Олександр Довженко (1894–1956) – український радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, актор, поет, публіцист.
Олександр Довженко народився 29 серпня (10 вересня) 1894 року на хуторі В'юнище (нині смт Сосниця), Чернігівської губернії у незаможній багатодітній родині.
Його предками були полтавські чумаки, які оселилися в Сосниці в середині XVIII століття.
Відомо, що батько та мати майбутнього класика світового кінематографа були неписьменні, мали 14 дітей. З них вижило тільки двоє – Сашко та його сестра Поліна, тому серед споминів про матір і дитинство в уяві Олександра Довженка поставали, як він писав у своїй автобіографічній повісті «Зачарована Десна, «плач і похорон… Народжена для пісень, вона (мати) проплакала усе життя, проводжаючи (померлих дітей) назавжди».
Щоб зібрати гроші на навчання Сашка, батько продав одну із семи десятин своєї землі. З восьми років хлопець навчався у парафіяльному училищі, а після його закінчення – у Сосницькому міському училищі, яке вважалося «вищим початковим». Навчання йому давалося легко – він був відмінником і любив читати.
У 1911 році О. Довженко вступив до Глухівського учительського інституту (нині Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка) не тому, що хотів стати учителем, а тому, що там була висока стипендія. Після закінчення інституту у 1914 році учителював у Другому Житомирському вищому початковому училищі. Через нестачу вчителів викладав там фізику, географію, історію, природознавство та гімнастику. Революцію 1917 року зустрів з великою радістю, сподіваючись на покращення життя простих людей.
У червні того ж року переніс важку операцію, більше місяця пролежав у лікарні і Житомирська повітова комісія з військової повинності визнала його непридатним до військової служби. Щоб здобути вищу освіту О. Довженко у вересні 1917 року перевівся вчителювати до Сьомого Київського вищого початкового училища і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту (нині Київський національний економічний університет), паралельно став слухачем Академії мистецтв.
На початку 1918 року Довженко став до лав армії Української Народної Республіки. Разом з нею відступав до Житомира, де у школі старшин армії УНР викладав естетику. У серпні 1919 року був заарештований Волинськими чекістами, але скоро звільнений на прохання В. М. Еллана-Блакитного (українського поета і революціонера). За його порадою у 1920 році Довженко вступив до лав «боротьбистів», пізніше ця організація у тому ж році влилася до комуністичної партії України й був призначений завідувачем Житомирської партійної школи. Під час одного з відряджень потрапив у польський полон, де його піддали, як він писав, умовному розстрілу холостими патронами. Пізніше з полону вдалося втекти.
Після остаточного встановлення радянської влади Довженко переїхав до Києва, де працював секретарем Київського губернського відділу народної освіти, комісаром Театру імені Тараса Шевченка, завідувачем відділу мистецтв. У квітні 1921 року його викликали до Харкова і за наказом Наркомату закордонних справ призначили завідувачем загального відділу Повноважного представництва УРСР у Польщі. У Варшаві Довженко очолив місію з репатріації та обміну військовополоненими, а потім був призначений керуючим справами представництва.
На початку лютого 1922 р. його перевели на роботу в Берлін секретарем консульського відділу представництва УРСР в Німеччині. У серпні 1923 року Довженко повернувся до Харкова, який тоді був столицею України. Незабаром за сприяння Василя Еллана-Блакитного він влаштувався до редакції газети «Известия ВУЦИК» публіцистом-карикатуристом та художником-ілюстратором. Його карикатури та дружні шаржі за підписом «Сашко» часто з'являлися і в інших виданнях. Тоді ж став спочатку членом літературної організації «Гарт», а потім – «ВАПЛІТЕ», зацікавився кіномистецтвом.
