Яковченко Микола Федорович — видатний український актор театру та кіно на
характерних ролях. Народний артист УРСР (з 1970 року).
Сучасники його називали найнароднішим серед заслужених і найзаслуженішим
серед народних.
Народився в м. Прилуки (нині Чернігівська область, Україна,
тоді Полтавська губернія, Російська імперія) в сім'ї помічника керуючого
астраханським рибним промислом, його мама крім нього мала ще четверо дітей.
Його рід має початки з донських козаків — сім'я переїхала до Полтавської
губернії з-під Ростова-на-Дону, мала патріархальний уклад, тяга до мистецтва не
особливо заохочувалася.
1912 року вступив до Другого Прилуцького вищого початкового
училища імені Кислих. 1916 вступив до міської єврейської гімназії, де захопився
художньою самодіяльністю, перші ролі представляв у гімназійному театрі. Тоді ж
ґрунтовно вивчив грецьку мову.
У часи революційних подій йде на фронт. Його онук, Микола
Бохонько-Яковченко: «точно невідомо, на чиєму боці він воював — за червоних чи
за білих. За документами — всю війну перебував при червоноармійському
санітарному поїзді. Проте з часом захоплювався, розповідаючи про кінноту
генерала Шкуро; якось дістав добре приховані два Георгіївські хрести».
1918 року дебютував на аматорській сцені у Прилуках. З
аматорського гуртка перейшов до трупи театру Пилипа Хмари, на той час
російського, а з 1919 року — українського, потім радянського. В цей час грав у
п'єсах Леоніда Андреєва — Тюха в «Савві», та підпоручник Григорій Миронов у
«Днях нашого життя». З 1920 по 1927 рік працював у театрах Лубен, Прилук,
Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпра, Харкова. З 1927 року — актор Київського
академічного українського театру імені Франка (з перервами).
У сезоні 1927-28 року в театрі були нові роботи: «Любов і
дим» Дніпровського, «Заколот» Фурманова, «Сон літньої ночі» Шекспіра. Запросив
його головний режисер театру Гнат Юра та відразу запропонував роль у виставі
«Сон літньої ночі». Того сезону в складі колективу гастролював у Луганську,
Дніпрі, Сталіно (тепер Донецьк) та Миколаєві.
У театральному сезоні 1928-29 створює образ Распера в п'єсі
Гозенклявера «Ділок» — постановники О. Смирнов та Олександра Смирнова-Іскандер.
6-30 травня — гастролі в тодішній столиці Харкові, столична преса відзначила
його майстерність гротеску. Восени виступає у прем'єрі «Диктатури» І. Микитенка
(роль Ромашки).
В листопаді 1930 — прем'єра п'єси І. Микитенка «Кадри» —
поставив Гнат Юра, художник Б. Ердман, грав і Яковченко.
1931 року запрошений до новоствореного Харківського театру
революції, розпочав сезон 7 листопада виставою «Справа честі» І.Микитенка.
Того ж таки 1931 року узяв шлюб із 21-річною Тетяною
Марківною. Вона відхилила залицяння чисельних претендентів — серед був і
відомий актор Віктор Добровольський.
26 квітня 1932 у подружжя народилася донька Ірина.
В 1932-33 роках був задіяний у майже всіх виставах, у п'єсі
«Ета» С. Левітіної грав роль Жихарєва, в «Страсі» О. Афіногенова — Захарова,
Микола Пронашко та Іван Шкурко — «Дівчата нашої країни» І. Микитенка, у
п"єсі «Жандарм» за «Украденим щастям» І. Франка — війт, «Фальстаф», 1933 —
буфонада з елементами фарсу за мотивами творів В. Шекспіра — сер Джон Фальстаф,
«Підступність та кохання» — Вурм. Після виконання останньої ролі Яковченко
отримує запрошення від Леся Курбаса до Харківського українського драматичного
театру імені Т. Шевченка.
Після прем'єрних показів «Фальстафа» Яковченко так
виснажився, що його примусово відправили в будинок відпочинку «Світлий» у
Місхорі.
Літом 1933 з «Дівчатами нашої країни» та «Фальстафом» театр
гастролює у Дніпрі й Києві. Яковченко отримує чергове запрошення — до театру
імені Т.Шевченка від Мар'яна Крушельницького.
1934 повертається до Києва, Гнат Юра приймає його на посаду
«актора вищої категорії». Відіграв прем'єру та до 100 вистав «Платона Кречета»
Олександра Корнійчука; роль медичної сестри виконувала дружина, Тетяна
Яковченко. Професор Шварцберг, його великий шанувальник, допомагав засвоїти
звички лікарів, пройнятися специфікою їхньої праці.
