У відомій франкфуртській галереї «Barbara von Stechow», 22 серпня відкривається виставка «Горизонти» української художниці Ганни Криволап.
Німецькій публіці буде показано серії робіт, які вже виставлялися в Національному музеї «Київська картинна галерея», у віденському музеї «MOYA» та «Українському інституті» в Нью-Йорку. Також будуть представлені нові роботи, в яких зображено горизонти Нью-Йорка, Відня, Мюнхена та Берліна. Урочисто відкриватиме виставку український консул Алла Польова.
Ганна Криволап володіє рідкісним талантом пом’якшувати закам’янілість міських пейзажів, барвисто оживляючи їх. Вона вміло перетворює кожне своє мальовниче «місто» в явище природи, яке начебто і не створене людськими руками.
«Для мене виставка за кордоном, як особиста місія культурної дипломатії. Я хочу представляти Україну за її межами та показати нашу сильну сторону, глибоку історію та мистецтво. Що у нас є не тільки глибока та древня культура, але і дуже активно розвивається сучасне мистецтво», — розповіла ArtsLooker Ганна Криволап.
Осенью в Киеве состоится новый этап международного проекта, объединяющего искусство и технологии, — II Blockchain Art Hackathon.
Перед участниками хакатона будет поставлена сложная задача — представить роль личности в обществе в то время, когда технологии возьмут на себя всю рутину, которую сегодня выполняет человек. Смогут ли технологии решить проблемы человечества?
Особенность мероприятия — это формат и площадка для питчингов идей. В этом году Blockchain Art Hackathon усиливает формат децентрализации, перенеся локацию из Киева в загородную арт-резиденцию, где будут проходить образовательный и творческий этапы, насыщенные лекциями, воркшопами и мастер-классами. Участники будут иметь возможность презентовать свои идеи на питчингах во время Киевского международного экономического форума — на площадке, где соберутся владельцы бизнесов и руководители компаний со всего мира.
Языком художественного решения в проекте выбраны живопись, графика, а также анимация. В результате совместной работы художников, аниматоров и представителей бизнеса будет создан анимационный фильм, который организаторы проекта представят в конце работы Киевского экономического форума его участникам.
После проведения II Blockchain Art Hackathon проект по традиции будет презентован серией выставок как в Украине, так и за границей, а также результат хакатона — анимационный фильм – примет участие в международных анимационных фестивалях.
В рамках проекта участники прослушают лекции о Blockchain и прочих инновационных технологиях, сингулярности, футурологии, урбанистике, геополитике и арт-бизнесу. Среди лекторов — со-основатель проектов «Foundation for Future”, «Институт Человечества» и др. Юрий Чудновский, управляющий партнер инвестиционной компании Capital Times Эрик Найман, политический философ, исследователь современных идеологий и политических культур Михаил Минаков, со-основатель системы менеджмента коллекций на блокчейне Artherium Денис Белькевич и другие.
Комиссар II Blockchain Art Hackathon Станислав Подъячев считает, что проект актуален сегодня в первую очередь поставленной задачей, а во вторую — форматом.
«Мы живем в эпоху креативной экономики, где технологии в корне изменяют образ жизни людей. Очень важно первыми распахнуть дверь нового мира. Формат хакатона, иначе форума, когда специалисты из разных сфер совместно работают над решением одной глобальной проблемы, давно используется в разных отраслях, а не только IT. Самый свежий пример — это прошедший весной первый в истории Святого престола хакатон VHacks в Ватикане, посвященный темам социальной инклюзии, межрелигиозному диалогу и мировой миграции».
Основатели Blockchain Art уже проявили себя как креативно мыслящая команда, которая находит нестандартные, но успешные решения актуальных проблем динамично развивающейся индустрии. Будущий II Blockchain Art Hackathon пополнит список масштабных, интересных и обязательных к посещению мероприятий этой осенью.
Лейпцизька галерея Kleindienst відмовилася співпрацювати з німецьким художником Акселем Краузе, роботи якого виставлялися в ній протягом 13 років, через його пости у Фейсбуці, де він негативно відгукувався про політику по відношенню до мігрантів. Представники мистецької локації повідомили, що галерея не має наміру підтримувати праві погляди художника.