У 1926 році Довженко почав працювати на Одеській кінофабриці (ВУФКУ), якою на той час керував письменник Юрій Яновський. Навесні 1927 року Олександр Петрович закінчив виробництво свого фільму «Сумка дипкур'єра». У ньому він спробував себе і як актор – зіграв роль кочегара. У пресі з'явилися перші позитивні відгуки. Повністю талант Довженка заявив про себе 1928 року фільмом «Звенигора», де епізоди української історії перепліталися зі сценами Громадянської війни, тут поєднувалися революційний епос, сатира та лірика.
На думку критиків, «Звенигора» ознаменувала народження українського кіно як мистецтва. Пізніше режисер написав у своїй автобіографії: «Звенигора в моїй свідомості відклалася як одна з найцікавіших робіт, це „прейскурант моїх творчих можливостей“, я зробив її одним духом – за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень».
У 1929 році Довженко зняв фільм про історію повстання у 1918 році робітників київського заводу «Арсенал». За розмахом та епічністю дії кінострічка «Арсенал» не поступалася «Звенигорі». У 1930 році О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу, але на батьківщині вона була піддана серйозній критиці за «біологізм», «пантеїзм», «натуралізм», «ідеалізм» та «абстрактний гуманізм». У зв'язку із цим у квітні 1930 року постановою Оргбюро ЦК ВКП(б) демонстрацію фільму було заборонено.
У 1932 році Довженко зняв фільм «Іван» про будівництво Дніпрогесу і був запрошений працювати до кіностудії «Мосфільм». Хоч кінострічка і була піддана критиці за «неякісне виконання та применшене значення персонажів порівняно з машинами», творчістю Довженка зацікавився сам Сталін і це посприяло подальшій успішній кар'єрі режисера. У 1933 році він написав сценарій фільму «Аероград», у якому головні герої протистояли японським шпигунам-диверсантам та їхнім агентам-кулакам, а у 1939 році на екрани кінотеатрів вийшов фільм «Щорс» – над ним Довженко працював чотири роки. Сталін прийняв ці фільми без жодного зауваження.
Коли почалася Друга світова війна, Довженка евакуювали спочатку в Уфу, а потім в Ашгабад. У лютому 1942 року він домігся відправки на Південно-Західний фронт. Спочатку Олександр Петрович перебував в резерві політуправління фронту в якості інструктора-літератора армійської газети «Червона Армія», а потім – спеціальним кореспондентом газети «Известия» у визволених від окупантів районах України. Нарисами, оповіданнями та дописами письменника про побачене зачитувалися бійці на передовій та люди в тилу.
Улітку 1943 року Довженко написав кіноповість «Україна у вогні», розповівши в ній правду про радянський бюрократизм і недбалість, які у воєнний час призвели до загибелі в Україні тисяч людей. Сталіну повість не сподобалася, вона була заборонена для друку і постановки з формулюванням, що «це вилазка проти нашої партії, проти Радянської влади, проти колгоспного селянства, проти нашої національної політики». Незважаючи на опалу, Довженку дозволили поставити фільм про життя садівника-селекціонера Івана Мічуріна. Під час роботи над стрічкою у Олександра Петровича стався перший інфаркт. Фільм вийшов на екрани лише у 1949 році під назвою «Мічурін», бо через вимоги цензури постійно змінювався та перемонтовувався.
Починаючи з 1949 року, Довженко викладав у Всеросійському державному інституті кінематографії імені С. А. Герасимова (ВДІКу), продовжував працювати над сценаріями майбутніх фільмів, почав писати роман-епопею «Золоті ворота», в якому хотів переосмислити ключові моменти української історії. Восени 1951 року він побував на будівництві Каховської гідроелектростанції на Дніпрі й під враженням побаченого вирішив зняти фільм «Поема про море», присвячений силі людського духу. Робота над сценарієм тривала п'ять років. Напередодні першого знімального дня фільму у Довженка стався гострий інфаркт. Митець помер 25 листопада 1956 року на своїй дачі в Переделкіно. Похований у Москві на Новодівичому кладовищі.
