30 вересня - Всеукраїнський день бібліотек. Нові книги у відділі мистецтв

 З нагоди професійного свята всіх бібліотек та їх милих, чарівних, висококваліфікованих та талановитих працівників запрошуємо до ознайомлення з "Книжковим колейдоскопом" -  Новими надходженнями літа-2017

 До ваших послуг короткий виклад-список нових книг, що поповнили фонд відділу мистецтв.

1.

Архітектурна спадщина Чернівців Австрійської доби

2. Боссонис Р. Танец живота

3. Брюховецька Л. "Солодке" життя найважливішого з мистецтв 2001-2015

4. Владимиров Л. Всеобщая история книги

5. Врубель М. Образ и цвет

6. Ilya Glazunov Vol.1

7. Ilya Glazunov Vol.2

8. Добреску A. Від нитки до костюма

9. І все то те, вся країна, повита красою

10.З любов'ю до рідного краю

11.Зустрічі з балетом

12.Жаворонков В.П. Валерій Жаворонков. Альбом репродукцій

13.Кайндль Р.Ф., Манастирський О. Русини на Буковині

14. Козловський М. Балет

15. Коротя-Ковальська В. Пісенний світ українознавства

16. Криворучко Орест:: альбом

17.Кустодиев Борис: альбом

18. Левитан И. Образ и цвет

19. Людмила Морозова: альбом

20. Рембрандт: альбом

21. Репин: альбом

22. Рославець Е.Н. Живопись Франции 17-18 веков

23. Рязанова Р. Внезапно в зеркало взглянуть

24. Свято Р., Ямборко О. Далекі зблизька: улюблені актори зарубіжного кіно

25. Сергійчук В. Що дала Україна світові

26. Советская живопись 1917-1973

27. Сокольская А. Марсель Карне

28. Стороженко А. Искусство ансамблевого исполнительства

30. Artur Tabor: fotos

31. Тутельман Б. Проект "Я чувствую"

32. Тутельман Б. Чернівці

33. Федорук О. Василь Хмелюк

34. Федорук О. Пластика Петра Капшученка

35. Хаген Р.-М., Хаген Р. Питер Брейгель Старший

36. Чернівецький національний університет

37. Чернівці: альбом

38. Чернівці: альбом

39.Чуйков Семен: избранные произведения

40. Шевченко Н. Чернівці: 100 відомих адрес

41. Шмаринов Д. Годы жизни и работы

42.Юсов В., Юсов С. Битви за Хотин

Художнє ткацтво Буковини

27 вересня 2017 року відбулась презентація творчих  - дипломних та курсових - робіт студентів Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. В.Ю. Шкрібляка «Художнє ткацтво Буковини».

 В експозиції представлені гобелени, шарфи, рушники,   жіночі  сучасні костюми та традиційні горбатки, запаски та плахти, тайстри та крайки. Всі експонати виготовлені за давніми традиційними зразками та технологіями, що щемно бережуть   викладачі коледжу та передають студентам.

 В розмові піднімались важливі питання  - шляхи розвитку сучасного ткацтва, важливість збереження традицій та використання їх в сучасному ремеслі, соціальні аспекти галузі в цілому та проблеми, що супроводжують майстрів народного мистецтва.

 В розмові брали участь: директор коледжу до 2015 року, Заслужений працівник культури Дмитро Козубовський; заступниця директора з навчальної частини  коледжу Віра Фижделюк; голова циклової комісії  «Художнє ткацтво» Оксана Петращук-Гинга; народний майстер, етнограф, дизайнер сценічних костюмів, журналіст, педагог, Заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк,  який, вкотре, виніс на розгляд громади питання створення Музею народного мистецтва Буковини; голова обласного фонду культури Валентина Діаковська; голова ГО «Вишиваний дивотвір» Одарка Кучерява; художники та майстри народного мистецтва, музейні працівники та  працівники інших установ культури; студенти галузевого спрямування;  масмедія.

 В заході брав участь вокально-інструментальний гурт «СЛОВИ», що виконав декілька композицій із гуцульських мелодій та народних пісень Буковини.

 Модератор заходу – завідувачка відділу мистецтв - Любов Шилюк.

   

"Білий світ" із подарунком чернівчанам!

