четвер, 27 червня 2019 р.

На підтримку "Української книги"!

від 17 червня 1995 року, а в ї книгиЧернівцях нищать архітектурні пам'ятки, бо в місті немає незалежного органу з питань охорони культурної спадщини з делегованими державою повноваженнями, - С.Біленкова

23 червня 2019 знищили історичні інтер'єри не просто знаменитої книгарніі "Українська книга" у памятці архітектури національного значення: колишньої Ощадної каси, збудованої в епоху модерну за проектом відомого австрійського архітектора Хуберта Ґесснера у Чернівцях.

Більшість городян думає, що то тільки книгарню зруйнували! Насправді у цьому питанні є дуже багато нагальних памяткоохоронних проблем, які "вистрілили" на поверхню! Суть питання у так званих "конфліктах інтересів", повязаних з порушенням права власності членів територіальної громади на безперешкодне володіння, розпорядження та користування цією памяткою! Будівля Художнього музею - це ВЛАСНІСТЬ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ М.ЧЕРНІВЦІВ! І ЗЕМЛЯ під памяткою - ТАКОЖ ВЛАСНІСТЬ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ, яка має унікальне історико-культурне значення і входить до території центрального історичного ареалу міста з відповідно прописаними чинними досі режимами!

Користуються цією будівлею декілька орендарів зі згоди міської ради. Напевно від шокуючої новини, керівництво управління культури ЧОДА висловило думку, що складуть припис за порушення... Але, на жаль, я дуже сумніваюсь, що управління культури ЧОДА має такі повноваження впливати на цей процес у притягуванні когось до відповідальності на території міста Чернівців! Для цього має бути відповідний спеціально уповноважений орган виконавчої влади з ДЕЛЕГОВАНИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ по нагляду за памятками національного значення на території Буковини і м.Чернівців.

А сьогодні немає кому навіть здійснювати нагляд за любою памяткою: чи то національного, чи то всесвітньої спадщини, чи то місцевого значення... Делегує такі повноваження, відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" тільки ЦЕНТРАЛЬНИЙ ОРГАН ОХОРОНИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ при Міністерстві культури України.

У Чернівцях за ініціативи та підтримки Чернівецької міської ради і тодішнього міського голови Миколи Федорука (на виконання затвердженої сесією міської ради у 2003 році "Комплексної програми збереження культурної спадщини на 2004 - 2008 роки") і був створений такий самостійний спеціально уповноважений орган з питань охорони культурної спадщини, який з 2006 року був виведений зі складу міської ради, перебуваючи протягом 2006 - 2007 рр. у прямому підпорядкуванні Центрального органу з питань охорони культурної спадщини України, тобто Державної служби з питань охорони культурної спадщини (потім Державної служби з питань національної культурної спадщини України).

В ЧОДА такого незалежного органу з питань охорони культурної спадщини не було, і на жаль досі немає, як немає з 2008 року і у Чернівцях! Тому за ці повноваження довгі роки "слухняно мовчали". І, навіть, граючись (маніпулюючи) переадресацією поштових адрес та маніпулюючи порядком слів у назві памяткоохоронного органу у Чернівцях, довгі роки (понад 10 років) утримували цю ситуацію під "власним контролем".

Усі думають, що відділ Чернівецької міської ради з питань охорони культурної спадщини (керівник С.В.Біленкова) та відділ охорони культурної спадщини Чернівецької міської ради (керівник О.Д.Пушкова) - це одне і теж! Насправді - різниця у наявності та відсутності делегованих державою повноважень, що штучно відобразилось у "турбулентній ілюзорності" насправді "фейкової" реєстрації обох відділів (2006 та 2009 рр.) у місцевому Реєстрі юридичних осіб (який насправді не зареєстрований Міністерством юстиції України) у вигляді установ, які ніби займаються господарською діяльністю: від "наукової діяльності" колишнього відділу - до "охорони будівель та музеєфікації" існуючого відділу.

