Родом з Буковини. Йозеф Шмідт.

Шмідт Йозеф Вольфович— єврейський оперний співак (тенор) .

Народився 4 березня 1904 р.у с. Давидени (нині Давидівка Сторожинецького району Чернівецької області). 1914 р. разом з батьками переїздить до Чернівців. Вчиться музичної грамоти у композитора А.Завуловича. Хлопчиком потрапив у хор Чернівецької Синагоги, яким керував великий педагог і знавець вокалу кантор Самуель Тандоштейн. Тут 12-річний Йозеф Шмідт вперше виступив публічно, а відтак — співав у хорі, запрошувався до участі в концертах гастролюючих німецьких оперних груп. 1918 р. вступив до гімназії, а 1922 р. відвідував лекції в торговій академії.

Його дядько Лео Енгель, багатий і розумний мененджер, привіз Йозефа у Берлін, де почався мистецький шлях артиста.

З приходом до влади фашизму змушений був емігрувати з Німеччини. Спочатку імігрував до Відня (Австрія), а згодом до Парижа, однак після захоплення останнього фашистами був змушений покинути і його. Останнім місцем його проживання стала Швейцарія, де у маленькому готелі неподалік Цюриха, в приміщені ресторану у місті Вальдегг, після гострого запалення горла, помер від закупорки сердцевого шлуночку. Сталось це неподалік табору для інтернованих, куди він був поміщений як єврейський втікач, 16 листопада 1942 р. На могилі співака викарбувані слова: «Зірка впала».

У 1924—1926 рр. навчався у Віденській консерваторії та Берлінській академічній вищій музичній школі. 29 березня 1929 р. дебютував у ролі Васко де Гама в опері Д. Мейербура «Африканка» по берлінському радіо. Співав у Берлінській, Віденській, Брюсельській операх.

1933 р.співак виїхав у тривале концертне турне по США, Мексиці, Кубі, Нідерландах, Бельгії. Того ж року дав два концерти у Чернівцях у залі Музичного товариства (тепер обласна філармонія).

Виконував оперні партії з «Аїди», «Євгеній Онєгін», «Втеча з Сералю», «Летючий голандець», «Трубадур», з маловідомої опери П. І. Чайковського «Черевички», соло тенора в симфонії «Фауст» Ф. Ліста. Увійшов до книги «Ми з опери», яка була надрукована у Мюнхені1932 р.

Його порівнювали з геніальним Енріко Карузо. Співак також знімався у фільмах.

Фільми за участю Й. Шмідта

• Пісня крокує світом.
• Сьогодні найщасливіший день у моєму житті.
• Коли ти молодий, весь світ твій.
• Експрес любові.
• Зірка падає з неба.

У Відні є площа імені Йозефа Шмідта.

В Берліні його ім'ям названо вулицю й музичну школу; на будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку.

23 грудня 1990 р. клопотанням ентузіастів відродження єврейської культури, зокрема педагога Пінкаса Лутінгера, в кінотеатрі «Чернівці» — колишньому Темплі, центральній Синагозі міста, де започаткувався творчий злет співака, Йозефу Шмідту відкрито меморіальну дошку.

У 1992 р. відомий актор Альфред А. Фессбінд видав у Цюриху багатоілюстровану книгу про життя і творчу діяльність великого співака та актора «Йозеф Шмідт».

Восени 2000 р. на «Алеї зірок» у Чернівцях засяяла зірка Йозефа Шмідта.

В січні 2008 року в Тель-Авіві у сквері поблизу будівлі Опери коштом світового співтовариства буковинських євреїв було встановлено меморіальний камінь Й. Шмідту.

 До 115-ої річниці від дня народження видатного оперного співака, талановитого актора Йозефа Шмідта відділ мистецтв підготував інформаційну розвідку по основним життєвим та творчим подіям митця. 

 Йозеф Шмідт прожив коротке, але наповнене творчими здобутками життя. Добра вдача та  великий талант співака  дали можливість залишити по собі справжній спадок  виконаних ролей,  знятих, за його участі, фільмах, видрукованих книгах, в його пам’ять.  

 До  річниці від дня народження видатного оперного співака, талановитого актора Йозефа Шмідта відділ мистецтв провели інформаційний візит «Родом з Буковини» на запрошення  очільниці ГО «Міжнародний фонд встановлення справедливості до жертв нацизму" Ольги Клевчук. Для учасників проекту  проведено творчу розвідку  по основним життєвим та творчим подіям митця та підготовлено відео перегляд записів із співом Йозефа Шмідта  та уривку з фільму «Коли ти молодий, весь світ твій» за його участі. 