 "Білий світ» із подарунком чернівчанам

   «Не слід зневажувати мистецтвом, бо ним часом рятуються найвагоміші речі життя. Так Венеція не потонула, бо її врятувала Пеггі Гуггенхайм, переселившись туди, аби заснувати на Гранд-каналі свою збірку творів. Франція не загнулася, бо її знамено піднесли Воллар, Дюран-Рюель і Тангі. Справжнє осердя Москви -  не Кремль, а Цвєтаєвський музей, якому, що знамено, так і не повернули ім’я засновника, як і не згадали основних арт-донорів - Щукіна з Морозовим. І Києву не переоцінити персони Богдана Івановича Ханенка… Художників – їх сотні тисяч, умілих збирачів -  на пальцях двох рук порахуєш.. ще й кілька пальців лишиться…» -  такими словами розпочинає передмову «І ранок б’є у сонця бубон» до збірки творів сучасного мистецтва «Білий світ», що вийшла друком у видавництві «АДЕФ- Україна», в 2017 році Олег Сидор-Гібелинда.

Саме такими унікальними збирачами і є Олександр та Тамара Яновичі, за чиєї ініціативи вийшла друком збірка сучасного мистецтва України «Білий світ».

Вагомим  результатом виходу у світ збірки є те, що для всіх прийдешніх поколінь залишиться унікальна праця творчого колективу - упорядника, видавців, редакторів, дизайнерів, але, насамперед, авторів, чиї твори ввійшли до збірки. В збірку ввійшли роботи представників різних видів, технік та кращі зразки сучасного мистецтва України.

 Тут  «живописна пластика» Миколи Журавля, Петра Лебединця, Петра Бевзи, Олексія Малих, Андрія Блудова, Владислава Шерешевського, Марини Афанасьєвої, Дмитра Кришовського, Світлани Струк, Алли Алєксєєвої, Олега Набоки, Сергія Лаушкіна та багатьох ін..

Несподівані поєднання на  сторінках збірки -  із колекції  живопису, малюнків та драстичних колажних альбомів - сюрреалізм, наїв,  абстракція, офорти, малярство з «летричним синдромом» та ін..

  В збірці представлено буковинців, в роботах яких кучерявиста химерність місцевих казок і легенд, тишина міських вуличок, особистості, що дивляться в глибину наших душ та інше. Це важливий компонент. Серед них Анатолій Фурлет. Його роботи -  химерні ребуси, по вінця наповнені мудрою печаллю й тихою радістю пізнання перемін: « з-за золотого шумовиння ніч блакитніє чиста й вічна» -  каже поет-лемко. Марина Рибачук та Ірина Каленик – учасниці проекту «Чоловіче ню. Малюють жінки».

 Загалом спокусливо було б розгорнути арт-мапу України з усіма містами й селами, звідки колекціонери - Олександр та Тамара, щедрою рукою повизбирували свої скарби.  Але початок покладено цією збіркою, що  днями вагомо збагатила фонди бібліотеки. Це  видання  із авторським написом передала до фондів Марина Рибачук - наша краянка, відома художниця та відвідувачка обласної бібліотеки.

Із щирою вдячністю  від працівників обласної книгозбірні запрошуємо всіх зацікавлених до знайомства з збіркою. 

Художником стають в дитинстві

Лариса Куваєва не уявляє свого життя без дітей і мистецтва

Невтомна талановита жінка постійно дивує шанувальників своєю творчістю. Тримаючи у приємній напрузі і трепетному очікуванні навколишніх, художниця ефектно заявляє про себе та підопічних (студія «АкадемАРТ») спільними імпрезами, новими проектами. Мало того, встигає виховувати п’ятьох власних дітей, які не бояться пензля і фарб.

– У мене п’ятеро діток: четверо дівчаток і один хлопчик. Усі вони народжені у любові, причому не просто так, а були задуманими та бажаними, – розповідає чернівецька художниця Лариса Куваєва. – Старшій, Софійці, зараз 22. Вона навчається у Парижі на факультеті антропології, також дуже любить займатися театром, відвідує одну з відомих тамтешніх шкіл. Ніка народилася 8 травня, назвали її на честь богині перемоги. Вона здобула музичну освіту за класом фортепіано та скрипки, зараз вчиться у Малій Паризькій консерваторії, це підготовча до національної. Агнія вчиться у ліцеї, після його закінчення планує обрати спеціальність дизайнера. Леону скоро буде 14-ть, наразі він ходить до школи. Любить фотографувати, має успіхи у спорті (багатоборство, метання ядра, біг, плавання). Уже має зо кілограм медалей. Це у нього від батька, який є професійним спортсменом з легкої атлетики (біг з бар’єрами). Загалом, усі діти були у спорті із самого дитинства, але дівчата згодом закинули. Нашій найменшій Марічці скоро буде 10-ть, вона любить малювати і брати участь у фотосесіях.