Так що ось такі сумні, складні процеси і випробування на вміння нас, городян відстоювати свої цілком законні свої права, одночасно відбуваються у нашому місті! Далі кожний з нас, колишній і нинішній чернівчанин повинен добре думати!!! І розуміти, що ми хочемо! Такий час прийшов! Час турбулентного хаосу, війни, боротьби! І саме нам доводиться у ньому жити! Бережи нас, Боже! Збережи людей і наше місто!!! Svitlana Bilenkova

Свого часу відділ мистецтв ЧОУНБ ім. Михайла Григоровича Івасюка мав низку літературно-мистецьких заходів в "Літературному кафе"! Це було на початках роботи нашого творчого клубу "Альтернатива", який тоді був "молодий" і тільки но ставав "на ноги". Найкращими спогадами про всі ті заходи, що самі та відвідували там - Це вечір іспанської гітарної музики, в якій звучала неперевершена поезія Федеріко Гарсії Лорки (мової оригіналу) у виконанні @stas nahornyi та в його ж виконанні твори провідних іспанських композиторів та виконавців! Та знайомство з молодою поезією @nikita moskaliuk та учасників TEENARTу. Це назавжди зі мною. Літкафе в Чернівцях - звучить круто!!!!!

четвер, 13 червня 2019 р.

Олександру Залуцькому - 65!

Олександр Васильович Залуцький — український педагог-музикант, краєзнавець, доцент Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, музично-громадський діяч, голова Чернівецького обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки (2013-2018).

Народився в с. Слобода-Банилів Вижницького району Чернівецької області. У 1969—1973 рр. навчався на музичному відділі Чернівецького педагогічного училища, у 1984 р. закінчив з відзнакою музично-педагогічний факультет Одеського державного педагогічного інституту ім. К. Д. Ушинського. Трудову діяльність розпочав у 1987 р. викладачем кафедри теорії, історії музики і гри на музичних інструментах Інституту ім. К. Д. Ушинського, з 1992 р. — заступник декана музичного - педагогічного факультету, старший викладач. З 1995 р. продовжує педагогічну діяльність у Чернівецькому університеті ім. Ю. Федьковича: викладач, заступник завідувача кафедрою музики, завідувач секцією народних інструментів, з 1998 р. доцент кафедри. У 2001—2002 рр. — заступник декана педагогічного факультуту, у 2006 р. був обраний членом Вченої ради факультету педагогіки, психології та соціальної роботи. Помер в 2018 році. Похований в рідному селі.

Творчі набутки

За роки творчо-педагогічної діяльності зібрав чималу кількість матеріалів музично-краєзнавчого характеру на основі яких у 2000 р. започаткував навчальну дисципліну «Музичне краєзнавство» для студентів музично-педагогічних спеціальностей, видав 8 випусків авторської серії «Музичне краєзнавство Буковини». У 2012 р. розробив курс «Музична критика» з метою підготовки майбутніх магістрантів до журналістської діяльності.

Публіцистика

Підготував і опублікував понад 300 наукових статей у фахових журналах: «Мистецтво та освіта» і «Рідна школа» (м. Київ), «Наша школа» (м. Одеса); у центральних і місцевих газетах: «Українська музична газета», «Крайова освіта», «Університетський вісник», «Буковинське віче», «Доба», «Буковина», «Час», «Чернівці». Співавтор навчального посібника «Історія музичної культури й освіти Буковини» (Чернівці, 2011), автор хрестоматії «Музична критика на Буковині» (2012).

Громадська діяльність

Рецензент численних методичних розробок, партитур, навчальних програм з курсів, посібників, підручників. Неодноразово очолював екзаменаційні комісії в середніх спеціальних закладах, циклові приймальні комісії у вищих навчальних закладах, був членом державних екзаменаційних комісій, мє керівником магістрських робіт студентів спеціальності «Музична педагогіка та виховання», членом журі на різноманітних мистецьких конкурсах. У 2013 р. обраний головою Чернівецького обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки.