Аксель Краузе є визнаним сучасним художником в Німеччині. Його відносять до Нової лейпцизької школи, яка внесла вагомий вклад в розвиток нового німецького реалізму. У пості, який не сподобався галереї, він назвав причиною кризи біженців в Німеччині «незаконною масовою імміграцією». В іншому пості він написав фразу «Ми будемо меншістю в нашій власній країні!».
Дії галереї викликали схвалення далеко не у всіх відвідувачів. Зокрема, деякі люди стали писати, що «нерозумно розділяти художника і його мистецтво і забороняти для показу твори автора через його погляди».
Сам Краузе також встиг прокоментувати ситуацію: «Просто уявіть, який підніметься шум, якщо галерея відмовиться від художниці-феміністки або молодої дівчини, яка має інший колір шкіри через її політичні погляди! Ліберальні ЗМІ підняли б хвилю обурення!».
Відомий нью-йоркський арт-дилер Ендрю Фабрикант, якого сміло можна назвати ветераном мистецької справи приєднався до Ларрі Гагосяна, після 22 років роботи у галереї Річарда Грея. Гагосяновська імперія для нього не чужа, адже у далекому 1983 році арт-дилер розпочав свою кар’єру саме в Gagosian Gallery в Лос-Анджелесі, після чого покину її і переїхав до Нью-Йорка.
Ендрю Фабрикант має хорошу репутацію як експерта, так і художнього критика. До роботи планує приступити в Нью-Йорку вже з вересня поточного року. Тут йому прийдеться мати справу зі значно більшою кількістю галерей. Зараз у Гагосяна налічується 16 локацій у США, Європі та Азії, на відміну від 2-х галерей Річарда Грея в Чикакого та Нью-Йорку. За словами арт-дилера перебіжчика, його спонукало повернутися до колишнього роботодавця — великий список клієнтів по всьому світі, яких обслуговує Гагосян.
«Глобальна платформа Гагосяна та широкий пул як старих, так і новий художників були надихаючим та важливим для мене фактором», — пояснив він. «Міжнародний профіль галереї вплинув на формування смаків та інтересів як досвідченого, так і нового покоління колекціонерів», — добавив Фабрикант.
За словами Bloomberg, арт-дилер залишив галерею наприкінці червня 2018 року, через місяць після смерті засновника Річерда Грея. Там він будучи директором, в основному займався укладанням угод та консультацією клієнтів по післявоєнному та сучасному мистецтві. Зараз галереями управлятиме син Річард Пол Грей.
Михаил Василенко, совладелец аукционного дома «Золотое Сечение»
В аукционном доме «Золотое Сечение» сейчас проходит персональная выставкаодного из самых необычных украинских художников XX века, известного живописца, монументалиста, скульптора, иллюстратора, графика и философа Бориса Плаксия. В проекте представлено более 30 работ разных техник и периодов творчества автора. Не стану много рассказывать о самой экспозиции, ее зритель может увидеть до 12 сентября в нашем выставочном зале (Киев, ул. Леонида Первомайского, 4). Хочется углубиться в интересную личность самого художника и немного проанализировать его творчество.
Те, кто знал Бориса Плаксия лично, не будут отрицать – он был личностью крайне неординарной и остро принципиальной. Даже взять тот факт, что Плаксий, будучи одним из самых популярных и перспективных молодых художников-монументалистов второй половины шестидесятых годов, подписал коллективное письмо против десталинизации в Украине и не «раскаялся чистосердечно» после угроз и действий власти. К слову, в этом поддержал его только один человек – Алла Горская. Все остальные позже отозвали свои подписи.
Несмотря на популярность автора среди публики, СМИ, ценителей искусства, после отказа от «раскаянья» его карьера была разрушена – никакого членства в Союзе художников СССР, «легитимной» работы ему было не видать. И это после оформления подземного перехода возле дворца «Украина», ресторанов «Наталка», «Пролісок» и «Вітряк», которыми восхищался весь СССР. Плаксий остался верен своим взглядам и идеалам и, как рассказывают очевидцы, ни на йоту об этом никогда не жалел.
Несмотря на гонения со стороны советской власти, Борис Плаксий не потерял себя как художник, а даже наоборот – его работы стали криком души и отражением истории, рассказанной диссидентом. Он был продуктивен и стал популярен в закрытых кругах, он развивал свой талант в разных жанрах и направлениях.
