День народження Дмитра Гнатюка!!!

Видатний український співак Дмитро Гнатюк (1925-2016) народився у с. Мамаївцi, що на Буковині, в сім’ї простих селян Михайла Дмитровича та Марiї Iванiвни 28 березня 1925 року. Вперше Дмитрик заспiвав у церковному хорi, де старий регент оцiнив його дзвiнкий альт. Та справжня дорога до мистецтва вiдкрилася йому у повоєннi часи. У 1944 роцi закiнчує короткотермiновi курси у Чернiвцях, учителює в початковiй школi, органiзовує сiльську художню самодiяльнiсть. Згодом вiйськкомат мобiлiзує його у мартенiвський цех уральського заводу в Нижнiй Салдi.

По війні Дмитро поспiшає до милої Буковини, де обдарованого стрункого легеня-красеня приймають до Чернiвецького музично-драматичного театру iмені О. Кобилянської, де в той час працював вiдомий український режисер Василь Василько. Народний артист одразу ж звернув увагу на молодого артиста хору i незабаром почав доручати йому невеличкi сценiчнi ролi. А паралельно Дмитро Гнатюк шлiфував свої вокальнi здiбностi в обласному будинку народної творчостi пiд керiвництвом М. Iваницького, i на всю силу його голос зазвучав навеснi 1946 року. Вiн був почутий гостями з Києва, i восени Дмитро стає студентом Київської державної консерваторiї iм. П. Чайковського.

Доля звела Дмитра Гнатюка з народним артистом Iваном Паторжинським, який став його вчителем оперного мистецтва.

Завдяки I.С. Паторжинському Дмитрові Гнатюку було дозволено вiдвiдувати репетицiї Київського оперного театру, де той з насолодою спостерiгав за пiдготовкою до концертiв-вистав славетної спiвачки, народної артистки Марiї Литвиненко-Вольгемут, iнших провiдних майстрiв театру.

Та найприємнішою подiєю, що залишилася у пам’ятi на все життя, для студента третього курсу стала його акторська робота над створенням образу Євгенiя Онєгiна. А вiдтак успiх Дмитру принесла партiя Миколи в оперi “Наталка Полтавка” М.Лисенка. Навеснi 1951 року вiн успiшно складає випускнi iспити, отримує право стати солiстом столичного оперного театру. У його складi Дмитро Гнатюк iз Москви виїхав на першi свої гастролi до Ленiнграда.

А широке “офiцiйне” визнання на Українi прийшло до спiвака пiсля великого i заслуженого успiху знову ж таки у Москвi у травнi 1954 року. У Великому театрi вiн був неперевершеним у виставах “Богдан Хмельницький”, “Князь Iгор”, “Наталка Полтавка”. Газета “Вечiрня Москва” за 15 травня писала: “Справжню насолоду принiс слухачам своїм прекрасним свiжим голосом виконавець партiї Iгоря – молодий, талановитий спiвак Д. Гнатюк, виконання вiдзначається рiдкiсною музикальнiстю, проникливим артистизмом та художнiм смаком”.

Сьогоднi важко перелiчити оперний репертуар Дмитра Гнатюка, який виконав бiльше ніж пiвсотнi складних i великих ролей. Серед них Султан у “Запорожцi за Дунаєм”, Еней в “Енеїдi”, Остап в “Тарасові Бульбi”, Фiгаро у “Севiльському цирульнику”… Своїм голосом Дмитро Гнатюк чарував глядача у виставах “Богдан Хмельницький”, “Вiйна i мир”, “Загибель ескадри”, “Пiкова дама”, “Iоланта”, “Травiата”, “Демон”, “Аїда”, “Рiголетто”, “Трубадур”, “Весiлля Фiгаро”, “Кармен”, “Абесалом i Етерi”…

Всi виступи Дмитра Гнатюка завжди супроводжувалися тривалими овацiями, глядачiв захоплювала його органiчна єднiсть вокального i акторського втiлення образу, вмiння рiзними засобами оперної i сценiчної виразностi розкрити глибокi людськi характери, найпотаємнiшi вiдчуття серця i душi. Складнi партiї у багатьох операх потребували постiйного вдосконалення, але Дмитро Гнатюк знаходив час i для концертної та гастрольної дiяльностi. А концертний Гнатюкiв репертуар заслуговує на детальне вивчення, створення його особистого пiсенного фонду, що вже став класикою української культури.

У репертуарi Дмитра Михайловича десятки, сотнi творiв українських композиторiв С. Воробкевича, С. Гулака-Артемовського, М. Леонтовича, М. Лисенка, О. Нижанкiвського, Д. Сiчинського, зарубіжних – О. Бородiна, М. Глiнки, С. Рахманiнова, М. Римського-Корсакова, П. Чайковського, Р. Вагнера, Дж. Вердi, А. Дворжака, У. Джордано, Дж. Россiнi, Ф. Шуберта, Р. Леонкавелло…

Де тiльки не спiвав Дмитро Гнатюк українських народних пiсень, скрiзь його спiв мав успiх. Бо нiкого не могли залишити байдужими слова i мелодiї таких популярних пiсень, як “Гандзя”, “Гей, наливайте”, “З сиром пироги”, “Їхав козак за Дунай”, “Мав я раз дiвчиноньку”, “Нiч яка мiсячна”, “Ой кум до куми залицявся”, “Ой у полi три криниченьки”.

Листопад 1960 року вибухнув у Москвi небувалими овацiями на честь Дмитра Гнатюка, прихильними рецензiями у газетах, журналах. Йшла декада української лiтератури та мистецтва, i глядацька публiка була заполонена “Пiснею про рушник” Платона Майбороди на слова Андрiя Малишка. У Палацi спорту у Лужниках, у Колонному залi Будинку спiлок, у Центральному будинку працiвникiв мистецтв, у Великому театрi публiка просила, вимагала, а нерiдко й скандувала “Руш-ни-чок!”, “Руш-ни-чок!”. Мелодiя про нiжну синiвську любов проникливо i натхненно йшла з душi i серця, бо вже давно не було такої щемливої i нiжної пiснi про матiр, що “в дорогу далеку на зорi проводжала i рушник вишиваний на щастя, на долю дала”. 24 листопада у Великому Кремлiвському палацi український спiвак почув радiсну, хвилюючу звiстку: йому було присвоєно найвище звання – Народний артист Радянського Союзу.

I простелився “рушничок” широко, барвисто i повiв у свiт.

Захоплено, тепло i щиро згадує Дмитро Михайлович, коли влiтку 1960 року йому запропонували зробити тривале концертне турне по Новiй Зеландiї та Австралiї. Оскiльки бiльшiсть творiв вiн виконував українською мовою, а про таку державу як Україна мало хто знав, то рецензiї на його блискучi виступи виходили пiд заголовками “Росiйський чудовий баритон”, “Прекрасний концерт артиста з Росiї”, “Спiвак з Радянської Росiї володiє дивовижним голосом”, “Публiка вiтає росiйського спiвака”, “Росiйський баритон дав захоплюючий концерт”. Якби сьогоднi Дмитро Гнатюк виступав у тих же залах Веллiнгтона, Окленда, Данiдiна, Крайсчерна, то заголовки були б iншими i його вже представляли б як Народного артиста України. До речi, цього звання вiн удостоївся лише в роки незалежної України.

