Зображення з загадковими чорними квадратами на білому фоні можна побачити в багатьох місцях: на рекламних плакатах, афішах, упаковках, сторінках журналів і візитівках. Ні, це не таємничий шифр ілюмінатів і не проста абракадабра. Це QR - код (quick response code) - дуже інформативна і корисна в сучасному світі річ.
QR-код – (швидкий відгук) — матричний код (двовимірний штрих-код),
розроблений і представлений японською компанією «Denso-Wave» в
1994 році.
Основна перевага
QR-коду — це легке розпізнавання сканувальним обладнанням (в тому числі й
фотокамерою мобільного телефона), що дає можливість використання в торгівлі, на
виробництві, в логістиці.
На відміну від старого штрих-коду, який сканують тонким
променем, QR-код визначається сенсором як двовимірне зображення. Три квадрати в
кутах зображення та менші синхронізувальні квадратики по всьому коду дозволяють
нормалізувати розмір зображення і його орієнтацію, а також кут, під яким сенсор
розташований до поверхні зображення. Точки переводяться в двійкові числа з
перевіркою контрольних сум.
Основна перевага QR-коду — це легке розпізнавання сканувальним
обладнанням (в тому числі і фотокамерою мобільного телефону).
Хоча термін «QR code» є зареєстрованим товарним знаком
«DENSO Corporation», використання кодів не обкладається ніякими ліцензійними
відрахуваннями, а самі вони описані й опубліковані як стандарти ISO.
Специфікація QR-коду не описує формат даних.
Найпопулярніші програми перегляду QR-кодів підтримують такі
формати даних: URL, вебсторінки, E-mail (з темою листа), SMS на номер (з
темою), MeCard, vCard, географічні координати.
Також деякі програми можуть розпізнавати файли GIF, JPG, PNG
або MID менше 4 КБ і зашифрований текст, але ці формати не отримали
популярності.
Застосування
QR-коди найрозповсюдженіші в Японії, країні, де штрих-коди
користувалися такою великою популярністю, що обсяг інформації, зашифрованої в
коді, швидко перестав влаштовувати індустрію. Японці почали експериментувати з
новими способами кодування невеликих обсягів інформації в графічному
зображенні. Вже на початку 2000 року вони набули широкого використання у Японії.
Їх можна бачити на великій кількості плакатів, упаковок і товарів.
QR-код також вельми поширений у країнах Азії, Китаю,
поступово розвивається в Європі та Північній Америці. Найбільше визнання він
отримав серед користувачів мобільного зв'язку — встановивши
програму-розпізнавач, абонент може моментально заносити в свій телефон текстову
інформацію, додавати контакти в адресну книгу, переходити по web-посиланнях,
відправляти SMS-повідомлення тощо.
Провідні японські оператори мобільного зв'язку спільно випускають
під своїм брендом мобільні телефони з вбудованою підтримкою розпізнавання
QR-коду.[2] Як показало дослідження, провідною компанією «comScore» 2011 року,
20 млн жителів США використовували мобільні телефони для сканування
QR-кодів.
У Японії та Австрії QR-коди також використовуються на
кладовищах (див. Віртуальне кладовище) та містять інформацію про
померлого. Також, QR-коди активно використовують у туризмі. Наприклад, у
Львові об'єднання бізнесменів «Туристичний Рух Львова» розмістило QR-коди на
понад 80 туристичних об'єктах. Це дає змогу туристам легко орієнтуватися в
місті, навіть не знаючи української мови, тому що QR-коди встановлені кількома
мовами.
QR-коди застосовуються для розміщення в рекламі, пошуку
інформації, привітань зі святами, обміну контактами, авторизації та реєстрації
в сервісах, підключення до WiFi в публічних місцях — для будь-яких дій, що
мають на увазі інтерактив з власником смартфону. Для користувача код дав
спромогу переходити за посиланнями, для рекламодавця — можливість інтеграції
зовнішньої і ТБ-реклами з інтерактивом, доступним тільки в цифровому
середовищі.
Серед соціальних проектів застосування — спеціальні бейджі
для літніх людей і дітей, які страждають аутизмом.
Велика або Страсна п’ятниця – важлива дата в православному календарі. Вона символізує закінчення останнього (шостого) тижня Великого посту та початок Великодня. “Хто в Страсну п’ятницю сміється, той весь рік потім плакати буде”, – говорить народна приказка. Християни вірять, що напередодні Великодня веселощі недоречні, а ці дні варто присвятити молитвам і роздумам про жертву Христову.
Великдень 2022 року припадає на 24 квітня. А Страсна п’ятниця святкується 22 квітня. Згідно з Євангелієм, цей день ознаменовує важку для Ісуса Христа подію, коли він, зраджений Юдою та обвинувачений у бунті, постав перед Понтієм Пілатом. Прокурор засудив Сина Божого до розп’яття на хресті, хоча й розумів, що всі звинувачення несправедливі. До гори Голгофа ніс Христос свій хрест на спині, а на вершині він був страчений.
Страсна п’ятниця: що можна робити
В храмах цього дня проводяться особливі богослужіння, під час яких священники розповідають про муки Ісуса Христа, які він пережив на хресті, та про його смерть на Голгофі. Саме у Страсну п’ятницю віряни відмовляються від споживання їжі та води до моменту винесення плащаниці. Після цього дозволено з’їсти невелику кількість хліба та попити води, але не більше того.
Господині цього дня традиційно пекли хліб. Вірили, що він відрізняється цілющими властивостями і допомагає побороти різні хвороби. Також наші предки палили багаття, щоб відігнати від своїх осель нечисту силу.
Що не можна робити
Митися, прибиратися, прати речі та працювати по дому. Всі справи, пов’язані з чистотою, потрібно завершити в минулий Чистий четвер. Вірили, що якщо в цей день випрати білизну, під час сушіння на ньому з’являться сліди крові;
працювати в городі. Вважається, що садити в цей день рослини – великий гріх. Якщо в п’ятницю висадити дерево, воно неодмінно згине, а на його місці ще багато років нічого не буде рости;
порушувати Великий піст. До його завершення залишається всього три дні, і саме в Страсну п’ятницю слід зберігати найбільш сувору дієту. Наші предки в цей день часто не їли нічого крім хліба і води, тим самим вшановуючи велику жертву, яку приніс Христос. Існує моторошне повір’я, що якщо в п’ятницю перед Великоднем зовсім утриматися від води і їжі, то за три дні до своєї смерті дізнаєшся її точний час і причину;
святкувати і вживати алкоголь. Краще цей день провести вдома, наодинці з собою і своєю сім’єю. Навіть якщо на Велику п’ятницю випав день народження або інше важливе для вас свято, відзначати його краще в інший час;
близькість в цей день – навіть між подружжям – небажана і гріховна. Вважалося, що зачата в Страсну п’ятницю дитина або народиться хворою, або, коли виросте, стане злочинцем.
