Ілюстратор "Кобзаря" Василь Седляр

 

Сьогодні, 9 березня,  день народження українського письменника, класика української літератури, мислителя, художника, національного героя та символа України Тараса Шевченка.

Творчість Тараса Шевченка вже більше 200 років актуальна як ніколи.

Здавалося логіка розвитку  суспільства того часу не передбачала приходу такої постаті, як Тарас Шевченко -  поета всеслов'янського масштабу, який  своєю творчістю - поетичною та  мистецькою - своїми діями, як особистість, зумів пробудити українців від національної сплячки. Поява Шевченка видається не звичним явищем, українці давно не мали своєї повноцінної державності аж від часів України-Русі. Хоча із середини 17 до середини 18 століття  й існувала козацько-гетьманська держава, проте повноцінною назвати її не можна. Справді українцям залишалося або плакати над своєю недолею, або сміятися, щоб приглушити і приховати свій біль, як це робили Іван Котляревський та інші.

Шевченко зумів вирватись із середовища кріпаків-селян. Це «виривання» теж було своєрідним запереченням (принаймні на особистому рівні) колоніальних обставин життя. Ми нечасто замислюємося над тим, чого це вартувало Кобзареві. Адже Шевченку довелося стати «не таким, як усі», тобто не таким, як його родичі, близькі, сусіди. Він наражався на нерозуміння. Йому довелося пожертвувати відносним селянським комфортом, відмовитися від спокійного життя, від сім’ї. І одержимо працювати, малюючи картини та інколи навіть отримуючи за своє художнє натхнення лише покарання. Саме за його твори, картини та діяльність в цілому, з Шевченком жорстоко розправився царизм, заславши простим солдатом у далекий Казахстан без права писати й малювати. Жодного члена Кирило-Мефодіївського братства не покарали так, як Шевченка. Правителі імперії добре усвідомлювали, хто серед кирило-мефодіївських братчиків найнебезпечніший для них. Як і усвідомлювали вони те, що найсильнішою зброєю Кобзаря є його мистецтво. Вони боялися Шевченкової правди, його пророцтв.

 Відоме видання шевченкового «Кобзаря» 1931 року. Всіх творців цього видання репресували. Когось ув'язнили і вони, через якийсь час, вийшли на волю із катівень  НКВС.

 Автора ілюстрацій цього видання - Василя Седляра - розстріляли в Києві в будинку колишнього інституту шляхетних панянок 12 липня 1937 року. Василь Седляр - чи не найперший ілюстратор «Кобзаря» Тараса Шевченка.

 Доробок художника Василя Седляра -  монументальні композиції, графічні аркуші, живописні полотна знищили. Твори митця зафарбували, виламали зі стін, спалили, пошматували. «Кобзар» 1931 року вилучили з бібліотек та книгарень, a Седляреве ім'я викреслили із історії української та світової культури.

 Навчаючись, свого часу, у Михайла Бойчука, Василь Седляр брав участь у виконанні колективних художніх робіт на замовлення Наркомату військових справ України. Вони розмальовували стіни луцьких військових казарм, бригади під орудою Бойчука, до якої належав і Василь Седляр, створили 14 великих тематичних композицій. Свого часу Василь Седляр писав:  «…Як в профшколі, так і в технікумі, мною були реалізовані методи колективної художньої творчості, яку відвідав колектив технікуму на зароблені гроші».

Згодом, а саме у 1925 році, в українських митців виникла потреба утворити нове професійне об'єднання,  хоча тоді вже існувала асоціація художників червоної України, що згуртувала майстрів, творчість яких яскраво демонструвала реалістичні тенденції. До цього об'єднання  входив Василь Седляр. Але  кістяк нового угрупування  - опозиційного до попереднього - асоціації революційного мистецтва України склали Михайло Бойчук та його вихованці з української академії мистецтв, зокрема і Василь Седляр.