Творча діяльність
Олександр Довженко зняв і поставив 14 фільмів, написав майже 20 кіносценаріїв і кіноповістей, створив більше 20 новел та оповідань. Перший серйозний успіх прийшов до митця з виходом фільму «Звенигора». У своїй автобіографії Довженко писав: «Звенигора в моїй свідомості відклалася як одна з найцікавіших робіт, це прейскурант моїх творчих можливостей.., я зробив її одним духом – за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень». Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем – дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого.
Поет Микола Бажан відгукнувся на цей фільм статтею в журналі «Кіно»: «Це – історична симфонія, що рівної їй немає у світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й вагомості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти».
А всесвітньо відомий радянський режисер, сценарист та теоретик мистецтва Сергій Ейзенштейн так описав свій захват після перегляду довженківської картини: «…в повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно». Фільм «Звенигора» з тріумфом демонструвався в Парижі, обійшов екрани кінотеатрів Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Англії, Греції, США.
Блискучій успіх «Звенигори», який був сенсацією 1928 року, став водночас і початком особистої трагедії Довженка – за цю стрічку, а згодом і за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати в буржуазному націоналізмі. Сам же Довженко на це сказав, що свої картини він «писав з гарячою любов’ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя».
У 1929 році Довженко створив фільм «Арсенал» про історію повстання робітників київського заводу 1918 року. У своїй автобіографії Довженко писав, що завдання, яке він ставив на зйомках «Арсеналу», – показати класову боротьбу зі сторони барикад, тобто було «суто політичним, партійним». Та за розмахом дії й унікальної мови на стику поетичного та реалістичного кіно «Арсенал» не поступається «Звенигорі».
Навесні 1930 року вийшов фільм «Земля», який кіномовою є гімном праці хліборобів і людини на землі. Символіка стрічки тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Спочатку керівництво «Українфільму» визнавало, що «Земля» за своєю ідеологічною орієнтацією відповідає лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації в сільському господарстві країни, але дуже швидко у пресі картина була гостро розкритикована за «біологізм», «пантеїзм», «натуралізм», «ідеалізм» та «абстрактний гуманізм». Демонстрація фільму в кінотеатрах Києва розпочалася 8 квітня 1930 року, а вже 17 квітня його показ був заборонений. Довженко тоді написав у «Автобіографії»: «Радість творчого успіху була жорстоко пригнічена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою „Философы“ в газеті „Известия“. Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти».
У той час як фільм «Земля» був під забороною в Україні, в Берліні після прем'єри картини з'явилося 48 величальних статей про Олександра Довженка та його твір. А італійські кінокритики назвали українського митця «Гомером кіно». В СРСР стрічку дозволили до показу лише в 1958 році, коли на міжнародному референдумі в Брюсселі вона увійшла до числа 12 найкращих фільмів у всесвітній історії кіно.
У 1934 році після створення фільму «Іван» про будівництво Дніпрогесу Довженка за розпорядженням Сталіна перевели працювати на Московську кіностудію. У 1935 році митець зняв кінострічку «Аероград» про нове місто, що будується в тундрі. У 1937 році на замовлення Сталіна Олександр Петрович розпочав зйомки фільму «Щорс». Картина вийшла на екрани тільки через два роки, бо вже відзняті частини стрічки відправляли на перегляд Сталіну і деякі епізоди по вказівці «головного цензора» Довженко змушений був переробляти по кілька разів. Фільм вийшов на екрани 1 травня 1939 року й за перший тиждень показу його подивилось близько 31 мільйона глядачів.
