Феномен Володимира Івасюка

 

4 березня 2022 року композитору Володимирові Івасюку мало б виповнитись 73 роки. Його земне 30-річне життя прожите  у чотирьох вимірах – Композитор, Поет, Художник, Людина.   В чому феномен? -  спитаєте. Давайте спробуємо розібратись.

Ім'я Володимира Івасюка стало для нас символом УКРАЇНСЬКОЇ естрадної пісні кінця ХХ ст., адже  на цей історичний відрізок часу припало становлення жанру естрадної пісні на Україні.             Відбувався цей процес небезхмарно для всіх, хто визначився на  шляху розвитку та становлення цього жанру.

                Творчий доробок Володимира Івасюка в  відомому сенсі неоцінений. Цю велику музикознавчу роботу ще потрібно допрацювати новому поколінню музичних критиків з позиції  унікального таланту, неповторного мелодизму, вмінню донести до слухача  та виразити різними мистецькими засобами почуття  доброти, благородності, чистої юнацької любові, безмежної душевної щедрості, поваги та гармонії із навколишнім світом та самим собою в цьому світі.  Тому, на мій погляд, творчість Володимира Івасюка є невичерпним джерелом веснянної свіжості музичної та поетичної мови, з якого ми черпаємо та будемо черпати натхнення та любов до української пісні.

Ще в шкільні роки юнак почав збирати записи народних пісень, робив спроби складати власні мелодії, етюди, імпровізації. Він з ніжністю говорив, що народна пісня — скарбниця, в якій зберігається душа нації, це казкова левада, на якій буяє наша мова, що носить в собі тонкощі задушевної лірики, глибини мудрості наших предків, витончений розум народу.

Перші пісні -  як називав їх сам автор - композиторські проби – написано  ним ще у 15-річному віці  для шкільного ансамблю «Буковинка».

  Особливою любов’ю були Карпати. Десь там, у селі за Німчичем, коли місяць срібненькими ниточками своїх променів вже зв'язував на ніч вершечки гір, а в долині весело шумів на погоду сивий Черемош почув вперше легенду про червону руту від фольклориста Володимира Гнатюка. Зберігся  унікальний документ -  чернетка тексту пісні “Червона рута“ з таким текстом:

Ти не смійся хоч раз, не кажи, що забула,

А згадай про той час, як ти Мавкою була.

Що ночами в лісах ти чар-зілля шукала,

 Що з вітрами, як птах ти колись розмовляла.

Бачив я тебе в снах у дібровах зелених

 По яких же шляхах ти вернулась до мене?

Пісенна візитівка України - «Червона рута» - 13 вересня 1970 року її виконали на Театральній площі в Чернівцях  Олена Кузнєцова та Володимир Івасюк в програмі «Камертон доброго настрою» в ефірі українського телебачення.

Це був шалений успіх. Пісня дала назву першому українському музичному фільму, який знімав Роман Олексів в горах біля Яремче. Головні ролі виконували Софія Ротару та Василь Зінкевич,  багато пісень, написаних Івасюком звучали у фільмі вперше. Згодом на першому всесоюзному фестивалі «Пісня-71» «Червона рута» отримала перемогу. На фінальному концерті вона прозвучала у виконанні солістів ансамблю «Смерічка» Назарія Яремчука, Василя Зінкевича та Володимира Івасюка. Текст і ноти пісні були опубліковані в тижневику «Україна». А через рік, на фестивалі «Пісня-72»  та телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти»  перемогу отримала пісня «Водограй» та з нею Софія Ротару стала лауреаткою фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». В цей же час популярності набирає ще одна пісня композитора - «Балада про дві скрипки».   Блискавичний успіх!

Івасюк став першим композитором, який створив не одну, а десятки і десятки неймовірно любимих, співаних та популярних  українських пісень з  майстерно відшліфованою музикою та віршами.  На фоні радянської консервативної естради поява Івасюка стала справжнім вибухом – він запропонував нові ритми, нову гармонію з  новою енергією, новим радикалізмом, зовсім інакшим музичним полотном, іншим стилем, новим підходом. Був постійно в русі: писав пісні, вчився, робив аранжування, зустрічався із слухачами, був присутній на записах своїх пісень, виступав у радіо- і телепрограмах. (пісня Таня Петришина)

У тодішній пресі повідомлялося, як цікавилися люди творчістю молодого композитора з Буковини: «Пишут из Аральська, Новосибирска, Керчи, Уссурийска, Бийска, Омска, Владимира, Смоленска, Кзыл-Орды… Из городов и сел Московской области, Алтайського края, Узбекистана, Казахстана, Латвии, Коми АССР».   Така популярність не «засліпила» молодого композитора. Володимир Івасюк був надзвичайно скромним і тактовним у спілкуванні. Бо для нього основними були творчість і важка щоденна праця. Бо знав, з якого він коріння, і це завжди світилося в ньому. 

