Творчий доробок Бенвенуто Челліні

Бенвенуто Челліні — італійський скульптор, ювелір, живописець, воїн та музикант епохи Ренесансу. Звертався до медальєрного мистецтва.

 

 Бенвенуто Челліні, син архітектора та музики Джованні Челліні та його дружини, пані Марії Елізабетти ді Стефано Граначчі, народився 3 листопада 1500 року на 21 році їхнього подружнього життя.

 Його батько працював на Медичі та у власній майстерні виготовляв музичні інструменти. По волі батька Бенвенуто мав також стати музикою, але вже у 14 років наважився піти проти волі батька та присвятити себе та своє життя ювелірній справі.

 Великих зусиль коштувало Бенвенуто, щоб батько дав згоду та віддав його на навчання до майстерні Мікеланджело да Вівіано. Сплинуло дуже мало часу, коли батько змінив своє рішення та забрав його з майстерні, після чого він втік до майстерні Антоні оді Сандро, де відразу хлопець зробив великий ривок у навчанні та вдалий початок своєї творчості. У 1516 році Челліні мусив покинути Флоренцію на півроку через участь у бійці, котру він сам влаштував у Маестро Франческо Касторо у Сієні. За помилуванням Джуліо де Медичі (котрий пізніше став Папою Клементом VII) йому було дозволено повернутися до Флоренції. Трохи пізніше Челліні працював у Болоньї у Маестро Ерколє, потім у майстра мініатюр Сципіо Кавалетті. Після цього він повернувся до рідної Флоренції, яку згодом знов покинув через сварку з братом та поїхав у Пізу, де цілий рік працював над золотими та срібними виробами, під керівництвом майстра Уллівьєрі делла Кйостра. Здобувши цей неоціненний досвід у мандрах, Челліні знов повернувся до Флоренції.

 

Заняття музикою, котрими Челліні займався лише з примусу батька до цієї справи, набридали йому все більше і більше, що привело до величезної сварки із батьком, наслідком якої була втеча Бенвенуто із батьківського дома та Флоренції. Він поїхав у Рим, де влаштувався у майстерню до Фіренцуола ді Ломбардіо. Але за великими проханнями батька він все ж таки повернувся додому через два роки та знов зайнявся музикою. Сварки із колегами ставали все жорстокішими, через що Челліні однієї ночі перевдягнувся у монаха та знов покинув непривітне для нього місто.

 

Він подався до Риму приблизно у листопаді 1523 році, де на цей час Джуліо де Медичі став Папою Клементом VII.

 

Челліні було замовлено «велику чашу для води», яку створив у міланській майстерні художник Джанфранческо Пенні для єпископа з міста Саламанка. Але виконанню цієї замови стала у перешкоді зустріч Челліні із батьком, що закінчилась черговою сваркою. Через затягнення закінчення роботи Папа настільки розлютився, що відмовився від сплати гонорару, обговореного із Челліні. Після цього прийшло рішення, що Челліні є власником виконаної ним роботи, яку він мусив захищати зброєю, коли за нею прийшли посланці від Папи. Скандал із самим папою зробив Челліні відомим у римському суспільстві. Замовлення, які стали надходити постійно, дали йому змогу відкрити власну майстерню. Окрім ювелірної справи, він почав виготовляти печатки.

 

На цей період припадає зустріч Челліні із Порцио Кіджі, якого він дуже поважав та завдяки замовленням якого мав змогу відкрити власну майстерню. У будинку Кіджі (зараз Вілла Фарнезіна) Бенвенуто мав змогу вивчати фрески Рафаеля, які мали могутній вплив на подальший розвиток митця.

 

Чума, що у 1525 році змушувала мешканців Риму покидати свої домівки, торкнулася і Челліні. Він скуповував за безцінь у працюючих на полях баварців античні медальйони та коштовне каміння, котрі ті знаходили під час праці. Метою купівель була майбутня спекуляція, перепродаж за більшу ціну при поверненні до Риму кардиналам, поціновувачам античного мистецтва.

