Марія Костянти́нівна Занькове́цька (справжнє прізвище — Адасовська — українська акторка і театральна діячка, провідна зірка українського театру кінця ХІХ і початку ХХ століть. Народна артистка Української РСР (1922).
В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
.jpg)
Народилася 4 серпня (23 липня ст. с.) 1854 року в с. Заньки, нині Ніжинський район, Чернігівська область, Україна(тоді Ніжинський район, Чернігівська губернія) п'ятою дитиною у багатодітній родині збіднілого дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з ЧерніговаМарії Василівни Нефедової..Рід Адасовських гербу Корчак походив з XVII ст., і належав до малоросійської шляхти. Дід, Костянтин Григорович Адасовський, був героєм воєн з Наполеоном I, поручиком Бутирського піхотного полку. а батько, Костянтин Костянтинович Адасовський, — суддею.
З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильне меццо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому у Заньках сімейні концерти.
В 1871 чи 1872 у сімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. У цей час вперше зустрілася з Миколою Тобілевичем.
За інформацією Ігоря Шарова, згодом чоловіка перевели служити в Свеаборг, і у Марії Костянтинівни з’явилась можливість їздити до Гельсінгфорса і брати уроки співу в місцевому відділенні Петербурзької консерваторії, у професора Гржималі. Всі захоплювалися її чудовим голосом, але, на нещастя, уже в перший рік праці на сцені вона захворіла в Харкові на дифтерит, після якого тембр колись такого сильного меццо-сопрано значно змінився на гірше. Порятунком лишалася сцена. Через деякий час саме ця найсильніша пристрасть її життя змусила порвати з сім’єю і всю себе присвятити сцені.
1876-го вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902–1924 та з перервами, повертаючись після гастролей, до 1932. У Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся дотепер.
27 жовтня 1882 у міському театрі Єлисаветграда (нині Кропивницький) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського.
Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.
Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Була серед засновників театру Миколи Садовського в Полтаві. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. 1918-го вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». У театрі грали Борис Романицький, Т. Садовський, Андрій Ратмиров, В. Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Визнаючи її сценічні заслуги, у червні 1918 гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії.
1922-го Україна урочисто відсвяткувала 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької. Їй першій в Україні уряд присвоїв високе звання Народної артистки республіки. До Києва прибула і делегація з Ніжина у складі Ф. Д. Проценка, Т. А. Агре та двох дівчат з села Заньки. Побачивши земляків, Марія Костянтинівна схвилювалася до сліз. Ніжинці вручили їй подарунки та привітання, в якому говорилося:
| « | У плеяді корифеїв української сцени Ваш талант сяяв таким яскравим сяйвом і так із сцени освітлював глядачам правду і кривду життя, що захоплював їх до найвищого екстазу, а ті утиски і пригнічення українського театру, культури і письменництва, які чинились царським режимом, блякли в промінні Вашого генія.
Нелегко було Вам добувати дозвіл царської влади показати дійсне українське театральне мистецтво в такому центрі, як Петербург. І тоді передова критика і корифеї критики і літератури схилили голови перед Вашим генієм і визнали в пресі, що Ваш талант сяє яскравіше, ніж талант всесвітньої Сари Бернар…
| » |
Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці Наталії Олександрівни Волик (Адасовської) у Києві в будинку по вул. Великій Васильківській, 121. Чоловіка Наталії Олександрівни, відомого мецената і антрепренера Федора Волика, Марія Костянтинівна вважала своїм другом. Ще 1903 року вона виступала в трупі Волика.
Померла 4 жовтня 1934. Похована в Києві на Байковому кладовищі (надгробок — мармур, граніт; скульптор Юхим Білостоцький)[6]. Статтями на смерть актриси відгукнулися українські газети у «вільному світі» поза СРСР, зокрема львівське «Діло».[7]
| « | Дістали ми телєграфічну вістку про смерть Марії Заньковецької. Дехто думав, що більш як сороклітня її праця на сцені і пізніші злидні, особливо останніх літ, зігнали її тихцем зі світа, як багато наших чільних діячів, про яких питаємось вряди-годи: “Чи живе ще?” Артистка, що сходить зі сцени відчуває це як великий удар і рідко коли переживає його. Заньковецька мала величезну життєву енергію і ця енергія дала перемогти їй найтяжчі умовини акторської праці у мандрівних трупах, пізніше і роки лихоліття. | » |
Дружила з сім'єю Богомольців — Олександром Богомольцем (1881—1946), президентом Академії Наук України, його батьками, а також з двоюрідною сестрою академіка Наталею Богомолець-Лазурською (1880—1959), з якою грала на одній сцені.
Деякі театральні роботи[ред. | ред. код]
В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймичка» Івана Карпенка-Карого, 1887), Олени («Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького, 1883), Ази («Циганка Аза» Михайла Старицького, 1892), Катрі і Цвіркунки («Не судилось», 1889, «Чорноморці», 1882 Михайла Старицького), Галі («Назар Стодоля», 1882 Тараса Шевченка) та Квітчиної Уляни («Сватання на Гончарівці»). А ще: Аксюші з «Лісу» Олександра Островського (1891) та Йо із «Загибелі Надії» Гейєрманса.
Найкращими її ролями були:[1]
- Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревського),
- Галя, Ярина («Назар Стодоля», «Невольник» Т. Шевченка),
- Олена, Оксана, Зінька («Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї» М. Л. Кропивницького),
- Харитина, Софія («Наймичка», «Безталанна» І. Карпенка-Карого),
- Катря («Не судилося» М.Старицького), Наталя («Лимерівна» Панаса Мирного).
З комедійного репертуару — Цвіркунка («Чорноморці» М. Старицького) та інші
Фільмографія[ред. | ред. код]
Грала Наталку в кінофільмі «Наталка Полтавка» (1909), матір у стрічці «Остап Бандура» (1923).
Пам'ять[ред. | ред. код]
Ім'ям Заньковецької названо український драматичний театр у Львові (1923), вулиці в Києві, Ковелі, Коломиї, Львові, Кропивницькому, Ніжині, Луцьку, Одесі, Ужгороді, Червонограді, Чернівцях, Чернігові, провулок у Полтаві. 1960 створено меморіальний музей-квартиру Заньковецької в Києві, 1964 — Меморіальний музей Заньковецької М. К. у селі Заньки.
Їй споруджено пам'ятники у Києві (1974, скульптор Г. Кальченко), у селі Заньки (1984, скульптор Ю. Станецький) і Ніжині (1993, скульптор О. Скобліков).
1971 письменник Іван Рябокляч написав п'єсу «Марія Заньковецька».
2004 року НБУ випустив пам'ятну монету, присвячену 150-річчю від дня народження видатної актриси.
Немає коментарів:
Дописати коментар