На далекому континентi були овацiї, квiти, теплi гостини i несподiванки. “На одну iз прес-конференцiй запiзнився перекладач, а щоб не гаяти часу, – розповідає артист, – менi запропонували заспiвати, i я подарував їм “Нiч яка мiсячна”. Наступного дня журналiсти повiдомили, що пiсня краще розкрила мою душу, нiж слова”.

Гастролi завжди приємнi i цiкавi. Такою була подорож до Центральної i Захiдної Африки, де український артист дав понад п’ятдесят концертiв у Нiгерiї, Малi, Ганi, Гвiнеї, Того. А потiм було трiумфальне концертне турне по Канадi, в мiстах Монреалi, Вiндзорi, Торонто, Гамiльтонi.

Його спiв лунав у Монреалi на виставцi “ЕКСПО-67”. Вiдтак до Канади було друге, третє турне, подорожував вiн з пiснями i по Сполучених Штатах Америки. Аплодували артисту в Чикаго, Клiвлендi, Фiладельфiї, Нью-Йорку. Зарубiжнi маршрути нашого краянина пролягли через Угорщину, Польщу, Iндiю, Єгипет, Румунiю.

У 1975–му Дмитро Гнатюк закінчив Державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого за спеціальністю “режисер”. В цьому ж році стає режисером Державного (тепер — Національного) академічного театру опери та балету ім. Шевченка. З 1988 року — головний режисер цього театру.

У його долі було багато творчих піднесень і життєвих потрясінь. Всього не перелічити. Приміром, у 1977 році, окрім участі практично в усіх святкових концертах, “він з величезним успіхом, як зазначає дослідник його творчості Юрій Станішевський, співав на численних всесоюзних та республіканських музичних та пісенних фестивалях перед численними глядацькими аудиторіями, дарував мільйонам шанувальників української пісні своє життєрадісне щире мистецтво”.

Кожен фестиваль приносив Артисту не лише оплески, але й високі почесні нагороди, великі інтерв’ю, схвальні рецензії у популярних газетах і журналах, показ по телебаченню. Особливу популярність у тележурналістів Дмитро Михайлович здобув після того, як його ім’я було записано золотими історичними літерами у списку переможців Всесоюзного телевізійного конкурсу “Пісня-77”.

Дмитро Михайлович записав понад 30 платівок, які розходилися величезними тиражами. Він Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії ім. Шевченка, Державної премії СРСР, Державної премії Грузії ім. Паліашвілі та Премії Ленінського комсомолу.

Нагороджений орденами Миколи Чудотворця, князя Володимира Великого ІІІ ст., князя Ярослава Мудрого V ст. У 2005 році удостоєний звання Героя України.

У великої зiрки i велике свiтло. Вiхи бiографiї Д. Гнатюка помiтнi й суттєвi. Окрiм творчо-мистецької роботи, на його плечi лягали й адмiнiстративнi клопоти, громадська дiяльнiсть. Довелося бути директором i головним режисером Київського театру опери та балету, тричi обирався депутатом до Верховної Ради СРСР. Вже у часи незалежності Дмитро Михайлович мав мандат і народного депутата України (1998—2002).

Дмитро Гнатюк помер 29 квітня 2016 року на 92-му році життя.

Образи в ролях: українські прем’єри в тренді! До Міжнародного дня театру!

Довідка-розвідка за матеріалами періодичних видань

«Образи в ролях: українські прем’єри в тренді»

до Міжнародного дня театру

Театр – складний живий організм. Над цим фактом навряд чи замислюються глядачі, які приходять на виставу. Для них це нетривала втеча від реальності, можливість віддатися емоціям і бодай ненадовго забути про роботу, проблеми, завдання, які потрібно було виконати ще на вчора…Для людей, які служать у театрі, вистава – це насамперед результат тривалої праці, безсонних ночей, репетицій, сумнівів, зусиль і прагнень…І тільки сумлінна робота представників усіх театральних цехів може гарантувати після вистави щире: «Слухай, як же ми гарно провели час сьогодні! Давай прийдемо сюди знову»!

Останнім часом молоді, активні і, як правило, незалежні колективи, займаючись промоушеном нових проектів, часто вживають термін «уперше в Україні». Минулого літа (2017р.) одразу дві театральні родини заявили про народження в Києві вистави, яка поставить глядача «на ноги», запропонувавши йому – прогулянку. Однак у випадку з Диким театром  (м. Київ), який переніс свою виставу в зоопарк («ZOO», режисер Євгенія Відіщева), і командою «U! ZAHVATI», яка на чолі з Поліною Бараниченко вирішила познайомити українську аудиторію з так званим імерсивним (квест з ефектом присутності) театром, яка майже щодня проводить глядачів маршрутами вистави «Час». Під час спектаклю ті, кого не налякати відсутністю глядацьких крісел, надягають навушники і вирушають у філософську подорож Києвом. Такий живий, миттєвий та інтуїтивний театр, однозначно, захоплює. У виставі «ZOO» лише двоє героїв із нашого реального оточення: перший із них зустрічає глядачів ще перед входом у зоопарк – це екскурсовод (Олексій Титаренко) такий собі сором’язливий сім’янин, батько двох доньок, власник домашніх пташок, який любить роботу в зоопарку. Другий персонаж (Сергій Журавльов) – людина, яка начебто прийшла відвідати зоопарк, «моральний» пранкер (телефонний хуліган), що своїми діями намагається розбурхати таких «вихованих» громадян. Озвучена авторами мета вистави – спровокувати людей, вивести їх із комфортного існування, де всі звикли грати певну соціальну роль і вже забули, які вони справжні. Також, Дикий театр під керівництвом Ярослави Кравченко в команді з продюсерами Ірмою Вітовською, Віталієм Ванцою та Михайлом Бондаренком презентували довгоочікуваний проект «Афродизіак». Варто зазначити головне – відбулася важлива подія в театральному житті України: зіграно першу виставу на арені Національного цирку! Виставу створили за твором сучасного українського драматурга Віктора Понізова, яку він написав спеціально для цього проекту. Режисер – майстер епатажу й театрального трешу Максим Голенко. Особливу роль у цій виставі відіграє людська фізіологія. Зображена реальність справді викликає огиду. Революція вже відбулася, і, здавалося б, тепер вектор розвитку країни має бути спрямований в бік покращення. Натомість людство ще більше занурюється в морок. Сцена посипана білим піском-афродизіаком, який герої вдихають як наркотики, яким намагаються «припудрити» свою бридку зовнішність.

Допоки навколо театру не вщухають пристрасті на тему «чи повинен театр миттєво реагувати на події, які відбуваються в країні», режисер Андрій Май продовжує вести лінію швидкої реакції на сьогодення. Прем’єра вистави «Викрадення Європи» майже збіглася з тим довгоочікуваним днем, коли Європа утвердила безвізовий режим для громадян України. Актуальна для країни тема знайшла своє критичне прочитання у жанрі «майже документальної вистави» за текстом Олексія Доричевського на Камерній сцені театру імені Івана Франка (м. Київ). У фантасмагоричній алюзії на нашу дійсність перетнулися інтереси Представниці ЄС, Представника органів державної влади, чотирьох жінок, які уособлюють Україну, і Призовника строкової служби. Останній має будинок у селі, неадекватного сусіда Вову, бабусю Європу і хрещеного батька з Америки. Обрана режисером гротескна форма починає працювати на стику комедії та серйозності. Команді вистави «Викрадення Європи» у своєрідній перебільшеній формі вдалося зачепити болісні моменти нашого сьогодення.