До 130-річчя Лева Ревуцького

20 лютого 2019 року виповнилось 130 років від дня народження українського композитора, педагога, фольклориста, музично-громадського діяча Лева Ревуцького.

  Зростаючи у творчій сім’ї, музичну обдарованість Лева Миколайовича батьки  виявили рано. Сприяли професійній музичній освіті, переїхавши у столицю.  Згодом систематичні заняття композицією у створеній на базі Київського музичного училища Київської консерваторії дали результати.

 За своє творче життя Левом Ревуцьким створено безліч різножанрових творів  -  від пісні до хорової кантати, від інструментального твору до масштабного симфонічного музичного полотна. Свого часу був  запрошеним на посаду викладача Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. 

Лев Миколайович  брав активну участь в організації Спілки композиторів України. В цей час композитор написав багато творів для дитячого хору, музику до кінофільмів і театральних вистав, пісні для капели кобзарів, самодіяльних хорів. Багато творчої уваги приділив Ревуцький редагуванню творів інших авторів  -  Миколи Лисенка, Віктора Косенка, Бориса Лятошинського та ін.

Сучасники згадували про Лева Миколайовича Ревуцького: «Його відрізняла непоказна скромність людини, чудово вихованої й позбавленої егоїзму.»

До ювілею корифея української музики ХХ ст. підготовлено інформаційний візит «Лев Ревуцький: реалістичність та народність в композиторських зразках».  В ході зустрічі прозвучали твори Лева Ревуцького : «Колискова» для фортепіано,  хорова кантата «Хустина» на вірші Тараса Шевченка та « Балада» для віолончелі та фортепіано у записах відомих виконавців.

Поезія є мовним мистецтвом!

Пое́зія (грец. ποίησις — «творчість» від ποιέω — «роблю», «творю») — художньо-образна словесна творчість, в якій мова використовується з естетичною метою. У поетичному тексті головна роль зазвичай відводиться формі висловлювання. 

В рамках проекту «О жінко, ти світу краса, ти величі мудрість!» відбулася поетично-музична зустріч Раїси Рязанововї та Діни Канюченко-Пугачової «І Бог створив жінку».

На зустрічі звучала поезія талановитої поетеси, художниці Раїси Рязанової. Авторка вибудувала вечір поетичним календарем, в якому змінювалась характери жінки з ознаками пор року - Весна, Літо, Осінь, Зима. Відбулась презентація трьох відео мелодекламації у виконанні Раїси Рязанової. Справжнім творчим дуетом творчого вечора стала авторка-виконавиця Діна Канюченко-Пугачова, яка виконала 8 пісень на власні вірші та музику і музичні твори Володимира Кавєріна та Іванни Стеф’юк.

 Музичні композиції сплітались в єдину тематичну канву поетичності вечора, стали справжньою довершеною окрасою.

Всі присутні вітали авторок із успішною творчою ініціативою великого проекту «О жінко, ти світу краса, ти величі мудрість!»

Якою я побачила сучасну бібліотеку!

ТВОРЧИЙ ЗВІТ

Готфрід Лейбніц якось сказав: «Бібліотеки – це скрабниці всіх багатств людського духу», і я згодна з цією думку, адже за допомогою книг ми можемо спілкуватись з людьми, які жили задовго до нас та ділилися своєю мудрістю через книги, ми можемо відкривати нові світи, життя, фантазії та ідеї.

Попри те, що, на сьогоднішній день, сучасні технології набувають ще більшого поширення і популярною стає електронна книга, все ж «жива» книга залишиться актуальною, не дивлячись ні на що. Адже як можна технікою замінити запах нової книги, шурхіт сторінок, неперевершені ілюстрації та багато чого іншого, що неможливо отримати в електронному варіанті? І, звичайно, як можна відчути ту певну спорідненість з книгою та автором, читаючи книжку з гаджетів?

Я захоплююсь книгами – особливо гарно написаними книгами, які вчать чомусь, коли автор в них розкриває щось нове для тебе, незвідане - the whole new world як можна сказати англійською, і з дитинства мені подобається поринати в цей світ різноманітних сюжетів та мудрості, тому, коли я дізналась, що буду проходити практику в бібліотеці, я безперечно зраділа.

Нам з моєю одногрупницею Марією Павлюк випала нагода проходити практику в Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка  та дізнатись про специфіку роботи цієї установи. Це безперечно незвичний досвід і неперевершена можливість дізнатися про те, чим та як «живе» бібліотека, про те, який шлях проходить книга, щоб знайти своє місце на полиці, а також згодом в руках у читача.