турботи про господарство – мирські, про них в цей день думати не потрібно. Є лише один виняток – підготовка пасхального столу.
Прикмети погоди
По погоді, яка стояла у Велику п’ятницю, наші предки визначали про врожай на майбутній рік.
Пятниця перед Великоднем тепла і ясна – до такої ж весни.
Похмуро – на городах весь рік чекай багато бур’янів.
Дощ пішов – весна теж буде сирої і дощової.
Прикмети на майбутнє
Існували прикмети, які дозволяли передбачити не тільки погоду, але і своє особисте майбутнє. Для цього, прокинувшись, відразу бігли до вікна.
Що перше побачиш, того і в майбутньому році чекай.
Триває Страсна седмиця – страсний тиждень – найбільш суворий час Великого посту. Це останній тиждень посту, що наступає за вербним тижнем та передує Пасці. Тиждень розпочинається святом Входу Господнього в Єрусалим, а завершується святом світлого Воскресіння Христового.
Це є нагадування нам про те, що якими б важкими не були випробування та страждання, якщо ми пройдемо їх, то прийдемо до перемоги та радості. У страсний тиждень згадується Таємна Вечеря, страждання, розп’яття та поховання Ісуса Христа. Весь цей час церква радить вживати сиру їжу та трошки підварені овочі, а в П’ятницю – Суботу утриматися від їжі взагалі.
Усі дні цього тижня звуться Великими. Це час, коли є можливість сповідатися і причаститися всім, хто не встиг цього зробити протягом Великого Посту. Бо у недільні та святкові дні кількість сповідників і причасників дуже велика.
Великий Понеділок
У Великий Понеділок, із подій євангельських Церква згадує висохлу та безплідну смоківницю. Вона відображає собою зібрання юдейське, в якому Господь Ісус Христос не знайшов істинного плоду, а лише лицемірний покров закону. На Літургії Ранішосвячених Дарів Церква нагадує про долю боговідступного народу юдейського і кінець світу. Тому цього дня люди прибирають свою оселю від усякого непотребу. Жінки цього дня мають до сходу сонця почати порядкувати, мити та чистити оселю.
Великий Вівторок
У Великий Вівторок на Страсний тиждень віруючі у храмах та вдома згадують, як Христос навчав у храмі Єрусалимському народ і той вважав Його своїм пророком. Жінки цього Вівторка мають прати, прасували білизну та готувати святковий одяг, а чоловіки заготовляти засоби для випікання пасок.
Велика Середа
Велика Середа. Цього дня дві події згадуються та наповнюють зміст богослужбових текстів: покаяння блудної жінки, яка злила миро на ноги Господа, та задум Юди зрадити Христа. Велика Середа – це день видання Ісуса на страждання і смерть. У цей день рада первосвящеників і книжників юдейських вирішила вбити Христа. Вони боялися бунту народу, який слухав повчання Христа і став довіряти Йому ще більше після воскресіння праведного Лазаря. У Середу треба завершувати найважливіші роботи – навести лад у хаті та прибрати її зовні. Звечора починати готувати тісто для пасок.
Особливо важливими вважаються три останні дні перед Великоднем — Великі Четвер, П’ятниця та Субота. Українці вважали, що хто вмирав у ці дні, то душа того піде до раю, яким би він великим грішником не був: “Всі гуляють, прославляють Воскресшого Бога, бо вже тая всім до рая отверта дорога”.
Великий Четвер. Чистий Четвер
Найголовнішим днем Страсного тижня є Великий Четвер. В Україні його називають Чистим. Піст стає ще більш суворим. Багато хто взагалі не споживає їжі аж до Пасхи. Духовно ми стоїмо перед підніжжям Голгофи. Ісус Христос готовий добровільно зійти на Хрест. Цього дня Ісус Христос омив ноги своїм учням і встановив Таїнство Євхаристії на Таємній Вечері.
Відтоді, цього дня, у кафедральному соборі єпископ омиває ноги дванадцятьом священикам. Тоді ж увечері відбувається читання дванадцяти Євангелій про страсті Христові. За стародавнім українським звичаєм, на світанку цього дня дорослі та діти миються біля криниці або річки.
Саме в Чистий Четвер дівчата розписують писанки для коханих та готують великодні листівки, а діти зранку ходять до родичів і хресних батьків. Великий Четвер також називають чистим, бо з цього часу починається особливе приготування до Великодня. І не тільки внутрішнє – через очищення душі, сповідь та причастя, але і зовнішнє – через очищення своєї оселі й себе.
Велика П’ятниця
У п’ятницю 12-го Нісана за звинуваченням юдейських первосвящеників і вироком римського прокуратора Христос був розіп’ятий. Розіп’ятий на Хресті, як на жертовнику Вселенського храму. Так була принесена жертва за людство. Велика П’ятниця — найскорботніший день. Тому в цей день літургія не відбувається.
Це день жалоби на спомин про страсті та смерть Христа. Цього дня християни строго дотримуються посту. У Страсну П’ятницю заборонено співати та веселитися. Кульмінацією цього дня є винесення Плащаниці. Існує традиція не їсти у Велику П’ятницю до закінчення чину виносу плащаниці, а потім вживати лише хліб та воду.
Велика Субота
Велика Субота Страсного тижня, присвячена спогаду про перебування Ісуса Христа у гробі і зішестя Його у відхлань (“до пекел”, але не до пекла у його нинішньому розумінні) для рятування душ померлих, а також готуванню до Великодніх торжеств. Цей день у Церкві є днем тиші і очікування.
Для учнів Христа то був день великого випробування. Згідно з Традицією, апостоли розбіглися по смерті Ісуса, а єдиною людиною, хто витримав у вірі, була Богородиця. Цього дня господар має готував кошик для посвяти. Жінки мають малювати писанки, готувати їсти, пекти паски, а ввечері наповнювати приготований чоловіком кошик.