Один из друзей художника вспоминает интересную историю, произошедшую с Плаксием. В те времена существовал ограниченный круг людей, для которых двери в квартиру автора всегда были открыты, и которые периодически покупали его работы. В их числе был и некий академик В. – страстный коллекционер, директор крупного НИИ (Научно-исследовательский институт), ведающего закрытыми проектами. Однажды к академику по рабочим делам нагрянул с визитом коллега из ФРГ, тоже отчаянный собиратель живописи, как выяснилось позже. В рамках деловых переговоров, академик В. пригласил немца к себе домой и похвастался личной коллекцией живописи. Немца настолько впечатлила картина Плаксия, что он поставил продолжение переговоров в зависимость от организации встречи с художником. Оппозиционный автор, таким интересом к своей персоне у немца, вновь привлек к себе КГБ и другие структуры, под надзором которых он находился. В общем, каким-то чудом академику В. таки удалось привести иностранного гостя в мастерскую Плаксия. Правда, в сопровождении переводчика и «надсмотрщика» от власти.
Гостю из ФРГ понравилась небольшая работа, написанная художником по сюжету легенды о Дедале и Икаре, которую Плаксий, будучи человеком широкой души, снял со стены и, объявив «дарю», протянул гостю. Все тут же, включая чекиста, переводчицу, начали уговаривать художника сложить цену за картину, но Борис был непоколебим. При том, что нуждался в деньгах и на кону было 5 тыс. рублей – цена автомобиля в те времена.
Не важно, как закончилось история, но важна принципиальность автора, его убеждения, его щедрость, которые он пронес через всю жизнь и творчество. Он создал более тысячи работ в разных техниках и жанрах. Один из феноменов Плаксия – при том, что его работы нигде не выставлялись ввиду нелюбви к нему власти, автора хорошо знают и ценят поклонники искусства не только в Украине, но и далеко за пределами страны.
Сегодня работы художника такого масштаба в частной коллекции свидетельствуют о хорошем художественном вкусе и о том, что человек разбирается в искусстве. Это – не салонный китч или красивая понятная живопись, в которой все прекрасно и радует глаз. Его работы – глубокое, философское осмысление своей эпохи, исполненное в индивидуальной неповторимой манере и стилистике автора. Произведения Бориса Плаксия – достойное интеллектуально-культурное наследие для будущих поколений. Мы рады быть причастными к такому событию. Нам удалось собрать работы разных периодов и техник, чтобы показать публике всю мощь и уникальность этого художника.
Приобщиться к созданному Борисом Плаксием миру с глубокой историей и философией можно с 23 августа до 12 сентября 2018 года, посетив выставку работ выдающего автора в аукционном доме «Золотое Сечение».
До дня міста художник Роман Мінін та IT компанія Dev-Pro запустили безкоштовний iOS додаток Minin Art в доповненій реальністі, який дозволяє харків’янам і гостям міста побачити серед міста скульптуру під назвою LOVE.
Інсталяція в доповненій реальності є продовженням серії монументальних робіт Мініна в авторському жанрі Transmonumentalism. Автор працює зі своїми основними темами: життя шахтарів, метамодернізм, монументальне мистецтво. Розробкою займалися два фахівця Dev-Pro протягом декількох місяців. Запуск програми вирішили приурочити до Дня міста, і завдяки спільним зусиллям художника і програмістів, у Харкові з’явилася ще одна визначна пам’ятка.
«В ході нашої співпраці з Dev-Pro вдалося створити монументальний стріт-арт, який став одним з перших і наймасштабніших моїх творів в жанрі transmonumentalism. Близько року я працюю з інсталяціями доповненої реальності в Україні та Європі, планую розвивати цей напрямок і далі. Сподіваюся, що ми ще попрацюємо з Dev-Pro над розробкою аналогічного програми під Android», — говорить Роман Мінін.
В люксембурзькому Культурному центрі «Abbaye de Neumünster» 7 вересня відкривається ретроспективна виставка одного із найяскравіших представників українського сучасного мистецтва Івана Марчука.
На виставці під назвою «У пошуках істини»буде представлено понад три десятки як пейзажних, так і абстрактних композицій, які охоплюють п’ять з дванадцяти циклів творчості відомого художника.
За словами організаторів, велика частина колекції вже була показана протягом останніх років в Литві, Німеччині, Польщі та в Бельгії, і що надзвичайно приємно — творчість Івана Марчука завжди викликає подив і захват серед європейської публіки.
