понеділок, 16 вересня 2019 р.

«Червона Рута» - ювілейний спогад музичної революції в Чернівцях.



 Вересень…Видався по-літньому теплий… Початок навчального року 1989-1990рр. не вирізнявся для нас, студентів-четвертокурсників Чернівецького музичного училища імені Сидора Воробкевича, нічим. 

Якось, на першому тижні навчання, вранці, перед парою з гармонії, хлопці-одногрупники щось гамірно обговорювали.  Майже всі вони на той час вже мали власні гурти, добре знались на сучасній  українській музиці, знали безліч пісень - естрадних та народних, вміли їх «знімати» на слух та професійно аранжувати для свого складу ансамблю (ВІА), володіли хорошими виспіваними на «халтурах» голосами.
Нас, дівчат, було  всього троє в групі, але ми мали дуже творчо-дружні взаємини з «хлопчачою» частиною. Частенько були учасниками їх творчих репетицій  - із сперечаннями до хрипу в горлі, із «шаленими гармоніями- польотами», що звучали так по-новому, модно, сучасно… Ми допомагали  своїми порадами та… виконаними домашніми завданнями!
 Того дня сперечались про майбутній фестиваль, про який хлопці дізнались по своїм - «музичним» каналам.  Питання спору - як бути з парами, адже у нас вони були протягом дня.


Рішення схилилось на користь фестивалю і ми – десятка студентів-музикантів, тихо втікали з занать  та сиділи цілими днями на стадіоні «Буковина». Фестивалили! Ми стали свідками, ще не знаючи тоді якої ПОДІЇ -  Першого фестивалю «Червона Рута», що відбувся 17-24 вересня 1989 року у м. Чернівці на стадіоні «Буковина».
А офіційна передісторія була такою (за журналістською розвідкою Наталії Фещук).
27 грудня 1987 року у газеті «Молодь України» з'явилася стаття Івана Лепші «То є чистая вода…». У ній журналіст аналізував той факт, що окремих авторів пісень, які з часом навіть стають народними, поблажливо називають аматорами. І зауважив, що саме так трапилося з Володимиром Івасюком. Його називали аматором, бо він не був членом Спілки композиторів СРСР. Далі Іван Лепша вніс пропозицію проводити щорічний конкурс-фестиваль «Червона рута», на якому звучали б у виконанні професійних ВІА та солістів естради нові твори як композиторів-професіоналів, так і композиторів-аматорів. За задумом Івана Лепші у рамках конкурсу-фестивалю «Червона рута», присвяченому Володимиру Івасюку, могла б відбуватися творча співпраця професіоналів з аматорами.
Після публікації цієї статті до редакції газети «Молодь України» почало надходити багато листів, у котрих люди палко підтримували таку ідею. Ідею створення фестивалю, присвяченого видатному буковинцеві, підтримали багато відомих митців — Станіслав ТельнюкДмитро ГнатюкВасиль ЗінкевичДмитро ПавличкоНіна Матвієнко.
Згодом цю ідею своїм конкретним рішенням підтримав і легалізував ЦК ЛКСМУ.
У 1988 році музиканти Тарас МельникКирило СтеценкоАнатолій Калениченко та поет Іван Малкович розробили концепцію фестивалю.
На першому фестивалі «Червона рута» у Чернівцях Іван Лепша був почесним гостем. Значну роль в організації фестивалю зіграло «СП Кобза (Україна-Канада)». У квітні 1989 головний директор Кобзи — Олег Репецький пропонував організовувати фестиваль разом з Міністерством культури та комсомолом. Однак ні комсомол ні Міністерство культури не змогли знайти коштів для оплати звукового обладнення для фестивалю. Комітет з підготовки фестивалю очолив працівник фірми СП Кобза Тарас Мельник.




Так творилась музична історія.
  А для нас, студентів-музикантів, той фестиваль  став революцією у свідомості, що поруч із класичними музичними творами можуть існувати зовсім інші зразки сучасних гармонійних зворотів, вокальних рулад та,  насамперед,  існують справжні пісенні тексти, що співаються душею та запам’ятовуються з перших акордів та несуться у світи, як «Червона рута».