Перша зустріч із королем пройшла у замку Фонтенбло, де король виказав Челліні свої погляди на мистецтво та побажання щодо майбутніх замовлень. Але дуже скоро почало відчуватися незадоволення, викликане мізерною, на думку Бенвенуто, платнею, порівняно із замовленнями, виконання яких вимагав король. Так, одного дня, Челліні вирішив втекти до Єрусалиму. Зібравшись рано вранці він вирушив у дальню подорож, яка скінчилась вже дуже скоро, коли люди короля його схопили та відвезли до палацу. Раптом, втеча стала для Челліні успіхом, бо король зробив замовлення та надав матеріали для дванадцяти срібних статуй. Як майстерню він отримав невеликий палац неподалік від Лувра.

 

Якось король відвідав майстерню Челліні. Твори майстра полонили володаря і той висловив свою подяку. Трохи пізніше Челліні представив заготовку золотої сільнички, яка так припала до душі правителю, що він не мав змоги відірвати від неї очей. За милості короля було створено ще багато коштовних робіт. Та за короткий проміжок часу Челліні також встиг отримати дуже впливових ворогів, серед яких була і фаворитка короля мадам д'Етамп.

 

 

Влітку 1545 року Челліні вирішив повернутися до Італії. Прибувши до Флоренції наприкінці червня, він зустрівся із Козімо Медічі, який запропонував йому роботу у своїй майстерні. Запропоноване виконання скульптури Персея із головою медузи змусило Челліні зробити самому собі та своїм натхненникам Мікеланджело та Донателло виклик. Ці думки захопили його настільки, що він вирішив прийняти замовлення.

 

У той час Франциск І дуже засмутився від'їздом митця та звинуватив його у невдячності, відмовивши йому у поверненні до Франції.

 

У 1545 році герцог подарував Челліні будинок у Флоренції, де він жив до кінця свого життя та у садку якого працював над створенням свого Персея. Через постійні труднощі та перешкоди закінчення роботи затягнулось аж на вісім років. Крім того, за цей проміжок часу Челліні виконав ще багато робіт із золота, які він передавав до герцогського двору. Впродовж усієї своєї творчої діяльності Челліні відчував себе понад усе золотих справ майстром, а вже потім — скульптором.

 

Постійні сварки та незадоволення, життєві розчарування та депресії зробили відбиток на почуттях Бенвенуто; 1558 року він постригся у монахи. Але вже у 1560 році він відмовляється від сану та одружується із власною домогосподаркою П'єрою ді Сальвадоре Паріджі. Ще до шлюбу вона народила Челліні сина, який помер у 1559 році.

 

Незважаючи на подружнє життя та захоплення Челліні впродовж всього життя жінками, у його бік лунали закиди щодо гомосексуальності. Також історія мистецтв проглядає сполученість мови форм його скульптур із гомосексуальністю. Його було багато разів звинувачено у садомазохізмі.

 

У 23-річному віці Челліні було звинувачено за садомазохістські відношення із хлопцем на ім'я Доменіко ді сер Джуліано да Ріпа. Але покарання не було винесено, можливо, через молодість Бенвенуто. Він стояв перед судом у Парижі, але вимоги позивача на покарання не були задоволені.

 

У 1556 році позов зробила мати його учня Фернандо ді Джованні ді Монтепульчано, котрий був його моделлю при створенні Персея. Позов було висунуто на підставі мазохізму. Челліні мусив виплатити п'ятдесят скуді золотом та був засуджений на чотири роки. Покарання було полегшене через особисте прохання герцога Тоскани Медичі.

 

Помер Бенвенуто Челліні 13 лютого 1571 року у Флоренції.

Майкл Берд та його 100 ідей

 

Майкл Берд - письменник, поет, журналіст. Закінчив Мертонський коледж Оксфордського університету за спеціальністю «історія мистецтва». 

 Брав участь у створенні словника Macmillan Dictionary of Art.

 Пише статті та огляди для газет The Times, The Guardian, журналу Modern Painters та інших видань. Є одним з авторів популярних програм про мистецтво каналу BBC.

 Читає лекції з історії мистецтва в університетах Великобританії.

Займається дослідницькою роботою в області сучасного британського мистецтва.

  Автор книг про творчість сучасних англійських художників.

 Автор антології дитячої поезії The Grasshopper .

В кінці 2019 року у фонд відділу мистецтв надійшла книга Майкла Берда "100 ідей, що змінили мистецтво".

