Сьогодні, 30 листопада 2021 року, виповнюється 70 років від дня народження відомого співака, Народного артиста України, світлої людини - Назарія Яремчука. До цієї дати та в пам'ять про простого буковинського хлопця, який став гордістю країни, пропагуючи у світі рідну українську пісню, пропонуємо пригадати цікаві факти з його життя.
1. Назарій Яремчук спочатку навчався на географа
Народився Назарій 30 листопада 1951 року у селі Рівня на Вижниччині (Буковина). У 12 років пережив перший тяжкий удар – у нього помер батько. Хлопець навчався у Вижницькій школі-інтернаті, згодом продовжив - у СШ №1, після чого й подав документи в Чернівецький університет на географічний факультет, але не пройшов по конкурсу. Тому пішов працювати сейсмологом у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії. Тільки з другої спроби у 1970 році, коли Назарій уже був солістом «Смерічки», він зміг вступити до університету.
Коли в 1975 році розпався дует Зінкевич-Яремчук, Назарій, отримавши диплом, влаштувався працювати старшим інженером на кафедрі економічної географії університету. Та любов до пісні виявилася сильнішою над усе - він повернувся до Чернівецької філармонії. А оскільки професійна естрада вимагала певної підготовки, закінчив також Київський державний інститут культури імені Карпенка-Карого.
«Пісня для мене - це все, - говорив Назарій. - Це вираження людських почуттів. Без пісні я не уявляю свого життя».
2. Назарій був четвертою дитиною у сім'ї. Коли він народився, його батькові виповнилося вже 64 роки
Назарій Яремчук народився в селянській родині Назарія та Марії Яремчуків. Мав братів Степана, Богдана та сестру Катерину (у Назарія був також ще один - рідний по батькові брат - Дмитро). Свою четверту дитину батьки назвали Назарієм (ім'я означає «присвячений Богові»). Він народився, коли батькові вже було 64-роки. Сама родина була музикальною: у батька був тенор, він співав у церковному хорі; мати, крім співів, грала на мандоліні й виступала в місцевому народному театрі. Ще маленьким хлопчиком Назарій також почав співати.
3. Рідний брат Назарія, старший за нього на 27 років, жив у Канаді, а похований на Буковині
У 1991-1993 роках Назарій Яремчук їздив із концертами за кордон, зокрема в Канаду, США, Бразилію. За кордоном відбулася довгоочікувана зустріч із братом, про якого мало хто знав - цю сімейну таємницю протягом десятиліть воліли не розголошувати. У батька Назарія був син від першого шлюбу - Дмитро, юрист за фахом, на 27 років старший за майбутнього співака.
У 40-х роках, коли на Буковині діяли угрупування ОУН, Дмитро пристав до ОУН-мельниківців. Радянську владу він не прийняв і виїхав під чужим прізвищем у Канаду. Згодом, ставши на ноги, допомагав родичам, бо знав, як важко живеться родині. Брати зустрілися через багато років. Знамениту пісню «Лелека з України» Назарій присвятив Дмитру й усім українським емігрантам.
Дмитро заповідав після своєї смерті перевезти його прах на Батьківщину, тож поховано його було у рідному селі на Буковині.
4. Назарій - батько трьох дітей, які продовжили його пісенний шлях
Назарій Яремчук - батько співаків Назарія Яремчука-молодшого, Дмитра Яремчука і Марії Яремчук.
У 1972 році композитор Левко Дутковський познайомив Назарія з його першою майбутньою дружиною Оленою Шевченко, яку було запрошено солісткою ВІА «Смерічка». Як згадувала Олена, «ми зустрілися очима і...все. Це було кохання з першого погляду...». У 1975 році Назарій та Олена одружилися. Цивільний шлюб був зареєстрований в с.Пилипець Міжгірського району Закарпатської області, де мешкали батьки нареченої. Через рік у молодого подружжя народився перший син, якого назвали Дмитром, ще майже через рік другий - Назарій. У шлюбі Назарій та Олена прожили 15 років. Їхнє розлучення в 1990 році стало трагедією для дітей та потрясінням для друзів. Олена вийшла заміж удруге, переїхала до Києва, а Назарій зостався в Чернівцях.
Другу свою дружину, Дарину, Назарій знайшов у селі Тюдів. Вони сусідили, жили поряд, але особисто знайомі не були. Коли зустрілися, Назарій давно був розлучений, а Дарина вже чотири роки сама виховувала дочку після смерті чоловіка. Весілля відбулося в 1991 році, вінчалися в церкві Іоанна Хрестителя в місті Косів.
Через два роки в Яремчуків народилася дівчинка, яку назвали на честь матері Назарія - Марічкою.
Старші діти відразу полюбили дитину. А Назарій на гастролі брав із собою маленьку подушечку дочки, яку вважав своїм талісманом.
5. Під час перших гастролей «Смерічка» давала щодня по три концерти «на живо»
«На початках ядро «Смерічки» складалося з дівчат, які були працівниками Вижницького будинку культури, - згадує співачка Марія Ісак. Згодом Левко Дутківський взяв у «Смерічку» Назарія. Той був простим у спілкуванні, дуже добрим за характером. Ми всі заглядалися на нього, він був виточений, нічого зайвого, вродливий і гарний, наче лялька. Але Назар не звертав уваги на дівчат, був відданий музиці», - каже Ісак.
Вона впевнена, що успіху “Смерічка” сягнула завдяки саме Дутковському, надзвичайно настирливій, наполегливій людині, до безтями закоханій у свою справу.
«Це він навчив співати Назарія, мене, Василя, всіх «смеречан». Поступ і тріумф уже тоді були запрограмовані. Пригадую незабутні перші гастролі, по три концерти в день, і все «на живо» (хто тоді знав, що таке фонограма?). Ми не перебирали - чи це сільський клуб, чи районний БК, чи престижний обласний зал. Якщо сказати, що були постійні аншлаги, - це означає нічого не сказати. Люди плакали, бо не вміщали зали всіх бажаючих. Як шкода, що всього цього не зафіксовано на плівку. Яким би це було уроком для нинішнього покоління». А після фільму «Червона рута» (1971 рік) «Смерічка» стала найкращим колективом Союзу, солісти ансамблю - улюбленцями народу».
6. Що сталося після того, як Брежнєв потиснув руку Дутковському
«Національний колорит ансамблю, його український дух лякали тодішніх ідеологічних керівників, вони шукали зручної нагоди, аби розправитися з ним. Інколи це робилося через ЗМІ. На замовлення готувалися тенденційні публікації, в яких музикантам і співакам гурту приписувалася відсутність професіоналізму, чіплявся ярлик аматорства, - розповів чернівецький ветеран журналістики Василь Бабух. - Але, на щастя, в Україні знаходилися тямущі люди, які знали справжню ціну «Смерічки» й сміливо піднімали свій голос на її підтримку.
А після того, як сам Брежнєв потиснув руку Левку Дутковському та його колегам на очах української партеліти, ставлення до естрадних першопрохідців з Буковини відчутно змінилося на краще. Перед «Смерічкою» відкрилися гастрольні дороги, ніхто вже відверто не втручався в її репертуарну політику. Учасники ансамблю розумно скористалися цим сприятливим моментом».
Загалом перше мистецьке визнання Яремчуку принесли пісні «Червона рута» В. Івасюка, «Горянка» і «Незрівняний світ краси» Л. Дутковського. За виконання цих творів ансамбль «Смерічка» та його солісти Яремчук та Зінкевич були удостоєні звання лауреатів Всесоюзного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти», а також «Пісня року-71/72». У 1978 році Яремчукові присвоєно звання Заслуженого артиста УРСР, його нагороджено орденом Дружби народів. Перший диск-гігант Назарія «Незрівнянний світ краси» - одна з найкращих платівок в українській дискографії того періоду.
1981 рік став для Назарія стежкою до міжнародного визнання.
Ансамбль «Смерічка» представляв державу на міжнародному конкурсі «Братіславська ліра». Потім було ще чимало перемог на численних конкурсах та фестивалях. У 1987 співак став Народним артистом України. На жаль, Шевченківську премію за концертну діяльність йому було присуджено посмертно.
7. На похороні свого друга Володимира Івасюка Яремчук і Дутковський очолювали траурну процесію
Завдяки знайомству Назарія з молодим буковинським композитором, студентом медінституту Володимиром Івасюком глядачі почули «Червону руту» та безліч інших пісень молодого автора. Коли трагічно загинув Івасюк, Назарій був одним із перших, хто, не зважаючи на заборону влади, приїхав на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар'єри, спокою, репутації. Траурна колона починалася з великого вінка з білих квітів, який Яремчук ніс із Дутковським. Це було дуже небезпечним у той час, та Володимир був для них великим другом, і наслідки їх не цікавили.
8. Назарій неодноразово співав у Чорнобилі для ліквідаторів
Довгий час на естраді в Яремчука було амплуа ліричного героя, але він говорив, що любить виконувати пісні, у яких сполучається лірика й громадянське звучання. Під час Афганської війни він виступав перед солдатами. У 1986 році після Чорнобильської катастрофи співак тричі побував у 30-кілометровій зоні відчуження, де виступав перед ліквідаторами аварії. Відомий український співак Дмитро Гнатюк казав: «Мене приваблювало в Назарієві те, що він завше був свідомим громадянином і великим патріотом нашої держави, мав свою чітку позицію в естрадній пісні. Вірно служив вітчизняному мистецтву, культурі. Кожен митець має свій творчий образ. У нього була своя, особлива манера. Він ніколи не виходив за рамки того прекрасного, що є в естрадного співака. Справжній був митець, бо ніколи не розмінювався на дешеві успіхи».
Як пригадувала сестра Назарія Катерина, Віктор Співак з Бориспільщини був Назарковим другом. Багато цікавого довідалась Україна про нього саме від Віктора. «Назарко любив свою Батьківщину, - писав Віктор. - Він якось казав: «А головне - мати надію, що ми будемо щасливими. Мати надію, що нарешті ми - народ, що нарешті ми відродимося, що ми станемо серед усіх у світі народів достойним, повноцінним і повнокровним. Вірю в геній нашого народу. Все-таки ми з гірших кутків історії вибиралися». Ці слова були сказані ще до проголошення Незалежності України.
