Іван Снігур: краса в майстерності! до 90-річчя Майстра

Іван Назарович Снігур ) — етнограф, фольклорист, краєзнавець, різьбяр, писанкар, майстер лозоплетіння; письменник, мистецтвознавець, художник-прикладник;
Заслужений майстер народної творчості України, Почесний громадянин Чернівців.

Іван Назарович Снігур народився 5 червня 1929 в селі Грозинці Хотинського району Чернівецької області . Він був найстаршою дитиною в родині, де підростало ще троє малюків. Сільську школу з румунською та російською мовами навчання мусив покинути, бо треба було орати, сіяти і збирати урожай, вчився на коваля, майстра з виготовлення візків.

У 1945 році батько повернувся з війни інвалідом. На сімейній раді вирішили, що Іванко мусить їхати на заробітки. У голодний 1946 рік юний Іван Снігур пішки прийшов з Грозинців у Чернівці.То був чи не найважчий період у житті Івана Назаровича.
В 1947-1949 рр. працював столярем-різьбярем на підприємстві (пізніше,у 60-х роках, він яскраво виявив свою творчу вдачу в такій самобутній галузі мистецтва, як декоративна дерев’яна композиція).
У 1960-1961 рр. Іван Назарович Снігур навчається в Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В.І. Мухіної (тепер – Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія ім. А.Л. Штігліца
З 1949 до 1992 Іван Снігур працював в системі художнього фонду Спілки художників України та художньо-виробничого комбінату у Чернівцях. Проявив себе у різних жанрах мистецтва: живопис, оформлення декорацій, реклама, кераміка, дерево, скло, емаль, ткацтво та різні народні вишивки. Багато уваги приділяє писанкарству та реставрації образів на гутному склі. Впродовж багатьох років займається лозоплетінням.

Іван Назарович Снігур (другий справа). Таким його впізнають всі жителі Чернівців

Деякий період Іван Снігур працював кореспондентом газети «Час», друкував статті з історії, мистецтва та побуту Буковини.
Написав і видав уже шість книг.
Заслужений майстер народної творчості України. В 2013 році йому було присвоєно звання: «Почесний громадянин Чернівців».

Творча діяльність

Світова війна у поштових листівках (1914-1918рр.)^[1]

Бог щедро обдарував Івана Снігура, давши йому талант Художника в найширшому розумінні цього слова. Ще має Іван Назарович талант всевидця. Він бачить те, чого не бачать інші. І в природі, і в людях, і в предметах.
Починав свою творчу діяльнісьь Іван Назарович в Чернівцях на Художньому комбінаті Художнього фонду України художником-оформлювачем. Виконував роботи з живопису, театральні декорації та рекламні замовлення.
У 60-х роках минулого століття він яскраво виявив свою творчу вдачу у самобутній галузі народного мистецтва - дерев'яній декоративній композиції. Його технічно різьблені й точені твори позначені умінням втілити фольклорні образи у виразній декоративній формі.
Роботи майстра користувалися попитом і стали популярними буковинськими сувенірами. Він розробив понад 400 зразків для тиражного виробництва.
Змістом його творчого життя подальших років стало лозоплетіння.
Майже 40 років Іван Снігур представляє Буковину цим давнім народним промислом на виставках усіх рівнів. Він є учасником близько 120!! виставок. Тільки персональних виставок у нього – 14.
Творче становлення майстра було деякою мірою традиційним. Водночас його завжди вирізняло прагнення нового, оригінального й досконалого. Палкий прихильник традицій, водночас чутливий до новаторських проявів у мистецтві.
Не дивно, що у його руках звичайне побутове плетення кошиків та посуду перетворилось на справжнє мистецтво. Асортимент його виробів з лози сягає 800 видів.^[2] Вони були прийняті до тиражного виробництва. Знаходить він час і для передачі своїх знань та досвіду - підготував десятки (80) майстрів лозоплетіння.
Іван Назарович гаряче обстоює давні культурні традиції, докладає особистих зусиль для їх збереження: багато часу віддає писанкарству та реставрації давніх образів на склі.