– У мене всі діти малюють, – додає мисткиня. – Не знаю, чи хтось із них стане художником, але усі талановиті. Стараюся виховувати їх самодостатніми та самостійними.

– Коли зрозуміли, що Ви – художник?

– Гадаю, коли почала вчитися у Вижницькому училищі прикладного мистецтва, мене навіть хотіли залишити там викладачем композиції. Але те, що хочу бути художником, зрозуміла у 8 класі. Нас запитували, ким ви хочете бути. Ми розповідали про різні професії, багато обговорювали... Тоді відчула аж до болю в серці, що маю стати художником. Інакше буду нещасливою.

– Добре знаєтеся на петриківському розписі, де його опановували?

– Свого часу працювала у художньому сувенірному цеху на базі Глибоцького спеціалізованого лісгоспу. Малювали на шкатулках, вазах. Саме там вчилася «петриківки» у дуже хороших майстрів чи не з різних куточків Союзу. Я щаслива, що опанувала це мистецтво. В образотворчих роботах ці знання не застосовую, але десь-колись дозволяю собі попрацювати в такому напрямку. Окрім того, навчаю петриківського розпису і своїх студійців.

– Що важливо знати і вміти, аби розпис вдався?

– Важливо розуміти рух, динаміку, щоб все закручувалося, одне з іншого виходило. Усе має вийти гармонійним, щоб ніде не виникало якогось протиріччя. Причому мазок має бути пружинистий плавний. Треба вміти правильно натискати пензликом, це найосновніше. День у день 10-20 днів вчишся і коли вже вийдуть ті необхідні мазки, тоді вже можна думати про щось інше – кольори, композицію тощо.

– У Вас – буковинське коріння?

– Так, батьки з Глибоцького району. Мама за фахом медпрацівник-санепідеміолог, а батько – військовий.

– Часто жили і працювали у різних країнах, яка з них залишила найбільший відбиток?

– Завдяки моїй мамі у мене прищеплена любов до світу, відкривання чогось нового. Тому що мама завжди відпускала мене з класом у всі можливі екскурсії. Тож ще у шкільні роки багато Союзом поїздила.

У період розпаду ми з чоловіком поїхали до Болгарії, прожили там чотири роки, народили доньку Софію. Власне, у місті Софія жили і працювали, навіть відкрили невеличку галерею.

Згодом повернулися жити в Чернівці. Я влаштувала виставку «Час вогню» і мене вдруге запросили на посаду директора Глибоцької художньої школи (вперше у 20-річному віці, тоді попрацювала там п’ять років). Рік працювала у школі не отримавши жодної копійки. Я би і далі так працювала, у мене вистачає альтруїзму. Але коли ти приходиш додому і троє малолітніх діток зазирають у торбу, запитують, що принесла поїсти, зрозуміла: треба змінюватися. У цей період чоловік шукав заробітку в Італії. Він познайомився з галеристами, які запросили мене взяти участь в їхньому культурному житті. Тож все покинула і поїхала. З дітьми залишала маму, але через дев’ять місяців їх забрала до Риму. Майже 5 років там прожили. Одразу, як туди приїхала, відчула, що це саме та країна – хороша і доброзичлива, де дуже комфортно творчій людині. Там у мене жодної хвилини не було нещасливої. Я не хотіла залишати те місто, хоча страшенно люблю наш край, нашу рідну Буковину з усіма її традиціями, людьми. Але саме там мені було дуже комфортно у сенсі творчості.

Але ми приїхали назад, бо чоловік хвилювався, що діти розмовляють суто італійською, втрачають українське коріння.

Власне, позаторік дітей відвезли до Парижа, щоб вони здобували європейський рівень освіти. Рік втратили на влаштування дітей, але водночас я там багато картин написала. Наразі чоловік дивиться за дітьми, а я – у Чернівцях.

– Надовго приїхали додому?

– Не знаю, як Господь розпорядиться, але взагалі-то приїхала в Чернівці назавжди (усміхається, – авт.). 

Ольга ШУПЕНЯ

До ювілею Сіді Таль

Сіді Львівна Таль - популярна українська (єврейка за походженням) співачка та акторка травестійного жанру.

Народилася у небагатій родині пекаря. Артистичні здібності Таль виявила ще в дитинстві: вона співала, танцювала, виконувала комічні сценки. З 13 років вчилася швейному ремеслу. У 1926 році була прийнята в єврейську трупу Сари Канер (1882-1859) на амплуа інженю.

У 1928 році Таль переїхала до Бухаресту, де вступила до трупи театру «Роксі», грала на сцені знаменитого залу «Помул верде».