9. «Дуже просимо впустити нас на Ваш концерт. Ми будемо сидіти тихо...»
Багато часу співак приділяв пошуку нових талантів, підтримці самодіяльних колективів. Назарій Яремчук підтримав чимало молодих виконавців. Зокрема, Оксану Пекун з Тернополя, Світлану Зайченко з Житомира, Жанну Боднарук з Чернігова, Ніну Шестакову з Харкова, Інесу Братущик, Ореста Хому та Ірчик зі Львова, Богдана Сташківа з Івано-Франківська, Миколу Романова з Києва, Ольгу Добрянську, Аллу Наталушко з Чернівців та інших.
Дарина Яремчук якось розповіла зворушливу історію, яка сталася в 1993 році. Зненацька випав великий сніг, затріщали морози. А в цей час Н. Яремчук, П. Дворський, О. Гавриш і ансамбль «Смерічка» виступали з концертами в карпатських селах Путильського та Верховинського районів. Якось перед концертом до Назарія Яремчука підійшов хлопчик років десяти з листом від свого класу. У ньому писалося: «Слава Ісусу Христу! Вельмишановний Назарію Яремчук, дуже просимо Вас впустити нас на Ваш концерт. Ми будемо сидіти тихо. До нас рідко приїжджають артисти, а Ви - вперше. Ми без грошей, бо весь тиждень живемо у пришкільному інтернаті. Дуже любимо пісню «Батько і мати» у Вашому виконанні. Будемо пам'ятати Вашу доброту. Діти з пришкільного інтернату: Ромко, Женя, Таня, Володя, Сергій, Василь, Марія, Світланка, Марія, Василь, Іван та Олександр».
«Звичайно, всіх цих дітей пропустили на концерт і посадили у першому ряді, - згадувала Дарина. - А за кулісами, у так званій гримерній, плакали всі, особливо Назарій. Напевно, згадав своє босоноге дитинство і школу-інтернат. Він ніколи не нарікав на долю. Ні! Кожен іде своєю стежкою у житті. Але у нього щеміла душа від співчуття до цих маленьких гуцуликів, від болю за цей талановитий і бідний народ, частинкою якого був і він. То був, мабуть, найкращий його концерт».
10. Назарій, уже безнадійно хворий, продовжував виступати на сцені
Коли Назарій дізнався, що хворий на рак, спершу сподівався, що західна медицина зможе допомогти. Але операцію зробили занадто пізно. Та навіть важко хворим Яремчук продовжував виступати. Після повернення з-за кордону Назарій з'явився на вечорі Ю.Рибчинського і всі помітили, як він схуд.
Вадим Крищенко пригадує: «Після цього я зустрів Назарія на Співочому полі в Києві. Це був його останній виступ. Я зайшов за лаштунки сцени. Він готувався до виходу... Та сили, видно, залишали митця. «Вибачте, я трохи приляжу на стільцях», - раптом сказав він мені й, поставивши в ряд два стільці, ліг на них. Та хіба відпочинеш на цих побитих, стареньких стільцях? Назарій швидко піднявся й, через силу всміхаючись, промовив: «Нічого, коли я співаю, мені легше». Я попрямував до глядачів подивитися на його виступ. Назарій співав на диво легко, невимушено. Здавалося, що навіть спалахнули його очі, хода стала якоюсь молодою, впевненою. Але ось помах руки до людей - якийсь кволий, боязкий, наче він прощався з ними назавжди».
30 червня 1995 року Назарій Яремчук помер у Чернівцях. Співака поховали на центральному кладовищі міста.
Зі спогадів співака Павла Дворського: «Тоді протягом кількох місяців я разом з Володимиром Прокопиком та дуетом «Писанка» гастролював по США та Канаді, і мав бути там до середини липня. Але, очевидно, Бог підказав нам, що треба негайно їхати додому. Отож, 29 червня ми прилетіли з Нью-Йорка і застали Назарія ще живим. Це був останній день його життя. Наступного ранку він помер на моїх очах. Він був великим оптимістом. До останньої миті Назарій жив вірою, що поборе хворобу, і ми будемо співати для людей».
25 жовтня 2021року виповнилось 140 років від дня народження іспанського художника Пабло Пікассо . Майстер відомий також як скульптор, гравер, кераміст, дизайнер, поет і драматург. Вважається одним з найвпливовіших художників ХХ століття, співзасновником кубізму, співинахідником колажу, а також широкого спектра стилів, в яких він працював. За оцінками, Пікассо за своє життя створив близько 20 тисяч робіт. Про свою творчість казав так: "Я не володію жодною своєю картиною, тому що оригінал Пікассо коштує кілька тисяч доларів - таку розкіш я не можу собі дозволити." Пропонуємо ознайомитись із кращими роботами художника.
Про місця, де побував Ференц Ліст у Чернівцях, та як він вплинув на розвиток музики на Буковині. Згадки до 210-ої річниці від дня народження видатного угорського композитора, піаніста, диригента, публіциста, представника музичного романтизму, засновника угорської композиторської школи.
Понад 150 років тому на вулиці Головній, біля готелю «Молдавія», зупинився диліжанс. Із нього вийшов молодий Ференц Ліст…
У Чернівцях він побував всього один раз, але спогади про нього збереглися досі. А на площі Філармонії музикантові встановили пам’ятник. Що робив та де побував Ференц Ліст у Чернівцях, як його приймали 173 роки тому та на що надихнуло наше місто музиканта світової слави, читайте у нашому черговому випуску в рубриці «Незвідане місто».
Сьогодні разом із екскурсоводкою, дослідницею історії Чернівців Лесею Щербанюк пройдемося місцями, де побував Ференц Ліст, та почуємо нові, цікаві історії про музиканта.
Ліст. Портрет Міклоша Барабаша, 1847 рік
«Цього року весь музичний світ відзначає 210 річницю з дня народження Фредеріка Шопена, і хоча Шопен не відвідував Чернівці, але тут побував його найкращий другФеренц Ліст. А ще у Чернівцях народився один із його найталановитіших учнів — Карл Мікулі. У житті Чернівців є такі короткі моменти перебування або відвідування нашого міста проїздом харизматичних особистостей, які засвітили своєю появою яскравою зіркою і назавжди залишилися в пам’яті міста та його жителів не лише у спогадах, а й мають відбиток на культурному житті Чернівців на віки. Саме таким був приїзд у наше місто угорського композитора, піаніста, педагога, диригента, публіциста, представника музичного романтизму, засновника угорської композиторської школи або якщо коротко – одного з найвидатніших та найвпливовіших піаністів свого часу — Ференца Ліста», – розповідає Леся Щербанюк.
Починаємо нашу екскурсію сьогодні від будинку на вулиці Головній, 14, де за австрійських часів був готель «Молдавія».
«Надвечір, далекого 22 травня 1847 року, тут зупинився дуже вишуканий аристократичний диліжанс, із нього вийшов трохи стомлений далекою дорогою, але красивий і богемний Ференц Ліст та його вірний друг і незамінний помічник – секретар, нерозлучний супутник під час багаторічних виснажливих концертних турне Гаетано Беллоні з чемоданами. В їхній компанії був також палкий шанувальник таланту Ференца Ліста граф Тарновський. На той момент Лісту було 37 років. І він уже об’їздив усю Європу, у всіх європейських столицях дав свої блискучі концерти, якими захоплювалося найвишуканіше товариство. І ось це було його таке останнє прижиттєве концертне турне, після чого він хотів залишити дуже виснажливу концертну діяльність, аби мати можливість займатися лише написанням музичних творів. Але на той момент потрібно було вирішити ще й матеріальний бік подальшого існування, а це могли дати тільки концерти», — розповідає Леся Щербанюк.
Цікаво, що Ліст збирався ще зробити турне Америкою, де йому пропонували дуже високий гонорар. Проте він відмовився, а в Чернівцях таки виступав.
Отже, попередній маршрут Ліста був таким: з Угорщини через Трансильванію (яка на той час входила в Угорське королівство на території Австрії), у Бухарест (Румунське князівство), Ясси (столиця Молдавського князівства), Одесу, звідти морем до Туреччини. Кінцевою та головною метою гастролей Ференца Ліста Європою був Константинополь, нині Стамбул, та Атени. Дорога туди пролягала через Галичину і Буковину.
Проте він давав концерти навіть у крихітних містечках, а саме такими на той час були Чернівці. Тут ще не було ні залізниці, ні резиденції, ні красивих споруд, якими захоплюємося сьогодні. Проте він упродовж всього життя пам’ятав заповідь батька: «…мистецтво не для слави…Будь добрим, синку, і… сильним. Працюй». А ще Ференц Ліст вважав, що концерти класичної музики виховують прекрасне в людині і присвятив цьому все своє життя», – цитує книжку «Если бы Лист вел дневник…» пані Леся.
Проте найголовніше те, що саме у Чернівці Ліст приїхав у молодому віці і був у той час закоханий! До нашого міста він приїхав із маєтку княгині Кароліни Сас-Вікенштейн.
Леся Щербанюк каже, що містяни зробили все, аби перебування Ференца Ліста у Чернівцях запам’яталося назавжди. Товариство сприяння розвитку музичної культури на Буковині та його президент Карл Умлауф, який попри те, що очолював Крайовий суд Буковини, був палким прихильником музики, підготували гідну зустріч такому іменитому гостю. Коли стало відомо, що у Чернівці приїжджає Ліст, організацію з його зустрічі узяв на себе саме Карл Умлауф. Зокрема зустріч, обід, ночівлю тощо. Все це організували до приїзду Ліста, аби він повірив, що Чернівці розуміють толк у високій музиці.
Ф. Ліст зупинився у готелі «Молдавія», оскільки тут був найвідоміший на той час у Чернівцях музично-мистецький центр, і тут у залі відбувалися всі виступи. Але, мабуть, не лише через це.
«Напередодні, 1844 року, в Париж до Шопена приїхав чернівчанин Карль Мікулі, аби брати в нього уроки музики, а готель «Молдавія» тримав його батько. Саме в салоні Шопена вони познайомилися, і в Ліста були гарні стосунки з Мікулі. Вони навіть народилися в один день, тільки з різницею в роках, і добре розуміли один одного. Тож Мікулі запросив Ліста виступити в Чернівцях, коли почув, що той їде в турне до Румунії», – розповідає екскурсоводка.