Перше книга про художника Василя Седляра за авторством історика мистецтва Артура Рудзицького, яке має назву «Ілюстратор «Кобзаря» Василь Седляр та його та його доба» вийшла друком у столичному видавництві «Мистецтво», в 2019 році. В цьому виданні автор розповідає про одного з найяскравіших представників бойчукізму, видатного українського майстра першої третини 20 століття, творча та життєва доля, якого склалася трагічно.

 У книзі з максимальною повнотою репродукуються живописні та графічні роботи художника, зокрема шедеври української книжкової графіки, ілюстрації Василя Седляра до «Кобзаря» Тараса Шевченка 1931-33 років, які майже 8 десятиліть залишалися невідомими та недоступними  фахівцям-мистецтвознавцям  та шанувальникам мистецтва. Видання побудоване на використанні широкого кола архівних документів, авторських замальовок, ескізів, фотографій, листів, які зберігаються в державних та приватних збірках. В додатку більше ста ілюстрацій Василя Седляра до видання Тараса Шевченка «Кобзар» 1931 року. Це є унікальні ілюстрації, які  тільки зараз стали відкриті фахівцям мистецтвознавства та широкому колу читачів, шанувальників.

Великий масив матеріалів та документів оприлюднюються вперше.

 У фонди відділу мистецтв книга надійшла від Українського інституту книги!

Козацькі мотиви анімації Володимира Дахна

 Український художник-мультиплікатор, режисер і сценарист, автор всенародно улюбленої мультсаги “Як козаки…” Володимир Авксентійович Дахно народився 7 березня 1932 р. у Запоріжжі. 

На визначення його подальшої долі чи мало якесь значення місце народження? Так мало!

 "...По-перше, я народився і виріс у Запоріжжі, можливо, звідси – почуття гумору й любов до різноманітних жартів і хохм. По-друге, я завжди цікавився історією Запорозької Січі. Читав Михайла Грушевського, Миколу Костомарова, все, що вдавалося знайти, попри те, що в ті часи тема козацтва належала до заборонених...".

Соціалістична дійсність на карикатурах і шаржах слабко розумілася.

Після закінчення вузу в 1955 р. Володимир Дахно почав працювати у Києві архітектором. Спливло ще кілька років, і знову повернулося стійке відчуття: – “Ну, не моє це…” Адже недавній випускник мислив нестандартно, намагаючись творчо поставитися до, здавалося б, бездушного креслення.

Є часи, коли кожному із нас потрібен чарівний пендель… Про те, що Володимир розтринькує власний хист, йому у вічі сказали інші творчі особистості. Побачивши незвичайний архітектурний проєкт, чим була дисертація Володимира Дахна, уже на той час відомі українські мультиплікатори: Марк “Марик” Драйцун і Давид “Додик” Черкаський – запропонували архітектору будувати… вітчизняну анімацію. Золотих гір не обіцяли, тільки роботу в новому Творчому об’єднанні мультиплікаційних фільмів, що лише-но виникало на студії “Київнаукфільм” (нині – “Укранімафільм”).

 За словами митця: "...Не знаю, як ви, а я вважаю, що жарт, дотеп, гостре слово часто-густо більш вдало і чітко окреслюють важливі речі, аніж серйозне та глибоке їх вивчення. Не дарма ж, Платон наставляв своїх учнів:

- Без кумедного важко зрозуміти серйозне, і, взагалі, протилежне пізнається за допомогою протилежного..."

У новім ремеслі фаху довелося набиратися не один рік. Повною мірою талант Володимира Дахна розкрився в 1967 р., коли за сценарієм М.Братеніна на екрани вийшла перша десятихвилинка – “Як козаки куліш варили”, що започаткувала славетну мультсагу “Як козаки…” Геніальні речі народжуються легко. Цікаво, що до пілотного проєкту були залучені значні творчі сили. Наприклад, аніматорами на “козаках” працювали: Давид Черкаський, Володимир Дахно, Марк Драйцун, Євген Сивокінь, Анатолій Вадов, Борис Храневич, Адольф Педан, Анатолій Солін, В.Баєв. Оператор – Анатолій Гаврилов, композитор (!!!) – Мирослав Скорик.

