вівторок, 11 липня 2017 р.

Марку Шагалу - 130!

Марк Шага́л (фр. Marc ChagallМойше Шагал, або Мовша Хацкелевич Шагалов24 червня (6 липня1887,ВітебськРосійська імперія (нині Білорусь) — 28 березня 1985Сен-Поль-де-ВансПровансФранція) —білоруський і французький художник-сюрреаліст і графік єврейського походження.

Життєпис

Народився 24 червня (6 липня1887 в єврейській родині в містечку Ліозно поблизу Вітебська або за іншими даними в самому Вітебську, в межі єврейської осілості Російської імперії. Прадід Марка Шагала — Сегал Хаїм, білоруський маляр XVIII сторіччя. Батько майбутнього художника, Хацкл-Мордхе (Хацкель-Мордух) та його мати, Фейге-Іте, походили з Ліозна, й значну частину дитинства Марк Шагал провів у цьому містечку в будинку свого діда. «Батько мій з дитячих років був прикажчиком на складі оселедеців», — писав сам художник в офіційних документах.
Портрет Марка Шагала роботи Ю. Пена
Красу дерев'яного Вітебська тих часів великий живописець І. Рєпінпорівнював з Києвом і Нижнім Новгородом. З 1900 по 1905 роки Шагал навчався у Вітебському чотирикласному училищі. У Вітебську художник познайомився зі своєю майбутньою дружиною, своєю єдиною музою — Беллою Розенфельд. Белла походила з родини заможних вітебськихювелірів, відвідувала в Москві «Вищі жіночі курси» професора Гер'є (тема її диплома — Федір Достоєвський).
Арт-центр Марка Шагала. Вітебськ, Білорусь
Бюст Марка Шагала у провулку Знаменитості в Кельце (Польща)
У 1906 році Марк Шагал навчався образотворчому мистецтву в художній школі вітебського живописця Ю. М. Пена, а потім переїхав до Петербурга(його батько «кинув під стіл 27 рублів») і протягом двох сезонів займався в Рисувальній школі Товариства заохочення мистецтв, яку очолювавН. К. Реріх. У 19091911 роках Шагал продовжував заняття у Л. С. Бакстa в приватній художній школі Е. Н. Званцевої. Вчення у Бакста «не пішло»: Лев Самойлович висловився, що «… талановитий, але нехлюй і йде не тією дорогою». Жив Шагал дуже бідно, працював ретушером. Але малював дуже багато, дні й ночі безперервно. У Петербурзі написав свої знамениті картини «Похорон» (з небіжчиками, що лежать на темній вуличці міста) та «Народження». Там же, в Петербурзі, він знайшов свого першого справжнього шанувальника, відомого адвоката, депутата Думи Максима Мойсейовича Вінавера. Вінавер придбав у Шагала дві картини і дав йому невелику стипендію для навчання в Парижі. Шагал потім все життя називав Вінавера своїм другим батьком.
У 1911 на отриману стипендію Шагал їде в Париж з метою продовження навчання. У французькій столиці він познайомився з художниками і поетами-авангардистами. Париж Шагал полюбив одразу, називаючи його «другим Вітебськом». Оселився він у «гуртожитку» бідної богеми Монпарнасу — знаменитому дванадцятикутному«Вулику». Познайомився з усіма — Максом ЖакобомГійомом Аполлінером, критиком Канудо Блезом Сандраром. У роботах цього періоду вже відчувається вплив ПікассоМатісса й інших, хоча вже тоді творчість Шагала носить печатку яскравої і неповторної індивідуальності. Його роботи починають виставлятися в Парижі. В1914 році Шагалу влаштовують персональну виставку в Берліні, але перед нею він вирішує з'їздити додому, у Вітебськ, на весілля сестри.
В 1914 році Шагал повертається до Вітебська. Він розраховував на три місяці, але залишився на 10 років: війна,революція … 25 липня 1915 року відбулося весілля художника з Беллою. Вона, дочка багатого ювеліра, чотири роки чекала «… якогось художника». У своєму щоденнику Шагал запише: «Жодної роботи не закінчую, поки не почую її» так «або» ні «.» У них виросла дочка Іда, згодом біограф і дослідник творчості Шагала.
У вересні 1915 Шагал їде в Петербург (на той час перейменований в Петроград), поступає на службу у Військово-промисловий комітет. У 1916 Шагал збирає єврейське товариство заохочення мистецтв, в 1917 році з родиною повертається до Вітебська. Після революції художника призначають уповноваженим комісаром у справах мистецтвВітебської губернії.
В 1920 Шагал їде до Москви і за рекомендацією А. М. Ефроса влаштовується працювати в Єврейський камерний театр. У 1921 художник працює викладачем у підмосковній єврейської трудовій школі-колонії III Інтернаціоналу для безпритульників у Малаховці. І весь час малює, день і ніч, і день і ніч безперервно. У 1922 році разом з родиною їде спочатку в Литву (в Каунасі проходить його виставка), а потім до Німеччини. Восени 1923 на запрошення Амбруаза Воллара сім'я Шагала їде в Париж.
В 1937 Шагал отримує французьке громадянство. В 1941 керівництво Музею сучасного мистецтва в Нью-Йоркузапрошує художника переселитися з контрольованої нацистами Франції в США, і влітку 1941 року сім'я Шагала приїжджає в Нью-Йорк. У 1944 помирає дружина художника, Белла.
Роман із Вірджинією Макнілл-Хаггард, дочкою колишнього британського консула в США, розпочався, коли Шагалу було 58 років, Вірджинії — трохи за 30. У них народився син Девід Макнілл. В 1947 Шагал повернувся у Францію. В 1952 він одружується з «Ваві» — Валентиною Бродською. Другий шлюб був щасливим, але музою залишалася тільки Белла, він до самої смерті відмовлявся говорити про неї, як про померлу. Шагал так і не намалював жодного портрета Валентини, яка померла в 1997 році.
В 1973 художник приїжджає в СРСР на запрошення радянського міністерства культури. Відвідує Москву і Ленінград, проводить виставку в Третьяковській галереї, дарує Третьяковці і Музею образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна свої роботи. Від відвідування Вітебська художник відмовився.
1997 — перша виставка художника в Білорусі.
Шагал помер 28 березня 1985 році у прованському місті Сен-Поль-де-Ванс. Похований на місцевому кладовищі. До кінця життя в його творчості простежувалися «вітебські» мотиви. Існує «Комітет Шагала», до складу якого входять чотири спадкоємці художника. Повного каталогу робіт художника немає.
Крім художньої творчості, Шагал протягом усього життя публікував вірші, публіцистичні есе та мемуари на їдиш.

