"Мій вибір". творча лабораторія Лілії Холоменюк.

Вибір професії – важливий вибір у житті. Щодня у світі з’являється безліч нових професій, які потребують високоякісних спеціалістів, креативного підходу до справи та сучасних навиків та знань в різних галузях діяльності людини. Причому методи та інструменти, необхідні для виконання певних обов’язків, розвиваються, поліпшуються та оновлюються майже щодня. Коли ти - молода людина, перед якою стоїть вибір - ким бути?, намагаєшся знайти себе, намагаєшся спробувати щось нове, не пропускаєш будь-яку можливість. Це відчуття можна порівняти з бігом на коротку дистанцію. Щоб визначитись із справою життя - витратиш багато сил допоки не знайдеш себе. Зупинись! Зроби глибокий вдих-видих. Поміркуй та зроби свій вибір. Саме так відбувається у кожного. І саме так відбулось і у нашої гості - артистки Чернівецької обласної філармонії ім. Дмитра Гнатюка, заслуженої артистки України, авторки та виконавиці цікавих мистецьких проєктів – Лілії Холоменюк. Що допомогло їй обрати свою професію, яка приносить задоволення та гарну особисту реалізацію, про мистецькі проєкти та плани на майбутнє, про творчі пошуки та особисті мистецькі мотивації та знахідки говоримо в творчій лабораторії «Мій вибір».

Жовтень піаністичний

Піаністична культура — важлива складова загальної культури

суспільства, оскільки відіграє велику роль у житті цивілізованої людини, позитивно впливає на її духовність і виконує суттєві

функції в соціумі. Вона виховує, розвиває, просвіщає, консолідує, соціально-інтегрує, організаційно-регулює наші думки, рішення та направляє їх у русло творчості, спонукає до музичних рефлексій та надбання духовних вмінь.

В жовтні 2021 року відзначаємо ювілейні дати: 210 років від дня народження Ференца Ліста, 200 років від дня народження Кароля Мікулі та 105 років від дня народження Еміля Гілєльса. Всі троє - геніальні піаністи та не тільки.

Тож пропонуємо матеріал, що акцентує на вагомих мистецьких постаттях вашу увагу.

https://youtu.be/DFjHj-znAkQ

Піаністи жовтня!

 Карл  Мікулі -  композитор, концертуючий піаніст, диригент, педагог, музичний фольклорист та музично-громадський діяч. За національністю — напіврумун, напіввірменин із роду Аксанянів. Народився 22 жовтня 1821 року в Чернівцях, у родині комерсанта.

Перша бібліотека Буковини (тепер — Наукова бібліотека Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича) була створена на кошти меценатів, серед них був і Карл фон Мікулі, який передав у фонд будівництва бібліотеки усю виручку (1030 флоринів) від своїх зимових концертів 1850—1851 років. Меценатом композитор проявив себе ще й тоді, коли заснував Фонд стипендій для бідних гімназистів. Кароль відразу пожертвував Фонду тисяч флоринів, а потім ще й перераховував кошти зі своїх концертів.

З 1844 року присвятив себе музиці і навчався фортепіанної гри у Фридеріка Шопена; гармонії та контрапункту у Франсуа Анрі Ребера у Парижі. Він успадкував методичні засади свого геніального вчителя і намагався їх трансформувати на власній практиці. Найбільш цінні редакторські примітки Мікулі до повного видання творів Шопена, здійсненого лейпцізьким виданням Ф.Кістнера, що не втратили своєї актуальності для шопенознавства і сьогодні.

У 1848 році Мікулі осів у Львові. Він був запрошений міською владою та керівництвом Галицького музичного товариства після тривалих переговорів з багатьма іншими видатними польськими музикантами. Мікулі того ж року взяв на себе функції директора Галицького Музичного Товариства і професора Консерваторії ГМТ, де викладав фортепіано, гармонію, контрапункт, аналіз музичних форм. Вирізнився також як диригент симфонічних та камерних концертів, організатор музичних вечорів, учасник камерних ансамблів та концертмейстер. Неодноразово продовжував виступати у Львові з концертами як соліст-піаніст. 

1889 за значні заслуги за розвиток музичної культури Кароля Мікулі нагородили Кавалерським хрестом Ордена Франца Йосифа. Вручаючи почесну нагороду, імператор назвав Кароля «найбільшим з тодішніх музикантів».

22 жовтня 2021 року виповнюється 210 років від дня народження Ференца Ліста - угорського композитора, піаніста, педагога, диригента, публіциста, представника музичного романтизму, засновника угорської композиторської школи.

24-25 травня 1847 року в Чернівцях виступив відомий угорський композитор і піаніст Ференц Ліст.

