До 100-річчя від дня народження
Михайла Івасюка
Життєва стежка Михайла
Григоровича Івасюка, відомого українського письменника, фольклориста і
літературознавця, розпочалася 25 листопада 1917 року в старовинному буковинському
містечку Кіцмань, де свого часу не раз бував Юрій Федькович, глибоко
переконаний, що тут можна навчитися “народного духу”, українського звичаю. У
Кіцмані виростав, набираючись знань у чотирирічній початковій школі, Сидір
Воробкевич, який згодом закликав плекати “рідну руську мову”, розмовляти «своїм рідним словом». Там же на
початку нашого століття викладав у гімназії українську мову й літературу
Сильвестр Яричевський, котрий, до того ж, керував хором товариства «Боян» і
був одним з найдіяльніших учасників першого на Буковині товариства «Січ». Для
нього поет створив кілька «січових» пісень, в одній з яких мовилося:
Як ту землю не любити,
Таж за нею серце гине,
Ах, для неї тільки жити,
Для вільної України!
Таж за нею серце гине,
Ах, для неї тільки жити,
Для вільної України!
Літератор широкого
профілю, Михайло Івасюк починав з віршів. Найперші складав іще дитиною у
своєрідному співавторстві з матір’ю Олександрою Василівною. Згодом почав
віршувати без маминої допомоги, а восени 1934 року в чернівецькому дитячому
журналі «Українська ластівка» з’явилася його перша публікація «Розкажу тобі
казку» з рядками про «Дніпр старий, ревучий та Вкраїну нещасливу», надиханими і
Тарасом Шевченком, і розмовами про трагічну долю великого народу по обидва боки
Дністра, що велися не лишень у родині, а й у всьому Кіцмані. Через два роки в
тому ж часописі побачила світ Івасюкова поезія про страшний голодомор,
влаштований сталінськими опричниками на радянській Україні. Отже, свій творчий
шлях М. Івасюк починав з уболівання за рідну українську землю за її майбутнє.
Були серед його юнацького доробку й вірші іншого плану. Частина їх
складала розділ «Поезії 30-х років» у збірці «Елегії для сина» (1991), що
увібрала твори різних десятиліть. Осердям книжки, її емоційним центром став
просторий, однойменний з її назвою цикл, народжений непоправною батьківською
втратою – загибеллю єдиного сина, видатного українського композитора.
З прозовими творами
Михайло Івасюк виступає від початку 50-х років. Виступає спершу з нарисами та
замальовками на сторінках місцевих газет, а 1957 року друкує в альманасі
«Радянська Буковина» скорочений варіант повісті «Чуєш, брате мій…».
Невдовзі з цієї повісті, яку ще в рукописі благословила Ірина Вільде, виріс
роман «Червоні троянди», виданий 1960 року у Києві й передрукований відтак на
шпальтах канадського тижневика «Українське життя» (нині – «Життя і
слово»). Наступні прозові книжки М. Івасюка – збірка оповідань «Відламана
галузка» (1963), повісті «Двобій» (1967) та «Весняні громовиці» (1970), романи
«Вирок» (1975 рік – журнальна публікація, 1977-й – книжкова) і «Серце не
камінь» (1978), звернуті також до життя Північної Буковини 30-х – початку 40-х
років, утвердили його добре ім’я в нашій літературі. Перу Михайла Григоровича належать романи та
повісті: «Весняні громовиці» (1970), «Балада про вершника на білому коні»
(1980), «Пташка піднебесна» (1984), «Лицарі великої любові»(1987). У часописах
побачили світ: «Чуєш, брате мій»(1957), «Монолог перед обличчям сина»(1988),
«Турнір королівських блазнів»(1997).
Михайло Івасюк був
невсипущим трудівником на різних ділянках рідної культури. В його літературній
редакції ідуть вистави нашого театру за п’єсами С.