До 175- річчя Войцеха Гржималі

Войтех ГржімаліАдальберт Грімалі (чеськ. Vojtěch Hřímalý, Adalbert Hrimaly) *30.07.1842-†15.06.1908 —чеський композиторскрипальдиригентГромадський та педагогічний діяч Герцогства Буковина.


Народився Войтех Гржімалі 30 листопада 1842 року у місті Пльзень Королівства Богемія у родині відомогочеського органіста Войтеха Гржімалі (батька), усі діти якого: МаріяЯнЯромир та Богуслав Гржималі були відомими музикантами.
Після закінчення навчання був концертмейстером оркестру в Роттердамському оперному театрі. Через рік переїхав у Гетеборг, де поряд з роботою в оркестрі місцевої опери, служив органістом, та тісно співпрацював зБедржихом Сметаною, зокрема щодо організації публічних концертів.
У 1868 році Войтех Гржімалі повернувся до Чехії. Мешкаючи у Празі, був концертмейстером та керівником оркестру місцевого театру. Через розбіжності з його керівництвом, перейшов до Німецького театру у Празі, де був другим диригентом. Водночас, став президентом Празької Філармонії, у якій разом з Яном, Богуславом та Яромиром заснували «Струнний квартет братів Гржімалів».

Чернівецький період


У 1875 році, на запрошення «Спілки сприяння музичному мистецтву на Буковині», музичний діяч переїжджає вЧернівці, де очолює вказане товариство, яке було фактично місцевою філармонією. Практично відразу В.Гржімалі активно долучився до організації будівництва сучасного спеціалізованого концертного залу. З нагоди початку робіт чеський композитор разом з поетом Ернстом Рудольфом Нойбауером написали спільний твір «Хвала музиці». Угрудні 1877 здали в експлуатацію будинок «Музичного товариства», який став центром мистецького життяГерцогства Буковина.
Прикметно, що того ж року Чернівецький театр вперше поставив оперу Войтеха Гржімалі — «Зачарований принц»[cs].
Завдяки своєму братові, Войтех Гржімалі налагодив контакти з митцями Російської імперії. На його запрошення у 1879 році до Чернівців вперше завітав видатний російський піаністкомпозитор і диригент Антон Рубінштейн, що стало справжньою подією в культурному житті краю, спровокувало жвавий інтерес громадськості до творів інших російських композиторів, сприяло подальшому розвитку творчих зв'язків.
Перебуваючи в Чернівцях, В.Гржімалі, поряд з тим, що сам був віртуозним виконавцем-інструменталістом, диригентом хору і оркестру, а також успішним керівником «Музичного товариства», активно займався педагогічною діяльністю. Зокрема, вів у музичній школі класи скрипкифортепіаноспіву і гармонії. Останні роки свого життя успішно викладав музику в Чернівецькому університеті. Войтех Гржімалі, як педагог, підготував цілу плеяду співаків, скрипалів, піаністів.
Діяльність В.Гржімалі залишила глибокий слід у музичному житті не лише Чернівців, а й усього краю. Місцеві українці з повагою і любов`ю ставились до свого брата-слов`янина, котрий завжди відповідав їм взаємністю. Не маючи змоги ввести до репертуару українські пісні, Войтех Гржімалі всіляко популяризував українську культуру, не раз брав участь у концертах національних товариств.
20 грудня 1883 року у Войтеха Гржімажі народився син — майбутній композитор і диригент Отакар Гржімалі.
Протягом 1897 року відбувались заходи з нагоди 20-річчя діяльності «Будинку Музичного товариства». Зокрема, у січні того року (через рік після прем'єри уПльзень) Чернівецький міський театр поставив оперу Войтеха Гржімажі — «Швандя дудак»[cs]. Вистава отримала схвальні відгуки публіки та критиків.
Того ж року, під час ювілейного концерту, підготовка до якого здійснювалась під керівництвом чеського митця, було виконано Дев'яту симфонію Бетховена та ряд інших творів. У рецензіях на концерт відзначалося, що виконання цієї симфонії колективом місцевого «Музичного товариства» було великим ризиком. І те, що виступ пройшов з таким успіхом є безперечним доказом високого мистецького рівня, досягнутого під орудою Войтеха Гржімалі.
У чернівецький період з-під пера композитора, крім опери «Швандя дудак», вийшли чотири кантати, «концерт для скрипки з оркестром» та інші твори.
Зарекомендував себе Войтех Гржімалі і як музичний критик, систематично друкуючись у місцевих та імперських періодичних виданнях. Крім того, він є автором книги «Тридцять років музики на Буковині 1874-1904».

Останні роки життя

Починаючи з 1887 року Войтех Гржімалі періодично жив і працював у Львові.
Помер 15 червня 1908 року у місті Відень.

Аді Роговцевій - 80!

о́говцева А́да Микола́ївна (Рогове́цьнар. 16 липня 1937ГлухівЧернігівська областьУРСРСРСР) — українська акторка театру та кіно. Народна артистка УРСР (1967), Народна артистка СРСР (1978). Герой України (2007). Дружина українського актора Костянтина Степанкова (Волощука).

 

Ада Роговцева (Роговець) народилася в Глухові Чернігівської (нині — Сумської) області України. Батько, Микола Іванович Роговцев, мав дві вищі освіти, закінчивши індустріальний і сільськогосподарський інститути, до війни працював в НКВС. Мати, Ганна Митрофанівна Зайковська, за фахом агроном.[1]
Після відходу з Київського національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки гастролює з концертними програмами та камерними театрами. У Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі грає у виставах «Рожевий міст» та «Вася повинен зателефонувати», які поставила донька Роговцевої Катерина Степанкова.
Професор Національного університету культури, викладає в Київському театральному інституті ім. І. К. Карпенка-Карого. Одна з учениць Ади Миколаївни, Галина Кияшко — досить відома українсько-нідерландська акторка, телеведуча, фотомодель.