Як з’явилася книга «100 ідеї, що змінили мистецтво»? Подумайте: щодня транспорт перевозить жителів міст з одного куточка у інший… І мільйони коліс котяться по землі. Зараз це звична річ, якою нікого не здивуєш. Проте уявіть собі емоції первісної людини, яка щойно винайшла колесо і навіть не уявляє, куди його застосувати. Ця ідея сколихнула людство. І не менш важливі ідеї час від часу сколихували арт світ. Майкл Берд спочатку задумався про наскельні малюнки, а потім історія світу понесла його вперед до нових відкриттів.

Книга «100 ідей, що змінили мистецтво» – це 100 лаконічних есе, що розкривають ключові явища арт-світу. Можливо, перелік суб’єктивний, а інший мистецтвознавець додасть щось своє… Та у Майкла Берда вийшло пояснити, чому мистецтво міцно закріпилося у всіх аспектах сучасного життя: від реклами до індустрії розваг.

 

У вступі до книги Майкл Берд розповідає про взаємну транформацію. Коли ідея змінює мистецтво, то мистецтво переінакшує ідею, дозволяє їй впізнати себе. Яскравий приклад – грецькі статуї. Приблизно у 5 столітті скульптори змінили своє уявлення про тіло, наділили його ідеалами. І грецькі статуї як ідея почали нести світові певний сенс. Це своєрідна хімічна реакція, що рухає історію і зачіпає різні складові.

 

Автор «100 ідеї, що змінили мистецтво» не зупиняється лише на революційних напрямках. Його коло зацікавлень набагато ширше: постановка ніг скульптур, специфіка зображувати світло, вести розповідь і керувати поглядом глядача. Майкл Берд помітив незначні деталі, які згодом розгорнулися у щось більше.

Книга «100 ідей, що змінили мистецтво» – це 100 лаконічних есе, що розкривають ключові явища арт-світу. Можливо, перелік суб’єктивний, а інший мистецтвознавець додасть щось своє…

  Адже за тисячі років мистецтво набуло незлічених форм і втілень. Але час від часу нові відкриття чи віяння змінюють вигляд того, що ми звикли називати мистецтвом, або ж сам спосіб, у який ми його сприймаємо.

 

 

 

Та у Майкла Берда вийшло пояснити, чому мистецтво міцно закріпилося у всіх аспектах сучасного життя: від реклами до індустрії розваг. Laughts.

Які ідеї ви побачите? – Алегорії Сандро Ботічеллі. Художник, аби намалювати весну, використав літературні сюжети. Адже надто просто – зобразити квіти, що розпускаються. А от постаті Венери та Амура, як втілення кохання та Флора, що сіє квіти – дають набагато більше простору для уяви. – Фіксування миттєвостей Джона Костебла. Він прагнув відтворити пензлем найтонші форми та кольори хмар. Художник рік вивчав хмари у Лондоні, фіксував їх зміни. Тож якщо порівняти метеорологічні записи та спостереження Констебла, вони будуть ідентичними. – Штучне світло на картинах. Більшість художників намагалися малювати вдень, у комфортному освітленні. Проте Жорж де Латур вирішив зосередитися на контрастах. Малюючи промінь світла на картинах в одному місці, наприклад, від свічки, він створював похмуру і драматичну атмосферу, яка занурювала у атмосферу та історію.

Майкл Берд систематизує поворотні моменти історії мистецтва: від малюнків у печерах до стріт-арту.

 У своїй книзі він демонструє, як нові засоби і технології радикально змінюють способи творення мистецтва Автор «100 ідей, що змінили мистецтво» не зупиняється лише на революційних напрямках.

Його коло зацікавлень набагато ширше: постановка ніг скульптур, специфіка зображувати світло, вести розповідь і керувати поглядом глядача.

Майкл Берд помітив незначні деталі, які згодом розгорнулися у щось більше.

Науково-популярне видання вийшло друком в Києві, у видавництві ArtHuss, в 2019 році.

 

Вміщує майже 300 кольорових ілюстрацій, що  надають потужного візуального супроводу, перетворюючи книжку на мандрівку крізь епохи, стилі, ідеї.

 

 Переклад з англійської Остапа Українця та Катерини Дудки.

