13 квітня 2022 року виповнилось 135 років від дня народження видатного українського скульптора-монументаліста, кінорежисера, драматурга, художника кіно і народного артиста Івана Петровича Кавалерідзе. За 70 років активної творчості він став автором близько 20 пам’ятників, сотні станкових робіт, зняв 10 кінофільмів, поставив 10 театральних п’єс та написав книжку спогадів. Окрім того, залишив десятки нереалізованих проектів.
Іван народився у селянській сім’ї. Проте його дід Васо Кавалерідзе (Кхварідзе) – нащадок грузинського князівського роду. До України він приїхав із московським генералом Ладонським після закінчення Кавказької війни.
Дитинство майбутнього скульптора пройшло на Чернігівщині. Найулюбленішим заняттям малого була ліпнина. Із глини утворювалися фігурки людей і тварин. Такі розваги привернули увагу його дядька Сергія Мазаракі. Він був художником і археологом, закінчивши свого часу Петербурзьку академію. Працював хранителем скіфського відділу в Київському археологічному музеї. Він забрав хлопчика до Києва й віддав на навчання до приватної гімназії Валькера. Далі здобуття освіти продовжилося у Київському художньому училищі. Його вчителем-наставником був відомий скульптор Федір Балавенський. Іван рік провчився у Петербурзькій академії мистецтв у І. Гінцбурга. Далі вдосконалювати свою майстерність поїхав до Парижа, у приватну студію Наума Аронсона.
До початку Першої світової війни скульптури молодого майстра вже отримали визнання. 17 вересня 1911 року на Михайлівській площі відкрили чотирифігурну споруду за його проектом – пам’ятник княгині Ользі, святому апостолу Андрієві Первозванному та рівноапостольним Кирилові й Мефодію.
У 1915 році Кавалерідзе мобілізували до царської армії. Через деякий час перевели до Царського Села, де він служив у Зведеному гвардійському запасному батальйоні, що стояв на варті біля покоїв останнього російського імператора Миколи II.
У період Української революції, за часів Гетьманату Павла Скоропадського, у місті Ромни (теперішня Сумщина) за проектом Кавалерідзе був зведений пам’ятник Кобзареві. Залізничники на пам’ятник Шевченку запропонували 40 бочок цементу. Натомість попросили організувати трупу й побудувати театр. Кавалерідзе погодився, і Роменський пересувний робітничо-селянський театр було відкрито. Там Іван вів міський драмгурток і був головним режисером. За шість років перебування у рідному місті скульптор організував товариство охорони пам’яток старовини і сприяв відкриттю краєзнавчого музею. Також викладав малювання у шести школах.
Ще у 1920-х роках з’явилися монументи мандрівному філософу Григорію Сковороді в Лохвиці, більшовицькому діячеві Артему (Сергєєву) в Бахмуті й Слов’яногірську (ці два масштабно-помпезні пам’ятники, створені в конструктивістському стилі, контрастували з іншими витворами скульптора). В ті часи митець намагався поєднувати національні мотиви з відвертою пропагандою більшовизму.
КІНО
Після втілення у життя своїх скульптурно-творчих задумів, Кавалерідзе взяв паузу і перемкнув увагу на кіно. Нове ім’я в кінематографі просто вибухнуло фільмами.
Стрічка “Злива” 1928 року – німе кіно, зняте на Одеській кінофабриці, що не дійшло до нашого часу. Це була спроба поєднати мистецтво скульптури з кінематографом. Фільм складався зі статичних композицій, які змінювали одна одну. Задум художника був грандіозним: розповісти про історію України за останні 200 років. Режисер використав узагальнено-метафоричний підхід до зображення подій.
“Перекоп” 1930 року – німий революційний епос, знятий до 10-річчя перемоги більшовиків над білогвардійською Російською армією Врангеля в Криму. В ньому автор відходить від винайденого ним кіноскульптурного синтезу і вдається до жанру кіноепосу, в якому сягає великих історіософських узагальнень.
“Штурмові ночі” 1931 року – німа стрічка про “соціалістичне будівництво” 1920-х – початку 1930-х років, зведення двох промислових гігантів першої п’ятирічки: Дніпровської ГЕС та Харківського тракторного заводу, зроблена в жанрі кіноепопеї.
“Коліївщина” 1933 року – звуковий фільм, сценарій якого перероблявся 17 разів під тиском партійного керівництва. Це був перший фільм із задуманої трилогії, що мала охопити події історії України від середини XVIII до перших десятиліть ХХ століття. Якби не численні переробки на вимогу цензорів, “Коліївщина” могла б стати першою в СРСР звуковою кінострічкою.
