Остап Лисенко - сповідь біографа.

12 липня 2020 року виповнюється 135-років від дня народження українського музикознавця, педагога, сина Миколи Віталійовича Лисенка - Остапа Миколайовича.

Цікавим фактом є те, що Старицькі й Лисенки поріднилися наприкінці 30-х років ХІХ  століття, коли Петро Іванович Старицький одружився з Настасією Захарівною Лисенко. 3 (14) грудня у них народився первісток – Михайло, майбутній письменник, театральний і громадський діяч.

 Петро Іванович був офіцером, та через хворобу серця у чині ротмістра вийшов у відставку і помер, коли хлопчику виповнилося п’ять років. Настася Захарівна теж померла молодою, тому Михайло Петрович виховувався в родині Лисенків: діда – Захарія Йосиповича, дядька – Олександра Захаровича і опікуна – Віталія Романовича, батька українського композитора Миколи Лисенка. Так, побратавшись ще у дитинстві, Михайло Петрович Старицький і Микола Віталійович Лисенко майже все життя пройшли поруч. Разом вчилися у Київському університеті св. Володимира, збирали по селах і записували народні пісні, доповнювали один одного у творчості.

Вдруге роди Лисенків і Старицьких поріднилися, коли Михайло

Петрович узяв дружиною Софію Віталіївну Лисенко, рідну сестру Миколи

Віталійовича.

Відомих українських культурних діячів М. Лисенка і М. Старицького

об’єднували не лише родинні стосунки, а й спільний інтерес до виховання

дітей.

У родині Старицьких – Лисенків створювалися умови, які сприяли

повноцінному духовному розвитку особистості, формуванню різнобічних

художніх, естетичних смаків та інтересів, правильному розумінню

прекрасного, вихованню бажання бути не просто споживачем, а людиною

активної творчої позиції.

Батьки постійно залучали дітей до літератури, музики, образотворчого мистецтва, надбань народної творчості, здобутків української та зарубіжної культури.

Естетичне виховання дітей базувалося на: цілеспрямованій системі розвитку позитивних емоцій, почуттів; здатності сприймати та оцінювати прекрасне в житті, людині, природі, праці, мистецтві; жити і працювати за законами краси.

В арсеналі родинної педагогіки Старицьких – Лисенків використовувалися найрізноманітніші шляхи розвитку емоційноестетичної сфери особистості дитини, які формували в юного покоління відповідні уявлення та установки. Естетика повсякденного сімейного життя виступала одним із важливих засобів виховання. Вона включала такі поняття, як естетика зовнішнього вигляду, естетика взаємин між членами сім’ї, естетика поведінки тощо. Тому батьки привчали дітей до порядку: щоб діти були завжди охайними, щоб у їхніх кімнатах було прибрано, щоб у зазначений час вся родина збиралася у їдальні тощо.

Молоде покоління успадкувало від батьків багато талантів, а ті, у свою чергу, зуміли вчасно їх помітити, розвивали і створювали атмосферу до їх проявів. Усі діти Старицьких – Лисенків були музично обдарованими і займалися музикою.

Марію і Людмилу Старицьких музиці (грі на фортепіано) навчав Микола Віталійович. В атмосфері музики виховувалися і діти Лисенків. Своїм дітям, а їх у сім’ї тоді було четверо, мати (Ольга Антонівна Липська) часто грала улюблені п’єси Чайковського, Шумана і, звичайно, твори Миколи Лисенка.

Остап Лисенко (старший син Миколи Віталійовича) почав учитися грати

на фортепіано, коли йому виповнилося 6 років: «Щоразу, коли і тепер мої

пальці торкаються клавішів і виникають перші звуки, мене на якусь мить

охоплює почуття подиву і щастя, яке я відчув багато років тому, вперше сівши за батьків рояль».  Можливо, малий Остап відчував особливу енергетику від інструменту, адже за цим роялем його батьком створювалися твори світового значення (опери «Різдвяна Ніч», «Тарас Бульба», «Енеїда», безліч романсів, рапсодій і сюїт), на ньому грали М. Коцюбинський, І. Франко, М. Римський-Корсаков, П. Чайковський.