30 квітня 1937 року з'явилася на світ Юнона Миколаївна
Яковченко.
осени 1939 потрапляє під набір військовозобов'язаних,
відтак стає учасником радянсько-фінської війни.
З фронту повернувся квітнем 1940, знайшов роботу в
Київському державному театрі музичної комедії. З постановок цього часу —
Пелікан, оперета «Містер Ікс», Філіп, «Коломбіна», Дельакво, «Ночі в Венеції»;
в цьому часі його партнеркою по сцені була Новинська Віра Петрівна.
Восени 1940 О. Корнійчук переконує знову перейти до театру
ім. І. Франка. Виконує роль Довгоносика — «В степах України» — «перейняв» з рук
першого виконавця — Валентина Дуклера. В «Калиновому гаю» виконує роль матроса
Клима, його фраза «Клянуся головою акули» «пішла в народ».
Подальший творчий шлях
22 червня 1941 застало театр в Москві. В часі
німецько-радянської війни не увійшов до складу Першої фронтової бригади
артистів, виїздить з родиною до Тамбова, там трупа ставить «Партизани в степах
України» та «Богдан Хмельницький» — дяк Гаврило-Яковченко закликає до боротьби
з окупантами. У жовтні театр евакуйовується в Семипалатинськ, працює на сцені
місцевого театру.
Повертається перша фронтова бригада в Семипалатинськ,
Яковченко полишає там родину і відправляється на фронт у складі Другої
фронтової бригади театру Франка — під рукою Амвросія Бучми.
В часі перед Сталінградською битвою бригада виступала в
штабі фронту, у батальйонах, на призовних пунктах та госпіталях.
Згодом у складі четвертої фронтової бригади — керував Дмитро
Мілютенко, бере участь у звільненні Будапешта.
1944 року повертається з родиною до Києва. 1945, в часі
відзначання 25-ї річниці театру ім. І. Франка, нагороджений медалями «За
оборону Сталінграда» та «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні
1941—1945 рр..».
Заслуженим артистом став у 1943, народним у 1970.
Післявоєнна творчість
Після приходу в театр нового керівника М. Компанійця його
разом з низкою акторів виводять із складу трупи — з наданням підвищеної
республіканської премії… і обіцянкою задіяти в творчій роботі «поразово».
Серед ролей у театрі —
Пеньонжка, «Мартин
Боруля»,
Распер — «Ділок»
Гозенклявера,
Микола («Наталка
Полтавка» І. Котляревського);
Бублик, Довгоносик
(«Платон Кречет», «В степах України» О. Корнійчука),
Оверко («Фараони»
О. Коломійця);
Лящ («Останні» М.
Горького).
Знявся у кінофільмах «За двома зайцями», «У ніч перед
Різдвом», «Королева бензоколонки», «Максим Перепелиця», «Дід лівого крайнього»
та інших.
На зйомках фільму Івана Пир'єва «Наш спільний товариш»
(1962) Яковченко спробував накласти собі на обличчя грим. Пир'єв на це
відповів: «Миколо, таку морду, як у тебе, Бог дає один раз в сто років, та й то
на Великдень. Не псуй!».
Після смерті дружини 1946 року у нього на руках залишилися
дві доньки. Життєвий удар спичинив прихильність до міцного напою. Часто його бачили
в ресторанчику «Театральний», вулиця Миколаївська (сучасна Городецького).
Дмитро Мілютенко та Гнат Юра його картали, він щоразу щиро обіцяв виправитися й
так продовжував виступи[3]. Крім того, актор міг — не соромлячись і не
комплексуючи — взяти гітару і відправитися — куди-небудь- з концертом — був
стабільний аншлаг. Перед виходом на сцену частенько дивився у дзеркало, бив
себе долонями по писку і примовляв: «У-у, годувальниця моя!».
1948 року він грає в п'єсі «Макар Діброва», 1950 —
«Калиновий гай». Обидві п'єси були удостоєні Державної премії СРСР, їх
записують як радіовистави.
1950 року з театром гастролює у Польщі — Кракові та Лодзі.
Проте потрапляє на лікування до Львівської психоневрологічної лікарні. На межі
безробіття опиняється після чергового «зриву» — не втримався від запросин
акторів Чернівецького театру — відзначали закінчення гастролей. В жовтні 1951
Яковчук ледь впрошує Олександра Корнійчука лишити його на роботі[4].
Закінчивши прилуцьку гімназію, вільно володів грецькою
мовою. Коли в 1967 до Києва приїхала грецька трагедійна актриса Аспасія
Папатанасіу, що виступала у виставі «Антигона» Софокла, він умовив Ігоря
Безгіна — тодішнього директора театру ім. І. Франка, дозволити йому привітати
її. Микола Федорович спілкувався з нею її рідною мовою[5].