Воробкевича і С. Яричевського. У доробку М. Івасюка-фольклориста сотні
записаних і впорядкованих народних перлин, з яких складалися, зокрема, книги:
«Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971), «Казки
Буковини» (1973) та підготовлена до друку «Золота карета». Як
літературознавець, він опублікував десятки статей, видав великий том
творів С. Воробкевича (1986), підготував аналогічну книгу С. Яричевського.
Очікують на видання його повість-казка із сучасного життя «Веселий поклик
вічності», книжка оповідань, новел, щоденникових записів, споминів. У тім числі
й про те, як тонув у крижаній воді Печори, як гинув у смердючому бараці, але не
загинув, тому, що завше схилялася над ним доброю берегинеюУкраїна.
Він жив нею і заради неї, найріднішої у світі землі, впродовж багатьох десятиліть, аж до фатального 5 лютого 1995 року. Втім, він живе нею і нині, живе у своєму високопатріотичному і високохудожньому слові.
Він жив нею і заради неї, найріднішої у світі землі, впродовж багатьох десятиліть, аж до фатального 5 лютого 1995 року. Втім, він живе нею і нині, живе у своєму високопатріотичному і високохудожньому слові.
Поетична
збірка «Елегії для сина»
Його любили – щемно,
трепетно, гордо. Володимира Івасюка – сина, брата, композитора, музиканта… З
цією любов’ю не крилися, він її відчував, але вона його не псувала. Навпаки,
справді прагнув ставати досконалішим. І це йому вдавалося…
Ми знаємо – спалив себе тугою за сином письменник Михайло Григорович Івасюк. Не поважні роки, і навіть не важка недуга дошкуляли найбільше, а неймовірне бажання того, щоб загибель сина Володимира виявився сном. Може, саме тому цикл поетичних творів “Елегії для сина” (Ужгород, 1991) з однойменної збірки М. Івасюка завершується “Колисковою”:
Ми знаємо – спалив себе тугою за сином письменник Михайло Григорович Івасюк. Не поважні роки, і навіть не важка недуга дошкуляли найбільше, а неймовірне бажання того, щоб загибель сина Володимира виявився сном. Може, саме тому цикл поетичних творів “Елегії для сина” (Ужгород, 1991) з однойменної збірки М. Івасюка завершується “Колисковою”:
Хай ніч, любий сину,
Снує срібний шовк,
Ти спи – на сторожі
Безмежна любов.
Снує срібний шовк,
Ти спи – на сторожі
Безмежна любов.
Древні казали: “Заговори, щоб я тебе побачив”. А
Володя говорив і голосом скрипки, і голосом серця, а не лише устами:
Роки твої – свічада велемовні.
Дякую тобі за дивний голос…
Листи твої – чарівні партитури –
Щодня зі мною розмовляють.
Дякую тобі за дивний голос…
Листи твої – чарівні партитури –
Щодня зі мною розмовляють.
В тій мові – вихори
юнацтва,
Подібні до розливів скрипки.
Я дякую тобі за ту благословенну мову,
Я дякую тобі за ту любов пречисту.
Подібні до розливів скрипки.
Я дякую тобі за ту благословенну мову,
Я дякую тобі за ту любов пречисту.
Батько характеризував Володимира надзвичайними епітетами:
Хвилинами здається,
Що ти раптово розчинився
У людяності і красі
Й надав їм форму власної особи
(“За руки взявшись”).
Що ти раптово розчинився
У людяності і красі
Й надав їм форму власної особи
(“За руки взявшись”).
Безмір любові до сина –
це була, мабуть, та фатальність, яка не давала батькові прийти до себе після
розлуки. І, навіть “коли змагають болі, я повертаюся
до твого світла й розкриваю груди перед ним, немов перед
очима сонця” (“Я повертаюся до твого світла”). Михайло Івасюк був упевнений
(і в цій упевненості є щось фаталістично-оптимістичне), що син також готовий
був би жертвувати собою задля батька:
Якби ти знав мою святу любов,
Ти б тисячі смертей переборов.
