Реалізм образів Наталії Ужвій

 

     

     Видатна українська актриса Н.Ужвій – яскрава представниця цілої епохи у вітчизняній культурі. Її творчий шлях, довжиною понад 60 років, щедро усіяно більш як сотнею ролей на сцені і двадцятьма в кіно. Їй пропонували зніматися у головних ролях без кінопроб.

    Народилася Н.Ужвій 8 вересня 1893 року у містечку Любомлі на Волині, в селянській сім'ї. Згодом життєві обставини змусили батька майбутньої актриси шукати щастя на Привіслянській залізниці. До 1912 р. родина жила в робітничому селищі Брудно, поблизу Варшави. Там минали дитячі роки Наталі. Отримавши початкову освіту у міському дворянському училищі, дівчина не змогла далі продовжити навчання через матеріальну скруту. Вона влаштовується працювати швачкою, але не полишає самоосвіти. Наполегливо і старанно готується до іспитів на звання сільської вчительки і 1914 р. успішно складає їх.

  Сценічна біографія Н.Ужвій розпочалась у 1918 р. на Полтавщині, в Золотоноші. Працюючи там вчителькою, вона виступала на сцені любительського драматичного гуртка, заснованого місцевою інтелігенцією.

    На початку 1920 р. золотоношський драматичний гурток був реорганізований у пересувний театр при Наркомосі УРСР. Агітаційно-художня бригада театру виїжджала в найближчі села, обслуговувала населення і частини Червоної Армії.

  Вистави проходили з великим успіхом. Глядачі тепло й радісно зустрічали артистів. Широкою популярністю користувалась Н.Ужвій в ролях Софії, Харитини, Уляни (в п'єсах І.Карпенка-Карого “Безталанна”, “Наймичка”, “Бурлака”), Марусі Богуславки (в однойменній драмі М.Старицького). І чим більше грала Ужвій, тим більше хотілось їй виступити на справжній сцені.

   З великим хвилюванням згадувала вона той день 1922 р., коли вперше переступила поріг професійного театру, зустріч і знайомство з І.Мар'яненком, незвичайний екзамен у фойє, дебют і, нарешті, вступ до допоміжного складу трупи Київського українського драматичного театру імені Т.Шевченка.

  Спершу Ужвій брала участь у масових сценах і проходила курс майстерності актора в студії театру під керівництвом досвідчених режисерів: М.Тінського, О.Смирнова, О.Загарова.

  Упродовж 1922-1925 рр. Ужвій зіграла в театрі імені Шевченка понад 20 ролей, серед яких: Билина, Туанетта (“Хворий та й годі”), Дорімена (“Міщанин у дворянстві”), Маріанна (“Скупий”), графиня і Сюзанна (“Весілля Фігаро”), Ганна Дульська (“Мораль пані Дульської”), Амалія (“Мазепа”), Катаріна (“Приборкання непокірної”) та ін.

   У 1925 р. в Одесі було організовано Державний український драматичний театр, до якого було запрошено Н.Ужвій. Після першої ж ролі – Діани де Сегонкур у п'єсі А.Луначарського “Полум'ярі” - ім'я Ужвій стало відоме глядачам Одеси.

    У 1926 р. Н.Ужвій переходить до щойно створеного Лесем Курбасом харківського театру “Березіль”, що гуртував майбутній цвіт української сцени.

  Почала зніматися у кіно Н.Ужвій з 1926 року: “П.К.П.” (Галина Домбровська), ”Тарас Трясило” 1927 р.  (Марина).

    У 30-х роках розпочалось планомірне нищення української національної культури. Театр “Березіль” був чи не найбільшою мішенню.У жовтні 1933 року Л.Курбаса усунено від керівництва театром, а в 1934-му його заарештували, звинувативши у належності до міфічної Української військової організації.

    В цей час у Н.Ужвій на руках був маленький син Михась. Шлюб з його батьком – футуристом Михайлом Семенком – розпався. Сестри Оксана, Тетяна, інша рідня проживали на заході України. В радянські часи мати родичів за «кордоном»  прирівнювалось до зради.

    У роки Великої Вітчизняної війни Н.Ужвій разом з театром перебувала в евакуації, спершу в Тамбові, а згодом у Семипалатинську і Ташкенті.

     Влітку 1943 року актриса знімається у кінофільмі “Райдуга” за однойменною повістю В.Василевської у ролі Олени Костюк, що приніс їй світову славу й любов мільйонів глядачів.

     У повоєнні роки Н.Ужвій плідно працює над образами своїх сучасниць у п'єсах О.Корнійчука, А.Якобсона, О.Васильєва, В.Собка. Знімається у кіно: 1951 - “Тарас Шевченко” (Ярина Шевченко), 1954 - “Земля” (Марія Федорчук), 1956 - “Полум'я гніву” (Ганна Золотаренко), ”300 років тому” (Варвара), ”Украдене щастя” (Ганна Задорожна), ”Калиновий гай” (Наталка Ковшик), 1957 - “Безвісті пропавші” (Марфа), 1961 - “Українська рапсодія” (Надія Петрівна).

     Остання роль у кіно – мати Єсеніна у фільмі “Співай пісню, поет” (1971).

   Наталія Михайлівна залишається легендою української сцени. Народна артистка СРСР (1944), лауреат державних премій (1946,1949,1951), лауреат Шевченківської премії (1984), перша в Україні актриса Герой Соціалістичної Праці (1973), багаторічна голова Українського театрального товариства (тепер Спілка театральних діячів). Нині ім'я Н.Ужвій носить започаткований нею Будинок ветеранів сцени та вулиця у Києві.

   С.Параджанов на Київській кіностудії художніх фільмів ім.Довженка зняв про неї кінострічку “Доля”(1960).

    22 липня 1986 року, знаючи про свою тяжку хворобу, Наталія Михайлівна зателефонувала друзям і добре знайомим та попрощалася з ними перед далекою дорогою туди, звідки ще ніхто не повертався. Євген Порфирович Пономаренко (актор, чоловік Н.Ужвій) пережив її на 8 років. Він встиг впорядкувати родинний архів.

 

 

                Література:

     

1.               Кинословарь: в 2-х томах.Т.2.М.,1970. - С.692-693.

2.               Кино: Энциклопедический словарь.М.,1987. - С.434.

3.               Митці України.К.,1992. - С.593.

4.               Мистецтво України: Біографічний довідник.К.,1997. - С.596-597.

5.               Спілка кінематографістів України.К.,1985. - С.157-158.

6.               Ужвій Н.М.// Календар знаменних і пам'ятних дат. -2008. -№3. - С.111-117.- Бібл.