Головними героями української мультсаги “Як козаки…” стали троє харизматичних запорозьких козаків: бурмило, коротун і силач, за сценарієм – Грай, Око і Тур. Були вони різними за вдачею. Грай виявився хитрим і розважливим, Тур – сором’язливим і сентиментальним, а Око – бадьорим і войовничим; останній тягав за собою величезну мортиру.

Потрапляючи в неймовірні пригоди, зустрічаючись з людьми різних країн та епох, часом – навіть із богами та інопланетянами, – герої мультсеріалу “Як козаки…” стали найупізнаванішими персонажами в українській анімації, справжніми народними улюбленцями, своєрідним національним символом, заживши величезної популярності.

Як художник-мультиплікатор, Володимир Дахно брав участь у створенні 11 мультиплікаційних фільмів інших режисерів. Як постановник, створив 17 стрічок, із яких дев’ять склали мультсагу “Як козаки…” Усі творчі випробування та життєві перипетії вели до чогось важливого, архіважливого. Це стало зрозумілим, коли у 1988 р. московське творче виробниче об’єднання “Союзтелефільм” замовило у “Київнаукфільму” повнометражний анімаційний телефільм “Енеїда” за мотивами однойменної поеми Івана Котляревського. Режисером великого проєкту призначили Володимира Дахна. Робота над фільмом тривала три роки.

Маючи характер, режисер-постановник не божився зробити “екранізацію”, а створив фільм саме “за мотивами” безсмертної поеми “батька української літератури”, по-своєму її переосмисливши та обігравши. Було виконано колосальний обсяг робіт. Справа навіть не в тім, що анімаційна “Енеїда” складалась із семи частин (68 хвилин), а кожна – з 14 тисяч малюнків; загалом – сто тисяч аркушів! Головне було в іншому: кожен із учасників творчої групи пишався тим, що ще у 1988 р., за три роки до відновлення незалежності України, в мультфільмі замайоріли – нехай поки що намальовані – синьо-жовті українські прапори.

На останні півтора десятиліття життя Володимира Дахна – запала творча тиша. Не лише патріарх, згасала українська анімація: економічна криза, період первісного нагромадження капіталу, перемога валютного матеріалізму над світлим ідеалізмом, національну культуру злидні викинули з порядку денного. Та, попри фінансові проблеми, до кінця своїх днів майстер продовжував будувати творчі плани, подавав заявки, передавав фахові знання молодим мультиплікаторам і щиро мріяв, що його ідеї будь-що втіляться в життя.   

Володимир Дахно - Патріот! Спадщина творця у патріотичній анімації, яку любили і дорослі, і діти!

 Патріоти в Україні були у всі часи її історії і будуть завжди. Вони обороняли  та обороняють свою землю, вони співали та співають українських пісень, виражають думки українського народу та закликають його в поезіях.

Сьогодні патріотизм набув дещо іншого значення. Він вже далеко не тільки у вічливому ставленні,у прибраному за собою смітті, у знаннях основних історичних державотворчих подіях. 

Він у  практичній допомозі військовим  в гарячих містах України, які боронять нашу незалежність -   він у багаточисельних волонтерських рухах, що допомагають як  на війні, так і в тилу   мирному населенню наших регіонів, він  у мітингах за свободу України в інших країнах світу, він у чітких діях наших партнерів за рубежом, які допомагають всім нам наближати Перемогу! 

 В дні, коли ми боремося проти потужного ворога, який переважає нас чисельністю. Який переважає нас кількістю техніки. Але який на тисячі світлових років далекий від нас, від нормальних людей, які мають гідність, ми не забуваємо про своїх Героїв усіх часів, усіх професій та усіх, хто на робочому місці наближає перемогу кожної хвилини!.  

Український патріот війни 2014 - 2022!

 

До 24 лютого 2022 року слово патріот було досить популярним у загальному мовному вжитку. Ми часто чули його з екранів телевізора, читали на сторінках друкованої преси та  в різних інформаційних месенджерах. Стало модним називати себе патріотом власної країни, навіть до кінця не розуміючи семантики цього слова. Та хто ж такий патріот насправді, кого можна вважати справжнім патріотом?

