Першим літературним учителем Івана Чендея була народна творчість — казка, легенда, пісня-коломийка. Їх він чув від матері, потім вичитував у журналі «Наш рідний край». Були ще різдвяні вертепи з колядками-лицедіями, народні весняні забави, похоронні голосіння, ворожіння й заклинання, верховинські весілля… Все це збагачувало уяву, захоплювало, вражало…
На час звільнення Закарпаття1944 від німців, Іван Чендей був учасником літературного збірника хустських гімназистів. Головною школою для майбутнього письменника стала праця в обласній газеті «Закарпатська правда», до редакції якої він прийшов у березні 1945 p.
Згодом Іван Чендей закінчує Ужгородський університет, Вищі літературні курси в Москві.
Помер 29 листопада 2005 року. Похований Іван Чендей у м. Ужгород.
Творчість І. Чендея присвячена соціальним, духовним і моральним проблемам історії Закарпаття.
Новела «Чайки летять на Схід» дала назву першій, у 1955 p. виданій книжечці оповідань Івана Чендея. Назва ця сконденсувала високу символіку віками очікуваного й виборюваного закарпатцями єднання з братами на Сході. У новелі через трагедійну велич самопожертви батька й сина розкривається незламність народного духу. Зворушливо й правдиво, духовно сильними й благородними зображує своїх земляків письменник і в інших оповіданнях, нарисах, повістях, зібраних у збірках «Вітер з полонин» (1958), «Ватри не згасають» (1960), «Чорнокнижник» (1961), «Поєдинок» (1962), «Терен цвіте» (1967), «Коли на ранок благословлялось» (1967), «Зелена Верховина» (1975), «Свалявські зустрічі» (1977), «Теплий дощ» (1979), «Казка білого інею» (1979), «Кринична вода» (1980) та ін. У 1965 p. виходить друком роман «Птахи полишають гнізда…», у 1989 — «Скрип колиски». Іван Чендей писав кіносценарії, перекладав з угорської мови.
Тіні забутих предків
Сценарій фільму «Тіні забутих предків» написали Іван Чендей, відомий тоді як упорядник закарпатських казок, та Сергій Параджанов, режисер Київської кіностудії.
Параджанов жив у Чендеїв майже місяць. Вчив Марію Чендей робити голубці з виноградного листя. Спав у робочому кабінеті Івана Михайловича. Після вечері лягав на диван і до другої ночі розказував письменникові технології написання сценаріїв. Зачіпав теми, на які подружжя боялося говорити. У часи опали прізвища Івана Чендея у титрах не було.
Народився уКвіткахв багатодітній родинііконописцяГригорія Михайловича Стеценка.
Від батька Кирилу передалися здібності художника, а від матері, Марії Іванівни Стеценко, у дівоцтві Горянської, любов до музики. У 9-ти річному віці хлопець ознайомився з нотною грамотою та співом у хорі.
Дядько по-матері, Данило Горянський, випускник Київської духовної академії, помітив мистецькі здібності Кирила й допоміг вступити до бурси при Софіївському соборі та художньої школи М. І. Мурашка у 1892-му році. Від 1897-го Кирило навчається в КДА та працює помічником регента Михайлівського монастиряІвана Аполлонова. Монастир мав велику бібліотеку. Саме там майбутній композитор познайомився із вітчизняною хоровою класикою.
У 1899-му Кирило Григорович знайомиться з Миколою Лисенком та подорожує по Україні з його капелою як учасник хору та помічник диригента. Після закінчення академії у 1903 р. композитор працює вчителем музики і співу в Київській церковно-учительській школі. Через рік продовжує навчання у школі київського відділення Російського музичного товариства в класі Євгена Риба. А після відкриття музично-драматичної школи ім. М. Лисенка переводиться в клас теорії та композиції до Григорія Любомирського.
«Шевченкові». Кантата для мішаного хору у супроводі фортепіано на слова Костянтини Малицької, написана до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. 1914 р.[1]
В 1907-му Стеценка було заарештовано за участь у підпільній громадській діяльності та переведено на роботу до Олександрівська-Грушевського. Втім, за сприяння друзів, незабаром він переїздить до Білої Церкви, де працює вчителем співу в місцевій гімназії. В цей час його увагу поглинає педагогічна діяльність. За його авторства з'являються шкільні пісенні збірки — «Луна», «Шкільний співаник» в 3-х частинах. Водночас розробляє педагогічну систему, мета котрої є поступове оволодіння музичної грамоти в комплексі із навиками сольного та хорового співу. Публікується в газеті «Рада», спільно з Олексою Коваленком організовує нотне видання «Кобза», співпрацює з журналом «Боян».
