“Кришталеве звучання голосу Лілії Сандулесу”

 

Продовжуючи мистецький проєкт «Цей день в мистецтві», в літературно-мистецькому салоні обласної наукової універсальної бібліотеки ім. Михайла Івасюка – нова презентація.

 28 лютого 2023 року виповнюється 65 років українській естрадній співачці Лілії Василівні Сандулесу — Народній артистці України.

В 1977 році почала співати на професійній сцені - в чернівецькому філармонійному ВІА «Жива вода».

Через три роки, в 1980 разом з  Олександром Сєровим перейшла у волинську філармонію (ВІА «Світязь», «Серпанки»), але через рік їхні шляхи розійшлися.

Влітку 1982 року на Всеросійському конкурсі виконавців у Сочі Лілія Сандулесу була третьою, та вже у вересні 1982 вона перемогла на конкурсі артистів естради України в Чернівцях (випередивши сестер Ротару, Олександра Сєрова, Віталія Білоножка і Павла Дворського).

В 1984 році Сандулесу запросили до Київського мюзик-холу, де у неї з'явилася можливість регулярно записуватися на радіо (згодом її прізвище почало вимовлятися українською мовою — Сандулеса).

В 1985 році вона з піснею Володимира Бистрякова «Гончарний круг» пройшла до фіналу всесоюзного телефестивалю «Пісня року»; фірма «Мелодія» випустила її платівку «Спочатку ти».

В 1988-му повернулася на Буковину співати з власним гуртом «Селена».

В 1990-му вона повертається до столиці — в театр «Етюд».

В 1992 об'єднується в дуеті з Іво Бобулом. Найвідомішіми спільними піснями стали «А липи цвітуть» та «Берег любові». Дует багато виступає за кордоном, де й виходить їхній компакт «Берег любові». Згодом у репертуарі Сандулеси з'явилися драматичні пісні — «Несу свій хрест», «Зраджене кохання».

Після десяти років спільного творчого, а потім і сімейного життя Сандулеса розлучилася з Іво Бобулом.

У 2004 році вийшов її сольний компакт з невибагливою назвою «Співає Лілія Сандулеса». На початку 2006-го Лілія Сандулеса повернулася на помешкання до Чернівців.

 Отримала почесне звання «Заслужена артистка України» (1987), а згодом почесне звання «Народна артистка України» (1996).

Серед найвідоміших пісень співачки: «Стожари» (П. Дворський—В. Кудрявцев), «Гончарний круг» (В. Бистряков—А. Поперечний), «Я хочу бути щасливою» ( В. Домшинський - Вадим Крищенко), «Несу свій хрест» (С. Галябарда - О. Гавриш).

Мистецький проект «Цей день в мистецтві» передбачає втілення ідеї, що робить повсякдення цікавішим. Прагнемо через доробок відомих митців збагачувати та розширювати наші знання в галузі мистецтва.

"Душею та думками з тобою, Україно!"

 Шановні друзі!

 18 лютого 2023 року в Будинку естетики та дозвілля відбулася театралізована імпреза до ювілею видатного композитора, співака, драматурга Семена Гулака-Артемовського "Душею та думками з тобою, Україно!". 

В театралізованому дійстві брали участь молоді, креативні, обдаровані артисти - студенти ІУ курсу ЧУМ ім. Сидора Воробкевича режисерського відділення (керівниця курсу Ганна Шевченко).

Вони щиро привнесли свої талановиті ідеї, зреалізували різні професійні методи, вжили засоби та долучили часточки своїх душ на реалізацію цього проєкту, занурили всіх присутніх у атмосферу сатиричного та гумористичного дійства.   

Образи головних героїв були розглянуті та представлені  пластичними етюдами та короткими сюжетними фрагментами:  романтична лінія відносин Андрія та Оксани доповнювалась такими знайомими нам всім емоціями, що народжуються на відстані від рідного краю, від Батьківщини. 

 Сатиричним та гумористичним був представлений фрагмент, що  розкривав лінію відносин Одарки та Івана Карася, адже він пов'язував смішні елементи пластики акторів із серйозними та важливими репліками про майбутнє України, про рішучі поступаючі вчинки українського козацтва в боротьбі за права жити та творити на своїй землі. 

