середу, 29 грудня 2021 р.

Богдана Пінчевська про Миколу Глущенка

  В  проєкті до 30-річчя відродження Незалежності України вийшла друком книга Богдани Пінчевської  "Микола Глущенко". Видання побачило світ у харківському видавництві ЛА "Час читати", в 2021 році.



Микола Петрович Глущенко (1901 — 1977) — знаменитий український художник і радянський розвідник. Письменники захоплювалися його вмінням поєднати творчу працю з роллю професійного розвідника. Науковці-філологи вивчали листування живописця з видатними інтелектуалами його часу. Власники колекцій говорили про його твори на відомих аукціонах реалістичного живопису, на яких вартість картин Миколи Глущенка й нині невпинно зростає. Мистецтвознавці намагалися зрозуміти самі та пояснити іншим природу дивовижної гармонійності його творів. І всі, кожен по-своєму, мали підстави зачаровуватися тихою ніжністю його живопису — і природною, невимушеною, такою рідкісною в радянські часи особистою гідністю цієї людини.

Іван ЗАХАРКО - засновник Буковинського народного театру!

 


30 грудня 2021 року виповнюється 170 років від дня народження

 Івана ЗАХАРКА  – актора, режисера, літератора, видавеця. 

Працював майстром у львів. друкарнях. Як актор дебютував у мандрів. укр.-польс. трупі О. Бачинського, згодом працював у польс. театрі в Кракові. Від 1900 – у Чернівцях: очолив укр. друкарню при Т-ві «Руська рада»; організував ремісн. т-во «Зоря», при якому створив аматор. драм. гурток, на базі якого 1901 виник «Руський селян. театр» (від 1907 – «Буковин. нар. театр», проіснував до 1910), який давав вистави побут. характеру. Друкувався на сторінках буковин. преси. Автор гуморист. віршів «Лік» (1900), «Зуби», «Шевський майстер», «Бабин наказ», «У тата вдався» (усі – 1901), «Пояснив» (1904); оповідань «Сильвестер», «Дві перші могили» (обидва – 1900); бувальщин «Акторський великдень (Спомини з історії русько-народного театру», «Спомини з провінціальної сцени» (обидві – 1905), «Як ми урятували оберок? (Спомини з провінціального театру)» (1906).

Ролі: Стецько («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка), Морган («Довбуш» Ю. Федьковича), Іван, Маюфес («Безталанна», «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого).

Вистави: «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «За двома зайцями» М. Старицького, «Чумаки» І. Карпенка-Карого, «Верховинці» Ю. Коженьовського, «Честь» Г. Зудермана.

Співає гірська Буковина: Петру Ончулу - 85!

 


 Віхи життя і та творчості 

ОНЧУЛ ПЕТРО ЄПІФАНОВИЧ  - Український співак, (лірико-драматичний баритон), народний артист України, професор Донецької музичної академії. Родом Петро Ончул з Буковини: народився в селі Коритне, тепер Чернівецької області, а тоді територія Румунії. 

Співав з чотирьох років, зокрема і в місцевому церковному хорі. Після закінчення семирічки навчався на столяра. Потім закінчив Чернівецьке музучилище (туди його прийняли без екзаменів, попри те, що хлопець не знав музичної грамоти). Перше приголомшливе враження (навіть потрясіння) від опери – «Травіата» Верді. 

Після цього юнак захотів стати тільки оперним співаком. Вердієвська опера мала для Петра Єпіфановича якесь чарівне значення: у подальшому саме вона стала його дипломною роботою,( а потім, після переїзду в Донецьк, саме в партії Жермона Петро Ончул вийшов на сцену Донецької опери). 1961 - 1966 рр. він навчався у Львівській консерваторії за спеціальністю академічний спів, після закінчення якої працював у Донецькому театрі опери та балету.

 Саме Петро Ончул, випускник Львівської консерваторії, разом з декількома іншими видатними виконавцями (Миколою Момотом, Раїсою Колесник та ін.) вивів Донецьку оперу до числа провідних театрів, зробивши величезний внесок у розвиток музичної і вокальної культури краю.

 Донецьку і місцевій опері співак присвятив 50 років свого життя. У 972 р. йому присвоєно почесне звання "Заслужений артист України", а в 1980 р. - "Народний артист України". Він вів велику концертну діяльність: побував на гастролях у США, Англії, Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, Бельгії, Польщі, Румунії , де з великим успіхом виконував партії: Султана ("Запорожець за Дунаєм", ГулакаАртемовського), Микити ("Ярослав Мудрий", Мейтуса), князь Ігор (однойменна опера Бородіна), Ріголетто ("Ріголетто", Верді), Скарпіа ("Тоска", Пуччіні) та багато інших. З 1987 р.він працює у Донецькій консерваторії ім. С. Прокоф'єва професором академічного співу і в 1991 р. йому присвоєно вчене звання доцента академічного співу, в 1995 р. - професора академічного співу.

 В 1998 р. обрано секретарем Національної спілки театральних діячів України і головою Донецького міжобласного відділення СТД. 

 Сцену Петро Єпіфанович залишив рівно у 60, хоча й знаходився у чудовій формі – не хотів уподібнюватися деяким колегам, хто до останнього зволікає з цим важким, але необхідним кроком. Співак виховав цілу плеяду молодих вокалістів.

 З початком війни на сході нашої держави Петро Ончул змушений був залишити вже рідний Донецьк; нині він мешкає у Києві та Львові. А нещодавно він став почесним жителем сіл Коритного та Бережонки Вижницького району на Буковині.

"Мирослав Скорик"

 Отримали у фонди відділу  книгу Любові Кияновської "Мирослав Скорик", що вийшла в проєкті до 30-річчя відродження Незалежності України у  харківському видавництві  ЛА "Час читати", в 2021 році.



 Видання присвячене одній з найяскравіших особистостей української культури другої половини ХХ — перших десятиліть ХХІ ст. композитору і музиканту Мирославу Скорику (1938—2020). Його унікальний «життєвий проєкт» вмістив у себе так багато вершинних досягнень у різних сферах музичної культури, що видається дивовижним, як могла одна людина — навіть впродовж доволі тривалого часового відрізку понад півстоліття! — здійснити такий об’ємний творчий чин. Мабуть, одним з «ключів», яким можна відкрити таємницю його мистецьких звершень, була гуманістична спрямованість усіх помислів, потреба писати «для людей», а не для того, щоби показати і прославити себе.