Саме тут Ференц Ліст дав два концерти класичної музики у великій залі готелю. Незважаючи на високу ціну, всі місця були заповнені. Квитки на концерт Ференца Ліста коштували від 5 до 15 флоринів. Викласти такі гроші за концерт могли лише заможні чернівчани. Місцеве панство не шкодувало коштів на концерт такої знаменитости. Послухати маестро приїхали також меломани зі всієї Буковини.
Преса ще довго повідомляла відгуки про цю подію: «…і ось з’явився Ліст, по-юначому стрункий, напів Апполон, напів Гермес, із чітко окресленим тонким, натхненним обличчям. Обрамлений білявою хвилею в’юнкого волосся, з витончено-граціозними французькими манерами, людина іскрометної дотепности, високої оригінальности. Геній у своїх найвищих проявах, без грама пихи чи зарозумілости, милий, невимушено простий. У концертній залі, трохи відвернувшись від рояля, юний бог музики розмовляє з дамами, розсипає жарти, експромти, – і несподівано, наче осяяний вищим натхненням, повертається до інструмента швидким поривом і легко й недбало опускає руки на клавіші. І під його пальцями народжується блискучий каскад звуків… Усі німіють, а згодом зринає буря оплесків...».
У концертному залі тоді ошатного готелю він зіграв напам’ять увертюру Россіні «До Вільгельма Теля», «Місячну сонату» свого улюбленого Людвіга Бетховена, натхненно імпровізував, виконуючи полонези, вальси і мазурки Шопена. Треба зауважити, що це була його характерна риса виконавського стилю або, як тепер кажуть, візитівка – блискуча імпровізація. Віртуозній і непревершеній грі Ференца Ліста, якою завжди захоплювалася вся Європа, сприяла як чудова будова його рук, так і наполеглива праця насамперед. Його улюблений учитель музики Карл Черні подав йому найкращу школу для піаністів – вивчення сонат Клементі, привчив його відчувати такт, витончений удар по клавішах, красивому тону, якими пальцями найзручніше грати і правильно розуміти та представляти музику. Треба зазначити, що маленький Франц був не тільки талановитий, а ще й неймовірно ретельний і працьовитий хлопчик.
Того вечора Ліст зіграв для вдячних чернівчан власні твори «Кампанеллу» та «Дон Жуана». Представив свою обробку «Коломийки», яку на прохання зворушеного єпископа Буковини Євгена Гакмана виконав аж двічі. У його репертуарі вперше звучали українські мелодії.
Як було тоді прийнято назагал, таких музикантів, як Ференц Ліст, запрошували до себе в мистецькі салони шановані і багаті мешканці тих міст, де проходили концерти знаменитостей. Тому чернівчани, звісно, також не відставали від такої традиції. У нашому місті маестро пробув цілий тиждень. Усюди виявляв себе як люб’язний, товариський і, заразом, вишукано світський співрозмовник.
Обідати Ференц Ліст ходив через дорогу до помешкання відомої та заможної родини барона Євдоксія Гурмузакі (власне, сам будинок згорів під час великої пожежі). Тут усі діти мали добру музичну освіту. А раніше донечкам барона Гурмузакі музику викладала мадам Гійом із Парижа, сестра Віктора Гюго, з яким також дружив і Ференц Ліст.
«У душі великого маестро залишилася згадка про зустріч із мандрівним скрипалем мошулом Николаєм Сучавським. То було на одному з обідів у барона Гормузакі, коли старий мошул, циган Николай із Сучави, прозваний Сучавським, славетний леутар у своїй звичній турецькій одежі (такий у нього був імідж), як би ми тепер сказали, торкнув смичком скрипку… Родина Гормузаків була дуже багатою і впливовою, тому їм хотілося чимось вразити самого Ференца Ліста. І їм це успішно вдалося – для цього вони запросили скрипаля Николая Сучавського (а то коштувало чимало). Боже, як грав цей скрипаль-віртуоз угорські мелодії, аби зробити йому приємність. У його виконанні звучали румунські дойни та українські народні мелодії. І Ференц Ліст тут же записав від нього декілька мелодій українських пісень, молдовських танців, зокрема знамениту на Буковині до сьогодні «Коребяску». Пізніше в його «Угорських рапсодіях» можна відчути присутність тих мелодій»,– розповідає Леся Щербанюк. — «Ліст не знав, як йому віддячити, й, обійнявши старого майстра, за трепетним звичаєм сипнув у його бокал із шампаною жменю золотих дукатів».
Варта уваги продовгувата двоповерхова будівля світло-жовтого кольору під № 10 на вулиці Митрополита Андрея Шептицького, скромний фасад якої прикрашає тільки мережаний балкон на консолях. Його першим власником був барон Йохан фон Мустяца. Саме в цьому будинку 1847 року піаніст і композитор Ференц Ліст під час званої вечері у барона дав один зі своїх імпровізованих концертів. На цій вечері був присутній і єпископ Євген Гакман, який винаймав собі кімнату в будинку барона, оскільки провадив дуже скромний побут, і в нього ніколи не було власного помешкання. Того вечора Ференц Ліст, як завжди на гостинах, виконав низку музичних творів для гостей. Безпосередній, розкутий, він на всіх чернівецьких запросинах був дуже щирим і бажаним гостем.
Фото надане Л. Щербанюк
Наступна наша локація — площа Філармонії.
Цей вишуканий музичний пам’ятник у Чернівцях відкрили на знак подяки та гордости, що Ліст побував у нашому місті. Встановили його Генеральне консульство Угорщини в Ужгороді та громада міста Чернівців. Пам’ятник спорудили у жовтні 2015 року – вертикальний у формі чорно-білих клавіш. Він виготовлений із чорного граніту, білого каменю та бронзи. На ній напис трьома мовами: українською, угорською та англійською — у пам’ять про концерти Ференца Ліста 1847 року, що відбулися у Чернівцях. Зверху на стелі розміщена мініатюрна гротескна фігура композитора. Пам’ятний знак збудували за проєктом ужгородського скульптора Михайла Колодка, який таким чином показав вічність музики проти навіть такої геніальної людини. Позаду стели встановлений датчик руху. Якщо натиснути на клавішу — він спрацює і почне лунати Друга угорська рапсодія – один із найвідоміших творів композитора. Його дуже люблять і ним захоплюються всі гості міста.
«Завжди кажу гостям, хто хоче мати тонкий слух і бути добрим музикантом, обов’язково повинен потерти носика Лісту. Бачите, як він блищить. Бо всі ретельно труть йому носика», – каже Леся Щербанюк.
Ще одне місце, де побував Ференц Ліст у Чернівцях, — колишній Дім губернатора (Landesprampsident) на Центральній площі, 9 (нині тут Румунський народний дім та Апеляційний суд), а сама будівля на початку ХХ століття перебудована. Тут жив і працював Карл Умлауф.
Після другого свого концерту, в останній день перебування в Чернівцях, Ференц Ліст гостював тут у судового президента Умляуфа.
«Це була дуже високоосвічена людина, яка цінувала музику й очолювала товариство музики на Буковині. Він сам співав, ставив опери, перекладав, створив свій самодіяльний театр. Його дім був центром єднання усіх чернівецьких музичних сил. Тут звучали струнні квартети Гайдна, Моцарта, Бетховена. Це чиновник, який пройнявся музикою настільки, що свій музичний салон він реалізував удома, і тут завжди звучала музика», – розповідає екскурсоводка.
Господар на честь гостя влаштував показ «Чарівної флейти» Моцарта у постановці членів «оперного товариства», самодіяльних співаків. Ліст був приємно вражений неординарністю самого Умлауфа і своєрідністю трактування твору Моцарта. Навіть сам узяв участь у виставі – акомпанував на фортепіано, диригував, інколи і підспівував.
Далі йдемо на вулицю Українську.
«Ми зайшли у симпатичний чернівецький під’їзд, який дуже люблять чернівчани. Сьогодні це адреса Українська, 8, яка на той час, коли в місті давав свої знамениті концерти маестро, називалася Schlangengasse, 4. І тут теж побував Ференц Ліст. Це був приватний будинок освіченого і таки доволі заможного для того часу молодого чоловіка – Ісаака Рубінштейна. Він був депутатом Буковинського сейму, депутатом Державної Ради у Відні від Буковини, тобто представником так званої торгово-фінансової буржуазії. Тут він влаштував літературний салон, де збиралося чернівецьке товариство. Звісно, тут був музичний інструмент як необхідний предмет гордости. Помешкання було просторе, і такому шановному гостеві, як Ліст, було де комфортно розміститися разом із відданим помічником… Тому за клопотаннями організатора зустрічі Умлауфа саме Рубінштейн мав за честь приймати в себе такого іменитого гостя. І тому за час перебування в Чернівцях він проживав за цією адресою. Будинок простояв до 1897 року», — каже пані Леся.
У під’їзді будинку досі збереглася дерев’яна бруківка. Це раніше був заїзд для фіакрів.
Оскільки будинок Ісака був великим і презентабельним, він отримав від Карла Умлауфа завдання поселити тут на ночівлю Ференца Ліста. Коли маестро йшов сюди на ночівлю, тут збиралося чернівецьке товариство, грали на фортепіано, говорили про філософію тощо.
До речі, у Ліста була давня звичка – давати щедрі добродійні концерти всюди, де б той не гастролював. А він жертвував великі гроші на користь лікарень, безробітних, сирітських будинків і культурних закладів, на утримання і навчання обдарованих музикантів… Бо добре пам’ятав, як п’ятеро заможних угорських магнатів, зачудованих його дитячою грою, пообіцяли сплачувати батькові певну суму, аби «маленьке диво» отримало фахову музичну освіту. Обіцяли…
Джерела пишуть, що Ліст мав поїздку до Туреччини. Наприкінці липня він приплив пароплавом до Одеси, де на нього чекала Кароліна з сім’єю. Він провів тут більше місяця, дав шість великих концертів. Але не це було для нього тоді головним. Перебуваючи в Одесі, Ліст і Кароліна зрозуміли, що кохають одне одного і не хочуть розлучатися. Після гастролей він повернувся у Воронівці до Кароліни й остаточно вирішив відійти від шаленого гастрольного життя та присвятити себе композиторству.
Кароліна Сайн-Вітгенштейн 1847 р.