Вперше з'явилася на сцені в 1928 році. До 1940 року працювала у Чернівцях, Яссах, Бухаресті. Після 1940 р. грала в єврейському театрі в Кишиневі.

З 1946 — актриса єврейського ансамблю Чернівецької філармонії. Грала комедійні та драматичні ролі (переважно травесті): Естерке і Елька («Скарб» за Шолом-Алейхемом), Мотл («Хлопчик Мотл» Шолом-Алейхема), Зямка Копач — (в однойменній п'єсі Даніеля), Еліза («Пігмаліон» Б. Шоу) та ін.

Сіді Таль виступала також в опереті, виконувала естрадні номери: балада «Серце матері» в естрадній виставі «Завжди з вами» з трансформаційними номером у програмі «Ворогом на зло», виконувала народні ліричні, жартівливі, характерні пісні, а також танці різних стилів та жанрів.

Разом з чоловіком Пінкусом Фаліком, Сіді Таль були духовними наставниками Софії Ротару.

Чернівці відзначали перше виконання "Червоної рути"

На Театральній площі Чернівців відбулось обласне свято української пісні, присвячене першому виконанню у прямому теле-ефірі пісень Володимира Івасюка "Червона Рута" і "Водограй" у Чернівцях. 

Прем'єра пісні про чар-зілля відбулася на Театральній площі Чернівців 47 років тому
Він бачив її у снах, у дібровах зелених. Після того, як Володимир Івасюк написав ці легендарні рядки, загадкою червоної рути захопились тисячі людей. І навіть ті, хто не розуміли української, але відчували її.

До Дня українського кіно

17 кіношедеврів ХХ ст знятих на українських кіностудіях

Кінематограф України і СРСР протягом 60-90 років ХХ століття переживав справжній бум. Щороку створювалось кілька десятків кінострічок у різних жанрах. Величезну кількість художніх фільмів було знято на українських кіностудіях, зокрема на кіностудіїї імені Олександра Довженка у Києві та Одеській кіностудії. Серед них є справжні кіношедеври, які набули неймовірної популярності. І сьогодні чи не щодня улюблені кінохіти транслюються на телеекранах, проте не всі знають, що вони зняті в Україні на вітчизняних кіностудіях.

1. Один з найпопулярніших комедійних фільмів “Королева бензоколонки” був знятий на київській кіностудії ім. О. Довженка у 1962 році. Головну роль зіграла неперевершена Надія Румянцева.

                                            Надія Румянцева у кадрі з фільму “Королева бензоколонки”

2. Новорічний музично-комедійний фільм-казка “Чародії” створений на Одеській кіностудії. Фільм вийшов на екрани 31 грудня 1982 року і одразу сподобався глядачам. Режисер фільму зібрав справжій зірковий склад: Олександра Яковлева, Олександр Абдулов, Валентин Гафт, Михайло Свєтин, Емануїл Віторган, Катерина Васильєва, Валерій Золотухін. Пісні з музичної казки стали дуже популярними, навіть зараз їх часто переспівують на новорічних вогниках.

                                        Олександр Абдулов та Олександра Яковлева у кадрі з фільму “Чародії”

3. Пригодницький фільм режисера Георгія Юнгвальда-Хількевича “Д’Артаньян та три мушкетери” за мотивами знаменитого роману Олександра Дюма став одним з найулюбленіших фільмів багатьох поколінь і увійшов до класики радянського кінематографу. Цю кінострічку було знято на Одеській кіностудії 1978 року. А вулички Львова, Одеси, замки на території Західної України стали справжніми живими декораціями фільму, що відображали Францію початку XVII століття. Отже, без України цього фільму б не було.

                                        Кадр з фільму “Д’Артаньян та три мушкетери”, 1978 р.

4. Художній фільм “Капітан Немо” режисера Василя Левіна став найбільш вдалою екранізацією пригодницького роману Жуля Верна “20 000 льє під водою” та “Паровий дім”. Трьохсерійна кінострічка відразу завоювала любов глядачів. Фільм було знято на Одеській кіностудії у 1975 році.

                                 Владислав Дворжецький в головній ролі у фільмі “Капітан Немо”

5. Один з найпопулярніших дитячих фльмів за всю історію радянського кінематографу “Пригоди Електроніка” було знято на Одеській кіностудії. Трьохсерійний музичний пригодницький фільм режисера Костянтина Бромберга був відзначений Державною премією СРСР 1982 року. Прем’єра фільму відбулася 23 березня 1980 року в кінозалі одеського санаторію «Україна».