 Ілюстрація обкладинки  Крістіни Золотарьової.

https://www.slideshare.net/LubaShylyuk/ss-239053505

Презентуємо художній альбом Анатолія Фурлета

 Працюючи як живописець і графік, навчаючи своїх студійців, митець звертається до архаїчних образно-знакових систем, до символіки давніх цивілізацій, що лишили свій слід на українських теренах. Світ мистця виповнений лірико-філософськими рефлексіями; з натяковості притлумленої колірної гами фактурно проступають петрогліфічні пласти. Лики й фігури, застиглі в надчасовому просторі, сповнені таїни. Так витворюється Дійство, в осерді якого – Світло

https://www.slideshare.net/LubaShylyuk/ss-239012482?fbclid=IwAR3tRrBpyoXmOMvR0AXUxlMNnLMaCifb3Q8ZdYCwhHxZmS3r54__QaVxQR4

До ювілею. Дмитро Шкрібляк.

Подорожую у своїй уяві у гірську місцину - на присілок Максимець. Аби сюди добратися, треба від зупинки Рибниця, через потічок вліво і по стежині вгору, через годинку повільної з відпочинком ходи можна опинитися в казковій улоговині, де знаходиться «Оседок родини Шкрібляків».

Закриваю очі і пригадую події та емоції півторарічної давнини -  перший етап «Школи буковинської тайстри», який відбувався у родовому осередку родини Шкрібляків-Прокоп’юків.  Незабутні спогади вражень від оточуючих пейзажів - з двох боків  полонина, де розміщене старе та нове обійстя родини, захищена високими горами від холодних вітрів, що дмуть з Чорногори та Говерли, а з двох інших, тобто східних сонячних сторін, гори дуже низенькі, неначе присіли навпочіпки, щоб не заступити сонячне проміння, яке лине в долину. Згадую ранні  літні години на славній мальовничій веранді із запахом свіжозвареної кави у витонченій порцеляні, а  на обрії,  із-за гори, встає сонце -  починається день, який принесе безліч нових  мистецьких ідей, навиків, здобутків, експериментів та багато творчого спілкування.

 Це саме те місце, де 20 жовтня 1925 року народився самобутній обдарований правнук Юрія Шкрібляка, Дмитро Федорович Шкрібляк. Місце, де зелені пухнасті смереки і ялиці по один бік, а буковий ліс по другий створюють чудовий затишок  мальовничої місцевості  - село Яворів Косівського району.

Дмитро Федорович - представник  славетної  мистецької родини  Шкрібляків. його творчість є продовженням сімейної традиції гуцульської різьби по дереву. Брати Шкрібляки внесли вагомий вклад в історію розвитку української плоскої різьби по дереву. Їм належать твори, що стали класикою українського різьбярства. Вони визначили нові напрями в розвитку плоского різьблення, які продовжили їхні діти, онуки, правнуки, всі гуцульські різьбярі минулого і сьогодення.

Складним і нелегким був життєвий шлях митця до зеніту творчості. З дитинства переймав науку різьблення від свого батька Федора Миколайовича Шкрібляка, мистецький талант якого подарував світові неповторні, високого класу гуцульські різьби, що стали коштовним унікальним надбанням музеїв краю та держави. Зберігаючи стильові особливості, властиві кращим класичним зразкам гуцульської різьби, Дмитро Шкрібляк не залишився у полоні усталених композиційних прийомів, а створив власну самобутню, тільки йому притаманну орнаментальну палітру зразків та мотивів, що визначила його індивідуальний почерк.

 Митець щедро збагатив палітру гуцульських орнаментів, розширив їх поетично-смислове значення. Особливо це проглядається у його тематичних композиціях. Дмитро Шкрібляк ввів нові орнаментальні елементи та мотиви, що втілювали глибокий символічний зміст, сповнений оптимістичного заряду, мовою метафори виражав ідеї сьогодення. Окрім різьблених мотивів, майстер вперше ввів у декорування виробів інкрустацію кольоровими намистинками (бісером, пацьорками), чорним рогом, металом, природними та фарбованими кольорами дерева. Інкрустація, яка доповнювала декоративні прийоми оздоб, активізувала поверхню, була надзвичайно майстерним та творчим доповненням різноманітними породами дерева, насамперед, грушою, явором, червоним деревом.