Театр Франка: зарубіжна класика та сучасна драма

2017 року театр презентував виставу-виклик «Подорож Аліси до Швейцарії» за твором Лукаса Берфуса. Тема евтаназії – одна з найбільш суперечливих: полеміка стосовно того, може чи не може медицина практикувати припинення життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням; невпинно набирає обертів, примножуючи лави як прихильників цієї процедури, так і її противників. Головна героїня цієї історії – невиліковно хвора Аліса (Тетяна Міхіна), яка наважилася розпрощатися з життям, спокійна, зосереджена, непохитна у своєму рішенні. 98-й сезон (2017-2018 рр.) відкрила прем’єра вистави «Життя – це сон» за п’єсою Педро Кальдерона. У листопаді 2017 року була прем’єра вистави «Розбитий глек» за твором німецького драматурга Генріха фон Кляйста, яка за сюжетом схожа на гоголівського «Ревізора». Над постановкою працював режисер Роман Мархоліа, а переклад здійснив Юрій Андрухович. В головних ролях: Остап Ступка, Олексій Богданович, Олександр Задніпровський. У виставі предостатньо паралелей із сучасними реаліями. Суддів, за якими плаче лава підсудних, у нас вистачає. Героєві Остапа Ступки, Адаму, сільському судді довелося добряче напружитися, аби вийти сухим із води. Епопея з перукою, яку брехливий суддя то ніби загубив, то підпалив, то в ній випадково окотилася кішка, заслуговує на окремий «плюсик» у створенні цього драматично-комедійного образу. Повчальну історію про хитрющого суддю режисер «розмалював» контрастними кольорами, здобрив елементами абсурду й балагану (тут розбивають глеки в режимі онлайн).

Наприкінці 2018 року на Камерній сцені театру ім. С. Данченка (м. Київ) очікується постановка п’єси сучасного фінського драматурга К. Смедса «Дедалі темніший будинок», це спільний проект театру та Посольства Фінляндії в Україні.

Театр драми на Липках (м. Київ): казки та українська класика

Найближча прем’єра театру відбулася наприкінці листопада 2017 року. Це «Місто» за однойменним романом Валер’яна Підмогильного в інсценізації режисера Артура Артеменьєва, що пропонує усім охочим сеанс самопізнання. Кожен із судової трійці – знахідка для будь-якого психіатра. Суддя (Михайло Кукуюк) розповідає, що веде облік усіх, хто його образив. Адвокат (Олеся Жураковська) переймається через чоловічі погляди і після щирих схлипувань зацікавлено гортає «Камасутру», яку їй вручив Лікар (Анатолій Ященко). Прокурор (Андрій Ісаєнко) зізнається, що всіх ненавидить. Із перших хвилин глядачі починають налаштовуватися на модний нині формат альманаху, особливо популярний у кіно, коли паралельно розвивається кілька сюжетних ліній.

Для наймолодших глядачів готують музичну виставу «Дюймовочка» за мотивами казки Ганса Крістіана Андерсена. Режисер Ірина Зільберман, музику та вірші написала акторка театру імені І.Франка Вікторія Васалатій. Казку покажуть у сучасній інтерпретації, але її головна тема незмінна: друзі важливіші за багатство.

Художній керівник театру Віктор Гирич працює над інсценізацією п’єси  Івана Драча «Золотий оріон» про творчу долю Володимира Сосюри. В ній порушується одвічне питання взаємин митця та суспільства.  Михайло Яремків здійснить постановку «Дон Жуан», в якій узагальнено образ героя з класичних творів Ж.-Б. Мольєра, О. Пушкіна та Лесі Українки.  А  Олег Мельничук готує "Місце для дракона" за однойменною повістю-казкою Юрія Винничука.  Події розгортаються в середньовічній Галичині: щоб знайти чоловіка для своєї дочки серед лінивих мешканців, князь задумав незвичне випробування.

Київський академічний Молодий театр: лідер за кількістю випущених прем’єр

За останні два сезони (2016/17 та 2017/18) презентував нову лірично-іронічну драму за твором Наталі Ворожбит - виставу «Сашо, винеси сміття!», постановку якої здійснила Тамара Трунова, одна з найпопулярніших режисерів столиці. В основі сюжету – три роки життя української жінки Каті (Вікторія Авдєєнко), її другого чоловіка Саші (Валерій Легін) та дочки Оксани від першого шлюбу (актриса - Анастасія Євтушенко). Незвичність історії в тому, що Саша помер, але жінки продовжують із ним спілкуватись. Цей твір не лише про жалобу за втраченою рідною людиною, а й про «переосмислення ролі військових» в наш час, від яких залежить доля України. Також, театр святкував 2017 року сторіччя від його заснування Лесем Курбасом та ініціював низку заходів, присвячених сучасній українській прозі та сучасній світовій драматургії. Метою таких вечорів-зустрічей є донести до театральної спільноти нові тексти та авторів. Тобто налагодити комунікацію між сучасним театром та літературою. Першою прем’єрою ювілейного сезону (2016-2017) стала ексцентрична комедія "Різня" за п’єсою сучасного французького драматурга Ясміни Рези у постановці Влади Бєлозоренко. Бійка синів стає поштовхом до недитячого з’ясування стосунків між їх батьками. В головних ролях - Римма Зюбіна та Ірма Вітовська.  Ідея музично-пластичної вистави «Concept», прем’єра якої відбулася на сцені театру у квітні 2017 року, належить лауреатові численних міжнародних фестивалів, композитору, піаністу-віртуозу Максиму Шоренкову та учасникам телепроектів «Х – Фактор» і «Україна має талант» Павлу Пігурі та Віталію Сичаку (група «The Oscar Wild»). Зрештою вийшла своєрідна музично-пластична, «дико-ніжна» історія про перше кохання, де можна розгледіти і муки самотності, і щирість почуттів, і невтішну зраду, і жадане примирення… Боротьбу добра і зла, брехні та правди, гармонії та дисонансу. Окрім того, глядач має змогу побачити та почути унікальний інструмент – «Нитки Шоренкова», який демонструє нові можливості звуковидобування на музичних інструментах. 28 жовтня 2017 року презентували виставу "Нагадай собі згадати" за п'єсою сучасного українського автора Олександра Володарського «Селфі зі склерозом». Більшість дій відбувається в уяві героїні (90-річну Майю грає 26-річна Анастасія Блажчук). «Старість не радість» -  відомий вислів, яким можна охарактеризувати вікові зміни людства – проблеми людини, яка незабаром завершить свій земний шлях – такий прийом подвійної інтриги: як у виставі триматиметься в образі бабусі молода актриса і як на віковий каламбур зреагує глядач. У конструкціях на сцені вгадуються обриси вітрил, які колись наповнювали вітри кохання, мрій, прагнень…нині між металевими конструкціями натягнуті…панцирні сітки, які дисонують і з мріями, і з романтикою, і з майбутнім… На ліжках із такими сітками доживають свого віку ті, у кого залишилася єдина втіха – перегортати сторінки свого минулого. У листопаді та грудні 2017 року відбулися дві прем’єри: «Любий друг» за романом Гі де Мопассана та «Майстер Сольнес» драматурга Генріка Ібсена, якого поставив художній керівник театру Андрій Білоус. В другій половині сезону (2017-2018) обіцяють прем’єрні вистави «Тектоніка почуттів» Еріка - Еммануїла Шмідта, «Парашутист» Олександра Селіна, «Фантомні болі» Василя Сігарева.