                               Юрій та Володимир Торсуєви у кадрі фільму “Пригоди Електроніка”

6. Однією з улюблених кінострічок багатьох поколінь залишається “Вертикаль”, режисером якої стали Станіслав Говорухін і Борис Дуров. Володимир Висоцький зіграв головну роль, а разом з Софією Губайдуліною виступив ще й у ролі композитора фільму. Легендарну стрічку було знято на Одеській кіностудії 1967 року.

                                          Володимир Висоцький у кадрі з фільму “Вертикаль”

7. Величезна кількість людей любить і пам’ятає знаменитий музично-комедійний фільм “За двома зайцями“. Фільм було знято на київській кіностудії імені Олександра Довженка у 1961 році. В основу сценарію стрічки лягла п’єса Михайла Старицького, написана українською мовою. Спочатку стрічка “За двома зайцями” знімалась українською і планувалася до показу на території Української РСР. Але комедія стала дуже популярною і була частково переозвучена російською мовою. Відтоді стрічка потрапила у всесоюзний прокат і демонструвалась на телебаченні лише російською мовою. Нещодавно з’явився оригінал фільму з українською “озвучкою”.

                           Олег Борисов та Маргарита Криницина у кадрі фільму “За двома зайцями”

7 жовтня 2017 року  виповниться 85 років від дня народження  українсьої та радянської акторки Маргарити Кринициної. За роль Проні Прокопівні в х/ф «За двома зайцями» удостоєна звання Лауреата Державної премії України імені О. Довженка (1999); а також  Спеціального приза кінофестиваля «Стожари» за внесок в українське кіно (1999).  Є Кавалером ордена княгині Ольги III ступеня (2002); за великий особистий внесок у розвиток національного кіномистецтва та творчі досягнення і високий професіоналізм.

8. Художній фільм “У бій ідуть одні старі” був знятий актором та режисером Леонідом Биковим у 1973 році на київській кіностудії імені Олександра Довженка. Кінострічка стала класикою радянського кіно і набула всесоюзної популярності. Леонід Биков за виконання головної ролі і сам фільм були відзначені першою премією на VII Всесоюзному кінофестивалі у Баку.

                                                       Леонід Биков та Олексій Смірнов 

9. Художній фільм “Життя та дивовижні пригоди Робінзона Крузо” , знятий режисером Станіславом Говорухіним, став однією з найкращих екранізації роману Даніеля Дефо. Фільм було створено на Одеській кіностудії 1972 року. У головних ролях зіграли Леонід Куравльов (Робінзон) та Іраклій Хізанішвілі (П’ятниця). У 1973 році на Всезоюзному кінофестивалі фільм був нагороджений Першою премією за кращу операторську роботу.

                                                        Леонід Куравльов та Іраклій  Хізанішвілі 

10. Художній фільм режисера Григорія Кохана “Циганка Аза” — один з найяскравіших пркладів яскравого українського та циганського колориту. Фільм з талановитою грою акторів, дивовижною природою і прекрасною музикою став одним з найулюбленіших фільмів мільйонів глядачів. Кінострічка була знята у 1987 році на київській кіностудії імені Олександра Довженка.

                                                            Олена Жемчужна в ролі циганки Ази

11. Художній фільм “Весна на Зарічній вулиці”, знятий режисерами Феліксом Миронером і Марленом Хуцієвим, вважається класикою кіно і однією з найпопулярніших картин епохи відлиги. У кінопрокаті СРСР 1956 року зібрав 30,12 млн глядачів. Фільм був знятий на Одеській кіностудії у 1956 році.

                                                        Микола Рибніков та Ніна Іванова 

12. Пригодницький фільм “В’язень замку Іф” — трисерійна художня кінострічка, яку зняв 1988 року на Одеській кіностудії режисер Георгій Юнгвальд-Хількевич. Цікавий сюжет за мотивами роману Александра Дюма «Граф Монте-Крісто» зібрав цілу плеяду талановитих акторів: Віктор Авілов, Євген Дворжецький, Олексій Петренко, Анна Самохіна (перша роль актриси), Михайло Боярський, Олексій Жарков. Музику до фільму написав Олександр Градський.

                                              Віктор Авілов, Анна Самохіна та Михайло Боярський

13. Пригодницький багатосерійний фільм “В пошуках капітана Гранта” режисера Станіслава Говорухіна був знятий на Одеській кіностудії і студії «Бояна» (Болгарія) в 1985 році. Натурою для зйомок фільму послужили пейзажі акваторії Чорного моря. Цікавий сюжет, чудова гра акторів, гарна музика і мальовничі краєвиди створили разом чудовий фільм, який подобається і дітям і дорослим.