У 1909 р. Кирило Григорович повертається до Києва. В цей час композитор тісно пов'язаний з театральним життям міста. В полі його зору постановки труп Трохима Колесниченка та Миколи Садовського. Для колективів пише музику до спектаклів: «Бувальщина», «Сватання на Гончарівці» та інших.
Відсутність постійного місця роботи змушують переїхати 1910-го року композитора до Тиврова, де він працює вчителем співів у місцевому духовному училищі. У містечку Стеценко пише кантати «Єднаймося», «Шевченкові», «Літургію св. Іоана Златоуста», хори, романси, обробки колядок та щедрівок. В Тиврові також знайомиться із Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим.
Від 1917-го Кирило Стеценко працював у Києві в музичному відділі Міністерства Освіти УНР. За часів УД працює в музичному відділі «Дніпросоюзу»[2], котрий фінансував Симон Петлюра, де займається розробкою нових освітніх проектів, активною організаційною діяльністю, піклується про створення хорових колективів. Виступив засновником Народного хору, двох капел, на основі яких згодом виникла капела «Думка», Республіканської капели. З червня 1919-го призначений урядом головноуповноваженим по організації музичних колективів держави. Диригував хором під час урочистостей з нагоди проголошення Акту Злуки — були виконані «Молитва за Україну», «Вічний революціонер» та інші твори[3]. В цей час зростає творча активність композитора. Він пише кантату «У неділеньку святую», музику до поеми «Гайдамаки», велику кількість хорів та романсів.
1920 року Кирило Стеценко здійснює подорож по Україні з Другою мандрівною капелою. А повернувшись, застає ліквідованою музично-хорову секцію. Легалізуватися та влаштуватися офіційно вдалося лиш Першій мандрівній капеліНестора Городовенка. Змушений дбати про матеріальне забезпечення сім'ї, композитор переїжджає до Веприка, де отримує парафію. У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію УАПЦ. Організовує сільський хор та виступає з ним по селах Київщини. Останньою значною стала робота композитора над оперою «Іфіґенія в Тавриді» за однойменною драмою Лесі Українки. Навесні 1922-го, коли в країні лютували епідемії, у Веприк прийшов тиф. Причащаючи хворого селянина, Стеценко захворів. Нездужавши подолати хворобу, помер 29 квітня 1922 р. в розквіті творчих сил.
Своєю творчістю й діяльністю Стеценко був продовжувачем національного напряму української музики, започаткованого Миколою Лисенком. Він віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. Все своє життя присвятив справі музичної освіти. Людина творчо обдарована, тонкого художнього світосприйняття, Кирило Стеценко посів особливе місце в історії української музики як композитор, який підсумував досягнення своїх попередників і відкрив нові шляхи розвитку музичного мистецтва України післяжовтневого періоду.
Своєрідна краса музичного вислову у поєднанні з прийомами і технікою, притаманними композиторам нової генерації ХХ ст., полягала у використанні народно-пісенних мотивів, які не зафіксовано цитатами, а оригінально-авторськи впліталися в канву його творів. У перших обробках народних пісень, виданих у репертуарній збірочці для сім'ї і школи «Луна» разом з високохудожніми обробками М. Лисенка, О. Кошиця і М. Леонтовича, вже відчутно окреслились особливості індивідуального стилю Кирила Григоровича.
Доробок композитора за різних періодів його життя поповнювався творами патріотично-піднесеного характеру з опорою на інтонації революційних пісень (хори «Заповіт» на слова Т. Шевченка, «Сон» на вірші П. Грабовського), він прагнув до відтворення у кантатах і хорових поемах важливих подій з народного життя (кантата «Єднаймося» на вірші І. Франка, поема «Рано-вранці новобранці» на вірші Т. Шевченка)
У його творчості важливе місце посідають солоспіви (понад 30-ть) на слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся та інших. Багатогранна хорова музика Стеценка: церковні твори (дві літургії, панахида), кантати, хори («Усе жило», «Веснонько-весно», «То була тихая ніч» та інші), а капела та з фортепіанним супроводом, обробки українських народних пісень. Музика до п'єс («Сватання на Гончарівці»Григорія Квітки-Основ'яненка, «Про що тирса шелестіла…»Спиридона Черкасенка, «Бувальщина» А. Велисовського), опери (не закінчені «Полонянка», «Кармелюк»), драматична сцена «Іфіґенія в Тавриді» за драмою Лесі Українки, музика до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», дитячі опери («Івасик-Телесик», «Лисичка, Котик і Півник»). Стеценко — автор шкільних співаників. Суспільне визнання композитор здобув як автор церковної музики. Найвищими його досягненнями вважаються «Літургія Св. Іоана Золотоуста», «Всенощна» та «Панахида», присвячена пам'яті М. Лисенка.