Дві прем’єри Нового театру на Печерську (м. Київ)

 Прем’єрні вистави присвячені пошуку щастя – це постановки «Двоє бідних румунів, що розмовляють польською» (режисер – Валентина Сотніченко) – соціальна комедія масок та «Онєгін» (режисер – Ольга Ларіна та Денис Мартинов) – сценічне прочитання «роману у віршах» О.Пушкіна. Оскільки Новий театр на Печерську є камерним і глядач перебуває дуже близько до сценічного простору, актори не бояться дивитися у вічі публіці, часто вступають із нею у діалог, навіть просять вийти на сцену. Цей естрадний принцип вони використовують майже в кожній постановці.

Наприкінці минулого сезону (2016-2017) оновлений Український малий драматичний театр (м. Київ) випустив першу прем’єру – ромком-мюзикл «Чарівне червоне сяйво». Режисером, автором і композитором постановки став 25-річний Ілля Пелюк, який вже мав чудовий старт в номінації «Найкраща дитяча вистава». Постановку було створено за два місяці. Це молодіжна романтична комедія про перше сильне кохання, що здатне повернути надію на щасливе майбутнє й віру в мрію; це сучасна історія про успішних людей і лузерів, про тих, хто ризикує і йде вперед, і тих, хто воліє відсиджуватися в затінку. Обраний жанр мюзиклу з динамічними танцями, легкими хітовими піснями та музичними композиціями перетворює виставу на гімн життя та кохання. Цю історію про кризу 25-ти років: коли ти подорослішав зовні, але внутрішньо почуваєшся дитиною, злагоджено й водночас бешкетливо виконують актори із кількох театрів Києва: Христина Дейлик і Олексій Петрожицький (Театр юного глядача), Дмитро Базай і Людмила Рудницька (Малий театр), Вероніка Літкевич (Новий театр на Печерську), Лідія Соклакова (Молодий театр). Творці мюзиклу переконані, що вистава  «лікує депресію та хандру, знімає порчу, заряджає на успіх, наповнює внутрішнім теплом».

Театр "Золоті ворота"(м. Київ): сезон без віз

38-й сезон театру (2016-2017 рр.) пройшов під девізом: «сезон без віз», адже в ньому показали постановки п'яти європейських режисерів. Відкрився він виставою про Йосипа Сталіна та політбюро «Сьогодні вечері не буде» француза Жуля Одрі за п'єсою іспанського драматурга Антоніо Аламо. Головна тема - влада та в що вона може трансформуватися.

У жовтні 2017 року глядачі побачили виставу "Тату, ти мене любив?", яку поставили за п'єсою білоруського драматурга й сценариста Дмитра Богословського «Тихий шурхіт кроків, що відходять». Це історія про нашу можливість прийняти втрату близьких людей, про спілкування в родині. У виставі театр пропонує поблукати лабіринтами підсвідомості й пірнути у колодязь…думок. Ця вистава вже здобула кілька премій на престижних конкурсах. В листопаді 2017 року режисер з Білорусії  Юрій Диваков представив спектакль за п'єсою «Випадок у місті Гога» словенського класика Славка Грума. «Життя карає кожного», - фраза, яку переконливо ілюструють дії, помисли й емоції всіх героїв цієї сумної історії.  В цьому місті нічого не відбувається, а тому на вбивство чи вірогідність пожежі тут реагують піднесеним очікуванням. Героїв вистави, що культивують і примножують свої гріхи змалечку за іронією долі й волею авторів оселили в «Місті богів». Ця вистава-колаж вийшла дивакуватою, навіть «безжальною» та «осоружною». Є підозра, що режисер хотів презентувати саме виставу-шок. І варто визнати, що йому це вдалося блискуче. Тут є все: мати, яка кинула помирати свого малого сина й прирекла його на інвалідність; приятелька, котра тепер шантажує її цим гріхом, ревнуючи до покійного кавалера; дівиця, душу якої заполонила огида, а не романтика й кохання, як того вимагав би її юний вік; карикатурний «лицар нашого часу» на підборах і в капронових панчохах із червоним півнем під пахвою (шанувальники Віталія Ажнова, безумовно, оцінять нову роботу актора); жалюгідний Ромео, об’єктом пристрасті якого стала потворна лялька… «Місто богів» - як рецепт від лікаря, який був настільки вражений станом організму свого пацієнта, що вирішив вдатися до радикальних методів лікування і призначив йому сильнодіючі препарати, щоб ковтати та старанно пережовувати їх, принаймні для того, аби ваші персональні скелети в шафі поводилися чемно… Взимку та навесні 2018 року глядачі побачать постановки грузина Іраклі Гогія, німкені Корнелії Кромбольц та польського режисера.

В ювілейному сезоні (2017-2018) київський театр «Колесо» анонсує 3 прем'єри, фестивалі та міжнародні проекти

 В листопаді 2017 року відбулася прем’єра романтичного трилеру за англійською п'єсою "Double-Double" у постановці Ірини Кліщевської. Також, театр вписав до своєї афіші давньогрецьку трагедію Софокла. Вистава «Антігона» створена як Міжнародний театральний проект театру «Колесо» та афінської компанії Art Syndicate за підтримки Посольства Греції в Україні.

У першій половині 2018 року на сцені відсвяткують 30-річчя трьох вистав, які  були одними з перших в репертуарній афіші: «Ліка", "Триптих для двох" та "Любити, палати та бути таким, як раніше...".   30-річчя театр відзначатиме в травні-червні 2018 року. Також у червні 2018 планується провести ІІ Міжнародний театральний фестиваль камерних вистав Andriyivsky Fest. В рамках фестивалю театр виступить со-продюсером грецько-української постановки за пєсою «Fin’ Amor», в якій йдеться про ревнощі. Це сімбіоз  оперного та драматичного театру. Планується, що виконавці  ролей  (жіноче сопрано і драматичний актор) будуть з Греції, а от струнний квартет -  українським.

Київський театр оперети:  комедії і поетична драма

1 жовтня 83-й театральний сезон (2017-2018 рр.) у театрі оперети (м. Київ) відкрив гала-концерт, який презентував всю палітру стилів та жанрів, у яких працює сучасний музичний театр. 6 та 7 жовтня 2017 року у правому фойє театру відбулася прем’єра вистави «Театр у кишені, або Всі ролі зайняті» молодого режисера Максима Булгакова з музикою комічних опер Моцарта, де  розкриваються таємниці театрального закулісся. Наступна прем'єра - музична вистава "Ханума" у постановці художнього керівника Тбіліського драматичного театру Іраклі Гогії -  відбулася 10 листопада 2017. Події розгортаються у Грузії 19 століття, де головна героїня, колоритна сваха Ханума, плете інтриги та розбурхує любовні пристрасті. Легкий комедійний сюжет, колоритні персонажі, дотепні репліки, комічні епізоди, пікантні лав-сторі й мудра жінка на чолі всього дійства – тут наявні всі складові, які гарантували історії про винахідливу сваху Хануму успішне довголіття на театральних лаштунках. Поетичну драму «Маруся Чурай» за романом Ліни Костенко презентували 9 лютого 2018 року. Художній керівник театру Богдан Струтинський на травень 2018 року готує мюзикл «Скрипаль на даху». Головні персонажі - герої оповідання Шолом-Алейхема, молочник Тев’є   та його родина. Разом з ними глядач шукатиме відповіді на питання, як знайти свою долю, що обрати - статок чи кохання, традиції чи прощення.