Світле Христове Воскресіння
Завершується Страсна седмиця святкуванням світлого Воскресіння Христового. У православній християнській традиції це є найбільшим святом, тому що позначає найважливішу подію духовної історії людства, як її сприймають християни.
19-ого та 20-ого квітня 2022
рокуо 18.00 в Культурно-мистецькому
центріім. Івана Миколайчука
відбудутьсядва додаткових покази фільму
Олександра Ткачука«Хто ми?
Психоаналізукраїнців».
ЦЕ ФІЛЬМ, ЯКИЙ МАЄПОБАЧИТИ КОЖЕН УКРАЇНЕЦЬ! Фільм в історичній
хронології розкриває страшну історію геноциду українців, лінгвоциду української
мови за всю історію України -в складі
різних держав таправлінь. У фільмі
досліджують колективні психотравми ХХ століття і те, як вони впливають на нас,
сучасних українців.
Ключовою фразою фільму, для
мене, є слова доктора психологічних наук Віталія Климчука«…до свободи треба дорости…».
Сьогодення повномасштабного збройного
вторгненняросійських окупантів у мирні
міста та села України, звитяжна оборона воїнами-героями всіх територійнезалежної Держави-України, самовіддана праця
всіх волонтерських та громадянських самооб’єднань у тилу- цей етап війни допоміг багатьомз нас дорости до цієї складної важкої
величини -СВОБОДИ свідомості від всього
російського!
До перегляду фільму
запрошено внутрішньо-переміщених українців з усіх регіонів України, що зараз
проживають в Чернівцях, з якими познайомились та тривалий час спілкуємось в
рамках проєкту «Буковина і буковинці»Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Михайла
Івасюка.
У 1983 році, за
пропозицією Асамблеї
Міжнародної ради з питань
охорони пам’яток та визначних
місць (ICOMOS), створеній при
ЮНЕСКО, Центр культурної
спадщини ЮНЕСКО оголосив
18 квітня Міжнародним днем
пам’яток та визначних місць
(International Day of
Monuments and Sites).
Завдання цього свята – ще раз
нагадати світовому суспільству
про різноманіття культурної спадщини створеної зусиллями багатьох народів за
всю історію людства, її вразливість та необхідність збереження для майбутніх
поколінь.
Девізом Міжнародного дня пам'яток та історичних місць стали
слова: "Збережемо нашу історичну батьківщину".
На підтримку ініціативи вчених, архітекторів, реставраторів, працівників
державних органів охорони пам’ятників історії та культури України було
ухвалено встановити в країні відповідне свято, відзначати яке слід щорічно 18
квітня − у Міжнародний день пам’ятників і визначних пам’яток.
В Україні цей день має назву − День пам’яток історії та
культури, відповідно до Указу Президента України від 23 серпня 1999 року №
1062/99.
У липні 2000 року Президент України підписав Закон “Про охорону
культурної спадщини”, котрий регулює правові, організаційні, соціальні та
економічні стосунки у сфері охорони культурної спадщини з метою її
збереження, використання об'єктів культурної спадщини в громадському житті,
захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і
майбутніх поколінь.
Згідно із Законом, об'єкти культурної спадщини, що
перебувають на території України, охороняються державою.
Український комітет Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних
місць (ICOMOS), є дорадчим органом ЮНЕСКО, та разом із Міністерством
культури України та Національною комісією ЮНЕСКО вирішує, зокрема, які
об’єкти номінувати до Списку Всесвітньої Спадщини.
На сьогодні у Списку Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО від України
перебувають 7 об`єктів, що приблизно становить 0,68% від загальної кількості
об'єктів Світової спадщини у світі (1034 станом на 2015 рік).
Це наступні об`єкти:
- Київ: Собор святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами,
Києво-Печерська Лавра ( з 1990р.);
-Ансамбль історичного центру Львова (з 1998 р.) ;
Геодезична дуга Струве ( з 2005р.);
- Букові праліси Карпат та стародавні букові праліси Німеччини (з
2007, 2011рр.);
- Резиденція митрополитів Буковини і Далмації ( з 2011р.);
- Дерев'яні церкви карпатського регіону Польщі і України ( з 2013р.);
- Стародавнє місто Херсонес Таврійський ( з 2013р.).
Також українським урядом підготовлено ще 16 номінаційних досьє на
включення до Списку Всесвітньої спадщини, серед яких: Могила Тараса
Шевченка та державний історичний та природний музей-заповідник;
Кам'янець-Подільська фортеця, Історичний центр Чернігова, Біосферний
заповідник Асканія-Нова, Генуезькі колонії у Північному Причорномор'ї;
Дендрологічний парк “Софіївка”; Кам`яну Могилу та інші.
Україна − держава з багатовіковою історією та культурою.
На державному обліку України за даними Держкомстату України перебуває 144831 пам`ятника , у тому числі за видами : археології − 71214, історії − 52544, монументального мистецтва − 2806, архітектури −17934, містобудування − 3, садово-паркового мистецтва − 308, ландшафтні − 5, науки і техніки − 17. Із загальної кількості пам’ яток − 3005 національного І 141826 − місцевого значення.
Кожна епоха
залишає нам у спадщину пам'ятку архітектури чи історії, що зберігає в собі
згадку про певну визначну подію чи особистість. У кожному регіоні є свої
визначні пам'ятки − перлини української землі. Це справжній скарб, наша
гордість і надбання. До наших днів збереглися середньовічні фортеці, палаци та
садиби, стародавні монастирі та храми (у деяких з них і понині проводяться
служби), багато інших унікальних архітектурних витворів мистецтва, що навіки
прославили своїх майстрів.
Якими будуть ці списки пам'ятників та визначних місць, пам'яток тісторії та культури після завершення військових дій на території повномасштабного вторгнення російської федерації на наших рідних українськи землях. скільки праці треба буде вкласни у відновлення того, що можна буде відновити. Чи все нам вдасться - покажне час!
А сьогодні працюємо на своїх місцях наближаючи ПЕРЕМОГУ!
