140 років від дня народження Гната Хоткевича!

Хоткéвич Гна́т Марти́нович (літературний псевдонім Гнат Галайда) — український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч. Жертва сталінського терору.

Народився  31 грудня, 1877року  (12 січня 1878), в м. Харків,  тоді Російської імперії, (помер 8 жовтня 1938, в'язниця НКВС, СССР). В сім'ї Мартина Пилиповича Хоткевича (походив з міщан, за національністю поляк) та українки Ольги Василівни (в дівоцтві Кривоногової), селянки з Сумщини.

1894 — з відзнакою закінчив Харківське реальне училище, що дало йому право при конкурсному складанні кількох іспитів вступити до вищого навчального закладу.

1900 — закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту^[1].

1900 — короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.

Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше від американського аналогу.

За участь у керівництві політичним страйком 1905 зазнав переслідувань і в січні 1906 був вимушений переїхати в Галичину, яка була тоді в складі Австро-Угорщини. У Галичині Хоткевич оселився спочатку у Львові, а потім у Криворівні; об'їхав усю Галичину й Буковину з скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури.

Повернувшись з Галичини 1912 року на Велику Україну, оселився в Києві і долучився до літературного й мистецького життя: виступав з лекціями, в січні 1913 став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя». В той же час продовжував концертувати з бандурою із серіями концертів «Вечір бандури».

Знову переслідуваний з початку Першої світової війни і висланий 1915 року за межі України, оселився у Воронежі, де жив до революції 1917.

До більшовицької окупації України поставився з недовірою, але з 1920 активно включився до літературно-мистецького життя. У 1920—1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі.

1926—1932 — викладав у Харківському музично-драматичному інституті, де проводив клас бандури.

1928—1932 — художній керівник Полтавської капели бандуристів.

Потрапив у неласку до влади в 1932 р. і після смерті Миколи Скрипника втратив державні роботи. Твори його були заборонені.

1934 — потрапив під потяг, був важко травмований.

За єжовщини був заарештований. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області 29 вересня 1938 засуджений до розстрілу «Участь у контрреволюційній організації» і шпигунство на користь Німеччини. Вирок виконаний 8 жовтня 1938 року.

Реабілітований 11 травня 1956 року. Після реабілітації видано «Твори в двох томах» (1966).

Літературна діяльність

На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві, 1903рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко

Літературну діяльність Хоткевич почав у 1897 році (оповідання «Грузинка» у львівському журналі «Зоря»). Подальші твори його великої літературної спадщини: оповідання «Блудний син» (1898), «Різдвяний вечір» (1899), цикл «Життєві аналогії» (1897—1901), збірка «Гірські акварелі» (1914); протягом 1914—1915 була написана низка оповідань під назвою «Гуцульські образки» (уперше надруковані 1923у журналі «Червоний шлях»); повість «Авірон» (1928), роман «Берестечко» та інші. Найвизначнішим досягненням прозової творчості Хоткевича стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911), кілька разів перевидавана (у різних редакціях) пізніше. Хоткевич є автором низки драматичних творів, у яких відобразив антифеодальну та національно-визвольну боротьбу українського народу. Багата й тематично різноманітна літературно- мистецтвознавча спадщина Хоткевича. Серед іншого: «Григорій Савич Сковорода» (1920), низка наукових розвідок про Т. Шевченка, Ю. Федьковича, О. Кобилянську, «Музичні інструменти українського народу» (1930). За радянських часів Хоткевич багато перекладав із світової класики: Шекспіра (Ромео та Джульєтта тощо), Мольєра, Шіллера, Гюґо.

Належачи за радянських часів до політично ненадійних і стоячи осторонь тодішніх літературних дискусій, Хоткевич, проте, був одним з найпопулярніших письменників в Україні, про що свідчить поява його «Творів» у 8 томах (1928—1932). Але далі знову почалися утиски, внаслідок яких останній його роман «Довбуш» не був надрукований і лишилася незакінчена тетралогія про Т. Шевченка, над якою Хоткевич працював від 1928.

Літературні твори

• Блудний син (1898)
• Різдвяний вечір (1899)
• Добром усе переможеш (1899)
• Цикл "Життєві аналогії (1897—1901)
• Дивні пригоди комахи Саґвіна (1901)
• Поезія в прозі (1902)
• Сагайдачний (1908),
• Гуцульський рік, п'єса (1910)
• Непросте (1911)
• Камінна душа (1911, роман вийшов з ілюстраціями автора)
• Гірські акварелі, збірка (1914)
• Гуцульські образки (1914—1915, уперше надруковані 1923)
• Авірон (1917)
• Григорій Савич Сковорода (1920)
• Авірон, повість (1928)
• Твори у 8 тт. (1928—1932)
• Довбуш (перше видання — 1965)
• Твори в двох томах (1966)
• Тарасик (перше видання — 2002)

Театральна діяльність і творчість

Г. Хоткевич у студентській виставі, 1899

Ще бувши студентом, Хоткевич організував в селі Деркачах на Харківщині сільський театр (1895). У студентські роки керував студентським театром в Харкові, що роз'їжджав по окраїнах Слобожанщини.

