До Дня гумору

 1 квітня -  День гумору. 

Відділ мистецтв підготовав цікаву книжково-ілюстративну експозицію "Гумор в ескізах".  В експозиції представлені графічні роботи зарубіжних та вітчизняних художників-карикатуристів.

 Прослідковуючи історію жанру слід зазначити, що  Карикату́ра (італ. caricatura, від caricare — перевантажувати, перебільшувати) — навмисне смішне або спотворене зображення предмету або особи. Комічного ефекту в карикатурі досягають за допомогою перебільшення найбільш характерних рис образу коштом другорядних. Майстер, який створює карикатури, називається карикатуристом.

Є певні розходження між тим, як розуміють слово карикатура в англомовному світі та в Україні. Слово caricature означає глузливий або смішний малюнок з перебільшеними рисами зовнішності, шарж.

Інше значення має слово cartoon. Це мальована пародія, жарт («смішні картинки»).^] Преса української діаспори його передавала англіцизмом картун. Термін картун пов'язаний з мистецтвознавчим терміном картон, що має значення картини, фрески, гобелена (декоративної тканини) або вітражу. Вживатися для позначення гумористичних ілюстрацій в журналах і газетах це поняття почало у XIX столітті. Вперше це зробив британський журнал гумору і сатири «Панч» у 1843 році, коли використав гумористичний термін на позначення сатиричних малюнків, особливо тих, автором яких був Джон Ліч. Починаючи з XX століття, слово картун також стало означати комічні серії (comic strips) та анімаційні фільми.

Політична карикатура – малюнок який зазвичай містить текстовий коментар, сюжет якого, як правило, пов'язаний з поточними, в основному політичними подіями або особистостями. Художня майстерність у таких зображеннях поєднується з гіперболою і сатирою, щоб висміяти і привернути увагу влади та суспільства до корупції та інших соціальних проблем. 

Першими зразками політичної карикатури є мальовничі сатири Вільяма Хогарта. Його картини поєднували критику негативних соціальних явищ з послідовними художніми сценами. Часто його мішенню ставала корупція в британській політиці на початку XVIII століття. Однією з перших карикатур-гравюр була його робота під назвою «бульбашка Південних морів» про крах фондового ринку в 1720 році.

Свого бурхливого розвитку політична карикатура зазнала в другій половині XVIII століття – особливо в період Великої Французької революції – силами англійських художників, такими як Джеймс Гілрей та Томас Роулендсон. Об’єктом їх критики стала правляча верхівка країни, а пізніше діячів Французької революції та Наполеона.

Мистецтво політичної карикатури отримало подальший розвиток після початку в 1841 році публікації журналу «Панч», заснованого Генрі Мейхью.

До середини XIX століття політичні карикатури, які виражали думки видавців з тих чи інших політичних питань, стали характерним атрибутом більшості великих газет.

Політичні карикатури зустрічаються в інформаційних виданнях та на інформаційних сайтах. Незважаючи на те, що в карикатурах цього типу також присутні елементи гумору, вони є більш серйозними; у них зустрічаються іронія та сатира. Мистецтво виступає ніби метафорою, яка дає пояснення багатьом соціальним та/або політичним темам. До політичних карикатуристів належать Херблок, Девід Лоу, Джеф Макнелі, Майк Пітерс і Джеральд Скарф.

Однією з найдавніших карикатур вважається зображення на давньоєгипетському папірусі тварин, які займаються різними справами, що притаманні людині. Можливо, це є алегорією на держави, які входили до складу Єгипту. Також елементи карикатури були присутні у вазописі Стародавньої Греції, фресках античного Риму та на східних мініатюрах.

Шарж (фр. la charge) — різновид карикатури, в якому зберігається подібність з об'єктом зображення, сатиричні тенденції поступаються перед м'яким, доброзичливим гумором.

Шарж має свою жанрову специфіку і в поезії: це переважно чотиривірш, в якому наявний легкий жарт, як у ряді дружніх шаржів Петра Осадчука:

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

Від книжок вгинається поличка,

Струмом б'є із кожного рядка.

Недарма ж бо томики Павличка

Пригорнулись до томів Франка.

Шарж близький до епіграми, але позбавлений ознак в'їдливої сатиричності, а також до пародії, але без гротескової імітації творчої манери автора.

Автошарж — малюнок, створений самим художником, близький до автопортрета.

В матеріалах використані шаржі відомого буковинського художника Ігора Талалая.