Відчуття подиву та щастя, що охопило хлопчика тієї миті, він проніс через

усе життя. Згодом, вже будучи підлітком, він іноді годинами, за відсутності Миколи Віталійовича, сідав за піаніно та імпровізував на мотиви народних пісень.

Найулюбленішою розвагою були родинні концерти, на яких презентував свої твори М. Лисенко. «Вечорами завжди грав нам свої нові твори. Ми, звичайно, слухали з захопленням, але все ж іноді, «дерзали» робити свої зауваження, Микола Віталійович ніколи не сердився, навпаки, коли наші зауваження були слушні, погоджувався». Брат композитора, Андрій Віталійович Лисенко, добре грав на скрипці, тому часто виступав дуетом із Миколою Віталійовичем. Вони виконували твори Шумана, Бетховена.

Діти Миколи Лисенка отримали вищу музичну освіту і все життя професійно були пов’язані з музикою. Син Остап – музикознавець,  очолював Київську консерваторію у нелегкі роки Другої світової війни. Дочка Катерина була піаністкою, а Галина співачкою з прекрасним голосом, Мар’яна – піаністкою та викладачем музики, Тарас грав на багатьох інструментах, працював у нотному відділі бібліотеки Всеукраїнської Академії наук.

У родині Старицьких – Лисенків шанували театр: батьки і діти не

пропускали жодної прем’єри. У пору реакції М. Старицький свідомо обрав

театр ареною своєї громадсько-культурної діяльності, очоливши трупу,

зміцнив її організаційно, створив новий хор і оркестр, обновив декорації,

костюми та реквізит, а також подбав про розширення репертуару. Окрім

творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, П. ГулакаАртемовського та інших, поставив і власні п’єси – «Чорноморці», «Як

ковбаса та чарка, то минеться сварка», «За двома зайцями», «Не судилося»,

«Утоплена». Трупа Старицького – це самобутня держава, в якій підтримувався національний дух, звучала українська мова, панував український патріотизм, а сама акторська діяльність перетворилася на громадську роботу. Мало не щодня діти бачили корифеїв українського театру, захоплювалися їх творчістю, переймалися їхніми радощами і болями, успіхами і невдачами.

Театральна атмосфера, що панувала в домі Старицьких мала неабияке значення у вихованні дітей і вирішила їх подальшу долю. Старша донька Марія Михайлівна (1865–1930) змалку виявляла талант драматичної актриси. Згодом С. Русова про неї розповідала: «Маня любила збирати коло себе дітей і оповідати їм про українські казки, та такі страшні, що діти аж очі витріщали. Ми їй забороняли лякати дітей, але розказуючи вона захоплювалася, і страшні примари мимоволі виростали у її творчій фантазії». Поява в Києві театральної трупи Марка Кропивницького, Миколи Садовського і Марії Заньковецької, їхні вистави в театрі Бергоньє, продаж М. Старицьким маєтку на Поділлі і вкладання капіталу в оснащення трупи корифеїв, гастролі Марії і Людмили разом із трупою батька у 80-х роках – усе це справило враження на юну Марію.

У двадцятих роках Марія виступала на сцені Першого українського державного драмтеатру і водночас продовжувала викладати у Вищому музично-драматичному інституті ім. Лисенка. Їй було присвоєно звання

заслуженого професора і заслуженої артистки України.Значну увагу батьки приділяли формуванню в дітей здатності до творчого самовиявлення, що забезпечувало розвиток і вдосконалення мистецьких здібностей. Найулюбленішими розвагами для дітей були домашні вистави. «Микола Віталійович розумів чи відчував ту просту, але глибоку педагогічну істину, що все те, що сприймається дітьми з подихом радості, міцно опановує їх душу». До вистав старанно готувалися: роздавалися ролі, вивчалися тексти, проводилися репетиції, власними руками виготовлялися декорації тощо. Крім власних дітей, у виставах брали участь і діти з інших відомих українських родин (В. Доманицький, Леся Українка). «...На Новий 1884 рік, який, за

родинною традицією, зустрічали в господі Лисенків, ставили віршову містерію, написану Людмилою Старицькою».

Твір був визнаний батьками змістовним і гарним. М. Лисенко написав до нього музику, що складалася з 5-ти номерів – увертюри, 3-х хорів і мелодекламації. Завданням батьків було не перетворення дітей в акторів, а використання засобів театральновиконавського мистецтва для формування розвинутої, гармонійної, творчої особистості.