 Важливим елементом всієї імпрези  було поєднання різних інформаційних  форм -  текст диктора, інформаційні блоки ведучих, театралізовані етюди образів головних героїв опери,  найвідоміші музичні номери опери та сатирична байка, що доповнила розуміння всієї постаті Семена Гулака-Артемовського.

Свій золотоголосий спів подарувала буковинська співачка, володарка "Золотої квітки" міжнародного вакального конкурсу ім.Квітки Цісик - Таня Петришина! Виконані нею арії з опери "Запорожець за Дунаєм", продемонстували народний мелодизм, що композитор клав в основумузичного матеріалу твору: для характеристик героїв музичиними засобами, для передачі спогадів про красу української природи та колорит побуту простих українців. Всі присутні отримали миті насолоди гарним голосом!

Цим заходом ми долучились до відкритого збору на нагальні потреби військовим з 10-ї гірсько- штурмової бригади "Едельвейс"! Наша щира вдячність ЗС України за кожен день прожиття, адже всі учасники дуже переживали про тривоги, що могли завадити проведенню!
Дякую, що змогили зреалізувати свої задуми!

Значення цього моменту для українського мистецтва важко переоцінити! Це було професійно та дуже цікаво!

Ми виконали все, що запланували: нагадали всім про Гулака-Артемовського, захистили переддипломну роботу Діани Чайкун та зібрали кошти на нагальні потреби 10-ої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс"! (1260 грн).

Дякую, моїм партнерам по сцені, дякую Ганні Шевченко - керівниці курсу, дякую співачці Тані Петришиній , концертмейстерші Дарії Зайцевій та всім, хто був дотичним та сприяв!

Бути на одній сцені з вами це для мене ще один щабель саморозвитку! 

Анатолію Борисовичу Фурлету - 65!

 

 Щиро вітаємо із ювілеєм!

 Митець народився в селі Чепоноси Хотинського району на Буковині.

У 10 класі поступив до Хотинської дитячої художньої школи, яку заснував буковинський художник Кушнірук Віталій Васильович. Навчався у нього, а потім - у Кириленка Михайла Григоровича.

Після армії поступив до Одеського педагогічного інституту на художньо-графічний факультет, де пощастило на талановитих викладачів. Ними були Борисюк Зинаїда Дмитрівна, яка сама закінчила Строгановське художнє училище та Гегамян Валерій Арутюнович, випускник Єреванської академії мистецтв, майстерня Мартіроса Сар'яна.

Після інституту працював викладачем в дитячій художній школі в місті Городок Хмельницької області, а через 3 роки - її директором.

З 2000 року на Київщині в місті Буча зорганізував спеціалізовані художні класи на базі школи №4 і пропрацював там до виходу на пенсію.

Член Національної спілки художників України. Провів багато персональних виставок та прийняв участь у безлічі колективних заходів.

На даний час працює, як вільний художник, має надію на багато років, насичених творчими пошуками та відкриттями.

 Вчора, 15 лютого 2023 року, в Чернівецькому художньому музеї  відкрилась  ювілейна персональна виставка Анатолія Борисовича  «На поверхні буття». 

 На виставці представлено 38 робіт митця, виконаних, в основному, в 2021-2022 роках, а також є і кілька робіт 2023 року. Твори великоформатні, яскраві, виконані в притаманній А.Фурлету манері.

ФУРЛЕТ АНАТОЛІЙ БОРИСОВИЧ – майстер сакрально-символічного живопису, член Національної спілки художників України, член правління ЧООНСХУ, живописець, графік, педагог, лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. О. Кобилянської, всеукраїнської премії ім. М. Г. Дерегуса в галузі живопису, нагороджений ювілейною відзнакою Чернівецької ОДА – медаллю «100 років Буковинського віче», подякою Національної спілки художників України та голови Чернівецької обласної ради.

Анатолій Фурлет народився 13 лютого 1958 р. в с. Чепоноси Хотинського району.

В 1983 р. закінчив художньо-графічний факультет Одеського державного педагогічного інституту ім. Ушинського, де його викладачами живопису були Гегамян Валерій Арутюнович і Борисюк Зинаїда Дмитрівна. Працював директором художньої школи в м. Городок на Хмельниччині. З 2000 р. проживав в м. Буча (Київська обл.), де на базі школи № 4 організував спеціальні художні класи з власною навчальною програмою. Творча та виставкова діяльність митця розпочалась після закінчення інституту.