Театр

2003 року Ада Роговцева і Катерина Степанкова зіграли у виставі «Варшавська мелодія-2». Серед найвідоміших театральних ролей:
  • Юність Полі Вихрової (головна роль, 1959)
  • Варшавська мелодія (Гелена Модлевська, 1967; у цій ролі виходила на сцену понад 700 разів)
  • Хтось мусить (Клава, 1971)
  • Російські люди (Валя, 1975)
  • Хазяйка (Гавриленкова, 1978)
  • Філумена Мартурано (головна роль, 1983)
  • Матінка Кураж і її діти (Матінка Кураж, 1986)
  • Пер Ґюнт (всі жіночі ролі: Озе, Сольвейґ, Жінка в зеленому, Інґрид, Анітра, лікар у божевільні).
Ролі в театрі.
  • 1959 — Поля Віхрова — «Юність Полі Вихрової», за романом Леоніда Леонова «Русский лес»
  • 1959 — Алёнушка — «Товарищи романтики», за п'єсою М. А. Соболя
  • 1959 — Машенька — «Машенька», за п'єсою А. Н. Афіногенова
  • 1960 — Вера — «Последние», за п'єсою М. Горького
  • 1962 — Ирина — «Перед ужином», за п'єсою В. С. Розова
  • 1962 — Медсестра — «Палата», за п'єсою С. І. Альошина
  • 1963 — Наташа — «На дне», за п'єсою М. Горького
  • 1963 — Алёна — «Поворот ключа», за п'єсою М. Кундери
  • 1963 — Валя — «Киевская тетрадь», за п'єсою В. Н. Собко
  • 1963 — Женя — «Иду на грозу», за романом Д. О. Граніна
  • 1964 — Майка — «Платон Кречет», за п'єсою О. Є. Корнійчука
  • 1964 — Наташа — «104 страницы про любовь», за п'єсоюЕ. С. Радзинського
  • 1965 — Соня — «Далёкие окна», за п'єсою В. Н. Собко
  • 1965 — Таня — «Кто за? Кто против?», за п'єсою П. А. Загребельного
  • 1966 — Варюха — «Поднятая целина» за романом М. О. Шолохова
  • 1966 — Ирина — «Сегодня и ежедневно», за повістю В. Ю. Драгунського
  • 1966 — Лика Мизинова — «Насмешливое моё счастье», за п'єсою Л. Малюгіна
  • 1966 — Даша — «Хождение по мукам», за романом А. Н. Толстого
  • 1967 — Гелена Модлевская — «Варшавская мелодия», за п'єсою Л. Зоріна
  • 1967 — Лизетта — «Брак по конкурсу», за п'єсою К. Гольдоні
  • 1969 — Мухина — «Справедливость — моё ремесло», за п'єсою Л. А. Жуховицького
  • 1970 — Варя — «Разгром» за романом А. А. Фадєєва
  • 1971 — Клава — «Кто-то должен», за повістю Д. Граніна
  • 1971 — Долорес — «Каменный властелин», за п'єсою Лесі Українки
  • 1973 — Лариса — «Бесприданница», за п'єсою А. Н. Островського
  • 1974 — Наталья Николаевна Гончарова — «Последние дни», за п'єсою М. Булгакова
  • 1975 — Тамара — «Вечерний свет», за п'єсою А. Арбузова
  • 1975 — Валя — «Русские люди», за п'єсою К. Симонова
  • 1975 — Трубачёва — «Странный доктор», за п'єсою А. Софронова
  • 1976 — Саша — «Иванов», за п'єсою А. Чехова
  • 1976 — Сесилия — «Как важно быть серьёзным», за п'єсою О. Уайльда