Іван Назарович Снігур (справа) та відомий політолог, публіцист Ігор Буркут

Він є відомим знавцем етнографії, культури, історії, побуту та мистецтва краю, а також пристрасним збирачем (протягои десятків років) буковинських старожитностей.
Вражає і колекція Івана Назаровича старих - але чудово збережених - фото, календарів, різноманітних документів кінця дев"ятнадцятого століття, які є унікальними і залишилися чи не в єдиному екземплярі.
Добре знаючи буковинський побут та етнографію, працював консультантом кіностудій Києва, Москви та Кишинева, за його участі знято 13 фільмів (з них такі відомі, як “Білий птах з чорною ознакою”, “Гадюка”, “Яка тепла пізня осінь” та ін.).
З часом у Івана Назаровича Снігура проявились і письменницькі здібності – він автор шести книг. З-під його пера вийшли книги:

• «Легенди Буковини» (1998),
• «Грозинці на вітрах історії» та «Село між двома кішмами» - про історію рідного села ,
  окремих людей і родини (2004),
• «Покровитель Буковини — святий великомученик Іван Новий Сучавський (2004), при написанні якої автор проявив себе і як історик-дослідник,

а також інформаційно значимі і об’ємні

• «Чернівці і чернівчани» (2005) і
• «Мої мандри по Буковині» (2008).

Помітні статті в періодиці:

• Снігур І. А твоя лозина – як світлая днина // Час.- 2004.- 3 черв. (ч. 23).- С. 1, 11.
• Снігур І. З історії релігії на Буковині // Час.- 2005.- 8 груд. (ч. 49).- С. 16.
• Снігур І. Із життя ескулапів : [гумор] // Час.- 2006.- 26 січ. (ч. 4).- С. 15.
• Снігур І. Липовани на Буковині : [історія] // Час.- 2006 .- 2 лют. (ч. 5).- С. 14.
• Снігур І. Мандруючи Панською вулицею // Час.- 2006.- 2 листоп. (ч.44).- С. 14.- Закін. Початок: Ч.18, 20-43.
• Снігур І. Нотатки з історії нашого міста // Час.- 2007.- 15 березн. (№ 11).- С. 14; 22 березн. (№ 12).- С. 14; 12 квіт. (№ 15).- С. 14; 19 квіт. (№ 16).- С. 14.
• Снігур І. Пам’ятні дати та події з історії нашого міста та краю // Час.- 2005.- 27 жовт. (ч. 43).- С. 16.
• Снігур І. Петриківський ярмарок: [іст. ярмарку в Чернівцях] // Час.- 2003.- 10 лип. (ч. 28).- С. 10.
• Снігур І. Чернівці: шлях з минулого в сьогодення // Час.- 2005.- 6 жовт. (ч. 40).- С. 8.

Один з виробів Івана Снігура з лози (і писанки, і таріль) на його персональній виставці

Нагороди

• Заслужений майстер народної творчості України (2008);
• Почесний громадянин Чернівців (2013).

Цитати про Івана Снігура

«Помер Іван Снігур. Померла легенда Чернівців ...»

... «грабували резиденцію митрополитів (теперішній університет) і палили ікони. Люди спокійно дивились і не заважали. Тільки Снігур буквально кидався у вогонь, вихоплював з нього дорогоцінні шедеври і ховав у місцях, відомих тільки йому. Через роки і десятиліття йому «нагадають» ці геройські вчинки. І відплатять так, аби на все життя запам'ятав. У 70-і роки запроторять до в'язниці, навішають ярлики, битимуть, катуватимуть... І ніхто, навіть слідчий, котрий катував його (живе досі в Чернівцях і ходить по місту в темних окулярах — П. К.), не розумів, для чого він це робить. І судді не розуміли, і ті, хто давав вказівки судити Снігура, не розуміли. Але робили свої темні справи.»