Біографія Мирослава Скорика є унікальною. Рід Скориків імовірно має козацьке походження, а прізвище походить від групи скорого реагування в Запорозькій Січі – принаймні так розповідав сам композитор зі слів батька. Серед рідних Скорика – видатна співачка Соломія Крушельницька, вона приходилась рідною сестрою бабці Мирослава.

Мирослав народився у Львові 1938 року, усього за рік до того часу, коли польська окупація міста зміниться радянською. Старший брат Мирослава воюватиме в дивізії “Галичина”, але з поразкою Німеччини емігрує до Австралії. У 1947 про діяльність брата дізнаються в радянських каральних органах, і сім’ю Скориків депортують у Сибір, разом із багатьма іншими “неблагонадійними”. Лише в 1955 родині Скорика буде дозволено повернутися до Львова.

Із поверненням Скорик навчається у Львівській консерваторії по класу композиції Адама Солтиса. Дипломна робота Скорика – кантата “Весна”, у ній проявиться мелодичне дарування, любов до витончених тональних зворотів і фольклору, а її перша частина, “Дивувалась зима”, увійде до репертуару багатьох студентських і дитячих хорів.

По завершенню консерваторії Скорик стажується в Москві у Дмитра Кабалевського, а також бере участь у ВІА “Веселі скрипки”, для якого пише естрадні пісні. Це поєднання академічного й естрадного напрямку зі студентських років мабуть і є одним із секретів популярності композитора.

Широке визнання Скорик здобув завдяки музиці до фільму “Тіні забутих предків” – першого й одного з небагатьох українських фільмів, які здобули міжнародні нагороди та широку популярність серед українських глядачів. А найвідомішим шедевром композитора залишиться “Мелодія Скорика”, а точніше – мелодія з кінофільму “Високий перевал”. Мабуть, це єдина мелодія українського композитора, яку з великою імовірністю можна почути від вуличних музикантів.

Серед багатьох інших творів композитора особливо хотілося би згадати оперу “Мойсей”. Ця опера на знаковий для України біблійний сюжет має унікальну історію постановки. Із 1990-х років, коли українські театри відмовляються від постановок сучасних українських опер, посилаючись на нібито відсутність грошей, Мирославу Скорику вдається неймовірне – дістати гроші на постановку… у самого Папи Римського! Так Іван Павло ІІ став першим понтифіком, який відвідав Україну та який фінансово підтримав по суті світську затію – постановку опери!

У 2011 році Мирослав Скорик мав необережність підтримати лист групи львівських митців, які дали схвальну оцінку політиці Януковича. Ця обставина викликала хвилю критики та надалі композитор утримувався від публічних оцінок подій суспільного життя. Зате у 2019 році маестро бере участь у шоу до Дня незалежності України, зігравши на вуличному піаніно перші такти українського гімну. І хоча по телевізору ми почули заздалегідь підготовлену фонограму, а не реальну гру композитора, сам факт участі композитора в урочистостях такого формату – також став подією унікальною.

Спеціального дослідження заслуговує і викладацька діяльність Мирослава Скорика, у якого вчились згодом знамениті Євген Станкович, Іван Карабиць та Ганна Гаврилець. Видання книги спогадів про митця від колег, студентів – гадаю, справа найближчого майбутнього.

"Скарби українського фольклору"

 Фонди відділу мистецтв збагатилитсь унікальною книгою - "Пісні Явдохи Зуїхи" із серії "Скарби українського фольклору", яка вийшла друком в проєкті до 30-річчя відродження Незалежності України, у київському видавництві "Літера ЛТД" в 2021 році.



Видання покликане повернути в інформаційний простір України унікальне зібрання українських пісень – твори різних жанрів, записані в першій третині ХХ ст. знаним збирачем фольклору Гнатом Танцюрою. Весь масив (майже 1000 пісень) записаний в одному селі (с. Зятківці, нині Uайсинський р-н Вінницької обл.) і від однієї носійки – Явдохи Зуїхи (Сивак, Олійник, Жук) і являє собою унікальний, цілісний комплекс пісень майже усіх жанрів пісенної народної творчості: календарно-обрядові, весільні, родинно-побутові, історичні, соціально-побутові. Пісні згруповано за тематичними розділами. Уміщено абетковий покажчик творів, а також біографічний нарис Гната Танцюри про Явдоху Зуїху. Видання розраховане на фольклористів-науковців, культурологів, викладачів, усіх, хто цікавиться українською усною народною творчістю, та для широкого кола читачів.


Багатство, історію запису та побутування української народної творчості не можна повністю розкрити тільки жанровими її збірниками. Вони не дають належного уявлення про територіальні особливості пісенного репертуару, жанрово-тематичний діапазон окремих носіїв і творців фольклору (співаків, кобзарів, лірників, казкарів, коломийкарів та ін.), про принципи і майстерність запису народної поезії визначних її збирачів (О. Бодянський, М. Гоголь, І. Франко, Леся Українка, І. Манжура та ін.).

Саме цим викликана необхідність включення до серії «Українська народна творчість» спеціальних випусків, які представляють не один якийсь окремий жанр, а вичерпують або увесь репертуар одного носія фольклору, або народну творчість певної місцевості, або записи певного збирача.

Книга «Пісні Явдохи Зуїхи» є записом пісенного репертуару однієї співачки з Поділля, зробленим фольклористом-аматором, учителем Гнатом Трохимовичем Танцюрою. Таким чином, читач дістає змогу не тільки простежити повсякденний побут трудового народу в уявленні простої селянки — типового носія української пісенності, а й пізнати діапазон його соціального і духовного життя, погляди на історичні події, його помисли, радощі і страждання, боротьбу за кращу долю.

Г. Т. Танцюрі належить і перша спроба упорядкування рукописної збірки вибраних пісень Явдохи Зуїхи, що містила 560 зразків (з мелодіями) — половину пісенного репертуару співачки. Крім календарно-обрядової поезії і частини соціально-побутових та історичних пісень, тексти у цій збірці розміщені за системою, яка не відповідає вимогам наукової класифікації, прийнятої в серії «Українська народна творчість» 1.

Завданням упорядників цієї книги було: відібрати з рукописної спадщини Г. Т. Танцюри найкращі твори, записані від співачки, та мелодії до них, текстологічно підготувати їх, упорядкувати весь матеріал за жанрово-тематичним принципом.