 

На мою думку, людині складно розуміти й пояснювати значення таких абстрактних понять як любов, дружба, відданість та патріотизм. Ми не можемо до нього доторкнутися, але можемо відчути всі ці якості в серці своєму. Вони взаємопов'язані, вони виховують нас, роблять нас свідомими  людьми

 

Особисто для мене, патріотизм вимірюється любов'ю до батьківщини у найширшому її значенні - це не закінчується лише словами, спілкуванням українською мовою чи жовтоблакитним прапором.  

 Патріот  - це людина, яка щирими діями, як  на війні, так і в тилу, доводить  свою любов до України. Це людина, яка береже свою культуру, захищає кордони держави в страшні часи військового вторгнення ворога, зберігає суверенітет своєї держави і такою людиною може стати/бути кожен.

 

Ми вивчаємо, досліджуємо, творимо та перемагаємо!  Все це задля здорової незалежної і відомої у всьому світі держави.

 

Патріоти в Україні були у всі часи її історії і будуть завжди. Вони обороняли  та обороняють свою землю, вони співали та співають українських пісень, виражають думки українського народу та закликають його в поезіях.

Сьогодні патріотизм набув дещо іншого значення. Він вже далеко не тільки у вічливому ставленні,у прибраному за собою смітті, у знаннях основних історичних державотворчих подіях. Він у  практичній допомозі військовим  в гарячих містах України, які боронять нашу незалежність -   він у багаточисельних волонтерських рухах, що допомагають як  на війні, так і в тилу   мирному населенню наших регіонів, він  у мітингах за свободу України в інших країнах світу, він у чітких діях наших партнерів за рубежом, які допомагають всім нам наближати Перемогу!

 

Але, патріотизм  і в  прихистку знайомих та незнайомих українців зі сходу, півдня, півночі та центру держави у своїх домівках, у плетінні камуфляжних сіток в бібліотеці, у щоденних розмовах з їх дітками про нашу культуру та історію. Патріотизм у наближенні перемоги різними засобами.

Такі, здавалося б на перший погляд, прості речі, які роблять справжні громадяни своєї країни -   всі вони патріоти.

Отже, патріотизм - він в кожному з нас і саме від нас залежить, якою буде Україна в майбутньому!

Феномен Володимира Івасюка

 

4 березня 2022 року композитору Володимирові Івасюку мало б виповнитись 73 роки. Його земне 30-річне життя прожите  у чотирьох вимірах – Композитор, Поет, Художник, Людина.   В чому феномен? -  спитаєте. Давайте спробуємо розібратись.

Ім'я Володимира Івасюка стало для нас символом УКРАЇНСЬКОЇ естрадної пісні кінця ХХ ст., адже  на цей історичний відрізок часу припало становлення жанру естрадної пісні на Україні.             Відбувався цей процес небезхмарно для всіх, хто визначився на  шляху розвитку та становлення цього жанру.

                Творчий доробок Володимира Івасюка в  відомому сенсі неоцінений. Цю велику музикознавчу роботу ще потрібно допрацювати новому поколінню музичних критиків з позиції  унікального таланту, неповторного мелодизму, вмінню донести до слухача  та виразити різними мистецькими засобами почуття  доброти, благородності, чистої юнацької любові, безмежної душевної щедрості, поваги та гармонії із навколишнім світом та самим собою в цьому світі.  Тому, на мій погляд, творчість Володимира Івасюка є невичерпним джерелом веснянної свіжості музичної та поетичної мови, з якого ми черпаємо та будемо черпати натхнення та любов до української пісні.

Ще в шкільні роки юнак почав збирати записи народних пісень, робив спроби складати власні мелодії, етюди, імпровізації. Він з ніжністю говорив, що народна пісня — скарбниця, в якій зберігається душа нації, це казкова левада, на якій буяє наша мова, що носить в собі тонкощі задушевної лірики, глибини мудрості наших предків, витончений розум народу.

