Лучано Паваротті. Я - легенда.

 До 85-річчя  митця

Лучано Паваротті  — італійський оперний співак (тенор). Один з найвидатніших оперних співаків XX століття.  

Лучано Паваротті народився 12 жовтня 1935 року у місті Модена на півночі Італії у небагатій родині Фернандо Паваротті  та Адель Вентурі. Батько майбутнього тенора був пекарем та співаком, мати — працювала на фабриці з виробництва сигар. Незважаючи на невеликі статки, Паваротті завжди згадував своє дитинство з великою ніжністю.

За словами Паваротті, його батько мав хороший тенор, однак через свою нервовість ніколи не розглядав можливості зробити кар'єру професійного співака. Друга світова війна змусила родину Паваротті виїхати з міста у 1943 році. Увесь наступний рік сім'я знімала невеличку кімнату на фермі за містом, де в юного Паваротті виник інтерес до рільництва.

Знайомство зі світом музики для Паваротті почалося із записів його батька, багато з яких були копіями популярних тенорів того часу Беньяміно Джиглі, Джованні Мартінеллі, Тіто Скіпа (італ. Tito Schipa) та Енріко Карузо. Приблизно у віці 9 років Паваротті почав співати у місцевому церковному хорі разом зі своїм батьком. Також в юні роки він брав кілька уроків співу у професора Бонді та його дружини, які  майже не вплинули на його манеру співу.

Великою пристрастю в дитинстві Паваротті був футбол. Після закінчення школи  майбутній співак дуже хотів зробити кар'єру професійного воротаря, але мати переконала його стати вчителем у народній школі. У подальшому Паваротті викладав два роки у початковій школі, проте любов до музики перемогла, і він вирішив співати професійно. Зваживши всі ризики такого рішення, Лучано домовився зі своїм батьком, що той підтримуватиме його матеріально і забезпечить житлом, але, якщо до 30-річного віку він не досягне жодного успіху, то повинен буде повернутися до заняття, яке приноситиме хоча б якийсь прибуток.

Лучано почав серйозно займатися співом 1954 р. у віці 19 років у класі Арріго Пола, відомого викладача і професійного тенора, який, зваживши на бідність родини Паваротті, погодився навчати молодого Лучано безкоштовно. Незадовго до початку занять Пола з'ясував, що його учень має абсолютний слух. Десь у той самий час Паваротті зустрічає Адуа Вероні , яка теж була оперною співачкою. Вони побралися 1961 року. Після того як Пола відбув до Японії на 2½ роки, Паваротті стає учнем Етторе Кампогалліані, який також навчав подругу дитинства, а тепер уже відому оперну співачку Міреллу Френі. Протягом усього цього часу Паваротті продовжує працювати неповний робочий день учителем, а згодом страховим агентом, щоб мати засоби до існування.

Шість років навчання не принесли нічого матеріального, окрім участі в кількох концертах у малих містах. Жоден з них не був оплачений. Коли на голосових зв'язках Лучано почало розвиватися потовщення, яке «загрожувало» його музичній кар’єрі, він вирішив припинити співати.

Паваротті почав свою кар'єру тенора з концертів у невеликих регіональних будинках опери. Його дебют відбувся у ролі Рудольфо в опері «Богема»  на сцені муніципального театру міста Реджіо Еміліа у квітні 1961 року. 23 лютого 1963 року він також дебютував у тій самій ролі на сцені Віденської державної опери. Протягом березня і квітня 1963 року Паваротті продовжував виступати у Відні в ролі Рудольфо, а також Дуки в опері «Ріголетто». Того ж року відбувся дебют Паваротті в Лондоні на сцені Королівської опери, де він замінив Жузеппе ді Стефано в ролі Рудольфо.

Незважаючи на відносний успіх, який Паваротті мав на початку своєї кар'єри, ранні ролі не принесли йому тієї зіркової слави, що супроводжувала його пізніше. У 1963 році він приєднався до Джоан Сутерленд , котра якраз шукала для свого турне по Австралії молодого тенора, вищого від неї ростом. Лучано Паваротті, маючи кремезну статуру і зріст вищий за 1,80, пасував їй ідеально. За два місяці вони виконали разом близько сорока різних партій. Пізніше Паваротті говорив, що техніка дихання, якої його навчила Сутерленд, дуже допомогла йому у його подальшій кар'єрі.