Усі друковані тут пісні, крім весільних, мали точний паспорт. Весільні ж пісні, записані від Явдохи Зуїхи та ряду інших виконавців безпосередньо на весіллях, не мають точної вказівки на виконавця. Це дало нам підставу з усієї кількості весільних пісень, записаних Танцюрою (800) включити до збірника лише 242 найбільш популярні, які, безсумнівно співала Зуїха — людина надзвичайної пам’яті і великий знавець народних звичаїв і обрядів. Наведені вони у тій послідовності, в якій записав їх Г. Т. Танцюра, виходячи з локальних особливостей перебігу весільної драми цього району Поділля.

У книгу з 1008 включено 925 кращих пісень. Інші 83 пісні, що не ввійшли до збірки, становлять: колядки явно ненародного походження, ряд різдвяних та релігійно-моралізаторських віршів з репертуару лірників: пісні мішаною українсько-польською та українсько-російською мовами, в яких спотворена їх художньо-естетична краса; уривки ряду пісень, позбавлені чіткого змісту; суперечливі тексти, утворені внаслідок механічної контамінації уривків різних творів. Усі ці пісні, як правило, не відзначаються ні глибоким ідейно-тематичним змістом, ні викінченістю художньої форми і словесної тканини, а отже, і популярністю та суспільно-культурною цінністю.

Разом з тим упорядники залишили в збірці пісні літературного походження, що фольклоризувалися і міцно ввійшли в народний репертуар як його невід’ємна частина (наприклад, «По діброві вітер виє», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Не щебечи, соловейку» та ін.).

У процесі текстологічної підготовки усунено явні смислові недоречності та помилки, що з’явилися через неточність запису або невдалий експромт співачки призабутих елементів пісні. Деякі пісні з яскраво вираженою контамінацією загальновідомих пісень були розділені, з них потрапила до друку краща, що мала ознаки закінченого твору. В окремих випадках опущено чужорідні вставки в середині пісні та кінцівки, що суперечать думці твору (в кожному такому випадку є відповідна вказівка в примітках до книги).

Упорядники максимально зберегли діалектні особливості мови співачки, залишивши без змін лексику пісень (наприклад, «ютка», «лянта», «врем’ячко», «страдаю», «прежній», «цвіточки», «штири»), характерні місцеві морфологічні нюанси («вечерниці», «чайочка», «ранесечко», «потихенько», «стирта»), усі відхилення від літературної норми у римах («коліт» — «потіш», «вчера» — «невесела», «вісти» — «їсти»), локальну модифікацію власних імен та географічних назв («Голяна», «Міхал», «Тирашполь») і т. п.

В інших випадках мову пісень наближено до сучасної літературної норми, як це зроблено в усіх томах серії «Українська народна творчість». Так, не зберігається тверде закінчення дієслів теперішнього часу третьої особи множини; неправильне чергування ненаголошених е—и, а—о (втерався, клинок, постернак, атаман, братік) та ін.

Оскільки Г. Т. Танцюра, як видно з його автографів, записував мелодію переважно за першим куплетом пісні, у багатьох випадках наступні куплети чи окремі рядки не вкладалися в зазначену мелодію. У зв’язку з цим проведена суцільна звірка і узгодження текстів з мелодіями, а також зроблена в окремих місцях редакція метру тексту із максимальним збереженням інтонаційно-змістового характеру тієї чи іншої пісні 2. Для текстів, які потребували більш серйозного редакційного втручання при ритмо-метричних відхиленнях, подано нотні варіанти до основної мелодії. Щоб не нагромаджувати великої кількості варіантів у нотах, для текстів, що мають спільну мелодію, але значні відмінності у метро-ритміці та в будові строфи, мелодію наведено повністю (наприклад, у весільних піснях).

Перетактовування мелодій зроблено лише у випадках крайньої невідповідності між метричним поділом мелодій і їх природною пульсацією. Ладовий зміст і ритміка лишилися майже незмінними. Ідучи за Г. Т. Танцюрою, темп мелодії вказано лише за метрономом та внесено необхідні виправлення в позначення нотних вартостей.

Строфіка усіх пісень приведена в строгу відповідність з музичною структурою пісні. Постійні приспіви подані у піснях один раз після першого куплета; після інших куплетів зазначено лише саме слово «Приспів». У тих випадках, коли дві або кілька пісень співаються на одну мелодію, вона наводиться з усіма її варіантними відхиленнями з першою піснею з відповідним посиланням на неї в наступних піснях. Подібні мелодії мають також взаємне посилання.

Назви пісень (крім ряду історичних, соціально-побутових і деяких балад з усталеною назвою) подано за першим рядком.

Збірник має такі основні розділи: календарно-обрядові пісні, весільні, родинно-побутові, балади, історичні та соціально-побутові пісні. В середині цих розділів тексти об’єднано в певні тематичні чи жанрові групи і відміни, що мають свою смислову послідовність в порядку розміщення пісень.

Історичні пісні подано за хронологічним перебігом зображувальних подій; балади мають історичний принцип упорядкування: балади найдавнішого походження (відбиття анімістичних вірувань, відгомін родового ладу, князівських часів, антифеодальні), потім — балади пізнішого походження (родинно-побутові за певними тематичними групами).

До книги додано примітки, в яких зазначено дату запису, місце збереження автографу, усі попередні його публікації, мелодії (якщо вони не подані з піснею), пояснено окремі реалії та діалектизми, що зустрічаються у тексті. Усі примітки записувача також перенесені в примітки пісень.

Репертуар Явдохи Зуїхи зіставлено з піснями, опублікованими в класичних збірках української народної пісні, починаючи від збірки М. Максимовича до М. Лисенка.

У додатках вперше публікується біографія Явдохи Зуїхи, написана Г. Т. Танцюрою.

Оскільки том має на меті представити Явдоху Зуїху як співачку, упорядники вважали доцільним не включати до збірника казок, оповідань, прислів’їв і приказок та загадок, записаних від Я. Зуїхи, які будуть надруковані в інших жанрово однорідних випусках серії «Українська народна творчість».

Характеристика музичного матеріалу у статті «Пісенне богатство Явдохи Зуїхи» належить 3. І. Василенко.Явдоха Зуїха (1856—1935) — видатне і в той же час типове явище української пісенності. Репертуар, який містила її феноменальна пам’ять, складався з 1008 пісень, близько 400 прислів’їв і приказок, 156 казок та переказів, 45 загадок і великої кількості іншого фольклорно-етнографічного матеріалу.

Видатний майстер усного поетичного слова — Явдоха Зуїха — по праву займає одне з перших місць у ряду найвизначніших народних співців слов’янського світу.

Відкрити в історії української народної творчості такий справді унікальний талант пощастило невтомному збирачеві фольклору, вчителеві Гнатові Трохимовичу Танцюрі (1901 — 1962) 12.