... «Розпинали Снігура, топтали його, катували, голодом морили, а він жив. Назло всім зловмисникам жив і творив. Творив так, що його творами весь світ захоплюється. Хіба не Параджановпершим звернувся до Снігура за допомогою, коли знімав «Тіні забутих предків»? Хіба не у Івана Миколайчука і його «Білого птаха з чорною ознакою» Іван Снігур був етнографічнимконсультантом? А хіба не він особисто створив музей Федьковича в Путилі? Невже все забули?! Чи невигідно сьогодні пам'ятати?! Бо багато з тих, хто раніше Івана Снігура в катівні запроторював, ще й сьогодні при владі (вже українській ?) міцно сидять».

...на різних рівнях чиновники б'ють себе в груди і рвуть на собі краватки (ледь землю не їдять) запевняючи, що вони все зроблять для того, аби був музей тих речей, які Снігур хоче залишити Україні. І де той музей?!..

...Вони відійдуть без слави і без майбутнього. Іван Назарович Снігур уже вписаний великими літерами в історію України та її народу.»

"Сорок дев'ять хайку" Левка Довгана

ПРЕЗЕНТУЄМО  КРАЩІ УКРАЇНСЬКІ ХАЙКУ СУЧАСНОСТІ

У нашому світі дефіциту часу, пріоритетів візуальності,  коли день починається з низького старту,  слово суттєво здевальвувало. І як сучасна людина тужить за тишею, спокоєм і рівновагою, сумує за природою й усім природним, за собою справжньою зрештою, так і слово прагне повернути собі минулу вартісність. Щоб утриматись на віки, зазвучати щиро й без подвійних сенсів, вони, слова, мусять очиститись від зарозумілості, навіть спроститися. Хайку, як на мене, якраз дають слову шанс віджити.

Хайку – особливий вид японської поезії, коротенький вірш, який складається лише з трьох рядків. В японській культурі поезія хайку надзвичайно популярна, і являє собою велику культурну спадщину цієї унікальної країни. Мистецтво поезії хайку саме  полягає в тому, що 3-ма рядками, (де всього кілька слів) передати велику гамму відчуттів та переживань людини. Поезія хайку  бере початок у середньовічній Японії як похідний жанр від іншого японського стилю поезії – ренга. Ренга з японської значить – нанизування строф і складається з двох рядків. Хайку значно багатослівніша за ренгу.

Великий вплив на японську поезію хайку та ренга мала традиція дзен-буддизму, яка прийшла до Японії із сусіднього Китаю. Монахи-послідовники традиції дзен, годинами перебували в безмовній медитації, мандруючи глибинами своєї підсвідомості, а коли повертались з такої мандрівки, описували свій досвід двома чи трьома поетичними рядками. Так і з’явилась поезія хайку.

Старый пруд!
Прыгнула лягушка.
Всплеск воды.

Ці 3 рядки написані легендарним японським поетом Мацуо Басе, скільки в них краси та символізму!? Їх можна потрактувати буквально: гарний ставок і жаба скочила у воду. А можна і дуже символічно. От уявив собі як Мацуо сидить у медитації біля такого ставку і тут раптом жаба скочила та відволікла поета з медитації. А може ніякого ставка і жаби в реалі не було, а ставок то алегорія розуму поета, який у стані медитації перебуває в абсолютному спокої, вода його чиста та прозора. Тут раптом думка прилетіла, (думка то і є жаба) сплеск води – пішли хвильки (теж думки), вода ставку затуманилась, медитації кінець.

 Пущу коня вбрід -  

полегесеньку впишусь

 в літній краєвид.

Мацуо Басе був найвідомішим поетом хайку. Для японців Мацуо Басе те саме, що для українців Шевченко. Народився Басе (1644-1694) в сім’ї японського самурая. В юнацькі роки отримав хорошу освіту, та деякий час працював на державній службі. Однак життя держ. службовця було поету, немов тортури, і він скоро то кинув, та став вчителем поезії. Звичайно, окрім хайку, Мацуо Басе багато писав і звичайні вірші та прозу, але найбільше прославився саме завдяки хайку.