Кароліна Вітгенштейн продала декілька маєтків і виїхала з донькою з країни. Ліст чекав на них на кордоні, разом вони попрямували до Відня і на батьківщину Ліста до Райдинга, а згодом – у Веймар. Кароліна залишила забезпечене і налагоджене життя і поселилася з Лістом у невеличкому бюргерському містечку Веймарі, тут вони прожили разом 12 років. Кароліна доклала всіх зусиль, аби він міг творчо працювати і писати свою музику. Там Ліст створив 12 симфонічних поем. У цей же період написав і видав «Зібрання пісень» у 7-ми зошитах, сонати і п’єси для фортепіано, симфонії «Фауст», «Данте», «Гранська месса» і 15 із 19-ти його угорських рапсодій, де вчувається вплив музики, яку для нього в Чернівцях грав скрипаль-віртуоз Миколай Сучавський.
Так Кароліна стала музою Ліста та господинею вілли Альтенбург, де вони жили. Вона вела його справи, відкрила на їхній віллі музичний салон, допомагала Лісту з його родиною — доглядала хвору матір композитора, влаштовувала життя доньок і сина. Саме з Кароліною він здійснив свої творчі задуми – вона створила умови, аби він мав можливість написати майже всі свої музичні твори. Як писав пізніше сам Ференц Ліст: «Усім, що я зробив за останні 12 років, я зобов’язаний жінці, яку жадав назвати своєю дружиною… Ім’я цієї коханої мною жінки – княгиня Кароліна Вітгенштейн… Я не можу без трепету вимовити це ім’я».
А чернівецька преса ще довго писала про ті два концерти славетного маестро в Чернівцях. Його вишуканий, блідий і чистий «флорентійський профіль» ще надовго залишиться в пам’яті чернівецьких панянок. А ми ще раз подумки повернемося в той далекий 1847 рік, про який сам Ференц Ліст уже після концерту в Чернівцях у піднесеному настрої пише в листі до мами: «… наближається час, коли вирішується моє життя … несподівана і вирішальна подія схиляє чаші ваг, як здається, в бік щастя … 1847 рік принесе мені успіх!»
27 листопада 2021 року виповнюється 60 років від дня народження Андрія Семеновича Шкургана — українського оперного співака (баритон), заслуженого артиста України (1998), заслуженого артиста України, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, соліста Варшавської національної опери, лауреата понад десяти міжнародних і національних конкурсів в Україні, Польщі, Франції, Німеччині, Фінляндії, Данії, Італії, Австрії, володара титулу «Вердіївський голос» (Італія), володара Кубка президента Франції та медалі Міжнародного товариства артистів-музикантів.
Народився 27 листопада 1961 року в містечку Самбір, що на Львівщині, проте становлення його як творчої особистості відбувалося саме в Чернівцях. Батько, Семен Шкурган, був солістом Чернівецької філармонії, відомий баритон, заслужений артист України, музичний педагог, нині працює професором Краківської музичної академії. Мати, Тамара Мар׳янівна, піаністка, хоровий диригент, історик музики ( 40 років викладає в Чернівецькому музичному училищі).
Надзвичайна обдарованість Андрія Семеновича проявилася в досить малому віці. З раннього дитинства почав читати, розвиваючи вільне читання українською та російською мовами ( в 4 з половиною роки ). Згодом, у віці 5 років, - польською мовою. Знання польської мови успадкував від матері, няня якої була полькою.
У 1967 році шестирічний Андрій почав навчатися в Чернівецькій середній школі №23 (нині Чернівецька гімназія №5). Закінчивши школу в 16 років, склав іспити та вступив до університету на математичний факультет.
Андрій навчався на факультеті прикладної математики Чернiвецького державного унiверситету з 1978 до 1983 р. Свою творчу кар’єру почав у 17 років у вокально-інструментальному ансамблі.
Андрій Шкурган дуже любив Чернівці, але обставини складаються так, що він їде до Львова, де прослуховується до місцевої філармонії в ансамбль "Верховина".
У 1989 роцi А.Шкурган закiнчив Львiвську консерваторiю у класі народного артиста України I. Кушплера (солоспiв), заслуженої артистки України З.Максименко (камерний спiв), професора О.Грицака (оперний спiв), народного артиста СРСР О.Гая (акторська майстернiсть). Пiд час навчання Андрiй здобуває переконливi перемоги у конкурсi iменi Соломiї Крушельницької в рамках першого фестивалю оперного мистецтва iменi С.Крушельницької у Львовi та на Всеукраїнському конкурсi вокалiстiв iмені М.Лисенка. Працював у ансамблі пісні й танцю "Верховина" у Дрогобичі, потім став солістом ансамблю пісні й танцю "Галичина" у Львові. Згодом, коли йому не знайшлося місця на сценах українських опер, викладав вокал у музичному училищi та став солiстом Чернівецької обласної фiлармонiї.
Після перемоги на конкурсі ім. Ади Сарі (Польща) А. Шкургана запросили працювати до Великого театру м. Лодзі, співав в оперних театрах Вроцлава і Битома. Працював за контрактом у США. З 1995 року - соліст Варшавської національної опери.
На початку артистичної кар’єри Шкурган брав участь у різних конкурсах: здобув у Тулузі Кубок президента Франції, Гран-прі Міжнародного конкурсу європейських співаків з рук королеви Данії Маргарет II, в італійському містіі Буссето - титул "Кращий вердіївський голос", медаль Міжнародного товариства артистів-музикантів. Переможець Міжнародного конкурсу вокалістів ім. С.Монюшка (Польща), конкурсу оперних співаків ім. Адама Дідура (Польща), III Міжнародного вокального конкурсу ім. Міріам Хулін (Гельсінкі, Фінляндія), Міжнародного конкурсу європейських співаків ім. Лаурітца Мельхіора у Копенгагені, XV Міжнародного конкурсу оперних співаків "Бельведер" (Відень, Австрія).
Свою стильову вiдточенiсть спiву, зокрема бельканто, Шкурган вдосконалював у вiдомого датського професора Андре Орловiтца, який свого часу був учнем славетного iталiйського спiвака Марiо дель Монако.
Мешкаючи за кордоном, А. Шкурган не пориває зв’язків з Україною. З 1998 р. - заслужений артист України, а з 2000 р. - лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Шевченкіана - це втілення своєрідного перехрестя, перетин двох Чумацьких Шляхів української культури - Тараса Шевченка і Миколи Лисенка. "Доля” поєднала трьох видатних українських митців – поета Тараса Шевченка, композитора Миколу Лисенка та оперного співака, нашого сучасника Андрія Шкургана (бас, баритон). Він співав Шевченкіану у Фінляндії, Данії, Франції, Польщі, Чехії, США, Румунії, Німеччині, Австрії, Бельгії.
Андрій Шкурган - найтитулованіший оперний співак у Європі, який представляє українську культуру в світі і увійшов в історію національної культури як її гордість.
В стінах рідної гімназії йому присвоєно високе звання – ПОЧЕСНИЙ ГІМНАЗИСТ.
На Алеї зірок в серці Буковини горить зірка видатного оперного співака Андрія Шкургана,
українця за духом, словом, піснею…
Оперні партії
король Роджер («Король Роджер» К.Шимановського, США, 1992),
Амонасро («Аїда» Дж. Верді, Польща, Німеччина, 1993),
арія Еола з кантати № 205 («Умиротворений Еол» Й.-С Баха),
арієтта, речитатив та арія Сімома з ораторії «Пори року» Й.
Гайдна),
арія з пасторальної кантати Г. Перселла «Німора і пастух»,
арія з кантати Дж. Каріссімі «Вікторія»,
серенада і арія Дон Жуана («Дон Жуан» В. А. Моцарта), пісня
Петера з опери «Ганс і Грета» Е. Хумпердінга,
арія Палі Роча («Циган-прем'єр» І.Кальмана),
каватина Султана («Запорожець за Дунаєм» С.
Гулака-Артемовського),
арія Остапа («Тарас Бульба» М. Лисенка),
пісні Миколи і Виборного («Наталка Полтавка» М.Лисенка),
дві арії Мартина («Милана» Г.Майбороди),
балада Гната («Назар Стодоля» К. Данькевича),
аріозо Мізгіря, Венедецького гостя,
арія Королевича («Снігуронька», «Садко», «Царева наречена»,
«Кощій Безсмертний» М. Римського-Корсакова),
епіталама Віндекса, романс і арія Демона («Нерон»,
Демон" А. Рубінштейиа),
балада Томського («Пікова дама» П. Чайковського) та ін.
Романси і пісні
з циклу: «Зимовий шлях», «Серенада», «На Рейні» Ф. Шуберта,
«Виказана таємниця», «У сяйві теплих травневих днів», «Я не
серджусь»,
цикл «Бідний Петер» Р. Шумана,
«Серце поета» Е. Гріта, «Розмова», «Дві зорі», « Козак»,
«Чари» С. Монюшка,
«Вояк», «Дві смерті» Ф.Шопена,
«Думка», «Огні горять» С. Воробкевича,
«Тост до Русі» М. Вербицького,
«Рідний краю» В. Матюка,
пісні та романси С. Рахманінова, С. Танєєва, І. Карабиця,
О.Білаша, Г. Гаврилець, Л. Дичко, П. Майбороди, Д. Клебанова, Ю. Ржавської, Б.
Фільц, Б. Янівського,
понад 300 українських народних пісень в обробках різних
композиторів.
Композиції на слова Шевченка
У репертуарі Шкургана 52 композиції на слова Т.Шевченка:
«На в городі коло броду»,
«Садок вишневий кодо хати»,
«Ой чого ти почорніло»,
«Минають дні»,
«Огні горять»,
«Не женися на багатій»,
«Реве та стогне Дніпр широкий»,
«Ой крикнули сірі гуси»,
«У тієї Катерини»,
«Ой я свого чоловіка»,
«Доля»,
«Понад полем іде» («Косар»),
«Учітеся, брати мої»,
«Чого мені тяжко»,
«Єсть на світі доля»,
«Гомоніла Україна»,
«Мені однаково»,
«Свято в Чигирині»,
«Гетьмани, гетьмани»,
«Ой Дніпре мій, Дніпре» (спів Яреми із поеми «Гайдамаки»),
«Тече вода з-під явора» (дует),
«Б'ють пороги» — кантата (всі три сольні партії — за тенора,
баритона і баса); М. Лисенка,
«У гаю, гаю» (спів Яреми із поеми «Гайдамаки») Д.