Нагороди, відзнаки

Лауреат Літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича (2007).

Член Національної всеукраїнської музичної спілки (2000).

Член Національної спілки журналістів України (2010).

Диплом «Майстер золоті руки» (1984, м. Одеса).

Знак ВЦРПС із врученням посвідчення як керівнику оркестру баяністів, що здобув у складі заслуженої капели УРСР звання лауреата ХІХ Міжнародного конкурсу імені професора Георгія Димитрова у м. Варна (НБР, 1987).

Почесна грамота управління освіти і науки Чернівецької облдержадміністрації.

Почесна грамота ректорату ЧНУ ім. Ю. Федьковича.

Грамота правління Чернівецького обласного відділення Українського фонду культури за підготовку учасників мистецької програми «Нові імена — 2006».

Джерела

1. Залуцький Олександр Васильович // Богайчук М. А. Література і мистецтво Буковини в іменах: словник-довідник / Микола Богайчук.- Чернівці: Видавничий дім «Букрек». 2005. — С. 99-100.- ISBN 966-8500-64-4.

2. Гусар Ю. Педагог-музикант Олександр Залуцький / Юхим Гусар // Буковинське віче. — 2014. — 5 червня (№ 23). — С. 2.

3. Дослудники музичного фольклору й автори перших українських видань про музичне мистецтво: [в тому числі О. Залуцький] // Кушніренко А. М. Історія музичної культури й освіти Буковини: навчальний посібник / А. М. Кушніренко, О. В. Залуцький, Я. М. Вишпінська. — Чернівці,2011.- С. 246—254.

4. Китайгородська В. Тяглова сила Буковинської культури / Віра Китайгородська // Буковинське віче. — 2004. — 23 січня.

5. Китайгородська В. Підсумок багатолітньої творчої праці: [подана біографічна довідка] /Віра Китайгородська //Українська музична газета. — 2013.- квітень-червень (№ 2).- С. 10.

6. Кушніренко А. Дослідник музичної Буковини: [про О. Залуцького] / Андрій Кушніренко // Буковина. — 2009.- 24 липня (№ 55). — С. 3.

7. Поляк М. П. Залуцький Олександр: [доцент кафедри музики ЧНУ ім. Ю. Федьковича / М. П. Поляк // Поляк М. П. Вижниччина — ворота Карпат]/М. П. Поляк.- Чернівці, 2012. — С. 247.

8. Саїнчук К. Залуцький Олександр Васильович: [біографічна довідка] /Корнелій Саїнчук. Музична освіта Буковини / К. Саїнчук, — Чернівці,2011. — С. 205.

Олені Чорногуз - 70!

Справжнє свято в декоративно-ужитковому мистецтві відбулося - персональна виставка Олени Чорногуз.

Виставка складалася з 30-ти робіт, 27 з яких – твори художнього текстилю, а ще 3 роботи представлені у техніці живопису на склі. Зауважимо, що всі текстильні роботи, презентовані на даній виставці, були створені мисткинею протягом 2009 року.

Надзвичайна працьовитість пані Олени відома усім, хто з нею знайомий. Бажання та, скоріше, необхідність творити, переважає всі інші сторони життя видатної буковинки, яка подолала на своєму життєвому та творчому шляху багато перепон. «Пам’ятаю Олену ще з тих часів, коли вона починала з сувенірів-ляльок. Вже ті її сувеніри нагадували собою справжні твори мистецтва, а пізніше, з кожною виставкою, вона не переставала дивувати мене своєю безмежною фантазією», – висловив свої почуття відомий художник-ювелір Костянтин Кравчук.

