30 ВЕРЕСНЯ – ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ БІБЛІОТЕК

Є у вересні особлива дата – 30 вересня.

Саме у цей день, починаючи з 1998 року згідно з Указом Президента України, бібліотечні працівники відзначають своє професійне свято – Всеукраїнський день бібліотек.

 

Сучасна бібліотека – це не просто книгозбірня, а й відкритий кожному безмежний інформаційний світ; це храм духовності, до якого завжди можна прийти не тільки в пошуках істини, а й за розрадою, прагненням досягти душевної рівноваги. Для більшості людей бібліотеки – це частина їхнього життя. Тому 30 вересня – це свято всіх причетних до закладів культури і освіти, для всіх, хто любить книгу і хто присвятив своє життя подвижницькій праці на ниві просвіти.

 

У кожного книголюба є своя бібліотека, де представлений широкий спектр тих друкованих, електронних та ін.. матеріалів, який відображає  його інтереси – наукової: технічної, мистецької, економічної, юридичної, медичної, художньої та ін..літератури, науково-популярної, публіцистичної, ессеїстської, а ще за багатьма напрямками: гірнича,  музична, будівельна, художньо-прикладна, банківська, правова, психологічна  тощо. Все що потрібно для самовдосконалення сучасному фахівцю чи студенту.

Крім того, в бібліотках є багаторічні підшивки галузевих та місцевих журналів і газет. Завжди тут фахову допомогу нададуть щирі привітні фахівці-люди, які  мають величезний досвід, професійний підхід та володіють фаховими секретами - книжковими багатствами та знаннями.

 З нагоди Всесвітнього дня бібліотек вітаю з цим святом  всі бібліотечні  установи України та світу, всіх своїх колег-бібліотекарів і всіх поціновувачів Книги.

 Прийміть щирі побажання міцного здоров’я, щастя, добробуту, злагоди в сім’ях і колективах. Енергії вам і творчої наснаги, подальших успіхів у нашій вкрай потрібній праці на збереження та процвітання України.

Запрошуємо до наших багатств  -  нових надходжень -  2023!!!

Михайло Жук - майстер станкового малярства

 Михайло Іванович Жук народився за старим стилем 20 вересня, за новим - 2 жовтня 1883 року в степовій Таврії, у Каховці, в родині маляра-майстрового. Спочатку сім’я Михайла Жука мешкала біля Дніпра, потім перебралася до того краю Каховки, що межував зі степом.

Важливе значення для духового й особистісного становлення М.Жука мав його батько. Іван Жук був волелюбною людиною, схильним до вільнодумства, критичних оцінок навколишньої дійсності, цікавився новими поглядами та ідеями. З дитячих років Михайло почав допомагати батькові, який, у таврійських краях “підряджався фарбувати дахи і церковні огорожі, ремонтував божі храми”.

Михайло з восьми років працював на сезонних роботах на Дніпрі: здирав кору з колод на плотах. У 9-річному віці він у місцевого майстра Меліхова фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи, викреслював паркети на підлогах. Навчався М.І. Жук в Києві у рисувальній школі М. Мурашка.

По завершенні навчання у художній школі М.Мурашка обдарований юнак мав підстави й наміри вступити до Петербурзької Академії мистецтв. Проте його батька за створення підпільної революційної групи й поширення забороненої політичної літератури було заарештовано й вислано до Сибіру. Це суттєво вплинуло на моральний стан сім’ї Жуків, для родини “політично неблагонадійного” наступили нові часи, і, щоб продовжити навчання, Михайло Жук виїжджає за межі Росії, у Польщу, де 1900 року його зараховують до Краківської Академії красних мистецтв.

У Кракові він продовжує оволодівати малярськими дисциплінами - живописом, графікою, літографією, розпочинає активну діяльність як художник і тісно співпрацює з варшавським видавництвом “Химера” та київським видавництвом Гирича, знайомиться з сучасною поезією, прозою, виявляє інтерес до модерну, удосконалюється в літературних жанрах.

Під час студентських канікул М.Жук приїздив до Києва, де виконував різноманітні малярські роботи. Так, перебуваючи на вакаціях у Києві 1903 року, він написав портрет І.Нечуй-Левицького, що стало поштовхом до створення ним галереї портретів визначних діячів українського мистецтва. 

М.Жук створив з натури понад двадцять портретів визначних діячів української культури кінця ХIХ - перших десятиліть ХХ століття. Серед них - портретні зображення І.Нечуя-Левицького, І.Франка, М.Лисенка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, М.Вороного, В.Винниченка, Б.Лепкого, М.Філянського, П.Тичини, В.Блакитного, В.Чумака, М.Хвильового, В.Сосюри, М.Зерова, В.Поліщука, М.Бажана, Н.Ужвій та ін. 