У 1903 році заснував перший в Україні робітничий театр, який протягом трьох років дав понад 50 вистав, переважно української класики, українською мовою. Для неї спеціально написав ряд п'єс між ними.

На еміграції в Галичині заснував у с. Красноїлля (тепер Івано-Франківської області) Гуцульський театр. Для нього спеціально написав п'єси «Довбуш» (1909), «Гуцульський рік» (1910), «Непросте» (1911) та ін.

У 1912 році після повернення в Харків відновив діяльність робітничого театру.

З інших драматичних творів Хоткевича слід ще назвати «На залізниці» (1925), історичну п'єсу «О полку Ігоревім» (1926) і тетралогію «Богдан Хмельницький» (1929), високо оцінені тодішньою критикою (О. Білецький). Зокрема, в останній частині тетралогії «Переяслав» Хоткевич, супроти офіційної концепції, засудив Переяславську угоду як акт, що призвів до поневолення України Росією.

Автор кількох десятків кіносценаріїв. Зіграв у фільмі «Назар Стодоля» роль кобзаря Кирика (1937).

Розвідки: «Народний і середньовічний театр у Галичині» (1924), «Театр 1848 року» (1932).

Музична діяльність і творчість

Кобзарський виступ на ХІІ Археологічному концерті в 1902 р.

Г. Хоткевич та Харківський квартет бандуристів на основі студентів ХМДІ.

В молоді роки Хоткевич вивчав гру на скрипці у харківського професора скрипки Ільницького і досяг професійного виконавського рівня, даючи численні сольові концерти скрипкової музики. Рівно ж він вправно володів грою на фортепіано та володів професійними навичками співу, співаючи баритоном. Професійна музична підготовка на скрипці допомогла йому засвоїти та удосконалити гру на бандурі та закласти ґрунт для пізнішого створення професійних курсів гри на бандурі.

Хоткевич почав вивчати гру на бандурі в 1896 р. і як бандурист-соліст об'їхав майже всі великі міста України. На базі народного способу гри на бандурі, який використовували слобожанські кобзарі, Хоткевич створив свою так звану Харківську школу гри на бандурі.

1902 на ХІІ Археологічному з'їзді він організував виступ кобзарів та приготував доповідь, яка мала вирішальне значення для подальшого розвитку кобзарського мистецтва в Україні. Це був перший відомий виступ ансамблевого виконавства на бандурі.

1909 — у Львові видав перший підручник гри на бандурі.

1926–1931 — керував класом бандури в Харківському Музично-драматичному інституті.

Працюючи над удосконаленням конструкції бандури, створив педагогічну літературу для бандури «Підручник гри на бандурі» (1909, 1929, 1930, 1931), «Короткий курс гри на бандурі» й уклав низку композицій і обробок народних пісень.

1928–1931 — керував Полтавською капелою бандуристів, для якої створив поважний репертуар. Колектив під його орудою досяг такого успіху, що став першим радянським колективом, який отримав контракт на гастролювання Північною Америкою.

Музичні композиції

Хоткевич є автором близько 600 музичних творів — романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур. Його «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Невільничий ринок у Кафі», «Осінь», «Софрон», «Нечай», «А в полі корчомка», «Про смерть козака бандуриста», «Про Богдана Хмельницького» сьогодні вважаються народними. Хоч чимало композицій Г. Хоткевича були видані за його життя, в 1931 році вони всі були заборонені і виключені з виконавської практики, тож на сьогодні більшість його творів забуто.

• Для хору — «Коломийки» (1919), «Зоре моя вечірняя» (1922), «Тече вода» (1922), «Реве та стогне Дніпр широкий» (1927), «Попід горою, яром, долом» (1927), «Защебетав жайворонок» (1927), «Ой діброво — темний гаю!» (1922).
• Для голосу в супроводі фортепіано — «Ой не п'ється пива, меду» (1927), «Веснянка» (1927), «У гаю гаю вітру немає» (1927), «Сонце гріє, вітер віє» (1927), «Ой я свого чоловіка» (1927), «Весна прийшла» (1927), «Минає неясний день» (1928), «Шахтарі» (1928).
• Для оркестру — «Осінь», «Містерія».
• Для бандури — «Одарочка» (1910), «Невільничий ринок у Кафі» (1913 та 1928), «Осінь» (1931), ряд мелодекламації на тексти українських поетів.
• Для голосу в супроводі бандури — «Про смерть козака бандуриста», «Про Богдана Хмельницького», «Про Козака Голоту», «Про бурю на Чорному морі».
• Для капели бандуристів — «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Заповіт», «Софрон», «Нечай», «А в полі корчомка».