Відомі дитячі опери М. Лисенка «Коза-Дереза», «Пан Коцький» та «Зима і Весна», написані на слова Дніпрової Чайки, вперше були виставлені аматорськими силами також на домашній сцені. На думку О. Пчілки, хоча п’єси й були казкового змісту, однак вони виховували дітей українцями. Зазначимо, що тут важливим чинником була спільна робота дорослих та учасників театральної самодіяльності. Микола Віталійович, не шкодуючи власного часу, з особливою любов’ю ставився до постановки цих опер. Він брав участь у репетиціях і, як завжди на таких концертах, виконував роль диригента й акомпаніатора. До кожної вистави діти готувалися майже місяць. В організаційній справі багато допомагала Леся Українка, яка виконувала і роль режисера.

Остапові Лисенкові виповнилося на той момент усього п’ять років, а спогад про постановку «Кози-Дерези» зберігся в його пам’яті в усій рельєфності: «Леся разом з моєю матір’ю розучувала з нами наші ролі, допомагала шити звірячі убрання, а на самих спектаклях була і режисером і балетмейстером.

Клопітна то була справа, де всі дійові особи були ми, діти».

Особливим даром Лесі Українки було вміння входити в інтереси дитячого

колективу, згуртовувати їх та спрямовувати діяльність на досягнення поставленої мети. За спогадами Галини Лисенко, «щодня ж Леся приходила муштрувати нас, приміряти костюми, повторювати по десять раз найтрудніші сцени, що нам дуже не хотілося. Особливо ж нам  набридало повторювати рухи, а саме за цим Леся дуже слідкувала. Бувало, що нам уривався терпець, і ми втікали, куди попало. Та невблаганний режисер ловив нас, виволікав з-під канапи або з-під якоїсь шафи і становив кожного на своє місце». Вистави мали успіх, і їх почали ставити деякі просвітні організації (особливо «Козу-Дерезу»).

Таким чином, одним із найефективніших педагогічних засобів формування ціннісних орієнтацій дітей у родині Старицьких – Лисенків був домашній театр, що мав силу емоційно-почуттєвого та ідейнохудожнього впливу. Це створення умовної реальності, в якій діти вчилися визначати і реалізовувати свої потреби, інтереси, формували ідеал, розвивали емоції та почуття тощо.

Для того, щоб діти краще опанували мистецтво слова, батьки залучали їх до літературної творчості.

За ініціативи Ольги Антонівни Лисенко та підтримки Михайла Петровича Старицького у родині усталилася звичка читати гуртом якунебудь цікаву книжку. Хтось із присутніх читав уголос, а всі інші слухали, виконуючи якусь ручну роботу: шитво, вишивання, замальовування тощо.

Після того, як твір був прочитаний, між присутніми починалася дискусія.

Обговорювалися найцікавіші моменти книжки, характери героїв і навіть

мова автора. Таким чином, уміло підібране, тактовно коментоване колективне читання будило у дітей прагнення до кращого, плекало любов

до рідного слова, закладало основи розуміння своїх обов’язків перед суспільством.

У будинку Лисенків влаштовувалися шевченківські вечори, головним організатором яких був Микола Віталійович. Він розучував сольні й хорові номери, навчав дітей декламувати вірші Шевченка, клопотався доповіддю про життя і творчість поета. Ці вечори захоплювали молоде покоління, виховуючи у них любов до української літератури, до народу. Пізніше такі вечори будуть влаштовуватися в Українському клубі, створеному українським громадянством восени 1908 року, до справ якого М. Лисенко ставився надзвичайно серйозно і вкладав у них свій час, серце й душу. «Микола Віталійович писав спеціальні музичні п’єски для молодих виконавців, репетирував з ними. І як же сяяло його обличчя, коли малі виконавці ставали лавами по обидва боки рояля і співали дзвінко та гармонічно: «Як умру, то поховайте...» На дитячі зібрання клубу Микола Віталійович завжди привозив малого Тарасика Лисенка, разом з  яким милувався дітворою в українському вбранні, сам охоче грав їм козачка і слухав цікаві оповідання Людмили Старицької, що, як казку, розказувала їм географію.