Кирило Стеценко пройшов шлях від учителя гімназії і регента хору духовної семінарії до священика. Але яку б посаду він не обіймав, завжди ніс до людей розуміння краси і добра — того, що дає справжнє мистецтво.
З нагоди професійного свята - Міжнародним днем музеїв, 18 травня - всіх наших колег-музейників щиро вітаємо!!!!
Зичимо всім гарних експозицій, нових відкриттів, шалених пропозицій, багаточисленних шанувальників!
А ми, вітаючи, шануючи та захоплюючись підготували цікаву мультимедійну презентацію із кращими експонатами музеїв України!
13 травня
2017 року, о 15 год., в рамках проекту «Звичайні люди
незвичайного міста» відбулася презентація виставки художніх робіт «Всесвіт думок Миколи Бабюка».
Пан Микола
цікавиться історією українського народу
від Трипілля, глибоко вивчає історію
давніх часів різних народів, їх культуру та традиції, захоплюється цим. Всі
свої роздуми та переконання відображає в живописних роботах з відповідними
тематичними композиціями. Кожна художня робота
несе в собі філософське розуміння світу, власне сприйняття та ставлення до навколишнього
оточення, додає нам всім авторського
настрою на позитивні зміни в кожному з нас та рішучі поступи на шляху розуміння
та саморозвитку.
В імпрезі брали участь: Микола Шкрібляк –
заслужений діяч мистецтв України, етнограф,
дизайнер, журналіст, педагог -
викладач пана Миколи у ВПХУ № 5; Валентина Діаковська – заслужений
працівник культури, Голова правління
обласного відділення Українського фонду культури;
випускники- одногрупники ВПХУ№5,
колеги-студійці «Музеуму», журналісти, працівники закладів культури.
Звучали
музичні композиції у виконанні солістки обласної філармонії Лілії Холоменюк.
Найкращі ролі: Микола Задорожний («Украдене щастя» Івана Франка), Івоніка («Земля» за Ольгою Кобилянською), Лавро Мамай («Дума про Британку» Юрія Яновського), Отелло (в однойменній трагедії Вільяма Шекспіра), Вересай («Сольо на флейті» І. Микитенка) та ін. Знімався у фільмах, серед інших «Чорні дні» (Машиніст, 1930), «Мірабо», «Земля», «Над Черемошем».
За життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу.[джерело?] Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» XX століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй». Успіхи Крушельницької на оперних сценах світу були успіхами і визнанням української музики й мистецтва.
Про дитячі роки Соломії Крушельницької згадує Марія Михайлівна Цибульська, знайома Крушельницьких:
У нас пам'ятають молоду Соломію, як вона вечорами співала в гурті дівчат десь у садку чи на майдані. Вже тоді голос її був сильний, гарний і дуже відрізнявся від інших.
Вже в дитинстві співачка знала дуже багато народних пісень, які вона вивчала безпосередньо від селян.
Навчання в Тернополі
Портрет Соломії Крушельницької в краєзнавчому музеї м. Бережани.
Співати почала з юних років. Навчалася в Тернопільській школі товариства «Приятелі музики».[6] Основи музичної підготовки отримала у Тернопільській класичній гімназії, в якій здавала іспити екстерном. Тут вона зблизилася з музичним гуртком гімназистів, членом якого був також Денис Січинський — згодом відомий композитор, перший у Галичині музикант-професіонал.
У 1883 році на Шевченківському концерті в Тернополі відбувся перший прилюдний виступ Соломії, яка співала в хорі товариства «Руська бесіда». На одному з концертів цього хору 2 серпня1885 року був присутній Іван Франко, який разом із українськими, російськими і болгарськими студентами та композитором Остапом Нижанківським, художником і поетом Корнилом Устияновичем мандрував тоді краєм.[джерело?] На концерті був також письменник Павло Думка, родом із сусіднього села Купчинці.