Художник Іван Марчук нещодавно повідомив редакції ArtsLooker, щозараз у ЄС знаходиться більше сотні його унікальних робіт. Є велика ймовірність того, що всі ці безцінні полотна, які художник написав протягом свого життя можуть назавжди залишитися за кордоном. Причиною тому є безініціативність української влади виділити хоч-якесь приміщення у Києві, щоб ці картини моглипостійно бачити всі бажаючі. Сам митець і не проти їх залишитиза межами України, бо втомився випрошувати у київської влади «дах» для своїх робіт. Якщо не цінять свої, то чужі тільки із задоволенням готові прихистити його мистецькі творіння, які визнані світом.
Раніше невідому картину голландського художника Рембрандта ван Рейна вдалося придбати нідерландському музею Лакенхал на одному з аукціонів за кордоном. Придбане полотно буде виставлено для загального огляду в Лейдені, рідному місті знаменитого живописця.
Куратор відділу картин старих майстрів міського музею Лакенхал Крістіан Вогелар, повідомив про сенсаційне придбання, не уточнивши, на якому саме аукціоні була куплена картина, а також відмовився сказати, про яке полотно йдеться і яким чином вдалося встановити, що воно належить пензлю Рембрандта.
Відомо тільки, що в даний час картина реставрується, а громадськості полотно буде представлено 3 листопада наступного року на виставці, присвяченій ранній творчості Рембрандта.
«В першу чергу ми повинні переконатися, що реставрація завершиться вчасно і що у нас залишиться час для детального вивчення картини», — зазначив Вогелар. – «На даному етапі ми більше нічого сказати не можемо».
Voloshyn Gallery 6 вересня представить персональний проект Лесі Хоменко: «Леся Хоменко та її школа». Як відзначає сама авторка, ця виставка про довіру, самоіронію та проблематизацію сучасної української освіти.
Для роботи над новою серією Леся Хоменко запросила до співпраці своїх студентів, що закінчили курс сучасного мистецтва у Kyiv Academy of Media Arts, тьюторкою якого була сама художниця. Проте, колаборацією цю взаємодію назвати складно, оскільки авторка використовує для своїх картин фотографії, що було надіслано студентами у відповідь на її прохання, без безпосереднього залучення їх до співпраці. У процесі роботи Хоменко досліджує власну ідентичність та, відповідно, ідентичність молодих художників. Працюючи з їхніми зображеннями, художниця трансформує своє ставлення до учнів: замість аналізу їх як молодих художників-суб’єктів, які перебувають у тій самій системі координат, що і вона, Хоменко об’єктивізує їх, спираючись не на особисте ставлення, а лише на ті зображення, що вони надіслали їй для роботи.
У просторі Voloshyn Gallery Леся Хоменко представить інсталяцію з картин, де продовжить свою програмну роботу над деконструкцією фігуративного зображення й аналізом всіх елементів картини. Деконструкція у практиці Лесі Хоменко передбачає не лише роботу із візуальними образами, але й з усіма складовими картини – її матеріальними носіями. Так у своїй новій серії завдяки використанню синтетичного полотна, біфлексу та синтетичних акрилових фарб авторка досягає нової максимальної еластичності полотна. Це дозволяє художниці перетворити одне з найнеулюбленіших своїх занять – натягування полотна на підрамник – на головну смислотворчу частину роботи, адже саме натяжка полотна стає інструментом деформації зображених на картинах постатей. Крім того, сам підрамник, як правило, залишається невидимою, маргінальною частиною картини. Він часто підлягає заміні, або натяжка відбувається без участі автора. Проект «Леся Хоменко та її школа» звертає увагу глядача на рутинний, технічний, процес створення та оформлення картини, який перетворюється на самодостатній авторський жест, що остаточно визначає зображення.
Народився 1903 року в Лебедині (нині Сумська область, Україна). Родина була такою бідною, що навіть хліб ділили ниткою. З раннього дитинства заробляв на хліб, працюючи де доведеться. Працював матросом на торговельних судах, кочегаром і вантажником в Севастополі, недоїдав. Носив вантажі по 5-6 пудів і травмував собі спину.
Під час Голодомору 1932—1933 років померли батько та сестра Гмирі, а матір співак дивом врятував.
У 1930 році вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту, який з відзнакою закінчив у 1935.