Перші пісні -  як називав їх сам автор - композиторські проби – написано  ним ще у 15-річному віці  для шкільного ансамблю «Буковинка».

  Особливою любов’ю були Карпати. Десь там, у селі за Німчичем, коли місяць срібненькими ниточками своїх променів вже зв'язував на ніч вершечки гір, а в долині весело шумів на погоду сивий Черемош почув вперше легенду про червону руту від фольклориста Володимира Гнатюка. Зберігся  унікальний документ -  чернетка тексту пісні “Червона рута“ з таким текстом:

Ти не смійся хоч раз, не кажи, що забула,

А згадай про той час, як ти Мавкою була.

Що ночами в лісах ти чар-зілля шукала,

 Що з вітрами, як птах ти колись розмовляла.

Бачив я тебе в снах у дібровах зелених

 По яких же шляхах ти вернулась до мене?

Пісенна візитівка України - «Червона рута» - 13 вересня 1970 року її виконали на Театральній площі в Чернівцях  Олена Кузнєцова та Володимир Івасюк в програмі «Камертон доброго настрою» в ефірі українського телебачення.

Це був шалений успіх. Пісня дала назву першому українському музичному фільму, який знімав Роман Олексів в горах біля Яремче. Головні ролі виконували Софія Ротару та Василь Зінкевич,  багато пісень, написаних Івасюком звучали у фільмі вперше. Згодом на першому всесоюзному фестивалі «Пісня-71» «Червона рута» отримала перемогу. На фінальному концерті вона прозвучала у виконанні солістів ансамблю «Смерічка» Назарія Яремчука, Василя Зінкевича та Володимира Івасюка. Текст і ноти пісні були опубліковані в тижневику «Україна». А через рік, на фестивалі «Пісня-72»  та телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти»  перемогу отримала пісня «Водограй» та з нею Софія Ротару стала лауреаткою фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». В цей же час популярності набирає ще одна пісня композитора - «Балада про дві скрипки».   Блискавичний успіх!

Івасюк став першим композитором, який створив не одну, а десятки і десятки неймовірно любимих, співаних та популярних  українських пісень з  майстерно відшліфованою музикою та віршами.  На фоні радянської консервативної естради поява Івасюка стала справжнім вибухом – він запропонував нові ритми, нову гармонію з  новою енергією, новим радикалізмом, зовсім інакшим музичним полотном, іншим стилем, новим підходом. Був постійно в русі: писав пісні, вчився, робив аранжування, зустрічався із слухачами, був присутній на записах своїх пісень, виступав у радіо- і телепрограмах. (пісня Таня Петришина)

У тодішній пресі повідомлялося, як цікавилися люди творчістю молодого композитора з Буковини: «Пишут из Аральська, Новосибирска, Керчи, Уссурийска, Бийска, Омска, Владимира, Смоленска, Кзыл-Орды… Из городов и сел Московской области, Алтайського края, Узбекистана, Казахстана, Латвии, Коми АССР».   Така популярність не «засліпила» молодого композитора. Володимир Івасюк був надзвичайно скромним і тактовним у спілкуванні. Бо для нього основними були творчість і важка щоденна праця. Бо знав, з якого він коріння, і це завжди світилося в ньому. 

 Окрім музики захопленням Володимира Івасюка була фотографія. Пригадує Любомир Криса:

«Він дуже багато фотографував. У нас були змагання. Я вже у той час пробував колір робити. Треба було температурний режим витримувати дуже і дуже серйозно. Володя цим зацікавився і попросив: «Старий, навчи мене фотографії кольорові знімати». І я навчив. Одного разу десь ми були в Карпатах і посперечались, хто скільки фотографій зробить за ніч. Я сказав, що 10 і не більше, бо процес трудомісткий і більше йде в смітник, а він – 40 чи 50 сказав. Я відповів, що нереально. Я був певний, що виграю. На другий день мені дзвонить і просить прийти. Заходжу у кімнату, вся підлога застелена десятками кольорових фотографій. Половину я забракував, але він зробив і світлини були! Правда, підлога вся у чорних краплинах від хімікатів. Він був дуже завзятий, впертий, якщо брався за річ, то мусів викінчувати». У нього було бажання ще навчитись мистецтву підводної фотографії. 