 Окрім музики захопленням Володимира Івасюка була фотографія. Пригадує Любомир Криса:

«Він дуже багато фотографував. У нас були змагання. Я вже у той час пробував колір робити. Треба було температурний режим витримувати дуже і дуже серйозно. Володя цим зацікавився і попросив: «Старий, навчи мене фотографії кольорові знімати». І я навчив. Одного разу десь ми були в Карпатах і посперечались, хто скільки фотографій зробить за ніч. Я сказав, що 10 і не більше, бо процес трудомісткий і більше йде в смітник, а він – 40 чи 50 сказав. Я відповів, що нереально. Я був певний, що виграю. На другий день мені дзвонить і просить прийти. Заходжу у кімнату, вся підлога застелена десятками кольорових фотографій. Половину я забракував, але він зробив і світлини були! Правда, підлога вся у чорних краплинах від хімікатів. Він був дуже завзятий, впертий, якщо брався за річ, то мусів викінчувати». У нього було бажання ще навчитись мистецтву підводної фотографії. 

Також відомий Івасюк як талановитий живописець з цікавою манерою малювання. Він малював портрети близьких людей, автопортрети, шаржі. Можна з упевненістю сказати, що тільки передчасна смерть не дозволила належним чином розвинутися і цій грані таланту Володимира Івасюка.  Згадує Галина Івасюк: «Мабуть, це можна назвати інвестицією в українську культуру. Ми, не потребуючи жодного відшкодування, залишили в тій хаті рояль Володі, скрипки, столик, за яким він працював, та інші меблі, всю шикарну батьківську бібліотеку. Брат добре малював, і у музеї є портрет тата та нашої з Володею молодшої сестри Оксани, акварельки, шаржі та карикатури його руки, нотні та текстові рукописи, студентський квиток, грамоти шкільних і студентських років, шкільні зошити та одяг. У тім числі – й пошматована у трамваї молодиками шкіряна куртка Володі. Наш тато для музею власноруч оформив по роках 11 альбомів із Володиними фотографіями, причому всі знімки з розпачі поклеїв намертво на ПВА, аби ніхто не поцупив». 

Не можна вважати Івасюка тільки музикантом, поетом або живописцем. Це була людина, що на диво сильно любила свою країну та її культуру. Своїми творами він відроджував у співвітчизників любов до української культури і протистояв радянській пропагандистській машині.

 З особливою любов'ю ставився Івасюк до подорожей  новими містами та місцями. Під час таких подорожей  композитор міг писати музику, розклавши партитури прямо на каменях. Музикант досконало знав історію, любив її та міг довго розповідати про життя і творчість видатних людей, які представляли той чи інший край. Це була щира любов та захоплення життям. 

Він дав добрий урок сучасникам, своїм ровесникам, як треба оберігати своє й не потрапляти під затуманення чужим – завжди стояв на тій позиції, що не варто рушати за тридев’ять земель, за далекі моря у пошуках чогось нового та оригінального, а шукати і знаходити тут, біля свого першоджерела, і, головне, бути гідним, вартим того джерела.

Своїм життям і творчістю Івасюк спростовував одну з основних тез радянської пропаганди - твердження про наявність «єдиного і великого радянського народу». Композитор возвеличував саме український народ як носія унікальної культурної спадщини, на диво милозвучної мови і багатого фольклору.

 Але за цей короткий час він виконав свою місію, використав талант і потенціал, зробивши українську пісню відомою на увесь світ. Феномен Володимира Івасюка у тому, що він залишив нам -- його пісні до сьогодні звучать, вони популярні, їх знають молоді сучасні виконавці та дають їм продовження у нових сучасних інтерпретаціях.

Василь Фольварочний  присвятив пам’яті митця вірш “Жайвір”, де автор каже:                                                           

                               Здається, ту твою найкращу пісню,

                               Яку ти відкладав все на опісля,

                               Вгадав й виспівує у небі жайвір,

                               Людські серця, так, як і ти, вражає.

 Сьогодні, в День народження Володимира Івасюка, всі українці  пережили ніч, яка могла зупинити історію. Історію України. Історію Європи. Російські війська атакували Запорізьку атомну станцію. Найбільшу у Європі. Вона одна могла бути як шість Чорнобилів. Російські танкісти знали, що вони обстрілюють. Прямою наводкою – по станції. Це терор небаченого рівня.

 Небезпека не минула, але ми молимося та працюємо, роблячи  на своїх місцях все, що можемо.

Наймирніший народ воює - захищаючи, працює - наближуючи перемогу, співає пісні Володимира Івасюка -  ідентифікуючись як Український Народ.