 Хайдзіни (від яп. 俳 人, haijin, «поет хайку») - це поети, чия творчість цілком або в значній мірі присвячена жанру хайку або, при відносно невеликій кількості хайку в загальній кількості поетичних текстів. У категорію включаються автори незалежно від країни проживання та мови,  якою вони пишуть, з часів засновника жанру Мацуо Басьо і до теперішнього часу. Доцільність збирання поетів хайку в особливу категорію пов'язана з тим, що з середини XX століття хайку в значній мірі стало міжнародним культурним явищем, і  товариство хайдзінов існує поза кордонами між країнами і мовами.

 Григорій(Грицько) Чубай -  не хайдзін, а видатний український поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Один із лідерів українського літературно-мистецького андеґраунду 1960-их 1970-их та 1980-их років, видавець самвидавного літературно-мистецького часопису Скриня (1971). Батько лідера гурту «Плач Єремії» Тараса Чубая та Соломії Чубай - автора проекту "Грицько Чубай. "П'ятикнижжя" та "Колискові для Олекси".

Автор посмертно виданих поетичних книг «Говорити, мовчати і говорити знову» (1990), «Плач Єремії» (1999) , "Скоромовка не для вока" (2008) - зібрка віршів для дітей, «П'ятикнижжя» (2013).

"Зійди на пагорб літньої пори"

Зійди  на  пагорб  літньої  пори,
Вдивляйся  —  наслухай  це  диво-літо:
Щось  шепотять  зелені  явори,
І  колоситься  в  полі  жито,
Сміється  річки  сяюча  блакить,
І  гомонить  під  вербами  малеча,
І  в  небі  птах,  мов  човник  той  по  течії,
Крила  розкрив  —  летить  і  не  летить.

"Лишень зібравсь послухать солов'я"

Лишень  зібравсь  послухать  солов'я,
у  сад  розквітлий  вікна  прочинити...
Як  час  летить!
В  саду  вже  пізня  осінь.
І,  наче  горлиця  на  голому  гіллі,
вже  стиха  перша  паморозь  воркує...

"Якось надвечір полем ішов самотою"

Якось  надвечір  полем  ішов  самотою
і  раптом  відчув,  що  хтось  дивиться  в  спину  мені
лагідно  й  трішки  печально,  начебто  мати...
Озирнувсь  —
а  то  зірка,  що  перша  зійшла!

 Хайку!  Цей за походженням японський вірш звучить органічно українською в Левка Довгана, який прекрасно й печально передає життєву швидкоплинність через виразні образи. У його поетиці немає таких залюблених нашими поетами слів, як «душа», «серце», «любов», а між тим йдеться і про душу, серце та любов. Поетичний світ Левка Довгана наче тонке спостереження огортається у ще тонший серпанок поезії. Трирядковий вірш, жанр хайку – чи існує форма, яка здатна на ще більшу економію засобів, задля вираження думки? Тут кожне слово зважене на ювелірній вазі уваги автора, здається, прорахований кожен іменник, дієслово, прикметник, продуманий такий, а не інакший порядок для шести-семи слів.   "Сорок дев'ять хайку" -  перша збірка автора, іншими спробами пера були тільки ессе на "винну" тематику, так як пан Левко є знавцем та шанувальником української виноробної справи. 

За словами  авторки  передмови Наталії Мочернюк – кандидата філологічних наук:«...Зважив автор загальну кількість хайку – сорок дев’ять, у яких природа змінює свої аксесуари й настрій з порами року, а людина, підвладна легкій минущості, осягає час, осмислює простір, шукає свою філософію. І ти, разом з ліричним героєм, вдихаєш спокій, проживаєш відцвітання, тишу, яка пахне чебрецем, грієшся, як літнє подружжя, спогадами. Довганові вдається сказати багато, використовуючи лише трохи простих слів. Через сезонні слова він передає рідну стихію, що грає барвами, навіть сказати б, українськими барвами (хміль зелений, калина під першим снігом, плющ червоний, ріпак веселить ниви, маки змагаються з житом). І я, вважаючи за честь бути причетною до першої книжки нового самобутнього автора, вірю в поживність досвіду японської традиції для нашого національного ґрунту. Поетична дисципліна, концентрація думки і незбагненна душа поета - ось художній алгоритм сорока дев’яти хайку Левка Довгана.». 