У 1935—1936 роках — аспірант Харківського науково-дослідного інституту споруд. Встиг написати наукову статтю.
У 1939 році теж з відзнакою закінчив Харківську консерваторію. Навчався вокалу у відомого педагога Павла Голубєва, учня славнозвісного Федеріко Бугамеллі. Водночас (від 1936) став виступати на сцені Харківського оперного театру.
1939—1957 роки ;— у Київському театрі опери та балету (з перервою). Від 19 вересня 1943 до 1 червня 1944 року працював у Кам'янці-Подільському: спочатку в переведеному сюди німцями Полтавському музично-драматичному театрі, а після його приходу Червоної армії — у міському музично-драматичному театрі.
Мав голос широкого діапазону, безмежних виражальних можливостей, м'якого, красивого тембру; Є співаком високої вокальної культури, неперевершеним виконавцем українських, російських та західних романсів. Гастролював за кордоном, але тільки в країнах колишнього соцтабору. До розвинутих країн співака радянська влада не випускала. Масово надходили заявки на виступи Гмирі в концертах і оперних партіях із США, Канади, Італії, Англії, Голандії та інших розвинутих країн світу, але йому про це не говорили. Натомість з Москви і Києва летіли всюди і всім телеграми: «Гмыря болен». Радянська влада не могла пробачити Гмирі виступів перед німцями на окупованій території під час війни. Працюючи в Київському оперному театрі, співак зазнавав постійних утисків. Замість басових партій йому доручали виконувати партії для баритона та тенора. Врешті-решт, його змусили взагалі залишити Київський оперний. До кінця життя співак концертував. Палко та ніжно любив свою другу дружину Віру Августівну (перша дружина співака померла 1950 року).
Де б не гастролював обов'язково виконував українські народні пісні та твори на вірші Кобзаря. Зокрема, в Китаї чотири рази бісірував «Реве та стогне Дніпр широкий». На одній із прес конференцій в Шанхаї Гмиря поцікавився, чому китайським слухачам так сподобалася саме ця пісня і почув вражаючу відповідь: «В цій пісні Ви не тільки образно й барвисто передали красу вашого краю, а й поетичну душу українського народу, злиту воєдино з чудовою природою України». Концерти на вірші Т. Г. Шевченка Гмиря виконував у Москві, Ленінграді, Ризі, Празі та у інших містах і селах України. Саме в Росії звучали «Учітеся, брати мої», «Зацвіла в долині», «Така її доля», «Думи мої», «Гей, літа орел», «Мені однаково» (цей твір для І. С. Козловського, який жив у Москві чомусь був політично небезпечним. Здорово!) і так всі 24 твори Кобзаря.
Сенченко Л. І., професор, 1998.
«
З вражаючою драматичною силою звучала у Бориса Гмирі фраза: «В Україну ідіть, діти.., а я тут загину». В ласкаве і широке «а» у слові «Україну» співак вкладав усю свою національну свідомість і любов до Батьківщини. Буква «и» в слові «загину» вимовлялась ним глибоко-густим тембром і трагічним тоном. Всі, кому пощастило слухати мистецтво Бориса Гмирі, не могли не дивуватися легкості (і це у баса), пружності та еластичності артикуляції, виразності роботи губ, язика, дихання, що були завжди в ідеальному співвідношенні. Під час співу робота органів мови у Гмирі була природною і технічно бездоганною, він без жодних зусиль «говорив-співав» у різних ситуаціях.
Я був на концерті, в Ленінграді, в якому Гмиря виконував твори Тараса Григоровича. В якийсь момент виходить не ведуча, а сам Борис Романович і своїм м’яким, оксамитовим голосом оголошує«Думи мої, думи мої» з коментарем: «Цей вірш Тарас Шевченко написав тут, у Петербурзі, в 1839 році. В ньому він з надзвичайною силою виразив свою любов і тугу за рідною Україною, і свою безнадійність знову побувати в рідних місцях».
А потім полилася ця туга і безнадійність так, що зал плакав, а я повік не забуду це виконання Гмирею. Потім я купив платівку і безперестанку слухав його Шевченкові «Думи». Так Шевченкові твори більше ніхто не виконував, та навряд чи коли-небудь і виконає.
»
Гмиря не уявляв свого життя і творчості за межами України — не спокусився на неймовірно вигідні пропозиції жити і працювати в Москві, Ленінграді, Парижі чи Нью-Йорку. І на це звертали і звертають увагу видатні діячі культури.
