четвер, 11 липня 2019 р.

До ювілею Василя Шукшина!

Шукшин Василь Макарович

Васи́ль Мака́рович Шукши́н (рос. Василий Макарович Шукшин; *25 липня 1929, село Сростки, Алтайський край, РРФСР — †2 жовтня 1974, станиця Клетська, Волгоградська область, РРФСР) — російськийрадянський письменник, кінорежисер, актор. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1969). Лауреат Ленінської премії (1976, посмертно), Державної премії СРСР (1971) і Державної премії РРФСР ім. братів Васильєвих (1967).


Василь Шукшин народився в селі Зростки Бійського району Алтайського краю в селянській родині. Його батьки були уродженцями тієї ж місцевості та за соціальним станом вважалися селянами-одноосібниками, або середняками. Коли в 1930 році почалася суцільна колективізація, їх змусили вступити в колгосп. Глава сім'ї — Макар Леонтійович Шукшин — став працювати механізатором на молотарці, в селі користувався заслуженою повагою. Проте надалі це не врятувало його від репресій: в 1933 році Макара Леонтійовича заарештували. У 22 роки мати, Марія Сергіївна, залишилася без годувальника з двома малолітніми дітьми на руках. Першим місцем роботи Шукшина став трест «Союзпроммеханізація», який відносився до московської контори. 

Влаштувавшись туди в 1947 році слюсарем-такелажником, Шукшин незабаром був направлений спочатку на турбінний завод в Калугу, потім — на тракторний завод у Владимир. Закінчивши учебку за спеціальністю радиста, Шукшин в 1950 році потрапив в одну з частин Чорноморського флоту, дислоковану в Севастополі. Під час служби Василь з Машею писали один одному мало не кожен день. Однако прослужити «від дзвінка до дзвінка» Шукшину не вдалося — в 1953 році у нього виявилася виразкова хвороба шлунка.
 Незабаром медична комісія Головного військового госпіталю Чорноморського флоту комісувала Шукшина. У 1956 році відбувся дебют Шукшина в кіно: у фільмі С. Герасимова «Тихий Дон» (друга серія) він зіграв в крихітному епізоді — зобразив визираючого з-за тину матроса. З цього матроса і почалася кінематографічна доля Шукшина-актера. Параллельно з успіхами в кіно досить успішно складалася і літературна доля Шукшина. З третього курсу, за порадою Ромма, він став розсилати свої оповідання по всіх столичних редакціях в надії, що яка-небудь з них зверне увагу на його працю. Після смерті Шукшина в народі раптово поповзли чутки про те, що помер він не природною смертю — мовляв, йому допомогли це зробити. Ці чутки циркулювали навіть у кінематографічному середовищі: сам Бондарчук одного разу зізнався, що якийсь час вважав, що Шукшина отруїли. Але ці чутки ніякого реального підтвердження так і не знайшли. І ось у наш час про них заговорили знову …

Фільмографія

Режисер-постановник:
Акторські роботи:
Опубліковано о Немає коментарів:

Динамічні фрагменти Едгара Дега

Едґа́р Деґа́ (фр. Edgar Degas, справжнє ім'я Едґар-Ілер-Жермен де Ґа фр. Edgar Hilaire Germain de Gas; 19 липня 1834, Париж — 27 вересня 1917, Париж) — французький живописець, імпресіоніст.

Деґа народився в сім'ї, що походила з аристократичного роду. Батько — паризький банкір П'єр Огюст де Ґа, мати — Селестан Мюссон. Пізніше Едґар спростив своє прізвище на громадянське — Деґа.
Вже у віці 18 років він влаштував у батьківському домі собі художнє ательє. Після навчання у Коледжі Луі-ле-Ґран 1853 року він почав студію юриспруденції у Сорбоні. В той же час він інтенсивно цікавився живописом старих майстрів у Луврі. Після року навчання в Сорбоні він покинув юриспруденцію і почав вивчати живопис у художника Луї Ламота (Louis Lamothe).


В 1855—1856 роках він відвідував Школу красних мистецтв (École des Beaux-Arts), де познайомився з французьким малярем і графіком Жаном Інґресом (Jean Auguste Dominique Ingres), від якого одержав важливий творчий стимул. Наступні три роки він жив у родичів в Італії — у Флоренції та Неаполі. Під час свого перебування у Римі він працював як художник на віллі Медічі і студіював мистецтво старих італійських майстрів 15-16 ст.