  • 1978 — Гавриленкова — «Хозяйка», за п'єсою М. Гараєвої
  • 1979 — Леся Украинка — «Надеяться», за п'єсою Ю. Щербака
  • 1980 — Фрунова — «Прошу занести в стенограмму», за п'єсою Р. Феденьова
  • 1980 — Раневская — «Вишнёвый сад», за п'єсою А. Чехова
  • 1981 — Анна — «Визави», за п'єсою В. Врублевскої
  • 1982 — Бланш — «Игрок», за романом Ф. Достоєвського
  • 1983 ? — ОзеСольвейгЖенщина в зелёномИнгридАнитраВрач в сумасшедшем доме — «Пер Гюнт», літературно-музична композиція за драмою Генріка Ібсена, реж. Борис Эрін / Концертне виконання
  • 1983 — Филумена Мартурано — «Филумена Мартурано», за п'єсою Э. де Філіппо
  • 1984 — Фрося — «Печка на колесе», за п'єсою Н. Семенової
  • 1985 — Вера — «Рядовые», за п'єсою А. Дударєва
  • 1985 — Юлия — «Призвание», за п'єсою В. Врублевської
  • 1986 — Мамаша Кураж — «Мамаша Кураж и её дети», за п'єсою Б. Брехта
  • 1987 — Сестра Крысчед — «А этот выпал из гнезда», за п'єсою Д. Вассермана, за романом Кена Кизи «Пролетая над гнездом кукушки»
  • 1987 — Эстер — «Священные чудовища», за п'єсою Ж. Кокто, реж.Роман Віктюк
  • 1988 — Патриция — «Перламутровая Зинаида», за п'єсою М. Рощина
  • 1992 — Паола — «Дама без камелий», за п'єсою Т. Рэттігана, реж. Роман Віктюк
  • 1992 — Лаура Вернье — «Загадка дома Вернье» А. Крісті, за п'єсою Р. Тома, реж. Н. П. Батурина
  • 1992 — Бенефис «Благо — дарю!..», за мотивами п'єс Анатолія Д'яченко, реж. Константин Степанков
  • 1993 — Аркадина — «Пять пудов любви», за п'єсою А. П. Чехова «Чайка», реж. Э. Митницкий
  • 1995 — Марта-Джордж — «Не боюсь сірого вовка» за п'єсою Е.Олбі, реж. Андрій Жолдак
  • 1997 — Норма Десмонд, — «Бульвар Сан-Сет», за п'єсою Чарльза Брекета, Біллі Уайльдера и М. Маршала-мл, реж. Роман Віктюк
  • 2000 — Лилиан — «Голу́бки», за п'єсою Поли Вогіл «Древнейшая профессия», реж. В'ячеслав Долгачов / «ТеатрДом», Санкт-Петербург
  • 2003 — Гелена — «Варшавская мелодия — 2», за п'єсою Леоніда Зоріна, реж. Ігор Афанасьєв / Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франко
  • 2007 — Примадонна — «Качество звезды», за п'єсою Ноэла Кауарда, реж. Алексей Лисовец / Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франко
  • 2009 — Франческа Джонсон — «Розовый мост», за романом Р. Дж. Уоллера «Мосты округа Мэдисон», реж. Катерина Степанкова / Київський Академічний театр драми та комедії на лівому березі Дніпра
  • 2010 — Рута — «Вася повинен зателефонувати», за п'єсою Катерини Рубіної «Прогулянка в Лю-Бльо», реж. Катерина Степанкова / Київський Академічний театр драми та комедії на лівому березі Дніпра