Ювілей "Сузір'я": актуальні теми для аристократів духу

 Київський театр «Сузір’я» 30 років тому починав з «Саду божественних пісень» з Богданом Ступкою.  Це був перший ангажементний театр, в якому працювало чимало нині народних і заслужених артистів. В будівлі театру розміщувався візитний клуб любителів їзди верхи, а сьогодні - це клуб аристократів духу, для яких мистецтво є неодмінною складовою життя. Сезон 2016-2017 року  відкрили новими виставами на актуальні теми: «Примари» за Генріком Ібсеном, «Дивний світ театру» за Марселем Мітуа, «Нетутешній» за Карлом Ветлінгером, яка заслуговує на місце у списку вистав, які дійсно варто подивитися. Оскільки кожного глядача обов’язково зачепить бодай одна складова нової вистави Катерини Степанкової. Хтось насолоджуватиметься цікавими акторськими роботами, когось вразить оригінальна, змістовна й функціональна сценографія (Тарас Ткаченко). Величезні куби, завдяки лише двом санітарам (актори – Богдан Жданов та Ярослав Сложинський), трансформуються по висоті, ширині, а також по діагоналі в елементи офісу, церкви, мототреку, готелю, окреслюючи в такий спосіб сумний маршрут бідаки Ганса (Михайло Кукуюк), який фінішував у психлікарні. Планується також прем’єра «Людський голос» за Жаном Кокто, що базується на його фільмах. Режисером є Олексій Кужельний, а у виставі має зіграти Людмила Іллєнко. На сцені театру регулярно гратимуть молоді колективи та театри з інших регіонів, у вересні трагіфарс «Акомпаніатор» за Мітуа показав Хмельницький міський моно-театр «Кут». 30-річчя театру відзначили в квітні 2017 – з урочистостями та теплим спілкуванням.

Три гарантованих прем’єрних вистави побачать глядачі у львівському театрі ім. Марії Заньковецької протягом нового сезону (2017-2018). Вже у жовтні 2017 року презентували прем’єрну виставу «Марія Заньковецька». П’єсу написав у 1971 році письменник Іван Рябокляч. «Свого часу вистава «Марія Заньковецька» йшла у театрі протягом 22 років. Також у новому сезоні актори показали такі вистави як «За двома зайцями» (режисер-постановник — Орест Огородний) та «Перед заходом сонця» (режисер-постановник - Алла Бабенко). Їх прем’єри відбулися в грудні 2017 року та січні 2018 року відповідно. Крім того, Федір Стригун зазначив, що театр працюватиме над п’єсами Шекспіра та Карпенка-Карого.

Уже на початку 2018-го року київські театри подарують своїм прихильникам низку прем'єр з участю зірок та молодих акторів.

Модний столичний театр "Золоті Ворота", реалізовуючи свою сезонну концепцію "Без віз", у лютому 2018-го презентував прем'єру вистави під назвою — "Каліки". Це спільний проект театру з Goethe-Institut. Режисер — Стас Жирков. У головних ролях — Богдан Буйлук та Владислав Онищенко. Передбачається напружений діалог двох молодих людей, у кожного з яких — свої травми, тяжкі опіки, темні дні. Режисер також анонсує вже найближчим часом "виставу-бомбу" з участю суперпопулярної української актриси, але деталей нового проекту поки що не розголошує. 

Тим часом у Київському театрі на Подолі, в новому приміщенні на Андріївському узвозі, вже наприкінці січня 2018 року відбулася ще одна прем'єра від Стаса Жиркова — "Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня". Виставу створено на основі модерного роману українського письменника Віктора Домонтовича. Текст написаний 1928-го. В одній із головних ролей — актор В'ячеслав Довженко, якого шанувальники кіно запам'ятали й полюбили у "Кіборгах". 

Національний театр ім. І.Франка на своїй Камерній сцені ім. С.Данченка показав в лютому 2018 року  виставу за мотивами роману Ольги Кобилянської "Земля". Режисер-постановник — Давид Петросян (постановник "Буни" в "ДАХу", яку високо оцінили критики та глядачі). У головних ролях — Василь Баша, Лариса Руснак, Тетяна Міхіна, Іван Шаран, Олександр Форманчук, Дмитро Чернов та інші франківці. 

 Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра  презентував 2017 року виставу «Людина, яка платить» за твором Іва Жаміака у постановці Дмитра Богомазова. У цій авантюрній комедії головний герой респектабельний месьє Амількар (Андрій Самінін), якого зрадили дружина, діти та друзі, вирішує створити собі ілюзію щастя. Він за величезні гроші наймає трьох незнайомців( актрису Елеонору – Леся Самаєва, повію Віржинію – Олена Лавренюк, художника Машу – Володимир Горянський), щоб ті зіграли для нього люблячих людей: турботливу дружину, доньку й вірного друга. «Життя ідеальної сімейки» триває в супроводі іронічного дуету – живої музики й пісень у виконанні слуг Амількара, що служить акомпанементом у незвичайних виставах цього оплаченого наперед «домашнього театру»… А прем’єру Дмитра Богомазова «Життя попереду» прихильники його творчості очікували з особливим інтересом. Автором твору є французький письменник Роман Кацев. У цій історії з чітко вираженими двома головними героями (актори - Лев Сомов та Оксана Жданова) переплелися трагедії народів і поколінь, жива музика, мінімалізм на сцені від художника Петра Богомазова. А ще – обов’язкова пронизливість його вистав, яка набуває нових форм і фарб, переосмислення якої знову потребує неабияких душевних сил. Також, наприкінці січня театр запросив на виставу "Умовно звільнені" за мотивами твору Дідьє ван Ковелера. У виставі задіяні: Світлана Орліченко, Акмал Гурезов, Анатолій Ященко. Безумовно, окраса цієї прем'єри — Ада Роговцева. Режисер-постановник — Катерина Степанкова. Минулого (2017) року театр показав свою версію відомого твору Леонарда Герша «Ці вільні метелики» про кохання…на дотик. Ця вистава є дуже популярною, вона перекладена на 40 мов світу. Це історія не тільки про сліпого хлопчину, а про людину з великим серцем і бажанням жити. Головні ролі виконують Андрій Соболєв (Дональд Бейкер) та Анастасія Логвин (Джил Теннер).

Національний театр ім. Лесі Українки  презентував в 2017 році виставу литовського режисера Йонаса Вайткуса за п’єсою Генріка Ібсена «Ворог народу», де порушується проблема чесного ставлення до своєї справи, де образ лікаря Стокмана (Олександр Кобзар) – це образ найчеснішого, безкорисливого героя, що несе людству доброту. Події вистави розгортаються в курортному містечку південної Норвегії, до якого приїздять оздоровитися люди. Але одного дня місто постало перед загрозою: лікувальна вода на курорті виявляється зараженою бактеріями. Як вчинить лікар? Воістину гамлетівське питання «Бути чи не бути?» в цій історії набуває особливого сенсу…Маніфестом «проти фальші, лицемірства й океану людських хитрощів» стала комедійна вистава за твором британського драматурга Ноела Коуарда «Оголена зі скрипкою», яка відкрила 92-й сезон (2017-2018 рр.) – це своєрідна, екстравагантна, інтелектуально-гротескова сповідь про цінності в житті та в мистецтві, про людський цинізм і жадібність, де бере участь зірковий акторський ансамбль у складі Бориса Вознюка, Дмитра Савченка, Віктора Алдошина, Станіслава Москвіна, Наталії Кудрі, Ганни Наталушко, Юрія Дяка та ін.  