Звістка про приїзд знаменитості набула розголосу завдяки президентові Товариства сприяння розвитку музичної культури на Буковині та Крайового суду Буковини Карлу Умлауффу фон Франквелю.

Почали готуватися до зустрічі. Ференц Ліст приїхав до Чернівців 22 травня і пробув у місті тиждень. Він дав два концерти у великому залі готелю "Молдавія", який на той час був центром культурно-мистецького життя не тільки міста, але й усієї Буковини. Незважаючи на високу ціну квитків, всі місця були зайняті. Поціновувачі таланту піаніста з’їхалися з усього краю.

Ось як про цю знакову подію писала місцева преса:"...І ось з’явився Ліст, по-юначому стрункий, напів-Апполон, напів-Гермес, гострий профіль, витончене, натхненне, поетичне, замріяне обличчя, обрамлене світлим кучерявим волоссям, з витончено-граційними французькими манерами, легкої та дотепної вдачі, геній у своїх найвищих проявах, без грама пихи чи зарозумілості, милий, невимушено простий.

У концертній залі, дещо відхилившись від рояля, юний бог муз веде легку розмову витонченою французькою з дамами, які сидять спереду, його бесіда сповнена блискучих жартів, пікантних експромтів, несподіваних дотепних вигадок. Раптом, наче осяяний вищим натхненням, він повертається до рояля, швидко і легко торкається руками клавіш. І з-під його пальців лунають чарівні звуки, які змушують присутніх затамувати подих і захоплено слухати. Усі – німують. А згодом зринає буря оплесків...".

Він виконує увертюру Россіні до "Вільгельма Телля", "Місячну сонату" Бетховена, "Лісового царя" Шуберта, полонези, вальси та мазурки Шопена, власні твори, серед яких композиції "Кампанелла" та "Дон Жуан". Наприкінці заграв коломийки у власній обробці, які на прохання єпископа Євгена Гакмана виконав двічі.

Ще один концерт Ференц Ліст дав у маєтку барона Євдоксія Гормузакі, де зазвичай обідав. У заможних чернівчан, в яких піаніст гостював, надовго зберігся спогад про нього, як простого, люб’язного і вишуканого світського співрозмовника. Саме з Чернівців 25 травня 1847 року Ліст надіслав листа Кароліні Сайн-Вітгенштейн, у якому зізнається в коханні …

*Колись заможні чернівчани запрошувати для своїх дітей учителів музики та співу з Європи. На початку 1830-х років у домі барона Євдоксія Гормузакі викладали мадам де Гюго, сестра письменника Віктора Гюго, та відомий у Відні вчитель співу і гри на фортепіано Грайнер. У Чернівцях також працював випускник Віденської консерваторії Франц Пауер. Як писав історик Раймунд Фрідріх Кайндль, на вечірках були модними твори Моцарта, Мендельсона та інших композиторів.

*Двічі приїжджав до Чернівців український композитор Микола Лисенко. Вперше він завітав 10 грудня 1903 року. В Українському народному домі йому вручили диплом почесного члена організації "Буковинський боян", який оформив чернівецький художник Микола Івасюк. Вдруге Лисенко прибув до нашого міста 4 травня 1904 року. До цієї події підготували великий концерт, на якому диригував сам композитор.

*У Чернівцях давали концерти чимало оперних співаків світового рівня, зокрема Енріко Карузо, Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька, Орест Руснак, Йозеф Шмідт. Також перед чернівчанами виступали Борис Гмиря, Сергій Лемешев, Муслім Магомаєв, Євгенія Мірошниченко, Святослав Ріхтер, Леонід Утьосов, Клавдія Шульженко.

 

 

19 жовтня 2021 року виповнюється 105 років від дня народження Еміля Гілєльса  - українського та російського піаніста, педагога, концертного виконавця.

Надзвичайно широкий репертуар Гілельса охоплював фортепіанні твори від епохи бароко до музики XX століття. Особливе місце в репертуарі займали твори Бетховена. Гілельс неодноразово виконував і записував всі фортепіанні концерти Бетховена, але не встиг завершити роботу із запису всіх його фортепіанних сонат. Зрілому виконавському стилю Гілельса властива цілісність, відчуття музичної форми та глибоке проникнення у духовну цінність концепції музичних творів. Митця називали піаністом «об'єктивної» манери, що не мала у собі ніяких надмірностей та «автобіографізму».

Гілельс виступав також в ансамблях, у тому числі в тріо з Леонідом Коганом та Мстиславом Ростроповичем.