Мабуть, щоб в повній мірі відчути красу поезії хайку, необхідно володіти японською мовою, а оскільки володіти нею трохи складно, доводиться читати переклади. Останнім часом поезія хайку стала дуже популярною не лише в Японії, а і по всьому світу. Багато людей з великим натхненням писали хайку на англійській мові. (особливо письменники-бітники у 50-х роках минулого століття, велике враження на них справив дзен, то і хайку вони увагою не оминули).

120 рідкісних листівок початку ХХст

Колекціонер виклав у вільний доступ 120+ рідкісних листівок з українськими краєвидами XIX – початку XX ст

Володимир Козюк, пейзажист, народний художник України з Вінниці виклав у вільний доступ більше 120 рідкісних листівок з українськими краєвидами XIX – початку XX ст

“Тут рідкісні історичні листівки. Хочеться, щоб люди використали цей матеріал, тому прошу поділитися альбомом. Українські листівки колекціоную з 1992 року. Одною з найулюбленіших тем для мене є види України, українських сіл та хат під стріхою!

Так, саме тих хат, пошуками яких зайнявся пізніше особисто. Можливо ці зображення надихнули досліджувати мою улюблену тему, важко сказати, але у двадцять років, я чітко усвідомив, що ці листівки є історією та надбанням нашої Держави! Дозволяю використовувати усім бажаючим, адже те, що маю, збирав не для себе, а для українського народу.”

 http://vsviti.com.ua/ukraine/98375?fbclid=IwAR06xu-QWdlZHUmJtMqyS-urx3tZsBlXKJMlZ4zfTaZL4s2PqNItTZPt990

До 140-річчя українського живописця, педагога

Темпераментна колористика Федора Кричевського

Фе́дір Григо́рович Криче́вський — український художник і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940).

Один із засновників і перший ректор Української академії мистецтва.

Народився 22 травня 1879 у Лебедині (нині Сумська область) у сім'ї фельдшера Григорія Якимовича Кричевського та його дружини Прасковії Григорівни.

Дитинство його проходило в селі Ворожба неподалік Лебедина, де його батько працював земським фельдшером. У родині було восьмеро дітей: найстарший — Василь, майбутній видатний український художник, графік і архітектор. Сім'я не була достатньо заможною, тому діти самі пробивалися у житті.

Відмінно закінчив чотирирічну школу у Ворожбі. Він хотів учитися малярству, у чому його підтримав граф В. Капніст, нащадок поета Василя Капніста. У маєтку графа зміг побачити галерею козацьких портретів, колекцію живопису та графіки, користуватися багатою бібліотекою. Там почав копіювати українські портрети. Допоміг також випадок. Показав свої малюнки Шапошникову, а той своєму приятелю художнику К. Савицькому (саме тому К. Савицькому, який намалював ведмедів на картині І. Шишкіна «Ранок у сосновому лісі»). К. Савицький оцінив талант юнака, дав притулок у своєму домі й підготував до вступу на малярський відділ Московського училища малярства, скульптури й архітектури.

У 1896 став студентом училища. Тут він подружився з малярем Іваном М'ясоєдовим (сином відомого художника Григорія М'ясоєдова). У домі батьків Івана М'ясоєдова познайомився з Панасом Мирним і Володимиром Короленком. На вакаціях хлопці подорожували Україною: побували в Полтаві, Ворожбі й Лебедині, відвідали шевченківські місця, Сорочинці, Яготин, Михайлівку, Харків, Миргород, Переяслав, Київ, Чернігів. Закінчив Московське училище живопису, скульптури і архітектури 1901 року.