Музикознавчі праці

• «Підручник гри на бандурі» (1909 і 1929,30,31); передрук Детройт, США, 1968; передрук Харків, 2003.
• «Короткий курс гри на бандурі» 1931; передрук Харків, 2003.
• «Музичні інструменти українського народу», Х., 1930; передрук Харків, 2003.
• «Кобза, торбан і бандура» 1931.
• «Бандура та її можливості» 1933, Харків, 2007.
• «Бандура та її репертуар» 1933, Харків, 2009.
• «Бандура та її конструкція» 1934, Харків, 2009.
• «Бандура» 1935
• 
  

Учні бандуристи

Л. Гайдамака Г. Бажул Г. Назаренко В. Кабачок

О. Геращенко Я. Гаєцький І. Олешко О. Левадна

Доля родини

Дружина Хоткевича, Платоніда Володимирівна була репресована і по війні вислана в Казахстан. Пізніше, після повернення в Україну, жила в Криворівні, де працювала в хаті-музеї Івана Франка.

Дочка Галина під час війни була вивезена в Німеччину, а потім з іншими переміщеними особами оселилася в Марокко, де довгий час була парафіянкою та півчою православної церкви Воскресіння Христового в Рабаті. З початку 1970-х проживала в місті Гренобль, Франція († 26 січня 2010)^[3].

Син Володимир записався до Української дивізії і пропав у боротьбі з червоним військом під Курськом.

Дочка Оля оселилася у Венесуелі.

Син Євген утопився, нелегально перетинаючи радянсько-іранський кордон.

Син Володимир залишився в Харкові і став ректором Харківського університету.

Вшанування пам'яті

Конкурс імені Гната Хоткевича

З 1998 року в Харкові раз на три роки проводиться Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича. У конкурсі беруть участь бандуристи-інструменталісти, бандуристи-співаки, цимбалісти, сопілкарі, домристи, кобзарі. Традиційно до обов'язкової програми вони мають включити одну з п'єс харківських композиторів, спеціально створену для цього конкурсу^[4][5].

Меморіальний будинок-музей Гната Хоткевича

У 1995 р. у смт Високому було відкрито меморіальну кімнату-музей Гната Хоткевича, яка є філією Харківського літературного музею.^[6]

Вулиці, названі на честь Гната Хоткевича існують в багатьох населених пунктах України.

Назавжди в місті своєї любові!

  Як завжди після втрати, маю відчуття недосказанності... Чи все робили, що могли, чи все обговорили та згадали, що було вельми вартим... Вартим тих шалено-виразних історично- різнобарвних спогадів... А які ж були ті вечори зі спогадами... 

Відділ мистецтв  обласної бібліотеки  мав їх багато...  І всі вони пронизані теплом лагідних очей, м'яким тембром поставленого голосу, завжди витримано з нахилом голови та  вдалою жестикуляцією супроводом отих, наших незабутніх зустрічей... Про Івана Миколайчука, Назарія Яремчука, Софію Ротару... про становлення театру на Буковині, про  Курбаса, про  Василька, про Савку, про  свої ролі, що вдалось втілити зі сцени... Як шкода, що це все вже тільки історія!!!!

 11 листопада 2017 року серце Василя Михайловича  зупинилось на вічний спокій! І тільки наша пам'ять тепер залишається нам!!!!

Василь Михайлович Селезінка    — актор, письменник, журналіст, театральний і телевізійний режисер, театральний критик, музикант, педагог, краєзнавець, громадсько-культурний діяч.

Професійна кар'єра Василя Михайловича Селезінки, як режисера, почалася в 1963 році, коли його, на той час актора Рівненського обласного театру, запросили на роботу в Чернівці — керувати режисерсько-постановочною групою Чернівецької державної телестудії. На той момент в нього не

Аматорський гурток після вистави «Дай, серцю волю …» М.Кропивницького в с. Спас. В центрі В.Селезінка

було документів про режисерську освіту. Вже пізніше він закінчить режисерські курси у Ленінграді в 19.. і у Києві в 1982 році. Але це тільки формально. Певний досвід режисерської роботи у нього вже на той момент був. Працюючи, після закінчення в 1956 році з відзнакою Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, актором, він одночасно виконував функції. асистента режисера, зав. трупою, був керівником і викладачем акторської студії при театрі, членом режисерської колегії. В 1963 році В.Селезінка в Рівненському драмтеатрі здійснив постановку п'єси Бели Юнгера «Біла троянда». Не слід забувати і про природні здібності- ще учнем старших класів він організував постановку дитячим колективом декількох п'єс. Про його тодішній рівень організатора творчого колективу говорить і те, що він з 1963 по 1965 рік за сумісництвом працював викладачем режисерського відділу Чернівецького культосвітнього училища.