Також відомий Івасюк як талановитий живописець з цікавою манерою малювання. Він малював портрети близьких людей, автопортрети, шаржі. Можна з упевненістю сказати, що тільки передчасна смерть не дозволила належним чином розвинутися і цій грані таланту Володимира Івасюка.  Згадує Галина Івасюк: «Мабуть, це можна назвати інвестицією в українську культуру. Ми, не потребуючи жодного відшкодування, залишили в тій хаті рояль Володі, скрипки, столик, за яким він працював, та інші меблі, всю шикарну батьківську бібліотеку. Брат добре малював, і у музеї є портрет тата та нашої з Володею молодшої сестри Оксани, акварельки, шаржі та карикатури його руки, нотні та текстові рукописи, студентський квиток, грамоти шкільних і студентських років, шкільні зошити та одяг. У тім числі – й пошматована у трамваї молодиками шкіряна куртка Володі. Наш тато для музею власноруч оформив по роках 11 альбомів із Володиними фотографіями, причому всі знімки з розпачі поклеїв намертво на ПВА, аби ніхто не поцупив». 

Не можна вважати Івасюка тільки музикантом, поетом або живописцем. Це була людина, що на диво сильно любила свою країну та її культуру. Своїми творами він відроджував у співвітчизників любов до української культури і протистояв радянській пропагандистській машині.

 З особливою любов'ю ставився Івасюк до подорожей  новими містами та місцями. Під час таких подорожей  композитор міг писати музику, розклавши партитури прямо на каменях. Музикант досконало знав історію, любив її та міг довго розповідати про життя і творчість видатних людей, які представляли той чи інший край. Це була щира любов та захоплення життям. 

Він дав добрий урок сучасникам, своїм ровесникам, як треба оберігати своє й не потрапляти під затуманення чужим – завжди стояв на тій позиції, що не варто рушати за тридев’ять земель, за далекі моря у пошуках чогось нового та оригінального, а шукати і знаходити тут, біля свого першоджерела, і, головне, бути гідним, вартим того джерела.

Своїм життям і творчістю Івасюк спростовував одну з основних тез радянської пропаганди - твердження про наявність «єдиного і великого радянського народу». Композитор возвеличував саме український народ як носія унікальної культурної спадщини, на диво милозвучної мови і багатого фольклору.

 Але за цей короткий час він виконав свою місію, використав талант і потенціал, зробивши українську пісню відомою на увесь світ. Феномен Володимира Івасюка у тому, що він залишив нам -- його пісні до сьогодні звучать, вони популярні, їх знають молоді сучасні виконавці та дають їм продовження у нових сучасних інтерпретаціях.

Василь Фольварочний  присвятив пам’яті митця вірш “Жайвір”, де автор каже:                                                           

                               Здається, ту твою найкращу пісню,

                               Яку ти відкладав все на опісля,

                               Вгадав й виспівує у небі жайвір,

                               Людські серця, так, як і ти, вражає.

 Сьогодні, в День народження Володимира Івасюка, всі українці  пережили ніч, яка могла зупинити історію. Історію України. Історію Європи. Російські війська атакували Запорізьку атомну станцію. Найбільшу у Європі. Вона одна могла бути як шість Чорнобилів. Російські танкісти знали, що вони обстрілюють. Прямою наводкою – по станції. Це терор небаченого рівня.

 Небезпека не минула, але ми молимося та працюємо, роблячи  на своїх місцях все, що можемо.

Наймирніший народ воює - захищаючи, працює - наближуючи перемогу, співає пісні Володимира Івасюка -  ідентифікуючись як Український Народ.

Мотиви козацької анімації Володимра Дахна.