Американський дебют Паваротті відбувся в лютому 1965 року на сцені Оперного Театру Флориди  в опері «Лючія з Ламмермуру» Ґ. Доніцетті, де він співав разом з Джоан Сутерленд. Оскільки тенор призначений на цю роль захворів, Сутерленд рекомендувала молодого Паваротті, пояснюючи, що йому добре знайома ця партія.

 Міста і сцени: міланська  Ла Скала, Рим, Метрополітан Опера в Нью-Йорку, австрійський Зальцбург, столиця Китаю — Пекін, Генуя,Філадельфія, Німеччина/ Берлін…

 Опери та ролі: «Богема», «Капулетті та Монтеккі», «Дочка полку» Доніцетті, «Ломбарді в першому хрестовому поході», «Дон Себастьяно» Доніцетті, «Фаворитка» Доніцетті,  «Кавалер троянди», «Ідоменео», «Трубадур» та «Еліксир любові», «Бал-маскарад», «Аїд» «Луїза Міллер» «Андреа Шеньє»,  Джакомо Пучіні «Турандот», арії «Nessun Dorma»… та багато інших.

Так Паваротті виніс оперу на вулицю до людей. Він сольно виступив у лондонському Гайд-парку, де зібрав 150-тисячну аудиторію; у червні 1993 — у Центральному парку Нью-Йорка великого тенора зібралося послухати понад 500 тис. людей і ще більше, ніж мільйон глядачів дивилися цей концерт по телебаченню. У вересні того ж року відбувся відкритий концерт на Марсовому полі в Парижі, у присутності понад 300 тис. слухачів. За традицією, концерти трьох тенорів  - Пласідо Домінго, Хосе Каррераса і Лучано Паваротті,також відбулися і на наступних чемпіонатах світу з футболу у Лос-Анжелесі 1994 року, у Парижі — 1998 та Йокогамі — 2002.

Разом з популярністю у професійних колах шоу-бізнесу зростала слава Паваротті як «Короля змін». Будучи непостійною артистичною особою, Лучано Павротті міг скасувати свій виступ в останній момент, спричиняючи тим самим значні збитки концертним залам та будинкам опери. Прикладом може послужити співпраця Паваротті з Ліричною оперою Чикаго, що тривала понад 15 років. За 8 останніх років співак скасував 26 із 41 концерту, що були заплановані в Ліричній опері, однак після того як Паваротті скасував репетиції прем'єри сезону.

У 1998 році Паваротті нагороджено премією «Легенда Греммі», яку було видано лише 15 разів від часу її заснування (1990 р.), аж донині (2007 р.)

2001 року Центр Кенеді у Вашингтоні нагороджує Паваротті знаком пошани. У 2002-му співак припиняє 36-річну співпрацю зі своїм менеджером Гербертом Бресліном (англ. Herbert Breslin). У відповідь Бреслін у 2004-му році видає книгу «Король і я». У цій книзі Бреслін розкритикував акторські здібності Паваротті, а також повідомив світові сенсаційну новину: Паваротті не вміє читати ноти і заучувати партії з аркуша. 2005-го в інтерв'ю Джеремі Паксману із BBC, співак спростував те, що не вміє читати ноти, однак визнав, що має деякі труднощі з розучуванням оркестрових партій.

2004-го у віці 69 років, після майже 40 років на сцені, Паваротті вирушає у свій прощальний тур по 40 містах світу. В рамках цього туру тенор відвідав Україну.

2006 року, під час церемонії відкриття Зимових Олімпійських ігор в італійському Турині, Лучано Паваротті востаннє виходить на сцену і дарує слухачам свою «Nessun Dorma».

1977 року Паваротті з'являється у прямих телевізійних трансляціях з Метрополітен Опера, в ролі Рудольфо із «Богеми», чим приносить безпрецедентну популярність телевізійним трансляціям опери. У 1978 році Лінкольн Центр у Нью-Йорку  транслює його сольні виступи. З 1978 по 2004 таких трансляцій було записано понад 20, більшість з яких доступна на DVD.

Щорічно Лучано Паваротті проводив у своєму рідному місті Модена благодійні концерти «Паваротті і друзі», запрошуючи співаків різних жанрів. Гроші від цих концертів перераховувалися у фонди допомоги дітям війни та жертвам серед мирного населення після воєн у Боснії, Гватемалі, Косово та Іраку. Після війни у Боснії маестро заснував та фінансував будівництво «Музичного центру Паваротті» в Мостарі, щоб надати боснійським артистам можливість розвивати свою майстерність. За ці заслуги чільники міста Сараєво нагородили його у 2006 році титулом почесного громадянина міста.