Телережисер

Кар'єра телережисера в Василя Селезінки в Чернівцях продовжувалась майже 40 років. Спочатку він був автором (або співавтором) і режисером спершу всіх без винятку, а потім — найвідповідальніших, найпрестижніших телепередач, призначених для показу крім обласного також на київському (республіканському), московському (центральному) рівні і на Інтербаченні.

Група режисерів чернівецької телестудії з головним режисером Василем Селезінкою

Протягом десятків років роботи на телебаченні мав тисячі зустрічей з різними людьми: жителями села і міста, сільського господарства і промисловості, людьми культури і мистецтва. Василь Селезінка був співучасником початку творчого шляху таких відомих тепер буковинців як Софія Ротарь (Ротару) і її сестри, гурту «Писанка»,Івана Миколайчука,Володимира Івасюка,Назарія Яремчука, Павла Дворського та інших. Він спілкувався в процесі своєї професійної роботи з такими людьми, як Ірина Вільде, її батьком — Макогоном,Іваном Козловським,Олесем Гончарем, Дмитром Павличком та іншими.

В.Селезінка — автор сценаріїв, режисер і ведучий передач «Сяйво»

Найбільшу славу і популярність В. Селезінці принесли передачі «Сяйво» і «Місто моєї любові». Уже декілька десятків років програма «Сяйво» не виходить в ефір, але залишається відома на Буковині.

Чернівецька телестудія була професійно сильнішою, ніж її «колеги» в сусідніх областях. Робили передачі лише українською — річ нечувана для 70-х років. Повна назва програми — „Сільський телевізійний палац культури «Сяйво»“. Програма складалася з багатьох тематичних блоків. Була в ній ділова і художня частини: «Кімната передового досвіду», «Кімната цікавих зустрічей», «Концертний зал», «Дошка пошани», «Бюро добрих порад», «Кінозал», «Театральний зал», «Куточок перця» і таке інше. Передача йшла в один і той же день (в останню середу місяця) о 21 годині і тривала 3-4 години. За 13 років жодного разу не зірвалася і не була перенесена на інший день.

В.Селезінка з головним режисером телебачення Нігерії Кейт Обасекі(справа) і журналістом Шітто

На кожну передачу надходило до багато листів-відгуків, і всі він уважно перечитував, щоб під час наступної передачі зробити огляд пошти, який часом тривав до 20 хвилин.

Новорічні програми «Сяйво» обов'язково починали з різдвяної колядки, хоча замість слів «син Божий народився» співали «рік новий народився». Згодом колядки і щедрівки використовувати в телепередачах заборонили.

Було підготовлено 135 передач авторської телепрограми «Місто моєї любові», де В. Селезінка розповідав про історію Чернівців, його вулиць, архітектурні шедеври. На передачі він запрошував різних фахівців: істориків, архітекторів, мистецтвознавців, археологів, колекціонерів. Пізніше, численні прохання телеглядачів, на базі цих передач він підготував і видав дві книги:

Василь Селезінка пропрацював на телебаченні 40 років, з них 32 був головним режисером. Тричі колектив подавав його документи на отримання звання заслуженого діяча мистецтв України, але щоразу безрезультатно.

У книзі «Світло Цецинської гори» , написаній у співавторстві з директором телестудії, висвітлено сорокарічну історію Чернівецького телебачення, передачі якого дивилися і дивляться не лише буковинці, а й жителі багатьох районів Тернопільської, Івано-Франківської, Хмельницької, Вінницької областей, а також Молдови та Румунії.

 Місто моєї любові

У книзі йдеться про Чернівці від початку їх виникнення до наших днів. Це розповідь про історію міста, його площі та вулиці, про неповторні архітектурні шедеври та історичні пам’ятки, про видатних мешканців Чернівців.

   ПАМ' ЯТАЙМО!  

Грудень багатий святами

Про Введення, свято Катерини, Андрія, Миколая і День надії. Матеріал збирався під час експедиційних відряджень до лемків у Великоберезнянському районі Закарпатської області. Але ці традиції і прикмети типові для багатьох куточків України.

До цього часу в ужитку серед людей літнього віку рік ділиться на два періоди – літо й зиму, у яких відправними точками обліку часу та виконання господарських робіт були головні християнські свята. Лемки "числять час не по календарю, принятім інтелїґенцією, а по більшим сьвятам, які припадають в роцї. Вихідною точкою єсть Новий Рік", – так писав дослідник Закарпаття кінця ХІХ сторіччя Юрій Жаткович.

Початок зими у традиційому календарі приурочувався до свята Введення в храм Богородиці.

4 грудня – Введення Святої Діви до храму

Належить до 20-ти великих празників. Воно має один день передпразденства і чотири дні попразденства.

За християнськими переказами, коли Діві Марії сповнилося три роки, батьки урочисто повели її до Єрусалима, в храм Божий. Звідси й назва свята. До цього часу закінчувався аграрний рік і починався час відносного відпочинку для землеробів. Тому в народі казали: "Введення прийде, свят наведе".