Не дивлячись на те, що я бувала раніше в цій бібліотеці (хоча тоді тільки в якості відвідувача), та приблизно розуміла що і як там відбувається, це місце відкрилось для мене по-новому – з хорошої сторони, і це завдяки нашому чудовому керівнику від цієї бази практики - Шилюк Любові Михайлівні. Вона розповіла нам про роботу не тільки у відділі мистецтв, але і різні цікавинки, пов’язані з роботою всієї установи, відкрила потаємний світ бібліотечного фонду, куди прості читачі не часто можуть потрапити, також розповіла про специфіку класифікації та розташування книг на полицях. І що найцінніше – ділилась з нами своїм досвідом та хорошим настроєм.

Окрім відділу мистецтв, ми мали нагоду ознайомитися з роботою інших відділів бібліотеки, таких як – каталогізування та краєзнавства. Ми з Марією дізналися багато нового про особливості роботи цих відділів, їх важливість та роль у «житті» бібліотеки.

І я вдячна за корисну та цікаву розмову з їх завідувачами - Шарабуряк Ларисою Юріївною та Повержук Раїсою Кононівною, які розповіли не тільки про свою діяльність, але і поділились думками про свою професію та зазначили важливу думку: «Комусь може здатися професія бібліотекаря нудною, нецікавою, але якщо ти любиш свою роботу, вона ніколи не буде одноманітною, головне відчувати, що це твоє». Глибока думка, як на мене, яка може підійти під опис будь-якої іншої професії, адже головне щоб тобі подобалося і неважливо, що інші думають про це.

Варто зазначити, що в наш час, бібліотека стає чимось більшим, ніж просто книгозбірнею, вона стає місцем, де відбувається інформаційний обмін, де реалізовуються ініціативи та надихаються, бібліотека  перетворюється у «простір, в якому відбувається значуща взаємодія». І Чернівецька обласна універсальна наукова   бібліотека ім. М. Івасюка не є виключенням, з впевненістю можна сказати, що вона йде в ногу з часом – працівники ведуть блоги, у кожного відділу він свій, бібліотека надає можливість доступу до віртуальних виставок та довідок, існує електронний каталог і відділ інформаційних технологій та електронних ресурсів

Варто зазначити, що при кожному відділі діють клуби за інтересами. Поміж цього, в бібліотеці проводяться різні заходи у найрізноманітніших формах - літературні вечори, презентації виставок, воркшопи, вечори і багато-багато інших. Ми з Марією мали нагоду відвідати - Воркшоп «Крафтові технології виробництва сиру з локальної сировини», а також брали участь у підготовці та проведенні презентації виставки відомого чернівецького художника Анатолія Житарюка «О жінко, ти світу краса, ти величі мудрість».

Таким чином бібліотека - це не тільки місце, де зберігаються книги, це і місце, де люди можуть знаходити однодумців, розвиватись, та звичайно надихати і відповідно черпати натхнення в один одного.

Для мене ця практика стала неоціненним досвідом у формуванні спеціальних навичок потрібних культурологу, відкриттям чогось нового і в певній мірі незвіданого.

Хотілося би закінчити свою думку ще однією влучною цитатою відомого письменника Ніла Геймана: "Бібліотеки - це свобода. Свобода читати, свобода спілкуватися... Якщо ви не цінуєте бібліотеки, значить, ви не цінуєте інформацію, культуру та мудрість"

Тому залишається тільки сказати: «Наважся на свободу і відкрий для себе новий цілий світ.»

Матеріали підготувала Марина Місяць

Збаразький замок

Збаразький замок —шедевр замкового мистецтва Тернопільщини.

Збаразький замок  безперечно є  перлиною, історичним скарбом Тернопільщини та справжньою окрасою старовинного Збаража.

Могутній Збаразький замок, який вже перейшов рубіж 800-річчя з часу першої літописної згадки, був збудований протягом 1620-1631 років останніми представниками роду князів Збаразьких – Юрієм та Христофором. Після завершення будівництва замок складався з двоповерхового палацу, побудованого в стилі пізнього ренесансу, казематів, валів, чотирьох бастіонів та рову, наповненого водою. Увійти в замок можна було через браму, розміщену в двоповерховій вежі, до якої вів звідний міст. Укріплення займали площу понад 16 гектарів.

Після смерті Юрія Збаразького замок перейшов у володіння князів Вишневецьких, які приділяли багато уваги саме захисній функції будівлі.