Кожна виставка Олени Чорногуз – це щось принципово нове. Або колористика творів, або творчий напрямок. Особливо це стосується її художнього текстилю, або, як деякі фахівці називають ці твори, «міні-гобеленів». «Завжди із задоволенням іду на виставку Олени, адже кожного разу маю змогу побачити щось нове, отримати нові позитивні емоції», – поділився враженням «аксакал» буковинського декоративно-ужиткового мистецтва Іван Снігур.

Неможливо не згадати й те, що авторська техніка пані Олени є справді унікальною. І дійсно, аналогів цій техніці немає ані в Україні, ані в Європі. Її роботи мають значний попит і майже не затримуються вдома або в майстерні. Твори відомої буковинки зберігаються у приватних колекціях в Канаді, США, Австралії, Ізраїлі, Польщі та інших країнах. Саме тому можливість відвідати персональну виставку мисткині вже є своєрідним позитивом, адже іншої нагоди побачити ці роботи фактично може і не бути.

_______________________________________________

Олена Чорногуз завжди асоціювалася з Буковиною і вважалася справжньою буковинкою не зважаючи на те, що її гобелени для Буковини не є традиційними. Достатньо згадати слова відомої буковинської поетеси Галини Тарасюк: «Дивно, але такі нетрадиційні, навіть без національних елементів чи натяків на них гобелени Олени Чорногуз дихають Буковиною, пахнуть і світяться Україною».

Мисткиня є членом Національної спілки художників України і спілчани дуже тепло озиваються про творчість колеги, відзначають її працелюбність та професіональне відношення до створення власних робіт. «Коли б і де б не відвідав виставку Олени Чорногуз, завжди відчуваю справжній високий професіоналізм», – сказав під час відкриття Заслужений художник України Володимир Санжаров.

_____________________________________________

Оле́на Іва́нівна Чорногу́з — українська художниця декоративно-прикладного мистецтва — по художньому текстилю, 1977 — членкиня НСХУ.

Закінчила Вижницьке училище прикладного мистецтва у 1968 році. Її вчителями були Олена Гасюк, Петро Лемський та Л. Агєєва.

Серед її творів:

гобелени — 1982 — «Чернівці»,
1982 — «Чорнобривці»,
килими — 1976 — «Вічний вогонь»,
1976 — «Земля моя»,
триптихи — 1973 — «Літо»,
«Купальська ніч», «Знаки Зодіака», «Соняшник».

Займається малюванням на склі в старобуковинському стилі.

Відбувалися її персональні виставки:

1997 — Київ,
1977, 1996, 2005 — Чернівці,
Австрія — 1997.

Одружена з різьбярем по дереву Кириловим Романом Миколайовичем.

2009 — лауреатка премії ім. О. Кобилянської, 2010 — обласної премії ім. С. Воробкевича.

Іван Миколайчук. Навічно!

Іва́н Васи́льович Миколайчу́к — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 (посмертно).

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.

Народився у багатодітній селянській родині — одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в с. Чортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу

З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі. Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука) 1957 — закінчив Чернівецьке музичне училище.

1961 — закінчив театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської.

29 серпня 1962 — одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк. 1963–1965 — навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).

В кіно дебютував ще студентом — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.

Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»

Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.

Зі споминів С. Параджанова про кінопробу І. Миколайчука

«	Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко.	»
— Сергій Параджанов

У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.

1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

«Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. І.Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя», в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».

1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

ФільмографіяМогила Івана Миколайчука на Байковому кладовищі

Меморіальна дошка Іванові Миколайчуку, вулиця Івана Миколайчука, Київ

Будинок на вулиці Івана Миколайчука, в якому жив Миколайчук у 1971—1987 роках

1964 — «Сон» (Тарас Шевченко)

1964 — «Тіні забутих предків» (Іван Палійчук)

1965 — «Гадюка», актор

1966 — «Бур'ян», актор

1967 — «Дві смерті», актор

1967 — «Київські мелодії», актор

1968 — «Помилка Оноре де Бальзака», актор

1968 — «Анничка», актор

1968 — «Камінний хрест», актор