 

  Спільні проекти із Лілією Холоменюк

Вечір фортепіанної музики  «Ліризм та динамічність фортепіанної мініатюри»:

Презентація  художніх творів студії «Музеум» «Вільний подих».

 «На честь великої Любові» До дня закоханих - Музичний дайджест «Буковинського тріо» - солістів обласної філармонії Юрія Плаксіна, Зосі Фуги та Лілії Холоменюк;

 «На музичній хвилі» , музична  локація на «Ніч в бібліотеці»

"Музичний салон в бібліотеці. Фридерік Шопен".

Така пізня така тепла осінь Петра Міхневича

 

22 жовтня 1901 року народився легендарний театральний і кіноактор, засновник Чернівецького театру, народний артист України Петро Міхневич.

Житомирщина – особлива земля. Вона споконвіків народжувала таланти і ставала домом для багатьох знаних митців. Наступної весни будемо відзначати черговий ювілей вінчання у місті Бердичеві з Евеліною Ганською класика французької літератури Оноре де Бальзака. Мине 51 рік, і у Бердичеві побачить світ самобутній актор, майбутній народний артист Петро Міхневич. Ще через півстоліття Міхневич і Бальзак «зустрінуться» на зйомках фільму «Помилка Оноре де Бальзака».

Сьогодні наші краяни добре знають усі бальзаківські місця на Житомирщині. І, на жаль, зовсім нічого не знають про життєвий шлях корифея українського театру і кіно, земляка Петра Міхневича. Свою першу кінороль – Онуфрія – Петро Герасимович Міхневич зіграв у фільмі «Земля» за Ольгою Кобилянською. І сьогодні він залишається для земляків terra іncognita – невідомою землею.

Свого часу одному із житомирських журналістів пощастило зустрітися з жінкою, яка була останнім коханням великого митця. Десять років тому житомирянка Леонтіна Ярошинська-Строганова уперше відкрила для ЗМІ рідкісний архів Петра Міхневича.

Петро Міхневич у 1925 році закінчив Київский музично-драматичний інститут імени Миколи Лисенка і вже наступного року став актором Київського театру імені Івана Франка. А ще через рік, 1927-го, Петро Герасимович був членом приймальної комісії в театрі, яку очолював легендарний Гнат Юра. У конкурсі артистів тоді взяла участь і 20-річна дівчина Галина Янушевич.

Майбутня народна артистка України, неперевершена «Вовчиця» Галина (Ганна) Яківна Янушевич згадувала:

– Схвильованим голосом читаю уривок з «Неофітів» Шевченка. Почувши слово «досить!», вибігаю, засмучена невдачею. У цей момент підійшов до мене один із членів приймальної комісії, представник від молоді – дуже красивий чорнявий хлопець і ласкаво звернувся до мене: «Товаришко, не хвилюйтесь. Завтра ми зустрінемось як товариші по роботі». Це був молодий актор театру І.Франка Петро Міхневич, якого весь театр величав  Петронієм Міхнешею».

Уже через рік Галина Янушевич та Петро Міхневич одружилися і надалі торували акторський шлях разом. З 1931 року вони – актори Харківського театру. У 1940 році Галина Янушевич та Петро Міхневич переїздять до Чернівців, де засновують театр імені Ольги Кобилянської. Ім‘я Кобилянської стало визначальним для подружжя. У 1954 році Галина Яківна та Петро Герасимович зіграли свої перші кіноролі у фільмі «Земля» за твором О. Кобилянської. Фільм зібрав плеяду кінолегенд: Наталя Ужвій, Наталя Наум, Микола Яковченко.

У Чернівецькому театрі імені О. Кобилянської (на фото) подружжя Міхневич-Янушевич служило до останніх днів. А їхній будинок на Шевченка, 13 був тим тихим острівцем, де збирався весь театральний бомонд Чернівців. Тут лунали неповторні анекдоти, театральні бувальщини, народжувались нові образи й ідеї.

Саме у Чернівецькому театрі під наставництвом Петра Міхневича та Галини Янушевич закладався фундамент великого таланту тоді ще невідомого геніального актора й режисера Івана Миколайчука. Згодом, у 1981-му, народний артист УРСР Петро Міхневич зіграє головну роль Михайла у фільмі «Така пізня, така холодна осінь» режисера Івана Миколайчука.

 

«Пригадую, як разом із Миколайчуком до мене у Великий Кучурів на Маланку приїхали й народні артисти Петро Міхневич і Галина Янушевич. Наша «периберія», звичайно, поступалася вашковецькій, яку прекрасно знав Іван. Та й називалася інакше — «дикунія». Та моїх гостей цікавило все. А якось на коляді Міхневич попросив мене: «Запріть колядників, не випускайте, най ще колядують, я заплачу», – згадував друг І. Миколайчука Мірча Дмітрієвич.