Таким чином, родинно-мистецькі традиції (музика, література, театр)

сприяли вихованню в дітей гарної поведінки, доброзичливого ставлення до

людей, формували в них кодекс народної етики і естетики, стимулювали

розвиток гармонійної особистості. Набуваючи мистецьких умінь, діти

продовжували творчі традиції батьків.

Родина Старицьких – Лисенків на ті часи, за свідченням багатьох сучасників, була душею й центром українського культурного життя. Тут найвідоміші представники культури та мистецтва України кінця XIX та початку XX ст. обговорювали різні новини політики, науки і мистецтва, влаштовували диспути, свідками яких були і діти. Надзвичайна атмосфера панувала й на дачі в Китаєві, під Києвом, куди щороку влітку виїжджали Лисенки і Старицькі. Тут неодмінно влаштовувались незабутні літературні й музичні вечори, які Леся Українка називала «змаганням музики й літератури».

Таким чином, художньо-естетичне виховання в родині Старицьких – Лисенків закладало основи естетичної культури дітей. Саме в сім’ї відбувалося перше естетичне сприйняття прекрасного в навколишній дійсності, формувалися естетичні смаки і почуття, створювалися умови для оволодіння надбаннями мистецтва (музики, літератури, театру), розвивалися таланти і обдарування дітей.

 У споминах Остапа Лисенка дано не тільки живий, хоч, може й не повний портрет творця безсмертної музики до "Кобзаря" Тараса Шевченка, й цікаві риси  батька - порадника, батька - прикладу.

Використання родинно-виховного досвіду в сучасних умовах є одним із напрямків покращення художньо-естетичного виховання підростаючого покоління, оскільки виховні традиції та можливості сім’ї передаються від роду до роду, залишаючи ті, які мають важливе значення для педагогічної освіченості батьків та їх відповідальності за виховання дітей. Сьогодні необхідний всебічний аналіз проблеми художньоестетичного виховання підростаючого покоління. Корисним може виявитися дослідження родинно-виховного досвіду української інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вивчення особливостей виховання в сім’ях української інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ століття, зокрема родини Старицьких – Лисенків, дозволить визначити сутність і принципові характеристики художньо-естетичного виховання, дасть можливість поновому оцінити процеси збереження традицій виховання, а також виявити тенденції, що їх руйнують.

Бронислав Тутельман. 70 років мрій!

12 липня 2020 року  ювілейний День народження у знаного в Україні та далеко за її межами художника, фотохудожника, інсталятора Бронислава Тутельмана.

Народився митець у Чернівцях. В 1965-у році вступив до Одеського державного художнього училища ім. М.Б.Грекова на факультет живопису. З 1970-х років Бронислав Тутельман брав участь в  обласних, республіканських та міжнародних  виставках. Зараз картини художника знаходяться в колекціях країн СНД, Польщі, Австрії, Франції, Нідерландів, США.

Художник багато мандрував, але завжди жив у Чернівцях. Були виставки в Ізраїлі, в Австрії  та інших країнах, але, як зазначає автор,  тільки економічна площина в кожній країні інша і добре, що вона не є вирішальною.

Як митець, Бронислав Тутельман своїми живописними та графічними роботами 1970-1990-х років досліджує питання: ставлення людини до природи в цілому і як воно змінюється у світі, радикально перетвореним людиною?

 “Якщо в поняття пейзажу  включити і зображення міста, то можна розглядати гострі проблеми буття,  можливості існування людини в умовах “другої природи” – урбаністичного середовища”. Характер цього зв`язку пояснює ставлення сучасної, історично конкретної “біологічної” людини до навколишнього світу, при цьому не вдаючись  до дослідницького об`єктивізму. Пейзаж як поняття, з одного боку, і людина, з іншого – форми існування реальності, що нерозривно пов`язані одне з одним і є предметом цікавості художника.

У своїх роботах митець  розповідає про себе, свої власні погляди-ситуації у світі. Засоби та форми зображення, якими користується, мають  асоціативний характер, достатньо далекий від візуальної реальності. Пошуки є результатом власних спостережень за природою та містом, роздумами над історією та культурою країни та дослідженням традицій живопису.