У 1902 в складі делегації від російського царського дому побував на коронації Едварда XVII у Лондоні, де замалював церемонії коронації, а також відвідав музеї.

У 1903 вступив до Петербурзької академії мистецтв у майстерню Іллі Рєпіна та Дмитра Кардовського. Однак через деякий час змушений був покинути навчання через хворобу печінки та нестатки. Повернувся на батьківщину й опановував живопис самотужки, багато працював на натурі. 1907 року відновив навчання в Академії, яку закінчив 1910 року.

Цього ж року створив конкурсну картину «Наречена», яка мала великий успіх, що дало художникові право на закордонне відрядження за рахунок Академії до Західної Європи. Під час річного перебування в Європі (Франції, Італії, Австрії, Німеччині) навчався у Відні в Ґустава Климта, вплив якого помітний як в філософії, так і в технічній манері Федора Кричевського (порівн. триптих Кричевського «Сім'я» з картинами Густава Климта «Життя та Смерть», «Три віки жінки», «Поцілунок» та інші). Творчим звітом про відрядження стала картина «Весільний обряд в Україні» («Молодиці»). Російська критика відзначила, що він «виявил слабость любить все родное». Через таку «предерзость» Федорові Кричевському було «відмовлено у пенсіонерському утриманні».

З 1913 працював у Києві: викладав у художньому училищі (1913-1917), а з 1914 став його директором. Серед його учнів в різні часи були такі відомі українські митці, як Григор'єв, Костецький, Меліхов, Тетяна Яблонська, Сергій Отрощенко. Ігор Шаров зазначає, що Федір Григорович багато часу віддавав педагогічній діяльності. Він був педагогом, уроки якого учні пам'ятали все життя. Найперше, чого прагнув домогтися Кричевський від учнів — розвинути колористичне обдаровання. Він навчав студентів шукати колір у природі, у народному мистецтві. Він не любив в'ялого і неактивного живопису. Однак, застерігав учнів і від прикрашання та зовнішньої декоративності. «Не порушуйте головного принципу живопису — гармонії» — часто казав він своїм учням. Кричевський вимагав від молоді критично ставитися до новацій і над усе прагнути опанувати рисунок і живописну майстерність.

У 1913 написав відому картину «Три покоління». Дівоча стрічка, вишита золотом і сріблом, парчевий очіпок молодиці і темна хустка старої жінки створюють декоративне тло, яке підкреслює поетично-символічний зміст створених художником реальних образів. Федір Кричевський залишався вірним реалістичній манері, вбачаючи головну вартість митця не у частій зміні мистецьких орієнтацій, а в постійній вимогливості до удосконалення живописної майстерності, основу якої він вбачав у незмінних для художника вартостях.

У 1917 взяв участь у створенні Української академії мистецтва й був обраний її першим ректором. Всю енергію, весь організаційний хист він віддав справі налагодження праці Академії, яка спочатку містилася в приміщенні при Центральній Раді. Коли більшовики в січні 1918 р. захопили Київ, вони закрили Академію. Отож Федір Кричевський пробув ректором Академії лише один рік.

Коли в 1919 більшовики організували штучний голод, то частина професорів Академії, в тім числі Федір Кричевський, поїхали на села, щоб якось вижити. Художник жив у с. Шишаки, де колись придбав невелику хату і перебудував її за проектом брата. Ця хата згодом стала філіалом Академії на час літньої практики студентів. Кричевський зібрав у Шишаках велику колекцію народного мистецтва — килимів, вишивок, кераміки, іконопису, багато часу працював у селі.

Згодом викладав у Київському художньому інституті (1924-1932, 1934-1941). На початку 1930-х жив у Харкові, де викладав у Харківському художньому інституті.