На початку 1983 року передчасно померла Галина Янушевич. Незадовго до смерті актриси, після успішних московських гастролей театру у 1982 році та схвальних рецензій у пресі на гру Галини Яківни, художня рада театру прийняла рішення клопотати про присвоєння їй звання народної артистки Радянського Союзу. Отримати високе звання актриса не встигла. Петро Міхневич пережив дружину на 10 років.

Житомирянка Леонтіна Ярошинська-Строганова познайомилась із зірковим подружжям завдяки сестрі Галини Янушевич Вірі, яка жила по сусідству у Житомирі. В ексклюзивному інтерв`ю пані Леонтіна згадувала, що, як тільки випадала відпустка, Петро Міхневич приїздив до Житомира. Спочатку з дружиною, після її смерті – сам.

– Ми завжди так чекали його приїзду. Петро Герасимович був у нас в гостях щороку. Коли приїжджав, говорив: «Люся, тепер я відчуваю, що у мене відпустка». Він же завжди в роз'їздах, на гастролях. У Житомирі – відпочивав душею. Любив рибалити разом із моїми синами Льонею та Жориком. Вони обожнювали Петра Герасимовича, а він любив їх. У нас стояли вудочки, які він купив. А як приїжджав, відразу: «Де мої вудочки». У нього було улюблене місце риболовлі – за дві хвилини ходьби, внизу, на Тетереві, біля Бердичівського мосту. Там родичка його жила – прізвище Сахно.

Петро Герасимович був дуже цікавою, духовною людиною. Якщо немає духовності в серці – нічого немає. Він же син проповідника. Чудова людина. Відчувався великий майстер. Він же знявся у стількох хороших фільмах. Хоча зізнавався, що більше йому до вподоби театр, – згадувала в інтерв’ю пані Леонтіна.

У кіно Петро Міхневич грав рівно півстоліття. Його остання картина «Співачка Жозефіна та мишачий народ» вийшла вже після смерті майстра, у 1994 році.

Через два роки будемо святкувати черговий ювілей від дня народження нашого талановитого краянина. Вже сьогодні варто розпочати тріумфальне повернення великого, однак маловідомого сучасному глядачу майстра. Адже, за розповідями дружини Галини Яківни, він найбільше у світі любив повертатись на свою батьківщину:

– Коли бували у Житомирі, обов'язково каже: «Галиночко, ми поїдемо у Бердичів. Там моя батьківщина». Ми так стоїмо, а він піде і так довго-довго вдивляється в те місце, де жив.

Портретні намистини Івана Холоменюка

 14 жовтня 2021 року виповнюється 95-років від дня народження Народного художника України, Заслуженого діяча мистецтв України Івана Олександровича Холоменюка.

З іменем цього художника пов’язаний піввіковий період розвитку образотворчого мистецтва Буковини. Кілька разів протягом тривалого часу /1962 – 1976; 1986 – 1990/ І.Холоме­нюка обирали Головою правління Чернівецької обласної організації Спілки художників України. Митець народився в с.Мизинівка Звенигородського р-ну Черкаської обл. Навчався в Київському художньому інституті (1948 – 50рр.). Викладачем його була видатна українська художниця Тетяна Яблонська. З 1950 по 1954 рр. він продовжував навчання у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва на факультеті монументального живопису. Після закінчення інституту в 1955 р. І.Холоменюк був направлений до Чернівців, де і проживав все подальше життя. Художник плідно працював у галузі станкового живопису у жанрах тематичної картини і портрета. Отримавши освіту на факультеті монументального живопису, він виробив особисту манеру, яка тяжіла до монументалізації, героїзації образів, насиченої колірної гами, динамічного пастозного мазка, низької лінії обрію.

Іван Олександрович Холоменюк по праву є одним із найкращих портретистів Буковини другої пол. ХХ ст. За довгі роки творчої плідної праці художник створив портретну галерею сучасників – десятки портретів відомих людей не тільки Буковини, але й інших регіонів колишнього Радянського Союзу.

Протягом останнього періоду творчості Іван Олександович Холоменюк створив низку пейзажів та натюрмортів. У музейній збірці зберігаються 15 полотен художника. Створені у різні роки, вони наочно демонструють непересічну своєрідність потужного мистецького почерку художника.