У 1649 році військо Богдана Хмельницького взяло в облогу польський гарнізон, який знаходився в замку. Після обстрілу оборонної споруди з гармат, розпочалася семитижнева облога замку козацьким військом. Однак татари  та кримський хан, які в той час були союзниками козаків, зрадили Богдана Хмельницького. Він змушений був підписати тут Зборівський договір, зменшивши своє військо з 60 тисяч до 40 тисяч воїнів.

Під час битви біля стін фортеці були поранені Іван Богун, Данило Нечай  та загинув Нестор Морозенко.

Згодом Вишневецький замок перейшов у власність  князів Потоцьких та був резиденцією цього роду аж до середини ХІХ століття. За цей час московські війська двічі руйнували архітектурну пам’ятку. У рамках першого їхнього завойовницького «візиту» побував у Збаражі і цар Петро І. Після цих подій  сім’я Потоцьких не поспішає з його відновленням, внаслідок чого будівлі комплексу приходять у занепад.

Останнім власником Збаразького замку був кіцманський нотар Тадеуш Нементовський. Він дбав про історичну будівлю, частково реставрував її  своїм коштом. Проте він був  знову поруйнований московитами. Російські війська, ступивши на Збаразьку землю незабаром після початку військових дій, значно пошкодили замковий комплекс: стіни частково розібрані на камінь, палац спустошений, каземати підірвані.

Після Другої світової війни від фортеці залишилися хіба каркас та деякі фрагменти оборонних мурів, каміння з яких потім розібрали на будівництво колгоспних ферм.

 У перші роки незалежності замковий комплекс у Збаражі було оголошено історико-архітектурним заповідником.

В останні роки вчені провели аеросканування Збаража та з'ясували, що в місті повнісінько підземних ходів. Один з них веде від замку до монастиря Бернардинів, між якими  відстань 500 метрів.

У даний час, палати двоповерхової будівлі служать виставковими залами (більше 25), в яких постійно організовую експозиції ужиткового мистецтва, археології, етнографії, ремесел краю, творів сакрального мистецтва, нумізматичних колекцій. В експозиціях демонстрували стародруки та рукописні книги, предмети інтер’єру релігійних споруд XVII- XIX століть, колекційну зброю та лицарські обладунки,  вишиті колекції місцевих майстрів, тощо.  Принадою  замку є органний зал.

 А охочих побачити «темний бік» життя замку, у підземеллях чекають темниці із знаряддями середньовічних тортур.

 Матеріал підготувала Марія Павлюк 

Меєргольду - 145!

Всеволод Емільович Меєргольд (справжнє ім'я — Карл Казимир Теодор Маєргольд (нім. Karl Kasimir Theodor Meyergold); 28 січня (9 лютого) 1874, Пенза — 2 лютого 1940, Москва) — російський і радянський театральний режисер, актор, педагог, народний артист Республіки (1923). Один із реформаторів театру. Розробник оригінальної системи фізичного вдосконалення актора — біомеханіки.

Народився 28 січня (9 лютого) 1874 року в Пензі в зросійщеної німецькій родині Еміля Меєргольда, власника винно-горілчаного заводу. Захоплення батьків театром, музикою, участь у дитячих виставах домашніх відіграли важливу роль у формуванні майбутнього режисера.

Інтерес до театру зміцнів у хлопчика під час навчання в гімназії, де Меєргольд був учасником аматорських вистав, відвідував пензенський драматичний гурток під керівництвом Дмитра Волкова. Гімназичний курс Меєргольд завершив пізно, бо тричі залишався на другий рік.

У 1895 році Меєргольд закінчив 2-у Пензенську гімназію і в тому ж році вступив на юридичний факультет Московського університету. Складні відносини з сім'єю призвели до того, що Карл прийняв православ'я і на честь письменника Гаршина вибрав ім'я Всеволод. Тоді ж при відмові від німецького громадянства в російський паспорт була вписана змінене прізвище Меєргольд.

У 1896 році Меєргольд кинув навчання в університеті та вступив у музично-драматичне училище Московського філармонічного товариства, яке закінчив у 1898 році.

У тому ж році він був запрошений Володимиром Немировичем-Данченком в трупу Московського Художнього театру, де здобув амплуа гострохарактерного актора. За чотири сезони, проведених в МХТ він зіграв 18 ролей, серед яких Треплєв в спектаклі «Чайка», Тузенбах у «Трьох сестрах», Йоганнес Фокерат в «Самотніх», Іоанн в «Смерті Івана Грозного». Мейєрхольд був першим виконавцем ролей Василя Шуйського у виставі «Цар Федір Іоаннович», принца Арагонського в спектаклі «Венеціанський купець», маркіза Форліпополі в «Шинкарці», Тірезія в «Антигоні», Мальволіо в «Дванадцятій ночі».