У 1927 написав славетний триптих «Життя», в якому показав зовнішню красу людей з народу, їхнє душевне благородство, моральну силу та велич, стриманість і стійкість. Цей триптих експонувався на багатьох виставках в Україні й за кордоном: 1928 — на Міжнародному конкурсі у Венеції, де мав великий успіх, «став справжньою сенсацією», — стверджує мистецтвознавець Дмитро Горбачов, тогочасна італійська преса просто гула, вихваляючи художні достоїнства цієї роботи, і опублікувала понад 40 (!) її репродукцій; у 1933 частина триптиха «Повернення» експонувалася у складі виставки радянського мистецтва у Копенгагеніта Варшаві.

Його роботи мали успіх і високу оцінку на виставках у Чикаго і Нью-Йорку.

Монументальний триптих Кричевського «Життя» є найяскравішим зразком українського модернізму з елементами ар нуво та українського релігійного живопису (площинність, локальні фарби, порожнє тло).

До 115-річчя українського художника-графіка з Буковини

 Боротьба світогляду та художніх принципів Леона Озіасовича Копельмана 

Леон Озіасович Копельман народився 25 травня 1904 року в селі Вовчинець Сіретського повіту, Австро-Угорщина нині с. Старий Вовчинець Глибоцького району Чернівецької області в родині службовця. На початку двадцятих років двадцятого століття закінчив єврейську гімназію в Чернівцях. Леон Копельман навчався в Флорентійській Академії мистецтв (викладач Ф. Карен), яку закінчив у 1928 році. Після закінчення Академії він повернувся на Буковину. Пізніше підтверджував фахову освіту в Бухарестській школі мистецтв. Від 1929 до 1931 рр. Леон Озіасович навчався а Бухарестській школі красних мистецтв (викладач К. Рессу). Від 1937 р. до 1941 р. Леон Копельман був учителем малювання у школах та гімназіях Чернівців та м. Сірет (Румунія). Від 1944 до 1979 рр. працював художником Чернівецьких майстерень Художнього фонду УРСР. З 1945 до 1965 р. Леон Копельман співпрацював з редакцією газети «Радянська Буковина». В 1980-90-і роки завдяки дружині митця Шарлотті Зільберштейн до Чернівецького художнього музею надійшла величезна колекція творів митця. Науковці музею опрацювали цей доробок, осмислили його і згодом організували дві виставки — у 1994-у і 2004–у, присвячені 90 та 100-річним ювілеям від дня його народження та створити експозиційний розділ, де репрезентовані найцікавіші твори раннього (1920-30-х рр.), найбільш плідного періоду його творчості.

Творчість

Перші його твори з'явилися в експозиції «Осіннього салону» в Чернівцях майже відразу після закінчення Флорентійської Академії мистецтв (1924– 28) та недовгої військової служби. Роботи Леона Копельмана привернули увагу. Та лише за незначними винятками («Хрести», «На старому заводі», «Збір податків», деякі натурні замальовки та краєвиди) про них ніколи навіть не згадували в жодному з каталогів персональних виставок майстра. Цей період творчості ніби зник безслідно. Лише після смерті Л.Копельмана (1904—1982) співробітники Чернівецького художнього музею вперше побачили твори, виконані наприкінці двадцятих та у тридцятих роках. У документах, поданих до Флорентійської Академії красних мистецтв, юнак, який закінчив у Чернівцях єврейський ліцей, був записаний румуном. Після навчання, маючи диплом ліценціата живопису, змушений декілька разів (у 1929, 1930– 31 рр.) складати іспити в Академії мистецтв в Бухаресті, щоб підтвердити право на викладання рисунку й каліграфії. У Флоренції він навчався на факультеті живопису, був студентом відомого італійського митця Феліче Карена. Та малярські роботи цього періоду відомі тільки з ескізів та натурних замальовок, які передували створенню картини «Робітники, що відпочивають». В родині зберігся лише чудовий «Буковий ліс» (1931) та декілька фотографій інших творів. Леон Озіасович був графіком, створював рекламну продукцію для чернівецьких підприємств, афіші, етикетки, екслібриси. Залишились численні графічні твори. Понад чотириста творів зберігаються в колекції Чернівецького художнього музею. У 1920-х роках ним була створена серія з восьми автопортретів в техніці деревориту («Автопортрет з квіткою», «Моє життя», «Ремінісценції»), які позначені впливом експересіонізму з яскраво вираженою деформацією форми, своєрідним трактуванням теми.