І серед болів, жур, жаских тривог
Ти б марище прогнав з моїх очей
І зняв тягар самотності з плечей –
Ти ж мій єдиний син, єдиний бог.
Ти б тисячі смертей переборов.
І серед болів, жур, жаских тривог
Ти б марище прогнав з моїх очей
І зняв тягар самотності з плечей –
Ти ж мій єдиний син, єдиний бог.
Оце боготворення сина
(«лиш руки можу зводити до тебе – мого єдиного на світі божества» – “Ночами
прокидаюсь” ) – наслідок, звичайно, невгасимого почуття відчаю, розпуки,
незворотності.
Звісно, мінорність циклу “не впускає” у нотний стан іншого тону, та все ж спогади повертають до щасливого дитинства, ранньої юності, коли Володю любило все живе: і бджоли, і метелики, і ластівки, які могли шугати жваво над робочим столом і мало не торкатися обличчя, бо мали батька й сина “за родичів найближчих” (“На балконі”), любили і сади…
Звісно, мінорність циклу “не впускає” у нотний стан іншого тону, та все ж спогади повертають до щасливого дитинства, ранньої юності, коли Володю любило все живе: і бджоли, і метелики, і ластівки, які могли шугати жваво над робочим столом і мало не торкатися обличчя, бо мали батька й сина “за родичів найближчих” (“На балконі”), любили і сади…
Не «розвиднілось» більше письменникові Михайлу Івасюкові, бо
навіть небо і земля пройнялися болем утрати:
Дивлюсь в блакитне небо,
В таке, як твої очі,
Та сонця не впізнаю –
Лице його в сльозах.
Й дерева непритомні –
Їх пам’ять у судомі…
В таке, як твої очі,
Та сонця не впізнаю –
Лице його в сльозах.
Й дерева непритомні –
Їх пам’ять у судомі…
А люди? Що ж люди? Їм,
переважно, не болить чуже горе. А ще коли підсипають солі в рану, то вони
готові й подивитись, як то болить, особливо, коли рана в людини, що
вивищувалася над натовпом і могла сягнути зір. А потім усе “списується” на
долю, хоч “вчинки” її цілком як у людини.
І опустилися руки, хоч
до цього вони не одну біду розвели, не одну скруту витримали. Плакало каміння
під ногами, як ішов поет-батько синовим містом, все упертіше німували його
уста (хіба кричали інколи від болю), бо все менше вірив, що має з ким про свою
розлуку говорити… Навіть не міг відповідати тим, хто його щиро запитував:
Де ж син твій чудесний,
Що в нашому серці
Розбуджував весни?
(“Як місяць не зійде”).
Що в нашому серці
Розбуджував весни?
(“Як місяць не зійде”).
Не відповідав, хоч
тільки він знав усю правду. Майже всю, бо повну правду того фатального дня чи
ночі Володя забрав із собою. Та вірив батько, що ” …твої благословенні
тридцять років не стануть жовтим листям, що люди спалюють восени” (“Я
повертаюсь до твого світла”), і що, “осяяний людською добротою”, син житиме у
пам’яті тих, хто його по-справжньому любив. І від цієї віри навіть “болі геть
зникають, немов блукаючі вогні”.
Збірка Михайла Івасюка «Елегії для сина» впевнює у великій силі серця, таланту, який і в елегіях безмірного горя не зійшов на стежку “війни” – з собою, з долею, з винуватцями. Це ж яка мала бути сила тієї любові, щоб малість реальності не заманила в тенета історії… І визріло переконання, що мінорність, елегійність – це теж бальзам для душі, якщо цю душу ще не з’їла іржа байдужості.
Збірка Михайла Івасюка «Елегії для сина» впевнює у великій силі серця, таланту, який і в елегіях безмірного горя не зійшов на стежку “війни” – з собою, з долею, з винуватцями. Це ж яка мала бути сила тієї любові, щоб малість реальності не заманила в тенета історії… І визріло переконання, що мінорність, елегійність – це теж бальзам для душі, якщо цю душу ще не з’їла іржа байдужості.