У 1935 році у світ вийшла стрічка “Прометей”, після якої режисер потрапив під шквал критики. Йосип Сталін з цього приводу цинічно заявив: “Нічого, цей міцний грузин критику витримає, ми ще побачимо його нові фільми, а допомогти йому потрібно”. Це був початок кампанії боротьби з “антиісторизмом” робіт Івана Кавалерідзе. Йому заборонили працювати з молоддю й знімати фільми на теми минувшини, а саме вони були головним покликанням українського митця. Відзнятий з епічним розмахом фільм пролежав цілі десятиліття “на полиці”.
Через заборону знімати історичні фільми, Кавалерідзе створив перші українські кіноопери. Завдяки йому вийшла “Наталка-Полтавка” (1936) і “Запорожець за Дунаєм” (1937).
Незадовго до початку Другої світової війни, затиснутий лещатами сталінського режиму, під пильним оком НКВС, Кавалерідзе вимушено ставить хиряву агітку “Стожари”, з майже нереалістичним сюжетом про українського парубка, який вирішив замінити на Далекому Сході свого загиблого брата-прикордонника.
Таке жадане повернення до історичного екрану передбачалося на початку 1941-го. Іван із групою вирушив на зйомки до Карпат. Планувалася стрічка “Олекса Довбуш”. Але початок війни завадив тому. До Києва він дістався восени. Під час окупації Кавалерідзе навідріз відмовився співпрацювати з нацистами. Одного разу з Іваном трапився курйоз. До нього завітав чоловік у есесівській формі і запропонував створити бюст Гітлера. Кавалерідзе відповів, що ліпить тільки з натури. Згодом стало відомо – тим німцем був переодягнений радянський агент.
Коли війна скінчилася, влада щораз нагадувала митцю його перебування під окупацією. А тоді кіностудія взагалі виселила майстра зі службової квартири. Прихисток надала актриса театру Любов Гаккебуш у своєму помешканні на Великій Житомирській, 17.
Та попри цькування Іван Петрович далі продовжував займатися скульптурою. Невдовзі після смерті Сталіна до влади прийшов Хрущов. У 1962 році під час виступу перед письменниками і художниками сказав: “Був такий скульптор Кавалерідзе, автор жахливих творів. Я маю на увазі його пам’ятник Артему в Бахмуті”. Характеристика бува вичерпною, ще й висловився про живого митця, як про мертвого.
Кавалерідзе не любив публічно сперечатися. А з першим секретарем ЦК КПРС і поготів. Тож і надалі тихо займався своєю роботою. Кінознавець Нонна Капельгородська вмовила Івана Петровича надіслати Хрущову телеграму: “Живий, здоровий, працюю”. По відповідь довелося митцю чимчикувати до Міністерства культури УРСР. Якийсь третьорозрядний чиновник пояснював: “Трапилася помилка, Микиту Сергійовича неправильно поінформували”.
До самої смерті Кавалерідзе працював скульптором і писав п’єси. Його театральні постановки “Перекоп”, “Вотанів меч”, “Перша борозна”, “Григорій і Параскева” показували в театрах Сум, Харкова, Тернополя, бо після війни існувала негласна заборона на театральну творчість Івана Кавалерідзе у Києві. Помер митець у столиці 3 грудня 1978 року, похований на Байковому цвинтарі.
У творчому доробку Кавалерідзе – численні пам’ятники:
- Княгині Ользі (Київ, 1911 рік; зруйнований 1919-го, відновлений 1996-го);
- Тарасу Шевченку (Ромни, 1918 рік; Полтава, 1925 рік; Суми, 1926 рік – зруйнований на початку 1960-х);
- Григорію Сковороді (Лохвиця, 1922 рік; Київ, 1977 рік);
- Артему (Бахмут, 1924 рік; Святогірськ, 1927 рік);
- Ярославу Мудрому (проект 1944–1960 років, встановлений у 1997-му);
- Пам’ятник Петру Запорожцю (Біла Церква, 1971 рік)
Автор проекту пам’ятника Богдану Хмельницькому в Кобеляках (1962), скульптурного портрета Федора Шаляпіна (1909), скульптурних композицій “Амвросій Бучма в ролі Миколи Задорожного” (1954), “Прометей” (1962), “Лев Толстой” (1965), “Святослав у бою”, “Запорожець на коні”, “О. Пушкін і М. Гоголь”, “Марко Кропивницький”, “Летять журавлі”; меморіальних таблиць і горельєфів.
Проблема світогляду митця крилась у замкненому колі відносин між творчою особистістю й тоталітарною системою. Через 10 років після смерті Івана Кавалерідзе у Києві вийшов однойменний збірник статей і спогадів під назвою “Тіні швидкоплинних літ”. Там Іван Петрович розповів про життя, сповна віддане мистецтву.
Немає коментарів:
Дописати коментар