 Я, особисто, в ті дні  на стадіоні вперше побачила синьо-жовтий прапор, як символ вільності духу, думки, творчості та способу їх вираження.
 Сказати, що це вражало, мало. Ми були в ейфорії! Не пропустили жодного конкурсного дня, жодного виступу.  Вертаючись вулицями міста «співали» «Україно, Україно!» Тараса Петриненка, «Та піду втоплюся»  Андрія Миколайчука. А пісенні тексти «Братів» стали для нас відкриттям іншого музичного життя.
 Тогорічними лауреатами стали:
Дипломантами стали: Галина і Леся Тельнюк, Олександр Гаркавий (Луцьк), Марина Музика-Беджанова (Оренбург), «Аванс» (Запоріжжя), «Край» (Закарпатска область), «Еней» (Рівенска область), Віталий Свирід (Київ), В. Грицишин (Дніпропетровска область), Володимир Давидов (Світловодськ, Кіровоградська область), Олег Покальчук (Луцьк), Іван Ситарський (Львівська область), Леся Улична та Леся Горова (Львів), Ігор Кравчук (Чернівці), Володимир Кіндратишин (Івано-Франківськ), Андрій Чернюк (Київ), Станіслав Щербатих (Івано-Франківськ), Іван Козаченко (Київ), Кость Павляк (Черкаси), Василь Чинч (ЧССР), Олесь Доля (Львів), «Рутенія» (Київ), Тарас Чубай (Львів), Юрій Товстоган (Київ), «Кафедра зеленої музики» (Дніпропетровськ), «Перон», «Рок-ціп-клуня-бенд», «ВВ», «Гуцули» (Косів), група Євгенія Масловича (Донецьк), Ансамбль модної пісні «Захід» (Івано-Франківськ).
 Фестиваль «Червона рута» 1989 року -  дав дорогу багатьом, вже тепер відомим, іменам, зробив можливим стрибок свідомості  у тисяч слухачів стадіону та поза ним.
 2019 рік  - ювілейний рік Володимира Івасюка.  Заплановано та поведено безліч малих та більших культурних акцій в місті  та в обласній науковій бібліотеці імені Михайла Івасюка, також.  Але,  насамперед,   приємно згадати, що 21 травня 2019 року відбулася презентація творчого авторського проекту-подяки Оксани Петращук-Гинги «Наш Івасюк».


Присвячений пам'яті Володимира Івасюка - 70-річчю від дня народження та 40-річчю дня поховання Митця - українського композитора, виконавця, поета, художника, мистецького подвижника, Героя України (2009, посмертно). В експозиції авторського проекту "Наш Івасюк" брали участь близько двадцяти авторських робіт та чотири роботи студенток Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка творчої майстерні Оксани Петращук-Гинги - майстрині художнього ткацтва, художниці, педагога, лауреатки Літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської. Всі роботи створені за мотивами пісень Володимира Івасюка «Балада про дві скрипки», «Балада про мальви», «Червона рута», «Я піду в далекі гори» та ін., просякнуті духом, розумінням, прийняттям та любов'ю всього, що зроблено Івасюком за неймовірно коротке життя, як спалах "Зірки". Майстрині творчо переконують та доводять всім, що "Код Івасюка" то є код українського сумління та совісті.


  Я  впевнена, що  творчість Володимира Іваюка надихає та бентежить творчих людей різних сфер,  народжує Велике Мистецтво, якому ЖИТИ!   Фестиваль «Червона рута»-2019 -  ще одна пам’ятна сторінка цього ювілейного року, свідком якого я є!  Тож фестивалимо, Чернівці!
  Хоч з самого початку було дві точки зору на те, де проводити фестиваль.
У газеті «Родослав» в одній зі статей Іван Лепша пише: «Квітка червона рута росте й розцвітає лише у певному природньому середовищі: перенеси її з гірської кручі у степ — і вона згине. Запоріжжя те підтвердило (йдеться про «Червону руту–2» — авт.). Місто могло спричинити загибель ніжної квітки. Ні, «Червона рута» має постійно прописатися у Чернівцях, у краї, що виколисав талант Володимира Івасюка, чия незбагненна пісня дала ім'я цьому всеукраїнському явищу». Проте пізніше він змінив свою точку зору: «Так, я багато писав про те, що „Червона рута“ має проводитися на Буковині. Але коли мені пояснили, що фестиваль переслідує і культурно-просвітницькі мотиви, то я й погодився, що він має відбуватися і у найбільш зрусифікованих містах України…»
Автор сценарію чернівецького фестивалю «Червона рута-1989» поетеса Софія Майданська говорила, що свого часу вона й сама висловилювася за те, щоб фестиваль відбувався у різних містах України. Але тепер наразі вважає, що насправді чернівецьку «Руту» не повторити ніколи.