Анатолій Борисович – учасник обласних, всеукраїнських та міжнародних (США, Німеччина, Нідерланди, Польща, Єгипет, Ліван, Франція, Словаччина, Румунія, Італія) виставок, мистецьких проектів та пленерів. Персональні виставки митця відбулися у багатьох містах: Чернівці (Центр культури «Вернісаж» – 2011, 2012 рр., галерея «SweetArt» – 2012 р., Чернівецький обласний художній музей – 2019, 2021 рр.), Одеса (Музей сучасного мистецтва – 2009 р.), Львів (Палац мистецтв – 2005 р., Музей історії релігії – 2017 р.), Хмельницький (Хмельницький обласний художній музей – 2008 р.), Чернігів (2003 р. – галерея «Пласт-Арт»), Київ (галерея «Славутич» – 1993 р., галерея «Лавра» – 1994 р. Національний музей українського мистецтва – 2002 р., галерея «White World» – 2018 р., галерея «АВС-арт» – 2016 р., 2022 р., галерея «Митець» – 2018 р.), Маріуполь (Художній музей ім. А. І. Куінджі – 2018 р.), Кам’янське (проект «Кам’яна могила. Реінкарнація» – 2016 р.), Івано-Франківськ (виставкова зала ІФООНСХУ – 2018 р.), Бостон (Гарвардський університет – 1995 р.).

Роботи художника зберігаються в Національному художньому музеї України (м. Київ), Музеї сучасного мистецтва (м. Одеса), Хмельницькому та Чернівецькому обласних художніх музеях, Музеї історії релігії (м. Львів), Художньому музеї (м. Кам’янське Дніпропетровської області), Львівському палаці мистецтв і в колекціях приватних галерей України та за кордоном (колекція Темістокля та Орисі Вірстів у Франції та ін.).

На даний момент художник проживає та творить в м. Чернівці.

Як зізнається сам Анатолій Фурлет: «… Найкраще працюється вдома в Україні. Хоч би яким прекрасним і звабливим був довколишній світ, а після нетривалої естецької й творчої ейфорії по закордонах, наповнений враженнями, летиш-біжиш нетерпляче на Батьківщину, аби виплеснути на полотно все, що накопичив, побачив і пережив емоційно. Для мене Україна – якесь диво з див. Нічого подібного в світі немає: родюча земля, люди, звичаї, традиції, фольклор, народне мистецтво, пісні, казки, легенди, древні кургани з їхніми невичерпними посланнями до нас… Це і є живильна основа моєї творчості. І від того відчуваю себе якось егоїстично щасливим, що народився саме тут на цій землі… Служіння мистецтву – щось схоже до терезів «або матеріальне, або духовне». Й жодні матеріальні дивіденди не компенсують того рідкісного моменту, коли розумієш: створене піднімає тебе ще на один щабель десь туди, в царину досконалості Духу…».

В передмові до мистецького альбому «Анатолій Фурлет. Живопис, графіка, кераміка» (2019), що вийшов за сприяння фундатора галереї «АВС-арт» Михайла Поживанова, влучно охарактеризовано його творчість: «У добу, коли на зміну інформативності приходить інформаційність, а шумовиння неологізмів замилює правдиві сенси, світ, перейнятий заграваннями із контекстами та актуальними проблемами сучасності, невпинно продукує репліки реплік. Це стосується й мистецтва, де тихе і самозосереджене глибинне змушене поступатись поверхневому, яскравому, велеслівному, настирливому… Анатолій Фурлет розвиває традиції глибинного, знакового мистецтва, що стоїть на засадах нашої національної образотворчості, зокрема вектор міфопоетичної мистецької школи, яка сформувалась на початку 1990-х років в Україні. Працюючи, як живописець і графік, навчаючи своїх студійців, художник звертається до архаїчних образно-знакових систем, до символіки давніх цивілізацій, що залишили свій слід на українських теренах. Світ мистця наповнений лірико-філософськими рефлексіями, з натяковості притлумленої колірної гами фактурно проступають петрогліфічні пласти. Лики й фігури, застиглі в надчасовому просторі, сповнені таїни. Так витворюється Дійство, в осерді якого – Світло».