12 лютого 1902 Мейєрхольд оголосив про свій вихід зі складу трупи МХТ. З весни 1905 року до початку 1906 Мейєрхольд знову грав у складі трупи — виконував роль Треплєва у відновленому спектаклі «Чайка».

З 1902 року почалася його самостійна режисерська робота. Він очолив разом з Олександром Кошеверовим групу молодих акторів у Херсоні, яка називалася «Товариство нової драми».

Портрет Всеволода Мейерхольда, Борис Григор'єв

З 1902 по 1905 роки Мейєрхольд здійснив постановку 170 вистав. У цей час почалося формування мистецької програми режисера, пов'язаної з поетикою символізму, з принципами та стилістикою умовного театру. Найповніше ця стилістика втілилася в Петербурзькому театрі імені В. Ф. Коміссаржевської, де в 1906 році Мейєрхольд став головним режисером. За один сезон Мейєрхольд випустив 13 вистав, серед яких «Сестра Беатриса» Моріса Метерлінка, «Балаганчик» Олександра Блока, «Життя людини» Леоніда Андрєєва.

У 1908 році Мейєрхольд був запрошений до складу режисури петербурзьких імператорських театрів. Він 10 років пропрацював в Олександрійському та Маріїнському театрах, поставивши там 21 драматичну і 10 музичних вистав.

У петербурзький період роботи почалася педагогічна діяльність Мейєрхольда. Всеволод Емільйович викладав у театральній школі Даннемана, на музично-драматичних курсах Полока. У 1913 році відкрилася його студія. Мейєрхольд розвивав ідею виховання актора, який впевнено володіє своїм тілом, голосом, здатного в потрібному темпі і ритмі виконати будь-яке завдання режисера. У книзі «Про театр» (1913) він теоретично обґрунтував концепцію «умовного театру», протиставлену сценічному натуралізму.

У 1915 році Мейєрхольд зняв як режисер кінофільм «Портрет Доріана Грея» за романом Оскара Вайлда, де зіграв роль лорда Генрі, а в 1928 році на екрани вийшов фільм «Білий орел», в якому Мейєрхольд виконав роль сенатора.

Після революції 1917 року, яку Мейєрхольд вітав, він брав активну участь у роботі Театрального відділу Народного комісаріату освіти. У 1918 році він першим з видатних діячів театру вступив в члени ВКП(б), співпрацював з Театральною радою, а після переїзду уряду до Москви став заступником завідувача відділенням Петроградського ТЕО Наркомпроса.

Там же в Петрограді він керував інструкторськими курсами з навчання майстерності сценічних постановок і Школою акторської майстерності.

У 1921 році Мейєрхольд організував Вищі режисерські майстерні, на базі яких у 1922 році було створено Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), при якому існував театр ГІТІСу. У 1923 році він був офіційно перейменовано в Театр імені Всеволода Мейерхольда (ТІМ), з 1926 року — Державний театр імені Всеволода Мейерхольда (ГОСТ).

Мейерхольд також керував Театром Революції (1922–1924), ставив спектаклі в Маріїнському і Ленінградському малому оперному театрах, здійснив постановки драм Пушкіна на радіо (1937).

Режисерська діяльність Мейєрхольда з 1920-х рр зосередилася в ТІМа, який він очолював з 1920 по 1938 рік. ТІМ поставив 26 п'єс, більша частина з яких належала сучасним радянським авторам. Постановками «Містерії-буф», «Клопа», «Лазні» Володимира Маяковського, «Мандата» Миколи Ердмана, «Ревізора» Миколи Гоголя та інших театр Мейєрхольда завоював гучну славу.

Тим не менше, театр був звинувачений у відриві від радянського життя і від радянської літератури, в тязі до письменників, які виявилися ворогами народу, у протистоянні загального курсу на соціалістичний реалізм.

17 грудня 1937 в газеті «Правда» вийшла стаття «Чужий театр».

7 січня 1938 постановою Комітету в справах мистецтв при Раднаркомі СРСР ТІМ був ліквідований як такий, що займає «чужі радянському мистецтву, наскрізь буржуазні формалістичні позиції».

У ці трагічні дні Костянтин Станіславський не побоявся простягти руку підтримки Всеволоду Емільовичу, і Мейєрхольд прийняв запрошення Станіславського і перейшов у його оперний театр.

7 серпня 1938 Станіславський помер, і вже ніщо не могло врятувати опального Мейєрхольда.