Михайло Івасюк, батько Володимира Івасюка зауважував: «… народжений у Чернівцях фестиваль потрібно і виплекати у Чернівцях, створити міцну традицію і звідси показувати його світові. Пересувний характер фестивалю може принести шкоду, оскільки для утвердження мистецького явища потрібна статичність. Практика світових фестивалів свідчить, що люди оберігають подібні пісенні змагання від розосередження.
 Від завтра, 17 вересня 2019 року, по 22 вересня 2019 р. у Чернівцях відбудеться Ювілейний Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута–2019».

У ньому візьмуть участь солісти
та гурти з кожної області України, переможці відбіркових конкурсів 2019 року та зірки української масової музики. Всього до фінальних змагань було запрошено майже 950 учасників з-поміж 5000, котрих було прослухано по всій Україні впродовж 2018 року.

Основним завданням Фестивалю
, як на мене, є  демонстрація громадської діяльної позиції у сфері культури та  масової інформації,  демонстрація всій українській молоді, що  патріотична свідомість може формуватись засобами  ЯКІСНОЇ української масової культури. А ще,  дати ту, можливо першу, можливість молодим обдарованим талановитим!


 Адже: «Червона рута» – єдиний найбільший всеукраїнський некомерційний музичний фестиваль, що має україномовний статус та критерії оцінки української національної визначеності в музиці.
«Червона рута» – найстарший фестиваль в Україні, що сформував українську сучасну молодіжну масову музику. 90% зірок відкрито фестивалем «Червона рута». Жоден фестиваль, конкурс, музичний телепроект в Україні не обходиться без учасників та переможців «Червоної рути».
Цілеспрямо­вано пошукаймо час, щоб бути свідками, як митці професійно демонструють відроджені національні традиції,  живі старі зразки автентичного фольклору, що звучать та мають відклик у наших серцях, єднають нас у пісенному колі та дають  жити словам: «НАДІЯ Є!»

Завідувачка відділу мистецтв ЧОУНБ ім. М. Івасюка
 Любов Шилюк


середа, 11 вересня 2019 р.

До 85-річчя від дня народження Михайла Мафтуляка




Мафтуляк Михайло Васильович. —  український композитор, хоровий диригент, педагог. Член Національної Всеукраїнської спілки композиторів України, член Асоціації хорових диригентів. Заслужений працівник культури України (1985).


    Михайло Мафтуляк народився 4 вересня 1934 року в селі Гвіздівці, тепер Сокирянського району Чернівецької області в селянській родині. Своє місце в житті шукав довго. І на шахті працював (на поверхні), і в колгоспі, і у взуттєвій майстерні, і на пилорамі. Служив у Радянській Армії. Навчався у творчій студії при Чернівецькому українському музично-драматичному театрі (тепер академічний імені Ольги Кобилянської) разом з майбутнім актором, сценаристом і режисером, лауреатом Державної премії України імені Т. Г. Шевченка Іваном Миколайчуком. У 1968 році закінчив Чернівецьке музичне училище. А в 1973-му — музично-педагогічний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника.
    Завідував сільським клубом у рідних Гвіздівцях, згодом запросили на посаду художнього керівника Сокирянського районного Будинку культури, де широко розправили крила його пісні, де особливо подружився з талановитим композитором Володимиром Давиденком, звідки на широку мистецьку ниву потужно вийшли жіночий вокальний ансамбль «Мелодія», народний самодіяльний камерний хор «Гроно» безмінним керівником яких й досі залишається композитор.
    У січні 1965 р. Михайла Мафтуляка призначено завідуючим відділу культури райвиконкому. З серпня 1965 р. — директор Сокирянської дитячої музичної школи, нині школа мистецтв.

    Творча діяльність

    Михайло Мафтуляк автор збірників пісень, вокально-хорових творів:
    • Допоки музика звучить. — Київ: Арфа, 1996.
    • Перешоцвіти. — Чернівці, 2004.
    • Лунає музика землі… — Снятин: Музично-видавничий дім «В. Лазаренко», 2008.
    • Шануймося та будьмо. — Снятин: Музично-видавничий дім «В. Лазаренко», 2011. — IN-MF-04-00552823.
    Популярними стали пісні митця «Красуня смерічка», «Мамина сльоза», «Ти і я», «Краю мій», «Ровесники», «Весілля», «Ветерани»… Він також записує і обробляє народні пісні. Композитору присвоєно звання почесного громадянина рідного села та міста Сокиряни.