Перша персональна виставка М. Жука на батьківщині відбулася в Києві (1904) в залах міського музею (тепер Національний музей).

1917 року за значні мистецькі здобутки Михайлу Жуку присвоєно звання професора живопису. Йому було тридцять чотири роки. 

У 1925 році художник створив серію портретних плакатів (близько 30-ти) у техніці кольорової літографії, у 1932 – блискучу серію гравюрних портретів (з натури) українських письменників, своїх сучасників.

Високохудожні монументальні панно "Чорне і біле" (1912), "Казка" (1914), "Хризантеми" (1919) – вагомий внесок майстра у відродження українського декоративного панно.

Велику увагу М.І. Жук приділяв оформленню дитячої книжки. На початку ХХ ст. в Україні він практично сам працював у цій галузі, паралельно створюючи віршовий текст і його графічну інтерпретацію. В царині української книжкової дитячої графіки він виявив високу мистецьку культуру, дав зразки неабиякого смаку в оформленні книг для малечі.

Письменницька активність Михайла Жука припала на першу третину ХХ століття, коли було написано основну частину його художніх творів. Він працював й у різних літературних жанрах - ліричної поезії, настроєвого прозового малюнку, новели, критичної статті тощо. Інколи в літературному виданні М.Жук виступав не тільки як поет, прозаїк і критик, але і як художник. Так, у часописі “Музагет” вміщено виконані ним портрети П.Тичини, Ю.Меженка, Д.Загула. Він друкувався у таких виданнях, як часописи “Молода Україна”, “Дзвін”, “Шлях”, “Шквал”.

1925 року Михайло Жук переїжджає до Одеси, де йому пропонують роботу в Одеському політехнікумі мистецтв (пізніше – інститут) на посаді керівника новоствореної графічної майстерні. У художньому інституті керує відділом літографії на графічному факультеті. У 20-ті роки він стає живим маляром-класиком, визнаним митцем. Його роботи активно експонуються в Україні, а також у Кракові та Відні.

1928 року на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, який згодом переріс в керамічний факультет, і очолив його професор М.І. Жук. Михайло Іванович освоює декілька видів художньої техніки: станкова графіка, ксилографія, лінорит, літографія, починає успішно працювати у техніках акватинти, офорта, сухої голки, передає свої знання студентам.

Ще 1955 року громадськість України відзначала 50-річчя художньої і літературної діяльності М.Жука. Йшла мова про видання його вибраних творів, яке так і не здійснилося.

В Одесі добігає кінця життя видатного майстра пера і пензля. Останні роки майстер тяжко хворіє, прикутий до ліжка. Він писав спогади, творив поезії, перекладав Оскара Уайльда. 8 червня 1964 року зупинилося його серце.

1929 – народилася Алла Горська, художниця

 

1929, 18 вересня в Ялті народилася відома художниця і правозахисниця Алла Горська.

Алла Горська була дочкою відомого радянського кінодіяча Олександра Горського, який в різні часи очолював Ленфільм, Ялтинську, Київську й Одеську кіностудії, театр-студію кіноактора на кіностудії імені Олександра Довженка. Під час Другої світової війни лишилася з мамою в Ленінграді, пережила дві блокадні зими. Старший брат Арсен загинув в ополченні.

У 1943 році родина Горських перебралася до Києва. Алла закінчила із золотою медаллю Київську художню середню школу імені Шевченка та Київський художній інститут, працювала в галузі станкового та монументального живопису. У 1952 році одружилася з однокурсником Віктором Зарецьким.

У 1961-1965 роках разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та іншими «шістдесятниками» стала однією з організаторок і активною членкинею Клубу творчої молоді «Сучасник», який став центром українського національного життя у Києві. Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят, організацією виставок.  Світ українського мистецтва допомагав відкрити і зрозуміти Іван Макарович Гончар.

Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком у 1962-му відкрила місця поховання розстріляних в НКВС у Биківні, на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, про що вони заявили в Київську міськраду. Моторошну знахідку в Биківні допомогли відкрити діти, які грали у футбол… вимитим із землі людським черепом із діркою в потилиці.

У 1964 році разом із Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати». Напередодні відкриття за вказівкою партійного керівництва вітраж був знищений адміністрацією університету. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

Знищений вітраж "Шевченко. Мати"

Алла Горська гостро відгукнулася на серію арештів української інтелігенції в 1965 році, надіславши протест на ім’я прокурора. Матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, їздила на судові процеси, організовувала збори коштів на допомогу сім'ям засуджених, організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів. У квітні 1968 року поставила свій підпис під відомим листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР з приводу незаконних арештів і закритих судів над дисидентами.