На Лемківщині в цей день характерним звичаєм був прихід першого "полазника". Господарі пильнували, хто перший зайде в хату. Найкраще, коли це був молодий здоровий чоловік чи гарний хлопець, бо тоді й увесь рік для господарів буде так само гарним, усі будуть здорові, "вестимуться гроші". Жінки (особливо старі та хворі) на Введення не заходили до чужої хати, бо це поганий знак. У цей день намагалися в хату нікого, крім чоловіків, не пускати, інколи зранку першим навіть вводили в хату теля, аби ніхто з чужих не зайшов. З цієї самої причини інколи по хатах у цей день були замкнені двері.

Зранку виводили з хліва першими або теличку, або бичка. Їм давали воду та хліб, щоб добре велася худоба. А вим'я намазували маслом, щоб давало багато жирного молока. І варили спеціальний кисіль, щоб те молоко було добре. Корів дуже пильнували, бо вважалося, що цього дня відьми сідали на кочергу й летіли відбирати молоко.

А дівчата, лягаючи на Введення спати, казали: "Введення, введи мене у той дім, де я буду вік доживати". Вони вірили, що у ту ніч присниться суджений.

Прикмети в цей день. Вважалося, якщо на Введення вітряно, то зима буде з хуртовинами, а на жнива дощитиме і гарно вродить просо. Від Введення до Благовіщення не копали землю, "бо вона спочиває". Колись казали, що у цей день Господь відпускає праведні душі на землю подивитися на своє тіло. Недобрий знак, коли в цей день хтось приходить щось позичити.

7 грудня – Катерини

7 грудня вшановують святу великомученицю Катерину, яка прийняла християнську віру і яку через це вбили за наказом імператора Максиміліана.

Напередодні Катерини після заходу сонця влаштовували вечорниці. Дівчата брали вишневі гілочки і ставили їх у воду або в горщик із землею. Якщо галузка розквітала до Різдва, то цього року дівчина мала вийти заміж. Так само ворожили і на членів сім'ї.

Цього дня ворожили й хлопці. Вони постилися 6 грудня у "канун святої Катерини, щоб Бог послав хорошу жінку", і проводили різні обряди – так само, як і дівчата. 7 грудня – єдиний день у році, коли ворожили хлопці.

А ще на Катерини дівчата "закликали долю". Такі обряди проводили на Катерини, на Андрія, на Старий Новий рік. У цей день прогнозували погоду на Різдво. "Як Катерина по воді, то Різдво по льоді". "Як на Катерини холодно, то буде голодно" (буде неврожай). "На святу Катерину ховайся під перину" – в ці дні завжди були великі морози.

13 грудня – Андрія Первозваного

Святий Андрій Первозваний був покровителем молоді. Тому перед цим святом молодь збирається на "вичурки" (вечорниці), лущить кукурудзу, стручки квасолі – "пасулю", перебирає її і проводить різні ворожіння.

Дівчата гарно вбиралися, виходили у двір, символічно сіяли перед хижею (хатою) жито, коноплі, лен, промовляючи: "Андрію, Андрію, на тебе лем коноплі сію". Цей обряд означав засівання своєї долі, бо зерно завжди асоціювалося із засіванням своєї долі. Поясом ніби боронили землю, куди впало зерно, тоді клали пояс під подушку, загадуючи уві сні побачити свого майбутнього чоловіка.

Гадання на Андрія / Фото vv-hotel

Дівчина набирала жменю зерна зі снігом, яке щойно посіяла, й роздивлялася у хаті – якщо кількість зернин була парною, значить, незабаром буде весілля.

У селах Буківцеве, Верховина Бистра ім’я судженого теж дізнавалися, замішуючи тісто, в яке заліплювали папірчик з іменем, а в цей час бабуся у якої збиралася молодь, уже клала на шпаргет воду, і, коли вона закипала, "метала (кидала) це кісто (тісто) з заліпленим папірцем. "Баба мече кісто у воду, а дівки ставуть кругом шпаргета та чекавуть, коли лем пудойме кісто наверх. Кожна старається вхопити з горячої води кісто". Розламують його і читають ім’я, але "в єдної обов’язково буде папір без імені, туй дівці обов’язково будуть ворожити на свято Миколая – 19 грудня. Сядуть на сани, лем буде сніг, і пуйдуть дулу (вниз) селом. Лем першого стрінуть чоловіка – та дівка оддасться за чоловіка з таким іменем, як у нього. А лем вулицю перейде дівка або жона, то ця дівчина не оддасться цього року".

Із кукурудзяним зерном була ще й така "ворожка". Кожна клала по зернині – "печи мелай (кукурудзяне зерно) на гарячий шпор, котрий лем скоро пудскочит, то та дівка уддасться у зелені м’ясниці".