    Відзнаки, нагороди

    • Заслужений працівник культури України.
    • Лауреат Літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича.
    • Почесний громадянин села Гвіздівці.
    • Почесний громадянин міста Сокиряни.
    • Почесний громадянин Сокирянського району.

    вівторок, 10 вересня 2019 р.

    До 125-річчя Олександра Довженка

    Народився   Олександр Довженко на хуторі В'юнище (нині в межах смт СосницяЧернігівська областьУкраїна, за тодішнім адмінподілом — Чернігівська губерніяРосійська імперія) у багатодітній селянській сім'ї. У різних джерелах називають різні дати народження О. Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим.
    Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану.
    Сім'я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім'ї рано помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому в згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».
    Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.
    Вчився в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання»[4].

    Юні роки


    Довженко-студент Глухівського учительського інституту, 1911
    1911 року вступив до Глухівського вчительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, «перестав вірити в Бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів». В інституті вперше познайомився з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив: «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів—обрусителів краю».
    1914 року закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладав природознавство, гімнастику, географіюфізикуісторію, малювання. Першу світову він сприйняв «як обиватель», спершу радів та закидав квітами поранених, що «завалили» Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них «вже з тугою і соромом».

    Доба національно-визвольних змагань

    У той же час Довженко на деякий час став активістом українського самостійницького руху. Повалення самодержавства він зустрів з радістю «собаки, що зірвався з цепу», з вірою, що тепер «вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назвав їх засліпленням людей, «що вийшли з погреба» — адже на той час він не мав «нормальної, здорової політичної освіти, найменшої уяви про боротьбу класів та партій», про марксизм.
    Згодом він написав: «Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше — то гірше, що лівіше — то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок. […] Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима»[4].
    1917 року на фронт його не взяли як «білобілетника», він переїхав на роботу до Києва, де теж учителював та разом з тим вчився в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності. Того таки року, коли за гетьмана Павла Скоропадського в Києві відкрилася Українська академія мистецтв, став її слухачем. У 1918 році, будучи вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти вбито, багатьох поранено.
    Академію Довженко так і не закінчив, а інститут, за його словами, відвідував до 1920 чи 1921 року.
    Упродовж 19181919 років воював проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк, інженер Петро Шох (що пізніше емігрував), Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтвердила й сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, "як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського «Арсеналу». Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразив у своєму фільмі «Арсенал», але вже по другий бік барикад. За свідченнями того таки Шоха, Довженко пережив у Києві в підпіллі німецьку, російсько-радянську, російсько-монархічну та польську окупації, не один раз буваючи під загрозою розстрілу.
    У серпні 1919 року — з двома товаришами втік до Житомира. Коли місто зайняли червоні, був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де протягом 3 місяців відбував покарання. Своїм порятунком зобов'язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному[6]. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти[7]. Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії у школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі[8].

    Олександр Довженко, 1921
    За порадою Еллана-Блакитного, на початку 1920 року вступив до партії боротьбистів. Внаслідок вмілих маніпуляцій Володимира Леніна ця партія швидко самоліквідувалася, а її члени влилися до лав КП(б)У. Сам Довженко так написав про це в автобіографії: «На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний… Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти, немов у підготовчий клас гімназії… Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У»[4].
    Автобіографію, посмертно опубліковану в журналі «Дніпро» в грудні 1957 року, О. Довженко написав 1939 року, тому біографи Довженка вважають, що багато чого у своїй біографії (зокрема і вступ до лав КП(б)У) він подав так, як було найбільш безпечно в ті часи.
    У 1920 році Довженка призначили завідувати Житомирською партійною школою[4]. Але натомість він потрапив до польського полону, де його показово розстріляли холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Та йому вдалося втекти.
    Довженкознавець Сергій Тримбач вважає: «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, обпікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився»[9].

    Ранні радянські роки


    Олександр Довженко в Берліні
    За сприяння боротьбистів Довженко займав різні посади: секретаря Київського губернського відділу народної освіти, комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділу мистецтв у Києві.
    У цей час друзі-боротьбисти знову врятували його від чергової «чистки» в лавах партії, організувавши терміновий виїзд до однопартійця Шумського, який очолював Повноважне представництво УСРР в Польщі. У квітні 1921 року Довженка викликали до Харкова, зарахували до Наркомату закордонних справ і направили на дипломатичну роботу — у Польщі він очолив місію з репатріації й обміну полоненими, з часом обійняв посаду керуючого справами представництва. На початку лютого 1922 року його перевели на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині.

