Його називали «гетьманом, сонцем і батьком української музики».
Микола Віталійович Лисенко народився в селі Гриньки на
території сучасної Полтавської області.
Великий український композитор, диригент, піаніст, педагог,
активний громадський діяч і збирач пісенного фольклору.
Він є одним із
основоположників української класичної музики. Ім'я його в історії української
культури тісно пов'язане з епохою, протягом якої відбувалося становлення
української музики як професійного роду діяльності творчих людей, його внесок у
розвиток української музики, театру та культурної освіти воістину величезний.
Як композитор — він заснував національну композиторську
школу, тому, його називають засновником національної музичної мови, що, звичайно,
в своїй основі мала фольклорні складові.
В часи, коли українська мова навіть не вивчалася у школах, а
патріотичні рухи були під суворою забороною імперської влади, Лисенко
присвячував своє життя розвитку української культури - збирав, співав та навчав
українським народним пісням, будучи у кровному родстві із Софією Старицькою (Тобілевич) тримав поважне
слово серед товаришів - театральних акторів, драматургів ін. - по суворій, вкритій тернами та
бур'яном ниві дожовтневого українського театру, чия самовіддана праця, їхнє
правдиве, реалістичне мистецтво творилось на межі життя та смерті. Адже
політика царського уряду, спрямована на знищення української мовної
самосвідомості, що, до речі, простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський
указ 1876 року забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот),
Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського
слова в музичній та театральній
творчості. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що
в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він
звертався переважно до українських авторів (Іван Франко, Леся Українка,
Олександр Олесь, Олександр Кониський тощо), а коли брав за основу вірші інших —
наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених
Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славинським, Людмилою
Старицькою-Черняхівською й іншими. Показово, що в багатій вокальній спадщині
Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С. Надсона.
Однак вже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів
російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладений. Незабутніми є
сторінки далекого минулого, присвяченого організації перших українських професіональних
театральних труп, до створення яких причетні Лисенко та Старицький, Кропивницький та Карпенко-Карий, сценічним образам, створеним такими
майстрами, як Кропивницький і Заньковецька, Саксаганський та Садовський.
Мистецтво Микола Лисенко використовував як зброю для боротьби за пробудження
національної самосвідомості рідного народу.
Безперечно, він є найвіртуознішим піаністом України свого
часу. Іноземні критики давали виконанню маестро найвищу оцінку. Яскравим
доказом високої майстерності володіння інструментом є складність фортепіанних
творів, написаних композитором.
Микола Лисенко - найвидатніший педагог української класичної
музики. У 1904 році він відкрив двері своєї Музично-драматичної школи у Києві.
Крім безпосередньо музичної освіти, у цьому навчальному закладі працювали
відділення української та російської драми.
Також в цій школі працював перший на всій території
Російської імперії клас гри на народному інструменті.
Школа, відкрита композитором, потім виросла в
Музично-драматургічний інститут, якому присвоєно ім'я Лисенка. Випускники Музично-драматургічного
інституту стали основоположниками українського мистецтва та авторами ідей, що стали головними досягненнями
української культури 20 століття.
Лисенка називають "музичним революціонером", який випередив свій час.
Написана майстром "Українська сюїта" викликала
справжній фурор. До цього часу ніхто з композиторів не поєднував народну
творчість та
канонічні танцювальні форми. Потім музиканти, оцінюючи твір,
стверджували, що не можна назвати сюїту обробкою народної творчості, оскільки
це повноцінне авторське музичне творіння.
Лисенко прославив українську національну музику в усьому
світі. Його твори донині виконуються на оперних та театральних сценах багатьох країн.
Опери, симфонії, рапсодії та інші його твори зберігають актуальність через
багато років після життя композитора.
Микола Лисенко - один з перших керівників "Українського
клубу", який відстоював українську незалежність (зрозуміло, в рамках
царської Росії програмною вимогою клубу була автономія України) і
демократизацію політичного життя. Він поклав власне життя на вівтар боротьби за
відродження українського національного духу та свідомості. Одним з його найсильніших
бажань було об'єднання нації з її подальшою боротьбою за право бути собою,
вільно говорити рідною мовою і берегти власні традиції.
Він зробив величезний внесок у етнографічну спадщину України,
зібравши сотні зразків народної творчості (народних пісень, обрядів), які
активно використовував у своїх музичних творах. У 1874 році він видав книгу з
аналізом козацьких дум з репертуару відомого бандуриста Остапа Вересая.
Також, він є одним із засновників українського національного
оперного театру в Києві. Знаменною подією в житті не лише композитора, а й
усього українського мистецтва була спільна робота Лисенка та його троюрідного
брата, драматурга Михайла Старицького над оперетою “Ніч перед Різдвом” за
мотивами твору Гоголя. Вперше цей твір на сцені Київського міського театру було
виконано аматорським театральним гуртком 24 січня 1874 року. Саме цей день
вписаний в історію українського мистецтва як дата народження оперного театру в
Україні.
До складу організаційного комітету, який займався постановкою
оперети, увійшли знакові для України особистості - Михайло Драгоманов, Павло
Чубинський, Федір Вовк, сім'я Ліндфорсів та інші особи. У Києві, що перебував
під імперською владою, вони відкрито задекларували власну чітку проукраїнську
позицію.
Лисенко є автором музики творів, без яких неможливо собі уявити
українську націю, ці пісні затверджують духовну велич окремої людини і всього
народу. Композитор створив музику, на яку покладені слова найвідомішого твору
Івана Франка “Вічний революціонер”. Ще одним знаменитим творінням композитора є музика до вірша
Олександра Кониського “Молитва за Україну”, більше відомого як духовний гімн
України “Боже, Великий, Єдиний”. У 1992 році цей твір офіційно отримав статус
гімна української православної церкви Київського патріархату.
Одним тільки написанням музичних творів життєвий шлях Лисенка
не обмежується. Величезну увагу він приділяв розвитку вокального мистецтва.
Саме Микола Віталійович є засновником професійної творчої освіти в Україні.
Творчий шлях Лисенка досить часто називають продовженням подвигу
Тараса Шевченка.
Починаючи зі студентських років, одним з основних напрямків
його діяльності було збереження для нащадків культурної спадщини Шевченка і в композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори
на тексти поета. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги»,
«Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку
українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності.
Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка
Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза»
(1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які
стали основою українського національного оперного мистецтва.
За все своє життя великого капіталу музикант не зібрав.
Композиторська діяльність прибутку не приносила, заробляв Лисенко викладанням,
яке в поєднанні з громадською роботою займало весь його час. Писав композитор
переважно вночі.
Все життя композитор прожив на квартирах, які знімав. Кошти,
зібрані друзями в 1903 році для покупки житла під час святкування 35-річчя його
творчої діяльності він витратив на відкриття школи.
Похорон Лисенка історики називають першою демонстрацією
української самосвідомості. До Києва для участі у церемонії поховання приїхали
люди з усіх куточків України. Згідно з історичними даними на похорон маестро
приїхало від 30 до 100 тисяч людей. Нинішній бульвар Шевченка був повністю
забитий людьми, навіть на дахах і на деревах сиділи бажаючі попрощатися з
українським генієм.
Немає коментарів:
Дописати коментар