13 квітня 2022 року виповнилось 135 років від дня народження видатного українського скульптора-монументаліста, кінорежисера, драматурга, художника кіно і народного артиста Івана Петровича Кавалерідзе. За 70 років активної творчості він став автором близько 20 пам’ятників, сотні станкових робіт, зняв 10 кінофільмів, поставив 10 театральних п’єс та написав книжку спогадів. Окрім того, залишив десятки нереалізованих проектів.
Іван народився у селянській сім’ї. Проте його дід Васо Кавалерідзе (Кхварідзе) – нащадок грузинського князівського роду. До України він приїхав із московським генералом Ладонським після закінчення Кавказької війни.
Дитинство майбутнього скульптора пройшло на Чернігівщині. Найулюбленішим заняттям малого була ліпнина. Із глини утворювалися фігурки людей і тварин. Такі розваги привернули увагу його дядька Сергія Мазаракі. Він був художником і археологом, закінчивши свого часу Петербурзьку академію. Працював хранителем скіфського відділу в Київському археологічному музеї. Він забрав хлопчика до Києва й віддав на навчання до приватної гімназії Валькера. Далі здобуття освіти продовжилося у Київському художньому училищі. Його вчителем-наставником був відомий скульптор Федір Балавенський. Іван рік провчився у Петербурзькій академії мистецтв у І. Гінцбурга. Далі вдосконалювати свою майстерність поїхав до Парижа, у приватну студію Наума Аронсона.
До початку Першої світової війни скульптури молодого майстра вже отримали визнання. 17 вересня 1911 року на Михайлівській площі відкрили чотирифігурну споруду за його проектом – пам’ятник княгині Ользі, святому апостолу Андрієві Первозванному та рівноапостольним Кирилові й Мефодію.
У 1915 році Кавалерідзе мобілізували до царської армії. Через деякий час перевели до Царського Села, де він служив у Зведеному гвардійському запасному батальйоні, що стояв на варті біля покоїв останнього російського імператора Миколи II.
У період Української революції, за часів Гетьманату Павла Скоропадського, у місті Ромни (теперішня Сумщина) за проектом Кавалерідзе був зведений пам’ятник Кобзареві. Залізничники на пам’ятник Шевченку запропонували 40 бочок цементу. Натомість попросили організувати трупу й побудувати театр. Кавалерідзе погодився, і Роменський пересувний робітничо-селянський театр було відкрито. Там Іван вів міський драмгурток і був головним режисером. За шість років перебування у рідному місті скульптор організував товариство охорони пам’яток старовини і сприяв відкриттю краєзнавчого музею. Також викладав малювання у шести школах.
Ще у 1920-х роках з’явилися монументи мандрівному філософу Григорію Сковороді в Лохвиці, більшовицькому діячеві Артему (Сергєєву) в Бахмуті й Слов’яногірську (ці два масштабно-помпезні пам’ятники, створені в конструктивістському стилі, контрастували з іншими витворами скульптора). В ті часи митець намагався поєднувати національні мотиви з відвертою пропагандою більшовизму.
КІНО
Після втілення у життя своїх скульптурно-творчих задумів, Кавалерідзе взяв паузу і перемкнув увагу на кіно. Нове ім’я в кінематографі просто вибухнуло фільмами.
Стрічка “Злива” 1928 року – німе кіно, зняте на Одеській кінофабриці, що не дійшло до нашого часу. Це була спроба поєднати мистецтво скульптури з кінематографом. Фільм складався зі статичних композицій, які змінювали одна одну. Задум художника був грандіозним: розповісти про історію України за останні 200 років. Режисер використав узагальнено-метафоричний підхід до зображення подій.
“Перекоп” 1930 року – німий революційний епос, знятий до 10-річчя перемоги більшовиків над білогвардійською Російською армією Врангеля в Криму. В ньому автор відходить від винайденого ним кіноскульптурного синтезу і вдається до жанру кіноепосу, в якому сягає великих історіософських узагальнень.
“Штурмові ночі” 1931 року – німа стрічка про “соціалістичне будівництво” 1920-х – початку 1930-х років, зведення двох промислових гігантів першої п’ятирічки: Дніпровської ГЕС та Харківського тракторного заводу, зроблена в жанрі кіноепопеї.
“Коліївщина” 1933 року – звуковий фільм, сценарій якого перероблявся 17 разів під тиском партійного керівництва. Це був перший фільм із задуманої трилогії, що мала охопити події історії України від середини XVIII до перших десятиліть ХХ століття. Якби не численні переробки на вимогу цензорів, “Коліївщина” могла б стати першою в СРСР звуковою кінострічкою.
У 1935 році у світ вийшла стрічка “Прометей”, після якої режисер потрапив під шквал критики. Йосип Сталін з цього приводу цинічно заявив: “Нічого, цей міцний грузин критику витримає, ми ще побачимо його нові фільми, а допомогти йому потрібно”. Це був початок кампанії боротьби з “антиісторизмом” робіт Івана Кавалерідзе. Йому заборонили працювати з молоддю й знімати фільми на теми минувшини, а саме вони були головним покликанням українського митця. Відзнятий з епічним розмахом фільм пролежав цілі десятиліття “на полиці”.
Через заборону знімати історичні фільми, Кавалерідзе створив перші українські кіноопери. Завдяки йому вийшла “Наталка-Полтавка” (1936) і “Запорожець за Дунаєм” (1937).
Незадовго до початку Другої світової війни, затиснутий лещатами сталінського режиму, під пильним оком НКВС, Кавалерідзе вимушено ставить хиряву агітку “Стожари”, з майже нереалістичним сюжетом про українського парубка, який вирішив замінити на Далекому Сході свого загиблого брата-прикордонника.
Таке жадане повернення до історичного екрану передбачалося на початку 1941-го. Іван із групою вирушив на зйомки до Карпат. Планувалася стрічка “Олекса Довбуш”. Але початок війни завадив тому. До Києва він дістався восени. Під час окупації Кавалерідзе навідріз відмовився співпрацювати з нацистами. Одного разу з Іваном трапився курйоз. До нього завітав чоловік у есесівській формі і запропонував створити бюст Гітлера. Кавалерідзе відповів, що ліпить тільки з натури. Згодом стало відомо – тим німцем був переодягнений радянський агент.
Коли війна скінчилася, влада щораз нагадувала митцю його перебування під окупацією. А тоді кіностудія взагалі виселила майстра зі службової квартири. Прихисток надала актриса театру Любов Гаккебуш у своєму помешканні на Великій Житомирській, 17.