 Горську неодноразово викликали в КГБ на допити та на «профілактичні розмови» з попередженнями й погрозами. У 1970 році її викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого Валентина Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. За декілька днів до смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

З Іваном Світличним та Борисом Нечердою

28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до Василькова, де жив її свекор Іван Зарецький, забрати родинну реліквію – швейну машинку «Зінгер». 2 грудня її тіло знайшли в льосі хати із розтрощеною молотком головою. За день до цього у Фастові на залізничній колії виявили тіло Івана Зарецького з відрізаною головою. Слідство зупинилося на версії, що Горську вбив свекор «на ґрунті глибокої особистої неприязні» і закрило справу «у зв’язку зі смертю підозрюваного».

Похована у Києві на Берковецькому кладовищі.

Цікаві факти про Аллу Горську:

1. Алла виросла в російськомовній родині. У школі була звільнена від уроків української мови. Спілкуватися українською почала свідомо уже в дорослому віці. Вчителькою Горській та іншим патріотам стала Надійка Світлична, яка давала уроки, готувала диктанти, виправляла вимову. Втім, із батьком до кінця життя Алла спілкувалася російською.

2. Перші картини Горської були присвячені шахтарській праці. Її роботи одразу потрапили на всесоюзні виставки, її чекала блискуча кар’єра «радянського художника». Але Аллу захопила українська стихія.

3. Клуб творчої молоді виник завдяки випадку - формальним приводом став приїзд Канадської делегацiї, члени якої виявили бажання вiдвiдати молодiжний клуб. Клуб було створено за пiвгодини – під егідою комсомолу. Засідання проходили в кімнаті №13 в Жовтневому палаці. Пізніше члени клубу дізналися, що в підвалах Жовтневого була катівня НКВД і тут відбувалися масові розстріли.

 4. 22 травня 1963 року Горська стала одним із ініціаторів покладання квітів до пам'ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке з часом стало традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів» і пізніше «брала на олівець» кожного, хто 22 травня клав квіти чи читав поезію Шевченка.

5. Алла Горська з колегами брала участь в оформленні приміщень у Донецьку, Маріуполі, Краснодоні (тепер - Сорокине). Це давало певний захист, оскільки роботи  вважались важливими та мали ідеологічний ухил – зокрема, панно у меморіальному комплексі «Молода гвардія». Деякі з цих робіт у 2012 році були внесені в реєстр пам’яток архітектури і мистецтва національного значення. Утім багато ескізів Алли Горської так і лишилися ескізами.

6. У 1968 році, коли Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників України за підпис під «листом-протестом 139», поповзли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Аллу.

7. За Горською стежили, їй погрожували, її квартира на Терещенківській, де часто збиралися дисиденти, була під пильним наглядом. Алла навіть знала в обличчя та на ім’я декого зі своїх «наглядачів». Одного разу навіть написала вірш: "На воротах сидить ґава, на щаблях сидіти жорстко. А Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська".  Пізніше в листах до Опанаса Заливахи вона завжди ставила як епіграф «На шаблях сидіти жорстко».

8. Перед загибеллю Алла зустрічалася з якимось незнайомцем, з яким вони розмовляли в парку Шевченка. Обставини її загибелі ніхто не досліджував, хоча у справі було багато невідповідностей: Іван Зарецький був літньою людиною і ходив з паличкою, а Горську було вбито «професійно, одним ударом». Самого Зарецького знайшли у Фастові на залізничній колії з відрізаною потягом головою, хоча, якби він сам ліг на колію перед потягом, його мало знести від удару. До того ж, як показало слідство, тіло лежало на колії горілиць, що не притаманно самогубцям.

9. Аллу Горську мали поховати 4 грудня на Байковому кладовищі. Але слідство довго не давало дозволу на поховання, через що церемонія прощання відбулася лише 7 грудня. Поховали Горську на щойно відкритому Берковецькому кладовищі.

10. Василь Стус присвятив Аллі Горській свій вірш «Ярій, душе, ярій, а не ридай».

 

Підготувала Наталка Позняк-Хоменко.

До дня народження Олександра Кошиця.

12 вересня 1875 року, народився Олександр Кошиць .

Саме завдяки його диригентському та культуртрегерському таланту світ почув і полюбив «Щедрика» Миколи Леонтовича. А чарівна українська колискова «Ой ходить сон» в його аранжуванні і подачі надихнула Джорджа Гершвіна на створення джазового стандарту Summertime.

Ці два хіта стали улюбленцями європейської та американської публіки під час тріумфальної подорожі Української Республіканської Капели в 17 країнах світу, що гастролювала під проводом Олександра Кошиця на доручення уряду УНР у 1919-1924 роках.

