тлі реалістичного живопису, що панував тоді серед стильових напрямків, творчість Леона Копельмана вирізнялася мистецькою самобутністю та глибоким філософським наповненням. У 1920-х роках ним була створена серія з восьми автопортретів в техніці деревориту (“Автопортрет з квіткою”, “Моє життя”, “Ремінісценції”), які позначені впливом експересіонізму з яскраво вираженою деформацією форми, своєрідним трактуванням теми. В складних багатопланових графічних аркушах помітний пошук нових виражальних засобів, свідоме загострення образів, зведення їх до майже гротескових. Комельман випробовує себе у різних гарфічних техніках: офорті, туші, чорнилі, сепії, соусі, сангвіні тощо.

Окрім творчої праці, Леон Озіасович успішно займався промисловою графікою, створюючи рекламну продукцію для чернівецьких підприємств, афіші, етикетки, екслібриси. Підтвердженням тому є численні графічні твори, переважна більшість яких зберігається в колекції Чернівецького художнього музею (понад 400 різноманітних творів).

У післявоєнні роки творче спрямування Копельмана кардинально змінилося. До певної міри воно віддзеркалює політичні реалії наступних десятилість 20-о століття. З приходом на Буковину радянської влади він став одним із засновників Спілки художників у Чернівцях в 1940-х роках. Але щось дуже цінне у своїй творчій особистості митець назавжди втратив. Побоювання бути не визнаним і навіть переслідуваним призвело до певного компромісу, внаслідок чого надалі Копельман працював у руслі офіційно визнаного мистецтва – так званого “соцреалізму”. Він звертався переважно до пейзажних творів, виконуючи їх в акварельній техніці, писав портрети передовиків соціалістичного виробоництва. Він створив величезну кількість краєвидів Чернівців, за що у місцевій пресі його називали “співцем старого міста”.

До 175-річчя українського живописця, педагога, художнього критика, громадського діяча!

Київська рисувальна школа Миколи Мурашка. 

Мико́ла Іва́нович Мура́шко — український художник і педагог. 

Народився 20 травня 1844 в Глухові, у сім'ї різьбяра іконостасів.

Інтерес до малювання виявився у хлопця ще в дитинстві. Він збирав і копіював картинки з книг, робив самостійні малюнки.

У Києві — з 1858.

У 1863 за порадою Івана Сошенка, який працював викладачем малювання у Першій Київській гімназії, їде до Петербурга, бажаючи вступити до Петербурзької академії мистецтв. У тому ж році Микола Мурашко починає відвідувати Академію як вільний слухач, учиться дуже успішно, завдяки чому здобуває серйозну й ґрунтовну професійну підготовку.

Найближчим товаришем у роки академічного навчання Мурашка стає Ілля Рєпін, який вплинув на формування естетичних поглядів Миколи Івановича.

У роки навчання молодий художник зарекомендував себе як неабиякий графік, про що свідчить створений ним у 1864-1867 літографічний портрет Тараса Шевченка. Висока техніка виконання твору — чіткий, реалістичний рисунок, впевнене ліплення форми, викінченість — допомогли митцеві створити натхненний образ Великого Кобзаря, дати глибоку психологічну характеристику поета. Портрет Тараса Шевченка не тільки творча удача Мурашка, а й один із найяскравіших і високохудожніх зображень великого поета в українському мистецтві.

Завершити повний курс навчання в Академії Мурашко не зміг — завадила хвороба. Він змушений був повернутися до України. Оселившись у містечку Вороніж, Чернігівської губернії, художник розпочинає свою педагогічну діяльність.

У жовтні 1867 надіслав до Академії мистецтв свої малюнки з проханням надати йому звання вчителя малювання на підставі цих робіт. Рада Академії задовольнила таке прохання і від 1868 року М. Мурашко розпочинає викладацьку роботу в Київській прогімназії.

Навчався у художника-реставратора, викладав малювання в 1-й гімназії (1868–1870), реальному училищі (1873–1895), Колегії Павла Галагана (тепер у цьому приміщенні Музей літератури).

У 1869-1870 викладав малювання у І Київській гімназії, а з серпня 1873 — в Київському реальному училищі.

У 1879 за одну із своїх перших картин «Мотив з околиць Києва» М. Мурашко удостоєний Радою Академії художеств звання класного художника III ступеня.

Наприкінці 1870-х посилено займається пейзажним живописом, наполегливо і сумлінно вивчаючи природу. «Почуваю, — згадував сам художник, — що мила, любима мною природа не відпускає мене, не навчивши чого-небудь».

У 1880-1890-х створює низку пейзажів — «Річка Тетерів», «Коростишів» (1886), «Крим» (1892), «Берег Алупки» (1894), «Ай-Петрі», «Мечеть» (1897), «Млин», «У парку», «Вид Боярки» тощо, які експонує на київських і петербурзьких художніх виставках. Усі ці роботи високо оцінювалися тогочасною художньою критикою, а окремі були придбані для музею Академії художеств.