Після руйнівного землетрусу у Спітаку (Вірменія) 1988 року, що забрав життя понад 25 тис. людей, Паваротті, як і багато інших західних виконавців, провів благодійний концерт, кошти від якого були перераховані жертвам землетрусу.

Маестро був близьким другом принцеси Діани Уельської. Вони разом збирали пожертви для постраждалих від протипіхотних мін. Лучано був запрошений на її похорон, однак він відмовився співати через «клубок у горлі».

1998 року Паваротті був оголошений Послом Миру від ООН і використовував своє ім'я та популярність, щоб привернути увагу суспільства до таких глобальних проблем як: погіршення екології, голод, бідність, ВІЛ/СНІД, порушення прав дітей, дитяча й материнська смертність. Своїми благодійними концертами Паваротті зібрав понад 1,5 млн американських доларів. Це найбільша кількість пожертв за всіх часів, зібрана однією людиною. За це 2001 року Управління Верховного комісара ООН з питань біженців нагороджує Паваротті Медаллю Нансена.

За свою співпрацю із Червоним хрестом Паваротті був нагороджений премією за заслуги перед людством.

Ім'ям співака названо астероїд.

13-го квітня 2005 року у Києві відбувся концерт Паваротті в палаці «Україна». З огляду на свій стан здоров'я Паваротті співав сидячи. Маестро виконав партії з опер, неаполітанські пісні і твори зі свого «золотого» репертуару, зокрема легендарну «Granada» й «O'sole mio». Останній твір маестро присвятив українській публіці. Партнеркою тенора виступила молода співачка, його землячка з Модени, Кармелла Реміджіо. А за диригентським пультом Симфонічного оркестру Національної філармонії стояв Леон Магієра. Він же акомпанував Паваротті на роялі під час концерту. Фінал концерту італійський тенор розділив з українським тенором номер один Володимиром Гришком. На біс вони виконали «Заздоровницю» з опери «Травіата». Причому Паваротті не лише співав, а й диригував залою.

До 175-річчя українського художника Юстина Пігуляка

 

В червні 2020 року виповнилось 175 років від дня народження видатного українського живописця та портретиста, громадського діяча Юстина Пігуляка.

Народився 2 червня 1845 року в селі Мамаївці в родині сільського диякона. Був здібним учнем. За порадою вчителя батько віддав його на навчання до Чернівецької гімназії, де хлопець проявив великий талант до малювання. Тож далі шлях повів Юстина до Віденської художньої академії. Його дипломна робота — копія «Трьох грацій» Рубенса — дістала найвищу оцінку віденських мистецтвознавців, які твердили, що технічним виконанням вона мало чим поступається оригіналу.

 

1874-го року Пігуляк повернувся до Чернівців, де почав вчителювати у Державній реальній школі (нім. K. k. Realschule in Czernowitz) — нині Чернівецька ЗОШ № 2. Тут він пропрацював вчителем малювання аж до виходу на пенсію в 1906 році. Його учні згадували, що вчитель ставився до них з особливою теплотою і навіть на уроках розмовляв з ними українською мовою.

 

Крім занять живописом Юстин Пігуляк багато уваги приділяв громадській діяльності. Разом з братом Єротеєм Пігуляком був активним учасником «Руської бесіди», тривалий час був її казначеєм. Крім того, Юстин співав в хорі місцевого українського музичного товариства.

 

Майже 15 років з родиною художника на вул. Новий світ (сьогодні вул. Т.Шевченка) проживала Ольга Кобилянська, була завжди бажаною гостею в його садибі. Вона дружила з доньками художника, добрими співачками і піаністками. Тут письменниця почерпнула матеріал для своєї повісті «За ситуаціями». В образі батька головної героїні твору — піаністки Аглаї — ми впізнаємо Ю. Пігуляка.

 

Юстин Пігуляк був одним з співорганізаторів та учасників Буковинського віче, й руху за возз'єднання Північної Буковини з самостійною Україною.

 

Румунська окупація всієї Буковини (1918), переслідування окупаційним режимом друзів та рідного брата — все це підкосило вже літнього й хворого митця. 2 червня 1919 року Юстин Пігуляк відійшов у вічність.