    Меморіальна дошка в Берліні (скульптор Р. М. Русин, архітектор О. К. Стукалов)
    До того часу належать перші публікації Довженка-художника. Деякі з його карикатур були надруковані в журналі «Молот» (США). Розуміючи, що поєднувати службові обов'язки і малювання буде важко, Довженко звернувся до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися в Німеччині вивченням графіки.
    Отримавши стипендію в 40 доларів від Наркомосвіти УСРР, яким тоді керували боротьбисти, він близько року навчався в приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоїв палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923 року Довженка відкликали в Україну. Як написав сам Довженко, «…у партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко»[4].
    Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Довженко не квапився його поновлювати, так і залишившись до кінця життя безпартійним.

    Робота в Харкові

    По поверненні, влітку 1923 року, Довженко оселився в Харкові, тодішній столиці Української СРР. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко зразу опинився в товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працював художником-ілюстратором у редакції газети «Вісті ВУЦВК» та карикатуристом під псевдонімом «Сашко», а також став відомим як ілюстратор книг, зокрема «Голубих ешелонів» Петра Панча.

    Меморіальна дошка в Харкові
    У цей час він тісно спілкувався з впливовим на той час і орієнтованим на кіно літературним об'єднанням «Гарт», що було створене в січні 1923 року. Творчими та ідейними натхненниками «Гарту» були Василь Еллан-Блакитний та Майк Йогансен. До складу також входили Костянтин Гордієнко, І. Дніпровський, І. Кириленко, О. Копиленко, Володимир Коряк, Г. Коцюба, Іван Кулик, М. Майський, В. Поліщук, Іван СенченкоВолодимир СосюраМикола ТарновськийПавло Тичина та Микола Хвильовий.
    Після розпаду «Гарту» Довженко став одним з засновників ВАПЛІТЕ. У своїй статті «До проблеми образотворчого мистецтва» в теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ за 1926 рік Довженко дав рішучу відсіч спробам Асоціації Художників Революційної Росії (АХРР), яка підтримувалась радянським урядом, підпорядкувати неоромантичне мистецтво України принципам соціалістичного реалізму та накиданням на нього «убогої мистецької традиції передвижників». «Це перший випадок в історії культури, де стиль „постановляють на засіданні“», — глузував Довженко. Натомість він проголосив незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну і народну традицію, та мала живий контакт з сучасним європейським мистецтвом. АХРР Довженко протиставив Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), яка була своєрідним відповідником ВАПЛІТЕ в художньому мистецтві, за що й була згодом знищена органами НКВС.
    Згодом через ВАПЛІТЕ Довженко зблизився з ВУФКУ, але в Харкові в той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив. Саме тоді він розробив власну концепцію кадру-скетчу та кадру-плакату, тому театр був відкинутий як такий, що не відповідає ні темпераменту художника, ні його розумінню режисури.

    У редакції журналу «Всесвіт» (зліва): Олександр Довженко, Кость ГордієнкоМикола Хвильовий (Харків1925)
    З часом Олександр Довженко пробився до кіно. З 1925 року Довженко — стажист у агітфільмі «Червона Армія» А. Строєва. Режисура почала цікавити його під час роботи в кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом» (про класову боротьбу на селі).
    Також Довженко написав сценарій для дітей — «Вася-реформатор». Юрій Яновський, який у той час працював у ВУФКУ в Одесі, відкинув цей сценарій, але за клопотанням московської комісії його таки запустили у виробництво. Фавст Лопатинський, який здійснював постановку, непередбачувано відійшов від фільмування і на пропозицію Павла Нечеси, у 1926 році Довженко виїхав до Одеси закінчувати фільм, де влаштувався режисером на кінофабриці. Перемкнувшись на кіно, Довженко планував присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних фільмів.