У цей вечір дівчата ходили рахувати кілля огорожі, дев’ятий кіл зав’язували машликом (стрічкою). А вранці по тому зав’язаному колу визначала судженого: високий чи низький, прямий чи кривий, товстий чи тонкий.

Лягаючи спати, під постіль (ліжко) клали танжер (тарілку) із водою, а через нього дошечку, і той, хто тебе переведе по такому уявному містку, той і засватає.

Вранці 13 грудня маленькі хлопчики колядували "попід хижі курячу коляду", щоб кури водилися в господаркі:

Ой, гоги, гоги, заб'я ся в ноги,
Ци чуєш, гей ци чуєш,
Ци з милим Богом ночуєш?
Ой, фуки, фуки, заб'я ся в руки,
Ци чуєш, ой, ци чуєш,
Ци з милим Богом ночуєш?

Так до цього часу колядують діти, заходячи к хижі, тоді мовлять: "Дай Боже, щоб неслися кури, когути по п’ять раз на день, жеби Ви доста мали та здорові били, щоб кури Вам яйця несли". Їм дають горіхи (оріхи), гроші, "ко шо має".

У селі Княгиня розповіли про "ворожку на кіндериці (кукурудзі)". Під час роботи, коли дівчата лущать кукурудзу, "лем сокотіться (бережіться), щоби в котроїсь не падала з рук долу (на долівку) кукурудза, а друга вхопить її із земли і понесе дому, дасть своїй бабці, аби пару раз присіла, приповідаючи ім’я того хлопця, що юй лем подобається, так можна його приворожити, після цього хлопець буде її".

Налущивши кукурудзи, на ній ворожать. "Дівчата по черзі беруть зерно, а хазяйка хижі пущає когута (півня) й курку. Єдна дівка бере решето і сипле кіндерицю через нього, а інші в цей час позираут (дивляться). Лем першим когут вхопить зерня – та дівка скоро лем отдасть, а у которої курка вхопить зерня – то та вже булше не ворожить, лем сидить і позирає (поглядає) за іншими дівками".

Ворожоннія на майбутнього чоловіка / Фото Styler

Про характер майбутнього чоловіка дізнавалися так: пускали до хати вночі курку – якщо вона тихенько починала клювати зерно, то наречений буде спокійної вдачі. Якщо ж птиця бігала, махала крильми – сварливий буде, забіяка.

14 грудня – Наума

14 грудня лемки вшановують пам'ять пророка Наума, якого вважають покровителем школярів (особливо першокласників). Колись у ці зимові дні діти розпочинали навчання, бо вже закінчувалися вдома всі основні роботи й вони мали вільний час.

А ще ім'я пророка має спільний корінь із давньослов’янським словом ум (розум), який потрібен під час навчання.

17 грудня – святої Варвари великомучениці

Вважається, що свята Варвара має дар допомагати людям, рятувати їх від наглої (трагічної) смерті. Раніше вірили, що дівчинка, названа Варварою, обов'язково буде красунею.

У цей день варили вареники з маковою начинкою, оскільки це вже час Пилипівського посту. Дівчата збиралися на вечорниці, бувало, і ворожили на тих юнаків, на кого поклали надію у шлюбі. 

19 грудня – Святого Миколи Чудотворця

Миколая Угодника лемки шанують найбільше з-поміж християнських святих. 22 травня – Миколи теплого, а Миколи зимного – 19 грудня. На Миколая і дітям, і дорослим дають подарунки.

Святий Миколай опікується воїнами, перевозить душі померлих "на той світ", володіє ключами від неба. Але більшість часу він проводить на землі, допомагає всім у скруті, мандрівникам у дорозі. 

Миколая вважають чудотворцем: він оживляє підступно вбитих, рятує від смертної кари невинно засуджених, опікується вдовами й сиротами. Але він карає тих, хто працює у неділю, каже неправду і грає в карти, оскверняє живописне зображення святого.

Святий Миколай опікується землеробством. На Лемківщині влаштовували заздравний обід на честь Миколая Угодника. 

Після Миколая дівчата починали щовечора збиратися на вечорниці, а хлопці починали готуватися до Різдва й колядування.

22 грудня – День надії

Лемки святкують "Зачаття Праведною Анною Пресвятої Богородиці". У цей день бездітні батьки моляться до Матері Богородиці, щоб Вона дарувала їм дитя.

Тому всі жінки, які через хворобу не можуть мати дітей, звертаються з молитвами-проханнями до святої Анни.  Це – суто жіноче свято, овіяне глибокою духовністю. Всі жінки, особливо ті, які хотіли дітей, напередодні свята споживали тільки хліб і воду. Зранку йшли до церкви, сповідалися, причащалися і молилися святій заступниці за майбутніх нащадків.

А ті, що вже втратили надію почути дитячий голос у своїй господі, за тиждень перед святом ішли пішки до монастирів Святої Анни. Біля цих святинь, яких не так багато в Україні, є джерела, в яких навіть у цю холодну пору року жінки купалися.