Обдарованість народної співачки Явдохи Зуїхи й ентузіазм збирача народної творчості, фольклориста-аматора Г. Т. Танцюри зросли і визріли на Вінниччині 13 — в краї, що, як і інші українські землі, пережив бурхливі історичні події і здавна славився багатими народномистецькими традиціями.

Співучий народ Поділля привертав увагу багатьох збирачів народної творчості. З його художніх скарбниць робили фольклорні записи польські поети «української школи» Б. Залєський, С. Гощинський, Т. Падура, Л. Сєменський, народні пісні та інші жанри фольклору Поділля збирали А. Димінський, П. Чубинський, Ч. Нейман, С. Руданський, М. Коцюбинський, народні мелодії записували П. Ніщинський, М. Лисенко, М. Леонтович. Життєвість і силу народнопісенних традицій на Вінниччині стверджують численні записи фольклорних творів, зроблені в різних місцевостях області сучасними збирачами Г. Т. Танцюрою, Н. А. Присяжнюк, М. А. Руденко 14.

Більше сорока років збираючи фольклор і спостерігаючи його побутування, Г. Т. Танцюра записав на Вінниччині понад 2500 пісень, близько 300 казок, 1536 прислів’їв, 615 загадок і виявив справжнього володаря неоціненного народного багатства — співачку Явдоху Зуїху.

Зустрівся Гнат Танцюра з Явдохою Зуїхою в 1918 р., тобто на початку своєї збирацької діяльності. «Якось моя мати наспівувала мені одну пісню і, як на лихо, забула її кінець. Саме на цей час до хати заходить наша близька сусідка — старенька бабуся Демедиха. Вона дружила з матір’ю і часто приходила до нас. Ми всі любили її. Мати запитала, чи не знає вона цієї пісні. — «Де там не знаю, — усміхнулася Демедиха. — До мене, сину, за піснями, до мене. На трьох волових шкурах не спишеш. Я ввесь свій вік провела в біді, у злиднях і в піснях» 15. Так до постійних активних співачок Г. Т. Танцюри — його матері — Тетяни Танцюри, чотирьох сестер, сусідок Килини Жук і Параски Полиці приєдналася 63-річна Демедиха — Зуїха, співпраця збирача з якою продовжувалась понад 12 років.

Для Г. Т. Танцюри, палко закоханого в народну творчість, свідомого того, яку важливу і потрібну справу робить він своїми записами, Явдоха Зуїха була неабиякою знахідкою. Тому все своє уміння, талант збирача, знання, якими жадібно озброювався протягом всього життя і збирацької діяльності, віддав він, аби повністю записати все, що знала Зуїха. Щоб нічого не пропустити з уст цієї напрочуд балакучої і співучої, неписьменної, простої жінки, Танцюра перших два тижні складав лише списки відомих їй пісень, яких нараховувалось сотні, не кажучи уже про казки, прислів’я та найрізноманітніший етнографічний матеріал. Цікаво, що і Зуїха радо прийняла пропозицію записуватись і з почуттям великої відповідальності поставилась до цієї справи. Дочка кріпака, поневіряючись з дитинства по наймах і заробітках, проживши в горі і злиднях своє трудове життя, вона, за її словами, володіла «єдиним багатством — піснями» і щедро роздавала його людям, охоче виспівувала записувачеві.

Слід зауважити, що Зуїха як носій поетичної творчості трудящих, володіючи колосальним репертуаром, вважала пісні загальнонародним духовним надбанням. «Пісні — це людське добро, це люди викохали їх» 16, — часто повторювала вона і вимагала бережного ставлення до пісні. У спільній праці збирача і співачки трапилося так, що вимоги щодо найточнішого запису як тексту пісні, так і мелодії ставила саме Зуїха. «Жоден в’їдливий екзаменатор так не присікувався до контрольних робіт, як Зуїха до моїх записів, — згадував Гнат Танцюра. — По кілька разів вона примушувала мене перечитувати, переспівувати записане і часто-густо вимагала переписувати наново» 17. Таку строгість і вимогливість у ставленні до поетичної творчості народу, якою Зуїха виділялась споміж інших співачок і оповідачів, Танцюра високо цінував; він називав її «головним редактором і коректором усіх записаних у Зятківцях пісень», «найкращим своїм другом і вчителем», а спільну працю з нею «своєрідною школою», яку радив пройти кожному збирачеві фольклору.

Народна співачка усвідомлювала й те, що народ у своїх піснях відтворив цілий світ відчуттів, переживань, настроїв, думок і сподівань трудової людини, відобразив реальні умови життя: «Запиши правду, нехай люди знають, яке то була життя», — говорила Танцюрі Зуїха.

Не всі пісні з охотою і натхненням співала Зуїха; найбільше /кохалась у наймитських, заробітчанських, про тяжку жіночу долю та весільних піснях. Мала, так би мовити, соціальне чуття до пісні і не співала сфальсифікованих з класових позицій пісень. Так, у пісенному репертуарі зятківчан Танцюра зустрів фальсифікат пісні про Кармелюка, в якому було спаплюжено образ народного героя. Записувач вирішив запитати у Зуїхи, чи не знала вона про таку пісню. — «Чом не знала? — відповіла вона. — Знала, та не хотіла тобі казати таку неславу» .

Значний інтерес становить творча манера народної співачки Зуїхи і ставлення її до пісні як художнього твору. Інтуїтивне розуміння місця і ролі пісні в суспільстві, як твору, який допомагав їй — типовому представникові трудового народу «боротися з бідою», був розрадою і кликав до життя в тяжких умовах капіталістичної експлуатації, поєднується у Зуїхи з глибоким відчуттям естетичної краси народної пісні. Красномовно це засвідчено перш за все у записах, зроблених від неї, переважна більшість яких є високопоетичними творами. Характерно, що Зуїха, знаючи декілька варіантів тексту і мелодії тієї чи іншої пісні, що побутувала в її місцевості чи була почута нею десь на заробітках на Херсонщині, віддавала перевагу найкращому варіантові, переконливо розкриваючи перед записувачем його поетичну красу і чарівність мелодії. Крім того, співачка гостро відчувала красу рідної мови, маючи смак до неї, сама була красномовною, «Її мова ніколи не докучала... була барвиста, соковита, насичена гострими і влучними метафорами, якими вона вільно пересипала, ніби гралася. Порівняння — дотепні, часом їдкі, саркастичні — перепліталися з прислів’ями, поговірками, цитатами з пісень, казок...» 19.

