За свої 46
років Миколайчук встиг закінчити Чернівецьке музичне училище, театр-студію при
Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, Київський
державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, зіграти 34 ролі,
написати 9 сценаріїв і стати режисером 2 фільмів.
Один з
кращих класичних творів українського кінематографа, фільм Івана Миколайчука
«Вавилон ХХ» – це філософська розповідь про ціну особистого людського життя та
силу людяності в обставинах суспільних катаклізмів і боротьби ворожих
політичних ідеологій. Вавилон у фільмі – це вигадане українське село в глухій
провінції у час колективізації. Це арена боротьби поміж прихильниками
більшовиків та їхніх суспільних експериментів і селянами, які хочуть зберегти
традиційний суспільний лад.
У фільмі
«Вавилон ХХ» між ворожими таборами більшовиків та противників совєтської
колективізації опиняється двоє непересічних персонажів. Це сільський філософ
Фабіян, ніби модерний Григорій Сковорода, який проводить свої дні за читанням
Біблії, грою на скрипці і прогулянками у товаристві незвичайного цапа, а на
прожиття заробляє копанням гробів для покійників. І друга це сільська красуня
Мальва, яка шукає собі коханців в обох таборах, ставлячи любов і пошук любові
понад усі політичні кон’юнктури.
І якщо
Фабіян з ніким у селі не знаходить спільної мови, то Мальва неспроможна знайти
щастя із чоловіками з обох таборів. Адже як революціонери, так і
контрреволюціонери в Миколайчуковому Вавилоні виявлються боягузами, обмеженими
егоїстами, затурканими провінціалами, що не толерують в своєму оточенні
непересічних особистостей, які лише й нагадують їм про їхню ницість.
Закономірно Фабіян і Мальва гинуть в останній сцені, адже для них нема місця в
тому глухому до вищих людських почуттів соціумі. Перед смертю Фабіян вимовляє
слова «Я проклинаю вас», і у вирізаному в льоді на Йордан хресті душі убитих
перетворюються у пару лебедів.
«Вавилон ХХ»
був режисерським деб’ютом Івана Миколайчука у 1979 році, якийн аж ніяк не був
початківцем в українському кіно, а, либонь, найпопулярнішим актором України
свого часу. Він одразу здобув світове визнання, зігравши головну роль у шедеврі
Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», а згодом він підкорив серця глядачів
цілою низкою майстерних акторських портретів, – молодого Тараса Шевченка у
фільмі «Сон», Петра у класичному фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною
ознакою», козака-характерника в химерній кінокартині «Пропала грамота» тощо.
Водночас він був співавтором сценаріїв і до «Білого птаха з чорною ознакою», і
до іншого фільму Іллєнка «Мріяти і жити», а 1981 року зняв свій другий
авторський фільм «Така пізня, така тепла осінь».
А проте
«Вавилон ХХ», напевне, і залишиться вершинним твором великого актора й
режисера, який, цькований партійним керівництвом, відійшов з життя у віці 47
років. Адже у цьому фільмі він був не лише режисером, а й сценаристом і
виконавцем головної ролі Фабіяна.
Причому якщо
Параджанов узяв за основу своїх «Тіней забутих предків» повість-шедевр Михайла
Коцюбинського; якщо Іллєнко створив знаменитий «Вечір на Івана Купала» на
основі класичних оповідань Миколи Гоголя, – і якщо ці режисери створили
конгеніальні фільмові варіанти літературних текстів, то Іван Миколайчук пішов
дещо іншим шляхом. Він показав, як можна створити кіношедевр на основі
пересічного літературного твору. Адже попри своє значення в літературі
українських шістдесятників роман Василя Земляка «Лебедина зграя», який був
основою «Вавилону ХХ», це текст другорядний, затиснений, наче в гамівну
сорочку, в ідеологічні і формальні обмеження соцреалізму.
Немає коментарів:
Дописати коментар