Проживи свой яркий век Борис Гмыря в отдельно взятой европейской, пусть маленькой, стране, он стал бы святым еще при жизни. Да и была бы она куда дольше и счастливей.
Но, правда, вопрос — пелось ли бы так этому редчайшему человеку? Ведь партитурой ему стала страшная и щемящая история украинцев, мирового народа, родившего его на страдания и память о себе. Гмыря-гигант, бездна. Он послан Украине, как национальная идея. Счастье, что у Бориса Романовича есть духовная дочь Ганна Принц…
»
У власному перекладі з французької і німецької мов українською виконував «Елегію» Ж. Масне і «Серенаду» Ф. Шуберта. Коли його питали, чи можливо виконувати світову класику українською мовою відповідав: «Не тільки можливо, а й треба. Мова українська, як й італійська вокально та милозвучно стоїть на першому місці у світі…»
Мріяв про українські варіанти «Зимнего пути» Ф. Шуберта, всіх творів на музику П. Чайковського. З цього приводу звертався до відомих українських поетів В. Сосюри, О. Новицького, І. Пучка та ін., але всі їхні переклади забракував, а самому здійснити це забракло часу — він раптово помер.
Його учнями себе вважають багато всесвітньо відомих співаків (М. Гяуров, М. Гюзелєв, Є. Нестеренко та ін.).
Стиль виконання Гмирі, його школа співу, життя та творчість були є і завжди будуть предметом вивчення і досліджень в консерваторіях, інститутах, музичних училищах, школах.
Та попри все, співаку на рідній Батьківщині немає жодного пам'ятника, музею. Його київська квартира, де все збережено так, як це було за його життя, і практично існує музей Гмирі, так і не стала цим музеєм юридично. Вона в жахливому стані. «Квартира Гмыри — позор Украины» констатував славетний бас Росії О.Ведерников який в ній побував 2008 року.
Надгробок Бориса Гмирі
Помер Борис Гмиря 1 серпня1969 року. Похований на Байковому цвинтарі в Києві. В 1979 році встановлено надгробок (граніт; скульпторКсанфій Кузнецов, архітекторВасиль Гнєздилов[3]. Насправді все спроектувала і їздила на Токівський кар'єр за гранітною брилою дружина Гмирі Віра Августівна. Упродовж двох місяців зранку до пізнього вечора вона перебувала на Байковому цвинтарі допоки не був встановлений надгробок, спостерігаючи, щоб все було зроблено згідно з проектом. Та найболючіше — їй довелося самій сплатити більшу частину вартості пам'ятника, оскільки ЦК КПУ відмовило у виділенні з держбюджету необхідної суми коштів. Оце така подяка митцю, на якому СРСР заробляв мільярди!
Внесок у світову скарбницю
Понад 600 камерних творів:
300 українських народних пісень і романсів
204 російських народних пісень і романсів. На знамениті концерти і вистави Гмирі в Москві артисти МХАТу «шли слушать изумительную русскую речь Гмыри»
понад 100 західних пісень і романсів
44 оперні партії української, російської та західної класики.
85 фрагментів із вокально-сценічних і симфонічних творів.
30 трансляційних концертів.
24 твори на вірші Т. Г. Шевченка. Гмиря — перший, і до того часу єдиний співак, який підготував цілу концертну програму з музичних творів на вірші Кобзаря і виконав її у найкращих концертних залах колишнього СРСР, за кордоном та записав на платівки. У 2000 році Фондом Гмирі випущений CD «Борис Гмиря Великому Кобзареві», а в 2011 — його перевидано і доповнено під назвою «Борис Гмиря. Великий Кобзар у серці моїм».
Знявся в фільмі-опері «Наймичка» (Трохим, 1964 р.).
Зі щоденника Гмирі:
«
1964 рік.
…Був присутнім на відкритті фестивалю, присвяченого Т. Г. Шевченку… Виступав з розповіддю про «Наймичку» в кінолекторії Жовтневого палацу, також на банкеті групи «Наймичка». Дивився фільм із задоволенням.
Радіємо ми всі, що фільм придбали багато країн світу. Радіємо, що кожне слово Кобзаря пливе по всьому світові, сіє братерство і мир між людьми, любов народів.