Розповісти мовою культури про змагання України за незалежність – таким був задум ініціатора турне Симона Петлюри. Олександр Кошиць тримався народницької місії – розповісти народам світу про душу українську народу через його пісню. Перемогли обидва вектори – про душу України й українців писав весь світ – від Праги, Відня, Парижа, Лондона, Берліна й Барселони до Нью-Йорка, Мехіко, Монтевідео, Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса й Гаванни. За п’ять років українських гастролей у світовій пресі вийшло більше трьох тисяч рецензій.

В своїй статті «Душа України» (Alma Ukraina) бразильський критик Gastau Penalva писав: «Українці вирушили в світ, як те стажко літуків-цьвіркунчиків, щоб радісним співом святкувати свій вихід з неволі» ("Jornal do Brazil", 20 вересня 1923 року). Його колега, відомий бразильський літературознавець та співзасновник Бразильської академії літератури Енріке Коельйо Нетто додавав: "Співай, поневолено Україно, співай щебетушко! Рознось по світу голоси синів твоїх… можливо, так отримаєш від душ, які ти причащаєш, те, чого не здобули сльози твоїх жінок і кров твоїх героїв. СПІВАЙ, ЩОБ ДАЛИ ТОБІ СВОБОДУ! ПРИЙДЕ ВЕСНА, ЯКОЇ ТИ ЧЕКАЄШ!» («Jornal do Brazil», 23 вересня 1923 року). Оригінальний переклад обох бразильських рецензій зробив місцевий емігрант з Галичини, учасник львівського літературного гуртка «Молода муза» Осип Шпитко.

Упродовж тривалого турне навколо харизматичної постаті Олександра Кошиця гуртувались тисячі розкиданих по світу українців. В Австрії після концерту у бараках для українських військовополонених хористам УНР передали записку з квітами – «Від Заблудившогося миж німотою козака».

Завдяки Олександру Кошицю Україна перестала бути німою для світу, а світ - глухим до українців.

Ба більше, бути громадянином України стало модним. «Яке щастя бути українцем!» - писала 10 січня 1920 року після української прем'єри у брюссельському Оперному театрі Ла Монне місцева "La Gazette".

Олександра Кошиця називали чарівником, магом, божественною лисиною. Його унікальна диригентська техніка рвала шаблони. Про його нечувану на той час манеру диригувати без палички (батути) писали всі видання. Кошиць диригує очима, пальцями, рухами, мімікою!

Затуркані українці ставали під керівництвом Кошиця зразком дисциплінованості, а занедбана Україна - зразком порядку.

«Судячи з цих співаків такий же порядок та дисципліна панує і в самій Україні» - писав після концерту хору УНР кореспондент однієї з найпопулярніших франкомовних газет Швейцарії "La Feuille d'Avis de Lausanne".

Потиснути спітнілі руки видатного українського диригента прагнули найвідоміші світові митці та політики. Свідченням тому є численні спогади, листи й автографи цих славетних діячів, залишені під час гастролей у "Золотій книзі" Української Республіканської Капели.

Серед них – професор Сорбонни Шарль Сеньобос (Charles Seignobos), каталонський композитор і диригент Луї Міллет (Lluis Millet), угорський диригент-модерніст Артур Нікіш (Nikisch Artur), німецький театральний реформатор Макс Рейнградт (Max Reinhardt), диригент Британського симфонічного оркестру Раймонд Роуз (Raymond Roze), директор Інституту музикології Бельгії Антоніо Тірабассі (Antonio Tirabassi), відома танцівниця Айседора Дункан (Isadora Dunkan), директор Музичної академії Відня Фердинанд Льове (Ferdinand Lowe) та багато інших.

Серед політиків аплодували Олександру Кошицю короновані особи, глави держав і високопосадовці: королева Бельгії Єлизавета (La reine Elisabeth de Belgique), президент Німеччини Фрідріх Еберт (Friedrich Ebert), віце-прем’єр-міністр Польщі Ігнацій Дашинський (Ignacy Daszyński), генерал французької армії Моріс Пеле (Maurice Pelle), президенти Мексики, Бразилії, Уругваю, сенатори США.

Традиційно в цей день нагадаю відгуки світової преси про талант видатного українця.

Франція: «Кошиць диригує жестами пальців і очей», - «Le Figaro» (Париж), 19 січня 1921 року.

Німеччина: «Кошиць є майстром найвищого рангу», - «National Zeitung» (Берлін), 19 травня 1920 року.

Велика Британія: «Який чудовий спів і який чудовий диригент Олександр Кошиць! Хор вражає дисципліною!», - «Sketch» (Лондон), 4 лютого 1920 року.

