до ювілею українського режисера-новатора
Роман Віктюк — радянський, український, російський театральний актор і режисер, народний артист
України (2006), народний артист Росії (2009), постановник і
виконавець ролей у величезній кількості вистав, переважно в театрах Москви,
зокрема, і в театрі свого імені, був популярним і шанованим в Україні та Росії,
був відомий оригінальністю, незаангажованістю в судженнях. Енциклопедія сучасної України у
статті епатаж відмічає його серед режисерів, які «шокують
сміливими й неординарними постановками».
Народився Роман Григорович Віктюк 28 жовтня 1936 року у Львові, що
тоді перебував у складі Польської Республіки, в родині вчителів, Григорія (1906—1993) та Катерини
(1906—1991) Віктюків.
Дитинство пройшло у Львові, де мешкав разом із
батьками у дворику, який з'єднує площу Ринок із вулицею Староєврейською. З дитячих
спогадів — малий хлопець Роман прив'язує віники до рук, виліз на дерево у
дворі, стрибає і кричить «Мамо, я лечу». Першою сценою майбутнього режисера й
актора став львівський дворик.
Навчався
у московському Інституті театрального мистецтва
(ГІТІС) — майстерня Василя і Марії Орлових. Після закінчення
в 1957 році
акторського факультету повернувся до Львова, де працював актором у
місцевому Театрі юного глядача, з 1
березня 1962 року — актор Державного
республіканського театру юного глядача у Києві (Ігорьок
у виставі «На канікулах», Чудовисько-принц у «Червоній квіточці», Сєва у
виставі «Один страшний день», Жора Арутюнянц у «Молодій гвардії», Юрко Ков'якін
в «Долі барабанщика», Фабьо з «Полум’я Пуерто-Сорідо», Віслючок Сімон у
«Бразільському скарбі» тощо. По поверненню до Львова у якості режисера втілює
постановки на сцені Театру юного глядача, створює театральну студію при
Львівському палаці піонерів.
Проте,
можливості працювати в рідному місті йому не дали. Віктюк ставить у Калініні, з 1970 по
1974 роки працює у Російському драматичному театрі Литви у Вільнюсі. До вирішення конфліктної ситуації у підмосковному
клубі, де адміністрація зривала репетицію його вистави на початку 1970-х,
відгукнулися із допомогою Тарковський і Кончаловський.. Перекази
про його вистави ширяться Москвою аж до 1977 року, коли відбувається й перша столична
постановка — «Царське полювання» на сцені Театру імені Моссовєта. Художнім
керівником за програмкою значився художній керівник театру Юрій Завадський, який на той час важко
хворів і не дожив до прем'єри, проте встиг отримати цензурний дозвіл на постановку п'єси Леоніда Зоріна про події часів Катерини Великої. Виконавцями головних ролей
Віктюк обирає Маргариту Терехову (Княжна Тараканова) та Леоніда Маркова (Олексій Орлов). Віртуозно
вибудований дует забезпечив успіх виставі, широке визнання про «режисера з провінції» у
театральних колах Москви та заробітки спекулянтів на перепродажах «зайвих»
квитків на виставу (доходило до п'яти рублів з кожного квитка).
Віктюк працював у Твері, Одесі, Києві, Таллінні, Саратові, Казані, Ризі, Ленінграді, Москві. За переказами Віктюк одночасно міг репетирувати вистави у різних
театрах — в одному давав завдання на прогін сцени, залишав свій піджак на
спинці режисерського крісла, а сам тим часом був вже або в іншому московському
театрі, або в іншому місті.
Своїх
акторів Віктюк називав дітьми, вкладаючи в цю фразу сподівання на дитячий
порятунок сучасного театру. Феномен гри був для нього головним знаряддям проти
засилля вульгарності й побутової сірості, примітивності і грубості форми. Для
визначення чоловічого та жіночого в акторах вдавався до використання вигаданих
слів «чічірка» та «манюрка» — які згодом отримали
поширення далеко за репетиційними залами Романа Віктюка.
Вишуканістю
відрізнялися вже навіть ранні роботи режисера. Містика Гоголя проступає у телевиставі за
класичною п'єсою «Гравці» (1978), коли Іхарєв (Олександр Калягін) у
фіналі в істеричному припадку приклеюється до підлоги. У «Майстрі і Маргариті»
не лишається місця для карикатурних зображень та псевдоісторичності —
все побудовано на прямому протистоянні зла і добра. Зло у виставах Віктюка
розглядається під збільшувальним склом. І на думку постановника, єдиний порятунок
можливий лише в самовідданій любові..