Від таких купань жіночий організм ніби оживав. Після прощі жінки народжували здорових діток, які до того ж відзначалися розумом і різними талантами. Їх називали "вимоленими дітьми". Вимолювати здорових дітей притаманно релігії та культурі багатьох народів світу.

Автор: Євгенія Гайова

https://24tv.ua/yevgeniya_gayova_tag5406?utm_source=seocopy

Будьмо унікальними...

Весною у випадку революції захопити телеграф разом з поштою і телефоном уже не вдасться. 

Тому що 1 березня 2018 року в Україні телеграф припинить свою роботу. Не Telegram, без паніки, а телеграф.

Це такий, якому уже 170 років. В ПАТ "Укртелеком" вирішили, що застаріле обладнання оновлювати немає сенсу, бо застарів сам телеграф як явище.

Читайте також: Вчені знайшли неочікуваний зв’язок між онлайн-іграми та високим інтелектом

А поки у нас є 3 щасливих місяці з телеграфом. Ви колись відправляли телеграми? Маю на увазі, в цьому столітті? Якщо ні, терміново виправляйте це неподобство.

Зараз розкажу як. Берете свій смартфон, на його сенсорному екрані набираєте номер гарячої телеграфної лінії: 0-800-506-156 і починаєте виконувати квест. Спочатку треба вибрати, яка ваша телеграма: звичайна чи термінова. Якщо ви Президент України або представник Уряду – не мовчіть про це. І виберіть категорію: "Президент України", "Уряд" або "Вища урядова". Якщо ваша телеграма якось пов'язана з негодою чи аварією – для вас спеціальні пропозиції, категорії "Шторм", "Метео", "Аварія", "Авіа". Не вкладаєтеся у розмаїття категорій? Категорія "Поза категорією" створена спеціально для вас.

Коли визначилися з типом телеграми, диктуєте текст оператору. До 300 слів – 5 гривень за слово, незалежно від категорії. Більше 300 слів – відправляйте листи з голубами, телеграф таке не передасть.

Думаєте, це все, телеграма полетіла? Ні, квест триває. І за свій вибір категорії доведеться розплачуватися на наступному етапі. В гру вступає телеграфний збір. За категорії "Президент України" та "Уряд" треба докинути півсотні українських грошей, за "Шторм", "Метео", "Авіа" і за звичайну – всього 25.

Хочете повідомлення про вручення телеграми? 25 гривень за звичайну, 50 гривень за термінову. Є бажання залишити собі на згадку засвідчену копію? Ще 25 гривень на бочку. Хочете відправити телеграму на художньому бланку? Нема питань! Щоправда, ціна залежить від бланка. Які вони бувають, на офіційному сайті не вказано – уточнюйте по телефону.

І не забудьте: сам квест, як і в будь-яких квест-кімнатах, має свою ціну. Будьте ласкаві дати ще 13 гривень. Ну, за те, що ви надиктували, навибирали та й просто за те, що оператор вас вислухав. Може, ще й добру пораду дав.

А тепер давайте рахувати. Припустимо, ви хочете відправити звичайну телеграму на 30 слів, отримати повідомлення про вручення і собі копію для сімейного архіву. Всього якихось 225 гривень. І ще тринадцять за неймовірно проведений час. 238 гривень. А на квест "Морг" у одній з київських квест-кімнат можна піти за 200 гривень. Але квест-кімнати набирають популярність, а українському телеграфу лишилося 3 місяці.

Дозвольте собі бути унікальним – відправте телеграму.

За матеріалами/olga_brodska

Сміття як терапія і мистецтво: фотограф під водою робить неймовірні знімки

Фотограф та фрідайвер Джейн-Енн Гілкріст з Единбурга, Шотландія, вже близько 15 років пірнає без дихального обладнання й робить дивовижні фото сміття під водою. Для когось вони виглядають як прибульці, а для інших – як справжні твори сучасного мистецтва.

Про це пишуть на ВВС.

Для того, щоб зробити такі світлини, Джейн-Енн пірнає з напарником на узбережжі Шотландії на глибину в 15 метрів. За її словами, найулюбленіше місце – мис Сент Еббс на узбережжі Бервікшир. Для фотозйомки сміття під водою вони працюють по 4 години.

Це іронія, з якою я граю. Людей більше не вражають фотографії сміттєвих куп. А мої фотографії розраховані на більш тривале існування, і я хочу, щоб люди їх обговорювали. Я намагаюся зловити те, що буде неможливо знайти наступного разу в цьому ж місці, при тому ж освітленні, у такому ж становищі,
– пояснює Гілкріст.