                                                 Кадр з фільму “В пошуках капітана Гранта”

14. Художній фільм “Бумбараш” — український радянський двосерійний музичний фільм 1971 року, знятий на київській кіностудії імені Олександра Довженка за мотивами ранніх творів і однойменної повісті Аркадія Гайдара. Режисери фільму — Абрам Народицький та Микола Рашеєв, в ролях: Валерій Золотухін, Юрій Смирнов, Наталия Дмитрієва, Олександр Хочинський, Олександр Беліна, Катерина Васильєва, Лев Дуров, Леонід Бакштаєв та багато інших зірок радянського кіно.

                                                         Кадр з фільму “Бумбараш”

15. Художній фільм режисера Євгенія Ташкова “Приходьте завтра” люблять і пам’ятають багато мільйонів шанувальників чорно-білого кіно. Фільм був знятий на Одеській кіностудії, на телеекрани вийшов у 1963 році. Головну героїню стрічки Фросю Бурлакову зіграла відома актриса Катерина Савінова, її партнерами по фільму стали відомі актори Анатолій Папанов та Борис Бібіков. В прокаті стрічку подивилося більш ніж 15,4 мільйонів глядачів.

                                                  Катерина Савінова в ролі Фросі Бурлакової

16. Фільм режисера Станіслава Говорухіна “Місце зустрічі змінити не можна” — легендарна п’ятисерійна кінострічка за мотивами роману братів Вайнерів «Ера милосердя», основою якого стала реальна життєва драма — справа кандидата медичних наук Є. І. Міркіна, який був звинувачений у вбивстві своєї дружини й засуджений на смерть. Але у ті часи «мурівці» професійно виконували свої обов’язки і зовсім не формально ставилися до роботи. І хоча усі докази були проти Міркіна, їм вдалося знайти нові матеріали і вже на третьому суді (розгляд справи постійно переносився, а, тим часом, вирок залишався в силі) Міркіна було виправдано. Фільм було знято на Одеській кіностудії у 1979 році. А за прекрасно зіграну роль Жеглова Володимира Висоцького посмертно удостоєно Державною премією СРСР 1987 року.

                                                   Володимир Конкін та Володими Висоцький

17. “Пригоди Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна” — одна з найпопулярніших дитячих стрічок, сюжет якої оснований на повісті Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра». Фільм був знятий режисером Станіславом Говорухіним у 1981 році на Одеській кіностудії. Місця зйомок: Одеса, Сухумі, кавказькі села, село Львово на Херсонщині.

                                                                  Федір Стуков у ролі Тома

Життя з танцем. Ганна Соколов

В каждом ее движении были надрыв и экспрессия – она танцевала «Кадиш», отдавала сцену героям, выжившим в Холокосте, работала над мюзиклом «Волосы». «Солженицын танца», самая драматичная танцовщица эпохи, Анна Соколов была мастером пластики и учила этому Робина Уильямса, Кевина Спейси и Джорджа Сигала.

Мама будущей звезды танца Анны Соколов, Сара, вместе с маленьким сыном Изадором прибыла на Стейтен-Айленд в сентябре 1907 года. В Пинске она оставила обеспеченную родительскую семью, а сейчас, с пятью долларами в кармане, спешила к любимому мужу, красавцу Самуэлю Соколовскому, который был точь-в-точь Марсель Пруст, только очень бедный. За два месяца до ее приезда он обосновался в городке Хартфорд, штат Коннектикут, под американизированной фамилией Соколов. Он брался за любую работу, от торговца до разнорабочего, но денег особых это не приносило. За следующие три года в семье появилось еще двое детей, включая Анну, и с новыми ртами финансовая ситуация стала куда плачевнее. Окруженная детьми и нищетой, Сара поняла, что муж их не прокормит, и начала шить на заказ. Но и тут пошло без особых успехов: в маленьком городе мастериц и без Сары хватало.

В 1912 году, когда случилось очередное пополнение семейства, Соколов отправились в Нью-Йорк: только там работы для швей было с избытком. Они нашли квартирку в Ист-Виллидж на дешевом шестом этаже, с глухими комнатами и душем на кухне. Пока дети занимали друг друга, Сара успешно строчила рубашки и платья. Нашлась работа и для Самуэля, но снова беда – у молодого мужчины развилась болезнь Паркинсона, и Саре пришлось определить его в благотворительную больницу для престарелых и немощных. Навещали его все реже и реже. Дети постарше пошли в школу, Анну определили в коммунальный садик, а четвертого малыша отдали в еврейский детский дом: заботиться о нем не было времени.