 Всі твори митця - це  мистецтво дарувати красу, гармонію, мрії і через призму історії, надихати та дивувати!

Душею та думками з тобою, Україно!

 

Всім відомо, що митець розкривається через свої твори, тобто, автор устами персонажів говорить про проблеми, які турбують його, про  мрії, бажання, сподівання тощо. Іноді герої творів починають жити своїм життям, продовжуючи своє існування поза межами художнього твору, стаючи символом, знаком, лозунгом, уособленням ідеї всієї нації. Сьогодні ми поговоримо з вами про українського митця, композитора, оперного співака, драматичного артиста, драматурга та про героїв його твору.

  Семен Степанович Гулак-Артемовський, якому 16 лютого 2023  року виповнюється 210 років, і його найвідоміший твір – опера «Запорожець за Дунаєм», якій виповнюється 160 років з часу першої постановки в полі нашої уваги.

Важко переоцінити внесок в український мистецький простір і самого митця і його твору – першої української опери, але у сьогоднішніх реаліях кожна постать минулого переусвідомлюється і розглядається нами під новим кутом.

Україні відоме прізвище Гулак-Артемовський – хтось скаже, що це співак, хтось скаже, що це священник, хтось скаже, що це байкар, а хтось скаже – композитор чи український козак, і всі ці відповіді будуть правильними, адже в Україні здавна так було, що прізвище говорить про приналежність до певного роду.

 Візьмемо до прикладу український старовинний шляхетський рід, братів Тобілевичів, відомих як Іван-Карпенко Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський і їх сестра Марія Садовська-Барілотті – вони ж – корифеї українського театру, або освічений і шляхетний рід Косачів-Драгоманових, де відомими є Леся Українка, її мати – письменниця Олена Пчілка, дядько - історик, філософ і дослідник мови – Михайло Драгоманов.

 Так само і давній козацький рід Гулаків був відомий завдяки Степану Петровичу Гулаку-Артемовському – священику, Петру Петровичу Гулаку-Артемовському – українському байкареві, і співаку, композитору, борцю за українське, ювіляру – Семену Степановичу Гулаку-Артемовському.

 Всі ми знаємо, що людину формує її оточення: близькі люди, друзі, родина, сім′я. Кожна людина, яка зустрічається нам на життєвому шляху – не випадкова, вона впливає на нашу душу, серце, світобачення та світовідчуття.

 Батько композитора – священик Степан Гулак-Артемовський наповнив життя сина духовним сенсом.

 Від дядька – українського байкаря Петра ГулакА-Артемовського композитор взяв освіченість та любов до української культури.

Не можна також оминути постаті видатних людей того часу -  композитора Миколу Глінку, який звернув увагу на прекрасний голос Семена Степановича і цим самим посприяв творчому зросту митця.

 Художників Івана Айвазовського та Карла Брюллова, які стали його друзями та провідниками у світі мистецтва - письменника Нестора Кукольника, який навчав його французької та італійської мов, музиканти Гавриіл Ломакін, Олексій Петров і багатьох інших однодумців, подвижників, завдяки яким Семен Гулак-Артемовський мав підтримку все своє життя.

А знайомство з Тарасом Шевченком, творчість якого надихала композитора та давала йому нові ідеї для творення, відкрило нову грань таланту співака: у знак подяки композитор написав і присвятив Шевченкові пісню на народний текст «Стоїть явір над водою», яка входила в збірку під загальною назвою «Українське весілля», куди входили також «Спать мені не хочеться» та «Ой на горі та й женці жнуть».

 Семен Гулак-Артемовський  писав водевілі, захоплювався народною медициною, був обдарованою особистістю - інженером, соціологом, істориком, драматургом та навіть цікавився образотворчим мистецтвом, завдяки знайомству з Кобзарем.

   Це достатньо часте явище, що митці України намагаються охопити якомога більше видів мистецтва в діяльності, бо завдяки їм кожен митець хоче не тільки адаптувати загальносвітову культуру під українське, але і вкласти в неї щось своє, не запозичене.

 Так, до прикладу твір «Запорожець за Дунаєм»  - не просто класична опера, а перша україномовна, автентична,  тобто створена на українських реаліях опера, де описане життя українців поза межами Батьківщини.