    Одеса. ВУФКУ[ред. | ред. код]

    На зніманнях« Васі-реформатора» Довженко, який не мав досвіду та не володів технікою, створював інцидент за інцидентом. Він змушений піти з майданчика, залишивши оператора Йозефа Рону самого закінчувати фільм. На зніманнях цього фільму та іншого під назвою «Ягідка кохання» він познайомився з оператором Данилом Демуцьким, з яким згодом буде працювати ще над багатьма фільмами, створивши славетний тандем українського кіно.
    До Одеси Довженко приїхав вже з готовим, фактично першим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу II. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював, засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.
    Ставши режисером, Довженко планував зняти інші комедії: «Батьківщина», сюжет про палестинських євреїв, «Загублений Чаплін», про Чарлі Чапліна на безлюдному острові. Проте його сценарій про колишніх врангелівців «Згода» (спочатку названий «Повстання мертвих» і написаний у співавторстві з Борисом Шаранським) не пройшов, а потім відкинули один за одним і решту цих сценаріїв. «Васю-реформатора» та «Ягідку кохання» сам Довженко не зараховував до свого творчого доробку. Першим своїм фільмом він назвав «Сумку дипкур'єра».

    Перші успіхи. Трилогія

    Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще в Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.
    Але Довженко майже повністю переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягівзапорізьких козаківгромадянської війнипетлюрівцівбільшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки в ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоча й закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовував більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати в буржуазному націоналізмі.
    Сам Довженко, уже через 10 років після заборони «Звенигори», писав про неї в автобіографії: «Звенигора в моїй свідомості відклалася як одна з найцікавіших робіт, це „прейскурант моїх творчих можливостей“, я зробив її одним духом — за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень»[10].
    Першим друкованим відгуком про роботу Довженка стала стаття редактора журналу «Кіно» Миколи Бажана«Це — історична симфонія, що рівної їй немає у світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й вагомості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти».
    Ейзенштейн так описував свої враження після перегляду довженківської картини: «…в повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно»[11].
    Фільм демонструвався в Москві, два громадські перегляди в Парижі закінчилися овацією, він обійшов екрани ГолландіїБельгіїАргентиниМексикиКанадиВеликій БританіїСШАГреції.
    Багато кінознавців вважали, що тільки в «Звенигорі» здійснилась творча фантазія автора, якій у силу обставин не судилося повторитися. А відродилась вона тільки в 1960-ті роки разом із розвитком поетичного кіно України.
    Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. «Арсенал» — приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Попри те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він — на іншому боці. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну, чи це є чисто більшовицький витвір, який доводить владі та критикам того часу відсутність націоналістичного нахилу у творчості.
    Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімав свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 1920-х років.
    Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідала за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації в сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем'ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка в нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов'язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.
    Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» вийшов на київські екрани, а вже 17 квітня фільм з показу зняли. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.
    Довженко написав у «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»: «Радість творчого успіху була жорстоко пригнічена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою „Философы“ в газеті „Известия“. Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти»[10].
    Довженко з подивом дізнався, що фільм мав грандіозний успіх у Європі, у той час як його було заборонено в Україні. Після прем'єри в Берліні про Олександра Довженка з'явилося 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти назвали Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітували лише в 1958 році після міжнародного референдуму в Брюсселі, де він увійшов до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.
    Загалом, «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» розглядають як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об'єднані внаслідок виконання ролі одним й тим же актором — Семеном Свашенком.

    Період кінематографічного виживання. Москва

    З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебував за кордоном: у ЧехословакіїНімеччиніВеликій Британії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію «Землі», але марно. У Парижі йому пропонували поставити фільм, а в Лондоні Довженко вів розмову вже про телебачення.
    Повернувшись, він запропонував керівництву «Українфільму» сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримав відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погодився «сплатити данину» і зняв фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван» (перший звуковий фільм) — який мав підтвердити незворотний шлях індустріалізації.
    Сценарій він писав з гіркотою та нашвидкуруч — за 11 днів, але сам майже не знімав його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували ремісничими способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим.
    Довженко завжди жалкував з приводу цього свого твору, розуміючи, що знімав його в часи агітпропівської плутанини. Та попри все, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи.