У своїй оповідальній манері вона ніби хотіла підкреслити мелодійність рідної мови, «говорила рівним повільним темпом, голосно і прозорно, мала чудову дикцію... Вираз кожного речення супроводжувався відповідною тонкою мімікою...» 20

Як для переважної більшості носіїв поетичної творчості народу, виконання пісні, розповідь казки були її органічною потребою: «Як же так можна жити, не співаючи» 21, — говорила Зуїха. В її розумінні, як і в поглядах народу, пісня існує в органічному зв’язку з трудовою діяльністю людини, вона прикрашає людину як і труд. Тому Зуїха пишалася своїм пісенним репертуаром, умінням відчути поетичну красу пісні і милозвучність мови, своїми роботящими руками, проворністю і охайністю в побуті, поважала співучих та глузувала з мовчазних людей і ледарів.

Співала Зуїха охоче, красиво, мала свій індивідуальний стиль виконання. Однією з основних її творчих рис було прагнення донести до слухача ідею пісні, її мораль, тому вона різноманітними засобами підкреслювала провідну думку поетичного твору. Починаючи співати пісню, спочатку обов’язково супроводжувала її відповідним коментарем: це були роздуми про тяжке тогочасне життя, змальоване в пісні, про поневіряння в наймах, нещасливе кохання, долю жінки-матері; іноді вона детально мотивувала поведінку героїв пісні, аналізувала їх моральний стан. Будучи вразливою, емоційною, Зуїха ніколи не милувалася своїми героями, стоячи десь осторонь, а поділяла їх страждання, переживала їх радощі і горе, підсміювалась над їх слабостями і помилками, засуджувала їх погану поведінку, торжествувала разом з ними перемогу добра, правди і справедливості. «Таку пісню люблю, щоб у серці йокало», — говорила Зуїха.

Співачка і в похилому віці зберегла хороший, широкого діапазону голос, мала чудовий музичний слух і пам’ять. Виконання пісні Зуїхою було справжнім творчим процесом, в який вона вкладала душу і, як народний талант, збагачувала музичний зміст пісні.

Виконання народних пісень оповідачка часто пересипала казками, прислів’ями, гумористичними оповіданнями, загадками. Уміючи артистично наслідувати звуки птахів і тварин, передавати вимову, інтонацію, вираз обличчя, ходу людей, вона була і талановитою оповідачкою.

Художньо красиве, надзвичайно виразне виконання Зуїхою незліченної кількості народнопоетичних творів виділяло її серед односельчан, робило популярною і в навколишніх селах. Це була не тільки співачка, але й природжена акторка.

При всьому цьому Явдоха Зуїха не була професіональною співачкою чи творцем пісень, як це можна сказати про українських кобзарів, російських сказителів билин або плакальниць. Вона була простою, неписьменною селянкою, типовою українською жінкою, що з дівочих років і до глибокої старості, загорьовуючи шматок хліба, несучи тягар щоденних родинних турбот, виливала свої надії, свої жалі і болі, своє горе і тугу в піснях. «Коли б я, сину, не співала, — говорила Явдоха Зуїха Г. Танцюрі, — то давно лопнула б. Я дуже бідила цілий свій вік, тяжко та гірко робила, як чорний віл. А що мого?.. Ото тільки й мого, що не раз, бувало, поспіваю та поплачу» 22.

У пісенному репертуарі співачки вилилося все те, що було на серці українського народу, — і відгомін анімістичних вірувань, що дійшли з сивої давнини (календарно-обрядова поезія), і вічно жива у пам’яті народу історична бувальщина (історичні пісні), і станові, класові сутички, що не раз поймалися вогнем і кров’ю (соціально-побутові пісні), і широке та бездонне море загальнолюдських відносин у дореволюційному селі: весняна поезія кохання, нев’янучий вінок весільних пісень, романтична краса балад, скупі сімейні радощі і непроглядне горе соціального бідування селянської родини. Явдоха Зуїха знала пісні про усі типові життєві події, про найтонші нюанси родинних відносин, про все, чим сповнене було життя сільського трудівника від колиски до могили.

Порівняння пісень Явдохи Зуїхи з творами, вміщеними у відомих збірках Максимовича, Вацлава з Олеська, Метлинського, Антоновича і Драгоманова, Головацького, Чубинського 23, Новицького, Грінченка, Яворницького, Лисенка та ін., цілком натурально показує, що основу її репертуару становлять загальнопоширені традиційні пісні у їх нових, своєрідних варіантах і творчих редакціях. Це в однаковій мірі стосується як словесної тканини творів, так і їх мелодійного багатства, позначеного власним стилем музичного мислення та інтерпретації співачки. Певна річ, що таких творів найбільше серед історичних, родинно- та соціально-побутових пісень Отже, репертуар Зуїхи є типовим загальноукраїнським.

Разом з тим, пісенні хвилі, що прокочувалися по Поділлю із сходу і заходу, занесли немало російських і польських творів, національний колорит яких у меншій чи в більшій мірі вже поступово починає асимілюватися з українською народнопоетичною стихією. Серед них: «Станьмо, братці, в круговую», «На тем боци, на турецком поле», що були занесені на Поділля десь у кінці минулого століття та зберегли міцну російську мовну основу, і українізовані варіанти пісень російського походження «За Дунаєм широким», «Вийду за ворота», і 18 побутових пісень явно польського походження з характерним польсько-українським суржиком.

Природно, що ми подибуємо немало пісень, які і тематичним діапазоном і художньо-мовними рисами («Не тепер, не тепер», «Чи я в тебе не хазяйка», «Бідна моя головонько», «Усі поля поорані», «Ой лию не помалу», «Не боюся ні пана», «Наступив, наступив», «Ой з-за гори вітер» та ін.), а також характерним коломийковим ритмом немовби лучать Поділля з сусідньою Тернопільщиною, Буковиною та Закарпаттям. В окремих піснях («Ой був же я в Тирашполі», «Ой старий волох та сіно косить») задокументовані зв’язки Поділля з Молдавією.

Пісні з репертуару Зуїхи виявляють спорідненість і з російським, польським та молдавським народним мелосом; в них багато ритмів, характерних для західноукраїнських мелодій. Так, мелодія пісні «Гей, ой під гайком, гайком зелененьким» є варіантом відомої старовинної російської пісні «Вниз по матушке, по Волге»; пісня «Колись така правда була» виконується на мелодію російської «Камаринской», кілька пісень співаються на мелодію «Во саду ли». У пісні «Ой брате мій, орле» чується мелодія молдавської «Дойни». Мелодія пісні «Ой ти, мати, шануй мене» (перший мелодичний варіант) дуже близька до молдавської, пісня «Казала Солоха: прийди, прийди» засвідчує зв’язок з польським музичним фольклором, зокрема з мазурками.