Також, на початку 2018 року театр ім. Л.Українки на своїй Новій сцені підготував камерну виставу "Сміх лангусти" за п'єсою Джона Маррела. Це п'єса про драматичні часи геніальної французької актриси Сари Бернар. Це часи, коли вона згадує своє велике минуле, поринаючи в мемуари. Режисер вистави — народний артист України Давид Бабаєв. У головній ролі — Лариса Кадочникова.

Наразі у Київському Молодому театрі тривають репетиції нової вистави "Парашутист" (за оповіданням Олександра Селіна), прем'єру якої також заплановано на 2018 рік. Режисер — Валерія Городецька, у ролях — Олексій Нежурко, Марія Пустова, Іванна Бжезінська, Артем Атаманюк.

В Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської у грудні 2017 року відбулася прем’єра музичної казки для дітей «Коза-Дереза» за твором М.Лисенка, сценічну версію та постановку якої здійснив Сергій Кузик. А до Міжнародного дня театру (березень 2018) готують прем'єру за твором В. Шекспіра «Дванадцята ніч, або як собі хочете». Ця остання життєрадісна комедія великого англійського драматурга названа на честь 12 ночі після Різдва, яка вважалася кінцем святкових днів і відзначалася особливо бурхливо. У цій комедії панує кохання, яке гартується випробуваннями. Головні герої Себастьян та Віола – брат і сестра, які втратили один одного в бурхливому морі, залишившись живими, але кожен вимушений починати нове життя у незвичайній країні Іллірії, в якій завжди панують веселощі та пустощі. Отже, хто і як знайде своє кохання, і при цьому не зійде з розуму – про це глядач дізнається із комедії «оманливості почуттів» за Шекспіром. Ролі виконують: заслужені артисти України – Б.Братко, М.Гоменюк, В.Головко, О.Коновей, В.Стаханов та інші актори театру.

 Підготувала Ольга Романюк 

До 145-річчя Сергія Рахманінова!!

Сергі́й Васи́льович Рахма́нінов  — російський композитор, піаніст і диригент , один із яскравих представників фортепіанного мистецтва. Відіграв визначну роль у формуванні Київської консерваторії.

Народився 1 квітня 1873 у дворянській родині в Старорусському повіті Новгородської губернії в маєтку Онег. Рід Рахманінових, вірогідно, сягає онука молдавського правителя Стефана Великого — Василя, прозваного Рахманіним. В сім'ї Рахманінових було шестеро дітей, Сергій став третьою дитиною.

Проявивши інтерес до музики вже в чотири роки, навчався гри на фортепіано, а в дев'ять років (1882) вступив на фортепіанний відділ Санкт-Петербурзької консерваторії. З 1885продовжував навчання в Московській консерваторії у Миколи Звєрєва. Згодом, з 1888, навчається у Олександра Зілоті (фортепіано), Антона Аренського (композиція, музична теорія), та Сергія Танєєва (контрапункт строгого стилю). Серед однокласників Рахманінова був видатний згодом композитор Олександр Скрябін.

У віці 13 років представлено Петру Чайковському, який пізніше відіграв важливу роль в житті молодого музиканта. Протягом навчання у консерваторії Сергій Рахманінов створив Перший фортепіанний концерт, низку романсів (зокрема, «В молчанье ночи тайной»), п'єси для віолончелі і для фортепіано, в зокрема прелюдія до-дієз мінор, яка принесла композитору всесвітню славу. Дипломною роботою Рахманінова стала опера «Алеко» (1892) — перша опера Рахманінова, яка згодом також здобула всесвітню славу.

У 1891 закінчує консерваторію із золотою медаллю як піаніст та, у 1892, як композитор. Згодом вирушив у велике концертне турне Росіїєю як піаніст-соліст і акомпаніатор. У віці 20 років він став викладачем фортепіано у московському Маріїнському жіночому училищі, в 24 роки — диригентом Московської російської приватної опери Сави Мамонтова (протягом одного сезону 1897—98).

15 березня 1897 відбулася прем'єра Першої симфонії Рахманінова, оркестром диригував Олександр Глазунов. Виконання було вкрай невдалим і симфонія не була сприйнята слухачами. Невдала прем'єра мала трагічні наслідки для С. Рахманінова — вона спричинила серйозну психічну кризу і на три роки практично повністю перервала творчу діяльність композитора. Партитура Першої симфонії була загублена і лише наприкінці 1940-х років відновлена Б. Г. Шальманом з оркестрових голосів, що збереглися в фондах М. П. Бєляєва.

С. В. Рахманінов, 1912 р.

В цей час Рахманінов знайомиться з Федором Шаляпіним, з яким вони неодноразово разом виступали, а також спілкується із Антоном Чеховим та Олександром Буніним. У 1899 Рахманінов уперше виступає за межами Росії — у Лондоні, і у тому ж році відбулось успішне виконання його опери «Алеко» (на святкуваннях до 100-річчя з дня народження Пушкіна).

Але творча криза тривала, і лише допомога досвідченого психіатра-гіпнотизера і скрипаля М. В. Даля (1860—1939) сприяла його виходу з хворобливого стану. Першим твором, що ознаменував вихід з творчої кризи, став написаний у 1901 році Другий фортепіанний концерт, який мав великий успіх, а згодом став одним з найпопулярніших фортепіанних концертів у світовій музичній літературі.

Незабаром Сергій Рахманінов прийняв запрошення на місце диригента в московському Большому театрі. Після двох сезонів вирушив у мандрівку Італією (1906), потім на три роки поселився в Дрездені, щоб повністю присвятити себе композиції. В 1909 Рахманінов здійснив велике концертне турне у США і Канаді, виступаючи як піаніст і диригент. В 1912 р. Рахманінов став диригентом симфонічних концертів Московського філармонічного товариства й з неймовірним успіхом провів сезон, в одному з концертів якого була виконана його симфонічна поема «Дзвони».

Рахманінов в Україні

Творчий шлях неодноразово перетинався з культурно-мистецьким життям Києва та інших міст України. 18 жовтня 1893 у Київському оперному театрі Сергій Рахманінов диригував своєю першою оперою — «Алеко». У рік київської прем'єри «Алеко» були видані романси Рахманінова за творами Тараса Шевченка у вільному перекладі російського поета Олексія Плещеєва — «Дума» й «Полюбила я на печаль свою». Менш відомою є обробка Сергія Рахманінова української народної пісні «Чоботи» для хору а капела. Ця обробка так і не була видана, її рукопис залишається в архіві у Москві.

Меморіальна дошка Сергію Рахманінову в приміщенні Київської консерваторії.

В 1910 році С. Рахманінов був відряджений Імператорським російським музичним товариством до Києва для ознайомлення зі станом справ у Київському музичному училищі. У своєму листі Головній дирекції ІРМТ від 19 квітня 1910 р. Рахманінов зазначав:

«Оскільки моя поїздка до Києва була пов’язана з клопотанням Київського училища про перейменування в консерваторію, то одразу ж додам, що я вважаю це клопотання цілком виправданим і сам охоче до нього приєднуюся... Постановка справи в училищі таку реформу виправдовує»

Згодом (у 1913), музичне училище було реформоване у консерваторію.