    Довженко на зйомках фільму, 1932
    Після цієї жертви на «вівтар індустріалізації», колесо знищення «українського буржуазного націоналізму» тільки набирало обертів. Після фільму «Іван» батьків Довженка вигнали з колгоспу (за доносами його батька характеризували як активного церковника, націоналіста, «хлібороба-власника» — хіба таким місце в колгоспі?), а стеження за сином посилилось.
    Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукав порятунку. У 1934 році він опинився в Москві. За його власними словами, він написав листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу в ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з «вождем народів» — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним «сповідником» і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й «поговорити по душах».
    На замовлення Сталіна Довженко зняв у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушив у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року в регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знайшов тут простір безмежної поетики й накреслив сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: «Загублений і віднайдений рай». «Аероград» же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оборони Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності.
    За «Аероградом» йшов «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за «Аероград» тиран дав зрозуміти Довженку, що той «заборгував» «українського Чапаєва»). У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко писав 11 місяців, отримав багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідував архіви та історичні музеї.
    Сценарій весь час переробляв, при цьому Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її в цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції — замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише в 1939 році тому, що саме в ті часи тривали винищення «троцькістів», яких раніше вважали героями громадянської війни (зокрема, ЯкіраТухачевського). Проби фільму систематично направляли Сталіну в Москву, і в залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5-6 разів.
    При зйомках «Щорса» Довженко-режисер вдався до цікавого ходу — поставив більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили в Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набув національного забарвлення. Російська та українська мови там були органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, останній акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у «Арсеналі». Фільм вийшов на екрани 1 травня 1939 року одночасно в Москві та Києві й за перший тиждень його продивилось близько 31 мільйона глядачів.
    Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа в 1939 році Олександра Довженка викликали до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж двох місяців Довженко мандрував західними землями. У результаті з'явилась історична хроніка «Визволення», що супроводжувалась різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показав щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. «Визволення» демонстрували з 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зник з екранів.

    У роки війни


    Довженко на фронті, 1943
    Успіхи «Щорса» давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.
    У цей час майстер продовжував працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років — сценарієм «Тараса Бульби». Наприкінці травня 1940 року, після довгих консультацій з видатним фахівцем з історії козаччини Дмитром Яворницьким, Довженко закінчив його. Але якраз у той час, коли Олександр Довженко готувався до від'їзду до Інкерманської фортеці на натурні зйомки, почалася війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню (у повоєнні роки він також не зміг здійснити цей проект: цього разу на заваді стала жданівська культурна політика та слабке здоров'я майстра).
    З початком війни Довженко був евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримував бездіяльності і просив, щоб його відправили на фронт, де він став кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого надрукував у «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його писав Довженко в 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з'явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок, Довженка звинуватили у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку запропонували переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликали до Сталіна, від якого він дізнався про заборону свого фільму під приводом «антиленінізму, пораженства, ревізування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму». Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяла ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищив три «найкрамольніші» зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.
    Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..»
    Книга «Щоденникові записи, 1939—1956» О. Довженка, видана в 2013 році видавництвом «Фоліо», стала лауреатом щорічної премії Президента України «Українська книжка року-2013» у номінації «За видатні досягнення у галузі художньої літератури»[12].
    Режисера звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслили зі складу всеслов'янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка перевели до Центральної студії кінохроніки, де він використав свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).

    Повоєнний період

    Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української. 14 квітня 1945 року Довженко заявив: «В нашій культурі засуджені до смертної кари». У 1946 році зняв документальний фільм про Вірменію «Рідна країна».
    Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» — тому він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п'єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Його поновили на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945 року, Довженко відтворив біографію вченого, до якої включив зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949-му, звучав як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не були втілені.
    Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рвався до України, але марно, туди він мав право їздити у відрядження, а ось жити мав у Москві.
    У 1954 році на II з'їзді радянських письменників Довженко скаржився на знецінення фаху сценариста, у 1955 під час робочої зустрічі говорив про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпала кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагався в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлював стривоженість тиском, який чинився на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкував, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість була почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого почалася нова хвиля молодого кіно, що прагнула порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму («Тривожна молодість» О. Алова і В. Наумова, «Над Черемошем» Г. Крикуна, «Андрієш» Я. Базеляна та С. Параджанова).
    За цей час Довженко стикнувся з проблемою зйомок задуманого фільму «Прощавай, Америко!», виробництво якого припинили без пояснень. У 1951 році заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди», одіссеї російських моряків у південних морях. Довженко думав ставити іншу картину, до якої готувався п'ять років — «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії «Нащадки запорожців», «Повість полум'яних літ», «Поема про море»). Після відкидання «Відкриття Антарктиди» Довженко поїхав до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 року він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію Довженко почав розуміти, що він мав зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорізької Січі й, зокрема, Великий Луг. «Наше нове море — наше нове горе. Так народ говоре про море», — записав Довженко в щоденнику,— «[…] майже всі проти мене», кошторис фільму свідомо був занижений чиновниками з міністерства. Довженко хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але «добро» він не отримав. Та й фільм не зняв. Після смерті режисера його зняла Юлія Солнцева, дружина і соратник.
    У 1954 році Довженко зробив начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.
    У 19541955 роках режисер закінчив роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадував своє дитинство. Її надрукували у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створив. У квітні 1956 року разом з іншими режисерами Довженко написав листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але його вже не дочекався. Він ще встиг повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада 1956 року помер на дачі під Москвою.
    «Поему про море» (1956), «Повість полум'яних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) (почали знімати у серпні 1963 студією «Мосфільм» на Чернігівщині) поставила вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зняла «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважають загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражає думку метра й розкрила головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум'яних літ» потерпала від різниці в часі між задумом сценарію в 1940-ві роки та його реалізацією. «Зачаровану Десну» взагалі вважають пародією на задум Довженка.
    Поховали Довженка на Новодівочому кладовищі в Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад Миколи Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написали російською: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».
    Сам Довженко весь час тужив за Україною і в останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».
    У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера (зокрема щоденники митця за волею його дружини закриті в архівах до 2009 року) та увічнення його пам'яті в державах, де він проживав. Питання наразі не вирішено і як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України, «хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась».