Могила Миколи Яковченка
Олександр Корнійчук спеціально для нього писав деякі ролі,
зокрема у виставі «Мої друзі», при поверненні Яковченка до «Калинового гаю»
дописав «іменну» роль діда Гервасія. Передаючи текст ролі, Корнійчук надписав:
«Блискучому артисту, дорогому другу – Миколі
Яковченку. Я написав цю роль і сподіваюся, що Ваш великий талант ще раз порадує
нашого читача. Роль маленька, але… Ваш Олександр Корнійчук»
В січні 1970 року прийшла ще одна біда — від раку померла
36-річна дочка Юнона. Невдовзі покінчив з собою і її чоловік.
Вшанування ним та його
Із задоволенням брав участь у великих офіційних зібраннях —
був на Всесоюзному фестивалі радянських фільмів у Каневі 1966, II з'їзді
кінематографістів УРСР у Києві 1966 того ж року, на камерних імпрезах-ювілеях
друзів.
На ювілеї П. Саксаганського виконував арію Миколи з «Наталки
Полтавки» — із Оксаною Петрусенко, Іваном Паторжинським, Михайлом Донцем.
Колишню партнерку по сцені Київського театру музичної
комедії Віру Новинську вітав з нагоди 70-річчям куплетами в ролі Пелікана.
1968 року бере участь у республіканському кінофестивалі
українських фільмів в Кіровограді. Учасників довіз літак, акторів на аеродромі
зустрічала сила-силенна народу. Київська делегація вже виступила з літака, аж
тут — ураганні оплески, котрі майже заглушили «Прощання слов'янки» духового
оркестру: на верхній сходинці трапу Микола Яковченко; він від цього затримався
на трапі, вбираючи в себе щирий вияв емоцій, без яких не уявляв свого творчого
життя.
"Вітаю добірне товариство"
З 1968 — брав участь у радіопередачах «Від суботи до
суботи», свій виступ завжди починав словами «Вітаю добірне товариство».
Головним режисером передачі був Володимир Бохонко — чоловік Юнни. Йому вдалося
залучити до передачі Георгія Бабенка, Валерія Бессараба, Валентина Дуклера,
Олега Комарова, Нонну Копержинську, Наталію Лотоцьку, Анатолія Пазенка,
Анатолія Скибенка, Станіслава Станкевича, Миколу Шутька.
Останнє
Помер 11 вересня 1974 року під час операції з видалення
апендициту. Його останні слова, котрі почули співробітники: «клоун йде на
манеж».[6] Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 9а). Надгробок
встановлено Національною спілкою театральних діячів України[7].
Відгуки
Сергій Параджанов бачив у ньому українського Чарлі Чапліна.
За його власним визначенням він був «Блазнем із сумними очима».
Олександр Корнійчук назвав його «по-справжньому народним
артистом», Микола Зарудний — «найнароднішим серед усіх заслужених і
найзаслуженішим серед усіх народних». Пир'єв називав його Габенком (натякаючи
про неперевершеного Жана Габена).
Англомовний журнал «Український канадець», (друга половина
20 сторіччя, Торонто) як ілюстрацію до рубрики українського фольклору друкував
шарж перчанина Арутюнянца на Яковченка — як уособлення українського дотепу.
Сам Яковченко вважав для себе взірцем Фернанделя (Фернана
Контандена), портрет якого висів у його робочому кабінеті. Був замилований
французьким мистецтвом, своєму улюбленцю дав ім'я Фанфан — на честь Жерара
Філіпа — Фанфаня — так його ласкаво називав.