 

 Холоменюк Іван Олександрович – народився 14 жовтня 1926 року в селі Мизинівка, Черкаської області. Навчався в Київський Художньому інституті, а потім був переведений до Львова в Інститут прикладного та декоративного мистецтва. Викладачі: Григор`єв С., Яблонська Т., Ержіковскій С., Бокшай І., Щербатенко Ю. З 1955 року бере участь в обласних, республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках. З 1965 року – Член Спілки Художників України. З 1962 року – Голова правління Чернівецької обласної організації спілки художників СРСР. Очолював організацію 20 років. З 1970 року – Заслужений діяч мистецтв України. З 1996 року – Народний художник України. Основні роботи: «Т.Г. Шевченко на етапі» (1961); «Лісоруби» (1963); «Цимбаліст» (1965); «Інтернаціонал» (1967); «Хотинци» (1968); «Опричники» (1969 - 1970) та інші. Роботи художника представлені в багатьох музейних та приватних колекціях як в Україні, так і за кордоном. Помер художник 22 квітня 2008 року.

Пам'ять з каменю та бронзи

 12 жовтня  2021 виповнюється 85-років від дня народження  художника, скульптора Миколи Мірошниченка.

 Його пам’ятник Митрополитові Євгену Гакману, який нині височить біля собору Святого Духа в Чернівцях, увічнив не тільки відомого духовного просвітителя й подвижника православ’я на Буковині, а також вкотре змусив говорити про автора – самобутнього чернівецького скульптора Миколу Мірошниченка.

Узагальнений герой Миколи Мірошниченка поєднав у собі кращі риси українського національного характеру й рафіновані чесноти людини, яка окрилено живе на рідній землі. Тарас Шевченко та Іван Франко («прописаний» на одному з корпусів Чернівецького університету, де свого часу навчався майбутній Каменяр), Сидір Воробкевич і Теодор Галіп, співачка Лідія Липківська та Міхай Емінеску, воїни-визволителі та ліквідатори Чорнобильської аварії, наші сучасники – прості трудівники села, бандурист Василь Пиндик і актриса Тамара Кільчицька, а також інші артисти чернівецьких театру і філармонії…Психологізм і композиційна виразність творів Миколи Мірошниченка - магічний сплав, який називаємо класикою. Вона всесильна і незаперечна. Тому пошуки майстра в цьому напрямі - завжди вдалі, емоційно наснажені й образно виразні. Микола Мірошниченко збагатив традицію, яку чутливою душею, небайдужим серцем і невтомною працею засвоїв у педагогів Дніпропетровської художньої школи. Микола Миколайович - автор багатьох памятників – багатофігурних горельєфних композицій (у Рівному, Снятині, Луцьку), які втілюють кращі традиції українського реалістичного мистецтва. Скульптор – лауреат багатьох творчих конкурсів на кращий пам’ятник, наприклад, на Майдані Незалежності у Києві.

Микола Мірошниченко - був невгамовним оптимістом. Він вірив, що зроблене - не намарно, воно обов’язково буде втілене. 

 Микола Мірошниченко справді любив усі свої творіння. Хтозна, може саме любов підказувала митцеві ті чи інші образні рішення? Буковинську орлицю Ольгу Кобилянську маестро Мірошниченко разом зі скульптором Анатолієм Скибою також побачив по-своєму, всупереч поширеним думкам про зовнішній аскетизм письменниці. Пам’ятник Ользі Кобилянській при вході до Чернівецького музично-драматичного театру її імені - втілення духовної і душевної сили і снаги, які отримала письменниця від рідної землі.

Скульптурні герої Миколи Мірошниченка сповнені тонкого психологізму, портретно-індивідуально «прописані» й водночас – художньо узагальнені, типологічно ємкі, вирізняються оригінальним образним вирішенням. Скажімо, пам’ятник історичного примирення поляків та українців у Луцьку. Промовиста характеристика творчого почерку Миколи Мірошниченка – вражати не об’ємною кількістю, а домінувати ідейною силою та образною виразністю.

Микола Мірошниченко – один з небагатьох буковинських митців, чиє ім’я внесене до мистецьких енциклопедій. Його творчість - яскрава і неповторна сторінка українського монументального мистецтва.

 з матеріалів Олени Чайки

400-а річниця Хотинської битви. Епілог

 Хотинська битва – це подія, від якої тоді залежала доля Європи, а козаки в ній продемонстрували незламність, мужність і силу духу. І нині Хотин і надалі залишається місцем перемоги, пам‘яті, сили і незламності українського духу, а Хотинська фортеця – однією із найкраще збережених пам’яток України. Як відомо, 9 жовтня 1621 року під Хотином завершилася 4-тижнева битва, в якій військо Речі Посполитої, де більшу частину становили українські козаки під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, здобуло перемогу над османами, зупинивши їхнє просування на Кам’янець, Львів і Варшаву. 