Плідним періодом у творчості письменника були воєнні і перші післявоєнні роки. Тільки упродовж 1942 – 1943 років ним було опубліковано 18 статей, п’єса, кіноповість, 10 оповідань і низка новел, що були написані на основі реальних подій. Оповідання «Воля до життя» О. Довженко створив у 1942 році. В основу сюжету він поклав реальний випадок із практики армійського хірурга М. Дудки – чоловіка своєї сестри. Оповідання «Ніч перед боєм» теж засноване на реальних подіях. Твір, написаний українською мовою, вперше було опубліковано в перекладі на російську в газеті «Красная звезда» 1 серпня 1942 року, а потім поширювався на фронті у форматі маленької «книжечки-метелика». Загалом цей твір було опубліковано вісімнадцять разів дванадцятьма мовами. Його актуальність не втрачається і в наш час.
1 квітня 1942 року у своєму «Щоденнику» письменник робить запис про українську селянку, яка, переховуючи двох поранених льотчиків-росіян, сама загинула від рук гітлерівців. Митець занотовує: «… це тема для новели, для поеми,для сценарію. Це факт, а не вигадана автором композиція про матір нашого великого многостраждального доброго народу». Уперше новела «Мати» була надрукована 20 лютого 1943 року в газеті «Известия», а через п’ять днів – в газеті «Радянська Україна».
Епосом війни називають кіноповість Довженка «Україна в огні», яку митець писав упродовж 1941–1943 років. Після того, як уривки однойменного сценарію фільму були опубліковані у пресі, його заборонили для подальшого друку і зйомки. Довженка звинуватили у націоналізмі, вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди заборонили жити в Україні. Тоді він залишив такий запис у своєму щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту,— невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..». Тільки 1966 року кіноповість вперше надрукували, щоправда, з багатьма цензурними купюрами.
Упродовж 14 років – з 1842 по 1955 рік О. Довженко працював над кіноповістю «Зачарована Десна». Сам митець назвав жанр свого твору «автобіографічним оповіданням». Перша згадка у «Щоденнику» про задум написання «Зачарованої Десни» датується 5 квітня 1942 року. «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь – усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…». Вперше цей вершинний шедевр літературної творчості митця був опублікований в журналі «Дніпро» в березні 1956 року. Окремим виданням твір вийшов в 1957 році, уже після смерті автора.
У передмові Довженко пояснив своє бажання створити автобіографічний твір зі спогадами про своє дитинство довгою розлукою з землею батьків» і прагненням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел». Письменник надавав велике значення цьому твору. В його архіві зберігається чотири варіанти рукопису «Зачарованої Десни» українською мовою. Переклад повісті російською він здійснив сам. У 1964 році дружина Довженка – Юлія Солнцева зняла за цим твором однойменний фільм.
У Довженка не було задуму, принаймні за життя, опублікувати свій щоденник. У часи його написання, враховуючи зміст записів, це дорівнювало б самогубству. Можливо, «Щоденник» служив «плацдармом» для реалізації нових творчих задумів, а можливо, як річ інтимна, був розрадою, другом, якому можна довіряти і «вилити душу». Так чи інакше, «Щоденник» О. Довженка періоду 1941–1945 років є твором-символом нескореного духу нашого народу та літературно-мистецьким документом трагічних й водночас переможних років війни з фашистською навалою.
Український поет, прозаїк, драматург, перекладач і літературознавець Олександр Підсуха так оцінив «Щоденник»: «Як і Шевченко, Довженко лишив нам сповнену драматизму сповідь, виняткової сили людський документ. У ньому, як у фокусі, вмістилися і трагедія перших років війни, і думки з приводу тих чи тих подій, явищ, людей, і протест проти командно-бюрократичних методів керівництва, і вади нашого довоєнного виховання, і безприкладний героїзм... воїнів, і тривога за долю полонених бійців, як і за мільйони юнаків і дівчат, що не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованій території. Геть-чисто все помічало його всевидюче око – і те, що відбувалося з рідним народом у той чи той момент, що чекало на нього в майбутньому. Не знаю іншого художника, хто б у нашому віці володів даром всебачення і провісництва».