Фільмографія
«Щорс» — боєць,
1939,
«В степах України»
(1952), Филимон Филимонович Довгоносик,
«Украдене щастя» —
війт, 1952,
«Мартин Боруля»,
повірений Трандальов, 1953,
«Калиновий гай»
(1953),
«Тривожна
молодість» (1954),
«Земля» —
фельдшер, 1954,
«Нестерка» —
пересмішник, 1955,
«Максим
Перепелиця» (1955, Кондрат Перепелиця, батько Максима),
«Полум'я гніву»
(1955, Хрін),
«Суєта» (1956,
Акила Акилович),
«Кінець
Чирви-Козиря» — гість на весіллі,
«Вона вас кохає» —
ремонтник на автомобільній дорозі, 1956,
«Координати
невідомі» (1957, Федір Михайлович),
«Шельменко-денщик»
(1957, Опецькуватий (Опецьковський)),
«Штепсель одружує
Тарапуньку» — комендант, 1957
«Правда» —
залізничник Іван Іванович, 1957,
«Загін Трубачова
б'ється» — пасічник Іван Матвійович, 1957,
«Перший парубок»
(1958, дід Терешко),
«Весела змова»
(1958, Скрипка),
«Літа молодії»
(1958, дядько Василь),
«Поема про море»,
1958,
«Киянка» — в
другій серії Горовенко, робітник-регістратор на «Арсеналі», 1958,
«Чорноморочка» —
Карпо Іванович, 1959,
«Рятуйте наші
душі» (1959, Боцман),
«Степові світанки»
(1960),
«Рижик» — Прохор
Гриб, голодаївський городовий, 1960,
«За двома зайцями»
(1961, Прокоп Сірко),
«Серце не прощає»
— 1961,
«Наш спільний
товариш» — бухгалтер Онуфрій Семенович, 1961,
Вечори на хуторі
біля Диканьки — Пацюк, 1961
«Яблуко роздору» —
дід Северига, 1962,
«Велика дорога»
(СРСР-ЧССР) — селянин на возі, «господін мужик», 1962,
«Срібний тренер» —
бухгалтер, 1963,
«Королева
бензоколонки» — 1963 (Лопата),
«Стежки-доріжки»,
1963 — сторож Архип,
«Зірка балету»,
1964,
«Лушка», 1964,
«Сон», 1964 —
кріпосний,
«Фараони» (1964) —
Оверко,
«Місяць травень»,
1965 — комендант гуртожитку та перехожий рибалка,
«Формула райдуги»,
1966 — продавець у літньому кафе,
«Вій» — 1967,
«На Київському
напрямку», 1967 — Павло Лаврін,
«Варчина земля»,
1969 — дід Євген,
«Погана доля»,
1969 — сват,
кіноальманах
«Початок невідомого віку», 1969 — в третій частині,
«Ніч перед
світанком», 1969 — німець Ганс,
«Оповідки про
Дімку», 1969 — завідуючий тиром,
«Та сама ніч» —
1969,
«Між високими
хлібами» (1970) — дід Максим,
«Секретар
парткому», 1970 — кум,
«Сміхонічні
пригоди Штепселя і Тарапуньки», 1970 — контролер на річковому трамвайчику,
«Веселі
Жабокричі», 1971 — сторож,
«Де ви, лицарі?»,
1971 — сусід з пустими пляшками,
«Лада із країни
берендеїв», 1971 — король Магнум ІУ,
«Захар Беркут»,
1971— масовка — серед мешканців Тухлі,
«Довіра» — 1972,
відвідувач в приймальні,
«Тут нам жити» —
1972, Семен Шимрай,
«Ефект Ромашкіна»
— 1973, шпрехшталмейстер,
«Дід лівого
крайнього» (1974, Трохим Іванович Бесараб) — сценарій Івана Драча. Роль була
написана під Яковченка. Але картина не вийшла на екрани — за версією
сценариста, її просто провалили: вся кіногрупа в часі зйомок регулярно вживала
спиртне — причому в солідних кількостях; худрада картину не прийняла.
Головні ролі:
Бублик, Довгоносик
(«Платон Кречет», «В степах України» Олександра Корнійчука),
Пеньйонжка
(«Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого),
Лящ («Останні»
Максима Горького),
Оверко («Фараони»
Олексія Коломійця),
Распер («Ділок» В.
Гозенклявера) та ін.
Відзначення пам'яті
Пам'ятник М. Ф. Яковченку у скверику біля Національного
академічного драматичного театру ім. Івана Франка
Прилуцький пам'ятник Миколі Яковченку майже тотожний з
київським
27 січня 2010 за N 113-р Кабінет Міністрів України прийняв
розпорядження «Про заходи щодо відзначення 110-річчя від дня народження Миколи
Яковченка». Планом заходів зокрема передбачалося:
провести
Всеукраїнський відкритий конкурс акторської майстерності імені Миколи
Яковченка.
забезпечити випуск
і введення в обіг присвячених 110-річчю від дня народження Миколи Яковченка
конверта та поштової марки із спеціальним її погашенням.
підготувати до видання книги та фотоальбому,
що присвячені життю та творчій діяльності Миколи Яковченка.
створити музей
Миколи Яковченка в м. Прилуках.
створити
документальний фільм, присвяченого життю та творчості Миколи Яковченка.
випустити ювілейну
монету на честь 110-річчя з дня народження Миколи Яковченка.
вивчити питання
щодо присвоєння імені Миколи Яковченка одній з вулиць у м. Прилуках.
Немає коментарів:
Дописати коментар