37 років з часу аварії на Чорнобильській АЕС

26 квітня 2023 року  виповнюється 37 років з часу аварії на Чорнобильській АЕС, яка стала найбільшою техногенною катастрофою ХХ століття. Тоді, у квітні 1986 року радіоактивним цезієм було забруднено 3/4 території Європи. 8,5 мільйонів жителів України, Білорусі, росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення, біля півмільйона з них померли від наслідків радіації. До кінця літа 1986 року більше 90 тисяч осіб було евакуйовано із зони зараження, 81 населений пункт України став безлюдним.

Радянська влада робила все, щоб приховати від світу наслідки катастрофи. Два дні світ нічого не знав про вибух. 27 квітня різке зростання радіаційного фону зафіксували в Данії та Швеції, після чого шведська влада звернулася до Москви із вимогою надати пояснення. Натомість у радіоактивному Києві, щоб показати світові, що, мовляв, нічого не сталося, 1 травня на святкову демонстрацію вивели тисячі людей, в тому числі і дітей.

Паралельно КГБ організувало стеження ледь не за кожною людиною: що думає, що говорить. З «панікерами» проводилися «профілактичні бесіди». Усі ці документи в Україні є у вільному доступі –Інститут історії України НАНУ та Галузевий державний архів СБУ підготували двотомник «Чорнобильське досьє КГБ», який видав Український інститут національної пам’яті.

Чорнобильська катастрофа стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Спроби Москви приховати правду про її наслідки, недостатні заходи безпеки і допомоги потерпілим похитнули віру в «гуманність» комуністичної ідеї навіть у найлояльніших прихильників.

На жаль, у росії відбуваються зворотні процеси. Історичну правду тут давно замінила тотальна пропаганда, заснована на вірі у власну вищість і непогрішимість їхнього керівництва. Все це призводить до небезпечних ігор із захопленням атомних електростанцій (зокрема, Чорнобильської та Запорізької), які в перші дні повномасштабного вторгнення російських військ в Україну стали полігоном бойових дій, чи спробами шантажу ядерною зброєю. Жертвами свідомого замовчування уроків історії та виправдання злочинів комуністичного тоталітаризму уже стали російські військові, які за наказом командування окопалися і місяць просиділи в Рудому лісі (одному із найбільш забруднених радіацією місць Зони відчуження), отримавши практично смертельну дозу опромінення. А заручниками цієї ситуації стає весь світ.

Чорнобильська катастрофа стала попередженням усьому людству, наскільки крихким може бути наше майбутнє з неконтрольованою радіацією. Нинішня поведінка росії знову ставить світ на межу катастрофи, і це треба зупинити. В день річниці Чорнобильської катастрофи про це варто нагадати усім світовим лідерам.

  Сьогодні погода відповідає і настроям, і спогадам, і думкам, і  наслідкам. В мої  неповні 15 років ця трагедія прийшла на нашу землю. 1 травня 1986-ого я йшла з своїми однолітками в бантах та шкільній формі на параді/шествуванні смерті. Без жодних вагань мої батьким відпустили мене, адже не мали жодного поняття про цю жахливку тиху небезбеку -  радіацію.

 І мільйони таких самих сімей були усміхнені та безпечні на вулицях, які щосекундно випромінювали смерть, адже не всі райони такі віддалені від місця трагедії, як мої Чернівці. Центральні регіони України заполонила тепла квітуча весна-вбивця.

26 квітня 1986 року в Києві була красивенна погода, світило сонце, вітер повівав з південного сходу, що й притримало трохи страшну небезпеку від столиці. Це вже з початку травня він помінявся на північно-західний... і повіяв і в сторону Західної Європи в тому ислі.

Неприпустима та злочинна подія сесесеру...

Згадуємо той день, дякуємо всім і пам'ятаємо всіх, хто нас рятував тоді ціною власного здоров'я та життя...

День пам'яток історії та культури, День пам’ятників та історичних місць

18 квітня світова спільнота  відзначає День пам'яток історії та культури, День пам’ятників та історичних місць. Його девізом став заклик “Збережемо нашу історичну батьківщину”.