А 9-10 жовтня  2021 року в державному історико-архітектурному заповіднику “Хотинська фортеця” відбувався фестиваль з нагоди 400-річчя Хотинської битви. Поблизу фортеці відбулася масштабна реконструкція бою представників трьох армій, що тривала пів години за участі близько сотні історичних реконструкцій, зокрема й кінноти  -  знову стріляли гармати, мушкети, ляскали шаблі, було велелюдно, цікаво та сонячно.

 Мала честь бути в числі запрошених майстрів народної творчості, які брали участь у фестивалі  на майданчику  під назвою  "Містечко майстрів"  В "містечку" відбувались експозиції-продажі виробів із дерева, кераміки, художнього текстилю та майстерки із прадавнього мистецтва ткацтва та пов'язування жіночих головних уборів з використанням стародавніх технік. 

Саме за гарний вигляд жіночих образів в "Містечку майстрів" я відповідала. 

 Як відомо в ті часи жінки використовували як головний убір убруси /намітки/ — рушники білого кольору, часто прикрашені вишивкою, укладені навколо підубрусника/кибалки/очіпка - (невеликої м’якої шапочки, що збирала та прикривала волосся). Убрус зав’язували або підколювали під підборіддям. Його краї покривали плечі жінки. У теплу пору року убрус могли закріпити обручем, а в холоди надівали поверх нього хутряну шапку. Особливо цінним вважали убрус із шовкового оксамиту, який передавали з покоління в покоління.

З часом на місце убрусу прийшов очіпок, на який зверху надівали намітку (серпанок чи перемітку). За розповідями науковців, ще у XVI–XVII століттях традиційним головним убором жінки Подніпров’я була біла бавовняна хустка. Іноді її прикрашали геометричним орнаментом, вишитим різнокольоровими нитками, шовком, золотом чи сріблом. З XVIII століття в моду ввійшли хустки з яскравим квітковим орнаментом (часто на чорному фоні), запозичені з півдня — Молдови, Болгарії, Туреччини.

На Великдень і Різдво носили яскраві багаті хустки, у будні дні — стримані, простіші. Молодиць вабили яскраві кольори, а старші жінки завжди одягалися більш стримано.

Хустка могла багато розповісти про матеріальний статок жінки та її родини, адже була досить дорогим атрибутом. Ще століття тому ціна святкової хустки була не менше, аніж половина місячного прибутку господаря-середняка.

Як зазначає відома в Україні та світі дослідниця старовинних українських традицій Галина Лозко, старовинні хустки виготовляли майстерно, особливо ретельно виплітали китиці чи «пацьорки». На Миколаївщині їх називали «бахрома». Ці хустки дорого коштували, адже були справжніми шедеврами. Були навіть шовкові хустки з шовковими китицями. Якщо хустку купували без китиць, то їх виготовляли самі.

Саме з такими квітчастими хустками та білими намітками відбувалась майстерка у Хотині поблизу фортеці!

Готуючись до події з успіхом послуговувалась усіма доступними джерелами інформації - друкованими - книгами-дослідженнями, фотоальбомами, журналами; електронними - сайтами та тематичними групами в інтернеті.

Запевняю вас, що всі учасниці процесу отримали величезне задоволення і впевнились, що хустка, яка супроводжувала людину протягом усього життя — від народження і хрестин до поховання та поминання -  є своєрідним символом української жінки.  Адже нею обдаровували кумів під час хрестин і весіль, вона була оберегом, оскільки захищала волосся володарки від навороту та злого ока, а власноруч вишитою хусткою дівчина перев’язувала хлопця, що йшов до війська, щоб легким був його шлях і швидшою дорога додому; щоб не забував на чужині про її кохання. Якщо козак гинув, то саме цією вишитою хусткою під час поховання йому прикривали очі, «щоб орел очей не виймав». Тож майстерка у Хотині мала великий успіх та тематичне виправдання. 

 До нових цікавих пропозицій, Хотин!

Готуємось до 400-ліття Хотинської битви!

 Хустка – один із тих елементів традиційного одягу українців, що викликає чи не найбільше уваги, і як наслідок – суперечок. Яка вона – автентична хустка? І чи автентична вона, якщо бабусі носили привозні «американські» хустки фабричного виробництва? А чи знаєте ви, що до вироблення «американських» хусток насправді Америка мала дуже віддалений стосунок? І що хустки бувають не лише фабричні, але і вишиті, вибійчані? А що хустки носили особливо статечні парубки та чоловіки? Отож, про все по порядку.