Для занурення вона не використовує акваланг та балони з повітрям, – лише гідрокостюм, щоб зберігати тепло. Вона також жартує, що її фотографії часто нагадують психодіагностичний тест Роршаха, де людина бачить на фото те, що закладено у її душевному стані в певний момент.

https://24tv.ua/mizhnarodni_novini_tag1121?utm_source=seocopy

до 110-річчя Ганни Янушевич

Ганна Яківна Янушевич (14 (27) грудня 1907 — 25 грудня 1983, м. Чернівці) — українська акторка на характерних ролях, родом з м. Гайворона на Кіровоградщині. Заслужена артистка УРСР (1946). Народна артистка УРСР (1965).

Заслужена  та народна артистка Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), актриса родом з міста Гайворон, що на Кіровоградщині. Ганну часто кликали Галиною.

Випускниця Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка в Києві (1928 року). З 1927 року виступала на сцені Київського театру імені Івана Франка, далі в театрах Харкова: імені Революції (1931—1936 роки) й імені Ленінського комсомолу. У 1940 році Ганна зі своїм чоловіком Петром Міхневичем –  заслуженим артистом УРСР, актором театру і кіно – переїхали до Чернівців. Тут, в театрі Ольги Кобилянської, подружжя Міхневич—Янушевич служило до своїх останніх днів. А їхній будинок на вулиці Шевченка, 13, став справжньою акторською Меккою, де збирався весь театральний бомонд Чернівців. Тут лунали неповторні анекдоти, театральні бувальщини, народжувались нові образи та ідеї. Саме в Чернівецькому театрі під керівництвом Петра Міхневича та Ганни Янушевич закладався фундамент великого таланту ще невідомого геніального актора й режисера Івана Миколайчука.

 В 1954 році у подружжя Ганни і Петра відбувся кінодебют у фільмі «Земля» за твором О. Кобилянської. Фільм зібрав плеяду легенд кіно того часу: Наталю Ужвій, Наталю Наум, Миколу Яковченка. За роки роботи в Чернівецькому драмтеатрі актриса створила понад 200 художніх образів тодішнього радянського та класичного репертуару.

 25 грудня 1983 року передчасно померла Ганна. Незадовго до смерті актриси, після успішних московських гастролей театру у 1982 році та схвальних рецензій у пресі на гру Ганни Яківни, художня рада театру прийняла рішення клопотати про присвоєння їй звання народної артистки Радянського Союзу. Отримати високе звання актриса не встигла. Похована на старому цвинтарі — Чернівецькому історико-меморіальному заповіднику, що на вулиці Зеленій.

Відзначимо головні театральні ролі Ганни: Варка, Маруся («Безталанна», «Житейськеє море» І. Карпенка-Карого), Шкандибиха («Лимерівна» Панаса Мирного), Оманиха («Дністрові кручі» за Ю. Федьковичем), Мавра («В неділю рано зілля копала» за О. Кобилянською), Анна Фірлінґ («Матінка Кураж…» Б. Брехта). Знімалася у фільмах: «Земля» (1954), «Вовчиха» (1967) та ін.

У Чернівцях встановлено меморіальну дошку з надписом: «У цьому будинку з 1963 по 1983 рік проживала народна артистка України Ганна Янушевич». На «Алеї зірок» у Чернівцях викарбувано ім’я та прізвище актриси.

Колишню вулицю Петра Алексєєва перейменовано на вулицю Ганни Янушевич.

Абсольвентка Музично-драматичного Інституту ім. М. Лисенка в Києві (1928); з 1927 на сцені Київського Театру ім. І. Франка, далі в театрах Харкова — ім. Революції (1931—1936) й ім. Ленінського Комсомолу, з останнім 1940 переїхала до Чернівців і там з чоловіком, актором П. Г. Міхневичем, працювала в Музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської до своїх останніх днів.^[1]

За роки роботи в Чернівецькому драмтеатрі актриса створила понад 200 високохудожніх образів тодішнього радянського та класичного репертуару.

Похована на старому цвинтарі — Чернівецькому історико-меморіальному заповіднику по вул. Зеленій.

Головні театральні ролі: Варка, Маруся («Безталанна», «Житейськеє море» І. Карпенка-Карого), Шкандибиха («Лимерівна» Панаса Мирного), Оманиха («Дністрові кручі» за Ю. Федьковичем), Мавра («В неділю рано зілля копала» за О. Кобилянською), Анна Фірлінґ («Матінка Кураж…» Б. Брехта).

Знімалася у фільмах: «Земля» (1954), «Вовчиха» (1967) та ін.

Відзнаки

• Заслужена артистка УРСР (1946)
• Народна артистка УРСР (1965)
• Нагороджена орденами та медалями:
  • Орден «Знак Пошани» (1955)
  • Орден Трудового Червоного Прапора (1960)
  • Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (1946)
  • Медаль «За доблесну працю» (1970)
• Ім'я актриси занесено на «Алею зірок» у Чернівцях.
• На вул. Тараса Шевченка, 13 у Чернівцях встановлено меморіальну дошку: «У цьому будинку з 1963 по 1983 рік проживала народна артистка України Ганна Янушевич».