Та попри цькування Іван Петрович далі продовжував займатися скульптурою. Невдовзі після смерті Сталіна до влади прийшов Хрущов. У 1962 році під час виступу перед письменниками і художниками сказав: “Був такий скульптор Кавалерідзе, автор жахливих творів. Я маю на увазі його пам’ятник Артему в Бахмуті”. Характеристика бува вичерпною, ще й висловився про живого митця, як про мертвого.
Кавалерідзе не любив публічно сперечатися. А з першим секретарем ЦК КПРС і поготів. Тож і надалі тихо займався своєю роботою. Кінознавець Нонна Капельгородська вмовила Івана Петровича надіслати Хрущову телеграму: “Живий, здоровий, працюю”. По відповідь довелося митцю чимчикувати до Міністерства культури УРСР. Якийсь третьорозрядний чиновник пояснював: “Трапилася помилка, Микиту Сергійовича неправильно поінформували”.
До самої смерті Кавалерідзе працював скульптором і писав п’єси. Його театральні постановки “Перекоп”, “Вотанів меч”, “Перша борозна”, “Григорій і Параскева” показували в театрах Сум, Харкова, Тернополя, бо після війни існувала негласна заборона на театральну творчість Івана Кавалерідзе у Києві. Помер митець у столиці 3 грудня 1978 року, похований на Байковому цвинтарі.
У творчому доробку Кавалерідзе – численні пам’ятники:
Тарасу Шевченку (Ромни, 1918 рік; Полтава, 1925 рік; Суми, 1926 рік – зруйнований на початку 1960-х);
Григорію Сковороді (Лохвиця, 1922 рік; Київ, 1977 рік);
Артему (Бахмут, 1924 рік; Святогірськ, 1927 рік);
Ярославу Мудрому (проект 1944–1960 років, встановлений у 1997-му);
Пам’ятник Петру Запорожцю (Біла Церква, 1971 рік)
Автор проекту пам’ятника Богдану Хмельницькому в Кобеляках (1962), скульптурного портрета Федора Шаляпіна (1909), скульптурних композицій “Амвросій Бучма в ролі Миколи Задорожного” (1954), “Прометей” (1962), “Лев Толстой” (1965), “Святослав у бою”, “Запорожець на коні”, “О. Пушкін і М. Гоголь”, “Марко Кропивницький”, “Летять журавлі”; меморіальних таблиць і горельєфів.
Проблема світогляду митця крилась у замкненому колі відносин між творчою особистістю й тоталітарною системою. Через 10 років після смерті Івана Кавалерідзе у Києві вийшов однойменний збірник статей і спогадів під назвою “Тіні швидкоплинних літ”. Там Іван Петрович розповів про життя, сповна віддане мистецтву.
Команда бібліотекарів обласної наукової бібліотеки ім. Михайла Івасюка продовжує цикл інформаційних виїздних акцій "Літературно-мистецька Буковина".
Наступними слухачами та співрозмовниками стали внутрішньо-переміщенні люди із південних та східних регіонів України, що зараз проживають у студентському гуртожитку Вищого професійного художнього училища №5.
ВПХУ №5 є багаторічними партренами обласної бібліотеки в мистецько-освітніх проєктах і наш вибір був невипадковим та дуже вдалим. За сприяння адміністрації та співробітників училища відбулась цікава зустріч, в якій всі присутні познайомились із славними письменниками Буковини цікавим засобом мандрівки вулицями Чернівців, що носятьь ім'я видатних представників писменства різних національностей Буковини - українців, поляків, євреїв, німців, вірмен, румунів та молодован.
Цікава розповідь, що провела Ольга Серебріян, познайомила із центальними туристичними пішохідними родзинками міста.
Із мистецькими видатними представниками Буковини, що прославляли наш край та несли свою культурну ідею просвітництва у всі куточки Європи, Америки та, зокрема, всіх куточків України та країн, що здобули незалежність від радянських окупантів на початку 90-х, ознайомила Любов Шилюк.
Про сучасні електронні ресурси бібліотеки, інформаційні та технічні консультативні можливості, про плани та перспективи, що ставить перед собою колектив бібліотеки розповіла Олена Баннікова, чим зацікавила та спонукала присутніх до активностей, що дадуть відчути значимість всіх подій сьогодення для загального відчуття братерства між українцями з усіх куточків України мовою добра та любові, партнерства та єднання, мовою людяності та потрібності пізнання.
15 квітня 2022 року виповнюється 570 років від дня народження Леонардо да Вінчі — італійського художника і вченого, винахідника, письменника, музиканат, одного з найбільших представників мистецтва Високого Відродження, яскравого прикладу «універсальної людини».
Ганна Федосіївна Собачко-Шостак – майстриня декоративного розпису. Доля жінки, як і талан інших митців початку XX століття, нерозривно пов’язана з відродженням українських традицій. Сьогодні забуте ім’я мисткині поступово повертається до нас. Її внесок до світової скарбниці мистецтв – значущий та дорогоцінний. Вона малювала чудернацькі квіти, коли одна цвітка вплітається в іншу й перетворюється на казкових птахів, риб чи людей – усе в найкращих традиціях народних орнаментів, які передають колорит і багатство нашої природи. Її твори підкорили Париж та Нью-Йорк. Тисячі композицій – і жодна не повторилася, кожна робота унікальна. Недарма ж французький художник Анрі Матісс сказав: “Не вам, а нам у вас треба вчитися, адже ви маєте велике національне мистецтво, ікони й унікальне народне мистецтво Ганни Собачко”.
Народилася Ганна 15 грудня 1883 року в селі Скопці на Полтавщині. Родина була дуже бідною, тому дівчинка провчилася лише два роки, після – гарувала в полі на заможних панів. Зимовими вечорами допомагала матері ткати полотно та вишивати. Її зачаровували квіти, які немов оживали на тканині. Влітку, коли випадала нагода, бігла на луги й милувалася рослинами. Їй здавалося, що вони усміхаються та розмовляють із нею. Намилувавшись – намагалася передати красу на папері, або ж розписувала хату чи розмальовувала рушники.
Сама дівчина говорила: “Як намалювала би квітку точнісінько такою, як вона є, як всі її бачать, то мені б сказали люди у селі: “То ж не твоя квітка, Ганно, а природня, огородня”. Тому й вигадувала з голови”.