До 24 лютого 2022 року слово патріот було досить популярним у загальному мовному вжитку українців. Ми часто чули його з екранів телевізора, читали на сторінках друкованої преси та  в різних інформаційних месенджерах. Стало модним називати себе патріотом власної країни, навіть до кінця не розуміючи семантики цього слова. Та хто ж такий патріот насправді, кого можна вважати справжнім патріотом?

 Я хочу назвати патріотом  Народного артиста України, Шевченківського лауреата Володимира Дахна, автора мультсерії "Як козаки...", який на  студії "Київнаукфільм" створив 53 анімаційних проєкти.

На мою думку, людині складно розуміти й пояснювати значення таких абстрактних понять як любов, дружба, відданість та патріотизм. Ми не можемо до нього доторкнутися, але можемо відчути всі ці якості в серці своєму. Вони взаємопов'язані, вони виховують нас, роблять нас свідомими  людьми.

 

Перш ніж знайти власне покликання, не один рік Володимир Дахно шукав себе: збирався лікувати людей, прикрашав їхні міста, прагнув чужих дітей зродити щасливими і лише потім зрозумів, що покликання його значно ширше – гуртувати, звеселяти, а головне, окрилювати народ. За кілька десятиліть активного розвитку національної анімації Володимир Дахно збагнув просту річ: у чому полягає дар режисера-аніматора?

В одному інтерв’ю майстер так визначався:

- У вмінні створити образ і побачити його в думці. Це так само, як архітектор, коли креслить план будинку, повинен чітко уявляти всю споруду. Можна бути талановитою людиною, але без особливого бачення мультфільму не створиш. Думка, передусім, повинна унаочнитися в уяві режисера, і тоді, якщо пощастить, вона оживе на екрані, стане зрозумілою глядачеві.

Як великий митець, Володимир Дахно мислив персонажами, які не просто оживають, а оживають і створюють навколо себе власну реальність. Звісно, траплялися винятки, ось візьміть фільм на “козацьку” тему – “Як козак щастя шукав” (1969):

- Це казка, яку ми написали разом з Михайлом  Татарським (український автор, майстер інтермедій для цирку, реприз для клоунів – Олега Попова, Юрія Нікуліна, “Карандаша”, а також сценаріїв мультфільмів для Творчого об'єднання художньої мультиплікації).  Тоді я збагнув, як важко писати казки. Справжня казка повинна бути цікавою, доброю і не без моралі. Цей фільм чомусь увесь час намагалися долучити до “козацької” серії – мабуть, через назву. А може, через те, що я люблю знімати історії про українських козаків". 

А чи не патриотичним є  виготовлення такого анімаційного українського контенту наприкінці 60-х минулого століття? Особисто для мене, патріотично!

 Патріотизм вимірюється любов'ю до батьківщини у найширшому її значенні - це не закінчується лише словами, спілкуванням українською мовою чи жовтоблакитним прапором, не закінчується  перерахуванням коштів на хорошу справу, а продовжується у створенні для юних сердець відповідного освітнього цікавого та зрозумілого продукту.

  А сьогодні, в перші дні березня 2022 року, коли ми згадуємо про художника-мультиплікатора Володимира Дахна,  патріот  - це людина, яка щирими діями, як  на війні, так і в тилу, доводить  свою любов до України. Це людина, яка береже свою культуру, захищає кордони держави в страшні часи військового вторгнення ворога, зберігає суверенітет своєї держави і такою людиною може стати/бути кожен.

 Ми вивчаємо, досліджуємо, творимо та перемагаємо!  Все це задля здорової незалежної і відомої у всьому світі держави.

 Патріоти в Україні були у всі часи її історії і будуть завжди. Вони обороняли  та обороняють свою землю, вони співали та співають українських пісень, виражають думки українського народу та закликають його в поезіях.

Сьогодні патріотизм набув дещо іншого значення. Він вже далеко не тільки у вічливому ставленні,у прибраному за собою смітті, у знаннях основних історичних державотворчих подіях. Він у  практичній допомозі військовим  в гарячих містах України, які боронять нашу незалежність -   він у багаточисельних волонтерських рухах, що допомагають як  на війні, так і в тилу   мирному населенню наших регіонів, він  у мітингах за свободу України в інших країнах світу, він у чітких діях наших партнерів за рубежом, які допомагають всім нам наближати Перемогу!