У ранній період своєї творчості Деґа писав картини на історичні теми («Сцена з війни в середні віки», 1865, Париж); реалістичні портрети, які позначено виразністю і тонкістю малюнка («Портрет молодої жінки», 1867, Париж). З 1873 року приєднався до імпресіонізму і став одним із найхарактерніших із його представників. Деґа зображав буденні сцени з паризького життя («Абсент», 1876, Париж; «Гладильниці», 1882). Багато картин Деґа присвятив балету («Блакитні танцівниці»), кінним перегонам («На кінних перегонах», 1877—1878, Париж). Твори Деґа відзначаються гостро виразним малюнком, майстерною композицією, вишукано витриманим колоритом.
Опубліковано о Немає коментарів:

13 липня - День Пам'яті Євзебія Мандичевського!

Євсевій Мандичевський (нім. Eusebius Mandyczewski, рум. Eusebie Mandicevschi; нар. 17 серпня 1857, с. Багринівка, тепер Чернівецької області — 13 липня 1929, м. Шульц поблизу Відня) — український і австрійський музикознавець, композитор, диригент, педагог, доктор музикознавства (з 1897). Був відомим, шанованим і впливовим у австрійських, румунських та українських музичних колах.

Син православного священика. Музичну освіту отримав у Чернівцях (під керівництвом Сидора Воробкевича та Адальберта Гржималі), потім вдосконалювався у Відні, де його вчителями були Едуард Ганслік, Роберт Фукс, Мартін Густав Ноттебом. Закінчив філософський факультет Віденського університету.
Від 1875 р. мешкав у Відні, проте зв'язків з Україною не поривав, часто приїжджав до Чернівців (тут видано й деякі його твори). З 1879 року входив до найближчого оточення композитора Йоганнеса Брамса.
У Відні керував хоровими та оркестровими колективами. Від 1880 — хормейстер Віденської хорової академії. 1887 обійняв посаду архіваріуса Товариства друзів музики. У 1896—1921 роках професор Академії музики та сценічного мистецтва (віденської консерваторії), де вів класи, інструментування, історії музики та композиції. Серед його учнів — Ганс Ґаль, Карл Бем, Іларіон Веренко, Маноліс Каломіріс, Джордж Селл, Леоне Синіґалья, Карел Прохазка (старший), Марціан Неґря, Йозеф Алоїс Кріпс, Юліус Патцак, Фердинанд Ребай, Розаріо Скалеро, Ґустав Уве Єннер, Артур Шнабель, Карл Ґарінґер, Іґнац Брюлль, Генрі Кімболл Гедлі та інші.
Могила Євсевія Мандичевського
На протязі багатьох років він був віденським кореспондентом британського журналу «Музичний таймс[en]».
У 1901 році він одружився з Альбіною фон Вест, викладачкою співу та керівничкою жіночого хору Товариства друзів музики.
Євсевій Мандичевський похований на Центральному цвинтарі у Відні.

Творчість

Написав 11 українських хорів, в тому числі два на слова Шевченка: «Ой Діброво» та канон на три голоси «І день іде, і ніч іде». Опрацьо́вував народні пісні — українські, російські та молдовські. Відомий також дослідженнями та виданням творів Гайдна, Брамса, Шуберта.

Відзнаки

У 1909 році Євсевій Мандичевський був нагороджений лицарським хрестом ордена Франца Йосифа.
Опубліковано о Немає коментарів:

Герману Гельмеру - 170 від дня народження!

Герман Готліб Гельмер— німецько-австрійський архітектор мюнхенської школи кінця XIX — початку XX століть. Разом з Фердинандом Фельнером спроектував і побудував близько 48 театрів у багатьох містах Центральної й Східної Європи в стилі ренесанс із елементами бароко.
Герман Готліб Гельмер народився в 1849 році на околиці Гамбурга (з 1885 р. — місто Гарбург, з 1937 р. — район міста Гамбург (нім. Hamburg-Harburg)). Батько — Генріх Адольф Ернст Гельмер (нім. Goldarbeiter Heinrich Adolph Ernst Helmer), мати — Луїза Аманда, уроджена Фрітц (нім. Louise Amanda geb. Fritz)