Энергичная Сара вовлеклась в женский Международный союз трудящихся по пошиву одежды и стала ярой социалисткой, сионисткой и феминисткой. Она отбросила все старое, кроме правил еврейского дома – как бы ни было сложно с деньгами, кухня семьи Соколов оставалась кошерной, шаббат и праздники не пропускали. Мама не игнорировала мужское внимание, да и дочерей учила, что держаться серыми мышками нельзя, нужно быть яркими и самостоятельными. Впрочем, самостоятельность была дозированной –девочки всегда были под присмотром либо материнским, либо старшего брата, либо добросердечных еврейских дам из благотворительного сестринства Эмману-эль.

В 1920 году восьмилетняя Анна попала в класс к хореографу Эльзе Пол, которая преподавала в сестринской школе. «Ее стиль был комбинацией стилей Айседоры Дункан и Мэри Вигман. Мы танцевали босые. Ничего общего с балетом у этих танцев не было. О балете я тогда даже ничего и не знала. Но в ту же минуту, когда я это увидела, я подумала: “Это мое”. И с тех пор ничего больше не делала. Разве что мыла посуду», – вспоминала 76-летняя Соколов. Когда импульсивная Анна сообщила о своем намерении стать танцовщицей вспыльчивой маме, та заперла ее в ванной – пока не перебесится. Но девочка уже все для себя решила. На одной из старых фотографий десятилетняя Анна стоит в воздушном белом платье на сцене во время театральной постановки «Мудрец, дурак и красотка» по стихотворению Томаса Мура. Ей хотелось красоты и легкости, но драма, с которой она срослась за годы борьбы за существование, не отпускала. Главной чертой танца Анны Соколов на всю жизнь станет оголенный нерв и трагизм эпохи.

В 1928 году Анну порекомендовали в только что созданную театральную школу Neighborhood Playhouse – учебное заведение серьезного «внебродвейского» направления. Там преподавали хореографы Мичио Ито, Бенжамен Земах, специализирующийся на гебраическом танце, Марта Грэм и тонкий теоретик танца Луис Хорст. В 15 лет Анна наконец-то оставила материнскую квартиру. Девушка получала стипендию, но денег не хватало, и она устроилась на фабрику клеить пакетики для чая и подрабатывала натурщицей в Лиге студентов-художников Нью-Йорка. Остальное время было отдано танцу. Первый выход на сцену Анны Соколов состоялся в мае 1928 года – она исполнила партию в танцевальной постановке, в основу которой была положена симфония «Израиль» Эрнеста Блоха. Режиссером выступила Ирэна Левинсон, соосновательница школы и Музея костюма, который позже стал знаменитым Институтом костюма в Метрополитен-музее. «Я поняла, что благодаря хореографии могу выразить все свои чувства», – говорила Анна.

В 1930-х она полноценно танцевала в коллективе Грэм и даже стала ассистенткой обожаемого ею Хорста. Но чужая школа – это чужая школа, и как бы Анна ни разделяла подход Грэм, у нее был свой почерк, который ей хотелось вывести из тени других великих. К 1936 году Анна Соколов организовала свою первую танцевальную труппу «Танцевальный союз». Труппа поддерживала тесную связь с «Новой танцевальной группой», участники которой, в свою очередь, придерживались резких социалистических взглядов. От них Соколов получила взрывной революционный дух, а их анархически прямолинейный язык смягчила своим художественным подходом нового танцевального стиля. Анна умела объединять маргинальное с популярным, обогащая оба элемента – ее многолетняя связь с модным Бродвеем началась в 1937 году, но никто никогда не упрекал ее в предательстве высокого искусства. Соколов была одной из тех, кто работал над хореографией безумно успешного хиппи-мюзикла «Волосы» в 1967 году. Она всегда делала и участвовала в постановках, которые затрагивали сложные темы – от эксплуатации рабочих до трагедии евреев в нацистской Германии, и каждый раз ее работы становились событием.

Военные годы Анна Соколов провела в Мексике – в 1939 году вместе с гражданским мужем и талантливым композитором Алексом Нортом она приехала туда развивать свою школу танца. Но она тонко чувствовала трагедию, которая в тот момент бушевала в Европе. Предчувствием ужаса она поделилась с публикой еще в 1933 году в постановке «Антивоенная трилогия» на музыку Норта. В 1945 году Анна создала танец «Кадиш» на музыку Мориса Равеля в память о евреях, погибших от рук нацистов. Во время его исполнения она танцевала, молилась, обмотав руки полосками черной кожи, напоминающими ремешки тфилин, била себя в грудь, падала на сцену, смотрела вверх, будто моля небеса. В этом было море горя, но была и сила, и смелость, и красота. В 1961 году, еще до того как о Холокосте стали говорить много и подробно, Соколов создала танцевальную постановку «Мечты», герои которой – выжившие в Шоа – под музыку Иоганна Себастьяна Баха и Антона Веберна пытаются отстроить свою жизнь после трагедии.