Місцеві територіальні особливості репертуару співачки проступають не тільки в легко помітному діалектному, лексичному і морфологічному елементі, що нашарувався на мов^і багатьох і багатьох традиційних пісень, поширених по всій

Україні, а й у часто невловимому співвідношенні пісень з певною тематикою. Крім згадуваних уже польських пісень, що відбивають може не стільки міграцію пісень з Польщі чи Західної України, як засилля польських панів та їх челяді на Поділлі, ми бачимо, що найбільш популярними були пісні, в яких змальовуються боротьба проти шляхти, поміщиків (пісні про Нечая, Саву Чалого, Максима Залізняка, Кармелюка), пісні заробітчан з Поділля, яких на Херсонщині та в Бессарабії називали «людьми з Польщі». Територіальна своєрідність яскраво виражена також і у весільних піснях.

Хоч музична мова пісенної спадщини Явдохи Зуїхи має загальноукраїнську основу, в ній помітні прояви локальних музичних інтонацій, що витворилися внаслідок поєднання характерних творчих компонентів східних, центральних і західних районів України.

До таких рис слід віднести переважання одноголосних пісень, яке не можна пояснювати тільки тим, що Зуїха, як правило, співала одна, оскільки серед її пісень є чимало і багатоголосних. Серед поліфонічних пісень ми, проте, не знаходимо такої розвиненої фактури, як, наприклад, на Полтавщині, Чернігівщині, Сумщині, Черкащині. Тоді як у східній та центральній Україні мелодії міцно закріплені за текстами, а в ряді західних районів помітне досить вільне оперування мелодіями, у Зуїхи часто використовуються одні і ті ж мелодії до багатьох текстів і, очевидно, закріплюються за ними. Наприклад, на мелодію відомої пісні «На вгороді верба рясна» Явдоха Зуїха співає пісні «Під білою березою» та «Коло млина, коло броду». На мелодію популярної «Посадила огірочки» співає вона «Шкода мої вечероньки», а на мелодію «Я в середу родилася» виконується ряд інших пісень. Щоправда, найбільш популярні пісні мають по кілька мелодій.

Пісенні мелодії Поділля коротші, лаконічніші, ніж східних і центральних районів України. Відчувається деяка локальна відмінність і в формах пісенної строфи. Так, наприклад, поширена в центральній і східній Україні така форма багатоголосних пісень, коли останній рядок куплета кладеться в основу заспіву наступного куплета, тут майже не зустрічається.

В пісенно-мелодійній спадщині Явдохи Зуїхи дуже виразно представлене ладове багатство українського народного мелосу. В ній органічно поєдналися творчі стильові якості колективу і талановитого народного співака. Особливо звертає на себе увагу єдність стилю музичного мислення, мелодико-інтонаційної сфери, мелодичних прикрас тощо.

Велика кількість мелодій з однієї місцевості дає можливість виразно відчути творчий рух, творчі зв’язки та взаємовпливи в українській пісенній творчості, служить цінним матеріалом не тільки для практики різних співочих і музичних колективів, композиторів, а й для теоретичного осмислення локальних особливостей народнопісенної мелодики.

У ряді пісень ми зустрічаємо реалії, які прямо зв’язують події із Зятківцями, Кущинцями, Ладижином, Борсуками, Чечелівкою та іншими населеними пунктами Вінниччини («Де ти, купайло, ночувало?», «Борсуківський став», «Ой на горі вогонь горить», «Ой під мостом риба з хвостом», «Ніхто не знає по якій причині»). Зокрема серед купальських ми бачимо пісні, в які вставлено навіть прізвища героїв, поширені у Зятківцях,. Так, у пісні «Ой у Маляра високий тин» згадується «Полиців син», тимчасом як селянка з Зятківців Параска Полиця була однією із співачок, від якої Гнат Танцюра записав ряд пісень. Серед цих пісень є не тільки традиційні, загальнопоширені, в яких реалії були замінені, а й справді місцеві. («В Ладижині вітер віє»), в яких відтворено саме місцеву обстановку чи події, що могли відбуватися тільки у цій місцевості.

Наявність у піснях, записаних від Явдохи Зуїхи, згаданих місцевих елементів (лексичні, географічні реалії, сюжетні ходи, теми та ін.) свідчить ще раз про те, що в устах цієї співачки народна пісня, як це і притаманно їй, виконувала суспільно-корисну функцію, обслуговувала насущні інтереси того середовища, в якому жила і творила Зуїха. Саме в цьому виявлялася та найелементарніша імпровізація, до якої вдавалася співачка, щоб влити загальновідому традиційну пісню в конкретні ситуації і обставини життя своєї місцевості.

Репертуар будь-якого оповідача чи співачки органічно зв’язаний не тільки із середовищем та певними хронологічними рамками, а й великою мірою з їх суспільним становищем, особистою долею, художньо-естетичними смаками, характером, віком і статтю. Зрозуміло, що суб’єктивні категорії більш виразно виступають в оповідача і менше в співака чи співачки.

В силу усіх цих причин репертуар двох творчих одиниць, які живуть в один час в одному і тому ж селі, не може співпасти не тільки за обсягом, а й за характером творів. Усе це виразно виступає у записах Г. Танцюри, зроблених у Зятківцях від Зуїхи, з одного боку, та Параски Полиці, Тетяни, Марини, Насті і Павліни Танцюр, Килини Жук, Андрія Щура — з другого. Так, Андрій Щур одного разу проспівав записувачеві пісню про Кармелюка, в якій перекручувався образ народного героя. Цієї пісні він навчився від свого діда, колишнього панського гайдука. Коли Гнат Танцюра сказав про цей запис пісні про Кармелюка Явдосі Зуїсі, вона у відповідь проспівала цю ж саму пісню, в якій головним негативним персонажем виступає не Кармелюк, а дворянин. Пісня про Кармелюка, записана від Зуїхи, серед величезної кількості її варіантів вважається найкращою і надрукована першою серед 25 пісень у збірнику «Історичні пісні» (К., 1961).