Сочинського,
«Огні горять» О. Карпатського (вільна обробка із С.Воробксвича),
«Зоре моя вечірняя» В. Уманця,
«Реве та стогне Дніпр широкий» В. Косенка,
«За байраком байрак» С.Людкевича,
«Давно те минуло» (уривок із поеми «Гайдамаки»),
«Сонце заходить» А.Кос-Анатольського,
«Наш отаман Гамалія» (балада Гната із опери «Назар Стодоля»)
К.Данькевича,
«Думи мої» М. Вериківського,
«Та забіліли сніги» П. Майбороди,
«Неначе степом чумаки» Д. Клебанова,
«Од села до села» Ю. Мейтуса,
«Летить галка через балку» М. Васильчснка,
«Ой чого ти, тополенько, не цвітеш», «По діброві вітер виє»,
«Защебетав соловейко», «Не щебече соловейко», «Така її доля», «Плавай, плавай,
лебедонько» Г. Верьовки, обробки Л. Ржецької, Я. Сичова, К. Скорохода.
Нагороди та візнаки
Лауреат конкурсів
ім. С. Крушельницької в рамках 1-го фестивалю оперного
мистецтва ім. С. Крушельницької (Львів, 2-га премія, 1988),
всеукраїнського конкурсу ім. М.Лисенка (Київ, 3-тя премія,
1988),
4-го конкурсу вокалістів імені А. Сарі. (Польща, 1-ша
премія; три спец, премії, 1991),
перемога на конкурсі співаків на роль Короля Роджера у
Мічнган-опера та Грейт Баффоло-опера компані (США) і контракт на цю роль на
1992,
37-го Міжнародного конкурсу у Тулузі (Франція, Гран-прі,
1991), Кубок президента Франції (1991),
відібраний із 1500 співаків США, Канади, Південної Америки,
Європи і допущений до участі у півфіналі конкурсу ім. Лучано Паваротгі,
учасник заключного концерту Європейського півфіналу (Модена,
Італія, 1991), 1-го Міжнародного конкурсу вокалістів ім. С.Монюшка (Польща,
2-га премія, 1992),
5-го конкурсу оперних співаків ім. А. Дідура (Польща. 1-ша
премія і 4 спеціальні призи, медаль Всепольського товариства
«Артистів-музикантів», 1994),
3-го Міжнародного вокального конкурсу ім. Міріам Хелін
(Гельсінкі, Фінляндія, 4-та премія. 1994),
Міжнародного конкурсу італійської оперної арії (І. Честеллі)
у Берліні (3-тя премія, 1996),
Міжнародного конкурсу європейських співаків ім. Лаурітца
Мельхіора у Копенгагені під заступництвом королеви Данії Маргрете II (1-ша
премія, 1996),
24-го міжнародного конкурсу «Вердіївські голоси» (Буссето,
Італія, 3-тя премія, титул «Вердіївський голос», 1996),
15-го міжнародного конкурсу оперних співаків «Бельведер»
(Відень, Австрія, 3-тя премія, 1996).
Шевченківська премія
Національна премія 2000 р. за концертні програми 1995—1999
рр.:
«Вокальні твори М. Лисеика на вірші Т.Шевченка»,
«Україна музична: вчора і сьогодні» (твори українських
композиторів та українські народні пісні),
"Андрій Шкурган — «Вердіївський голос» (сцени та арії з
класичних опер),
«Вокальні твори слов'янських композиторів» (С.Монюшка,
Ф.Шопена, А. Дворжака, П. Чайков-ського та ін.).
Родина
Він є сином співака, заслуженого артиста УРСР Семена
Шкургана та відомої вчительки заслуженого працівника культури України,відмінника
освіти України Тамари Шкурган
Джерела
[Андрій Шкурган] // Пам'ятаймо! (Знаменні та пам'ятні дати
Буковини в 2006 році): біблографічний покажчик.- Чернівці: Зелена Буковина
,2005. — С. 149—152. — ISBN 966-8410-44-0.
Шкурган Андрій Семенович // Шевченківські лауреати
(1962—2001): енцикл.довідник / авт.-упоряд. М. Лабінський.- Київ, 2001. — С.
629—633.
Шкурган Андрій Семенович // Богайчук М. Література і
мистецьтво Буковини в іменах: словник-довідник / Микола Богайчук. — Чернівці:
Видавничий дім «Букрек», 2005. С. 298—299. -ISBN 966-8500-64-4.
Бабух В. Тріумф золотого голосу України/ Василь Бабух //
Чернівці. — 2002.- 22 березня (№ 12). — С. 8.
Білан А. Ім'я, яке стало символом / А. Білан // Українська
культура. — 2000.- № 1. — С. 20-21.
Гусар Ю."Я— син
свого народу" // Гусар Ю. Зірки не гаснуть / Юхим Гусар. — Чернівці, 2003.
— . 67-76.
Гусар Ю. 27 листопада народився оперний співак, заслужений
артист України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Андрій
Шкурган (1961) /Юхим Гусар // Вечірні Чернівці.- 2007.- 27 листоп. (№ 47).- С.
6.
Гусар Ю. Духом таланту освячений дивоспів: [про Андрія
Шкургана] / Юхим Гусар // Час 2000.- 2001. 23 листопада (ч. 47).- С.12.
Гусар Ю. «Європа не має такого баритона. Америка — теж»:
[про Андрія Шкургана] / Юхим Гусар // Чернівці. — 2001. — 18 травня 93 20). —
с. 12, фото.
Л. І. Щербанюк. Буковинці — лауреати Національної премії
України імені Тараса Шевченка: Бібліогр. покажч.- Чернівці,2004.- 76 с.
Андрій Шкурган
Дзюба І. Висока планка Шевченківської премії // Дзеркало
тижня.- 2000.- 1 квіт.(№ 13).- С.11.
Кобевко П. Андрій Шкурган — український геній зі світовим
ім'ям // Час.- 1996.- 22 березня (ч. 13).- С.5.
Марусик Т. Андрій Шкурган: «Соромно не бути собою» //
Дзеркало тижня.- 2000.- 18 лимтоп. (№ 20).- С. 16.
Поліщук Т. Лірик — прагматик Андрій Шкурган // День.- 2001.-
17 січ. (№ 9).- С.5.
Черняк Л. Андрій Шкурган: «Найбільшою нагородою для мене … є
Незалежність України» / Людмила Черняк // Буковина.- 2001.- 24 серпня (№ 64).-
С. 3; 29 серп. (№ 65).- С.3.
Шкурган А. «Я не народний артист — я артист українського
народу»: інтерв'ю / вів Т.Марусик // Сучас
Шляхетне життя неодмінно породжує красиві легенди про смерть. Так сталося і з патріархом національної музики, глибоким і самобутнім композитором Дмитром Бортнянським. Серцем відчуваючи, що ось-ось має з’явитися щербата, знаний музикант попрохав привести до нього улюблену Придворну співочу капелута попросив заспівати один зі своїх хорових концертів – 33-й. Так 28 вересня (10 жовтня) 1825 р. у Павловську, під Санкт-Петербургом, у власному триповерховому будинкуна Мільйонній вулиці, 9А, прикрашеному різьбленими дубовими дверима, – в оточенні херувимів, геній української музики відлетів туди, де на нього вже всі очі повиглядали Бах, Ґендель і Моцарт.
Не змогли чоловіка, батька та діда утримати в улюбленому кріслі в кабінеті ані кохана дружина Ганна Іванівна Бортнянська, ані єдиний син, гвардії поручик Олександр Бортнянський, ані двійко чарівних онуків – Марійка та Дмитрик. Неземною порожнечею зяяв його робочий кабінет, у якому в задумі композитор любив скоротати вечір. Місця собі не знаходила і 27-річна дівчина Олександра Михайлівна, котра нічого не знала про власних батьків, бо ще малолітньою їй дали притулок Дмитро Степанович та Ганна Іванівна; відтоді вихованка стала вважатися членом сім'ї, яку подружжя виховувало як власну дочку.
Нестримно, над Північною Пальмірою Дмитро Бортнянський летів у музичний вирій, а вслід линули звуки його власного хорового концерту, який востаннє перед автором виконували півчі Імператорського хору. Отой безсмертний псалом 41 із Молитвослова “Вскую прискорбна еси, душе моя?”, у повчання синам Кореєвим:
- Вскую прискорбна еси, душе моя? И вскую смущаеши мя? Уповай на Бога, яко исповемся Ему, спасение лица моего, и Бог мой. / Ко мне самому душа моя смятеся: сего ради помянух Тя от земли Иордански и Ермониимски, от горы малыя. / Бездна бездну призывает во гласе хлябий Твоих, вся высоты Твоя и волны Твоя на мне преидоша. / В день заповесть Господь милость Свою, и нощию песнь Его от мене, молитва Богу живота моего.
Художник А. Максимов, портрет
Бортнянського
* * *
Так Дмитро Бортнянський повернувся до справжніх витоків, адже у багатьох справах він був першим. Геній із Глухова був першим музикантом-українцем, який отримав вищу освіту за кордоном. Він став першим композитором у Російській імперії, чиї твори ставилися на сценах європейських театрів. І, нарешті, першим композитором у Російській імперії, чиї твори почали друкуватися як партитури: чотириголосої літургії “Херувимська пісня” для хору а капела (1782), романс на французький текст (1783) і таке інше.
Він був і залишається одним із найяскравіших представників європейської світської й духовної музики, чиїм творам завжди були притаманні характерні національні риси. Феномен Бортнянського до сьогодні не має історичних аналогів і є безцінним спадком вітчизняної музичної культури.
Кумедні наші не-брати… Свого часу провідні музичні критики Російської імперії навперебій нарекли українця із Глухова “дідусем російської музики”, тоді як “батьком російської класичної музики” визнали Михайла Глінку (1804-1857), котрий неодноразово бував у Чернігові та Ічні, Ніжині, Григорівці, Монастирищах, а в Качанівці у маєтку Тарновських у 1838 р. працював над оперою “Руслан і Людмила”, уривки з якої вперше виконав домашній хор мецената Григорія Тарновського.