Якби не один випадок, який перевернув життя молодої мисткині, вона б так і залишилася талановитою, але невідомою сільською майстринею, і світ би ніколи не дізнався про Ганну Собачко. Та доля була прихильною. У 1910 році в тому ж селі жила відома меценатка та поціновувачка народної творчості – Анастасія Семиградова. Їй потрапили на очі роботи молодої дівчини, жінка була в захваті. Замовила Ганні рушники та навіть виділила одну з кімнат будинку для майстерні Собачко. Невдовзі пані Анастасія показала роботи іншій художниці – Євгенії Прибильській.
Прибильська, як і Семиградова, оцінила творчість Ганни. Під впливом двох жінок Ганна Собачко дещо відійшла від традиційного розпису й почала працювати в жанрі декоративної графіки. Писала аквареллю та гуашшю. Композиції буяли кольорами та фантазійними візерунками. Ганна створила чимало панно та вишивок, які експонувалися в Києві, а згодом і в Петербурзі та навіть Берліні.
За сприяння Прибильської восени 1915 року вдалося організувати стенд на виставці у Москві в межах проєкту “Сучасне декоративне мистецтво”. За рік потому, майстриня створила композицію “Тривога”. У ній Ганна Собачко передала жахи Першої світової війни, зобразивши червоно-вогняним кольором смерчі, які вселяли розпач і тривогу воєнних років.
Коли ця робота потрапила на виставку в Парижі, то вона позбавила спокою естета Василя Кандинського, а художник Анрі Матісс із неприкритою заздрістю хвалив роботу українки.
У 1918 році Ганною Собачко, а точніше, її творчістю опікувалася відома в ті часи модерністка Олександра Екстер. Вона допомогла організувати виставку художниці в Києві. А в 1924-му Ганна тріумфувала в Берліні та Мюнхені. Про українку з маленького села заговорила вся Европа. Але вдома її роботи почали втрачати свою актуальність. Більшовицька влада цінувала лише революційне мистецтво – агітки, плакати, а квітки художниці ніяк не вписувалися в той напрям. Виставки вже не проводилися, лише зрідка можна було побачити її роботи на приватних вернісажах. Проте, за оформлення українського павільйону в Москві до Всеросійської Сільськогосподарської Виставки вона отримала звання майстра народної творчості й стала членом Спілки художників СРСР.
Коли в Україні вирував Голодомор, відомості про мисткиню загубилися. Дехто подейкував, що жінка, рятуючись від голодної смерти, покинула Батьківщину. Невдовзі з’ясувалося, що вона мешкає в селі Черкизово під Москвою під прізвищем Шостак.
Ганна продовжила займатися улюбленою справою, за її ескізами виготовляли килими, тканини тощо. Роботи знову почали експонуватися на виставках. Зокрема, в 1937-му в Парижі, за два роки в Нью-Йорку.
У березні 1965 року тріумфально пройшла ретроспективна виставка художниці в музеї Тараса Шевченка. Натхненна успіхом жінка знову взялася за пензля. Хотіла повернутися на Батьківщину, але цинічна фраза, кинута секретарем ЦК Андрієм Скабою, болюче різнула по серцю: “У нас таких Собачок – в кожному селі!”
3 грудня 1965 року серце Ганни Собачко зупинилося навіки. Попрощатися з мисткинею прийшло все село Черкізово. Шлях від хати до кладовища був всипаний гілками червоної калини. Труну несли на вишитих рушниках.
“Твори Ганни Собачко – золота сторінка в історії українського мистецтва”, – так сказав про них відомий український письменник і шанувальник народної творчості Михайло Стельмах. А поет Бровко на сторіччя від дня народження художниці в 1983 році написав такі рядки:
О.Боровко:
Ганно, Ганно, Як у світі гарно!
У твоєму світі –
Дивосвіті квітів.
Від пелюстки
До стебельця,
Ніби в люстрі – в спраглім серці.
На папері Малювала,
Так у перше Милувала:
– Зі стежки Левадної –
В мережки Доладнії –
Колір цвів,
Співав нівроку
От Скопців аж до Нью-Йорку….
Де квіти Оселились?
– у дітях Веселинівських.
Одним з найвидатніших композиторів усіх часів є Франц Йозеф Гайдн. 31 березня 2022 року виповнилось 290 років від дня його народження.
Геніальний музикант австрійського походження. Людина, який створив основи класичної музичної школи, а також оркестрово-інструментальний стандарт, який ми спостерігаємо і в наш час. Крім цих заслуг Франц Йозеф представляв Віденську класичну школу. Серед музикознавців побутує думка, що музичні жанри симфонія і квартет - вперше були складені саме Йозефом Гайдном. Дуже цікаву і насичену подіями життя прожив талановитий композитор.
Коротка біографія Гайдна
Біографія Гайдна почалася 31 березня 1732, коли маленький Йозеф з'явився на світло в ярмаркової комуні Рорау (Нижня Австрія). Його батько був майстром колісного справи, а мати працювала прислугою на кухні. Завдяки батькові, який любив співати, майбутній композитор захопився музикою. Абсолютний слух і чудове почуття ритму були даровані маленькому Йозефу від природи. Ці музичні здібності дозволяли талановитому хлопцеві співати в церковному хорі Гайнбурга. Пізніше Франц Йозеф через переїзду буде прийнятий до Віденської хорову капелу при католицькому соборі святого Стефана.
Через вперто, шістнадцятирічний Йозеф втратив свою роботу - місце в хорі. Це сталося якраз під час мутації голосу. Тепер у нього немає ніякого заробітку для існування. Від безвиході юнак береться за будь-яку роботу. Італійський маестро вокалу і композитор Нікола Порпора взяв до себе молодика слугою, але Йозеф знайшов для себе вигоду і в цій роботі. Хлопчик поглиблюється в музичну науку і починає брати уроки у педагога.
Порпора ні міг ні помітити, що у Йозефа непідробні почуття до музики, і на цьому грунті знаменитий композитор вирішує запропонувати юнакові цікаву роботу - стати його особистим компаньйоном-камердинером. На цій посаді Гайдн був практично десять років. Платив маестро за роботу в основному не грошима, він безкоштовно займався з юним даруванням теорією музики і гармонією. Так талановитий юнак дізнався багато важливих музичних основ в різних напрямках. Згодом у Гайдна потихеньку починають зникати матеріальні проблеми, а його початкові композиторські роботи успішно приймаються публікою. В цей час молодий композитор пише першу симфонію.