Цей день у 1982 році було встановлено Асамблеєю Міжнародної ради з питань охорони пам’ятників і визначних місць (ICOMOS), створеної при ЮНЕСКО. Свято відзначається у світі з  1984 року щорічно.

У липні 2000 року Президент України підписав Закон “Про охорону культурної спадщини”, котрий регулює правові, організаційні, соціальні та економічні стосунки у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об’єктів культурної спадщини в громадському житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. 

Згідно із Законом, об’єкти культурної спадщини, що перебувають на території України, охороняються державою.
 До  повномасштабної війни в Україні нараховувалося 1399 міст і селищ і більше 8 тисяч сіл з цінною історико-архітектурною спадщиною. Ї фонд, за підрахунками фахівців, перевищував 70 тисяч об’єктів. 

Сьогодні через дії армії рф в Україні зруйновані численні пам’ятки архітектури. МКІП вже зафіксовано більше 200 епізодів воєнних злочинів рф проти культурної спадщини в Україні. На жаль, ці дані не остаточні.

Руйнування об’єктів культурної спадщини є воєнним злочином за Гаазькою конвенцією 1954 року. Наразі збір доказів злочинів росіян проти української культурної спадщини триває. Міністерство верифікує доказову базу для подальшого її використання в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі.

У ці важкі дні пам’яткоохоронці за допомогою працівників комунальних служб та волонтерів в різних куточках України мобілізувалися для захисту нашого історичного надбання.

Залучення міжнародної фінансової підтримки для збереження, оцифрування та відновлення нашої культурної спадщини. 

Особливо зваженого підходу вимагають сьогодні містат та села постраждалі від ракетних обстрілів та ін: Київ, Харків, Чернігів, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв, Одеса, Луцьк та ін, а також тимчасово окуповані території. 

Процеси їх відновлення, реконструкції, забудови, інвестиційна діяльність в історичних ареалах повинні грунтуватися на принципах збереження і оптимального використання об’єктів нерухомої культурної спадщини, охорони історико-архітектурного середовища. 

У столиці, зокрема, на державному обліку перебуває 675 пам’ятників, із яких 390 – загальнодержавного, тобто національного значення. Два комплекси – собор Святої Софії з прилеглими монастирськими будівлями і Києво-Печерська Лавра занесені ЮНЕСКО до Списку світової спадщини.

 До Дня пам'яток історії та культури відділ мистецтв ЧОУНБ підготовув розгорнуту книжкову експозицію " Спадок давнини, як дзеркало надії", яка стала ілюстративним доповненням до круглого столу, що проходив у стінах книгозбірні. 

Цікавим досвідним обміном для всіх бібліотечних установ став досвід Наукової бібліотеки ЧНУ ім. Юрія Федьковича  http://bucovinensia.chnu.edu.ua/?fbclid=IwAR3RES6s2revsgqFaQTo5maUFqbAP6KBW7cxIkyPPSaspYdX1B80y91SIEs, яку презентував разом із проєктом #БуковінензіяBucovinensia" кандидат історичних наук,  автор ідеї та виконавець проєкту, заступник директора  Наукової бібліотеки - Олег Шилюк. Основною ідеєю проєкту -  оцифрування цінної та рідкісної частини фонду та поширення інформації у широкі кола читачів засобами електронних віртуальних платформ. 

Мистецький наратив в історичному контексті

 18 квітня   - Міжнародний день пам’яток та історичних місць в Україні,  також щорічно відзначається  День пам’яток історії та культури.

Міжнародний день пам’яток і визначних місць відзначається з ініціативи Міжнародної ради з питань охорони пам’ятників і визначних місць (ІКОМОС), внесеної 18 квітня 1982 року. Рішення про відзначення дати було прийнято Генеральною Асамблеєю ЮНЕСКО у 1983 році.

Це свято в Україні встановлене Указом Президента України «Про День пам’ятників історії та культури» № 1062/99 від 23 серпня 1999 року. На підтримку ініціативи вчених, архітекторів, реставраторів, працівників державних органів охорони пам’ятників історії та культури було ухвалено рішення встановити в Україні відповідне свято, відзначати яке слід щорічно 18 квітня — у Міжнародний день пам’ятників і визначних пам’яток.