Перебуваючи у Києві Рахманінов, на прохання свого друга та колеги музикознавця Олександра Оссовського^[3], прослухав молоду співачку — киянку Ксенію Держинську. Розпізнавши у дівчині справжній талант, Рахманінов зробив багато для формування творчого шляху видатної оперної співачки.

С. Рахманінов неодноразово здійснював гастрольні тури в Україні. Зокрема у жовтні 1914 року С. Рахманінов давав концерти у кількох українських містах: у Києві, 21-го — в Одесі, 24-го — в Кременчуці, 25-го — в Полтаві, 26-го — в Харкові, 28-го — в Катеринославі.

Виїзд за кордон

С. Рахманінов

За спогадами двоюрідної сестри композитора, С. А. Сатіної, Рахманінов радісно сприйняв лютневу революцію, проте подальші події та безсилля Тимчасового уряду викликали у композитора почуття розпачу і тривоги.

Події жовтневої революції змусили Рахманінова прийняти рішення залишити батьківщину. На думку С.Рахманінова, Жовтневий переворот став «кінцем старої Росії», з поламанням старого ладу «мистецтва як такого бути не може», а життя без мистецтва для Рахманінова було б «безцільним».

22 грудня^[4] С. Рахманінов з дружиною та двома дочками спішно від'їжджає до Стокгольма.

За кордоном

Протягом 1918 року Рахманінов гастролює в країнах Скандинавії, а 10 листопада 1918 оселяється з сім'єю в Нью-Йорку та починає інтенсивну гастрольну діяльність, що тривала 25 років. У виборі роялів С.Рахманінов надає перевагу фірмі Steinway & Sons, перші грамофонні записи С.Рахманінова здійснює фірма Томаса Едісона, а з 1920 року — Victor Talking Machine Company^[en]. Окрім сольних концертів Рахманінов протягом багатьох років акомпонує російському басу Федору Шаляпіну. Він мав безпосередньо великий вплив на його творчий ріст і формування його як співака.

Через щільний графік гастролей, аж до 1926 року Рахманінов не писав значних творів; композиторська пауза, таким чином, тривала близько 10 років. Лише в 1926-27 роках з'являються нові твори: Четвертий концерт для фортепіано з оркестром та Три російські пісні. Загалом протягом життя за кордоном Рахманінов створив усього 6 творів, однак вони належать до вершин світової музики.

В 1941 році С. Рахманінов закінчив свій останній твір — «Симфонічні танці». Останні роки Рахманінова були затьмарені смертельною хворобою (рак легенів). Однак попри це, він продовжував концертну діяльність, припинену лише незадовго до смерті. Під час Другої Світової війни грошовий збір від одного зі своїх концертів передав у Фонд оборони СРСР зі словами: «Від одного з росіян посильна допомога російському народу в його боротьбі з ворогом. Хочу вірити, вірю в повну перемогу».

Помер Сергій Васильович 28 березня 1943, в Беверлі Гіллз (штат Каліфорнія), похований на цвинтарі Кенсіко, неподалік Нью-Йорка.

Творчий стиль

Стиль Рахманінова, що виріс із пізнього романтизму, згодом зазнав значної еволюції: подібно до сучасників — Олександра Скрябіна та Ігоря Стравінського — Рахманінов принаймні двічі (після творчої кризи 1900 та після 1926) кардинально оновлював стиль своєї музики. Зрілий та, особливо, пізній стиль Рахманінова виходить далеко за межі постромантичної традиції («подолання» якої почалося ще в ранній період), і в той же час не належить жодній із стильових течій музичного авангарду XX ст. Творчість Рахманінова, таким чином, стоїть особняком в еволюції світової музики XX століття: увібравши багато досягнень імпресіонізму й авангарду, стиль Рахманінова залишився неповторно індивідуальним і своєрідним, що не має аналогів у світовому мистецтві (крім наслідувачів і епігонів). У сучасному музикознавстві часто використовується паралель із Л. ван Бетховеном: якщо Бетховен в своїй творчості виходить далеко за межі віденського класицизму, не примкнувши при цьому до романтиків і залишившись далеким від романтичного світогляду, то Рахманінов виходить далеко за межі російської композиторської традиції, однак уникає впливів жодної з сучасних йому стильових течій. Творчість Рахманінова прийнято умовно ділити на три або чотири періоди: ранній (1889—1897), зрілий (його іноді ділять на два періоди: 1900—1909 й 1910—1917) і пізній (закордонний) (1918—1941).

Ранній період

С. Рахманінов (праворуч) та Ф. Шаляпін, кінець 1890-х

Ранній період — починався під знаком пізнього романтизму, успадкованого головно через стиль Чайковського (Перший Концерт, ранні п'єси). Однак уже в Тріо ре-мінор (1893), написаному в рік смерті Чайковського й присвяченому його пам'яті, Рахманінов дає приклад сміливого творчого синтезу традицій романтизму (Чайковський), «кучкистів», давньоросійської церковної традиції й сучасної побутової й циганської музики. Цей твір — один з перших у світовій музиці прикладів полістильових композицій — немов символічно проголошує наступність традиції від Чайковського — Рахманінову і вступ російської музики в новий етап розвитку. У Першій Симфонії принципи стильового синтезу були розвинені ще більш сміливо, що й стало однією із причин її провалу на прем'єрі.

Період зрілості

Період зрілості відзначений формуванням індивідуального, зрілого стилю, заснованого на інтонаційному багажі знаменного співу, російської пісенності й стилю пізнього європейського романтизму. Ці риси яскраво виражені в знаменитих Другому Концерті та Другій Симфонії, у фортепіанних прелюдіях ор.23. Однак починаючи із симфонічної поеми «Острів Мертвих» стиль Рахманінова ускладнюється, що було викликано, з одного боку, звертанням до теми символізму й модерну, а з іншого боку — перетворюванням досягнень сучасної музики: імпресіонізму, неокласицизму, нових оркестрових, фактурних, гармонічних прийомів. Центральний твір цього періоду — грандіозна симфонічна поема «Дзвони» для хору, солістів й оркестру, на слова Едгара По в перекладі К. Бальмонта (1913). Яскраво новаторський, насичений небувало новими хоровими й оркестровими прийомами, цей твір вплинув на хорову й симфонічну музику XX століття. Тема цього твору характерна для мистецтва символізму, для того етапу російського мистецтва й творчості Рахманінова: у ньому символічно втілені різні періоди людського життя, що підводить до неминучої смерті; апокаліптична символіка Дзвонів, що несе ідею Кінця Світу, ймовірно вплинула на «музичні» сторінки роману Томаса Манна«Доктор Фаустус».

Пізній період

Пізній — «закордонний» період творчості — відзначений винятковою своєрідністю. Стиль Рахманінова складається із цілісного сплаву різних, часом протилежних стилістичних елементів: традицій російської музики — і джазу, давньоросійського знаменного співу — і «ресторанної» естради 1930-х рр., віртуозного стилю XIX століття — і твердої токатностіавангарду. У самій різнорідності стильових передумов укладений філософський зміст — абсурдність, жорстокість буття в сучасному світі, втрата духовних цінностей. Твори цього періоду відзначені загадковою символікою, поліфонією значень, глибоким філософським підтекстом.