Спочатку вчився в Нінбурзі. Продовжив навчання у Мюнхенській академії витончених мистецтв.
У 1873 році разом з Фердинандом Фельнером заснував архітектурну контору «Фельнер і Гельмер» у Відні (Австро-Угорщина). Під керівництвом двох хазяїв фірма спроектувала й побудувала театри в містах Австрії, Німеччини, Болгарії, Хорватії, Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі, Румунії, Швейцарії й України (Одеса й Чернівці).
Будинок Одеського національного академічного театру опери й балету був побудований цими архітекторами в стилі віденського «бароко» в 1887 році. Архітектура залу для глядачів витримана в стилі пізнього французького «рококо». Чернівецький музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської був зданий 3 жовтня 1905 року.
Готель «Жорж» у Львові
Будинок Вчених (Львів)
Сучасна будівля львівського готелю «Жорж» на площі Міцкевича та проспекті Шевченка була зведена Фельнером і Гельмером в 1901 році. Також вони спорудили «Шляхетське казино» у Львові у 1897 році на вулиці Листопадового чину, де зараз знаходиться Будинок Вчених.
«Фельнер і Гельмер» також звели новий будинок Віденської обсерваторії в 1874—1879 роках. Після врочистого відкриття обсерваторії цісарем (імператором) Францем Йозефом І у ній перебував найбільший телескоп в усьому світі того часу.


















Чернівецький театр є триповерховою спорудою, зведеною у стилі бароко, що залишається домінантою архітектурного ансамблю Театральної площі міста. Він став предметом захоплення, як тільки був зведений. Як зазначали віденьські публіцисти:

«…чернівецький театр - це мрія з оксамиту й золота… пам'ятник обізнаним із культурою чернівчанам, які понад усе боялися набути репутації провінції і палко прагнули ні в чому не поступатися шанованому метрополю Відню…»
Ризаліт будівлі, з чотирма декоративними колонами, завершується складним фронтоном, на якому встановлено рельєфний щит для міського герба (нині за призначенням не використовується). Порталтеатру прикрашає скульптура Мельпомени, а головний вхід — композиція з горельєфом Аполлона в оточені персонажів античної культури.
Над фасадними вікнами розміщено рельєфні зображення Вільяма Шекспіра та Ріхарда Вагнера, в обрамлені муз. На бокових ризалітах, поряд з ліпниною у вигляді «австрійських» міських гербів, у нішахвстановлені бюсти видатних німецьких драматургів. З північного (правого) боку розміщенні Людвіг ван Бетховен, Франц Йозеф Гайдн, Йоганн Вольфганг фон Гете та Тарас Шевченко (встановлений у другій половині ХХ ст.); з південного (лівого) боку — Вольфганг Амадей Моцарт, Йоганн-Фрідріх Шиллер, Франц Петер Шуберт та Олександр Пушкін (з'явився у «радянський період»).
Будівля накрита складним багатощипцевим дахом. У центральній частині має вигляд куполу, увінчаного шпилем. На даху зберігся стильний димар, із зображенням міського герба «австрійського періоду».

Інтер'єр

Тристулкові парадні двері ведуть в ажурний овальний вестибюль, який гармонійно поєднаний з біломармуровими сходами на другий і третій поверхи. Інтер'єр має неповторне архітектурне оздоблення, оригінальні прикраси в стилі бароко, ліпний декор, розкішну орнаментовку — усе це виконано в білому та золотому кольорах.
Гарно прикрашена, глядацька зала складається з партеру, 35 лож бельєтажу та амфітеатру. Загальна місткість залу становить — 813 місць.

Історія будівлі

Старий театр Чернівців (1900)
Театральне мистецтво з'явилось у Чернівцях з приєднанням (1774) західної частини Буковини до Габсбурзької монархії. Вже 1784-го р. міщани мали можливість насолоджуватись постановками італійського театру тіней. У 1803 році у місті гастролювала трупа Філіпа Бернта. Досить довго столиця буковинського краю не мала спеціалізованого приміщення. Спектаклі навіть найвідоміших театральних труп ставилися і просто неба у Фольксгартені, і в міському казино, і в готелях «Молдавія» та «Чорний орел».
Проблема відсутності міського театру ставала все нагальнішою, у зв'язку з чим громада чинила тиск на міський магістрат. Спочатку розглядався варіант використання для потреб театру залу «Музичного товариства», будівництво якого розпочалося у 1876 році. Проте, все ж таки було прийнято рішення про зведення окремої будівлі міського театру на 547 місць за проектом Йозефа Грегора на розі Шкільної та Турецької, яке було завершено 1878-го р. Одноповерхова, дерев'яна споруда була дуже скромною зовні. Водночас, за свідченнями сучасників, мала вишуканий інтер'єр, художнім оформленням якого займався віденьський маляр, професорКарл Йобст, який до того вже був відомий в Чернівцях завдяки своїм розписам Трьох-Святительської церкви Резиденції митрополитів Буковини і Далмації та залу «Музичного товариства». З міркувань пожежної безпеки1904-го р. було заборонено подальше використання старого приміщення для потреб театру.[3]