 Митець чарівним різцем умів перетворити  звичайну колоду дерева в дивовижне казкове видовище. Кожна його нова творча робота була, наче, мистецький скарб, що не мав аналогів, кожний виріб - це своєрідний шедевр образотворчого фольклору, народжений в оточенні казкової природи Гуцульщини, це її своєрідний портрет. Багато років творчої праці розкрили світу потужний талант великого митця та майстра. В його численних творах дивує відчуття пропорції, могутнє мислення, монументальність форм, ясний та високий дух національного мистецтва. Дерево в його руках продовжувало жити.

 Дмитро Федорович Шкрібляк своїми виробами презентував правдиве гуцульське мистецтво у світі. Був учасником багатьох виставок,  членом  НСХ України, лауреатом премії ім. Катерини Білокур, Заслуженим майстром народної творчості України. Нагороджений орденами та медалями.

Після подорожі в історію давайте повернемося в наш час, зокрема  до творчості родини Олени та Михайла Шкрібляк-Прокоп’юк.  Майстри завзято відроджують та розвивають  мистецтво художнього ткацтва. Ткані вироби, що ми побачили в «Осередку родини Шкрібляків»  є успішним доказом мистецького відродження такого виду мистецтва, як ручне ткацтво. 

Дочка Дмитра Федоровича, Олена Дмитрівна зі своїм чоловіком Михайлом Михайловичем Прокоп'юком та дочкою Наталією наполегливо працюють над використанням стародавніх гуцульських технік ручного ткання при виготовленні скатерок, рушників, серветок, крайок-поясів, плахт-запасок та виготовленні авторських народних костюмів у сучасному стилі. Все це багатство нам випало щастя бачити у родинному будинку майстрів під час вищезгаданого проєкту  «Школа буковинської тайстри». Усі свої знання із догляду за вівцею, остриження вовни, миття та розчісування вовни, окрашення, прядіння на старовинних прялках та ази ткацької майстерності ми, учасниці, здобули від наших Менторів.

Зараз родину Шкрібляк-Прокоп'юк відвідує багато туристів, мистецтвознавців та просто любителів гуцульської народної творчості. Таким чином мистецтво в «Осередку родини Шкрібляків»   живе та розвивається. Життєва справа -  творчість та розвиток мистецьких прийомів та технік -  є успішною і приносить естетичне задоволення мільйонам українців із усіх куточків Землі.

 В день 95-річчя від дня народження  видатного різьбяра Гуцульщини Дмитра Шкрібляка,  із вдячністю згадуємо його безцінний внесок у розвиток народного мистецтва  України.  

"Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації"

 Презентуємо нове видання "Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації", присвячене виставці в Мистецькому арсеналі.

Параска Плитка-Горицвіт /1927 -1998/ - гуцульська художниця, фольклористка, етнографка, філософиня та фотографка. Після 10-річчя ув'язнення в сталінських таборах, де не могла писати, читати, малювати, творити - залишилась та розвинулась у самобутню мисткиню, Людину, що споглядала та відображала добро, світло та радо віддавала здобуті знання.

Книга вміщує унікальні архівні фото та матеріали. Запрошуємо до ознайомлення!

https://www.slideshare.net/LubaShylyuk/paraska

"Золоте багатство осені".

 

14 жовтня в Україні відзначають свято Покрови Пресвятої Богородиці. Здавна люди вірили, що Покрова приносить щастя, кохання і достаток.

Покрова Пресвятої Богородиці – одне із найважливіших християнських свят. Його повна назва – Покрова Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії.

За переказами, у 910 році Богородиця, осяяна небесним світлом й оточена ангелами та святими, з’явилася людям, які молилися у Влахернському храмі в Константинополі за визволення від ворогів, які оточили місто. Пресвята Діва Марія зі сльозами стала молити Бога за християн. Потім Божа Матір на знак того, що бере народ під свою опіку, покрила людей у храмі чесним своїм омофором (грецьке омофор – наплічник, тобто довга широка тканина з хрестом, яку носять священики на богослужіннях). Пресвята Владичиця сяяла небесною славою, а покрив у руках її блищав «краще за промені сонячні». Дивовижний покрив захистив місто.