В свои спектакли Соколов включала и текст, и элементы пантомимы, но движения все равно оставались главными. В 1947 году она стала одной из основательниц нью-йоркской Актерской студии, которая основывалась на системе Станиславского и которую в 1951 году возглавил Ли Страсберг. Там Анна преподавала пластику и помогала актерам раскрыться – по принципам, которые она заложила, будут учиться Мэрилин Монро, Джордж Сигал, Кевин Спейси, Робин Уильямс и десятки других американских актеров. Но посвящать себя кино, которому стремительно уступал дорогу театр, ей не хотелось – Соколов всегда волновала живая, а не консервированная эмоция. В 1953 году по приглашению Американо-Израильского культурного фонда Анна Соколов отправилась в Израиль обучать экспрессивному танцу талантливую местную молодежь. В течение нескольких лет в Израиле на сцене она помогала талантам и сама перевоплощалась в женщин из Торы и новой истории Израиля – Рут, Хану Сенеш и Голду Меир.

Анна Соколов никогда не боялась эпатировать, она знала: без разрушения старых норм не было бы и ее хореографии. В 1955 году Анна поставила один из своих самых дерзких спектаклей «Комнаты» – джазовый, об отчужденности человека в городе и его судьбе в мире, где нет места личности. В нем мужчины-танцоры откровенно тянулись друг к другу, а на сцену вместе выходили и темнокожие, и белокожие актеры. После спектакля возмущенные противники и защитники постановки чуть ли не дрались между собой, а в Австралии эту смелую постановку в 60-х даже запрещали. Соколов, сильная женщина с продолговатым тонким лицом и грустными глазами, реагировала на критику философски: «Искусство должно быть отражением и ответом на современную жизнь, и артист может изменить [общество], показывая свои свежие чувства и мысли».

Соколов называли «пророком судьбы», «Солженицыным танца XX века», но ее работы сложно было бы отнести к депрессивным. Один из журналистов в 1967 году написал: «Мисс Соколов важно показать, что мир истекает кровью. И в этом пессимизме я вижу надежду». Критики и коллеги считали Анну Соколов одной из самых талантливых и инновационных танцовщиц века. В 1967 году она стала одним из шести американских хореографов, которая получила грант в 10 тысяч долларов от Национального совета по делам искусств, который позже стал Национальным фондом искусств. В 1988 году ей вручили Орден Ацтекского орла, высшую гражданскую награду Мексики из тех, что дают иностранцам. Еще через три года ей дали премию Американского фестиваля танца как одной из тех, кто в течение жизни делал значительный вклад в развитие современного американского танца. За два года до смерти имя Анны Соколов появилось в Зале славы Национального музея танца.

Кроме Мексики и Израиля Соколов работала в Британии, Японии и Германии. Вместе с Алексом, который так и не стал ее законным мужем, в далеком 1934 году она побывала в СССР и потрясла местных зрителей своим танцем. Соколов тогда искренне поверила в успех прогрессивной социалистической страны. Но настоящим домом для Соколов всегда оставался Нью-Йорк. «Я все еще прогуливаюсь по Нижнему Ист-Сайду, я чувствую себя тут дома», – признавалась Анна. Квартира на Манхэттене, совсем не похожая на ту дыру, в которой она провела детство, напитывала Соколов силой. На полках и на комодах в тихих комнатах громоздились фольклорные сувениры, картины и религиозные артефакты из Израиля и Южной Америки. Там 29 марта 2000 года легенда американского танца 90-летняя Анна Соколов сделала свой последний вдох и выдох.

«Я не работаю отрывками или “со стороны”, как наблюдатель. Я максимально вовлекаюсь в процесс и не боюсь позволить эмоциям меня захватить», – говорила Анна в 1969 году. Хореографии она действительно отдавалась полностью, рождая новое течение, стиль и ритм. Решение не иметь детей и сложно объяснимые отношения с Нортом на обсуждение она не выносила. Ее детищем стали ее танцы – только о них она говорила пылко и с удовольствием, только их производила на свет, не жалея ни сил, ни слез, ни нерва.

Ганна Руденко