Нідерланди: «Те, що робить Кошиць, не переказати словами – це оркестр голосів», - «La gazette de Hollande» (Гаага), 24 січня 1920 року.

Швейцарія: «Майстерність, з якою визначний диригент Кошиць тримає свій хор в руках, є недосяжною», - «Tages Anzeiger» (Цюрих), 23 жовтня 1919 року.

Австрія: «Провідник хору, професор Кошиць, заслуговує найвищого визнання і безмежного схвалення», - «Der Neue Tag» (Відень), 23 липня 1919 року.

Бельгія: «Диригент хору Олександр Кошиць - визначна постать. Неможливо уявити більшої точності і виразності в диригуванні хором», - «Le XX Siecle» (Брюссель), 2 березня 1921 року.

Польща: «Українська народна пісня у виконанні пана Кошиця може стати непереможним і першорядним інструментом пропаганди. Це глибокий вияв народної душі», - «Narod» (Варшава), 23 жовтня 1920 року.

США: «Цей спів дійшов до свого найвищого розвитку під проводом такого генія як Олександр Кошиць», - «Arkansas Democrat», 1922 року.

Мексика: «Інтерпретація, яку маестро Кошиць надав мексиканським народним пісням збільшило наше визнання власної культури в тисячу разів. Мексиканський народ ніколи не забуде своїх славетних друзів і чекатиме їх наступного візиту», - Міністр освіти Мексики Хосе Васконселос, 14 лютого 1923 року.

Бразилія: «Потрібні дійсно колосальні зусилля, аби здобути у нашої публіки такий надзвичайний успіх, на який спромігся вчора маестро Кошиць», - «Rio Journal» (Ріо-де-Жанейро), 22 вересня 1923 року.

Аргентина: «Кошиць є дійсно геніальний інтерпретатор», - «Ultima Hora» (Буенос-Айрес), 4 липня 1923 року.

Уругвай: «Його темперамент та могутній динамізм гіпнотично впливають як на виконавців, так і на публіку», - «El Pais» (Монтевідео), 29 липня 1923 року.

Канада: «Маестро Кошиць дуже мальовничий диригент – він так ритмічно диригує, що вся адуторирія була захоплена цим виконанням», - «The Winnipeg Evening Tribune» (Вінніпег), 12 грудня 1923 року.

Куба: «Чисті звуки, градації, «арпеджіо», «апподжіатури», «портаменто» - все те, чого вимагає «бель канто», знаходимо в хорі Кошиця, інституції вийняткової ваги», - «El Mundo» (Гавана), 13 лютого 1924 року.

Олександр Кошиць: «Я раював від думки, що на мою долю випала честь показати всьому світові душу нашого народу – таку ніжну, таку могутню, таку елементарну, а разом з тим - загадкову, як сама природа. Мої думки і мрії, над якими я ночами плакав, коли душа переспівувала мої рідні, мої ніжні, мої сумні й величні мелодії, - не завели мене. Голосом святої чистоти і небесної художньої правди залунала наша пісня в широкому світі; встала велика, могутня, життєтворна, як вічне сонце!» - із книги спогадів диригента «З піснею через світ».

З днем народження, Маестро

Світлина з фондів Української вільної академії наук у Нью-Йорку. Олександр Кошиць в Мексиці, 1923 рік.

"Червона рута" в наших серцях.

 

Історія створення пісні "Червона рута"

Юним Володимир Івасюк натрапив у батьковій бібліотеці на виданий 1906 року збірник коломийок, впорядкований Володимиром Гнатюком, в якому були рядки:

 

Ой ходила, говорила гільтайова мати,

Назбирала троєзілля мене чарувати,

Назбирала троєзілля червону рутоньку,

Та й схотіла зчарувати мене, сиротоньку.

У грудні 1968 року Марія Соколовська, яка разом з Володимиром у Чернівецькому медичному інституті була учасницею ансамблю «Трембіта» та камерного оркестру, першою побачила варіант вірша, який згодом став піснею «Червона Рута».

 

За іншими даними, 1969 року В. Івасюк відвідав Етнографічно-меморіальний музей Володимира Гнатюка (с. Велеснів), де натрапив на фольклорні матеріали Володимира Гнатюка, які використав для написання пісні «Червона рута». Згодом мандруючи гірськими гуцульськими селами, Володимир знайшов інші варіанти коломийки про червону руту та записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного та чистого кохання.

 

13 вересня 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем'єра пісні, яку виконував дует: сам автор і Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль «Смерічка» Левка Дутковського (солісти Назарій Яремчук і Василь Зінкевич, звукорежисер Василь Стріхович). Пісню повторили через тиждень у програмі «Студентський меридіан», але вже у візуальному супроводі, який зняли в серпні в Косові.