 Знаєте, всі ж звикли, що мова опери – це італійська чи французька, але насправді, українська мова  для опери, вона вписалася в канони опери не гірше італійської.

Так, до речі, байки: написані давнім греком Езопом, переспівані французом Жаном де Лафонтеном, проросли та розквітнули саме в українському мистецькому культурному ґрунті, завдяки мові, українській самоіронії і гумору.

В опері найколоритнішою парою є запорожець Іван Карась і його дружина - Одарка, гумористичні образи, які в перебільшеному, сатиричному плані розказують про не прості і навіть проблемні відносини в родині. В опері ми бачимо змальовану картину давнього буденного життя справжнього українського подружжя: чоловік, з мріями про чарку горілки і його сварлива жінка. Історія з життя.

Дуже скоро всі українці, які зараз знаходяться закордоном, які змушені жити в чужих містах, чужих домівках почують таку ж звістку, почують омріяні слова: повертайтесь на Батьківщину, тут вже безпечно, ми перемогли. За це ми і боремось. 

 Щиро запрошуємо Вас! Вшановуючи  ювілей видатного митця  -  Семена Гулака-Артемовського пропонуємо  згадати головні досягнення митця, зануритись в мистецьке тло опери "Запорожець за Дунаєм", слухати  відомі номери з опери у високопрофесійному виконанні  лауреатки численних конкурсів та фестивалей, володарки "Золотої квітки" міжнародного вокального конкурсу ім. Квітки Цісик - Тетяни Петришиної.

  Всі присутні  мають можливість долучитись до збору коштів на нагальні потреби військовим 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".

 Шануймо українське! Слава Україні!

18 лютого, 14.30. Будинок естетики та дозвілля

Стрітення Господнього дождали! Вітаю!

 Стрітення Господнє символізує зустріч Бога з людством. Це свято багате на звичаї.

Стрітення історія свята / фото ioamogesu.com

Стрітення Господнє щорічно відзначається 15 лютогоза старим стилем. Цей день відноситься до дводесятих свят, які присвячені Христу і подіям з його життя. Назва свята перекладається як "зустріч", бо в цей день зустрічаються Старий і Новий заповіти. У народі 15 лютого пов'язують із зустріччю зими і весни.

За сучасним григоріанським календарем Стрітення відзначають 2 лютого. 

Історія Стрітення Господнього

Історик і релігієзнавець Ігор Козловський розповідає, що 15 лютого відзначається зустріч Христа с людством. У цей день  Діва Марія і Йосиф прийшли з немовлям Ісусом в храм, щоб принести Богу подяку за первістка.

В храмі їх зустрів Симеон Богоприємець. Він уособлює людство, тому що він чекав пришестя Христа, і він вже згідно із переданням жив близько 300 років. Він бере немовля на руки та помирає. У немовляті Ісусі Симеон відразу визнав Месію. Праведний Симон вважається свідком Божественного походження Христа.

Традиції на Стрітення Господнє

Що не можна робити в Стрітення / фото azbyka.ru

За словами Ігоря Козловського, цей день для слов'ян символізував прихід весни. На Стрітення проводили ворожіння: виставляли на вулицю тарілку із зерном на ніч і чекали, якщо зранку на зерні буде роса, - буде врожай, якщо зерно буде сухе  – то буде поганий врожай.

Святили також воду і свічки. Свічки мали лікувальную силу. Їх використовували у різних обрядах, освячували дім. Святу воду використовують для зняття пристріту і лікування важко хворих. 

Сьогодні потрібно пробачити всі образи, повернути борги. Після свята займаються весняними справами - переганяють худобу, білять дерева, готуються до посіву. 

Дует "Писанка": мудре та шляхетне буття

 

Заспівай родино, щоб усе збулось,

Щоб у нашій хаті лиш добро велось.

Запроси на свято друзів звідусіль,

Буде пісня рідна, буде хліб і сіль!

 

12 лютого 2023 року у Чернівцях в обласній філармонії ім. Д. Гнатюка відбувся концерт народних артистів України Оксани Савчук та Івана Кавацюка -  дуету «Писанка». Це  був вечір мудрого шляхетного слова та насолоди українською піснею.