Як згадує художник,  малював з дитинства, скільки себе пам'ятає. Після школи наполіг на навчанні в Одесі. Батьки були проти, сподівалися, що не вступить, але він вступив з першого разу. За фахом навчався на відмінно, все було добре, до тих пір поки його не виключили з дипломного курсу за «дрібно-буржуазні погляди».  Але після великого розголосу  серед педагогічного складу  училища, його відновили. Згодом Броніслав Нафтулович з відзнакою закінчив Одеське художнє училище.

Після училища повернувся до Чернівців. У професійному сенсі все складалось не дуже добре. Художник потягнувся  в модерне мистецтво. На той час це  не заохочувалося. В Чернівцях був  порядок  такий: спочатку обласна виставка, але перед нею три відбіркових комісії, потім - республіканська, така ж схема відбору і так далі. Такі відбори вдавалось пройти не всім.

Далі автор згадує, що якось у Чернівці приїхала київська виїзна комісія - для того, щоб зрозуміти загальну ситуацію художнього мистецтва в провінції. Тоді одна з членів тієї комісії  рекомендувала   Бронислава Тутельмана  до участі в проєкті Всесоюзного Будинку творчості, в Сенежі, потрапити до якого і не мріяв. Було два місяці цікавої роботи.

 В загальному творче становлення та розвиток митця відбувався поштовхами, після поїздок до знайомих його батьків в Москву, де багато відвідував музеї, театри, вистаки сучасних художників.  Згодом став їздити в Москву регулярно, коло знайомств розросталося. Одну картину придбало Міністерство культури, відразу ж на Всесоюзну виставку. Згодом мала бути виставка в ЦДРІ, і раптом КДБ скасувало цю виставку. 1983 рік, вже афіші висіли. 53 картини залишилися практично на вулиці. І тільки завдячуючи  друзям, які знайшли  однокімнатну квартиру «під виставку», вона відбулась.  Саме   туди, у ту квартиру, на виставку почали ходити по запису, групами, до і після роботи. Намагався їздити в Москву рази два на рік. Як правило, восени та навесні - «заряджати акумулятори». Останній раз це  було в 2003 році, тоді в Москві відбувалась персональна виставка Бронислава Тутельмана. Потім, коли друзі почали виїжджати  за межі  країни втратився зв’язок і митець теж  перестав їздити в Москву.

Є таке поняття, як фотографічне бачення. Воно або є, або його немає. Так вийшло, що Бронислава Нафтуловича  завжди оточували знакові, серйозні фотографи, з якими він творчо дружив. Згодом і його  зацікавила фотографія і почалися учнівські питання-відповіді, багато спроб, помилок, удач та розчарувань. Але саме фотоапарат дав можливість художнику вийти за рамки.

 Як зазначає сам автор: «У фотографії я весь час живу як новачок. Для мене в фотографії відкрилося зовсім нове дихання. Я мало знав, мало знаю, я вивчаю можливості фотографії донині. Але тут і питання складне: можна засмітити око». Вже зараз у доробку митця близько десятка успішних зреалізованих фотопроєктів і саме фотографією Бронислав Нафтулович займається і до сьогодні. Він  не виїхав в еміграцію, а  залишився у Чернівцях, як сам стверджує,  тому, що у світі дуже мало людей, які можуть дозволити собі бути митцями. Жити вільно, займатися мистецтвом – це велика розкіш. Хто зна, чи дозволило б життя це робити в іншій країні? А в Чернівцях, які безмежно любить - тут таку розкіш він може собі дозволити.

 А ми, глядачі та шанувальники його творчості, маємо можливість долучатись до споглядання робіт художника, який символізує Чернівці.

Здоров’я Вам та натхнення, Брониславе Нафтуловичу!

Генії йдуть на небеса

Енніо Морріконе (італ. Ennio Morricone,) - італійський композитор, аранжувальник і диригент. В основному писав музику для кінематографу і телебачення. Дворазовий лауреат премії «Оскар» (2007, 2016).

Енніо Морріконе народився 10 листопада 1928 року в Римі, в родині професійного джазового трубача Маріо Морріконе і домогосподарки Лібери Рідольфі. Він був найстаршим з п'яти дітей. Коли Енніо виповнилося 9 років, він вступив до консерваторії Святої Цецілії в Римі, де провчився загалом 11 років, отримавши 3 дипломи — по класу труби в 1946 році, по класу оркестру (фанфар) в 1952 році й за класом композиції в 1953 році.