У цей же період написані кілька портретів, найкращий із яких — портрет М. М. Ге. Він написаний у традиціях російського реалістичного живопису, переконливо і реалістично, з великою психологічною виразністю відтворює образ видатного російського художника. Чудово виліплене обличчя з живими виразними очима передає темперамент, енергійність характеру М. М. Ге, громадського діяча і блискучого промовця.

Особливо часто звертається до зображення величних Дніпровських просторів. Найбільш характерним і вдалим є пейзаж «Над Дніпром». На ньому зображено високий стрімкий берег, вкритий мальовничою зеленою рослинністю. Десь далеко внизу іскриться на сонці величний розлив могутньої ріки. Яскраві, соковиті фарби створюють радісну кольорову гаму, підкреслюють усю чарівність цього сонячного, справді поетичного пейзажу. Проте картина водночас вражає своєю реалістичністю, типовістю і ненадуманістю зображення. Твір написаний художником широко і вільно, з майстерним поєднанням у цілісній живописній гамі жовтувато-коричневого кольору ґрунту й стовбурів дерев, зелені трави й листя, синього кольору дніпровських вод, голубіні неба, пронизаного сонячним промінням.

М. Мурашко постає перед глядачем як художник, який чутливо сприймає життя природи, вміє живо й безпосередньо передати свої переживання й думки.

Однак пріоритетним напрямом його діяльності була викладацька. У 1875 у себе вдома організував і очолив Рисувальну школу (існувала до 1901; містилася в 1875-1876 на вулиці Трьохсвятительській, у 1876-1880— в одному з приміщень Міської думи, у 1880-1882 — на теперішній вулиці Івана Франка, у 1882-1891 — на вулиці Володимирській).

Серед перших її учнів були дорослі та діти, аматори живопису і мистецтва, особи, які готувалися до іспиту з малювання.

Митець застосовував прогресивні методи підготовки учнів, в основі яких — вимоги малювання з натури, суворого дотримання принципу «від легкого — до складнішого», забезпечення індивідуального підходу до кожного учня, всебічної художньої освіти, органічного поєднання спеціальної та загальноосвітньої підготовки.

Допомогу в організації школи в різний період надавали професор П. В. Павлов, відомий російський географ П. П. Семенов-Тянь-Шанський, Голова Російського Технічного Товариства П. А. Кочубей, місцеві колекціонери художніх творів П. Носов, В. Тарновський, І. Бостунов, І. Терещенко. Зусилля були підтримані відомими художниками І. Рєпіним, І. Крамським, Г. Мясоєдовим, В. Маковським, О. Корзухіним та ін.

Школа давала реальну можливість здобути художню освіту дітям бідняків. Багато талановитих художників — М. Пимоненко, Г. Дядченко, В. Андрєєв, С. Костенко та інші, завдяки Київській рисувальній школі М. Мурашка отримали можливість розвинути свій природний хист, здобути художню освіту і вийти на велику дорогу мистецтва.

У різний час викладачами школи були М. Врубель, І. Селезньов, проф. Г. Павлуцький, В. Фабріціус, С. Костенко, І. Костенко, О. Іроїцька-Гусєва та ін.

Школа проіснувала понад 25 років і була закрита 22 травня 1901.

Пропонуючи нові методи викладання, видає в 1869 посібник із малювання для дітей, що мав великий успіх і в 1875 був перевиданий. За зразки для копіювання учням пропонувалися виконані самим М. Мурашком літографічні рисунки — орнаментів, будівель, пейзажів, жанрових сценок. Рисунки надавалися в порядку складності і відзначалися чіткістю форм і ліній, доступністю сюжетів.

Цікавився та вивчав досвід викладання у найкращих російських і закордонних школах. У 1885, 1891, 1894 подорожує до Кракова, Відня, Парижа, Болоньї, Флоренції та Риму, аби ознайомитися з діяльністю художніх шкіл та академій.

Вивчаючи роботу навчальних закладів, Микола Іванович схвалював роботу тих із них, центральне місце у яких посідала всебічна, тісно пов'язана з життям підготовка учнів. «Теорія, яка б не була вона добра, — наголошував Мурашко в листі до І. Терещенка, — втрачає своє життєве значення, якщо не походить із самого життя». Його приваблювали методи, що давали змогу скеровувати навчальний процес відповідно до природного розвитку учнів, особливо тих, які прагнули відобразити у своїх рисунках навколишнє життя. Завдання ж учителя М. І. Мурашко вбачав у допомозі учневі правдиво відобразити дійсність, заохочуванні до самостійної роботи, намаганні розвинути творчі здібності, спрямуванні на самостійне вивчення життя.

Особливу увагу приділяв необхідності систематичного, повсякденного, наполегливого навчання й боротьби за підвищення рівня художньої майстерності. «Адже ученню краю нема», — казав митець і закликав: «Будемо вчитися завжди! До мистецтва миттю втрачає інтерес той, хто перестає вдосконалюватися».

У системі виховання, наявній у Київській рисувальній школі, були відбиті досягнення тогочасних навчальних закладів, зокрема Академії художеств. М. І. Мурашко прагнув використати усе позитивне і цінне, що було створене академічною системою виховання, критично підходячи до застарілих, рутинних прийомів і методів.