* * *
Кажуть, предки його походили з мальовничого села Бортне Бічського староства Краківського воєводства (Bartne; тепер – село Горлицького повіту Малопольського воєводства Республіки Польща). Оскільки згадуване село лежало в центральній Лемківщині (тепер – Новосанчівський повіт Підкарпатського воєводства Польщі), то беззаперечним факт лемківського походження предків композитора, в тому числі й його дєді Стефана, який за не до кінця з'ясованих причин вирушив до міста Глухова на Чернігівщині (тепер – Сумська область).
Тут слід зробити важливу увагу. З давніх давен, навіть за хвиль насильницького сполячення лемки традиційно залишалися православними. Утім, після проголошення Брестської Унії 9 жовтня 1596 р. передбачувано почалося утворення Руської унійної церкви, згодом названої греко-католицькою: вона визнавала верховенство Папи Римського та приймала католицьке віровчення. Ясна річ, почалися утиски і переслідування православних. Супротив загальній біді, як водиться в Україні, розділився. Одні, вірні православному обряду лемки чинили опір окатоличенню місцевих селян, часто конфліктували з католицькою владою, навіть у воєнізовані загони об’єднувалися. Інші – або тікали за Карпати, або тягли на Схід.
Із села Бортне у 1746 р. виїхало до Росії сім сімей. Про це свідчить відповідний запис, знайдений у місцевій церковній книзі архієреєм Польської православної церкви (1983), архієпископом Перемишльським і Новосанчівським Адамом (у миру – Aleksander Dubec; 1926 -2016), котрий від 1965 р. служив на Лемкінщині. У документі зокрема йшлося:
- Старий Бортнянський дяк Стефан Дзямба розповідав мені, що в церковній книзі “Пісного Тріоді” існував такий лаконічний запис: “... і гнані за віру, Стефан Шкурат, батько Дмитра Бортнянського, Михайло Шкурат, Ілько Шкурат, Василь Пашко (...), Собина”. Та книга після 1945-го року зникла, а Стефан Дзямба так і не міг згадати ім’я Собини, як і прізвища ще двох сімей. Він також переказував ще, коли він був хлопчиськом, дід казали, що син Стефана Шкурата “вийшов у люди”, щоб увічнити своє походження, а Стефан Шкурат потім назвався Бортнянський.
Портрет Б. Галуппі
* * *
Тепер усе якось склалося. Вимушено, аби не бути окатоличеним, батько майбутнього композитора, Стефан Шкурат, разом із братами подався на Гетьманщину, де записався у козаки та служив під орудою гетьмана Розумовського. Із часом, у Глухові став містянином, себто “глухівським міщанином”. В Україні прізвище він змінив на Бортнянський, аби в серці завжди бриніла назва рідного села. У 1755 р. зайду навіть обрали козацьким сотником, що значило: за статусом він перейшов до полкової старшини Ніжинського полку. Там Степан Васильович Бортнянський пошлюбив козачку, заможну вдовицю Марину Дмитрівну Толстую, яка колись була у шлюбі з чоловіком із Московії. Поєднавши долі, оселилася пара у будинку дружини.
Відповідних документів, належних записів у церковних книгах про дату народження майбутнього композитора не збереглося. Однак найімовірнішою музикознавці вважають 28 жовтня (8 листопада) 1751 р., ґрунтуючись на тому, що найпопулярнішим святим на ім’я Димитрій (Дмитро) на теренах України був грецький великомученик Дмитрій Солунський, день пам’яті якого припадає саме на той день. Шляхетне життя неодмінно починається зі щирої молитви до заступника. Адже ім’я Дмитро походить від давньогрецького імені Деметріос – “присвячений богині родючості Деметри”, “хлібороб” або “плід землі”.
Не беруся стверджувати, чи співала матуся Марина немовляті російські народні пісні, чи вже московка перейшла на козацькі колискові, але знаю, що хата майстра купецьких справ Стефана Шкурата, в Україні – міщанина Степана Бортнянського, стояла в самому середмісті Глухова, неподалік Троїцького храму, і Дмитрик змалку чув малиновий поклик, який полюбляє будити дитячі серця.
- Чому сумуєш, душа моя, нащо хвилюєш мене? Уповай на Бога, бо я прославлю Його; Він спасіння моє і Бог мій! / Збурилась усередині душа; бо я згадую про Тебе – із землі Йорданської та Єрмоніїмської, із Малої гори./ Безодня безодню кличе у шумі водоспадів Твоїх; усі вали Твої й хвилі Твої прокотилися наді мною. / Удень виявить Господь милість Свою, і вночі пісня Його у мене забринить, молитва до Бога мого життя.
* * *
До шести років і татові, й ненці виясніло: хлопчик володіє кришталево чистим голосом, співає точно, не фальшуючи – причому схоплює мелодії з льоту, двічі повторювати таким не треба. За кілька місяців домашнього вишколу батько привели Дмитрика до Глухівської співочої школи, де учнів навчали не тільки вокалу, але й гри на скрипці, гуслях та бандурі.
Саме в українському Глухові, що був для Російської імперії як музична столиця, талант здобував початкову музичну освіту, бо ж тутешня співоча школа віддавна постачала “дишкантів та альтів” для Придворної хорової капели в Санкт-Петербург. І з року в рік значення Глухова в Імперії лише зростало. Про це свідчили казенні кошти. Якщо 1736 р. для глухівських півчих із царської скарбниці надійшло 50 рублів (сума просто мізерна – як то кажуть, на хліб із квасом), у 1737 р. – 100 рублів, то в 1738 р. вже 250 рублів. І чим далі, тим яскравіші таланти виростали у тутешнім благословеннім краї.
Улітку 1758 р. за сильний дискант й осмислену музикальність семирічного Дмитрика Бортнянського виділив із-поміж однолітків уставник (директор) Придворної співочої капели Марко Полторацький (1729-1795), колишній козак Сосницької сотні Чернігівського полку, указом цариці Катерини II від 1763 р. приведений до дворянського звання. Як одного з десяти найталановитіших хлопчиків, той шукач вокальних скарбів забрав самородка до Санкт-Петербурга.
Виряджаючи сина в далеку путь, мати Марина Дмитрівна перехрестила малого та повісила на шию натільницю. Благословення посилають батьки, долю у Бога отримаєш сам. Більше ні тата, ні неньки, ні Гетьманщини Дмитро Бортнянський ніколи в житті не бачив, а з рідні біля нього усе подальше життя залишалася, хіба що, Музика.
Глухів, старе місто
* * *
На рівні легенди існує оповідь, що янгольська зовнішність та небесний спів хлопчини в холодній Північній Пальмірі розкривали найжорстокіші серця. На обдаровану дитину одразу звернула увагу імператриця Єлизавета Петрівна, котра, буцімто, виявляла до Дмитрика ледь не материнську турботу. Коли закінчувалися тривалі концерти і малих півчих належало випроваджувати з Палацу, траплялося, цариця вив’язувала його горло – власною нашийною хусткою.
В одну заутреню – здається, на Світле Христове Воскресіння – маленький співак, стомлений виснажливою церковною службою, заснув просто на криласі. Помітила це Імператриця і, по закінченні служби, наказала віднести до царських палат і вкласти малого в ліжко. Коли Дмитрик прокинувся, він не йняв віри, натомість уважав пробудження продовженням солодкого сну. Тим щирим збентеженням дитина змусила щиро сміятися милостиву покровительку.
- …і нехай усі вали Твої й хвилі Твої прокотилися наді мною…
Поясню наразі дуже важливу деталь: змореність спричинило не хирляве здоров’я малого, а… спосіб життя цариці. Украй рідко Єлизавета Петрівна вкладалася спати раніше п’ятої ранку: вечеряли при Дворі далеко за північ, потім – вирішували із сановниками справи державні, затим досхочу пліткували із фрейлінами і, насамкінець, аби розвіяти чавунну голову, гукали хорову капелу (ні плеєрів, ні мобільних телефонів ще не було) – слухали музику. До глупої ночі.
Відомо точно таке: при Придворній капелі діяла музична школа, де всі малолітні півчі проходили обов’язковий курс навчання. Окрім іншого, юний Бортнянський паралельно навчався в Кадетському корпусі й разом з іншими його вихованцями брав участь у придворних оперних спектаклях.
* * *
Ви можете не вірити в Ісуса, зневажати Ґенделя, але вам несила суперечити Музиці – для набожного християнина вона завжди була й залишалася запитанням і відповіддю… Та одна справа – церковні служби, відправлені у великому соборі Зимового палацу, чи малій палацовій церкві, чи навіть внутрішніх покоях її величності, але зовсім інша – італійські арії та російські або українські народні пісні, з яких складалися світські концерти у різних палацах.
Юним півчим Імператорської капели Музика давала – і немилосердно відбирала шанс. Бо для більшості юних співаків шлях у мистецтві закінчувався співом на крилосі. Але – не для Дмитрика Бортнянського.
Є відомості, що вже 1762 р. у віці 11 років хлопчина з Глухова брав участь у другій російськомовній опері “Альцеста” (“Altsesta”), написаній німецьким композитором і клавіристом Ґерманом Раупахом (Hermann Friedrich Raupach; 1728-1778) на лібрето російського поета Олександра Сумарокова. Знову поясню: у ті часи в Московії для світських театральних вистав не існувало окремого хору, а до концертів залучалася та сама Придворна капела, яка співала зранку та ввечері церковні служби.
Так ось. Дмитро Бортнянський не тільки співав солістом хору, але й, володіючи небесним дискантом, виконував сольну жіночу партію в опері “Альцеста”! Більше того, драматичному мистецтву триматися на сцені та опануванню іноземних мов (італійська й німецька) він уже не перший рік навчався, як й інші виняткові актори Італійської трупи, у сухопутному Шляхетному (Кадетському) корпусі.
І той шанс, подарований Милістю Його і Музикою, належало не змарнувати. Йому це вдалося. Коли після дворічної перерви 1764 р. виставу “Альцеста” у Санкт-Петербурзі відновили і незабаром надрукували лібрето опери, у переліку дійових осіб та виконавців проти головної чоловічої партії (цар Адмет, тенор) уже стояло прізвище Д.Бортнянського! Це значило – для юного вокаліста “вали Твої й хвилі Твої” (підліткова мутація голосу) благополучно ущухли.
