Сто років тому, 9 січня 1924 року, у Тифлісі, у вірменській родині народився хлопчик Саркіс (Сергій) Параджанов. Йому судилося зняти кілька фільмів, визнаних шедеврами, потрапити до радянської в'язниці, вижити там у найважчих умовах і стати одним із найвидатніших кінорежисерів ХХ століття.
“Мене звинуватили у тому, що я зґвалтував 340 членів КПРС”, — жартував Параджанов у своїх інтерв'ю після визволення з радянської в'язниці, якого домагалися діячі культури. 1974 року його засудили до п'яти років таборів суворого режиму з конфіскацією особистого майна — за одностатеві зв'язки.
Параджанов був людиною світу. У його будинок у Тбілісі на вулиці Коте Месхі, що нагадує музей і водночас антикварну лавку, приходили світові знаменитості - Марчелло Мастроянні, Тоніно Гуерра, Андрій Тарковський, Володимир Висоцький та Марина Владі.
Він дружив з Лілею Брік і Федеріко Фелліні (“Це насправді Федір, мій рідний брат, — не моргнувши оком відповів він, коли тюремне начальство запитало його про те, хто йому пише з-за кордону. — Він ще жовтенятком потрапив до Італії до нашої бабусі-революціонерки… І навіть прізвище її взяв — Фелліні, що італійською означає “незламний”).
Фото з кліткою на голові, що має безліч смислів та підтекстів, поставив сам Параджанов. Це одна з найбільш тиражованих фотографій режисера, яку можна назвати канонічною. Червень 1988-го
Він був справжнісіньким міфотворцем. Розповіді про нього, різні події його життя, розіграші і навіть скандали розходилися і продовжують розходитися зараз, їх тиражують у статтях, присвячених його ексцентричній натурі, і передають з вуст в уста. Так, як мають передавати міфи.
Параджанов не приховував своїх критичних поглядів на радянську систему. Це означало не лише відкриту публічну критику на адресу влади, а й спроби жити і працювати так, ніби Радянського Союзу з його репресивним апаратом, обмежувальною та ідеологічно бідною культурною політикою просто не існує.
У в'язниці режисер захворів на діабет, а запалення легень переросло в рак, який у результаті і став причиною його смерті у 1990 році у віці 66 років.
Навчання. Українське кіно
Можна сміливо сказати, що Параджанову пощастило. Так само, як пощастило майбутнім режисерам Олександру Алову та Володимиру Наумову, Марлену Хуцієву, Юрію Озерову, Латіфу Файзієву, Григорію Мелік-Авакову та іншим. Їм пощастило, бо у московському ВДІКу вони усі стали учнями класика радянського та українського кіно Ігоря Савченка.
Савченко вже тоді був відомим як автор монументальної кінострічки “Богдан Хмельницький”. На зйомках його картини “Третій удар” (про розгром фашистського угруповання військ і звільнення Одеси та Криму) студенти проходили практику. А коли Савченко помер, майже закінчивши фільм “Тарас Шевченко”, вже колишнім учням доручили завершити роботу вчителя.
Після смерті Ігоря Савченка його майстерню очолив інший класик українського кіно Олександр Довженко.
Робочий момент зйомок фільму "Легенда про Сурамську фортецю" у монастирі Давид Гареджі. Грудень 1983-го.
Не дивно, що значна частина випускників цього курсу після закінчення ВДІКу вирушила працювати в Україну — на Київську та Одеську кіностудії.
Параджанову випало поїхати до Києва.
І тут настає дуже цікавий період у його творчості. Параджанов знімає кілька відверто посередніх фільмів. Спочатку це "Андрієш", витриманий у стилістиці радянських фільмів-казок.
За ним йдуть "Перший хлопець", "Українська рапсодія", "Квітка на камені". Це типово соцреалістичні стрічки, якими молодий автор, здається, хоче розписатися у відданості радянським підвалинам, показати, що він може робити кіно "як усі". Але, зізнаємося чесно, у нього не вийшло.
"Тіні забутих предків" – найкращий український фільм
Але спочатку, у 1962 році, з'явився фільм Андрія Тарковського "Іванове дитинство", де показано, як війна покалічила життя хлопчика, спочатку позбавивши його дитинства, а потім просто вбивши.
"Я нічого не вмів робити і нічого не зробив, якби не було "Іванова дитинства", — наводять слова Параджанова ірландські дослідники Фергюс Далі і Катаріна Во. Звичайно, не все так прямолінійно, але можна сказати, що перший фільм Тарковського дав поштовх, новий напрямок думкам і творчим пошукам Параджанова.
Ці пошуки знайшли своє втілення у фільмі "Тіні забутих предків", знятому на Київській кіностудії у 1964 році за мотивами творів класика української літератури Михайла Коцюбинського. Майже через 60 років після цього кінокритики визнали кінострічку найкращим фільмом в історії української кіно.