Покрови Свято Покрови Божої Матері та ікона Покрови – символ невпинного заступництва Владичиці за рід людський. Воно є одним із найвеличніших свят, тому на честь нього досить часто освячують новозбудовані храми. Покров Пресвятої Діви – знак любові та участі, які Матір Божа відчуває до людей. Його благодать незримо осіняє й захищає кожну людину, оберігаючи від гріха і допомагаючи в нелегкий час.

У цей день часто призначали весілля. Нерідко 14 жовтня випадає перший сніг, який асоціюється з весільним покривалом або фатою. А ще в цього дня прощалися з осінню і зустрічали зиму: на Покрову до обіду осінь, а після обіду – зима.

Згідно з переказами та легендами, саме на Покрову запорізькі козаки вирушали на зимівлю по своїх хуторах та зимівниках. На Січі залишалася тільки стала залога із січовиків, які нічого, крім власної зброї не мали, та інших козаків, що за різними причинами залишалися у своїх куренях. А оскільки в ті часи основним календарем були церковні празники (свята) — то і маємо козацьке свято на Покрову.

До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої (Успіння Пресвятої Богородиці, 28 серпня).

До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи на землі (в тому числі сівба озимих) — завершено хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Це найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць.

Сніг дає привід порівнювати сніговий покрив з весільним покривалом, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння поширюються і на неї.

Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка — це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав'язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова — найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів — період весіль, і юнаки залюбки брали участь у весільних обрядах.

Кажуть, якщо на Покрови багато снігу на Покрову – буде багато весіль в наступному році, а якщо зіграти весілля на Покрову – молоді будуть жити душа в душу.

Окрім цього, 14 жовтня в Україні відзначають День захисника, День українського козацтва, а також День створення Української повстанської армії.

Спогади. Лесь Сердюк

 

Лесь Сердюк (14.10.1940–26.05.2010) – актор, що його звання «заслуженого» (1982) і «народного» (1996) «затверджені» любов’ю глядача. Лесь Сердюк став утіленням образу «мужнього» українця, войовничо-гордовитого, відданого справі, Батьківщині і товариству. Та насправді його акторський діапазон незрівнянно ширший…

Народився на Покрову 1940 року, в Харкові, у знаній мистецькій родині. Мати – оперна співачка Анастасія Левицька, батько – видатний артист театру й кіно, учень Леся Курбаса, актор «Березолю» Лесь Сердюк. Саме на честь Курбаса він назвав свого сина; щоправда, в ті часи давати ім’я репресованого майстра було небезпечним, тому його довелося «замаскувати» іменем Олександр.

Харків, колишня столиця радянської України, зберігав значення одного з культурних центрів. І Лесь Сердюк-старший, яскрава постать українського театру і кіно, мав відповідне оточення: Мар’ян Крушельницький, Данило Антонович, Іван Мар’яненко, Олександр Крамов, Володимир Скляренко… «Всі ці люди […], вони пішли від нас, їх нема, але, в мені ж вони живуть!» Отже, Лесь Сердюк-молодший обирає спадкову мистецьку професію.

Актор мріяв про кінокар’єру, хоча шлях виявився непростим: довгий час його просто не затверджували.  А згодом вийшли такі фільми:

«Хліб і сіль», «Море нашої надії», «Адреса вашого дому», «Чорний капітан», «Вавилон ХХ» І. Миколайчука (1979 р.). -  «перший парубок на селі» Данько: «Я граю Данька, якому переступить через людину – це раз плюнуть. Плюнув, розтер, пішов далі» пізніші ролі у «Така довга, така пізня осінь», «Провал операції «Велика ведмедиця», «Подарунок на іменини», «Дике поле», «Душа правдивая», «Партитура на могильному камені».

Коротке резюме актора про його творчість: «Зі мною був Бог! І він мене оберігав. Від поганих режисерів, поганих сценаріїв. Мені дуже щастило на партнерів. Картин на моєму рахунку більше сотні, а справжніх ролей – близько 70. Виходило в мене чи ні, це вже судити глядачам і критикам. Звісно, буває, що роль виписана погано, але якщо разом з цією поганенькою ролькою ти почнеш трудитися, то вдвох можна знайти вихід навіть із найглухішої ситуації».