Дмитро Бортнянський, гравюра
* * *
Перші п’ять років у Санкт-Петербурзі незаперечний талант із дня у день шліфували: знайомий нам полковник Марко Федорович Полторацький, Ґерман Раупах та німецький композитор і скрипаль Йозеф Штарцер (Josef Starzer; 1726-1787).
І кожен мав від Милості Його власне завдання. Колишній регент Придворної хорової капели Марко Федорович Полторацький, як досвідчений майстер багатоголосся, спрямовував учня в опануванні хорового співу. Клавіцинбаліст, капельмейстер придворної “Італійської кампанії” в Санкт-Петербурзі Ґерман Раупах по-німецьки пунктуально розкривав основи оперної драматургії та закони композиції, яку іноземець викладав у Російській Академії мистецтв. А ось Йозеф Штарцер, будучи знаним пропагандистом кантатно-ораторіальної музики, закладав підвалини німецької контрапунктичної школи.
Отже, три дорадники навчали Дмитра Бортнянського тонкощам різних дисциплін. І ось-ось мав прийти той практик, котрий зв’яже докупи і виявить для талановитого учня всю небесну гармонію таких різних музичних наук. Чому?
- Даруйте втіху народу моєму, – каже наш Бог.
* * *
Коли не забули, на ті час в російській музиці панувала “італійщина”. При Дворі домінували італійські смаки, у публіки виховувалось усіляке схиляння перед іноземними маестро, а в манері виконання переважала венеційська техніка. Годі й казати, що музичною мовою однозначно вважали італійську.
Коли офіційно закінчилася жалоба за померлою царицею Єлизаветою Петрівною, нова імператриця 31 березня 1763 р. вирішила перевершити попередницю й підписала указ “Про виписування на службу До двору з Венеції славетного капельмейстера Ґалуппі Буронеллі”. Тим рескриптом Катерина II Велика жадала отримати не просто славетного композитора, а й мати справжню зірку європейської музики. Не хочу, аби склалося враження: лишень московська цариця клацнула пальцями – і догідливо в імперію примчав знаний європейський музикант.
Як пригадував перший мистецтвознавець Московії, пронирливий німецький гравер Якоб фон Штелін (Jacob von Stäehlin; 1709-1785), російська публіка познайомилась із творчістю Бальдассаре Ґалуппі (Baldassarre Galuppi; 1706-1785) задовго до його особистого візиту в Росію. Сталося це, ясна річ, опосередковано – у 1759-1761 рр. за виставами театральної трупи під орудою актора і режисера, першого російського антрепренера Джованні Батіста Локателлі (Giovanni Battista Locatelli; 1713-1785), який показав у Оперному домі Білокам’яної сім комічних опер того славетного композитора. Власне, сама ідея запросити синьйора Ґалуппі належала ще Петру III, котрий, будучи ще спадкоємцем престолу, виявився уже палким завсідником Оперного дому Локателлі в Москві.
Аби збагнути, до кого саме в науку потрапив український хлопчина з Глухова, слід зазначити: запрошення венеційського маестро на посаду придворного капельмейстера далося російському Двору дорогою ціною. Бо візиту до Московії – нехай і на особисте запрошення цариці – знаменитого капельмейстера передували довгі узгодження на політичному рівні. Як свідчив директор Державної музичної бібліотеки консерваторії “Санта Чечилія” у Римі, італійський музикознавець Доменіко Карбоні (Domenico Carboni), ще Петро III видав рескрипт російському послу у Венеціанській Республіці розпочати перемовини з того питання.
Будинок Співочої капели у Санкт-Петербургі, створений великим архітектором Леонтієм Бенуа
* * *
Потім у Московії стався палацовий переворот.
Але події 28 червня (9 липня) 1762 р. в російській імперії не вплинули на запрошення маестро, навіть навпаки – його прискорили. За всяку ціну Катерині II Великій належало в очах Старого Світу постати в образі освіченого монарха.
Ось що стверджував у монографії “Історія церковної музики в капелі Святого Марка у Венеції” (“Storia della musica sacra nella già Cappella Ducale di S.Marco in Venezia”; 1854) італійський музикознавець Франческо Каффі (Francesco Caffi; 1778-1874): “Бажаючи прищепити власній столиці смак до гарної музики та заснувати чудовий театр, імператриця Катерина за сприяння венеціанського посла у Відні звернулася до Сенату Венеціанської Республіки із проханням надати їй на три роки великого маестро Ґалуппі, якому цариця поклала річну платню в 4000 рублів і повне забезпечення. Попри великий жаль про втрату такої особистості, хоч б – і тимчасову, Сенат не наважився суперечити бажанню Великої імператриці. Тому Прокуратори, згідно з отриманим наказом, своїм остаточним рішенням від 9 червня 1765 р., надали Бальдассаре Ґалуппі відпустку, зберігши за ним на три подальші роки повну платню в Капелі Св.Марка – з одним приписом: щороку маестро повинен надсилати до Венеції нову Різдвяну месу”.
Як повідомляє італійський історик Самуеле Романін (Samuele Romanin; 1808-1861) у книзі “Історія Венеції в документах” (“Storia documentata di Venezia”; 1852): “26 березня 1763 року Цариця запитала на три роки маестро Ґалуппі, і Сенат дозволив це 11 червня 1764 року. “Чому, запитаєте, такою тривалою та ретельною виявилася процедура переуступання генія сучасності? Бо капельмейстер собору Св.Марка вважався найвищим музичним посадовцем у Венеції, іншими словами – міністром культури Республіки.
Будинок Бортнянського, на Мільйонній 9А,
сучасний вигляд
* * *
Отже, восени 1765 р. директор Придворної співочої капели Марко Полторацький зробив усе можливе й неможливе, аби 14-річний Дмитро Бортнянський потрапив у науку до регента Співочої капели, придворного капельмейстера Бальдассаре Ґалуппі. Було то нелегкою справою, повірте.
Зокрема, як пригадував Якоб фон Штелін:
- На перших репетиціях придворний оркестр геть не задовольнив синьйора Ґалуппі, і він запровадив частіші репетиції, на яких гримав на музикантів, навіть через незначну помилку у виконанні композицій лаявся венеційською говіркою. Тож у короткий термін диригент домігся значного поліпшення у звучанні придворного оркестру, особливо – дотримання й точності його улюблених piano та forte.
Справдилися найбільші побоювання: він потрапив до азійської Орди, де уявлення не мали про гарний музичний смак. Дорогою до Росії, куди маестро вирушив із сином, він звернув із прямого шляху, аби відвідати в Берліні придворного клавесиніста Карла Баха (Carl Philipp Emanuel Bach; 1714-1788), другого сина всесвітньо відомого генія, а також побачитися десь під Ригою із співвітчизником Джакомо Казанова. Вільні люди у вільному світі у неволю ніколи не поспішали.
* * *
До Санкт-Петербурга венеціанський маестро прибув 22 вересня 1765 р. І там іноземця чекала справжня несподіванка: тутешня Придворна капела, попри очікування, викликала у Бальдассаре Ґалуппі щире захоплення. За повідомленням того ж Якоба фон Штеліна, венеційський маестро вигукнув:
- Такого чудового хору я ніколи не чув і в Італії!
Цю ж фразу придворного капельмейстера повторив у власних мемуарах й академік Російської Академії наук, знаменитий історик Авґуст Людвіґ фон Шльоцер (August Ludwig von Schlözer; 1735-1809). Далі, як-то кажуть, справа була за професіоналами. Оскільки належного репертуару в Росії не було, у стислі строки маестро Ґалуппі створив для Придворної капели ряд духовних концертів, призначених для православного богослужіння. Більше того, на вимогу венеціанського композитора у 1766 р. усіх півчих Придворної капели зобов’язали вивчати іноземні мови – французьку, італійську та німецьку, знання яких Дмитру Бортнянському, ой, як знадобилося в його подальшому житті.
Далі – більше. Маючи такий бездоганний інструмент небесної гармонії, як капела, Бальдассаре Ґалуппі відвів хору значну роль у написаній ним на лібрето італійського тенора й поета Марко Кольтелліні (Marco Coltellini; 1724-1777) – спеціально для Росії! – опері-буф “Іфіґенія в Тавриді”, десять хорових номерів якої, за свідченням фон Штеліна, “були чудово виконані”.
Під кутом зору норовливої репутації синьйора Ґалуппі, як видатного музиканта-практика, цей факт переконливо підтверджує його мовчазну оцінку Придворної капели (20-24 вокалісти), складеної, в основному, з… українських співаків, яких до Санкт-Петербурґа щороку постачав наш Глухів.
* * *
За чотири роки, проведені в Придворній співочій капелі, Дмитро Бортнянський навчився пристойно грати на клавесині та значно поглибив теоретичні знання із композиції. І – все. Талант потребував справжнього навчателя. Ним став для самородка маестро ді капела Базиліки Дожів Св.Марка у Венеції Бальдассаре Ґалуппі. Вперше почувши такий діамант чистого вокалу, навчатель широко усміхнувся.
Пригадалася музикантська байка, яка йому дуже подобалася. Коли перші концерти Ґенделя в Лондоні минули в майже порожньому залі, маестро мовив:
- Пусте, у порожньому залі музика краще лунає.
Не стільки про смаки, скільки про прозріння написав Джордж Бернард Шоу:
- Минуло якихось два століття, і всі англійці, навіть – атеїсти, вірять, що тепер Ґендель обіймає високу посаду на небі. Якщо це вірно, то lе bon Dieu (“Боженька”) ставиться до нього так само, як Людовік ХІІІ ставився до кардинала Рішельє.
* * *
У Російській імперії за чотири тисячі рублів на рік, при повному пансіоні італійський композитор створив і поставив на замовлення імператорського Двору опери-буф “Король-пастух”, “Залишена Дідона”, “Іфіґенія в Тавриді”. В останній опері вже намітилися реформаторські тенденції пізньої італійської опери-seria.
Чому саме він, італієць, виявився ідеальним прикладом для українця, котрий прагнув розвивати хист, але не міг визначити напрямок руху? Діловито з’явившись в азіатській імперії, саме Бальдассаре Ґалуппі став першим іноземцем, котрий створив європейську музику на текст православного богослужіння, а затим ввів у місцеві християнські літургії невідому раніше форму “концерту”.