Соціально свідомий підхід Явдохи Зуїхи до формування свого репертуару засвідчується її піснями. Класова нерівність як головне лихо сільського трудівника проступає у великій кількості її пісень і найбільш яскраво у таких, як «Усі гори зеленіють», «Багач, мамцю, багач, мамцю», «Горішина, черемшина», «На погибель буде тому», «Під білою березою», «Ой виору я нивку широкую». Уїдливий гумор і дошкульна сатира на адресу багатіїв та інших посіпак звучить у піснях «І багатий, і гембатий», «Була в багача», «Ой в городі бузина», «Ой був собі панок з маку», «Сидить багач за столом», «Ой наступила та чорна хмара», «Ой да ми в кабачок ходили». З соціальною нерівністю, бідністю народ зв’язує і особисте безталання: «У сусіда хата біла», «Ой з-за гори кам’яної голуби літають».

Правомірно порівняти пісні з репертуару Зуїхи з записами П. Чубинського з Поділля (Ушицький повіт). У записі П. Чубинського пісня «Лугом іду, коня веду» має всього 10 рядків, в яких соціальний елемент (бідна дівчина відмовляє багатому) звучить невиразно і логічно не випливає з попереднього тексту. У варіанті Явдохи Зуїхи (24 рядки) конфлікт між закоханими, побудований на соціальній нерівності, є стрижнем пісні, навколо якого розгортається дія і поетичні характеристики дійових осіб. Соціальний мотив набирає особливої виразності завдяки сатиричній загостреності зображальних засобів. Так само два варіанти пісні «Заїздив коника, заїздив другого» (Чубинський, V, стор. 116, 118) є менш соціально загостреними у порівнянні з варіантом пісні «Заїздив коника, заїздив другого», записаним від Явдохи Зуїхи. Пісня «Ой звідти гора, а звідти другая» має широко розгорнену соціальну характеристику причини нещасливої долі дівчини на відміну від варіантів цієї пісні у записах П. Чубинського (т. V, стор. 116, 120).

вівторок, 28 грудня 2021 р.

ДО 50-РІЧЧЯ ВІДНАЙДЕННЯ ЗОЛОТОЇ ПЕКТОРАЛІ

 


21 червня 1971 року, о 14 годині 30 хвилин, при розкопках кургану Товста Могила було знайдено світовий шедевр — золоту скіфську пектораль. Вже після видатний археолог Борис Мозолевський, той, хто чув поклик Скіфії, напише: “Що я відчував, коли було знайдено пектораль? Розуміння колосальної знахідки, радість побачення з нею, здивування тим, чому вона трапилася мені, а не будь-кому іншому з багатьох поколінь моїх попередників.” Його і справді вважали провідником між двома світами, зберігачем скіфських таємниць, володарем, котрий ішов за своїм Золотим Руном до омріяної Герри. А Борис Мозолевський вірив у щасливу зірку, що усміхалася раз на 20 років. Вона привела його до кургану, де три стихії відтворилися у вічному символі слави — золотій Пекторалі, яка дарувала безсмертя археолога і тільки поезії — безсмертя душі...

«Я виразно вже бачив, як над світом зросту...”
Борис Мозолевський ішов до своєї знахідки усе життя. Мріяв бути льотчиком, навіть закінчив Ейське авіаційне училище, потому був історико-філософський факультет Київського університету ім.Шевченка. Поет, редактор видання “Наукова думка”, позаштатний співробітник інституту археології й кочегар, він прийшов у професію вже тоді, коли інші були на піку діяльності, у 30 років. Через поетичне вольнодумство міг би й не залишитися у ній, хоча, саме прямолінійність погляду звела його з людьми, які відкрили дорогу до цілої епохи скіфоведення, що пройшла під іменем Мозолевського.

Такими особистостями були засновник української скіфології Олексій Тереножкін, директор гірничо-збагачувального комбінату Григорій Середа, які вірили в успіх опального поета від археології, усіляко сприяючи йому в дослідженнях. Орджонікідзевська зупинка Бориса, яка починалася середньостатистичним відрядженням, завершилася сенсаційною знахідкою століття, котра змінила життя археолога і всіх, хто був поряд з ним.

«За балкою дві ватри на горі, а на землі ще ні межі, ні вежі...»
Скіфські кургани завжди були ласим куснем для мародерів. Степові піраміди сколотів, яких пізніше греки назвали скіфами, ховали під своїми куполами усипальниці наймогутніших царів Причорномор'я. Свідком ритуалу величного поховання був і “батько історії” Геродот. Наперекір сумнівам істориків минулого, знахідки ХІХ-ХХ століть довели достовірність свідчень вченого, не мав сумнівів щодо даного і Мозолевський. Він вірив, що неперспективна Товста Могила ховає свої скарби. За спогадами одного з учасників експедиції, Олександра Загребельного, незважаючи на негативні археологічні проби, стояв на своєму, доводячи, що “чує стукіт кінських копит”. Ця здатність, оповивати поезією професію, породить майже міфічні припущення щодо тонкого зв'язку Мозолевського зі світом загадкової Герри, члени ж експедиції знали: його переконання базувалися на глибоких знаннях та дослідженнях.


Як згадує нікопольський історик Мирослав Жуковський, котрий особисто знав і працював з Борисом Миколайовичем, він володів дивовижним даром захоплювати археологією, яка для більшості залишалася чи не головною справою життя, з Товстою ж Могилою все вирішив випадок.
За офіційною версією курган перешкоджав гірничим розробкам, тож керівництво ГЗК звернулося до Інституту археології, але є й інша: на початку 70-х у Дніпропетровську розпочали реалізацію, масштабного за своїм розмахом, проекту набережної. Для будівництва  запропонували землю з кар'єрів, отримати яку можна було лише після офіційних розкопок Товстої Могили. Те вирішило все, а наступні археологічні проби дали позитивний результат.

«Степи текли повільно, як псалом..."

30 березня 1971 р. на 8-метровому кургані Товста Могила Борис напише у щоденнику: «Переді мною стояла гора, яка 23 століття німо берегла свої таємниці, гора, під якою лежали могутні володарі старовини, від самого погляду котрих тремтіли тисячі. Біля підніжжя ревла сталева армада механізмів і від одного помаху моєї руки залежало - воскресити цю таємницю для світу чи навіки залишити її в землі, обережно підняти над світом чи грубо зламати.

Так почався той важкий і нерівний поєдинок з вічністю. Два тижні підряд я прокидався о 5.30 і по 16 годин щоденно, без відпочинку і вихідних до болю в очах вдивлявся в землю, намагаючись прочитати кожну її грудку, чистив і заміряв, знову все кидав і бігав від скрепера до скрепера, хапався за лопату, креслив і описував. Незабаром до мене приєднався лаборант Сашко Загребельний, щойно демобілізований із армії. Ми поверталися близько півночі до готелю, задубілі від холоду і глухі від реву машин і, навіть не вмиваючись, мертві падали в ліжко, щоб завтра знову продовжити той шалений герць...».