До 285-річчя від дня народження Йозефа Гайдна

Моя перша інфографіка

Відділ мистецтв. Автор: Люба Шилюк

"Європейські історії" в Міжнародний день театру

ЄВРОПЕЙСЬКІ ІСТОРІЇ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО ТЕАТРУ

Сучасний період трансформацій українського суспільства впливає на всі складові української культурної сфери. Особливо це прослідковується в театрально-художній діяльності, яка вивела на перший план значимість соціальних факторів, обумовивши необхідність перегляду сталих принципів її регулювання та програмування. Це посилило  необхідність урахування в них, не тільки тих змін, що сталися у загальнених векторах суспільного життя, але й регіональних, викликаних розмежуванням економічних та етносоціальних інтересів. 

На мій погляд це чітко прослідковується в сучасному театральному репертуарі, адже глядач  -  головний експерт, який обирає для свого дозвілля віддає перевагу більш легким для сприйняття жанрам театрального мистецтва.  Передісторія  цього процесу  така.

Як і будь-яке інше соціальне явище,  театральне мистецтво має свою історію, динаміку становлення видової й жанрової специфіки, поглиблення художнього мислення.

У становленні й розвитку європейської  театральної культури особлива роль належала мистецтву  -  музиці, художньому оформленню театральних вистав, костюмам героїв видовищ,  яке від  давніх часів історії театру пройшло складний і часом суперечливий шлях.

 А в останні десятиліття XIX - на початку XX ст. у європейських і американській літературах з’являються нові течії й тенденції, виникають нові домінанти розвитку, що дають можливість говорити про зміну літературних епох, що не могло не відобразитись і в театральному виробництві.

Та модель історії мистецтва, яка склалася в європейській науці у XVIII - ХІХ століттях, починаючи  аналіз художньої діяльності людини від античності, зберігається й у пізніші періоди, адже античність пов'язана з численними культурно-етнічними, стилістичними формами мистецтва, які творчо впливали на подальші художні пошуки. Водночас кожний наступний історичний етап у розвитку мистецтва фіксував принципово нові надбання, демонструючи реальність руху: традиція — спадковість — новаторство. Цей період у різних країнах називають по-різному: «кінець століття», «доба неоромантизму», «доба декадансу» тощо.  Все це має своє відображення у театральному мистецтві.

  Слово «декаданс» (що в перекладі з французької означає «занепад») не без виклику громадськості в середині 80-х років XIX ст. обрала собі за назву група молодих паризьких поетів, які об’єдналися навколо однойменного журналу. Далі зміст цього слова розширився, охопивши течії та тенденції тогочасної літератури, позначені настроями занепадництва, що ставали дедалі популярнішими і в театрі, також. Нові тенденції в художній творчості були пов’язані зі зрушеннями й змінами в суспільному житті, з кризовими явищами «класичного» капіталізму, які на межі століть виявляються дедалі гостріше і вже на початку XX ст. вибухають Першою світовою війною, а далі — революціями й встановленням тоталітарних режимів у Росії, Італії, Німеччині та інших країнах. Приблино такі настрої вирували і в період між двома  Світовими війнами. Потреба в театральному мистецтві у громади не зменшувалась, а трансформовувалась у свого роду  «терапевтичний» фактор існування в умовах, що висвітлені вище. 

Відбувалися  в цей час зміни і  в царині  театрального мистецтва, що не є прямим наслідком соціально-економічних процесів, але вони безпосередньо випливають з тих змін і зрушень, що відбуваються у світосприйнятті епохи, у громадській та індивідуальній свідомості, і є їхнім художнім узагальненням та висловленням. В цей період  почали свою творчу діяльність нові  літературні постаті,  творчість яких згодом увійшла і до репертуарів  театральних об’єднань.

 Аналізуючи репертуар Чернівецького театру від 30-х років минулого століття, слід визначити  про  жанрові переваги  в репертуарі трагедії та комедії і вже згодом -   пригодницької повісті, мелодрами та інших жанрів.