Коли Енніо виповнилося 16 років, він зайняв місце другої труби в ансамблі Альберто Фламіні, в якому колись грав його батько. Разом з ансамблем Енніо підробляв, граючи в нічних клубах та готелях Риму. А роком пізніше Морріконе влаштувався у театр, де пропрацював один рік музикантом, а потім три роки композитором. У 1950 році він почав аранжувати пісні популярних композиторів для радіо. Обробкою музики для радіо та концертів він займався до 1960 року, а в 1960 році Морріконе почав аранжувати музику для телешоу.

Писати музику до фільмів Енніо Морріконе почав лише в 1961 році, коли йому було вже за 30. Він почав з італійських вестернів, з жанру, з яким тепер міцно асоціюється його прізвище. Широка популярність прийшла до нього після роботи над фільмами його колишнього однокласника, режисера Серджо Леоне. Творчий союз режисера і композитора Леоне і Морріконе часто навіть порівнюють з такими відомими дуетами як Ейзенштейн і Прокоф'єв, Гічкок і Геррманн[en]. Пізніше музику Морріконе для своїх фільмів побажали замовити Бернардо Бертолуччі, П'єр Паоло Пазоліні, Даріо Ардженто та багато інших.

З 1964 року Морріконе працював у звукозаписної компанії «RCA», де аранжував сотні пісень для таких знаменитостей як Джанні Моранді, Маріо Ланца, Міранда Мартіно та інших.

Ставши відомим у Європі, Морріконе був запрошений для роботи в голлівудському кінематографі. У США Морріконе написав музику для фільмів таких відомих режисерів як Роман Поланскі, Олівер Стоун, Браян Де Пальма.

У грудні 2011 року Морріконе виступав у Києві з концертом «Музика з фільмів» за участю Національного ансамблю солістів «Київська камерата», Чоловічого хору Ансамблю пісні і танцю Збройних Сил України та академічного студентського хору «ANIMA».

6 липня 2020 року Енніо Морріконе помер на 92-му році життя у лікарні в Римі внаслідок ускладнень від перелому стегна після падіння.

Особисте життя

13 жовтня 1956 року Енніо Морріконе одружився з Марією Травіа, їхній шлюб протривав 64 роки — до самої смерті композитора. В подружжя народились четверо дітей: син Марко (1957, працює в товаристві з авторських прав), дочка Алессандра (1961, хірург), син Андреа (1964, композитор та диригент) та син Джованні (1966, кінопродюсер.

Енніо Морріконе серйозно захоплювався шахами, неодноразово грав з чемпіонами світу.

Енніо Морріконе - один з найвідоміших і найвпливовіших композиторів за всю історію кінематографа. Написавши за 60-річну кар'єру більше 500 саундтреків, він встиг попрацювати з найбільшими кінорежисерами, від Бертолуччі і Торнаторе до Альмодовара і Тарантіно. Славу і світове визнання йому принесли роботи в «спагетті-вестернах» його колишнього однокласника Серджіо Леоне, найбільш комерційно успішна з яких - саундтрек до фільму «Одного разу на Дикому Заході», що розійшовся в кількості десяти мільйонів копій по всьому світу. Саме в цих фільмах Морріконе вперше продемонстрував свій неповторний стиль, багато в чому змінив історію кіномузики: незвичайне поєднання інструментів і немузичних звуків, несподівані композиційні рішення, контрастні текстури і різкі ритмічні скачки.

На унікальний стиль Морріконе вплинули багато факторів. Обдарований композитор почав писати у віці шести років, у дванадцять він вступив до консерваторії за класом труби, а потім композиції. У 1940–50-х роках Морріконе грав у джазових ансамблях, працював аранжувальником, а згодом брав участь у авангардному колективі композиторів G.I.N.C, практикуючи радикальну вільну імпровізацію. Робота Морріконе над класичними картинами Леоне 1960-70-х років є такою невід'ємною частиною фільмів, що режисер часто грав музику під час зйомок (а сцени тривали стільки, скільки вимагала музика). Обмежений бюджет був продиктований унікальною інструментальною композицією, яка стала торговою маркою Морріконе: замість оркестрових груп інструментів - електрогітари, набори барабанів, гармоніка, свистки та пістолетні постріли.