Гучний успіх
прийшов до Віктюка після прем'єри «Покоївок» на сцені «Сатирикону».
Після смерті Аркадія Райкіна театр шукав свій
шлях — продовжували грати репертуар, а ночами репетирували нову
виставу — п'єса із виразним присмаком абсурду французького
драматурга Жана Жене про двох покоївок, які планують отруєння своєї
господині. Всі ролі виконували чоловіки: покоївки Костянтин Райкін та Микола Добринін, Мадам — Олександр Зуєв. На перший
план виходять не стільки слова, скільки пластика акторів — хижа,
безкісткова, небезпечна (над нею працювали Валентин Гнеушев та Алла Сігалова); обличчя вибілені;
траєкторії руху яскравих спідниць ретельно прораховані. Вистава стала сенсацією
театрального світу, була показана більш ніж в 30 країнах, зібрала колекцію
найвищих театральних нагород, кілька років прикрашала репертуар театру
«Сатирикон», а у подальшому постановка стала першою в Театрі Романа Віктюка, утвореному в 1991
році і зазнала другої редакції. Восени 2006 року Роман Віктюк відновив «Покоївок»,
а 18 вересня 2018-го вистава відмітила своє 30-річчя. Після «Покоївок» про Віктюка
заговорили навіть ті, хто ніколи не бачив його вистав.
Театрознавець Павло Руднєв відмічає, що «у
театрі Віктюк знімав табу, він один з тих, хто звільнив радянський театр в «перебудову» від погано зрозумілої сором'язливості і втрати форми. В «Покоївках» він змусив полюбити форму й перестати вже
бачити у формі формалізм. Він ввів нервову, перверсивну, зламану лінію модерну
до прямолінійного та скромного, стриманого театру. Лінія гриму на обличчі Костянтина Райкіна в «Покоївках» раз
і назавжди переламала уявлення про красу в театрі. Віктюк розширював територію
прекрасного».
Вистави Романа Віктюка — музичні. Він вчить чути
музику, відчувати її, співвідносити емоції зі звучанням. В його виставах музика
є основною складовою. Роман Віктюк, який розбирався в музиці, завжди влучно
використовував її у своїх виставах. Духовні піснеспіви звучали у виставі «Украдене щастя» за Іваном Франком у МХАТі, у «Дамі без камелій» природно
звучить «Травіата», у виставу «Ромео і Джульєтті» органічно
вписана музика Прокоф'єва. Окрема музична партитура до
вистави «Покоївки».
У загальному доробку режисера — близько 200
вистав. З найвідоміших — «Покоївки», «Федра», «М.Баттерфляй», «Лоліта», «Дама без
камелій». Створив танцювальну школу в Італії, філіал театру в Ізраїлі тощо.
Віктюк вважав себе українцем, з Україною Віктюк був
пов'язаний також участю в культурному й громадському житті. Був засновником
(разом з Ігорем Подольчаком і Ігорем Дюричем) Фонду Мазоха (1991, Львів), брав участь
в українських театральних, телевізійних проектах.
На телебаченні як автор та ведучий робив передачу
«Поетичний театр Романа Віктюка», у якості члена журі брав участь у «Привід
опери» (Перший канал), «Танцюю для тебе» («1+1»).
Був народним артистом України і
Росії, членом Інституту драматичного театру Італії, лауреатом театральної
премії «Maratea» Центру європейської драматургії
(1991), премії «Київська пектораль», премії спілки
театральних діячів України «Тріумф», міжнародної премії Інституту італійської
драми за найкраще втілення сучасної драматургії (1997).
Професор Роман Віктюк викладав в
естрадно-цирковому училищі (відомі учні — Геннадій
Хазанов, Юхим
Шифрін, Валентин Гнеушев), випустив три курси в Російському інституті театрального мистецтва (відомі учні — Ростислав Колпаков, Павло Карташев,
Андрій Шакун, Євген
Лавренчук). Читав лекції з режисури й акторської майстерності в Росії,
Україні, Італії. Викладав в Інституті театрального мистецтва, давав
майстер-класи на курсах акторської майстерності й режисури при Польському
театрі в Москві.
17 листопада Роман Віктюк помер внаслідок
перенесеного інсульту, спровокованого, ймовірно, саме коронавірусом.
23 листопада 2020 року церемонія прощання відбулася
в Першому театрі Львова. Романа Віктюка поховали в родинному склепі поруч із батьками на Личаківському цвинтарі.
Немає коментарів:
Дописати коментар