Фільмографія

РікНазваРольКраїнаПримітки
1956Кривавий світанокГафійка
1956Коли співають солов'їМар'яна
1956Павло КорчагінХристина
1958Прапори на баштахОксана Литовченко
1959Кінець Чирви-КозиряОксана
1959Коли починається юність
1960Летючий корабельОленка
1961Лісова пісняПольова русалка
1970Важкий колосДар'я
1970Салют, Маріє!Марія
1971Лише три тижні
1971Камінний господарДонна Анна
1972Приборкання вогнюНаталія Башкирцева
1973-1983Вічний покликАнна Кафтанова
1976Хвилі Чорного моряТетяна Іванівна
1978Дівчинко, хочеш зніматись у кіно?Віра Федорівна, мама Інги
1978Діти як дітиТаня, мама Дмитра
1978МореВіра Галузо
1978Напередодні прем'єриКсенія Павлівна
1979Літні канікули
1979Осіння історіяАнна Георгіївна Зорина, завідувачка МІСЬКВНО
1979Поема про крилаЮлія Туполева
1980Київські зустрічіМарія
1980Сімейне колоТетяна Михайлівна Сомова
1980РозплатаГанна Корякіна
1980ОвідДжулія
1981Були в батька три сини…Мати
1983Висока пробаОльга
1983Останній засіб королівЕстер Тавнсенд, секретар президента США
1986Мамо, рідна, кохана...Доктор
1986В одне-єдине життяІрина
1991Сімнадцять лівих чобітТетяна Сергіївна, мати Альоші
1992Чотири листи фанериМати Богдана МазепиУкраїна
1998Два місяці, три сонцяМати Олексія
2002Завтра буде завтраМарія Антонівна, директор дитбудинку
2003Ніро Вульф і Арчі Гудвін
2004Зимовий романНіна
2004Вони танцювали одну зимумати АндріяРосія
200432 грудняМаргарита Миколаївна
2004За два кілометри від Нового рокуАда
2005Полювання на ІзюбряМати Ірини
2005Летюча мишабабуся
2006Квіти для снігової королевиЖанна Семенівна
2006Утьосов. Пісня довжиною життяОлена, дружина Утьосова, у зрілому віці
2006Дев'ять життів Нестора МахнаЄвдокія МахноУкраїна, Росія
2006Інфант
2006Мій генерал
2006Щастя за рецептомбабуся Євгенія ВеніамінівнаРосія
2007Чоловіча інтуїціяКирилова мати
2007Оплачено смертюАврора Морозова
2008ЕрмоловиСемен СорокаУкраїна60 серій
2008Тарас БульбаТарасова дружинаУкраїна, Росія
2011Вогні притонуЛюбина мамаУкраїна

Книги

Громадянська позиція

Під час російсько-української війни активно допомагала бійцям АТО, виступала з концертами перед воїнами АТО, організовувала збір коштів на шпиталь для українських військових і зібрала 52 тисячі на лікування поранених, за що у вересні 2015 в Росії проти неї було порушено кримінальну справу[3].

Нагороди та звання