Якщо ми прочитаємо поеми Тараса Шевченка, де дівчина проводжає козака на війну, вона дарує йому вишиту шовком хустину. Саме вишиту. Тобто виходить, що «вишиванка» - це не тільки сорочка, вишитими бувають і хустки. Такі хустки справді були притаманні Чернігівщині, Тернопільщині, Хмельниччині, знаменитими є білі бойківські вишиті хустки, не менш красиві і вишиті «міртукові» хустки Гуцульщини. Техніка проста і складна одночасно: однотонний оксамит вишивається гладдю, композиція орнаменту – дрібноцвіт у миртовому обрамленні. На бойківських вишитих хустках орнаментальний акцент становлять композиції з символом Дерева Життя, квітами та вінками.

орнамент). Вони могли бути різних кольорів, і якщо основа була з переблиском шовку, то самі квіти – матові , виглядала ця хустка особливо елегантно, і вважалося, що традиція носіння таких хусток пішла з міста, вони нагадували шаль.

Ось саме такі шовкові хусточки з «вибитими» квітами носили не тільки молодиці, а також парубки та чоловіки (див. фото), вони закріплювали їх спеціальним мосяжним перснем чи кованим «кочілом» на шиї. По суті, такий спосіб носіння хустки у чоловічій одяговій традиції є прообразом краватки.

Щодо всім відомої хустки-павунки. Цим терміном помилково називають всі хустки незалежно від розмірів і орнаменту, хоча насправді хустки справді відрізняються як за розмірами, так і за походженням та орнаментикою.

Як зазначає етнолог Микола Шкрібляк, перші квітчасті хустки імпортного походження в Україну прийшли зі Швейцарії (приблизно кінець ХІХ-початок ХХ століття). За орнаментикою це були виразні класицистичні композиції, що наводить на думку, що художниками, або як би ми зараз сказали – дизайнерами – були європейські майстри з професійною освітою.  Швейцарську технологію виробництва дублювала Польща та Румунія, інші країни, згодом ці хустки стали бізнесом у Японії. І ті хустки, які в народі називаються «американськими» - вони насправді з Японії, а виготовлені на швейцарський зразок. Чому ж тоді вони називаються «американки»? Бо їх відсилали в посилках, передавали та привозили з собою  діаспоряни як найдорожчий подарунок. Ці хустки – різних розмірів і кольорів, пізніші з них – уже з люрексовою ниткою.

Щодо розмірів, то фабричні хустки діляться умовно на такі групи:

- мала хустка (до 60 сантиметрів) – вона може бути за структурою «разівка» (одинарна) і «дубельтівка» (міцніша). Разівка незарублена, як правило, і  лицева сторона яскравіша за виворітню, в дубельтівці зарублені краї і обидва боки практично однакові. Ці хустки ідуть без тороків, вʼяжуться «клиново» або попід бороду, а також по-молодицьки;

- «метрівка» - хустка середніх розмірів з тороками по краях. Улюблена хустина дітей і бабусь. Чому? Бо вона доволі вишукана, але ні бабуся, ні мала дитина не зможе дати раду з довгими краями, «крилами» хустки. Таку хустку носять до церкви, зараз – накидають поверх пальт та кофтин тощо;

- «павунка» - найбільша за розмірами хустка до півтора метра в ширину, тільки з неї можливі вивʼязування «у ґушки», «чічками», «кочілом» тощо. Її призначення – створити пишний образ своїй власниці.

На Буковині слово «павунка» має двояке значення. У загальному розумінні – це велика квітчаста хустка з тороками, у вузькому – різновид орнаменту з дрібноцвітом та багатим квітчастим різноколірним вінком.

А ще Кіцманщині та Заставнівщині квітчасту хустку (метрівку або ж велику) називають  «турпан» - від тюркського «тюрбан»).

Якщо буковинка чи покутянка хотіла створити ефект високого убору, то під хустку клала фис – спеціальну шапочку, за формою подібну на кибалку, яка повинна додати висоту. Іноді йшла на хитрість і спочатку ставила на голову складену вшестеро одну середню хустку, а поверх неї завивала велику, і цей «секрет» додавав поставі величності. На Буковині є навіть приказка стосовно гордовитих жінок, які тримаються поважно – «має фис».

Щодо орнаментів – назвемо стисло лише кілька з них:

- «Колючка» (ланци) – композиція, акцентом якої є підківкопоподібні чорні смуги, декоровані золотистими ланцюжками.

- «В колос» - основу композиції в чотирьох кутах складають мак, волошка, колосок, ромашка. Гіпотетично, саме з цього хусткового орнаменту пішов тиражований стереотип українського віночка (мак-волошка-ромашка-колосся).