Самобутність  митців - співачки та цимбаліста  – наче доторк до глибоких музичних коренів Буковинського краю, до  його історії, до людей, що наче «криниця», наповнюють серця та дають поштовх новим хвилям творчості.  А дует «Писанка» майстерно наповнював всіх присутніх у залі філармонії, адже коли музиканти виходять на сцену, й у виконанні чарівної Оксани Савчук звучать колядки, коломийки, веснянки,  колискові, народні та сучасні пісні в супроводі  дзвінких та стрімких цимбалів Івана Кавацюка, день із похмурого перетворюється на сонячний, настрій одразу ж поліпшується, й настає якесь дивне умиротворення.  

Музика, що майстерно та мудро доповнювалась  Словом, усіх присутніх в залі відносила в думках до особистих першоджерел - на рідні подвір’я, в  батьківські обійми,  а хвилі дитячих спогадів та суголосних емоцій давали відчуття причетності та об’єднаності з всесвітом.

Народні артисти України, лауреати міжнародної премії "Дружба", літературно-мистецької премії ім. С. Воробкевича,  артисти нагороджені медаллю "Божої Матері", орденами "За заслуги ІІІ ступеня, Княгині Ольги, святого Георгія, знаком "Відмінник освіти України", почесні громадяни Буковини, м. Кіцмань, нагороджені відзнаками "За заслуги перед Коломийщиною","На славу Чернівців", медаллю"За благодійну діяльність", грамотою та медаллю Верховної Ради України  "За заслуги перед Українським народом"  - всі відзнаки найвідповідніші всеперемагаючій любові народній.  

 Поєднавши свої помисли з  військовими страшними реаліями, берегиня народних пісень Оксана Савчук проводила глядачів своєю музичною історією, що торкнулась різдвяної коляди,  улюблених «Ой летіли журавлі», "Ой по горі, по долині" та «Зеленеє жито», а сльоза щирої любові  при виконанні пісні Володимира Івасюка «У долі своя весна»  -  це сльоза відданості та великої шани, нові пісні о. Валерія Сиротюка, що наповнювали щирою любов’ ю до України,  до самовідданих  та сподвижницьких її людей -  українців, що виборюють свою свободу  у страшній кривавій війні.

 Увесь час зі сцени лунали слова, що об'єднують, згуртовують навколо та несуть любов свого  українського мистецтва та доводять усьому світові, що українська пісня – душа народу. Адже  свого часу з великим успіхом дует «Писанка» презентував своє мистецтво в США, Канаді, Франції, Фінляндії, Австрії, Німеччині, Італії, Ізраїлі, Швеції,  Туркменістані, Чехії, Угорщині, Хорватії, Польщі, Румунії, Греції, на Аландських островах. У доробку дуету «Писанка» - десятки музичних альбомів, виданих в Україні, Канаді, США, компакт-дисків. Вони – герої музичних телефільмів: «Любов моя і смуток, Буковино!»,  «Карпатські мотиви», «Свят вечір», «Забута пісня», «Барви «Писанки», «Віри не скарай», «А ми такі паровані», «Моя родино християнська», «Миріться, люди, любіться, люди», «Мелодії цимбалів Івана Кавацюка», «Чотири щастя Оксани Савчук», «Христос Воскрес!», «Різдвяночка», «Буковинська Писанка», «Дует «Писанка», «Писала мати писанки», «Різдво на Буковині».

 Така плідна праця дуету «Писанка» стала можливою за умови щирої та визначеної громадянської позиції, мудрого та шляхетного ставлення до  своїх колег, до рідних та близьких,  небайдужого ставлення до оточуючих, до  молодших  своїх компаньйонів по сцені.  Вчорашній концерт не став виключенням і  відкрив  глядачеві нові імена - Дарія Крецу, Олександра Пенюк, Тая Брусник, показав нові колоритні постановки із українськими танцями, «Арканом», «Голубкою» ансамблю хореографічного мистецтва "Неогалактика " (балетмейстер Н.Галак, хореограф О.Галак), вихованці Молодіжного центру "Вікторія" (керівник І. Гатрич), що були на сцені із своїм творчим результатом мистецької співпраці та ін..

Це - любов’ю зветься!

  Неймовірна кількість квітів та щирих слів захоплення від глядачів -  тому підтвердження.