 

Творчість

Заробітна плата, яку одержував Юстин Пігуляк у школі, була недостатня для утримання багатодітної родини. Тому майже весь позаурочний час віддав він портретуванню.

 

Його знали як майстра реалістичного портрета не тільки на Батьківщині, а й поза її межами — в Австрії, Угорщині, Румунії, Польщі, Канаді тощо. Художникові доводилося писати переважно портрети багатих іноземців, та не оминав і своїх земляків, відомих українських діячів. Портретованим притаманна глибока внутрішня зосередженість, хоча митець був досить стриманий у відтворенні емоційних відтінків, настроїв.

 

Особливо цінним є портрет Ольги Кобилянської. На бажання самої письменниці митець зобразив її у домашній обстановці. Обіч неї столик з квітами і книгою. До блузки на грудях пришпилена маленька китиця польових квітів — романців.

 

Твори митця тісно пов'язані з народним мистецтвом. У багатьох своїх творах Юстин Пігуляк зображує представників буковинського села. У творах, виконаних за мотивами поезій Шевченка, Пігуляк відтворює важку долю української жінки.

 

1913-го року Юстин Пігуляк відправив багато творів на Всеукраїнську художню виставку до Києва, але дорогою вони безслідно щезли. Частина картин, що демонструвались в приміщенні Народного дому, зникли в 1940 році. Величезну кількість робіт художника втрачено під час румунської окупації у Другій світовій війні. Зниклі полотна досі не віднайдено.

Був першим вчителем уславленого буковинського художника Миколи Івасюка (1865-1937).

 

Пігуляк працював переважно у жанрі портрета, рідше – побутової картини та пейзажу. Митець розробляв шевченківську тематику: «Наймичка», «Ой, одна я, одна», «Нащо мені чорні брови». У портреті Ю. Пігуляк дотримувався настанов академічного живопису. Його творам властиві певна статичність і прагнення до якомога правдивішого відтворення суттєвих рис зображуваної людини. Пігуляк першим з буковинських художників звернувся до створення галереї образів видатних діячів національної культури, написавши портрети Юрія  Федьковича (1886) та Ольги Кобилянської (1916). Ретельне виписування аксесуарів та антуражу, притаманне творчій манері Ю. Пігуляка, свідчить про певний вплив на художника традицій старого українського портрета.

 

Цікава історія пов’язана з картиною «Любов і вірність» до її надходження у музейну збірку. Картина довгі роки зберігалася в родині доньки художника Ірини Орелецької. Згодом твір був подарований Ростиславу Пилипчуку – тодішньому (1960-і роки ) студенту Чернівецького державного університету, який згодом працював ректором Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Від нього у 1996 році картина потрапила до Чернівецького художнього музею. У картині-портреті поряд із настановами академічного живопису – уваги до деталей, умовним стилізованим тлом, простежуються прояви самодіяльного мистецтва, що позначилося у певному порушенні анатомічних пропорцій, ретельності в зображенні деталей.

Із Днем художника!

 

  Чи  можете ви зізнатися іншим і, головне, самому собі, що ваша таємна дитяча мрія полягала саме в тому, щоб стати художником, малювати картини, відображати реальність в малюнках і створювати свої власні світи? Ви ставите питанням, як стати художником і втілити свої мрії в реальність? Вважається, що художники — це вільні люди, які слідують за покликом серця і привносять в навколишній світ частинку власного світу. Художник повинен володіти двома незамінними якостями: він повинен хотіти творити і долучати людей до прекрасного.

Художником можна бути в різних областях і напрямках — все залежить від ваших прагнень і бажань.

Звучить заманливо, чи не так? Ще сто років тому не існувало такого розмаїття напрямів у художньому мистецтві. Сьогодні кожен може спробувати себе в ньому, навіть не маючи особливого досвіду.

  

Художник - професія, що з'явилися ще в кам'яному столітті. Під час пізнього палеоліту люди створювали зображення на каменях і скелях. Саме в цей час і з'явилися перші художники. Стародавні художники малювали за допомогою деревного вугілля. Серед зображень того періоду найбільш часто малювали моменти полювання на диких тварин. Підтвердження того - безліч наскальних малюнків, які знаходили вчені в різноманітних місцях нашої планети. З появою цивілізацій художники - живописці своїми малюнками почали розписувати дому та усипальниці величних правителів.