«Монолог
перед обличчям сина»
Окрім «Елегій» Михайло
Івасюк задумав написати повість про сина, щоб сказати про нього всю правду. В
часи правління Брєжнєва, Андропова, Черненка -
головних секретарів Комуністичної партії СРСР - це було зробити непросто, навіть неможливо. Лише
в 1987 році М. Івасюк здав рукопис в
журнал «Жовтень». Однак і те, що він написав, довелося скорочувати,
коригувати, «чистити».
Природньо, що в повісті є яскраво виражене
почуття сильної, безперечної любові батька до сина. Але – й це особливо цінне
- крізь батьківську любов проглядається
прагнення дати об’єктивну, неупереджену оцінку як творчості Володимира Івасюка,
так і тим людям, подіям, з якими пов’язаний композитор. Варто підкреслити, що
автор зумів подужати власний біль, пересилити негативне ставлення до певних
осіб і представити читачеві образ не сина Володі, а обдарованого композитора,
який для української культури важив, мабуть, не менше ніж Василь Стус, для української літератури. Бо
його пісні, які співав увесь світ, повертали українцям самоповагу, гордість,
зневажену тими, хто називав себе «радянською інтелігенцією».
Цінність повісті в
тому, що це найповніша розповідь про життя й творчість видатного композитора.
Народження сина, перші колискові, перші казки,
перші розмови про піаніно та відкриття в Кіцмані музичної школи, перша скрипка,
що приїхала з Чернівців, перші сходинки музичного виховання на класичній
музиці. Перше знайомство із Дмитром Гнатюком, навчання в школі, перші спроби
вокального згуртування в «Буковинці», вибір майбутньої професії, перші
організаційні досвіди на «Легмаші», перші написані власні пісні,
вокально-інструментальний ансамбль «Карпати», любов до гір, «Червона рута» та
«Водограй», музика стає стихією життя. Львів, консерваторія, Софія Ротату,
шалений успіх, заздрість, міжнародні фестивалі, «Прапороносці» Гончара,
Кос–Анатольський і задум «Дарини», непорозуміння та ворожість, безліч нових
пісень, зникнення, трагедія, замовчування.
22 травня 1979. Вічна пам’ять та шана Митцю!
Все це змальовано батьком у «Монолозі».
Перечитуючи життєві сторінки Михайла Івасюка, ми, дорослі свідомі люди,
маємо можливість повніше осмислити багатогранність життя – переповненого
цікавими творчими зустрічами, родинним щастям, радістю від першої надрукованої
книги, від успіхів своїх дітей та
одночасно трагічними подіями та великим
горем. Такі глибокі переживання роблять людину більш уважною і небайдужою до
інших. Універсальна постать батька і вчителя, письменника і мислителя. Він був
оберегом моральних і духовних надбань своєї сім’ї і свого народу, сівачем і
продовжувачем кращих традицій розумного й доброго і намагався, щоб все найкраще
ставало вічним.
25 листопада
2017 року виповнюється 100 років від дня
народження Михайла Івасюка - українського письменника, фольклориста,
педагога, громадського діяча. Михайло
Григорович мав активну громадську позицію, він був, безперечно, щасливий з
того, що дожив до днів незалежності, що не тільки як свідок, а й як активний
учасник сприяв першим крокам молодої української державності. Він жив Україною і заради України,
найріднішої у світі землі.
Маю мету - познайомити більшу кількість молодих людей із творчістю Батька про Сина. Із цією метою матимемо три виїздні освітні акції В ВПХУ № 5, ЧНУ ім.Юрія Федьковича, кафедру музики, ЧУМ. ім Сидора Воробкевича. Сподіваюсь, що це буде цікаво та своєчасно для них.
Використані матеріали Богдана Мельничука (Доктора філологічних наук), Парасковії
Нечаєвої.
