Хустка – один із тих елементів традиційного одягу українців, що викликає чи не найбільше уваги, і як наслідок – суперечок. Яка вона – автентична хустка? І чи автентична вона, якщо бабусі носили привозні «американські» хустки фабричного виробництва? А чи знаєте ви, що до вироблення «американських» хусток насправді Америка мала дуже віддалений стосунок? І що хустки бувають не лише фабричні, але і вишиті, вибійчані? А що хустки носили особливо статечні парубки та чоловіки? Отож, про все по порядку.
Якщо ми прочитаємо поеми Тараса Шевченка, де дівчина проводжає козака на війну, вона дарує йому вишиту шовком хустину. Саме вишиту. Тобто виходить, що «вишиванка» - це не тільки сорочка, вишитими бувають і хустки. Такі хустки справді були притаманні Чернігівщині, Тернопільщині, Хмельниччині, знаменитими є білі бойківські вишиті хустки, не менш красиві і вишиті «міртукові» хустки Гуцульщини. Техніка проста і складна одночасно: однотонний оксамит вишивається гладдю, композиція орнаменту – дрібноцвіт у миртовому обрамленні. На бойківських вишитих хустках орнаментальний акцент становлять композиції з символом Дерева Життя, квітами та вінками.
орнамент). Вони могли бути різних кольорів, і якщо основа була з переблиском шовку, то самі квіти – матові , виглядала ця хустка особливо елегантно, і вважалося, що традиція носіння таких хусток пішла з міста, вони нагадували шаль. |
Ось саме такі шовкові хусточки з «вибитими» квітами носили не тільки молодиці, а також парубки та чоловіки (див. фото), вони закріплювали їх спеціальним мосяжним перснем чи кованим «кочілом» на шиї. По суті, такий спосіб носіння хустки у чоловічій одяговій традиції є прообразом краватки.
Щодо всім відомої хустки-павунки. Цим терміном помилково називають всі хустки незалежно від розмірів і орнаменту, хоча насправді хустки справді відрізняються як за розмірами, так і за походженням та орнаментикою.
Як зазначає етнолог Микола Шкрібляк, перші квітчасті хустки імпортного походження в Україну прийшли зі Швейцарії (приблизно кінець ХІХ-початок ХХ століття). За орнаментикою це були виразні класицистичні композиції, що наводить на думку, що художниками, або як би ми зараз сказали – дизайнерами – були європейські майстри з професійною освітою. Швейцарську технологію виробництва дублювала Польща та Румунія, інші країни, згодом ці хустки стали бізнесом у Японії. І ті хустки, які в народі називаються «американськими» - вони насправді з Японії, а виготовлені на швейцарський зразок. Чому ж тоді вони називаються «американки»? Бо їх відсилали в посилках, передавали та привозили з собою діаспоряни як найдорожчий подарунок. Ці хустки – різних розмірів і кольорів, пізніші з них – уже з люрексовою ниткою.
Щодо розмірів, то фабричні хустки діляться умовно на такі групи:
- мала хустка (до 60 сантиметрів) – вона може бути за структурою «разівка» (одинарна) і «дубельтівка» (міцніша). Разівка незарублена, як правило, і лицева сторона яскравіша за виворітню, в дубельтівці зарублені краї і обидва боки практично однакові. Ці хустки ідуть без тороків, вʼяжуться «клиново» або попід бороду, а також по-молодицьки;
- «метрівка» - хустка середніх розмірів з тороками по краях. Улюблена хустина дітей і бабусь. Чому? Бо вона доволі вишукана, але ні бабуся, ні мала дитина не зможе дати раду з довгими краями, «крилами» хустки. Таку хустку носять до церкви, зараз – накидають поверх пальт та кофтин тощо;
- «павунка» - найбільша за розмірами хустка до півтора метра в ширину, тільки з неї можливі вивʼязування «у ґушки», «чічками», «кочілом» тощо. Її призначення – створити пишний образ своїй власниці.
На Буковині слово «павунка» має двояке значення. У загальному розумінні – це велика квітчаста хустка з тороками, у вузькому – різновид орнаменту з дрібноцвітом та багатим квітчастим різноколірним вінком.
А ще Кіцманщині та Заставнівщині квітчасту хустку (метрівку або ж велику) називають «турпан» - від тюркського «тюрбан»).
Якщо буковинка чи покутянка хотіла створити ефект високого убору, то під хустку клала фис – спеціальну шапочку, за формою подібну на кибалку, яка повинна додати висоту. Іноді йшла на хитрість і спочатку ставила на голову складену вшестеро одну середню хустку, а поверх неї завивала велику, і цей «секрет» додавав поставі величності. На Буковині є навіть приказка стосовно гордовитих жінок, які тримаються поважно – «має фис».
Щодо орнаментів – назвемо стисло лише кілька з них:
- «Колючка» (ланци) – композиція, акцентом якої є підківкопоподібні чорні смуги, декоровані золотистими ланцюжками.