У травні-червні 1939 року Мейєрхольд розробив план виступів студентів інституту ім. Лесгафта на параді фізкультурників у Ленінграді. Це була його остання режисерська робота.

У ніч з 19 на 20 червня 1939 Мейєрхольд був арештований у своїй квартирі за обвинуваченням у тому, що він був завербований для участі в антирадянській роботі ще в 1922 році.

1 лютого 1940 Військова колегія Верховного суду засудила Мейєрхольда «до вищої міри кримінального покарання -розстрілу з конфіскацією належного йому майна». Всеволоду Мейерхольду після всіх витончених тортур, перед смертю - по черзі - зламали всі пальці. А потім втопили в нечистотах (версія його смерті після розкриття архівів). Для звітності написали, як годиться: 2 лютого 1940 Мейєрхольд був розстріляний у Бутирській в'язниці в Москві, похований у спільній могилі. Мейєрхольд НЕ підписав папір про троцькістську змову, в якій нібито брали участь Еренбург, Леонов, Пастернак, Катаєв, Ейзенштейн, Шостакович та багато інших - і їх не чіпали. Після тортур він підписав папір тільки на СЕБЕ, чим страшно розлютив НКВД-шників (Андрій Безсмертний Анзіміров).

26 листопада 1956 Всеволод Мейєрхольд був визнаний незаконно репресованим і посмертно реабілітований Військовою Колегією Верховного суду СРСР.

Всеволод Мейєрхольд був одружений на Ользі Мунт, з якою він одружився в 1896 році. У подружжя народилися три дочки.

Восени 1921 року в майстерню Мейєрхольда прийшла Зінаїда Райх, в яку режисер закохався з першого погляду. Райх стала дружиною Мейєрхольда, і він усиновив її дітей від першого шлюбу з Сергієм Єсеніним.

За загальним визнанням Всеволод Мейєрхольд — ключова фігура в театральному мистецтві XX століття, режисер, чий досвід вивчають і використовують театральні діячі у всьому світі.

У 1984 році в Пензі відкритий Музей сценічного мистецтва імені Всеволода Мейєрхольда. У 1999 році на його території встановлено перший у світі пам'ятник режисерові.

У 1991 році з ініціативи Комісії з творчої спадщини режисера і за підтримки Спілки театральних діячів Росії і Союзу архітекторів Росії заснований Центр імені Мейєрхольда (ЦІМ).

2 лютого 1990 вперше відзначався день смерті Мейєрхольда (раніше точна дата була невідома).

До Дня закоханих

«О жінко, ти світу краса, ти величі мудрість»

     В усі історичні епохи образ жінки – матері, коханої, трудівниці -  музи, якій доводилось оберігати свій рід, ставати войовницею на полі битви за гідність українського народу, виборювати свободу української землі, надихати поетів, художників, композиторів для створення українського імені -  гідного майбутнього України. Такий колективний портрет жінки складається з безлічі індивідуальних портретів, не всіма знаними. Саме знайомство з кращими представницями жіноцтва стало метою започаткування проекту «О жінко, ти світу краса, ти величі мудрість».

      Мета проекту – показати велич і красу української жінки, її роль в державотворенні та правовий статус, збереженні найвищих цінностей суспільства та родини,   досягнення в усіх сферах діяльності. Формат цього проекту дозволить прослідкувати унікальний внесок жіноцтва в нашу політичну, соціокультурну, наукову, мистецьку, етичну та звичаєву сфери життя та діяльності та визнати новий виток жіночої емансипації, піднесення жіночого руху та вибуху жіночої «енергетики».

    Першим івентом проекту є презентація художніх робіт  Анатолія Житарюка – члена Спілок художників та дизайнерів України, учасника численних всеукраїнських, міжнародних мистецьких проектів, пленерів та виставок.  На виставці  представлено понад 20 робіт майстра останніх років, які присвячені образу жінки -   коханої, ніжної, лагідної, рішучої, сміливої та  мудрої.

Окрім цього в проекті заплановано ще 5 творчих зустрічей із різними  учасниками -  поетами, музикантами, науковцями та підприємцями.     Перший івент присвячується Дню закоханих та відбудеться 13 лютого 2019 року,  о 15 год. в приміщенні Літературно-мистецького салону ЧОУНБ ім. Михайла Івасюка.    

Немирів – це не тільки Nemiroff

Чи чули ви коли-небудь про місто Немирів Вінницької області? Напевно, що так. А яка перша асоціація відразу виникає в голові? Звичайно, що горілчаний завод, який там знаходиться. Але варто зазначити, що не заводом єдиним «живе» це місто.