Удосконалення живопису тісно пов'язане з винаходом фарб. Перші фарби були створені в стародавньому Єгипті, приблизно в 3000-му році до нашої ери, на основі змішування кристалів натрію, малахіту, заліза міді і кальцію. У зв'язку з цим найбільший розвиток художнє мистецтво отримало в Єгипті, художники там готувалися в спеціалізованих навчальних закладах. У період правління фараонів, при кожному царственном будинку були свої діячі художнього мистецтва. У стародавньому Єгипті художні зображення служили прикрасою в знатних будинках і гробницях і присвячувалися релігійним темам, правителям і божествам. Поступово з розвитком життя паралельний розвиток отримувало та образотворче мистецтво. З наведеного вище матеріалу, можна зробити висновок, що художник - професія дуже давня, існуюча вже протягом багатьох тисячоліть. У наш час дана професія являє собою одну з найбільш привабливих і захоплюючих.

Художник - це творча особистість, що займається образотворчим і необразотворчим мистецтвом. Художниками є талановиті люди, які вміють створювати щось нове або перевтілювати старе. Основною якістю художника є вміння малювати на полотні або інших об'єктах. Зараз, для того щоб навчитися художній майстерності, необхідно закінчити художню школу або художні курси. Художник - професія досить затребувана, і багато людей не відмовилися б навчитися такому приголомшливому майстерності. Існує безліч різновидів даної професії, найбільш затребуваності серед них: художник-дизайнер, художник-модельєр і художник по костюму.

 

Хтось колись сказав: усі проекти світового розвитку закладені у мистецтві. Немає інших шляхів, аніж ті, що вже описані митцями. Мистецтво має якусь пророчу силу. Художник часто здатен щось відчути і спрогнозувати, показати якийсь шлях, який здається спочатку парадоксальним і незрозумілим, але проходить час – і стає очевидним.

Гуманітарії нині називають мистецтво сферою культурної антропології. Адже усе, що є в людині, є і в мистецтві. Мистецтво – лише людська діяльність. І навіть якщо воно жорстоке, це теж людська жорстокість.

Існують книжки, які прочитали, може, дві-три людини у світі. Але саме їхнє існування для людства – неймовірно важливе. Те ж саме вірно для всього мистецтва. Якщо його немає, ми просто перестаємо існувати – ми вже не країна, не культура, не люди.

"Думки вголос!"

Лілія Холоменюк - артистка Чернівецької обласної філармонії ім. Дмитра Гнатюка, багаторічна творча партнерка відділу мистецтв у переддень Всеукраїнського дня бібліотек про спільні проєкти та значення книги в своїму житті.

Мистецтвом сповнене життя. До Дня художника, до ювілею Тетяни Дугаєвої.

 

Образотворче мистецтво є однією з найдосконаліших форм діяльності, оскільки в художній палітрі кристалізується внутрішній світ людини, звучать кольори глибоких почуттів. Ваші роботи будять прагнення до прекрасного, спонукають замислитися над суттю буття.

Вишуканий живопис, віртуозна графіка, майстерна пластика - невід’ємна частина національної культури, джерело духовного розвитку і задоволення естетичних потреб українського суспільства. Творчі досягнення художників свідчать про потужний потенціал народу, сприяють створенню позитивного іміджу України у світі.

Українським майстрам пензля і різця належать твори, які стали частиною золотого фонду світового образотворчого мистецтва.

Дбайливо зберігаючи і розвиваючи традиції самобутньої національної художньої школи, ви стверджуєте вічні загальнолюдські цінності, приносите людям радість спілкування з прекрасним. 

Тож з святом вас!

https://www.slideshare.net/LubaShylyuk/ss-235343742

Бібліотека ювілейна

 Головним закладом у сфері інформаційного обслуговування буковинців  є Чернівецька обласна універсальна наукова   бібліотека ім. М. Івасюка.

 А ще, безсумнівно, обласна бібліотека – один з провідних інформаційно-ресурсних та культурних центрів області, регіональний науково-методичний та консультаційний центр для бібліотек області, центральне обласне книгосховище, обласний депозитарій краєзнавчої літератури, осередок краєзнавчої бібліографії та  літератури з питань культури та мистецтва.

 Документально-інформаційні ресурси  всієї бібліотеки нараховують 600 тис. друкованих одиниць, з них – 26 тис. примірників рідкісних та цінних видань, понад 300 назв сучасних періодичних видань, краєзнавчі матеріали, приватні колекції, книги з автографами, подарункові видання.