Починаючи з 1880-х виступає зі статтями та рецензіями у місцевій та столичній пресі. Художник пропагував і роз'яснював суть творчості передвижників, наголошував у своїх статтях на яскравості і правдивості полотен найкращих представників мистецтва, на тому, що життя, відображене у цих творах, «усе ще повне сподівань, але ще більш пригноблене всілякою нуждою і лихом».

З його ініціативи, починаючи з 1877, в Києві почали щорічно організовуватися художні виставки, на яких були представлені твори видатних російських, українських і зарубіжних художників-реалістів. У виставках експонували свої твори такі видатні митці, як Сергій Світославський, Є. Вжещ, Володимир Орловський, Михайло Яровий, М Галимоеський, Киріак Костанді, Г. Ладиженський, Р. Судковський, Опанас Сластіон, І. Рєпін, В. Верещагін, В. Полєнов, І. Шишкін та ін.

Останні роки життя провів у Бучі, на той час, селищі поблизу Києва, цілком віддаючись творчій роботі. Особливо напружено працював художник над книгою мемуарів «Воспоминания Старого Учителя», які вийшли двома випусками ще за життя художника. У них повість про Київську рисувальну школу доведено до 1884.

Довести роботу до кінця завадила важка хвороба.

Помер 9 вересня (22 вересня) 1909 у Бучі. Похований на Лук'янівському цвинтарі Києва (ділянка № 12).

Усе своє життя і творчу наснагу спрямував на виховання українських художників, прищеплюючи своїм вихованцям любов до мистецтва. Багато його учнів продовжили і розвинули в українському мистецтві традиції реалістичного живопису, закладені Київською рисувальною школою М. Мурашка.

Пам'ять

У 1963 у Києві на його честь названо вулицю.

Також вулиця Миколи Мурашка існує у Глухові.

Нові надходження. Травень 2019 (продовження)

Нові надходження

Травень 2019 (продовження)

1.     Актуальні аспекти сучасного українського музичного мистецтва. -  Київ, 2017 . – 212с.

2.     Барви народного мистецтва. Український іконопис, різьблення, старовинні музичні інструменти ХУІІ – ХХ ст.. – Київ, 2000. -  34с.

3.     Відродження буковинського ліжникарства: календар 2019.                   -  Чернівці, 2018. – 12с.

4.     Гуцульський ліжник. – Чернівці, 2018. – 34 листівки.

5.     Денисюк, Жанна. Масова культура і національно-культурна ідентичність в добу глобалізації . – Київ, 2017.- 224с.

6.     Дорофєєва, Вероніка. Теоретичні аспекти сучасної української музики. – Київ, 2017 . – 188с.

7.     Коломієць, Ростислав. Лесь Курбас. -  Харків, 2018.- 124с.

8.     Лаврський модерн. Орнаменти трапезної палати і церкви. – Київ, 2008. -  16с.

9.     Лігус, Ольга. Українська фортепіанна музика ХІХ -  початку ХХ ст.. у контексті європейського романтизму . – Київ, 2017 . – 224с.

10.           Мацієвський, ігор. Музичні інструменти гуцулів. – Вінниця, 2012 . – 464с.

11.           Медриш, Ірина. Світова музична література. – Чернівці,  2018.- 280с.

12.           Михалюк, Алла. Формування виконавської культури майбутніх учителів засобами українського фортепіанного мистецтва. - Київ, 2016. -  220с.

13.           Музичне мистецтво України. – Київ, 2017. -  204 с.

14.           Народна вокальна творчість Львівщини. – Львів, 2017. – 422с.

15.           Олещук, Іванна. Гуцульський ліжник: дискурс через віки. – Чернівці, 2018. – 80с.

16.           Пісні з родин і хрестин.  – Вінниця, 2013 . – 459с.

17.           Скопцова, Олена. Становлення та особливості розвитку народного хорового виконавства в Україні. -  Київ, 2017. -  180с.

18.           Сорокер, Яків. Українська пісенність у музиці класиків: спроба дослідження. -  Вінниця, 2012. -  184с.

19.           Сучасне вокальне мистецтво в Україні. -  Київ, 2017 . – 252с.

20.           Тормахова, Вероніка. Українська естрадна музика і фольклор: взаємопроникнення і синтез. -  Київ, 2017. -  204с.

21.           «Українське ліжникарство: історія, проблеми, перспективи». – Чернівці: Друк Арт, 2018.- 88с.

22.           Український музей: збірник. -  Київ, 2007. -  478с.

23.           Український театр: шлях до себе. Здобутки. Виклики. Проблеми. – Київ, 2018 . – 68с.

24.           Черкасов, володимир. Терія і методика музичної освіти. -  Київ, 2016. -  240с. Черній, Віталій. Акварельні етюди. – Київ, 2013. -  96с.

25.           Шевцова, Галина. Історія японської архітектури і мистецтва. – Київ, 2011. – 232с.

26.           Шудря, Микола. Геній найщирішої проби: нариси, розвідки. – Київ, 2005. -  384с.