Незважаючи на статус «хрещеного батька кіномузики» свій єдиний «Оскар» Морріконе отримав порівняно недавно - за музику до постмодерністському вестерну «Огидна вісімка» (2015) Квентіна Тарантіно, який використовував твори Морріконе в багатьох своїх фільмах, але лише один раз зміг умовити його написати оригінальний саундтрек. Крім канонічних саундтреків, які прославили композитора ( «Одного разу в Америці», «Місія», «Професіонал», «Двадцяте століття» і ін.), В спадщині Морріконе є і інструментальна камерна музика, електронна музика (до фільму «Щось» 1982 роки) і навіть поп-хіти ( «Here's to You» у виконанні Джоан Баез).

Бібліотека offline.

Карантинні обмеження, що ввели по всій території України, торкнулись роботи бібліотеки жорстко. З 17 березня  2020 року Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека ім. Михайла Івасюка  пішла на дистанційний формат діяльності. Були ми до цього «не дуже» готові, адже зміни, внесені до законопроєкту від 8 січня 2020 р. новою ВР України задля більшої діджиталізації суспільної роботи та інших сфер діяльності громадян дали уяву про те, що  згідно з текстом законопроєкту, дистанційна (надомна) робота – це така форма організації праці, коли робота виконується працівником за місцем його проживання чи в іншому місці за його вибором у тому числі за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, але поза приміщенням роботодавця. Саме з такими, новими для нас, умовами працівники відділу мистецтв вперше стикнулись  в період вимушеного карантину. Всі заплановані форми роботи прийшлось адаптовувати на онлайн формати. Нам це вдалось  і досить успішно! Робота кипіла!

 Велику  частину  робочих годин присвячено самоосвіті.

Задля отримання громадянської  освіти в Україні започатковано безліч дистанційних курсів та навчальних програм, які складаються з відео-лекцій, практичних завдань та тестів. Працівники відділу пройшли близько 50 різних  навчальних відео-лекцій, тестів та фінальних тестувань. Зареєструвавшись на сайті «Дія. Цифрова освіта» кожна вибрала серіали для  проходження та отримання сертифікатів. А саме: «Цифрова грамотність державних службовців 1.0. на базі інструментів Google»,  «Базовий курс із цифрової грамотності», «Оплата комуналки онлайн»,  з Google Digital Workshop курс «Діліться ідеями за допомогою історій і візуалізацій» та ін. Ознайомилися та обрали онлайн-курси на EdEra, онлайн-курси на платформі Prometeus  та ін.  «Дизайн-мислення для інновацій», «Що таке дизайн-мислення».  Пройшли онлайн-тренінг «Використання YouTube для державних установ і організацій сфери культури», безкоштовне навчання на платформі ВУМ online пройшли повний курс  «Основи критичного мислення», курс «Вступ до критичного мислення», «Креативне мислення».  Пройшли безкоштовне навчання на платформі «Вище», що  об`єднує загальні знання та надає  інструменти для розвитку, для  оновлення знань, самоосвіти через створення сучасної системи підвищення кваліфікації. Курс «Ефективні презентації». Зареєструвались та пройшли  онлайн-вебінар «Знайомство із Scopus». Спікер  - Марина Назаровець, керівник Служби інформаційного моніторингу Наукової бібліотеки ім. М. Максимовича КНУ Тараса Шевченка.

   Всі ці  курси для того, щоб не боятися помилятися, бути автором власної реальності, навчатися протидіяти стереотипним векторам у рішеннях, знаходити та реалізовувати нові шляхи взаємодії та співіснування в різних сферах сучасного життя. За всі курси отримали сертифікати. Їх разом налічується більше п’ятидесяти. Всі отриманні знання та навики будемо  застосовувати в роботі відділу.

 З 1 липня 2020 року бібліотека вийшла з дистанційного формату  та відкрилась на відвідування  та обслуговування користувачів. Найвідданіші та найбільш потребуючі користувачі вже нас відвідали та продовжують це робити з дотриманням всіх карантинно-обмежувальних рекомендацій. По результатам першого офлайн-робочого тижня готова сказати, що бібліотека «оживає» і повертається на свої активні попередні позиції  культурної інституції з глибоким інформаційним забезпеченням громади, активних масових впроваджень різнопланових акцій для дозвілля містян, закладу, із  професійною промоцією книги та читання, в цілому.