Щорічно бібліотеку відвідує 35 тис. користувачів. До послуг користувачів – 5 читальних залів, традиційні та електронні каталоги, доступ до офіційних та повнотекстових баз даних, безкоштовний доступ до Інтернету, віртуальна довідка,  електронні видання, цікаві зустрічі, прем’єри та презентації книг, перегляди експозицій, участь у роботі клубів за інтересами.
З 1998 року бібліотека носить ім’я відомого буковинського письменника Михайла  Івасюка, а у вересні 2020 року обласна бібліотека зустріла свій 80-річний ювілей.

  Поговоримо про фонди  відділу мистецтв.

У книжковому, нотному  та довідковому фондах кожен охочий віднайде власне зацікавлення;  фонд періодичних видань, в якому відображені всі галузі культури, дає фахові відповіді  читацьким запитам; до послуг відвідувачів - збережена  та діюча фонотека, що налічує понад 3000 примірників. Багатий фонд забезпечує новий потік відвідувачів різних читацьких груп, серед яких видатні митці, письменники, музиканти, художники, педагоги, викладачі,  учнівська та студентська молодь.Нотна колекція фонду відділу мистецтв - наша гордість -  сягає 45 тис. примірників. Вміщує партитури, клавіри, вибрані нотні видання провідних зарубіжних, та вітчизнянних композиторів для різних інструментів,солістів, а також вокальних, хорових, ансамблевих та оркестрових колективів. 

Для шанувальників та науковців в галузі історії звукових носіїв інформації пропонуємо унікальну підбірку вінілових пластинок - понад 3000 примірників - із записами визначних колективів, виконавців, диригентів та особливим класичним, джазовим, роковим репертуаром (кінця ХХст) та  високоякісним інструментальним та вокальним звучаням.

Ми пишаємось своїми партнерами:  Чернівецький академічний музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської; Чернівецька обласна філармонія ім. Дмитра Гнатюка;  обласні музеї; інформаційна підтримка проектів «Твоя країна», «Молоді імена» «TEEN ART»; приватна школа Валентина Клименка,   Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В.Шкрібляка, студентська співпраця -  філософсько-теологічний факультет -  кафедра культурології, інженерно-технічний факультет, філологічний факультет - кафедра видавничої справи та редагування,  кафедра української  літератури, педагогічний факультет – кафедра музики та ін.. ЧНУ ім. Ю.Федьковича.   мистецькі, музичні, театральні студії;  мистецькі учбові заклади, громадські  об’єднання та організації ін.

  

Вітання та вдячність від читачів бібліотеки та багаторічних партнерів з надуспішною історією співпраці приємні та мотивуючі. Ми працюємо з вами і для вас, шановні краяни. Чернівецькій універсальній обласній науковій бібліотеці ім М. Івасюка - 80! Ми є флагманом інформаційної бібліотечної послуги, ми змінюємось, вдосконалюємось та розвиваємось завжди! Тож разом і тільки вперед!

https://www.youtube.com/watch?v=d-_F4Di_TBw&t=65s&ab_channel=LubaShylyuk

«Музичні сторінки України», Ч ІІ

  

Денис Володимирович Січинський — видатний український композитор і хоровий диригент, перший професор музики у Королівстві Галичини та Володимирії, музично-громадський діяч, педагог. Автор музики до пісні-маршу «Не пора». Одного з найпопулярніших українських гімнів початку XX століття на слова Івана Франка.

Народився 2 жовтня 1865 року в с. Клювинці (Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, тепер Гусятинський район, Тернопільська область, Україна). Основи музичних знань Денис Січинський здобув у Тернопільській класичній гімназії, після закінчення якої  у 1888 році  вступив до правового та теологічного факультету Львівського університету, але музичну освіту завершив у Львівській консерваторії (1892).

Після завершення студій переїхав до Коломиї, де заснував чоловічий вокальний квартет. Потім працював учителем гри на фортепіано, диригентом хорів у Бережанах та інших містах Західної України, також Станіславі, Перемишлі (диригент у 1895—1896).  Ще — капельмейстером оркестру при сирітському притулку в Дрогобичі  як організатор і диригент хорів співацького товариства «Боян» (засноване 1891 р.).