Значення творчості Рахманінова

Значення композиторської творчості Рахманінова величезне: Рахманінов синтезував різні тенденції російського мистецтва, різні тематичні й стилістичні напрямки, об'єднавши їх під спільним знаменником авторського стилю. Композитор збагатив російську музику досягненнями мистецтва XX століття й був одним з тих, хто вивів національну традицію на новий етап. Рахманінов збагатив інтонаційний фонд світової музики інтонаційним багажем давньоруського знаменного розспіву. Його фортепіанна спадщина стала невід'ємною частиною репертуару піаністів усього світу. Рахманінов одним із перших зробив кроки до синтезу класичної традиції й джазу.

Значення виконавської творчості Рахманінова не менш вагоме: піаніст став еталоном для багатьох поколінь піаністів різних країн і шкіл. Зокрема Рахманінова вважав своїм кумиром видатний піаніст В. Горовиць. Піаніст Денис Мацуєв в інтервью Володимиру Познеру сказав наступне: "Я вважаю, що як піаніст Рахманінов був один з найгеніальніших за весь період. Я думаю, що до нього навіть близько ніхто не наблизився.". В піанізмі Рахманінова знайшли втілення передові традиції російської фортепіанної школи — глибока змістовність виконання, увага до інтонаційного багатства музики, «спів на фортепіано» — імітація засобами фортепіано вокального звучання й вокальної інтонації. В той же час гра Рахманінова вирізнялась яскравою індивідуальністю і неповторністю, що була обумовлено впливом Рахманінова-композитора. Рахманінов-піаніст залишив еталонні записи багатьох творів світової музики, на яких вчаться багато поколінь музикантів.

Пам'ять

Ім'я Сергія Рахманінова носять Ростовська консерваторія, Тамбовський музично-педагогічний інститут, Калінінградський музичний коледж, один із залів Московської консерваторії. Періодично проводяться конкурси піаністів імені Рахманінова у Москві та юних піаністів — у Тамбові, міжнародний фестиваль «С.Рахманінов та українська культура» — у Харкові. В 1989 році у Києві було засноване товариство Рахманінова, яке очолив професор М. В. Синьков. Ім'я Рахманінова носить одна з київських вулиць на Біличах.

Цікаві факти

Мелодія популярної пісні All by Myself^[en], яка з'явилася у 1975 році і стала популярною завдяки виконанню Селін Діон, була повністю запозичена її автором — американським музикантом Еріком Карменом — з Концерту № 2 для фортепіано з оркестром Рахманінова.

Повний список творів

.

С.Рахманінов.
Портрет роботи К. А. Сомова

Могила Рахманінова на цвинтарі Kensico^[en]

в дужках — дата закінчення

• ор.1 — Концерт № 1 для фортепіано з оркестром (1890)
• ор.2 — Дві п'єси для віолончелі та фортепіано (1890)
• ор.3 — П'єси-фантазії для фортепіано (1891)
• ор.4 — Романси (1892)
• ор.5 — Сюїта № 1 для двох фортепіано (1892)
• ор.6 — Дві п'єси для скрипки і фортепіано (1893)
• ор.7 — Симфонічна фантазія «Круча» (рос. "Утёс") (1893)
• ор.8 — Романси (1894)
• ор.9 — Елегійне тріо № 2 для скрипки, віолончелі й фортепіано (1893)
• ор.10 — Салонні п'єси для фортепіано (1894)
• ор.11 — Шість п'єс для фортепіанного дуету (1894)
• ор.12 — Циганське капричіо (1895)
• ор.13 — Симфонія № 1 (1895)
• ор.14 — Романси (1897)
• ор.15 — Шість хорів для жіночих чи дитячих голосів (1897)
• ор.16 — Музичні моменти для фортепіано (1897)
• ор.17 — Сюїта № 2 для двох фортепіано (1900)
• ор.18 — Концерт № 2 для фортепіано з оркестром (1901)
• ор.19 — Соната для віолончелі й фортепіано (1900)
• ор.20 — Кантата «Весна» (1901)
• ор.21 — Романси (1902)
• ор.22 — Варіації на тему Шопена (1902)
• ор.23 — Прелюдії для фортепіано (1903)
• ор.24 — Опера «Скупий лицар» (1903)
• ор.25 — Опера «Франческа да Ріміні» (1904)
• ор.26 — Соната № 1 для фортепіано (1904)
• ор.27 — Симфонія № 2 (1907)
• ор.28 — Романси (1907)
• ор.29 — Симфонічна поема «Острів мертвих» (1908)
• ор.30 — Концерт № 3 для фортепіано з оркестром (1909)
• ор.31 — Літургія св. Іоанна Златоуста (1911)
• ор.32 — Прелюдії для фортепіано (1910)
• ор.33 — Етюди-картини для фортепіано (1911)
• ор.34 — Романси (1911)
• ор.35 — «Дзвони», поема для солістів, хору і оркестру (1913)
• ор.36 — Соната № 2 для фортепіано (1913)
• ор.37 — «Всеношна» (рос. "Всенощное бдение") (1915)
• ор.38 — Шість віршів для голосу й фортепіано (1916)
• ор.39 — Етюди-картини (1917)
• ор.40 — Концерт № 4 для фортепіано з оркестром (1927)
• ор.41 — Три російські пісні для хору й оркестру (1928)
• ор.42 — Варіації на тему Кореллі для фортепіано (1929)
• ор.43 — Рапсодія на тему Паґаніні для фортепіано з оркестром (1935)
• ор.44 — Симфонія № 3 (1937)
• ор.45 — Симфонічні танці (1941)

Твори без опусу:

• Елегійне тріо № 1 (1891)
• Симфонічна поема «Князь Ростислав» (на сюжет балади О. К. Толстого) (1891)
• Опера «Алеко» (1892)
• 2 струнних квартети (1889, 1896)
• Хор «Панталей-цілитель» (1899)
• фортепіанні п'єса і транскрипції

Вокальні твори, перекладені українською

Записи романсів у перекладі Юрія Отрошенка. "Полюбила я на печаль свою" МЕНЮ 0:00 Виконує Ганна Колесник-Ратушна. "Сон" МЕНЮ 0:00 Виконує Наталія Кречко. С. Рахманінов "Ти не співай мені сумних" МЕНЮ 0:00 Виконує Наталія Кречко. "Ніч печальна" МЕНЮ 0:00 Виконує Микола Коваль. "Тут рай земний" МЕНЮ 0:00 Виконує Оксана Дондик "Бузок" МЕНЮ 0:00 Виконує Оксана Дондик С. Рахманінов "Весняні води" МЕНЮ 0:00 Виконує Оксана Дондик

При проблемах з прослуховуванням гляньте удовідку.

• У перекладі Бориса Тена — Аріозо Ланчотто: З опери «Франческа да Ріміні»^[6]
• У перекладах Юрія Отрошенка^[7]: «Бузок» («Сирень»), «Весняні води» («Весенние воды»), «Ніч печальна» («Ночь печальна»), «Нічого Бог забрати не забув» («Все отнял у меня»), «Полюбила я на печаль свою», «Сон», «Ти не співай мені сумних» («Не пой, красавица, при мне»), «Тут рай земний» («Здесь хорошо»), «У мене край вікна» («У моего окна»), «Я самотній ізнов» («Я опять одинок»).