Будівництво нового театру

Будівництво чернівецького театру (1905)
Чернівецький театр і пам'ятник Й.Шиллеру
Інтер'єр театру (1913)
Меморіальна дошка на фасаді театру
Ще задовго до закриття «дерев'яного театру», місцеві театрали вимагали від магістрату спорудити новий театр, що відповідав би статусу Чернівців — столиці Герцогства Буковина. 1897-го р. було утворено спеціальну театральну комісію, провідну роль у якій відігравали бургомістр Антон Кохановський, віце-бургомістр Йозеф Грегор, а також місцевий політичний та громадський діячБенно Штраухер. Проект замовили у престижному «Архітектурному бюро Фельнер & Гельмер». У 1900 році Фердинанд Фельнер особисто приїхав до Чернівців для ознайомлення з місцевістю. Спочатку архітектор забажав ділянку під майбутнє будівництво у «Парку Франца Йосифа» (нині сквер на вул. Головній напроти Свято-Духівського кафедрального собору) або безпосередньо на площі Австрії. В силу різних обставин ці варіанти були відхилені. Компромісним рішенням стало місце на площі Єлизавети. Відповідно до угоди, у травні 1902 року проект був готовий. Водночас не готовим виявилось місто, у якого на той момент просто не виявилось необхідної суми коштів. До цього питання повернулись тільки тоді, коли місто залишилось взагалі без театру.

30 травня 1904 року до Чернівців прибув Герман Гельмер, у якого було викуплено остаточний варіант проекту, з кошторисною вартістю у 600 000 крон (на той час просто фантастична сума). 1 серпня 1904 року урочисто заклали «перший камінь». Будівельні роботи велися «Бюро Фельнера і Гельмера», а безпосередньо роботами керував віце-бургомістр Й. Грегор. Таке місто як Чернівці не могло довго залишатись без приміщення театру, тому споруджували об'єкт з рекордною, для тих часів, швидкістю. Вже наприкінці того ж року було завершено «коробку». Протягом наступного — проводились конструктивні та оздоблювальні роботи, а також облаштування сцени. Як скульптор був запрошений віденський майстер Ернст Геденбарт. Розпис довірили чехам Гудячеку та Ягоді.
3 жовтня 1905 року[5] відбулося урочисте відкриття нового театру, який справді мало чим поступався Віденському. Приміщення було символічно передано його директору Адольфу Ранценгоферу. У привітанні з цієї нагоди, говорилося: 
«З гордістю і задоволенням ми дивимося сьогодні на наш міський театр – це шедевр архітектурного мистецтва, який свідчить про те, що наше місто Чернівці може змагатись з великими культурними центрами Заходу. Хай щаслива доля здійснить усі наші надії. Нехай цей театр стане справжнім храмом мистецтва і культурним центром для усіх національностей нашого міста. І хай допоможе нам Бог!»

Того ж дня глядачі побачили першу виставу на сцені новобудови — п'єсу Франца Шьонтана] «Марія Терезія».