Остання картина Довженка – «Прощавай, Америко!», залишилася незавершеною. Довженко встиг відзняти лише третину фільму. Плівка перебувала в архівах 46 років, і поки її не знайшли, вважалася втраченою. Вперше картину показали у програмі «Панорама» у 1996 році на Берлінському кінофестивалі. Низку кіноповістей Олександра Довженка було екранізовано після його смерті: «Зачарована Десна» (1956, 1957), «Повість полум’яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958). У списку нереалізованих сценаріїв: «Цар», «Батьківщина», «Загублений Чаплін», «Згода» (1926 – 1929 роки); «Загублений і віднайдений рай» (1934 р.); «Тарас Бульба» (п’ять версій) (1941 р.); «Україна в огні» (1943 р.); «Відкриття Антарктиди» (1951 р.); «У глибинах космосу» (1954 р.).
Нагороди і відзнаки
Олександр Довженко кавалер ордена Леніна (1935), ордена Червоного Прапора (1943); ордена Трудового Червоного Прапора (1954); медалі «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».
Він був удостоєний Сталінської премії I ступеня (1941), за фільм «Щорс»; Сталінської премії II ступеня (1949), за фільм «Мічурін»; Ленінської премії (1959, посмертно), за літературний сценарій фільму «Поема про море».
О. Довженко мав почесне звання «Заслужений діяч мистецтв УРСР» (1940); почесне звання «Народний артист РРФСР» (1950).
Отримав приз за фільм «Іван» на Міжнародному кінофестивалі у Венеції (1934); премію праці за фільм «Мічурін» на Міжнародному кінофестивалі в м. Готвальдові (1949); премію за найкращий кольоровий фільм – фільм «Мічурін» на Міжнародному кінофестивалі в Маріанських Лазнях (1949); першу премію автору сценарію (посмертно), за фільм «Поема про море» на Всесоюзному кінофестивалі (1959).
Кіноповість «Зачарована Десна, «Щоденники», новели «Ніч перед боєм», «Мати», «Воля до життя» введені у програму з української літератури середньої школи.
Вшанування пам’яті
У 1957 році Київській кіностудії художніх фільмів було присвоєно ім'я Олександра Довженка.
У 1960 році на будівлі кіностудії та на будинку № 10 по вул. Шовковичній, де Довженко жив у 1935 – 1941 роках, було встановлено меморіальні дошки. Меморіальні дошки також встановлено на будинку по Бісмаркштрасе, 69 у Берліні.
У 1960 році в Сосниці Чернігівської області було відкрито літературно-меморіальний музей Олександра Довженка.
У парку біля Дніпра в 2012 році у Новій Каховці було споруджено пам'ятник О. П. Довженку.
У 1964 році з нагоди 70-річчя від дня народження митця на території Київської кіностудії було встановлено погруддя Олександра Довженка, а на головній будівлі Одеської кіностудії відкрито меморіальну дошку. Погруддя Олександра Довженка встановлено у 1965 році в Сосниці на території музею письменника, а пам’ятник молодому Довженку встановлено 1974 року перед входом на територію цього музею.
У 1972 році було засновано Золоту медаль імені А. П. Довженка «За кращий військово-патріотичний фільм».
У 1994 році з нагоди сторіччя від дня народження режисера Указом Президента України було засновано Державну премію в галузі кінематографії імені О. Довженка. У тому ж році Указом президента України було створено «Національний центр Олександра Довженка», завданням якого є збір, зберігання та популяризація українських фільмів.
У 1994 році на честь кінорежисера названо астероїд (4520) Довженка, відкритий у 1977 році.
У вересні 2020 року в День селища в Сосниці відкрито пам'ятник, присвячений Олександру Довженку.
Іменем Довженка названо вулиці в Києві, Одесі, Львові, Новій Каховці та інших містах України.
.jfif)
.jfif)
.jfif)
.jfif)
.jfif)
.jfif)
.jfif)
.jfif)
.jfif)
.jfif)
.jfif)
.jfif)
.jfif)