За час служби в Росії венеціанський месія написав кілька кантат, духовних концертів і серенад, а серед улюбленців одразу вирізнив… Дмитра Бортнянського.
Період перебування в Росії італійського композитора залишив глибокий слід у пам’яті, і контакти маестро з Московією тривали ще протягом п’ятнадцяти років після його від’їзду додому. Як відомо, синьйор Ґалуппі залишив Росію не один, а в супроводі найкращого учня – півчого Дмитра Бортнянського, якому європейську подорож особисто обіцяла ще цариця Єлизавета Петрівна.
Ірмологіон, рукопис, обкладинка з нотатками, клирошан
* * *
Отже, поважний синьйор Ґалуппі зробив усе можливе, аби російський Двір відпустив здібного вихованця до Італії, аби той поглибив музичну освіту. За кордонами Російської імперії фантастичні зустрічі почалися одразу, варто було маестро та послідовнику дорогою до Апеннінського півострова завернути у Відень, де їх ласкаво прийняв придворний капельмейстер Йосипа II, німецький композитор, співак і педагог епохи бароко Йоґанн Адольф Хассе (Johann Adolph Hasse; 1699-1783). Говорили-балакали про наболіле, про… Музику.
І господар щиро жалівся колегам, що втомився від опер серіа, бо написав їх більш як 60. Аби знайти вихід із одноманітної естетики, він навіть збирався полишити Музику, якщо Двір не дозволить йому розвивати власну творчість замість повторювати остогидлу музику бундючних урочистостей. Згодом саме Йоганн Адольф Хассе одним із перших в Європі звернувся до стилю рококо.
Прибувши до Венеції, гультяйству українець не віддавався – тут одразу розпочалися напружені місяці копіткого навчання. У першу чергу, маестро школив Дмитра Бортнянського у контрапункті. Задля цього навчитель щодня вимагав, аби учень грав на клавесині й органі, регулярно відвідував венеційські театри, не пропускаючи жодної прем’єри. В ті часи у Венеції уже діяли сім (!!!) театрів, найпопулярнішим був, звісно, Театро ді Сан-Джованні Крізостомо (Teatro di San Pietro di Castello), що належав синьйору Ґрімані, а ще – Театро ді Сан-Самуеле, Театро ді Сан-Лука, Театро ді Сан-Анджело, Театро ді Сан-Кассьяно, Театро ді Сан-Моізе. У двох закладах ставилися серйозні вистави – опери seria, у двох інших – опери buffa, а в решті – театралізовані комедії.
* * *
Раптом за кілька місяців з’ясувалося, що не тільки силою Краси належить молодому митцеві служити Вітчизні. Музичні студії Дмитра Бортнянського в Італії урвали більш земні справи. Якщо пам’ятаєте, із турками тривала запекла війна, тож російська ескадра на чолі з адміралом Г.А.Спиридовим стояла у Венеції, а Дмитрові Бортнянському мимохіть довелося втягнутись… у політику.
Наприкінці 1768 р. граф Олексій Орлов (“Наш старанний друг і ревний син Вітчизни” – Катерина II) прибув до Венеції, де негайно зустрівся з російським консулом у справах Венеціанської Республіки, дійсним статським радником, маркізом Павлом Маруцці (1720-1790). Наступного дня соратник Катерини ІІ прислав ординарця до Дмитра Бортнянського, аби той негайно доставив пансіонера до палацу дипломата.
Таємниця розкрилася з порогу. Штаб російської групи військ конче потребував… перекладача, який би знав італійську і володів рідкісною людською чарівністю. Тож наступного дня у свиті графа Орлова світський композитор вирушив на секретні перемовини до союзних повстанців: спочатку – грецьких, потім – албанських – і тільки коли місія успішно завершилася, – зміг повернутися до… Музики.
* * *
За рік-другий учнівські опуси вихованця венеціанського композитора Бальдассаре Ґалуппі – Дмитра Бортнянського, стали переконливими, проте початківцеві-контрапунктисту маестро ді капела Базиліки Дожів Св.Марка, котрий, до того ж, обіймав посаду директора консерваторії “Ospedaletto a Santi Jovanni е Paolo” (“Малий притулок святих Іоанна і Павла”), – ще не дозволяв публічно виступати із власними творами. Мовляв, “не час, голубе. Поки що ти не готовий”.
Більше того, поважний синьйор Ґалуппі особисто патронував навчання свого учня – як у Венеції, так і в Болоньї, Неаполі та Римі. Зокрема, у відомій на всю Європу Болонській Філармонічній академії, своєріднім “нерестилищі музичного класицизму”, українець навчався в авторитетного на той час музичного теоретика Джованні Баттісти Мартіні (Giovanni Battista Martini; 1706-1784). У того викладача від Бога, падре Мартіні, чия музична бібліотека перевищувала 17 тис. партитур, свого часу мистецтво контрапункту опановували українець Максим Березовський, німець Йоганн Крістіан Бах (син геніального композитора Й.-С.Баха, австрієць Вольфганг Амадей Моцарт, чех Йозеф Мислівечек.
Навчаючись у кращих із кращих, український талант мав піднестися до рівня генія. Ось чому музику Дмитра Бортнянського і тоді, й тепер відрізняє бездоганний художній смак, стриманість, шляхетність, класична ясність, високий професіоналізм, вироблений вивченням сучасної європейської музики. Російський музичний критик і композитор Олександр Миколайович Сєров (1820-1871) стверджував:
- Бортнянський навчався на тих самих зразках, що і Моцарт, і самому Моцарту дуже наслідував.
Чи мав експерт рацію? Так. Адже й українець, й австрієць навчалися в Болонській Філармонічній академії в один і той самий час. Чи зустрічалися вони особисто у тому “нерестилищі музичного класицизму”, стверджувати не беруся, але відтоді їхні творчі долі точно перетиналися, не один раз.
Тим часом, із року в рік, із сезону в сезон Дмитро Бортнянський студіював науку контрапунктів. Ситуація змінилася лише через вісім років, коли в місті на воді з’явилися афіші нового карнавального сезону 1776 р., сповіщаючи про прем’єру опери за античним сюжетом – “Креонт”. Деякі перехожі та поважні громадяни стишували хід, аби вчитатись у новину: у венеціанському “Театро ді Сан Бенедетто” (“Teatro di San Benedetto”) – твір синьйора Бортнянського, музиканта з… Росії!
* * *
Тривалий час про дебютний композиторський твір “дишканта з Глухова” фахівці могли тільки читати, але ніхто самої музики не чув. Так діялося до ХХІ століття, поки в одному з європейських зібрань рукописну партитуру опери “Креонт”, яка вважалася втраченою, не виявив викладач Московської консерваторії Павло Сербін. Особливо гордість має тішити приписка – “1777 р”.
Окрім іншого, згадка про ще одну постановку “Креонта”, підтверджена у 1857 р. у біографічному нарисі про Дмитра Бортнянського його онуком Дмитром Долговим, свідчить: у венеціанському “Театро ді Сан Бенедетто” опера виконувалася неодноразово (!!!) протягом усього сезону 1776-1777 рр.
Сучасним дослідникам пощастило також дізнатися, який літературний твір ліг в основу “Креонта”, адже ім’я автора лібрето не зазначалось у друкованому виданні партитури. Проте, французький музичний критик, автор низки праць з історії російської музики, засновник та головний редактор журналу “Дисонанси” (“Dissonances”; 1923-1944) Робер-Алуїс Музер (Robert-Aloys Mooser; 1876-1969) визначив: це перероблений текст лібрето, створеного в 1772 р. італійським поетом, оперним тенором Марко Кольтелліні (Marco Coltellini; 1724-1777) на замовлення своїх співвітчизників, композиторів Джованні Паїзієлло та Томмазо Траетти до їхньої опери “Антігона”; всі троє на той час перебували на службі у Катерини II.
Цікаво, що свого часу “Антігону” в Санкт-Петербурзі не поставили тому, що витребуваний, але довгоязикий лібретист, котрий співпрацював над поточними операми із найбільшими композиторами сучасності: Ґлюком, Скарлатті, Сальєрі, – потрапив у немилість до цариці – й Марко Кольтелліні, за однією з версій, швиденько при Російському дворі отруїли. Орда, що скажеш…
* * *
Це – правда, опера “Креонт” Дмитра Бортнянського великого успіху не здобула, але й не геть провалилася. Із першого разу українцеві не вдалося полонити розбещену новинками венеційську публіку. Тутешні звичаї вражали. Упродовж спектаклю глядачі зазвичай вели теревені, зумисне гучно, навіть підкреслено гучно розмовляли, а увагу звертали виключно на цікаві або популярні арії. Якщо опера городянам не подобалася, вони залишали ложі, аби в сусідніх кімнатах перекинутись у карти, зіграти в кості, а ще – випити й попоїсти. Італією завжди рухали якісь гіпертеатральні пристрасті: або закидати незіграний оркестр черевиками, капелюхами й дамськими ридикюлями, або засипати улюбленого композитора сонетами та квітами.
Важко стверджувати, чи співали у “Креонті” провідні актори, але на той час зірками венеціанської опери вважалися кастрат Кафареллі (Gaetano Majorano; 1710-1783), а також прими Катерина Ґабріеллі (Caterina Gabrielli; 1730-1796), Аґнесса Амурат (Agnessa Amurat), Дзанетта Марія Казанова (Zanetta Farussi: 1708-1776; між іншим, мати відомого авантюриста).
За шаленої конкуренції з боку місцевих талантів – ще дві опери молодого українського композитора, написані на античні сюжети, потрапили на італійську сцену і були сприйняті публікою та музичними критиками як... твори типового представника музичного класицизму. Не лише педантично, а й високо професійно молодий українець дотримувався традицій італійської опери-seria: співу бельканто, міфологічного сюжету, ряду певних сюжетно-композиційних норм.
Наступним, у 1777 р. у Венеції публіка побачила “Алкіда” – більш зрілий, аніж "Креонт", твір. Адже Дмитро Бортнянський уважніше поставився до характерів персонажів, виявив різноманітність у мелодиці і, як результат, перетворився на по-європейськи розкутішого автора. І вихований слухач почув: мовою Музики українець прагнув відтворити роздуми та вагання античного героя, його людську нерішучість та певні сумніви.