Український комітет Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS), є дорадчим органом ЮНЕСКО, та разом із Міністерством культури України та Національною комісією ЮНЕСКО вирішує, зокрема, які об’єкти номінувати до Списку Всесвітньої Спадщини.

Спадщина України в ЮНЕСКО:

– Київський Софійський собор (Київ)

– Києво-Печерська лавра (Київ)

– Ансамбль історичного центру Львова (Львів)

– Пункти геодезичної дуги Струве (Хмельницька і Одеська області)

– Букові праліси Карпат та давні букові ліси Німеччини (Українські та Словацькі Карпати, Німеччина)

– Резиденція Буковинських митрополитів (Чернівці)

– Дерев’яні церкви Карпатського регіону:

– Церква Святого Духа (Львівська область, Жовківський район, с. Потелич)

– Церква Собору Пресвятої Богородиці (Львівська область, Турківський район, с. Матків)

– Церква Святої Трійці (Львівська область, Жовква)

– Церква святого Юра (Львівська область, Дрогобич)

– Церква Святого Духа (Івано-Франківська область, Рогатин)

– Церква Різдва Пресвятої Богородиці (Івано-Франківська область, Коломийський район, с. Нижній Вербіж)

– Церква Вознесіння Господнього (Закарпатська область, Рахівський район, селище Ясіня)

– Церква святого Михайла (Закарпатська область, Жовківський район, с. Ужок)

– Руїни стародавнього міста Херсонес

Пам’ятки історії та культури України за своєю суттю є надзвичайно різноманітними, адже держава практично стала колискою Русі і стиком культур східних і західних слов’ян. Україна вмістила на своїй території масу історичних і архітектурних пам’яток.

Наприклад, Києво-Печерська лавра, найзнаменитіша і найпопулярніша визначна пам’ятка Києва, яка є одним з найдавніших монастирів на території Русі. Заснована вона була у 1051 році за заступництвом Великого князя київського Ярослава Мудрого монахом Антонієм Печерським з міста Любеча. На її території, в свою чергу, розташовано кілька десятків унікальних історико-культурних пам’яток. Середньовічні церкви, дзвіниці, каплиці, стародавні чернечі келії, залишки старовинних воріт і укріплень, комплекс підземних печер, де покояться мощі численних святих і просто відомих особистостей. Монастир внесений до списку Всесвітньої культурної спадщини, що складається організацією ЮНЕСКО.

Домініканський Собор Львова, приклад архітектури пізнього бароко. Старий замок Кам’янця-Подільського, один з найвідоміших середньовічних пам’яток, перші згадки про нього зустрічаються в XIV столітті. Ужгородський замок - фортеця, заснування якої дослідники відносять до VII століття, і багато іншого. 

Нагадаємо, що з 1983 року в цей день Асамблеєю Міжнародної ради з питань охорони пам’яток і визначних місць, створеної при ЮНЕСКО, також встановлений і Міжнародний день пам’ятників і історичних місць. Міжнародне свято стало відзначатися з 18 квітня 1984 року.

До цього дня відділ мистецтв підготував розгорнуту книжкову експозицію "Спадок давнини, як дзеркало нації", в якій представлено близько 50 друкованих  джерел інформації. Серед найвагоміших - друковані видання  Данила та Вадима Щербаківських "Українське мистецтво", фотоальбом "Скриня. Речі сили!", "Врятуймо скарби разом", фотоальбоми українських церков, монастирів та інших культових споруд,   "Парки України" та інші. Окремим розділом в експозиції працює розділ -  "Пам'ятки Буковини", що знайомить відвідувачів із кращими зразками друкованих матеріалів про історичні та культурні памятки краю. 

Весна. Настрої оновлення в природі та в душі!

 Незабаром всі християни святкуватимуть Великдень. Цей день особливий для всіх, принаймні тому, що родина нарешті може зібратися і почастуватися за святковим столом. Не варто також забувати, що це одне з найрадісніших свят, адже символізує початок нового життя. 