    Вшанування пам'яті

    Пам'ятна монетна номіналом у 2 гривні присвячена до 110-річчя від дня народження Олександра Довженка
    Вшанування пам'яті геніального митця Олександра Довженка в Україні є на вкрай низькому рівні. Те, що було зроблене, в основному було зроблене за часів СРСР та радянської влади: з 1957 року Київська кіностудія носить ім'я Довженка, у 1972 році було затверджено Золоту медаль ім. Довженка «За найкращий військово-патріотичний фільм», у 1960 році створено музей Довженка в батьківській хаті, попри те, що в Україні Довженко був персона нон ґрата. Ще за два роки скульптор Анатолій Фуженко змушений був подарувати садибі пам'ятник (художня рада боялася Довженка навіть у бронзі, тому офіційно скульптуру не затвердила), отже існує лише один пам'ятник, та й то не офіційний.
    Перші значні кроки по збереженню і вшануванню пам'яті видатного українця були зроблені зі здобуттям незалежності України, проте й досі цього вкрай мало, а його співвітчизники не мають вільної можливості побачити фільми Довженка. 10 вересня — день народження Олександра Довженка — святкується в Україні як День кіно. У цей же день з 1994 року за указом Президента України вручається державна премія в галузі кінематографа імені О. Довженка. У 1994 році було створено «Національний центр Олександра Довженка», робота якого зосереджена на двох основних напрямках: збирання та збереження фільмів (передусім національного кіно) та поширення кінострічок (в першу чергу українських), їхня популяризація серед населення. У 2006 році центр завершив роботу над виданням фільмів Довженка у форматі DVD, але унікальне видання розповсюджене лише в консульствах та посольствах як подарунок. В той же час, за кордоном, фільми Довженка на DVD вже давно в вільному продажу.
    З 5 липня 2004 року Національний банк України ввів у обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену 110-річчю від дня народження Довженка. До 120-річчя від дня народження Довженка, 22 серпня 2014 року, була введена в обіг срібна ювілейна монета номіналом 20 гривень.
    У листопаді 2006 року указом Президента України започатковано програму дій щодо вшанування пам'яті Олександра Довженка.
    У лютому 2011 року один з кінотеатрів Києва влаштував ретроспективу фільмів Олександра Довженка — варто зауважити, що фільми на замовлення українського Мінкульту було оцифровано та суттєво поліпшено якість зображення оцифрованих копій[13]. Треба зазначити, що побудований у часи СРСР кінотеатр імені Олександра Довженка на проспекті Перемоги в Києві, за часів незалежності, починаючи з 1995 року, використовувався, як елітний бізнес-клуб («Червоне та Чорне» тощо), а в 2011 році будівля кінотеатру була взагалі знищена.

    Мистецька та літературна спадщина

    Літературні твори

    Фільмографія

    Повнометражні художні:
    Короткометражні художні:
    Повнометражні документальні:
    Короткометражні документальні:
    Креативний консультант та оповідач
    Сценарист

    Нереалізовані сценарії

    • 1926—1929 Цар, Батьківщина, Загублений Чаплін, Згода (Повстання мертвих)
    • 1934 Загублений і віднайдений рай
    • 1941 Тарас Бульба (у Національній бібліотеці Вернадського є п'ять версій цього сценарію)
    • 1943 Україна в огні
    • 1951 Відкриття Антарктиди
    • 1954 У глибинах космосу

    Нагороди та премії