Репетиція перед зйомками чергового епізоду фільму "Арабески на тему Піросмані". Квітень 1985-го
"Тіні забутих предків" — це романтична історія Івана і Марічки — гуцульських Ромео та Джульєтти. У ній проявилися багато якостей, притаманних параджанівському кіно: метафоризм, уміння тонкими штрихами передати почуття, глибоке розуміння етнографічності, народності, символізм, що йде у містику, і режисерська спостережливість — і все це супроводжує дивовижна органічність кадру і звуку.
Фільм вийшов українською мовою і не був дубльований російською, що було для того часу майже нечуваним. Параджанов одразу став знаменитістю, відомим режисером, а влада побачила в ньому ще й українського націоналіста, мабуть, тому що він потоваришував з дисидентами і не приховував свого невдоволення культурною політикою Радянського Союзу.
Це відіграло чималу роль у тому, що його наступний фільм — "Київські фрески" закрили, хоча зйомки вже йшли повним ходом.
Єреван. "Саят-Нова", він же "Колір граната"
Параджанов переживав. Друзі розповідали, що в нього починалася депресія, він повернувся до Тбілісі та нікого не хотів бачити. І тоді друг Параджанова архітектор Віктор Джорбенадзе вмовив його поїхати у подорож до Вірменії.
Поїздка визначила долю. Параджанов написав заявку на створення фільму про Саят-Нову — ашуга (трубадура), який жив у кінці XVIII століття.
Саят-Нова — дивовижна постать в історії Південного Кавказу. Він писав і співав трьома, а, можливо, і чотирма мовами — вірменською, азербайджанською, грузинською, перською. Я гортав його зошит, куди він власноручно записував слова своїх пісень-віршів, причому частину він писав грузинськими літерами по-вірменськи, частину вірменськими — по-азербайджанськи.
Саят-Нову вигнали з Тифліса через те, що він полюбив сестру (за іншою версією, дочку) царя Іраклія II Анну, потім він повернувся до столиці і знову вирушив до монастиря. Як свідчить легенда, Саят-Нова загинув під ударами перських шабель під час молитви та похований у Тбілісі, біля стін вірменської церкви Сурб Геворк.
Сергій Параджанов у дворі кіностудії "Грузія-фільм". Лютий, 1988
І фільм, знятий одним поетом (Параджановим) про іншого (Саят-Нову), розповідає, як зростав ашуг, про його кохання, про відхід у монастир та смерть.
Але чиновники від кіно не могли зрозуміти і прийняти ні метафоричної, зітканої з образів та алюзій мови картини, ні оповіді, побудованій на символах та алегоріях, ні статичних "фотографічних" сцен і кадрів, ні новизни та неординарності мислення режисера. В результаті фільм піддали цензурі, змінили назву (з "Саят-Нова" на "Колір граната"), а режисер Сергій Юткевич перемонтував його.
Багато років Юткевича звинувачували у спотворенні авторського задуму (що, мабуть, було неминуче), проте тепер небезпідставно вважають, що насправді він урятував фільм.
Відкинутий радянським офіціозом, "Колір граната" із захопленням сприйняли у світі. Сьогодні його беззастережно визнають шедевром і досі показують у різних країнах. За версією Британського інституту кіно, він входить до режисерської сотні найкращих фільмів усіх часів. За мотивами "Кольору граната" знімали музичні кліпи всесвітні знаменитості Мадонна та Леді Гага… І цей перелік можна продовжувати до нескінченності.
Сергій Параджанов за ґратчастими дверима своєї кімнати. Серпень 1985-го
В'язниця. До пекла і назад
Після "Кольори граната" в СРСР перед його автором зачинили всі двері.
Він написав близько десятка сценаріїв, у тому числі такий "невинний" як "Диво в Оденсе", розповідь про життя казкаря Андерсена (спільно з Віктором Шкловським). Але жодний з них не реалізували — чиновництво не дрімало. І що гірше — не дрімали спецслужби.
Параджанов був на прицілі у КДБ. Попри це, режисер продовжував дружити з дисидентами (хоча самого його дисидентом назвати не можна) і час від часу публічно виступати з "крамольними антирадянськими промовами".
І силовики перейшли до дій. Сфабрикували анонімні доноси, пошили кримінальну справу, висунули звинувачення. Суд був (звичайно!) закритим, і у 1974 році Параджанов отримав п'ять років ув'язнення у таборах суворого режиму за звинуваченням в одностатевих зв'язках, насильстві та порнографії.
Сергій Параджанов у себе вдома позує із подарованим йому портретом невідомого хлопчика. Грудень 1984-го
Вижити в радянській в'язниці, потрапивши туди за гомосексуалізм, було надзвичайно складно. Параджанову це вдалося, хоча він пройшов через справжнісіньке пекло — муки, знущання, спробу самогубства, тяжкі хвороби, голод.
В'язні, які не вірили спочатку, що до них потрапив знаменитий режисер, поступово перейнялися повагою до нього як до художника. Увʼязнення Параджанова обернулося новим сплеском таланту, креативності та надзвичайної яскравості творчих рішень.