Хто знає, чому Великдень щороку святкується в різні дні? Напевно, більшість. І все ж… У 1-му столітті нашої ери воскресіння Христа святкували кожного тижня, але у 2-му вже почалися суперечки на цей рахунок. Тому відбувся Нікейський собор, на якому постановили, що Великдень святкуватиметься після 21 березня в неділю після повного місяця. А оскільки це явище відбувається завжди в різний час, то і дата святкування різниться. Тому, щоби визначити дату святкування Великодня, спочатку визначають, коли місяць вперше буде повним після весняного рівнодення. А наступна неділя і буде святковою.

Однак, християни користуються двома різними календарями. Православні та греко-католики слідують юліанському календарю. Католики віддають перевагу грегоріанському, згідно з яким весна розпочинаєтсья раніше на 13 днів. Саме тому католицький та православний Великдень святкують у різні дні, але деколи трапляється, що обидві дати збігаються.

Великодня ніч

У цей час стається чимало цікавого. Більшість християн йдуть до церкви на нічне богослужіння. Однак у деяких європейських народів є звичай: люди запалюють великі вогнища, які символізують перемогу Христа над темрявою язичницьких часів.

Наші предки цієї ночі розпалювали вогнище біля церкви та всю ніч слідкували, щоби воно не згасло. Всі решта, хоч і залишались вдома, теж намагались не спати. Казали, хто засне у цю ніч, весь рік буде сонним.

У великодню ніч будь-хто міг випробувати свою вдачу. Предки вважали, якщо взяти червоне яйце і піти з ним на пошуки прихованих скарбів, то неодмінно їх знайдеш. Яйце, нагріваючись у руці, вказує на потрібну місцину. Але додавали, що цей обряд досить небезпечний.

Писанки

Традиція розмальовувати писанки є практично у всіх народів. Яйце завжди символізувало нове життя. Але неодмінно стається так, що старе повинне дати місце новому. Тому писанку символічно розбивають.

Слов’яни катали писанки по землі для родючості та зберігали впродовж року, щоби захистити домівку від різних негараздів. Якщо хтось хотів поспілкуватися з померлим родичем, він брав три червоних яйця і похристосувався з ним на його могилі, а самі яйця згодовував потім птахам.

Існує багато легенд про появу звичаю фарбувати яйця. Одні пов’язують його з імператором Марком Аврелієм. Курка, що належала його матері, знесла яйце, всіяне червоними крапками, що означало народження майбутнього правителя. Римляни надсилали один одному фарбовані яйця як привітання.

Інші вважають, що після смерті Христа іудеї зібрались на бенкет, на якому серед інших страв була засмажена курка та зварені яйця. Один з присутніх заявив у ході розмови, що Ісус воскресне через три дні, на що господар відповів: “Якщо курка на столі оживе, а яйця почервоніють”. На його подив так і сталось.

Ще одна легенда розповідає, що першою фарбувала яйця Діва Марія, яка таким чином забавляла маленького Ісуса.

Хтось більше схиляється до версії, що все набагато простіше: колись (як і тепер) впродовж посту не можна було вживати багато продуктів, серед яких були і яйця. Бажаючи зберегти цінні харчі, люди варили їх, а щоб не переплутати із сирими, фарбували.

Однак, найбільш розповсюдженою є розповідь про те, як Марія Магдалина прийшла до Тиверія і подарувала йому за тодішнім звичаєм яйце. Коли вона розповідала йому про воскресіння Христа, той не повірив: “Як може хтось воскреснути з мертвих? Це так само неможливо, як якби це яйце раптом стало червоним”. Так і сталось, яйце почервоніло, на що здивований імператор вигукнув “Воістину воскрес!”

До речі, найбільша писанка знаходиться в канадському містечку Вегревілль: 8 м завдовжки, 5 м завширшки, а важить це чудо близько 2 тонн. Не дивуйтесь, вона така важка, тому що збудована з уламків літаків (хоч як не дивно це звучить). Подібно до флюгера, вона повертається за вітром, а видно її в радіусі кількох кілометрів. Створили це диво на згадку про перших українців, котрі приїхали на територію Канади багато років тому.

Великдень

Святкування Великодня з часом обросло новими звичаями та традиціями. Але це не означає, що ми забули про старі обряди.