- «В мак» - орнаментальною основою є багатий маковий вінок.

- «В братчики» - хустка з фіалками.

- «Слимбужі» («равлики») – хустка середини ХХ століття, краї якої – поздовжні різнокольорові смужки (зелений-фіолетовий-чорний-жовтий), а середина – східні пластичні багатоколірні орнаментальні композиції, «равлики».

Хустка-шалянка – хустка, що свою назву взяла від тканини шаляну, шилєну. Ця тканина не має концентричної композиції і своїм орнаментом нагадує середину квітчастої хустки, дещо ущільнену. З  неї виготовляли «рисовані» фартухи та спідниці і подекуди за аналогією квітчасті хустки стали називати шалєнками, шилєнками, шалянками.

Штирівка - велика хустка з тороками, один і той самий орнамент повторюється в різних кутках на різних фонах (на чотири боки). Особливо гонорова, дорога і рідкісна, адже це, по суті, чотири хустки в одній - її краї різних кольорів.

Особливо дискусійним є питання про використання сучасних хусток, видозмінених павлопосадських платків, у якості української автентичної хустки. В основі павлопосадського платка (технологічно) – вибійка та самобутні квіткові орнаменти, які, як відомо, мають свою виразну специфіку і давно привабливі для споживача, а отже – поширені. Але українці виготовляли свої вибійчані хустки, а також і вишиті, тому павлопосадські не мали такого широкого поширення ні на Лівобережній, ні на Правобережній Україні. Зараз, на жаль, українська вибійкова техніка майже втрачена. Російська ж павлопосадська теж суттєво видозмінилася і вона лиш віддалено нагадує первісну. Тому в контексті розмови про автентику питання дискусійне.

Окремо варто сказати про вишиті хусточки шервітки, ширіньки (Буковина, Покуття) – вони кріпляться за пояс молодої дівчини чи нареченої, за допомогою цієї ж шервітки дівчина запрошує парубка на данець (гра-залицянка «Хусточка»), за хусточку молоду виводять до посаду і ведуть до шлюбу, в хусточку-шервітку дівчина ставить дві писанки і вручає коло церкви, якщо хоче, аби її обранець знав, що вона його любить.

«Старшою сестрою» хустки є намітка та очіпок (перемітка, серпанок, руб, рушник, повітка), але ці головні убори вартують окремої розмови і про них ми скажемо дещо згодом.

Чимало захоплення викликають зараз способи вивʼязування хусток-павунок на голові «калачиком» (джгут поверху голови) та гуцульські «ґушки». Їхня поява має цілком практичне призначення: аби хустка добре трималася на голові і аби тепло у вуха (особливо це актуально взимку  в горах. Польські мандрівники, бачачи наших горянок кінця ХІХ століття верхи на коникові і в такім незвичайнім уборі, не могли зрозуміти, чим уквітчалася гуцулка серед лютої зими, а завитки червоної хустки справді дуже схожі на живу квітку).

Знаменитою є поліська  є хустка-баранівка, яка має характерні кутасики на кінцях і в`яжеться «у трикутник». Їх  виробляли на мануфактурі Асафи Баранова, починаючи з середини ХІХ століття і аж до 20-х років ХХ століття. Продавались такі хустки на ярмарках у великих сувоях, від яких хустку відрізали. Жінка сама підрубувала хустку з обох боків відрізу та оздоблювала її китицями (див. фото).

На Покутті та Буковині подібним способом вʼяжуть просту хустку-метрівку, малу хустку і називається той спосіб «клиновий». Як господиня мала добру фантазію, а ще краще – файний настрій, то брала дві хустки різного кольору і одну по-молодицьки туго в`язала на низ (добре, аби вона була однотонна, для виразності), а другу – поверх неї уже вивʼязувала «для краси».

Відомим є також спосіб носіння хустки «з ріжками», через відомий твір Миколи Гоголя цю манера назвали «як  Солоха».

Взагалі хустка в гардеробі жінки – то особливий подарунок, саме шлюбний. Чоловік дарував своїй господині на велике свято (як міг на то скоштуватися) файну хустку, і жінка берегла її, як зіницю ока. Бо це тільки на перший погляд здається, що морально-звичаєвий припис «між люди – тільки з покритою головою» - звучить як обмеження. А насправді це необмежений простір для творчості. Була би фантазія.

 

 

 

 Дослідження Іванни Стефʼюк (Олещук ),  завідувачки науково-методичного кабінету

дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ,

наукової співробітниці Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини,

членкині Національної спілки письменників України,

кандидатки філологічних наук, кураторки етнографічного проєкту «Спадщина»