 

У травні 1971 року журнал «Україна» опублікував вірш та ноти пісні, а також невелику розповідь про ансамбль «Смерічка».

 

Пісня дала назву першому українському музичному фільму «Червона рута», зйомки якого розпочалися на початку серпня в Яремчі. У ньому її виконував Василь Зінкевич.

 

У 1971 році «Червона рута» увійшла до двадцятки переможниць першої радянської «Пісні року», яких визначали за листами слухачів та глядачів. На сцені «Останкіно» її виконали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк. Невдовзі після цього потрапила на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.

 

Легенда про червону руту

 

Рододендрон карпатський (Rhododendron myrtifolium) — легендарна червона рута

Червона рута пов'язана з українським святом Івана Купала. За переказами, в Карпатах росте цілюща рослина з червоними квітами, за допомогою якої можна привернути до себе кохану людину. Дівчина, яка її знайде і зірве, буде щаслива в коханні. На Гуцульщині та Буковині серед місцевої молоді — як хлопців, так і дівчат — побутують звичаї виходу в гори після того, як зійде сніг. Якраз у цей час — у травні-червні у високогір'ї масово розцвітає рододендрон карпатський, чудові рожеві квіти якого слугують підставою для численних романтичних легенд. Оскільки рододендрон карпатський на рівнинах природно не трапляється, а також враховуючи його лікарські властивості і красу, склалась уява про нього як про чудодійну та чаклунську рослину.

 

Існують і інші погляди на те, яка саме рослина відповідає червоній руті. Одні вважають її квіткою роду рутові, інші — квіткою рододендрона жовтого, яка нібито чудом раз на якийсь час цвіте червоним.

Артистична палітра хору ім. Григорія Верьовки. До 80-річчя!

 1. Подейкують, що з всесвітньовідомим українським Хором мріяв заспівати уасник ліверпульської четвірки – Пол Маккартні! Але у 70-ті роки це бажання було з розряду нездійсненних, так як радянська влада забороняла співпрацювати з іноземцями.

2. У часи вінілу записи хору на платівках фірми «Мелодія» розліталися з нечуваною швидкістю. Тільки уявіть: наклади сягали восьми мільйонів копій! Це був єдиний творчий колектив з України, який зміг досягти таких вершин.

3. Історія хору бере початок у важкі роки воєнного лихоліття: у Харкові в 1943 р був організований Державний український народний хор (з самого початку в складі були хорова, оркестрова та танцювальна групи) і призначений його художнім керівником і головним диригентом педагог Київської консерваторії Григорій Гурович Верьовка. Поруч з ним хормейстером працювала його дружина, талановитий музикант Елеонора Павлівна Скрипчинська. Тимчасовий колектив, що створювався задля виступів на фронті, перетворився на національний скарб.

4. Сьогодні Хором керує народний артист України, заслужений діяч мистецтв України Зеновій Корінець, який свого часу закінчив Донецьку музичну академію імені Прокоф'єва.

5. Австрія, Нідерланди, Іспанія, Португалія, Коста-Ріка, Мексика, Куба, Нікарагуа, Чехія, НДР, Канада, Франція, Монако – всюди переповнені зали, бурхливі овації, осяяні радістю обличчя глядачів. Саме  Хор Верьовки дістав багато національних і міжнародних відзнак, зокрема, за великий внесок у справу миру й дружби між народами був нагороджений срібною медаллю Всесвітньої ради миру.

6. Тріумфальним став перший виступ колективу на американському континенті під час ЕКСПО-67 в Монреалі, де зібралося близько тридцяти тисяч слухачів. Як згадує Анатолій Тимофійович, «це був момент істини, зворушливий момент єднання українців-емігрантів з земляками, які зі сльозами підхоплювали рідні мелодії, серцево обіймаючи наших виконавців». 

7. У 2000- відбулися перші гастролі артистів в США, де хор виступав в кращих залах, давши 86 концертів. Про один з них писала Washington Post: «... концерт відбувся в переповненому глядачами найпрестижнішому залі американської столиці – Центрі мистецтва ім. Джона Кеннеді. Чарівні українські пісні, які змінювалися запальними танцями, викликали шквал овацій, захоплені відгуки слухачів».

8. Саме Хор Верьовки незмінно виступав на інавгураціях всіх президентів України.

9. У репертуарі колективу більше 1000 пісень. Композиції, які в усі часи зривають шквал оплесків від Дніпра до Дунаю: «Розпрягайте, хлопці, коней», «Ой, у вишневому садочку», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Щедрик» та багато інших. До того ж репертуар завжди збагачується народними піснями тих країн, в яких гастролює хор. 