1964 рік, травень.
…о 9-й годині ранку пароплавом відплив у Канів на свято.…Урочисте святкування 150-річчя Т. Г. Шевченка. Покладання вінків, після цього концерт — «народна пісня Кобзареві». Співав «Ой чого ти дубе?».
…Моринці. Тут теж мітинг. Поклали квіти де народився Тарас. Проспівав «Думи мої, думи» і «Як засядем браття коло чари». Успіх величезний. Правда — співав серцем, та й голос звучав добре
»
Дав більше трьох тисяч концертів в яких виконував від 25 до 40 творів, а бувало слухачі просили, ще 26!
Епістолярна спадщина
150 рукописів науково-популярних і мистецьких статей.
8 зошитів-щоденників обсягом 1865 сторінок(1939—1969). Опубліковані в 2010, обсяг 890 стор.
7 тисяч листів в яких і Гмиря і шанувальники роздумовують над значенням і призначенням високого
класичного мистецтва в духовному розвитку людини, суспільства.
3,5 тис. офіційних, творчих та протестних листів. Сьогодні — це звинувачувальні акти
урядовцям та бездарним артистам, режисерам і «колегам», які жорстоко й підло цькували генія, що й призвело до передчасної смерті.
У 1962 році ім'я Бориса Гмирі внесено до престижної Міжнародної енциклопедії «Who is who».
У 80-х роках ХХ ст. фірма «Мелодія» разом із французькою фірмою випускала серію платівок під рубрикою «Из сокровищницы мирового исполнительского искусства», в якій Україну представляв лише Борис Гмиря.
В Інтернеті твори у виконанні Гмирі включені в найпрестижніші каталоги світу.
Протягом 1945—1982 рр. в колишньому СРСР (фірма «Мелодія», Москва) було випущено астрономічну кількість платівок із записами Б.Гмирі — 7 мільярдів примірників.
ЮНЕСКО в своєму Посланні від 11.09.2003 р. констатувало: «…Гмиря відомий як „Борис Великий“ і його величний бас визнаний як унікальний феномен, що належить не лише Україні, а й світовій культурі в цілому. …Його філософські та епістолярні праці також становлять велику цінність для світової культури…».
Народна пам'ять
У Києві ім'ям співака названа одна з вулиць. Також вулиці імені Гмирі є в Полтаві, Харкові, Чернігові, Сумах, Лебедині, Дніпропетровську та ін.
Ім'ям Гмирі названі музичні школи в Дніпропетровську, Лебедині, Харкові, Полтаві. З іменем Гмирі щорічно відбуваються дитячо-юнацькі фестивалі і конкурси в Дніпропетровську, Лебедині, Сумах.
У 2004 році Кабінет Міністрів України прийняв Постанову про «Міжнародний конкурс вокалістів ім. Бориса Гмирі», який проводиться раз на 3-4 роки. Засновники конкурсу: Міністерство культури України, Київська міська держадміністрація та Фонд Бориса Гмирі. Відбулося вже два конкурси, які зразу ж набули високе міжнародне визнання у світовій музичній культурі. Достатньо відзначити, що дві молоді лауреатки конкурсу 2008 року — Гран Прі і Перша премія, зразу ж отримали можливість стажуватися в Лейпцігзькій опері, а з лютого 2010 навчатися в Консерватрії цього ж міста за рахунок Лейпцізської мерії. Конкурс відкрив їм дорогу на світові оперні сцени.
У 2003 році до 100-річчя від дня народження співака Національний Банк України випустив ювілейну монету, а Укрпошта — марку і конверти.
У 2010 опубліковано унікальне видання «Борис Гмыря. Дневники*Щоденники.1936-1969», упорядник і автор супровідних текстів Г.Принц. Вид-во «Фоліо», Харків, обсяг 55 д.а. Вперше в історії вокальної музики можна не лише побачити, що зробив співак, а і як це він робив, відчути його трепетне ставлення до Божого дару — унікального голосу, до слухачів, до свого народу, до колег, до молоді. Щоденники Гмирі — Гранд-підручник для молодих музикантів, з історії трагічної епохи, в якій він жив, творив і страждав.
Дискографія Гмирі
Фондом Бориса Гмирі випущено 15 CD із записами співака. Підготовлені ще 5, а всього буде випущено 45 різноманітних CD-дисків.
З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому у Заньках сімейні концерти.