Незважаючи на те, що в ті часи це вважалося вже "пізно", Гайдн тільки в 28 років вирішується створити сім'ю з Анною Марією Келлер. І цей шлюб виявився невдалим. На думку дружини, Йозеф мав не пристойну професію для чоловіка. Протягом двох десятків спільного життя у пари так і не з'явилися діти, що також вплинуло на невдало сложившеюся сімейну історію. З урахуванням всіх цих неприємностей, музичний геній 20 років був вірним чоловіком. Але непередбачувана життя звела Франца Йозефа з молодою і чарівною оперною співачкою Луїджі Ползеллі, якій під час їхнього знайомства було всього 19 років. Їх спіткала пристрасна любов, і композитор дав обіцянку одружитися з нею. Але пристрасть досить швидко згасла, і обіцянку він не дотримав. Гайдн шукає заступництво серед багатих і впливових людей. На початку 1760-их композитор отримує роботу - другий капельмейстер в палаці впливової сім'ї Естерхазі (Австрія). Протягом 30 років Гайдн працює при дворі цієї знатної династії. За цей час їм було творів величезна кількість симфоній - 104.
Близьких друзів у Гайдна було не багато, але один з них був - Амадей Моцарт. Знайомляться композитори в 1781 році. Через 11 років Йозефа знайомлять і з юним Людвігом ван Бетховеном, якого Гайдн робить своїм учнем. Служба при палаці закінчується зі смертю покровителя - Йозеф втрачає посаду. Але ім'я Франц Йозеф Гайдн - вже прогриміло не тільки в Австрії, але і в багатьох інших країнах таких, як: Росія, Англія, Франція. Під час свого перебування в Лондоні, композитор заробив майже стільки за один рік, скільки за 20 років в якості капельмейстера сім'ї Естерхазі, своїх колишніх роботодавців.
Останнім твором композитора вважається ораторія "Пори року". Складає він її з великими труднощами, йому заважала головний біль і проблеми зі сном.
Великий композитор помирає на 78-му році життя (31 травня 1809г.) Йозеф Гайдн провів останні дні в своєму будинку у Відні. Пізніше було прийнято рішення перевезти останки в м Ейзенштадт.
Цікаві факти
Прийнято вважати, що день народження Йозефа Гайдна 31 березня. Але, в його свідоцтві була вказана інша дата - 1 квітня. Якщо вірити щоденникам композитора, то таке незначне зміна було зроблено для того, щоб не відзначати своє свято в "день дурня".
Маленький Йозеф був настільки талановитий, що вже в 6 років вмів грати на барабанах! Коли раптово помер барабанщик, який повинен був брати участь в ході з приводу Великого тижня, то замінити його попросили Гайдна. Оскільки майбутній композитор був невисокий, за рахунок особливостей віку, то перед ним йшов горбань, у якого на спині був прив'язаний барабан, і Йозеф міг спокійно грати на інструменті. Раритетний барабан і донині існує. Він знаходиться в Хайнбургской церкви.
Співочий голос молодого Гайдна був настільки вражаючим, що його попросили приєднатися до школи церковно-хорового співу Собору Св. Стефана у Відні, коли хлопчикові було всього п'ять років.
Хормейстер Собору Св. Стефана запропонував піддати Гайдна певної операції, щоб перешкодити зламу голосу, але на щастя батько майбутнього композитора заступився і запобіг цьому.
Коли в 47 років померла мама композитора, батько досить швидко взяв у дружини молоденьку служницю, якій було 19 років. Різниця між віком Гайдна і мачухи була всього 3 роки, причому "син" виявився старше.
Гайдн любив дівчину, яка чомусь вирішила, що життя в монастирі краще, ніж сімейне життя. Тоді музичний геній покликав заміж старшу сестру коханої - Анну Марію. Але це необдумане рішення ні до чого доброго не привело. Дружина виявилася сварливою, і не розуміє музичні захоплення чоловіка. Гайдн писав, що Анна Марія його нотними рукописами користувалася в якості кухонного начиння.
У біографії Гайдна є цікава легенда про назву Струнного квартету f-moll "Бритвений". Одного ранку Гайдн голився тупим бритвою, і коли терпець увірвався, він прокричав, що якби йому зараз дали нормальну бритву, він би подарував за це своє чудове твір. У цей момент неподалік був Джон Бленд, людина бажає видати рукописи композитора, які ще ніхто не бачив. Після почутого, видавець не роздумуючи вручив свої англійські сталеві бритви композитору. Гайдн стримав своє слово, і презентував нову роботу гостю. Так, Струнний квартет отримав таке незвичайне назва.
Відомо, що у Гайдна з Моцартом була дуже міцна дружба. Моцарт дуже поважав і шанував свого друга. І якщо Гайдн критикував роботи Амадея або ж давав якісь поради, Моцарт завжди прислухався, думка Йозефа для молодого композитора завжди було на першому місці. Незважаючи на своєрідні темпераменти і різницю у віці, у друзів не було сварок і розбіжностей.
"Чудо" - саме таку назву приписують симфоній №96 D-dur і №102 B-dur. Все це через одну історію, яка сталася після того, як завершився концерт цього твору. Люди поспішили до сцени, для того щоб подякувати композитора і схилитися перед ним за красиву музику. Як тільки слухачі виявилися в передній частині залу позаду них з гуркотом упала люстра. Постраждалих не було - і це було Чудо. Думки розходяться на прем'єрі який саме симфонії стався цей дивовижний випадок.
Композитор більше половини життя мучився з поліпами в носі. Це стало відомо хірурга, а за сумісництвом хорошому другу Йозефа Джону Хёнтеру. Лікар порекомендував прийти до нього на операцію, на що Гайдн спочатку зважився. Але, коли він прийшов у кабінет, де повинна була проходити операція і побачив 4 великих помічника хірурга, завдання яких була утримувати пацієнта під час болючою процедури, геніальний музикант злякався, виривався і голосно кричав. Загалом, ідея позбавлення від поліпів канула в літа. У дитинстві Йозеф переніс віспу.