  Привітати  дует «Писанка»  та, зокрема, артистку  Оксану Савчук із ювілеєм прийшли її рідні й друзі, представники церкви та влади. Слова вітань лунали з екрана від колег-митців, співаків -  Павла Дворського, Василя Ілащука, а поет-пісняр Степан Галябарда приїхав із Києва, щоб привітати іменинницю особисто.

 Вистава "Ти моя любов" -  ювілейний концерт дуету  «Писанка» - огорнули мелодіями всіх присутніх,  піснями линули в підтримку наших воїнів-героїв, вклонились матерям та  рідним, згадали батьківські молитви,  додали впевненості, що щастя і добро, мир і спокій кожен засіває у долю України разом з її процвітанням та вірою у торжество Святої Перемоги.

 Тож до великої кількості вітальних побажань долучаємо свою віру, надію та Любов. На довгії благії літа у мирі, злагоді та процвітанні!

 Нехай доля обдаровує  здобутками, звитяжними  подіями, знаковими зустрічами, нехай буде на шляху добре слово та щира посмішка, нехай розквітне Україна, звільниться від усього хижого та темного та йде історичним шляхом із віковими надбаннями та примноженням в наших душах та серцях!

 СЛАВА УКРАЇНІ!

Софія Яблонська – авторка перших українських тревелогів/

 

Якби в 30-х р. ХХ ст. існував Інстаграм, вона зібрала б найбільшу кількість підписників. Вона б ілюструвала тревел-блоги своїми професійними фотографіями і була би, без сумніву, єдиною українкою, яка викладала відео в сторіз. Софія Яблонська – авторка перших українських тревелогів, кінооператор та фотограф, яка здійснила навколосвітню подорож, довго жила в Китаї, а похована у Франції. В Південно-Східній Азії вона мало не померла від укусу бананової гадюки, малярійного комара та соку отруйної орхідеї; полювала на тигра в Лаосі, кілька місяців жила і вела побут із місцевими на Бора-Бора, мала аудієнцію у останньої королеви Таїті, втікала від залицянь князя в Таїланді та була на весіллі в’єтнамського принца. Її ім’я все ще мало відоме серед своїх, а проте записи Яблонської справді цікаві та унікальні. Особливо тому, що вони про країни і звичаї, яких більше немає.

Та в 30х р. ХХ ст. не було ні Інстаграму, ні бюджетних авіакомпаній, ні фотоапаратів, які можна сховати в кишені, ні засобів гігієни, ні багатьох зручних штук. Не було і жанру тревелогів, тим паче написаних жінками! Жінки в той час, зазвичай, не покидали своє місто, не те що країну. Навіть сьогодні в азійських селах на світлих європейок у штанах і з короткими зачісками дивляться зі здивуванням, а тоді, бувало, реагували агресивно. Одного разу в Китаї в Яблонську навіть кидали камінням. І от в той час, коли мандри були не задоволенням, а дорогим і надзвичайно складним випробуванням, вона все одно об’їздила, обплила та облетіла світ. Яблонська захоплює – вона справді виняткова, безстрашна, зі стержнем, з характером. Йшла за покликом, не боялася бути інакшою.

Софія народилася у Львівській області у сім’ї священика у 1907 році. Навчалася в учительській гімназії, драматичній студії. В Тернополі з братом займалася менеджментом двох кінотеатрів. Імовірно, тоді вона вирішила опановувати техніку знімання документального кіно і у 1927 р. вирушила туди, де кіно з’явилося /авт. інша думка тут: https://www.blogger.com/blog/post/edit/9107584057148740061/2171971098377366824– в Париж. Працювала моделлю та натурницею, вчилася користуватися кінокамерою, знялася у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathe-Natan, познайомилася з Володимиром Винниченком. За порадою друзів, Яблонська вирішує поїхати у одну з французьких колоній – Марокко. За мотивами подорожі пише свій перший тревелог – «Чар Марокка». Він виходить друком у Львові в 1932 р. та отримує чудові відгуки критиків.

Згодом, надихнувшись розповідями українського сходознавця та японіста Степана Левинського, Яблонська зважується на довколасвітню подорож із обов’язковим відвіданням екзотичних островів у Тихому океані – Таїті та Бора-Бора. Вони особливо манять її – Софія шукає рай на землі. Маршрут був такий: з Марселя через Єгипет до Шрі-Ланки, потім Малайзія, Таїланд, Китай, В’єтнам, Камбоджа, Лаос, Сінгапур, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія, Полінезія, США і назад у Францію.