В 1871 чи 1872 у сімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. У цей час вперше зустрілася з Миколою Тобілевичем.
За інформацією Ігоря Шарова, згодом чоловіка перевели служити в Свеаборг, і у Марії Костянтинівни з’явилась можливість їздити до Гельсінгфорса і брати уроки співу в місцевому відділенні Петербурзької консерваторії, у професора Гржималі. Всі захоплювалися її чудовим голосом, але, на нещастя, уже в перший рік праці на сцені вона захворіла в Харкові на дифтерит, після якого тембр колись такого сильного меццо-сопрано значно змінився на гірше. Порятунком лишалася сцена. Через деякий час саме ця найсильніша пристрасть її життя змусила порвати з сім’єю і всю себе присвятити сцені.
1876-го вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902–1924 та з перервами, повертаючись після гастролей, до 1932. У Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся дотепер.
Заньковецька в ролі «Івги Цвіркунки» в опереті Миколи Лисенка «Чорноморці», 1892 р.
Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Була серед засновників театру Миколи Садовського в Полтаві. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. 1918-го вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». У театрі грали Борис Романицький, Т. Садовський, Андрій Ратмиров, В. Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Визнаючи її сценічні заслуги, у червні 1918 гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.
1922-го Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки. До Києва прибула і делегація з Ніжина у складі Ф. Д. Проценка, Т. А. Агре та двох дівчат з села Заньки. Побачивши земляків, Марія Костянтинівна схвилювалася до сліз. Ніжинці вручили їй подарунки та привітання, в якому говорилося:
«
У плеяді корифеїв української сцени Ваш талант сяяв таким яскравим сяйвом і так із сцени освітлював глядачам правду і кривду життя, що захоплював їх до найвищого екстазу, а ті утиски і пригнічення українського театру, культури і письменництва, які чинились царським режимом, блякли в промінні Вашого генія.
Нелегко було Вам добувати дозвіл царської влади показати дійсне українське театральне мистецтво в такому центрі, як Петербург. І тоді передова критика і корифеї критики і літератури схилили голови перед Вашим генієм і визнали в пресі, що Ваш талант сяє яскравіше, ніж талант всесвітньої Сари Бернар…
»
Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці Наталії Олександрівни Волик (Адасовської) у Києві в будинку по вул. Великій Васильківській, 121. Чоловіка Наталії Олександрівни, відомого мецената і антрепренераФедора Волика, Марія Костянтинівна вважала своїм другом. Ще 1903 року вона виступала в трупі Волика.
Дістали ми телєграфічну вістку про смерть Марії Заньковецької. Дехто думав, що більш як сороклітня її праця на сцені і пізніші злидні, особливо останніх літ, зігнали її тихцем зі світа, як багато наших чільних діячів, про яких питаємось вряди-годи: “Чи живе ще?” Артистка, що сходить зі сцени відчуває це як великий удар і рідко коли переживає його. Заньковецька мала величезну життєву енергію і ця енергія дала перемогти їй найтяжчі умовини акторської праці у мандрівних трупах, пізніше і роки лихоліття.
»
Дружила з сім'єю Богомольців — Олександром Богомольцем (1881—1946), президентом Академії Наук України, його батьками, а також з двоюрідною сестрою академіка Наталею Богомолець-Лазурською (1880—1959), з якою грала на одній сцені.
Актриса Заньковецька на сцені театру. Листівка 1905 р.
В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймичка» Івана Карпенка-Карого, 1887), Олени («Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького, 1883), Ази («Циганка Аза» Михайла Старицького, 1892), Катрі і Цвіркунки («Не судилось», 1889, «Чорноморці», 1882 Михайла Старицького), Галі («Назар Стодоля», 1882 Тараса Шевченка) та Квітчиної Уляни («Сватання на Гончарівці»). А ще: Аксюші з «Лісу» Олександра Островського (1891) та Йо із «Загибелі Надії» Гейєрманса.
Їй споруджено пам'ятники у Києві (1974, скульптор Г. Кальченко), у селі Заньки (1984, скульптор Ю. Станецький) і Ніжині (1993, скульптор О. Скобліков).
1971 письменник Іван Рябокляч написав п'єсу «Марія Заньковецька».
2004 року НБУ випустив пам'ятну монету, присвячену 150-річчю від дня народження видатної актриси.
.jpg)