Ось, наприклад, в давнину першого великоднього дня всі господині залишались вдома та накривали стіл. Гостинці були заздалегідь готові для приходу гостей і стояли весь день. Натомість чоловіки ходили від хати до хати, вітаючи родичів та знайомих.

За святковим сніданком споконвіків збиралася уся сім’я, щоби триматися разом і наступного року. У цей час свати ходили один до одного. Молодята сідали в червоний кут, наречений звертався до своєї майбутньої дружини тільки на “ви” і пригощав її різними стравами.

А ще кажуть, якщо у четвер великоднього тижня викинути з будинку весь мотлох, то впродовж року у домі буде чисто. Це на замітку господинькам 

Паска

Щороку наші господиньки готують паску, яка є чи не найголовнішим атрибутом у святковому кошику. Однак у кожної країни є свій аналог святкового хліба. Британці, наприклад, печуть великодній кекс.

Найстаріший святковий кекс, котрий зберігся до наших днів, був приготовлений ще у 1821 році Вільямом Скіннером. Цікаво, що за стільки часу він навіть не запліснявів і досі пахне як свіжий. На ньому все ще видно зображення хреста. Реліквія належить пра-пра-правнучці пекаря, 91-річній Ненсі Тітман, яка планує передати її своїм дітям, внукам, а згодом і правнукам.

А якщо звернутись до древніх традицій, шматком освяченої паски українці годували птахів, котрі сідали на вікно. Це був символ багатства та удачі.

Святкові гуляння

Після святкового сніданку наші пращури влаштовували гучне гуляння з іграми, гойдалками та хороводами. Подекуди вони могли затягнутись на кілька тижнів. У багатьох народів була традиція водити великий хоровод під народну музику. А на гойдалках каталися всі, хто хотів позбутися гріхів та різних напастей.

Цікаві традиції народів світу

Святкування Великодня не має жодних стандартів, тому кожен народ має власні цікаві звичаї та обряди.

Наприклад, у Болгарії люди виготовляють багато різних глиняних горщиків із хорошими побажаннями та скидають їх з верхніх поверхів будинків на знак перемоги над злом. А кожен бажаючий може взяти собі кусник цього горщика додому на щастя. Писанки тут дозволено фарбувати тільки у Чистий четвер, а на святковому столі повинні бути баранина та червоне вино.

У Фінляндії у цей день також святкують прихід весни. Напередодні свята фіни садять в горщики жито або траву. Коли з’являються перші пагінці, вважається, що вони приносять до домівки весняні барви та настрій.

Для шведів великоднім символом є не яйце, а саме курча. Тому тамтешні жителі прикрашають ними свої домівки. Крашанки вони роблять з картону, а всередину кладуть цукерки.

Колись в Італії напередодні Великодня по домівках розносили палаючий факел – вогонь із церкви, однак сьогодні на місце цієї традиції прийшли феєрверки.

Ось такі-от великодні цікавинки. Якщо ви знаєте ще щось незвичне про Великдень, запрошуємо поділитися в коментарях 

Зал Ґеорґа Дроздовського в Чернівцях

 

Iнга Кейван

Зал Ґеорґа Дроздовського, або Lost in Translation / Communication skills

Близько місяця тому у публічному просторі Чернівців активно обговорювалося питання про те, що зараз відбувається із Залом Ґеорґа Дроздовського, що розташований у приміщенні Німецького Народного Дому (вул. Коблилянської, 53), і чи не планує міськрада змінити первинне і основне призначення цього громадського простору – вшанування пам’яті Ґеорґа Дроздовського – чи й взагалі припинити його існування як власне громадського. І десь приблизно ж у той період мер запросив мене на посаду своєї радниці з питань культури. Оскільки це для мене дуже відповідально, то перед тим як прийняти остаточне рішення, я спочатку розробила свій план роботи, запропонувала своє бачення того, як варто працювати зі сферою культури Чернівців. запропонувала ті кроки, які, на мою думку, потрібно реалізувати. Але детальніше про це я зможу розповісти згодом, коли зберу всі необхідні пазли. Повертаюся до Залу Ґеорґа Дроздовського.