Високо оцінили здібності молодої співачки керівництво консерваторії:
Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени. Обширної скалі дзвінкий і дуже симпатичний звук її мецо-сопрано, освіта музична, високе почуття краси, принадна поверховість, сценічна постанова, словом всі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідаютть їй в артистичному світі найкращу будучість
У консерваторії її учителем був знаменитий тоді у Львові професор Валерій Висоцький, який виховав цілу плеяду відомих українських та польських співаків. Під час навчання у консерваторії відбувся її перший сольний виступ 13 квітня1892 року, співачка виконувала головну партію в ораторії Г. Ф. Генделя «Месія». 5 червня 1892 року відбувся ще один виступ співачки у «Львівському бояні», де вона виконала пісню Миколи Лисенка «Нащо мені чорні брови».
1893 року Крушельницька закінчила Львівську консерваторію. У консерваторському дипломі Соломії було написано:
Цей диплом отримує панна Соломія Крушельницька як свідоцтво мистецької освіти, здобутої взірцевою старанністю і надзвичайними успіхами, особливо на публічному конкурсі 24 червня 1893 р., за які була відзначена срібною медаллю…
Ще під час навчання в консерваторії Соломія Крушельницька отримала запрошення від польського Львівського оперного театру, проте вона прагнула української опери, якої на той час не існувало. Співачка вирішила їхати до Італії, щоб продовжити навчання. На це рішення вплинула знаменита італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка в той час гастролювала у м. Львові.
Восени 1893 року Соломія їде до Італії, де її вчителями стали знамениті Фауста Креспі (спів; підготувала не одну знамениту співачку, вважала Соломію найздібнішою зі своїх учениць) і професор Конті (драматична гра і міміка).
Доброю школою для Соломії були виступи на концертах, в яких вона співала оперні арії. Так, на концерті музично-драматичної школи «Л'Армонія» вона проспівала арії з опер «Фауст» Ш. Гуно, «Африканка» Д. Мейєрбера, «Єврейка» Ф. Галеві. О. Бандрівська так згадує про цей період життя Соломії Крушельницької:
Виїхавши на дальші студії до Італії, вона розвинула голос у лірико-драматичне сопрано, вирівняне від найнижчих до найвищих тонів… Її голос захоплював силою звуку, дзвінкістю, соковитістю, оксамитовістю, гнучкістю, досконалою вокальною дикцією, віртуозною технікою, благородним тембром, далекозвучністю, ліризмом і драматизмом…
З 1894 року Крушельницька виступає в театрах Львова, завойовуючи симпатії глядачів.
У 1920 році Крушельницька в зеніті слави покидає оперну сцену, виступивши останній раз у неапольському театрі в улюблених операх «Лорелея» і «Лоенгрін». Далі своє життя присвятила камерній концертній діяльності, пісні виконувала вісьмома мовами. Здійснила турне Україною, Європою, Америкою. У 1894–1923 майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах Галичини. Її єднали міцні узи дружби з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, М. Лисенком, Д. Січинським та багатьма іншими культурними діячами Галичини і Наддніпрянщини.У 1910 році С. Крушельницька вийшла заміж за відомого італійського адвоката, мера міста В'яреджо Чезаре Річчоні — тонкого знавця музики, ерудованого аристократа. Вони взяли шлюб в одному з храмів Буенос-Айреса. Після одруження Чезаре і Соломія оселилися у В'яреджо, де вона купила віллу, яку назвала «Саломеа».
Особливе місце у творчій діяльності співачки займали концерти, присвячені пам'яті Тараса Шевченка та Івана Франка. Для участі в цих концертах вона часто приїжджала до Західної України.
У 1929 році в Римі відбувся останній гастрольний концерт С. Крушельницької.
У 1938 році помер чоловік Крушельницької. У серпні 1939 року співачка відвідала Галичину і через початок Другої світової війни не змогла повернутися до Італії. Після приєднання в листопаді 1939 року Західної України до СРСР нова влада націоналізувала будинок артистки, залишивши їй тільки чотирикімнатну квартиру, в якій вона жила із сестрою Ганною. Під час німецької окупації Львова С. Крушельницька дуже бідувала, тому давала приватні уроки вокалу.
У післявоєнний період С. Крушельницька почала працювати у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка. Однак її викладацька діяльність, ледь почавшись, мало не завершилася. Під час «чищення кадрів від націоналістичних елементів» їй інкримінували відсутність консерваторського диплома, який пізніше знайшли у фондах міського історичного музею.
Могила Соломії Крушельницької у Львові на Личаківському кладовищі
Мешкаючи й викладаючи в Радянській Україні, пані Соломія, незважаючи на численні звернення, довгий час не могла отримати радянського громадянства, залишаючись підданою Італії. Нарешті, написавши заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, Крушельницька стала громадянкою СРСР. Віллу відразу продали, компенсувавши власниці мізерну частину від її вартості.