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною неможливістю його реалізації. Цей  жанр представлений драматичними творами Шекспіра,   якого прийнято вважати одним  з найвидатніших письменників Англії, та й усього світу та  ​​займає друге місце по цитованості, поступаючись першістю лише письменникам Біблії;  Бертольда Брехта, про якого за  його життя написано більше ніж, про когось іншого, п'єси якого ставилися не тільки в Німеччині, а й в США та в Західній Європі,  який замовив собі посмертну маску, повісив її на стіну і зробив у своєму щоденнику запис: "Я починаю ставати класиком"; Віктора Гюго, Алекса́ндра  Дюма́-ба́тька  -  французького письменника, драматурга і журналіста, чиї пригодницькі романи зробили його одним з найбільш читаних французьких авторів у світі;. Проспера Меріме — французького драматурга, новеліста, історика, етнографа і романіста, сенатора (1853). Мабуть, найбільш відомим його твором є новела «Кармен», на основі якої Жорж Бізе написав однойменну оперу; Федеріко Ґарсія Лорки — іспанського поета і драматурга, відомого також як музикант і художник-графік. Центральна фігура «покоління 27 року», один з найяскравіших і значніших діячів іспанської культури XX століття,що відображав в своїй творчості ставлення до Громадянської війни в Іспанії, за що поплатився життям.

 Коме́дія (дав.-гр. від веселощі, весела процесія, спів) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності людини чи тварини.

Цей жанр в репертуарі  театру представляє Карло Ґольдоні (1707-1793) — видатний італійський комедіограф, який здійснив реформу театру, витіснивши імпровізовану комедію масок драматургією з реальними характерами і змістом, пройнятим просвітницькими ідеями. В його веселих і дотепних комедіях звучить смілива і гостра критика абсолютизму, сваволі дворянської адміністрації, хабарництва, насильства та інших феодальних порядків і водночас подана яскрава картина народного побуту, з великою любов’ю і симпатією змальовані колоритні образи простих людей.  На сцені представлено чотири найвідоміші п’єси з величезного творчого доробку К. Ґольдоні «Слуга двом панам», «Господиня заїзду», «Колотнеча в Кйоджі» і «Кумедна пригода», що й дотепер не втратили своєї  актуальності; Мольєр (1622-1673), слава  якого безсмертна, адже навіть серед видатних драматургів світу не багато таких, чиї п'єси ставили б упродовж майже чотирьох століть на всіх сценах світу; Педро Кальдерон де ла Барка (повне ім'я — Кальдерон де ла Барка Енао де ла Барреда-і-Ріаньо) — іспанський драматург та поет,  а ще священик, який творчістю доводив, що все людське притаманне і Служителям Божим.

За роки мистецької діяльності на сцені Чернівецького  театру було здійснено понад 500 постановок за творами вітчизняних та зарубіжних драматургів.  
Та не лише Буковинці мали змогу насолоджуватись мистецтвом Чернівецького театру. За час свого існування театральна трупа побувала у багатьох куточках колишнього Радянського Союзу. Географія гастрольних маршрутів сягає від Чернівців до Новосибірська, Москви та Санкт-Петербурга, Кисловодська та Кишинева, Києва та Мінська. Творча робота театру завжди отримувала позитивну оцінку глядачів та театральних  критиків України,  Румунії, Молдови, Польщі, Білорусії та багатьох інших країн.

 За роки творчої діяльності Чернівецького театру в репертуарі були такі «європейські» і не тільки, історії:

1.     Вільям Шекспір, «Віндзорські кумасі» (постановка 1933 р.)

2.     Фрідріх Шиллєр,  «Підступність і кохання» (1934)

3.     Серго Амаглобелі,  «Хороше життя» (1935)

4.     Карло Гольдоні,  «Слуга двох панів» (1935)

5.     М. Мейо, «Синочок» (1940)

6.     Оноре де Бальзак,  «Мачуха» (1945)

7.     Проспер Меріме,  «Рай та пекло» (1945)

8.     Жан Батіст Мольєр,  «Жарти Скапена» (1946)

9.     Д. Лоу, «Глибоке коріння» (1947)

10.                        Карло Гольдоні,  «Мірандоліна» (1948)

11.                        Гаррієт Бічер-Стоу,  «Хатина дяді Тома» (1949)

12.                        Віктор Гюго,  «Собор Парижської богоматері» (1952)

13.                        Віліс Лаціс, «Син рибалки» (1952)

14.                        Ван Шіфу, «Пролита чаша» (1953)

15.                        Карл Мюфке, «Завтра буде нашим» (1955)

16.                        Віктор Гюго, «Марія Тюдор» (1955)

17.                        П. Джаколетті, «Сім’я злочинця» (1958)

18.                        Гелла Вуолійокі, «Кам’яне гніздо» (1959)

19.                         Егон Раннет, «Блудний син»

20.                        Алексіс Парніс, «Острів Афродіти» (1961)

21.                        Марсель Еме, «Чужа голова» (1963)

22.                        Рафаеле Вівіані, «Останній вуличний бродяга» (1963)

23.                        К. Вітлінгер, «Людина із зірки» (1965)