Дирекція «Індокитай Фільм» не надто вірила, що Софії вдасться зняти хоча б щось в Юньнані – до того спроби інших кінооператорів були безрезультатними. Тому короткі замальовки звідти, які вона надсилала в Париж, приємно дивували.

Яблонська не тільки фільмує та фотографує, а й занотовує свої враження. Невеликі статті вона надсилає в українські часописи, а згодом упорядковує дві книги: «З країни рижу та опію» та “Далекі обрії”, які ілюструє своїми фото. В них багато особистісних переживань, вражень та рефлексій і зовсім немає нудної енциклопедичної інформації. Це не просто тревелоги, а жіночі тревелоги: Яблонська сприймає світ очима – як фотограф і оператор, а й серцем – як жінка і пише часто про жінок.

Читати Яблонську через майже 100 років цікаво – у неї про той світ, якого вже не існує. Це рідкісна задокументована історія підкорених європейською цивілізацією народів і природи Азії.

Прикметно, що в часи поділу тієї частини світу на неосвічених туземців і білих панів, Яблонська не гидує і досліджує країну зсередини. В Сайгоні їсть суп фо-бо у вуличного кухаря – на цю дивину збігається подивитися вся вулиця; на Балі бере участь у релігійних церемоніях, спить на долівці в хижах разом із полінезійцями і полює із ними на акулу. На Бора-Бора Софія стає однією з місцевих і навіть отримує місцеве ім’я – Теура (в перекладі – Червона птаха). І всюди вона досліджує місця, людей, звичаї, які ще поки не піддалися колонізаційному впливу і залишилися автентичними. І звичайно, подорожі в 30х роках минулого століття були справді небезпечними. Навіть якщо корабель не потонув під час шторму і його не захопили пірати, померти на суші, в тропіках можна було кожної хвилини. Одного разу Яблонську вкусила бананова гадюка, яку мандрівниця не помітила в листі. Смерть після такого укусу настає одразу, але Софію врятував місцевий знахар. Після відвідин Ангкора в Камбоджі вона перехворіла малярією, яка теж часто буває смертельною. Іншого разу Яблонська зірвала красиву орхідею, щоб засушити на пам’ять, а наступного дня рука розпухла і сильно боліла. Лікар нічим допомогти не зміг, тому Яблонська звернулася до малайського чародія і знову врятувалася від смерті. На Бора-Бора під час сходження на найвищу вершину острова мандрівниця мало не впала у глибоке провалля, її в останню мить врятував місцевий провідник Матай.

1939 році Яблонська приїжджала на деякий час в Україну, зустрічалася з читачами на творчих вечорах, відвідала рідних і повернулася до Китаю. На прощання у Львові їй подарували ляльку-гуцулку, і Софія з нею ніколи не розлучалася. Об’їхавши чимало країн; гуцулка поселилася на українському килимі, простеленому у спальні Софії. В листі до однієї знайомої вона писала: «Мені вдалось зберегти небагато цінних особистих речей, з якими я ніколи не розлучалася: гуцульську ляльку — дарунок українок після моїх читань в Галичині; книжку віршів Кобзаря; здається, теж не зовсім загубила мою українську душу; та, врешті, дерев’яну різьблену мисочку, на якій ще видно напис: „Чим хата багата — тим рада”».

Вона називала свого чоловіка Жана Іваном, годувала галицькими стравами та навчала українських слів, створила український квітник з мальвами та соняшниками, призвичаювала китайців вишивати рушники, їсти борщ та доїти корову (її в Китаї здебільшого використовували як тяглову силу). Після повернення з Піднебесної, сім’я Уден поселилася спочатку в Парижі, а після смерті чоловіка — на французькому острові Нуармутьє.

Там Яблонська вирішила отримати новий досвід – вона проектувала та здавала в оренду будинки, а також написала повість-спогад «Розмова з батьком», в якій описала проведене в Галичині дитинство. Софія Яблонська загинула в автомобільній катастрофі 4 лютого 1971 р. Вона їхала в Париж на зустріч з видавцем і везла рукопис нової книги.

Джерело: https://lowcost.ua/sofia-yablonska/...