У ці роки він створив десятки колажів і малюнків, серед яких виділяються ілюстрації до фільму "Євангеліє від Пазоліні", варіації на тему Джоконди, портрети злочинців, що сиділи з ним, колода гральних карт і, нарешті, знамениті "талери", монети, вичавлені на кришках від пляшок з молоком.
Кампанія за звільнення режисера, яку вели Ліля Брік, Андрій Тарковський, Лукіно Вісконті, Роберт де Ніро, та інші всесвітньо відомі митці та літератори, дала результат, коли французький письменник Луї Арагон погодився приїхати до Радянського Союзу. Він попросив Леоніда Брежнєва звільнити Параджанова.
І досяг свого. Режисер вийшов на волю 31 грудня 1977 року і повернувся додому до Тбілісі.
Символ свободи – поставлений та виконаний Сергієм Параджановим стрибок у провулку поряд зі своїм будинком. Параджанов називав його "кадром століття". У 2004 році, до 80-річчя режисера, у Тбілісі відкрили пам'ятник (скульптор Важа Мікаберідзе), створений за цією фотографією. Травень 1981-го
Повернення. "Легенда про Сурамську фортецю" та "Ашик-Керіб"
За кілька років йому досить несподівано дозволили повернутися в кіно.
1983 року Параджанов починає працювати над фільмом "Легенда про Сурамську фортецю". Щоб уникнути неприємностей у титрах фільму, формально вказані два режисери. Співавтором Параджанова погодився стати Давид Абашидзе.
Фільм оповідає про стіни грузинської Сурамської фортеці, які весь час падали, хоча в їхньому будівництві й застосовували найкращі камені та найміцніші розчини. Але стіни все одно не хотіли стояти. І тоді ворожка передбачила, що фортецю вдасться збудувати, коли в її стіну живим замурують хлопчика. Але Параджанов загострює сюжет і у фільмі свідомо жертвує собою гарний молодий хлопець.
Насичений фольклорними та містичними асоціаціями, фільм вийшов у 1985 році.
Сергій Параджанов надкушує гранат так, як їли гранати ченці у фільмі "Саят-Нова" ("Колір граната"). 1985
А коли почалася перебудова, Параджанову дозволили виїжджати за кордон, де він нарешті зміг насолодитися своєю всесвітньою славою.
Зміг і працювати. У 1985 році відбулася велика виставка його робіт у Тбілісі, а через три роки – в Єревані. Того ж 1988 року разом із Давидом Абашидзе він почав працювати над фільмом "Ашик-Керіб" за мотивами казки Лермонтова, написаної на азербайджанському матеріалі.
"Ашик-Керіб" розповідає про молодого і бідного ашуга, про кохання і про те, що справжнє почуття переможе і час, і відстань. Напевно, це найдосконаліший з усіх фільмів Параджанова. Але у Вірменії його не оцінили, адже він розповідав про азербайджанців, а в Азербайджані - тому що його зняв вірменин.
Це був останній фільм Параджанова.
"Сповідь". Смерть
Сценарій "Сповіді" він написав у лікарні, коли лікувався від запалення легенів. Фільм мав розповідати про його дитинство, про ранні спогади та переживання. Проте зйомки "Сповіді" тривали лише два дні. Через хворобу, що прогресувала, продовжити роботу він не зміг.
20 липня 1990 року Параджанов помер.
Нам же залишилися його геніальні фільми, дивовижні колажі та малюнки, зібрані у єреванському музеї Параджанова.
Портрет Сергія Параджанова, зроблений у день знайомства з Юрієм Мечитовим. Цей портрет Параджанов називав Джоконда. Листопад, 1978
Сергій Параджанов створив свій власний, поетичний, побудований на метафорах кінематограф, де почуття і думки передані через побудову кадрів, рух персонажів, а глядачі ніби беруть участь у конструюванні сюжетної канви, за бажання наповнюючи статичні кадри, схожі на картини чи фотографії, змістом, надаючи їм емоцій та навіть сенсів.
"Мені здається, що режисером треба народитися, — казав він в одному з пізніх інтерв'ю. — Це та дитяча авантюра — взяти ініціативу серед маленьких дітей і стати режисером, керувати, створити містерію, створити пластику, вигадати її та замучити навколо людей своїм артистизмом".
Так він все життя і чинив.
Марк Григорян – журналіст, письменник. Зараз працює над книгою про Сергія Параджанова.
Фото Юрія Мечитова. Всі права захищені.
З нагоди ювілею відбулись зустрічі із творчою інтелігенцією, в рамках яких відділ мистецтв експонував розгорнуту книжково-ілюстративну експозицію "Злет. Трагедія. Вічність". В експозиції беруть участь кращі друковані та електронні джерела із фондів бібліотеки. Коментарем до виставки бібліотекарки відділу мистецтв Ольги Романюк зроблено творчий аналіз та передані власні відчуття митця у його кінотворах, живописних та колажевих роботах. Виставка діятиме до 29 січня 2024 року. Запрошуємо до ознайомлення.