 Всі започатковані он-лайнові  форми переходять в  «масовий» офлайновий формат. Адже з 1 липня бібліотека отримала дозвіл на проведення масових заходів із карантинними рекомендаційними обмеженнями  - для відвідувачів  обов’язковий температурний скринінг, дезінфекція рук та соціальне дистанціонування. Для цього в приміщенні одночасно може знаходитись визначена кількість людей. У відділі мистецтв, зокрема, троє працівників та 1-2 відвідувачі!  

 Найбільша засторога є на використання  паперових форматів інформації -   маски та рукавички тому є рішення.

Згадуючи «докарантинне»  життя найбільше сумувала за  мистецькими подіями міста -  фестивалями, експозиціями, презентаціями, концертами та театральними виставами, особливо коли FaceBook про таке нагадував. А ще за живим спілкуванням з друзями по мистецькій діяльності та за власними фітнес-тренуваннями -  за живим спілкуванням, коли очі співрозмовників емоційно доповнюють ситуацію глибше та суттєвіше. Але із спортивним залом ще треба зачекати – він ще зачинений, хоч заняття  Open air вже відбуваються. І це  для мене надзвичайна новина.

 Вихід з карантинних обмежень бібліотеки припав на самий жаркий  літній місяць -  період відпусток та відпочинку. Тож всі, хто залишається в місті, слідкуйте за нашими анонсами на сайті бібліотеки   http://www.library.cv.ua/   та інформаційних ресурсах відділу мистецтв : http://moezahoplennia.blogspot.com/,   https://www.facebook.com/Відділ-мистецтв-Чернівецької-ОУНБ-111788727239422/.

 Шановні чернівчани та гості міста!  В бібліотеці безпечно!   На вас чекає професійна та вичерпна інформація  та відповіді на найбільш цікаві ваші читацькі запити. А також адекватні  правила в сфері обслуговування користувачів.  

До зустрічі в бібліотеці!

1липня - День архітектури України

Тільки за офіційними даними, в Україні налічується близько 14 тисяч пам’яток архітектури, 46 великих історичних культурних заповідників і більше 1000 об’єктів паркового мистецтва. Наприклад, якщо вам доведеться побувати в столиці, то зверніть увагу на Андріївську церкву, християнський православний храм, побудований в 1754 році в стилі бароко в честь апостола Андрія Первозванного. Він був побудований за проектом архітектора Бартоломео Растреллі на Андріївській горі. Будинок з шоколаду (неофіційна назва особняка С. С. Могильовцева), Будинок з химерами, Будинок удови, що плаче по вул. Лютеранська 23, Маріїнський палац, Собор Святого Пантелеймона і Південний міст - найвищий міст України.

Загальні тенденціі європейської архітектури завжди знаходили тут благодатний грунт. У період з 16 по 17 століття архітектурні течії країни активно відобразили ренесанс, а к кінцю 18 століття в архітектурі України вже можна було побачити класицизм.
Найбільшу кількість пам’ятників архітектури можна знайти у Львові. Зокрема, в місті збережено близько двох з половиною тисяч пам’яток історії та архітектури. У 1998 році місто було внесено до світової спадщини ЮНЕСКО.

Архітектурне багатство країни помітно в будь-який її точці: Храм-маяк Святителя Миколи Мірлікійського в селі Малоріченське - найвищий храм у Криму, середньовічний замок в Кам’янці-Подільському, оперний театр в Одесі, Святогірська Лавра і ресторан "Поплавок" в Дніпропетровську. Не варто забувати, що країна знаходиться в самому серці Європи.
В указі Президента України № 456/95 від 17.06.1995 сказано: «Встановити День архітектури України, який відзначати щорічно 1 липня, - у Всесвітній день архітектури».
Всесвітній день архітектури заснований Міжнародним союзом архітекторів, що виник у 1946 році, після Другої світової війни, коли потрібно було піднімати з розвалин міста, відновлювати підприємства, відтворювати пам’ятники архітектури. З 1996 року Всесвітній День архітектора приурочений до Міжнародного дня житла, який відзначається в перший понеділок жовтня. Це рішення ухвалив Міжнародний союз архітекторів на XX Генеральній асамблеї ООН в Барселоні.