Електростанція та млин

Немирів – це адміністративний центр Немирівського району Вінницької області з населенням приблизно 12 000 осіб. Існування Немирова вперше документально підтверджується в ярлику хана Менглі-Герея за 1506 рік. Але саме поселення існувало задовго до цієї згадки.

Сама назва «Немирів» має різні версії походження. У першій говориться про те, що предки немирівчан не хотіли миритися з поневоленням золотоординських завойовників, а тому, мовляв, звідси і назва – Немирів. Згідно іншої версії подейкують, що дуже давно люди, переїжджаючи чи переходячи через річку Рів сучасного Тиврівського району, вимушені були зіштовхували один одного в річку, через те, що було занадто велике скупчення людей  на переправі та не було як пройти.  При цьому вони говорили: «Не ми в Рів, а ти в Рів». І саме від цього вислову, мовляв,  походять назви двох поселень  - Немирова та Тиврова.

Ще є версія про те, що назва походить від імені бояра Немира, якому в свій час належала ця територія. Проте найбільш цікавою вважається остання – у Х-ХІ ст. на цьому місці існувало давньоруське поселення Мирів у Великих Валах 

Скіфські вали

сучасного Немирівського городища, але згодом воно було вщент  спалене монголо-татарами. І коли після вигнання татар з цих земель постало питання про відбудову міста, не всі його мешканці хотіли відбудовувати його на автентичній території, оскільки вона була небезпечною для проживання.

«Та й і як би там не було б, - говорили тоді люди, - це все одно буде уже не Мирів».

 І тому нове місто збудували подалі від валів, а за ним, якось сама по собі, закріпилась назва «Не-Мирів», яка згодом трансформувалась в сучасний варіант – Немирів.
З Немировом тісно пов'язані імена видатних діячів української та російської культур XIX століття. В цьому місті народився великий російський поет М. Некрасов, тут жила російська та українська письменниця Марко Вовчок (М. О. Вілінська), яка створила багато творів, наповнених великою любов'ю до просто народу з красивою та доброю душею,  у Немирівській гімназії 1838 року заснування (суч. НВК №2)  викладав малювання друг Т. Шевченка — І. Сошенко, який брав участь у викупі поета із кріпацької неволі, а також друг великого Кобзаря — М. Чалий, один із перших його біографів. У Немирівській гімназії навчались російський письменник А. О. Новодворський (А. Осипович), польські письменники Т. Єж, І. Антоні (Ролле), письменник М. Трублаїні. До гімназії часто приїжджав знаменитий хірург і педагог М. Пирогов, який тривалий час був її попечителем.

Як би там не було, місто має довгу та цікаву історію, в різні часи воно належало багатьом князям, боярам, козацьким старшинам, та по суті Немирів сотнями років передавався з покоління у покоління польськими магнатами. Хтось із них містечко – тобто маєток і землі разом з містом – продавав, хтось дарував родичам чи жінкам, а хтось прогулював чи програвав у карти.

І одним з найважливіших періодів становлення та розвитку краю вважається період правління роду Потоцьких з кінця XVIII століття. Так коли Немирів дістався польському вельможі з роду Потоцьких, власнику Умані Станіславу Щенсному – тому самому, який побудував для своєї третьої дружини Софії відомий парк "Софіївка". Він подарував Немирів з 16 селами своєму старшому синові Єжі, але непутящий нащадок невдовзі "промотав" майно. Тож повертати місто у власність сім'ї довелось самій власниці уманського парку Софії Потоцькій. Вона викупила Немирів та заповіла його сину Болеславу Потоцькому.

Болеслав виявився справжнім господарем, який дбав не лише про себе та  палац, але й про мешканців міста. Він збудував дві церкви, школу та декілька промислових будівель. Саме його онука Марія Щербатова, якій судилось стати останньою немирівською поміщицею, побудувала розкішний палац, який носить її ім'я. У 1880 році Щербатова наказала розібрати старий родовий маєток, а за п'ять років на його місці почалося будівництво нової резиденції. Розбудовуючи маєток у Немирові, княгиня запросила чеського архітектора з Праги Іржі Стібрала, з яким познайомилась 1866 р. у Венеції. Саме він зміг втілити мрію княгині – палац, який вона, за однією з версій, колись бачила у Англії.

Існує цікава легенда про те, що ворожка наворожила Марії Щербатовій, що життя її напряму пов'язане з будівництвом палацу. Мовляв, "поки він будується – ти живеш, а як побудуєш – смерть твоя й настане". Можливо, це і було причиною того, що в цілому немирівський палац так і не був добудований за її життя. Головні роботи були закінчені 1917 року, але внутрішнє та зовнішнє оздоблення все ще тривало.