24.                        Бертольд Брехт, «Матінка Кураж» (1965)

25.                        Олександр Дюма, «Дружина Клода» (1965)

26.                        Педро Кальдерон, «Коханням не жартують» (1965)

27.                         Едуардо де Філіппо, «Різдво в домі пана Куп’єлло» (1968)

28.                        Андреа Лорентс, «Вестсайдська історія» (1970)

29.                        Вільям Шекспір, «Двоє сеньйорів  з Верони» (1972)

30.                         Федеріко Гарсія Лорка, «Дім Бернарди Альби» (1977)

31.                        В. Мейо, «Як повернути чоловіка» (1978)

32.                        Гелла Вуолійокі, «Молода господиня Ніскавуорі» (1978)

33.                        Едуардо де Філіппо, «Філумена Мартурано» (1983)

34.                        Джовані Бокаччо, «Декамерон» (1984)

35.                        Жан Жене, «Служниці» (1992)

36.                        Жан Батіст Мольєр, «Хворий та годі» (1993)

37.                        Річард Шерідан, «Дуенья» (1994)

38.                        Оскар Уальд, «Заміж – тільки за Ернеста» (1996)

39.                        Едвард Олбі, «Усе в саду» (1997)

40.                        Даріо Фо, «Я чекаю тебе , коханий» (2000)

41.                        Клод Маньє, «Шерше ла фам» (2003)

42.                        Джон Патрік, «Дорога Памела» ( 2003)

43.                        Джон Патрік, «Дивна місіс Севідж» ( 2007)

44.                        Гюстав Флобер, «Мадам Боварі» (2009)

45.                        К. Гучков, «Уріель Акоста» (2010)

46.                        Р. Байєр, «Тустеп і різний мотлох» (2010)

47.                        Марсель Мітуа, «Шалене суботнє надвечір’я» (2011)

48.                        Луїджі Лунарі, «Інцидент» (2013)

49.                        Жан де Летраз, «Малюк» (2015)

50.                        Л. Скрипка, «Маестро і Кароліна» (2016)

Такими є історії, що  відтворені на великій сцені міста Чернівців.

  Не для кого  не є відкриттям, що  відвідують  вистави театру не така вже і велика кількість  містян. Прем’єрні вистави в шані -  це нова постановка, нові образи, деколи несподівані амплуа у вже любимих акторів, нові костюми, нові театральні декорації. Хоч глядач сьогодні дуже вимогливий, критично мислячий, але мої спостереження доводять, що комедія  - улюблений жанр сьогоднішнього театру в Чернівцях. Мені хочеться побажати   репертуарного різнобарв’я.  Дитячий репертуар -  покладений на виховання нашого майбуття -  в  щоденних пошуках -– місце тренування навичок соціальної поведінки. І це вдале місце.

 Я впевнена, що з великої кількості людей далеко не всі готові відверто відповісти на питання, чи потрібний йому театр? А якщо такі відповіді й будуть, то далеко не всі з них – хвалебні дифірамби театру. У багатьох людей при позитивній оцінці театру в цілому помітний неприкритий скепсис щодо майбутнього як цього виду мистецтва, так і служителів Мельпомени.

 А як же опера і балет? Це – унікальні для нашого часу  та міста стилі. Спробуй сказати, що ти їх не поважаєш, – відразу стане зрозуміло, «хто ти». Приходити на балет завжди приємно. Навколо стільки розумних, серйозних осіб, що відразу усвідомлюєш: всі навколо  добре орієнтуються в принципах музичної  побудови  балету і розуміють мову танцю, адже деколи балет приносить сенс у жертву танцю. Все дуже піднесено…

 Окремої розмови заслуговує опера – жанр мистецтва, який є виключним у нашому місті, адже не маємо Оперного театру, і тільки подорожуючи відвідуємо відповідні вистави у Львові, Одесі та ін.. У нинішній час опера і балет стають мистецтвом для обраних і перебувають в агонії, намагаючись з останніх сил заманити глядача в свій зал.  Якщо той, хто зміг подолати в собі страх не бути ізгоєм у молодіжному суспільстві, хто прийшов у театр хоча б заради інтересу, а далі планує приходити туди неодноразово, може вважатися обраним, тоді ми  обрані!

 Чернівці  - театральне місто! Маленьке, але перспективне, з чудовою історією, з певними творчими здобутками та налагодженою театральною співдружністю! А любити та розвивати його – це наше з вами завдання!

  Матеріали підготувала  завідувач відділу мистецтв

Любов Шилюк