Впродовж першого місяця своєї роботи на новій для мене посаді, крім багатьох інших цікавих і корисних для збагачення світогляду речей, я ще й вивчала ситуацію зі згадуваною локацією. Моєю первинною мотивацією було зрозуміти для самої себе, що відбувається насправді. Крім того, я вболіваю за Ґеорґа Дроздовського – не лише тому, що він важливий для топосу Чернівців, не лише тому, що він важливий для культури нашого міста цивілізаційно, а ще й через те, що він винятково світлий, з тонким і добрим почуттям гумору, а таких рис серед чернівецьких (часто дуже талановитих, а то й геніальних) авторів не так уже й багато.

Ad fontes, як казали гуманісти Відродження та Микола Зеров

Свого часу створення цього громадського простору ініціювали австрійці та німці. У створенні Залу Ґеорґа Дроздовського взяли участь місто Чернівці, федеральна земля Каринтія, місто Вольфсберґ, Товариство Ґеорґа Дроздовського, Клаґенфурт, Австрія (Georg Drozdowski Gesellschaft Klagenfurt, Österreich) та Німеччина. 1997 року було підписано меморандум між містом Чернівцями в особі міського голови Миколи Федорука та землею Каринтією в особі заступника директора державної канцелярії Карла Андервальда. Відповідно до меморандуму австрійці та німці фінансували ремонт приміщення та даху, а також закупівлю меблів (було проведено два транші), і місто отримувало безкоштовний громадський простір. Обов’язковою умовою було те, що ця локація має бути маркована ім’ям Ґеорґа Дроздовського. Також у приміщенні отримало право перебувати очолюване істориком Володимиром Заполовським студентське товариство «Буковина» – на знак вдячності за збереження австрійської спадщини і традицій.

Пізніше Зал Дроздовського став також місцем розташування і роботи фотоклубу «Позитив».

Серед експонатів Залу Дроздовського книжки, світлини із життя Ґеорґа Дроздовського, його портрет, антикварні скляні пляшки різних форм та кольорів, опудало одноокої сови. На стінах роботи учасників «Позитиву». Із меблів – дизайнерські стільці та столи. Це справді дуже атмосферне приміщення. Готичні вигини пофарбованої у біле стелі створюють простір для повітря та думок, додаючи стриманої урочистості, а великі вікна промовляють: «Більше Світла!»

Упродовж перших років існування Зал Ґеорґа Дроздовського був доволі активним громадським простором. Згодом, коли поряд запрацювали інші громадсько-культурні простори, активність Залу Дроздовського значно знизилася. Причин для цього кілька. Насамперед доступність. Назвати простір, в якому перебуває Зал Дроздовського, безбар’єрним, складно. Це найвищий поверх приміщення Німецького Народного Дому, до якого треба діставатися доволі крутими сходами. Та й у самий Зал навряд легко потрапити маломобільним людям. Приміщення має проблеми з каналізацією. Зал не має доступу до туалету, оскільки туалет розміщений у частині, де дислокувалося студентське товариство «Буковина». Крім того, погана звукоізоляція підлоги – сусіди поверхом нижче під час проведення заходів, щоразу скаржилися на шум. Нервова система не в курсі, що за законом до 22:00 дозволено шуміти.

Та попри все це фотоклуб «Позитив» продовжував працювати, реалізовувати свої проєкти та спільні україно-австрійські, зокрема і проєкт, пов’язаний із буковинськими, чернівецькими локаціями Ґеорґа Дроздовського. Саме учасники фотоклубу створили фейсбук-сторінку Залу Ґеорґа Дроздовського, стежили за порядком у приміщенні експонатами (книги, світлини, портрет Дроздовського). Хоча виставки своїх робіт проводили в інших приміщеннях – через згадані раніше причини. Студентське товариство «Буковина» – герметичний клуб, тому його діяльність публічно не висвітлюється.

Tempora mutantur et nos mutamur in illis

І можливо, так би все і тривало. Але часи змінилися, а з ними змінився і закон про оренду комунального майна. І саме це спричинило події осені 2022 року, коли представники міської ради опечатали приміщення, оскільки, згідно із згаданим законом, ті, хто в ньому перебував, перебували незаконно, опинившись заручниками ситуації. Зрозуміло, що ситуація неприємна і, як продемонструвала недавня дискусія навколо долі Залу Ґеорґа Дроздовського у публічній сфері, для багатьох незрозуміла та неоднозначна. Так, комунікація – це те, над чим нам усім ще потрібно працювати.