10. У Хорі Верьовки розпочинали свій творчий шлях музичні легенди: Ніна Матвієнко, Ольга Павловська, Алла Кудлай та багато інших чудових співаків. 

Українське кіно: погляд крізь об'єктив камери

 Друга субота вересня  - Професійне свято працівників кінематографії - День українського кіно - встановлений Указом Президента від 12.01.1996 № 52/96 і відзначається щорічно у другу суботу вересня.

Перша українська кінозйомка відбулася у вересні 1896 року в Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні Федецький влаштував перший український кіносеанс у Харківському оперному театрі.

З дореволюційним кіно в Україні пов’язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

У 1922 році було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а в 1928 році ввести в дію Київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О. Довженка). У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм - документальна стрічка Д. Вертова «Симфонія Донбасу».

Українські художники впродовж минулого століття створили власну яскраву кіношколу, яка гідно збагатила світове кіно. У пам’яті назавжди залишаться імена Олександра Довженка і Івана Кавалерідзе, Марка Донського, Сергія Параджанова, Леоніда Бикова, Леоніда Осики, Івана Миколайчука і багатьох їх талановитих творчих послідовників. Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців.

У 2003 році був прийнятий Закон України «Про загальнодержавну програму розвитку кіноіндустрії», завданням якого є створення належних умов для розвитку кінематографії України, відновлення ролі і впливу національного кінематографу у культурній, соціальній і духовній сферах життя українського народу, відновлення кінематографії як конкурентоспроможної галузі, вдосконалення механізмів позабюджетного фінансування та залучення в кінематографію України інвестицій.

В 2023 році День українського кіно припадає на 9 вересня.

Українські кінострічки 2023 року побили рекорди за касовими зборами в кінотеатрах України.

За даними "Економічної правди", за перші 8 місяців 2023 року кінострічки українського виробництва зібрали 192 млн грн, що на 12 млн грн більше, ніж за весь найуспішніший з точки зору касових зборів вітчизняного кіно 2019 рік.

Вдалими у 2023 році по праву вважаються анімаційна стрічка "Мавка: лісова пісня", а також фільм українського режисера Антоніо Лукіча "Люксембург. Люксембург", "Довбуш" Олеся Саніна. При чому "Мавка" досі демонструється на великих екранах, а її збори склали 164 млн грн.

 

Відділ мистецтв підготував  та запрошує до ознайомлення з розгорнутою книжково-публіцистичною експозицією "Українське кіно: погляд крізь об'єктив камери".  В експозиції працюють кращі видання останніх років , що відображають поступ розвитку української кіногалузі та кращих її представників - персоналії, що назавжди вкарбовані в Історію українського кіно.

Реалізм образів Наталії Ужвій

 

     

     Видатна українська актриса Н.Ужвій – яскрава представниця цілої епохи у вітчизняній культурі. Її творчий шлях, довжиною понад 60 років, щедро усіяно більш як сотнею ролей на сцені і двадцятьма в кіно. Їй пропонували зніматися у головних ролях без кінопроб.

    Народилася Н.Ужвій 8 вересня 1893 року у містечку Любомлі на Волині, в селянській сім'ї. Згодом життєві обставини змусили батька майбутньої актриси шукати щастя на Привіслянській залізниці. До 1912 р. родина жила в робітничому селищі Брудно, поблизу Варшави. Там минали дитячі роки Наталі. Отримавши початкову освіту у міському дворянському училищі, дівчина не змогла далі продовжити навчання через матеріальну скруту. Вона влаштовується працювати швачкою, але не полишає самоосвіти. Наполегливо і старанно готується до іспитів на звання сільської вчительки і 1914 р. успішно складає їх.

  Сценічна біографія Н.Ужвій розпочалась у 1918 р. на Полтавщині, в Золотоноші. Працюючи там вчителькою, вона виступала на сцені любительського драматичного гуртка, заснованого місцевою інтелігенцією.

    На початку 1920 р. золотоношський драматичний гурток був реорганізований у пересувний театр при Наркомосі УРСР. Агітаційно-художня бригада театру виїжджала в найближчі села, обслуговувала населення і частини Червоної Армії.

  Вистави проходили з великим успіхом. Глядачі тепло й радісно зустрічали артистів. Широкою популярністю користувалась Н.Ужвій в ролях Софії, Харитини, Уляни (в п'єсах І.Карпенка-Карого “Безталанна”, “Наймичка”, “Бурлака”), Марусі Богуславки (в однойменній драмі М.Старицького). І чим більше грала Ужвій, тим більше хотілось їй виступити на справжній сцені.