І курган відкрив свої надра. Той бій було виграно. Першим було знайдено комплект бронзових оздоб воза та поховальної упряжки, а у боковій гробниці - не пограбоване поховання царівни-скіф'янки. Поруч віднайдено дитину, теж із золотими оздобами . Два кінських поховання, що доводило — це царська усипальниця.

"Зорина, значить, Золота"
Саме так охрестив Мозолевський віднайдену царицю, перше нерозграбоване мародерами захоронення, що свідчило про дивовижне професійне чуття археолога і — удачу, котрій раділи як члени експедиції, так і Середа, який чи не кожного дня приїздив до кургану, спускався до його надр, цікавлячись результатами розкопок. Пізніше професор Євген Черненко, єдиний штатний співробітник експедиції напише, як Борис Миколайович запропонує Григорію Лукичу віднайти скарби, наперед знаючи, що ховає товща кургану. Так, директор, тикнувши ножем, дістав золоту бляшку. Решта відкрилася пізніше — усипальниця цариці, що лежала у сукні, розшитій золотом, а поряд, у саркофазі, увічнено її дитя. Це була перемога, а тріумф — попереду.
Місце захоронення царя виявилося розграбованим, однак, саме там археологи віднайшли схованку, де з багнюки український Шліман Мозолевський дістав своє Золоте Руно — Пектораль. Ювелірний шедевр усіх часів було піднято 21 червня 1971 року, у 14 годин 30 хвилин.

Не пектораллю єдиною

У центральній гробниці Товстої Могили було поховано видатного воїна царського роду. У ході-дромосі, що вів із вхідної ями до поховальної камери, разом з пектораллю було знайдено меч у золотих піхвах, золоту нагайку та горит. Ці предмети науковці вважають царськими інсигніями – символами влади. Дослідники, співробітники Музею історичних коштовностей України, розповідають про це, як про артефакт, що заслуговує особливої уваги, зазначаючи, Борис Мозолевський досліджував кожну річ, її символіку — приховане послання. Скіфи шанобливо ставились до меча – акінака. Для них це був кумир – символ бога війни. Мечу молилися, як богові, щоб дарував перемогу над ворогами, а жінкам дарував синів – майбутніх захисників своєї родини та землі. Тож кожен символ — то було тлумачення, яке розгадував науковець.

Та, що змінила світ
З моменту віднайдення, точаться суперечки щодо істинної приналежності Пекторалі. Її називають ювелірним шедевром всіх часів, картою прихованих скіфських скарбів, схемою розташування “скіфського квадрату” - царських володінь. Вона змінила світ археології і життя свого нового “володаря Герри”. Мозолевський став одним з авторитетніших дослідників великих скіфських курганів, захистив кандидатську, видав монографію. Серйозно займаючись проблемою етногеографії Скіфії, паралельно проводив польові дослідження. На базі відпочинку одного з підрозділів гірничо-збагачувального комбінату було розгорнуто археологічний табір, де члени групи проводили увесь вільний від розкопок час. З притаманною йому щирістю й простотою віддавався спілкуванню з численними друзями. Декламував поезії, розповідав про Скіфію. Вже тоді всі помічали тугу в очах Бориса, яку роками пізніше назвуть передчуттям.


У 90-х Мозолевський розпочав розкопки Соколової Могили. Дослідження тривало два роки, з перенесенням кладовища, розчищенням кургану. Вже перші знахідки відповідали припущенням археолога, прогнозованою була і розграбована царська могила за якою відкрилося незаймане поховання жреця з веретеном та сагайдаком біля входу. Захоронення, вочевидь, належало енарею, служителю культу, про яке Мозолевський тоді скаже: “Такі могили просто так не даються. Скоро, хлопці, я помру...” Тоді згадався початок занурення у надра Товстої Могили, коли на місці розкопок від серцевого нападу помер один із дружинників, трагічна доля більшості учасників орджонікідзевської групи, які пішли із життя після тяжких хвороб, і раптова смерть двох експедиційних співробітників вже на місці розкопок Соколової Могили.
А двома роками пізніше, у 93-му, після винурюючої хвороби, життя Бориса Мозолевського замкне своє коло, через 20 років після Товстої Могили...Злий фатум, чи кара Божа за сміливість порушити вічний сон мертвих...все те – припущення, а правда в тому, що доля подарувала йому цілу епоху скіфоведення, яка пройшла під знаком Мозолевського.
"Я ж вам лишаю світи..."
Він залишив покровчанам велике надбання, яке продовжується у його поетичній та археологічній спадщині. Віддавши всього себе науці, залишився на Подніпровщині, де «край Скіфії його душа стояла», де отримав відповідь на запитання, яке задавав друзям :”А щастя є?!” Для нього воно відкрилося у сивих степових вітрах, тут , на подніпров'ї, де у кожному камені, зібраному руками дослідника, зберігається минуле пращурів, переплетене з минулим великого романтика від археології. А на гербі Покрова увічнено безсмертний символ України – Пектораль. Знак життя, слави – безсмертя. І центральний парк Покрова отримав нове життя з ім'ям Бориса Мозолевського, який залишається тут, серед нас.


Його симфонія буття складалася там, де він відкрив «таємниці, втілені у ювелірні вироби».
Його заповітом стало слово, яке відкриватиметься з кожною новою епохою, і лише один єдиний рядок не матиме загадок тлумачення: «Ви прийміть назавжди мене, Базавлуцькі горби”, за яким вітрами донесеться, - “Зберігайте ген пам'яті, гідності — любові...”

Оксана Сізова.

Прес-служба міського голови.


До 50-річчя віднайдення Золотої пекторалі та 30-річчя відродження Незалежності України у  столичному видавництві "Мистецтво" вийшла  книга "Симфонія пекторалі" (2021).  



У книзі узагальнено основну інформацію про цей артефакт. Окрім того, тут представлено надзвичайні макрофотографії, які дозволяють побачити недоступні неозброєному оку деталі і вповні осягнути майстерність і художній смак творця пекторалі.

Неначе цікава гостросюжетна історія народження пекторалі у четвертому столітті до нашої ери.
Творчий колектив пропонує своє бачення побуту звичаїв, традицій та світогляду скіфів, які населяли Нікопольщину в ті часи. Створює живі емоційні образи, спонукаючи читача думати і відчувати.