 В складних багатопланових графічних аркушах помітний пошук нових виражальних засобів, свідоме загострення образів, зведення їх до майже гротескових. Художник працював також у галузях станкової та книжкової графіки, станкового живопису, реклами. Він створив офорти на соціальні та біблійні теми, автопортрети, екслібриси, краєвиди. Він став одним із засновників Спілки художників у Чернівцях в 1940-х роках. Пізніше Копельман працював у руслі офіційно визнаного мистецтва — так званого «соцреалізму». У післявоєнні роки творче спрямування Копельмана кардинально змінилося. До певної міри воно віддзеркалює політичні реалії наступних десятилість 20-о століття. Він створив величезну кількість краєвидів Чернівців, за що у місцевій пресі його називали «співцем старого міста». Він писав переважно пейзажні твори, виконуючи їх в акварельній техніці, та портрети передовиків соціалістичного виробоництва. В 1950–1980-х рр. художник створював реалістичні пейзажі, портрети та натюрморти. Комельман випробовує себе у різних гарфічних техніках: офорті, туші, чорнилі, сепії, соусі, сангвіні тощо.

Досягнення

Леон Озіасович Копельман був учасником міських та республіканських мистецьких виставок від 1930 року. Персональні виставки відбулися в Чернівцях (1965, 1979), посмертна виставка відбулася в 1994 році.

Художник із Чернівців. У1924-у році йому пощастило вступити до Академії мистецтв у Флоренції, що й визначило подальшу долю юнака. Після закінчення Академії повернувся на Буковину, звідки майже не виїжджав, за виключенням нетривалих відпусток й навчання у Бухарестській школі мистецтв, де він підтверджував фахову освіту.

На тлі реалістичного живопису, що панував тоді серед стильових напрямків, творчість Леона Копельмана вирізнялася мистецькою самобутністю та глибоким філософським наповненням. У 1920-х роках ним була створена серія з восьми автопортретів в техніці деревориту (“Автопортрет з квіткою”, “Моє життя”, “Ремінісценції”), які позначені впливом експересіонізму з яскраво вираженою деформацією форми, своєрідним трактуванням теми. В складних багатопланових графічних аркушах помітний пошук нових виражальних засобів, свідоме загострення образів, зведення їх до майже гротескових. Комельман випробовує себе у різних гарфічних техніках: офорті, туші, чорнилі, сепії, соусі, сангвіні тощо.

Окрім творчої праці, Леон Озіасович успішно займався промисловою графікою, створюючи рекламну продукцію для чернівецьких підприємств, афіші, етикетки, екслібриси. Підтвердженням тому є численні графічні твори, переважна більшість яких зберігається в колекції Чернівецького художнього музею (понад 400 різноманітних творів).

У післявоєнні роки творче спрямування Копельмана кардинально змінилося. До певної міри воно віддзеркалює політичні реалії наступних десятилість 20-о століття. З приходом на Буковину радянської влади він став одним із засновників Спілки художників у Чернівцях в 1940-х роках. Але щось дуже цінне у своїй творчій особистості митець назавжди втратив. Побоювання бути не визнаним і навіть переслідуваним призвело до певного компромісу, внаслідок чого надалі Копельман працював у руслі офіційно визнаного мистецтва – так званого “соцреалізму”. Він звертався переважно до пейзажних творів, виконуючи їх в акварельній техніці, писав портрети передовиків соціалістичного виробоництва. Він створив величезну кількість краєвидів Чернівців, за що у місцевій пресі його називали “співцем старого міста”.