   З великим хвилюванням згадувала вона той день 1922 р., коли вперше переступила поріг професійного театру, зустріч і знайомство з І.Мар'яненком, незвичайний екзамен у фойє, дебют і, нарешті, вступ до допоміжного складу трупи Київського українського драматичного театру імені Т.Шевченка.

  Спершу Ужвій брала участь у масових сценах і проходила курс майстерності актора в студії театру під керівництвом досвідчених режисерів: М.Тінського, О.Смирнова, О.Загарова.

  Упродовж 1922-1925 рр. Ужвій зіграла в театрі імені Шевченка понад 20 ролей, серед яких: Билина, Туанетта (“Хворий та й годі”), Дорімена (“Міщанин у дворянстві”), Маріанна (“Скупий”), графиня і Сюзанна (“Весілля Фігаро”), Ганна Дульська (“Мораль пані Дульської”), Амалія (“Мазепа”), Катаріна (“Приборкання непокірної”) та ін.

   У 1925 р. в Одесі було організовано Державний український драматичний театр, до якого було запрошено Н.Ужвій. Після першої ж ролі – Діани де Сегонкур у п'єсі А.Луначарського “Полум'ярі” - ім'я Ужвій стало відоме глядачам Одеси.

    У 1926 р. Н.Ужвій переходить до щойно створеного Лесем Курбасом харківського театру “Березіль”, що гуртував майбутній цвіт української сцени.

  Почала зніматися у кіно Н.Ужвій з 1926 року: “П.К.П.” (Галина Домбровська), ”Тарас Трясило” 1927 р.  (Марина).

    У 30-х роках розпочалось планомірне нищення української національної культури. Театр “Березіль” був чи не найбільшою мішенню.У жовтні 1933 року Л.Курбаса усунено від керівництва театром, а в 1934-му його заарештували, звинувативши у належності до міфічної Української військової організації.

    В цей час у Н.Ужвій на руках був маленький син Михась. Шлюб з його батьком – футуристом Михайлом Семенком – розпався. Сестри Оксана, Тетяна, інша рідня проживали на заході України. В радянські часи мати родичів за «кордоном»  прирівнювалось до зради.

    У роки Великої Вітчизняної війни Н.Ужвій разом з театром перебувала в евакуації, спершу в Тамбові, а згодом у Семипалатинську і Ташкенті.

     Влітку 1943 року актриса знімається у кінофільмі “Райдуга” за однойменною повістю В.Василевської у ролі Олени Костюк, що приніс їй світову славу й любов мільйонів глядачів.

     У повоєнні роки Н.Ужвій плідно працює над образами своїх сучасниць у п'єсах О.Корнійчука, А.Якобсона, О.Васильєва, В.Собка. Знімається у кіно: 1951 - “Тарас Шевченко” (Ярина Шевченко), 1954 - “Земля” (Марія Федорчук), 1956 - “Полум'я гніву” (Ганна Золотаренко), ”300 років тому” (Варвара), ”Украдене щастя” (Ганна Задорожна), ”Калиновий гай” (Наталка Ковшик), 1957 - “Безвісті пропавші” (Марфа), 1961 - “Українська рапсодія” (Надія Петрівна).

     Остання роль у кіно – мати Єсеніна у фільмі “Співай пісню, поет” (1971).

   Наталія Михайлівна залишається легендою української сцени. Народна артистка СРСР (1944), лауреат державних премій (1946,1949,1951), лауреат Шевченківської премії (1984), перша в Україні актриса Герой Соціалістичної Праці (1973), багаторічна голова Українського театрального товариства (тепер Спілка театральних діячів). Нині ім'я Н.Ужвій носить започаткований нею Будинок ветеранів сцени та вулиця у Києві.

   С.Параджанов на Київській кіностудії художніх фільмів ім.Довженка зняв про неї кінострічку “Доля”(1960).

    22 липня 1986 року, знаючи про свою тяжку хворобу, Наталія Михайлівна зателефонувала друзям і добре знайомим та попрощалася з ними перед далекою дорогою туди, звідки ще ніхто не повертався. Євген Порфирович Пономаренко (актор, чоловік Н.Ужвій) пережив її на 8 років. Він встиг впорядкувати родинний архів.

 

 

                Література:

     

1.               Кинословарь: в 2-х томах.Т.2.М.,1970. - С.692-693.

2.               Кино: Энциклопедический словарь.М.,1987. - С.434.

3.               Митці України.К.,1992. - С.593.

4.               Мистецтво України: Біографічний довідник.К.,1997. - С.596-597.

5.               Спілка кінематографістів України.К.,1985. - С.157-158.

6.               Ужвій Н.М.// Календар знаменних і пам'ятних дат. -2008. -№3. - С.111-117.- Бібл.