Востаннє співала у Львівській філармонії 1949-го, у віці 77 років. Мало хто знав, що на той час співачка вже хворіла на рак горла.
Соломія Амвросіївна Крушельницька померла 16 листопада1952 року. Її поховано у Львові на Личаківському кладовищі поруч з могилою друга і наставника — Івана Франка.
У 1993 році іменем С. Крушельницької у Львові названо вулицю, де вона прожила останні роки свого життя. У квартирі співачки відкрито її музично-меморіальний музей.
У Дзеркальному залі Львівського театру опери й балету встановлено бронзовий пам'ятник Соломії Крушельницькій скульптора Ярослава Скакуна. 8 жовтня2008 року в залі театру «Ла Скала» встановлено скульптурний портрет Крушельницької цього ж автора.[10] Скульптурні портрети співачки створили Л. Біганич, В. Власов, Є. Дзиндра, Я. Мотика, В. Одрехівський, Е. Мисько (Львів), О. Пасіка (Київ).
У 1982 році на Київській студії художніх фільмів ім. О. Довженка режисером Олегом Фіалком був створений історико-біографічний фільм присвячений життю й творчості Соломії Крушельницької «Повернення Баттерфляй», за мотивами однойменного роману Валерії Врублевської. Кінострічка заснована на реальних фактах життя співачки й побудована на її спогадах. Партії Соломії виконує Гізела Ципола. Роль Соломії у фільмі виконала Олена Сафонова. Окрім того, створені документальні фільми, зокрема:
«Соломія Крушельницька» (режисер І. Мудрак, Львів, «Міст», 1994);
документальний фільм «Solo-mea» з циклу «Гра долі» (режисер В. Образ, студія ВІАТЕЛ, 2008).
1995 р. відбулася прем'єра вистави «Соломія Крушельницька» (автор Б. Мельничук, І. Ляховський) у Тернопільському обласному драматичному театрі (нині академічний театр). Від 1987 р. у Тернополі проводять Конкурс імені Соломії Крушельницької. Щорічно у Львові відбувається міжнародний конкурс імені Крушельницької; традиційними стали фестивалі оперного мистецтва.
18 березня 2006 року на сцені Львівського національного академічного театру Опери та Балету ім. С. Крушельницької відбулася прем'єра балету Мирослава Скорика «Повернення Баттерфляй», що базується на фактах з життя Соломії Крушельницької. В балеті використовується музика Джакомо Пуччіні.
Відкрито меморіальну дошку й меморіальний музей-садибу Соломії Крушельницької (1963, с. Біла Тернопільського району), діють кімната-музей (с. Білявинці Бучацького району), та музично-меморіальний музей у Львові, встановлено надмогильний пам'ятник «Співучий Орфей» на Личаківському цвинтарі (1978, м. Львів; скульптор Т. Бриж, архітектор Л. Скорик), випущено марку і конверт, присвячений 125-річчю від дня народження (1997) та ювілейну монету (1997).
Музей Соломії Крушельницької в с. Біла
Прижиттєвий портрет Крушельницької написала Ярослава Музика.
21 липня2012 року, в італійському містечку Торре-дель-Лаго, біля м. Віареджо, де протягом липня-серпня 2012 проходить 58-й оперний фестиваль «Пуччіні», відбулося урочисте відкриття бронзового погруддя Соломії Крушельницької (скульптор Руслан Іваницький). Ініціатива встановлення погруддя належить Посольству України в Італії, Міськраді Віареджо, фундації «Фестиваль Пуччіні» та здійснено за підтримки фундації «Сімонетта Пуччіні», УГКЦ в Італії.[11]
С. Крушельницька в ролі Чіо-Чіо-Сан в опері Д. Пуччіні «Мадам Баттерфляй»
17 лютого1904 року в міланському театрі «Ла Скала»Джакомо Пуччіні представив свою нову оперу «Мадам Баттерфляй». Ще ніколи композитор не був так упевнений в успіху… але глядачі оперу обурено освистали. Славетний маестро почувався розчавленим. Друзі вмовили Пуччіні переробити свій твір, а на головну партію запросити Соломію Крушельницьку. 29 травня — на сцені театру «Ґранде» в Брешії відбулася прем'єра оновленої «Мадам Баттерфляй», цього разу — тріумфальна. Публіка сімнадцять разів викликала акторів і композитора на сцену. Після вистави, зворушений і вдячний, Пуччіні надіслав Крушельницькій свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй».