- «В колос» - основу композиції в чотирьох кутах складають мак, волошка, колосок, ромашка. Гіпотетично, саме з цього хусткового орнаменту пішов тиражований стереотип українського віночка (мак-волошка-ромашка-колосся).
- «В мак» - орнаментальною основою є багатий маковий вінок.
- «В братчики» - хустка з фіалками.
- «Слимбужі» («равлики») – хустка середини ХХ століття, краї якої – поздовжні різнокольорові смужки (зелений-фіолетовий-чорний-жовтий), а середина – східні пластичні багатоколірні орнаментальні композиції, «равлики».
Хустка-шалянка – хустка, що свою назву взяла від тканини шаляну, шилєну. Ця тканина не має концентричної композиції і своїм орнаментом нагадує середину квітчастої хустки, дещо ущільнену. З неї виготовляли «рисовані» фартухи та спідниці і подекуди за аналогією квітчасті хустки стали називати шалєнками, шилєнками, шалянками.
Штирівка - велика хустка з тороками, один і той самий орнамент повторюється в різних кутках на різних фонах (на чотири боки). Особливо гонорова, дорога і рідкісна, адже це, по суті, чотири хустки в одній - її краї різних кольорів.
Особливо дискусійним є питання про використання сучасних хусток, видозмінених павлопосадських платків, у якості української автентичної хустки. В основі павлопосадського платка (технологічно) – вибійка та самобутні квіткові орнаменти, які, як відомо, мають свою виразну специфіку і давно привабливі для споживача, а отже – поширені. Але українці виготовляли свої вибійчані хустки, а також і вишиті, тому павлопосадські не мали такого широкого поширення ні на Лівобережній, ні на Правобережній Україні. Зараз, на жаль, українська вибійкова техніка майже втрачена. Російська ж павлопосадська теж суттєво видозмінилася і вона лиш віддалено нагадує первісну. Тому в контексті розмови про автентику питання дискусійне.
Окремо варто сказати про вишиті хусточки шервітки, ширіньки (Буковина, Покуття) – вони кріпляться за пояс молодої дівчини чи нареченої, за допомогою цієї ж шервітки дівчина запрошує парубка на данець (гра-залицянка «Хусточка»), за хусточку молоду виводять до посаду і ведуть до шлюбу, в хусточку-шервітку дівчина ставить дві писанки і вручає коло церкви, якщо хоче, аби її обранець знав, що вона його любить.
«Старшою сестрою» хустки є намітка та очіпок (перемітка, серпанок, руб, рушник, повітка), але ці головні убори вартують окремої розмови і про них ми скажемо дещо згодом.
Чимало захоплення викликають зараз способи вивʼязування хусток-павунок на голові «калачиком» (джгут поверху голови) та гуцульські «ґушки». Їхня поява має цілком практичне призначення: аби хустка добре трималася на голові і аби тепло у вуха (особливо це актуально взимку в горах. Польські мандрівники, бачачи наших горянок кінця ХІХ століття верхи на коникові і в такім незвичайнім уборі, не могли зрозуміти, чим уквітчалася гуцулка серед лютої зими, а завитки червоної хустки справді дуже схожі на живу квітку).
Знаменитою є поліська є хустка-баранівка, яка має характерні кутасики на кінцях і в`яжеться «у трикутник». Їх виробляли на мануфактурі Асафи Баранова, починаючи з середини ХІХ століття і аж до 20-х років ХХ століття. Продавались такі хустки на ярмарках у великих сувоях, від яких хустку відрізали. Жінка сама підрубувала хустку з обох боків відрізу та оздоблювала її китицями (див. фото).
На Покутті та Буковині подібним способом вʼяжуть просту хустку-метрівку, малу хустку і називається той спосіб «клиновий». Як господиня мала добру фантазію, а ще краще – файний настрій, то брала дві хустки різного кольору і одну по-молодицьки туго в`язала на низ (добре, аби вона була однотонна, для виразності), а другу – поверх неї уже вивʼязувала «для краси».
Відомим є також спосіб носіння хустки «з ріжками», через відомий твір Миколи Гоголя цю манера назвали «як Солоха».
Взагалі хустка в гардеробі жінки – то особливий подарунок, саме шлюбний. Чоловік дарував своїй господині на велике свято (як міг на то скоштуватися) файну хустку, і жінка берегла її, як зіницю ока. Бо це тільки на перший погляд здається, що морально-звичаєвий припис «між люди – тільки з покритою головою» - звучить як обмеження. А насправді це необмежений простір для творчості. Була би фантазія.
Дослідження Іванни Стефʼюк (Олещук ), завідувачки науково-методичного кабінету
дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ,
наукової співробітниці Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини,
членкині Національної спілки письменників України,
кандидатки філологічних наук, кураторки етнографічного проєкту «Спадщина»
Немає коментарів:
Дописати коментар