Палац Щербатової збудували з вапняку у стилі неокласицизму. Парковий фасад прикрашений чотириколонним іонічним портиком з балюстрадою.

 Фасади опоясують широкі огороджені парапетом видові тераси. Парадні сходи прикрашають скульптури левів. 

В новий маєток перекочували елементи декору зі старого батькового палацу Щербатової – великий камін білого мармуру з каріатидами та два мармурових медальйона. 

До сьогодні збереглося первісне планування та більшість деталей декору.

Особливу увагу привертає парк навколо палацу, площа якого сягає 85 га, який розбив бельгійський паркобудівельник Ван Гєєрт. 

Це по праву можна назвати шедевром садово-паркового мистецтва.

Тут налічується понад 160 видів різних дерев та чагарників, серед них є акація, дуб, кілька видів сосен  та ялин, кавове дерево, гінкго, бук та багато іншого.

Є в парку є дерево-символ, або як ще називають його – Дерево Кохання. Історія говорить, що був у графині син, якого вона дуже любила, одружився він на своїй коханій. Тоді Марія Щербатова захотіла знайти в чудовому саду дерево, яке б уособлювало їх. Цим деревом став дуб зі стовбуром, який ділився натроє. Один стовбур – син, інший – його дружина, а середній стовбур графиню, яка завжди буде стояти на сторожі благополуччя молодої сім'ї. І навіть сьогодні молодята міста приходять до чарівного дерева, яке, за переказами, допомагає зберегти міцний любовний союз.

Ім'я графині в місті завжди шанувалося, адже вона активно займалася благодійністю. Її любили та поважали, називаючи мудрою та шляхетною. Завдяки прихильності немирівчан до княгині Щербатової та її доброчинної діяльності, голова Раднаркому України Христиан Чаковський дав наказ ревкому про недоторканість родини, їхнього палацу та парку. Однак у січні 1920 року в Немирів увійшов підрозділ Червоної армії, в ряди якого затесався Андрій Лісовий, нероба та п'яниця, який люто ненавидів Щербатових. Вночі 20 січня, напившись до чортів, Лісовий з трьома червоноармійцями розстріляв у парку біля палацу Марію Грирогівну Щербатову. Згодом місцеві жителі вчинили самосуд над вбивцями княгині та розстріляли вже їх.

У 1921 р. палац "націоналізувала" радянська влада. Спочатку тут відкрили будинок відпочинку, а згодом – санаторій "Авангард", який функціонує на території панського маєтку і сьогодні, проте відвідувачі можуть вільно милуватися добре збереженими інтер'єрами палацу. Стіни прикрашені картинами українських майстрів з колекції колишньої господині. У головному холі на почесному місці висить портрет самої княгині.

Крім фантастичного палацу княгині Щербатової у Немирові є ще кілька пам'яток культури, які варті уваги. Зокрема, в центрі міста є костел Юзефа Обручника, який має давню історію.

Костел Юзефа Обручника

На східній околиці Немирова у 1763 році був збудований православний монастир. Існує легенда, що місце його побудови поміщику Вікентію Потоцькому підказав сам Святий Миколай. Начебто старий тричі являвся графу уві сні, вимагаючи звільнити землі свого маєтку під монастир. Потоцький не звертав на це уваги, аж поки невідома сила не винесла його разом з ліжком серед ночі у двір.

Монастир

А при виїзді з міста в напрямку Брацлава з боку траси на березі річки стоїть одна з перших електростанцій в Україні. Цей, безумовно, найцікавіший на Вінниччині паровий млин, збудували у 1905 році за проектом чеського архітектора Пехера.

Також, в урочищі Городище, що за 3- 4 кілометра по Уманському шосе за Немировом, про яке говориться в одній з версій походження назви міста, виявлено залишки поселення трипільської культури. 

Це – одне з найстаріших в Україні городищ, його називають "Великими Валами". З'явилося воно у VII – VI ст. до н. е. Традиційно городище називають «скіфським». На території городища було виявлено сліди трипільських та ранньоскіфських поселень.

Отже, Немирів – це мальовничий край, який має цікаву та довгу історію, а також багато пам'яток культури. І якщо вам колись випаде нагода бути в тій стороні, не пожалкуєте, якщо відвідаєте це невелике місто, адже саме в ньому знаходиться одна з найкрасивіших архітектурних «перлин»  Вінниччини.

 Матеріал підготувала 

Марина Місяць