 Але, патріотизм  і в  прихистку знайомих та незнайомих українців зі сходу, півдня, півночі та центру держави у своїх домівках, у плетінні камуфляжних сіток в бібліотеці, у щоденних розмовах з їх дітками про нашу культуру та історію. Патріотизм у наближенні перемоги різними засобами.

Такі, здавалося б на перший погляд, прості речі, які роблять справжні громадяни своєї країни -   всі вони патріоти.

Отже, патріотизм - він в кожному з нас і саме від нас залежить, якою буде Україна в майбутньому!

Вимикайте світло, вішайте простирадло, будемо сьогодні мультики крутити.

В чому твій феномен, Українцю?

  Сьогодні, 28 лютого 2022 року о 16.00   готувались   до зустрічі із однодумцями  на імпрезі "Феномен Володимира Івасюка". 

Вкотре хотіли з колегами та друзями -  родиною,  культурними діячами, письменниками, працівниками установ культури, журналістами різних  часописів та інформаційних платформ,  митцями та шанувальниками творчості   вшанувати, згадати, проговорити, проспівати  мистецьке післяслово Володимира Івасюка.

 Готувались зацікавлювати маловідкритими фактами про любов до народної пісні, про неабиякий талант до рисування, про  любов до художньої фотографії, про  Івасюка-туриста,  Івасюка-студента, Івасюка- сина та брата. ГРОМАДЯНИНА та  ГЕРОЯ!

 Чи могли  таке передбачити, що в заплановану хвилину, ми будемо плести камуфляжні сітки, очищати бомбосховища, репостити колцентри для біженців та МОНІТОРИТИ!

Моніторити ... Київ, Харків, Одеса, Бердянськ, Суми... обстріли, ворожі колони, поранених мирних українців та Героїв Війни! 

Це справа, якою кожен займається у відносно спокійних та тихих регіонах України, яка вже п'яту добу веде запеклі бої із загарбниками - підступними злочинцями, що своїми діями зневілювали всі загальнолюдські та світові закони забезпечення  прав та основоположних свобод  вільної людини.

Ці дні неодмінно будуть вписані в українську історію. І зараз від багатьох залежить, як саме про них потім писатимуть. Українська історія твориться зараз. Зрештою, не лише українська.

 Вторгнення пов'язане з тривалою російсько-українською гібридною війною, яка почалася на початку 2014 року. Її підґрунтям є те, що Україна була наріжним каменем Радянського Союзу, доки не проголосувала переважною більшістю населення за незалежність на демократичному референдумі 1991 року. Позбувшись політичного тиску Радянського Союзу, більшість східноєвропейських держав здійснили прагнення своїх народів до європейської інтеграції і приєднались до Організація Північноатлантичного договору. 

Але, граючи на політичній нестабільності в Україні, Росія анексувала український півострів Крим і організувала сепаратистський заколот на сході України, засилаючи на Донбас свою агентуру, війська та зброю.  24 лютого 2022 року о 4 ранку, за кілька хвилин після оголошення війни пролунали вибухи в Києві, Харкові, Одесі та на Донбасі. Росія запустила крилаті та балістичні ракети по аеродромах, військових штабах і військових складах у Києві, Харкові та Дніпрі.

 Це реальність,  в якій ми  знаходимось – воюємо, живемо, боремось, допомагаємо армії та фронту!

   Зараз  займаємось на своїх місцях важливими справами! Потім, після перемоги, вже поспіваємо пісень, поговоримо про  творчість Івасюка та взагалі  - про мистецтво -  в колі культурних діячів, письменників, працівників установ культури, журналістів різних  часописів та інформаційних платформ,  митців та шанувальників. 

В мирній щасливій Україні! 

Все буде Україна!

Авансцена Лесь Курбас

 Завтра, 25 лютого 2022 року - 135 років від дня народження Леся Курбаса!