У Гайдна є Симфонія з ударами литавр або її ще називають "Сюрприз". Цікава історія створення цієї симфонії. Йозеф з оркестром періодично гастролював в Лондон, і одного разу він помітив, як деякі глядачі під час концерту засипають або вже дивляться гарні сни. Гайдн припустив, що таке трапляється через те, що британська інтелігенція не звикла слухати класичну музику і не має особливих почуттів до мистецтва, але англійці народ традицій, тому вони обов'язково відвідували концерти. Композитор, душа компанії і веселун вирішив вчинити хитро. Недовго подумавши, він написав спеціальну симфонію для англійської публіки. Твір починалося з тихих, плавних, практично заколисують мелодійних звуків. Раптово в процесі звучання лунав барабанний удар і грім литавр. Такий сюрприз повторювався в творі не один раз. Так, лондонці більше не засипали в концертних залах, де диригував Гайдн.
Коли композитор помер, його поховали Відні. Але пізніше було прийнято рішення останки генія музики перепоховати в Ейзенштадті. При розтині могили було виявлено, що у Йозефа пропав череп. Це була витівка двох друзів композитора, які забрали голову собі, підкупивши людей на кладовищі. Майже 60 років (1895-1954 рр.) Череп віденського класика розташовувався в музеї (м.Відень). Тільки в 1954 році останки були возз'єднані і поховані разом.
Моцарт був у захваті від Гайдна і часто запрошував його на свої концерти і Йозеф відповідав взаємністю молодому вундеркінда і часто грав з ним в квартеті. Примітно, що на похоронах Гайдна звучав "Реквієм" Моцарта, Який помер на 18 років раніше за свого друга і вчителя.
Портрет Гайдна можна знайти на німецькій і радянській поштових марках, випущених в 1959 до 150-ти річчя смерті композитора, і на австрійській монеті в 5 євро.
Гімн Німеччини і старий Австро-Венгенскій гімн своєю музикою зобов'язані Гайдна. Адже саме його музика стала основою цих патріотичних пісень.
Фільми про Йозефа Гайдна
За біографії Гайдна знято багато пізнавальних документальних фільмів. Всі ці кінокартини цікаві і захоплюючі. Якісь із них більше оповідають про музичні досягнення і відкриття композитора, а якісь розповідають різні факти з особистого життя віденського класика. Якщо у вас є бажання ближче познайомитися з цим музичним діячем, то надаємо вашій увазі невеликий список документальних фільмів:
Кінокомпанія "Academy media" зняла 25 хвилинний документальний фільм "Гайдн" із серії "Знамениті композитори".
В просторах інтернету можна знайти два цікавих фільму "У пошуках Гайдна". Перша частина тривати трохи більше 53 хвилин, друга 50 хвилин.
Про Гайдна розповідається в деяких серій з документальної рубрики "Історія по нотах". З 19 по 25 серії, кожна з яких триватиме менше 10 хвилин, можна вивчити цікаві біографічні дані великого композитора.
Є короткометражний документальний фільм від "Енциклопедії Шанель" про Йозефа Гайдна, який йде всього 12 хвилин.
Цікавий 11 хвилинний фільм про абсолютне слуху Гайдна теж без зусиль можна відшукати в інтернет-мережі "Абсолютний слух - Франц Йозеф Гайдн".
Фільми, в яких звучить музика Гайдна
В "Шерлока Холмса" Гайя Річі 2009 року звучить адажіо з струнного квартету №3 D-dur під час сцени, де Уотсон і його наречена Мері обідають з Холмсом в ресторані під назвою "The Royal".
3-тя частина концерту для віолончелі використовується в англійському фільмі "Хіларі і Джекі" 1998р.
Концерт для фортепіано з оркестром звучить в кінострічці Стівена Спілберга "Спіймай мене, якщо зможеш".
Менует з 33й сонати вставлений в музичний супровід фільму "Наречена, що втекла" (продовження відомого фільму "Красуня").
Adagio e cantibile з сонати № 59 використовується в "Щоденниках вампіра" 1994 року зі Бредом Піттом у головній ролі.
Звуки струнного квартету B-dur "Схід сонця" лунають у фільмі жахів "Релікт" 1997 року.
В чудовому фільмі "Піаніст", який отримав 3 оскара, звучить квартет №5 Гайдна.
Також струнний квартет №5 доноситься з музики до кінострічок "Зоряний шлях: Повстання" 1998 року і "Форт
Симфонії №101 і №104 можна знайти у фільмі "Повелитель припливів" 1991 року.
33-й струнний квартет використовується в комедії "Джордж з джунглів" 1997 року.
3ю частину струнного квартету №76 "Імператор" можна знайти в кінострічках "Касабланка" 1941р., "Булворт" 1998р., "Дешевий детектив" 1978р, і "Брудна дюжина".
Концерт для труби з оркестром звучить в "Велика справа" з Марком Уолбергом.
В "двохсотлітнього людині" по книзі геніального письменника-фантаста Айзека Азімова можна почути симфонію Гайдна №73 "Полювання".
Будинок-музей Гайдна
У 1889 році був відкритий музей Гайдна у Відні, який знаходиться в будинку композитора. Цілих 4 роки Йозеф не поспішаючи будував свій "куточок" з грошей, зароблених під час гастролей. Спочатку там був низький будиночок, який за велінням композитора перебудували, надбудувавши поверхи. Другий поверх був місцем проживання самого музиканта, а нижче він поселив свого помічника Ельспера, який копіював ноти Гайдна.
Практично всі експонати в музеї - особиста власність композитора за життя. Рукописні ноти, намальовані портрети, інструмент, за яким працював Гайдн, і інші цікаві речі. Незвично, що в будівлі є невелике приміщення призначене Йоганнес Брамс. Йоганнес дуже поважав і вшанував творчість віденського класика. Цей зал наповнений його особистими речами, меблями та інструментами.
На жаль, коли говорять про віденських класиків, в першу чергу згадують Людвіга Ван Бетховена і Вольфганга Амадея Моцарта. Але багато музикознавців упевнені, що якби не було такого геніального композитора, як Франц Йозеф Гайдн, ми б не дізналися про інших найбільших талантах епохи класицизму. Твори і композиції Гайдна стояли біля витоків всієї класичної музики і дали їй можливість розвиватися і вдосконалюватися до нинішніх днів.
.jpg)