Подальша доля

Чернівецький театр (1920-ті)
Приміщення театру використовувалось лише для гастрольних вистав різних європейських колективів. На сцені демонструвалися опери, оперети, драматичні та комедійні вистави, зінгшпілі. Зогляду на те, що театр від початку відкривався як німецький, то й в репертуарі здебільшого були твори західноєвропейської класики: Джузеппе Верді, Ріхард Вагнер тощо. Особливо шанували чернівецькі театрали Йоганна-Фрідріха Шиллера, якому у 1907 році встановили пам'ятник перед будівлею театру.
Після анексії Північної Буковини королівською Румунією, у Чернівцях розпочалася широкомасштабна кампанія з «боротьби із австрійською спадщиною». Не оминула сумна доля й місцевий театр. Зокрема, у січні 1922року, організована окупаційною адміністрацією, група молодих румунських шовіністів зірвала виставу за участю гастролюючої у Чернівцях німецької зірки Александра Моіссі[de]. Захопивши театр, молодчики позривали усі німецькі написи, вивісили румунський трикольор, та змусили акторів і глядачів перейти у приміщення «Музичного товариства». Водночас, місцева влада використала інцидент для того, щоби відібрати будівлю у громади міста. Вже 1 лютого 1922 року її перетворили у «Teatrul Național» (Національний Театр). Було знищено герб, розміщений на фронтоні. До всього місцеву німецьку громаду змусили демонтувати «пам'ятник Шиллеру», який з траурною процесією перенесли на територію Німецького Народного Дому.
Чернівецький театр (1941)
У результаті Бесарабсько-буковинського походу 1940 територія Північної Буковини була звільнена від румунської окупації, що тривала майже 22 роки. 7 серпня 1940 року було утворено Чернівецьку область у складі УРСР. Того ж року у Чернівцях вперше було створено місцеву театральну трупу, яка 14 січня 1941 року презентувала чернівчанам свою першу прем'єру — «Лісова пісня» Лесі Українки.[8]
Щодо споруди міського театру, то певних змін зазнав майдан перед будівлею. Там, де до румунської окупації стояв «пам'ятник Шиллеру», було встановлено «статую В. Леніна», яка щоправда простояла менше року. 22 червня 1941 року розпочалася Нацистсько-радянська війна, у результаті якої край було окуповано румунсько-нацистськими союзниками. Майже три роки елементами екстер'єру міського театру в Чернівцях були — прапори Третього Рейху та королівської Румунії.
пам'ятник
Ользі Кобилянській
У березні 1944 року, в результаті Проскурівсько-Чернівецької операції, Чернівці були остаточно звільнені від іноземних загарбників.
1954-го р. театру було надано ім'я великої української письменниці Ольги Кобилянської. Пізніше перед будівлею встановили їй пам'ятник, який у своєму первісному варіанті був надзвичайно скромним, але все одно правдоподібно відтворював постать «Гірської Орлиці». 2 серпня 1980 року старий пам'ятник було замінено на новий розкішний постамент (скульптори А. Скиба, М.Мірошниченко).
Протягом 1977–1980 років проведено реставрацію приміщення, після чого цей неповторний храм мистецтва пережив своє друге народження і його було занесено в список пам'яток архітектури України.

Сучасність

Чернівецький театр (нічне фото)
Сучасний інтер'єр театру
У 2005 році широко відзначався 100-річний ювілей міського театру. Поряд з проведенням урочистих заходів та фестивалю театрального мистецтва, було проведено поточні ремонтні роботи. Національний банк України випустив ювілейну срібну монету.
Того ж року було прийнято рішення про необхідність проведення капітального ремонту споруди. У 2006-2007 роках було підготовлено необхідну документацію, якою передбачалося проведення робіт на загальну суму у 5,6 млн. грн. Щоправда фінансово-економічна криза 2008—2009 завадила реалізації проекту. Встигли тільки відновити регуляторну сценічного освітлення, встановити тепловий лічильник та екран зворотної проекції, покращити механіку сцени, замінити двері, відремонтувати сидіння та дах творчо-виробничих цехів.
2010-го р. (під час відзначення 105 річниці театру) представниками влади, зокрема головою облдержадміністрації Михайлом Папієвим, було обіцяно відновити фінансування. Тим часом, влітку 2011 року театр вже змушений був боротися з «грибком», який почав проникати у театральну залу, зачіпаючи ліпнину із сусальним золотом. Розроблена нова документація збільшила вартість робот до 11 млн грн., з яких державний бюджет готовий виділити тільки 2 млн.
Профінансувати решту 9 млн грн., а також 8 млн грн. для реконструкції Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича у вигляді меценатської допомоги у 2012 році обіцяв бізнесмен і меценат Дмитро Фірташ[9], однак станом на кінець 2013 року кошти від благодійного фонду підприємця надійшли лише на реконструкцію навчального закладу. Наразі у театрі підтримують будівлю власними силами, й сподіваються, що до «110-річчя» (2015) ситуація поліпшиться.

Опубліковано о Немає коментарів:
Підписатися на: Дописи (Atom)