Яка ситуація зараз

• Робота над законними шляхами вирішення питання.

• Громадський простір обов’язково залишається маркованим ім’ям Ґеорґа Дроздовського.

Наразі приміщення перебуває на балансі виконкому. Місто повинно юридично правильно, законно оформити відносини з тими, хто перебуває у приміщенні. Уже певний час представники міськради ведуть перемовини з учасниками фотоклубу «Позитив» та Володимиром Заполовським щодо найбільш прийнятних умов. Поки є два очевидних шляхи: 1. Договір оренди; 2. Спільне використання в рамках проєктної діяльності. І саме другий варіант є найбільш прийнятним і бажаним для обох сторін. І над ним зараз ведеться робота. Зокрема зараз важливо вирішити, як простір може працювати, які проєкти на його базі можна втілювати. Адже там є свої проблеми. У перспективі можливо знайдуться шляхи їхнього вирішення, але поки треба виходити із того, що є.

У будь-якому випадку ця локація залишається громадським простором, основне призначення і напрямок якого – вшанування пам’яті Ґеорґа Дроздовського. І насамперед саме до цієї особистості варто звертатися, розробляючи комунікаційну стратегію, промоплан, івент-календар Залу Ґеорґа Дроздовського. Важливо, щоби цей простір запрацював повноцінно – як і планувалося, коли виникла ініціатива його створити. Щоби про нього та його патрона дізналися більше містян та гостей Чернівців.

Також цікаво, як бачать подальше життя Залу Ґеорґа Дроздовського чернівчани. Які проєкти, на вашу думку, там будуть доречними?

ЧОРНО-БІЛІ ОЗНАКИ ТВОРЧОСТІ. ГЕНРІХ НЕЙГАУЗ

  12 квітня  2023 РОКУ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 135 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПІАНІСТА, ПЕДАГОГА ГЕНРІХА НЕЙГАУЗА.

 Народився в Єлисаветграді (нині Кропивницький).

Початкову музичну освіту здобував на приватних заняттях, зокрема з композитором Леопольдом Годовським. Закінчив Віденську академію музики, екстерном здав іспити в Петроградській консерваторії (1915).

Викладав у Тбіліському музичному училищі. Професор Київської консерваторії (1919-1922). «…Тридцятирічний, невеликого зросту, витончений чоловік із пишним золотим волоссям, красиво відкинутим з лоба вгору» – описувала його одна з перших учениць З. Калина. У Києві запам’ятався фортепіанними вечорами, грою в ансамблях, концертами-лекціями.

За наполяганням наркома освіти Анатолія Луначарського, з жовтня 1922-го працював у Московській консерваторії.

Доктор мистецтвознавства (1940), народний артист РСФРР (1956).

Відзначався феноменальною пам’яттю на партитури, всебічною ерудицією. Велику популярність мала його книга «Про мистецтво фортепіанної гри». Піаністична школа Нейгауза визнана у всьому світі. Серед його учнів – Святослав Ріхтер, Яків Зак, Еміль Гілельс, Євгеній Калінін, Тихон Хрєнніков, Олександр Ейдельман та багато інших.

«З ім’ям його пов’язано уявлення про дерзання думки, полум’яні злети почуттів, дивовижної багатогранності і в той же час цілісності натури, Тому, хто відчув на собі силу його таланту, важко забути його воістину натхненну гру, яка дарувала людям стільки насолоди, радості і світла. Все зовнішнє відступало на задній план перед красою і значущістю внутрішнього переживання» (Яків Мільштейн).

Помер 10 жовтня 1964-го в Москві (Росія).

У рідному для Нейгауза Кіровограді його іменем названо вулицю, а на розташованому на ній будинку, де народився видатний музичний педагог, встановлено меморіальну дошку.

Від 1981 року в місті працює музей Генріха Нейгауза.

Ім’я Генріха Нейгауза присвоєно Кіровоградській дитячій музичній школі № 1.