Денис Січинський був надзвичайно талановитим, став першим композитором у Галичині, однак «жити з музики» було не легко, тому його життя було досить важким. Рано втратив батьків та мав розрахунок тільки на власні сили. Позбавлений засобів для існування, Денис Січинський змушений був братися до будь-якої роботи — переписувати ноти, аранжувати популярні твори, керувати хором, військовим оркестром, давати уроки, лекції, працювати рахівником, бухгалтером, капельмейстером у сирітському притулку. Працював у Львові. Саме львівському «Боянові» композитор присвятив свої два великих твори: в'язанку народних пісень «Було не рубати зеленого дуба» і кантату «Дніпро реве». 1894-го Денис Січинський брав участь у створенні у Львові комітету для збирання й публікації українських народних пісень.

1902 року заснував у Станіславі першу музичну школу, організовував сільські хори. Один з ініціаторів Союзу Співочих і Музичних Товариств Галичини (1903).

Помер Денис Січинський від зараження крові (сепсису) 26 травня 1909. Похований у меморіальному сквері Івано-Франківська. Лише після смерті композитора громадськість усвідомила, якої втрати зазнала.

 Пам’ять композитора вшановують у різні часи. 1956 року була видана перша музикознавча праця про життєвий і творчий шлях композитора доктором мистецтвознавства Стефанією Павлишин.

На честь композитора Дениса Січинського названа вулиця в Івано-Франківську, в Тернополі та в інших містах України.

До 100-літнього ювілею Січинського завдяки ініціативі Андрія Ставничого та за підтримки дирекції, Станіславському музичному училищу було присвоєно ім'я Дениса Січинського. Це — один із провідних навчальних закладів України, потужний осередок культури та мистецтва Прикарпаття, що виховує справжніх фахівців, яскраві творчі особистості, національно-свідомих громадян — патріотів своєї держави.

До 125-річного ювілею Дениса Січинського було підготовлено розлогу програму з творів композитора. Відбулася науково-теоретична конференція, на якій виступили викладачі Львівської консерваторії професори Стефанія Павлишин, Марія Бойко, доценти Любомира Яросевич, Юрій Ясіновський та викладачі Івано-Франківського музичного училища.

У жовтні 2015 року музична громадськість Івано-Франківська і України, музичне училище, що назване ім'ям Дениса Січинського, відзначили 150-річний ювілей композитора. Проведено ювілейну академію в Івано-Франківській обласній філармонії, відбулися концерти, де звучали твори композитора, вшанування, пам'ятні урочистості. У рамках святкування 150-ліття маестро відбулося вручення премії імені Дениса Січинського, яку цього року отримав хор «Галицькі передзвони».

Творчість: Солоспіви: «Сон» (слова Г. Гейне в перекладі А. Кримського), «Я тебе люблю» (слова Володимира Жуковецького), «Із сліз моїх» (слова Г. Гейне в перекладі А. Кримського), «Дума про Нечая» (Слова народні); «Кілько дум то переснилось» (Слова У. Кравченка); «Пісне моя» (Слова І. Франка); «Із сліз моїх» (Слова Г. Гейне, переклад А. Кримського); «Не співайте мені тої пісні» (Слова Лесі Українки) та інш.

Опери: «Роксоляна» — історична опера (1908). Кантати: «Дніпро реве» (1892), «Кантата». Його преосвященству Єпископу Станіславському о. Др. Григорію Хомишину, «Лічу в неволі» (1902, слова Тараса Шевченка), «Минули літа молодії» — 30 березня 1907 композитор створив хоровий твір на слова Тараса Шевченка.

Солоспіви: Хори на слова Тараса Шевченка, Івана Франка та ін.

«Не пора» (Слова І. Франка); «Чом, чом, земле моя» (Слова В. Лебедєвої); «Непереглядною юрбою» (Слова І. Франка); «Січ в поході» (Слова В. Лебедєвої) та інш.

Духовні твори. Збірка обробок народних пісень. Пісні для дітей. Фортепіанні мініатюри.

З нагоди  Міжнародного дня музики відділ мистецтв  експонує книжкову розкладку «Музичні сторінки України», на якій представлені друковані джерела про  творчу спадщину українського композитора  Дениса Січинського до його 155-річчя від дня народження та діяльність українського кобзаря, диригента, педагога Дмитра Андрусенка  до 125-річчя від дня народження.

В експозиції представлено періодичний часопис «Бандура», що виходить друком в Нью-Йорку (США) за сприяння Школи кобзарського мистецтва Америки.